Микола НІКУЛІН

Вибране

Візьму я бартку свою,
Запхаю за ремінь,
Прощуся із тобою
Та піду в далечінь.
Не піду я, полину
Туди, в високогір'я,
Туди, на полонину,
Де хмари наче пір'я,
Там вівці буду пасти,
Сир готувати буду,
Але тебе, Оксано,
Ніколи не забуду.
Не бійся, повернуся
До тебе восени,
З тобою одружуся
Я знову уві сні.

НА ВЕЛИКДЕНЬ

Не тре' в'януть, люде,
Не тре' йти нікуди,
Все одне є всюди,
Але дзвонить дзвін.
Йдіть на службу Божу,
Розквіте в вас рожа,
Проти справ ворожих
Вас підніме Син.
Він в Єрусалимі,
Усіма гонимий:
Сліпцями, глухими -
Помер на хресті.
І два дні минуло.
Першими почули
Й радість всю відчули
Учні у житті.
Він воскрес із мертвих,
Подолав смерть смертю,
І тому у церкві
Співи і хвала.
Він йшов крізь спокуси,
Бо іти так мусив.
Від гріха він, друзі,
Нас порятував.
Дзвін дзвонив у душах,
Камінь з серця зрушив,
І вода цілюща
Полилась на світ.
І ламались грати,
І лютились кати,
Все ж, щоб віру мати,
Треба стільки літ!
Вранці я прокинусь,
Дім на день покину
І туди полину,
Де стоїть наш храм.
І в кінці дороги
Я звернусь до Бога,
З приводу такого
Волю дам думкам.
Служба почалася.
Хор у чорних рясах,
Нарід - всі зібрались,
Залунав тропар.
Служба три години.
Пісні з храму линуть.
Проросте насіння,
І впаде тягар.
Не тре' в'януть, люде,
Не тре' йти нікуди,
Все одне є всюди,
Але дзвонить дзвін.
Люде, жити треба!
Жийте, й поміч з неба
Вам пошле не Геба,
Вам поможе Він.

* * *

Подаю я вперше голос,
Проросло зерно, і колос
Появивсь, і на папері
Відкриває душа двері.
Вилітають із душі
На папір всякі вірші.
Думку я пишу свою,
Вперше голос подаю.

ACCORDING TO CARLOS CASTANEDA

1
Ось вийшов ти на пагорб,
Де вітер мов скажений,
Ти скоро станеш магом,
Зійдеш з земної сцени.
Цей вітер - то не вітер,
Цей вітер - то твій спільник,
Із ним потрібно битись,
Щоб жити й бути вільним.
І він тебе понесе…
Опинишся далеко…
І довго доведеться
Іти крізь холод, спеку.
А спільника зломив ти,
Тобі він покорився,
Тепер одне робити:
Вперед, вперед нестися!
Йди до свого Ікстлану,
Іти ти будеш вічно,
Допоки перестане
Люд бути деспотичним.
Я теж іду з тобою,
Примар я обминаю,
Мо' й жертвою такою
Когось переконаю.

2
Побачити життя у всій його красі,
Узріти суть, нагодувати душу,
Набратися чудових та чарівних сил
Та ще й закону честі не порушить.
Дійти та відродити рідний свій Ікстлан,
Збудити предків, і живих, і мертвих,
Й, не забуваючи святе ім'я Христа,
Закінчити життя своєю смертю.
І ти не забувай, що ти живеш і жив
В простому світі, де повним-повно є див.

* * *

Заспіваємо цю пісню,
Най у серці радість зблисне:
Вже весна.
Із південного заходу
Вітер знов змінив погоду:
Вже весна.
Дощ добив залишки снігу,
У струмків це час для бігу
У яри.
Сонце вище вже піднялось,
І пізніше наступають
Вечори.
Прилетіли нові пісні,
Сіра піднялась завіса
Від душі.
Крига над джерелом тане
Мого серця, ну а саме -
Йдуть вірші.

* * *

А що таке є міжнародні мови?
Невже це тільки засіб спілкування?
Я бачу в них ще стальові закови,
Що тягнуть інші мови в путь останню.
Для людства мови світу важливіші,
Тому багато рідні забуває,
Не розуміючи, що то є гірше.
І мові "непотрібні" всі зникають.
Зникає також індивідуальність,
Стають народи сірими, як попіл.
Чи вийде з того помилка фатальна?
Не спинить час скаженого галопу,
Тому, народи, прошу, схаменіться,
Не забувайтесь, пильно роздивіться.

* * *

За перевалом знову перевал,
А за тернами - терни більш колючі…
Із двох опалів кращий той опал,
Котрий добуто на горі з-під кручі.
Пече опал той завжди навесні,
Його добути - сил тут тре" багато,
Побачиш ти його лиш уві сні,
Якщо зумієш палко покохати.
Опал оцей - то є твоє життя,
Цей вічний бій за місце на землі цій,
А також за свої всі почуття.
Тож добувай собі опал той. Бийся!
За перевалом знову перевал…
Таке життя, нічого тут не зробиш.
А ти, гардемарине, гартуй сталь,
Оздобити бо все одно не зможеш.

* * *

Де муза є? Вона у нас самих
Захована в глибоких схронах,
Лиш через всякі забобони
Закрито шлях до схронів тих.
Іноді забобони тре' забуть,
В думки поринути на хвильку.
До схронів шлях знайдете. Тільки
У думках зрозумійте суть.
Яка там суть, збагнете її як -
Ось тут я вам не указівка,
Не лізу у чужу тарілку.
Пориньте в "круги не своя"…

* * *

Втомившись від повстань та революцій,
Народ стоїть, не знаючи, куди іти.
Люд простягає свої руки куці,
Щоб шлях подальший свій у темряві знайти.
Керує усіма той дикий геній,
Що лють, гидоту в своїй суті воплотив,
А у людей закладено у генах
Коритись тим, хто в бій "за діло" їх повів.
Народ - натовп. У темряві стоїть він,
В душі у кожного - образа або лють.
Та ще знайдеться чоловік, що скине
Завісу цю. Хоч генії його і вб'ють,
Зате надія на добро - ні! - не загине…

* * *

Відкритий ти усім вітрам
І моря бистрим течіям,
На голій скелі стоять стопи.
Це моє місто - Севастополь.
Вітри все б'ються за тебе,
І Чорне море ось реве,
Кінця атакам їх немає,
Не буде ні кінця, ні краю.
Гей, Севастополь! Батьку мій!
З тобою я в полоні мрій!
А як покину - не забуду:
Знайомі тут каміння й люди.
Відкритий ти усім вітрам,
Доступний багатьом серцям,
Душа, порубана на шмаття,
Повинна мати хоча б батька…

* * *

Єдине, що я хочу зараз,
Це повернутися додому
І, речі на столі розклавши,
Усе почати знов.
Змагання та олімпіади,
Ця віковічна лотерея,
Мішає кров з адреналіном
І жити заважа.
А надворі весна, і сонце
Занесло в душу свій промінчик,
Збудивши в ній усе живеє…
Так, надворі весна.
І я забув про лотерею
Та про поразки й перемоги,
Про все погане, дике, люте,
Я хочу лиш одне:
Так, повернутися додому
І, речі на столі розклавши
Та пригадавши тебе, Весно,
Усе почати знов.

* * *

Дворучний меч у мене за плечами,
Тупий, хоч не бував іще у битвах,
Дворучний меч, затуплений словами,
Дворучний меч, немов свинцем налитий.
Іду кудись (Чи ніндзя я, чи лицар?)
Крізь хаос поглядів, характеристик,
І, як жебрак, повік я буду ницим.
Хто я? Повік не зможу відповісти.
Мій меч тупий, немов "дубьё" простеє,
Рубатиме усіх.
- Чим?
- Тупістю своєю...

* * *

Принеси дощу з Байдар,
Принеси!
Націди у келих з хмар,
Націди!
Зустрічаю тебе я:
Гей, привіт!
І радіє знов земля.
Грім гримить.
Ти привіт від Кримських гір
Принесла.
Спокій мій розбила ти:
Знов прийшла…

* * *

Я слухаю ДДТ,
І осінь остання іде,
І холодом північ дихнув,
А поїзд гуде: "Ту-ту."
Це літа логічний кінець.
Іще кілька днів пройде -
І підсумок тре' підвести,
Бо скоро вже далі іти.
Я слухаю ДДТ.
Де осінь остання? Де?
Лечу я, немов на вітру,
І штурмом вершини беру.

* * *

На всі випадки життя,
На всі біди й почуття
Треба мати такий зошит,
Де ти сам собі суддя.
Нікому його не дам,
Ні друзям, ні ворогам,
Навіть дорогій людині…
Довіряю лиш думкам.
Зібрання дрібних шматків,
Космос, хаос, проза, спів,
Raw material - не більше,
Та думок моїх архів.
Перероджуюся знов,
Розриваю сталь заков,
Знов беру свій меч дворучний,
Знов тече гаряча кров…

* * *

Замалюй весну і струмки відлиги.
Запиши, не дай втекти!
Замалюй, будь ласка, цей Піст Великий
В світлі та струмках води.
Вже втомився я. У що мені вірить?
Віро, віро! Де ти є?
Сонце знов встає, знищуючи сірість,
Нова віра ось встає.

* * *

Поясніть, звідкіля цей мотив
Вічного воскресіння?
Світлої віри насіння,
Божі яскраві творіння -
Ось де є джерело усіх див.
Великодня святого паски
Після Великого Посту -
Лине весна до нас в гості,
Трави та квіти у рості,
Світла радість летить крізь віки.
Поясніть, звідкіля цей мотив
Вічного воскресіння?
Мабуть, природи веління
Та сердець наших хотіння.
І весна свій продовжує спів.

* * *

Не вмирати, а жити за свою країну,
Лиш життя знов дає нам життя,
Бо залишився сам тільки стяг,
Що самотньо стоїть на могилі для сина.
Увібрати весь бруд, все багно покоління,
Повернувши все словом святим,
Взять контроль над всім тілом своїм
Й менше думати треба про плотські хотіння.
Будуть жахи, страхіття, потвори, тортури
І на кожному кроці терни,
Не нормальне життя, а справжнісінька буря,
Буде море людської вини.
Лиш як вистоїш це - тоді зможеш сказати,
Що у змозі ти труднощі ці подолати.

* * *

Глибинний дух землі! Ти піснею до мене
І тишею ідеш!
І сонце знов встає, і знову ми ідемо
В красу без меж.
А зараз вже закат. Прокинувшись від хмелю,
Вбираю глибину.
Вже геть пішли пияцтва вигуки веселі,
Як день цей промайнув.
Збуди мене, о дух, та істини дай вогник
Під солов'їний спів.
Я тількі твій, я є, дай знак, вкажи дорогу,
О світло моїх снів!

* * *

Вірити можна лиш в те, що існує,
"Бачити" можна лиш те, що незриме,
Що золоте - те кидається в очі,
Душу хвилює просте.
Сонце встає, і поезія родить,
Пісня кохання шукає дорогу,
Біль від духовних конфліктів зникає,
Храм - то природа сама.
Зло та добро все продовжують битись,
Меч не забутий, стріла не забута,
Сонце одне лиш усіх нас питає:
"Люде, а хто тут є хто?"
Люди все щось із чогось вибирають,
Вибір їм даний від створення світу,
Йду я кудись і примар обминаю,
Щоби "побачити" світ.

* * *

Наша благодать - то вітри,
Вісники лихої пори,
Наша любов - то є сонце. Згори
Сяє нам світило старий.
Мабуть, все життя - архетип,
Світлий серед тьми смолоскип,
Перше бажання усіх віків, діб -
Жити й бачить світ Божих див.
Долі ж в нас усіх - то нитки,
Мовби павутиння, тонкі,
Нас жене вітер у дикі роки,
Наші павутинки тонкі.
Треба обернутись назад,
Якось тре' пройти зорепад,
І, посадивши в душі своїй сад,
Все туди вселити на лад.

* * *

Унесе нас старенький трамвай,
Лиш на струнах моїх ти заграй,
Ми побачим історії рай
Там, де ходить старенький трамвай.
Най це буде лиш атракціон,
Най торкнувся давно його крон,
Та ще й злий практицизму закон -
Та для старовини то є схрон.
Увези нас за мрії, трамвай.
Там, в уяві… Там є дивний край.
Панно мила, образ не тримай,
Краще сядьмо в старенький трамвай.

* * *

Бийтеся, бийтеся міцно, вітри,
Нам не потрібно утопій.
Ще покажіть свою силу, старі,
В битві за Севастополь.
Тут йшла за бурею буря. Вода
Хвилями била у берег,
Кров'ю стікала земля ця свята
Й славою (хоч на папері).
Оди комусь дуже рідко пишу,
Ваш не забуду я подих,
Що води рухає. Море, бушуй!
Дай знов мені насолоду.
Знов так далеко від вас я. У кут
Мене забив ще не змитий десь бруд.

* * *

З боями прийде в Севастополь весна,
Дощем змивши залишки снігу,
В рожеве вдягаючи вид із вікна.
А все починалось з відлиги.
Прийшла, як завжди, як ніхто не чекав,
Скресавши від серця всю кригу.
Ой, варто згадати відлигу!
І я, немов птах, знов на дудці заграв.
Здіймаються квіти дерев в височінь,
Вони ще засяють, дай Боже!
І, знов породивши мільйони насінь,
Для осені вистелють ложе.
Згадаю тебе, батьківщино моя,
Як завжди, в польоті по чужих краях.

* * *

Легка пісня з весною прийде
І мелодію свою
(Ту, що лине з водою)
В мої вірші нещасні вкладе.
Місяць лютий - то є чародій,
Що тепло посилає
І наш дух спокушає,
Підмовляючи сонце: "Погрій!"
Місяць лютий нам сонце подав,
І пішло божевілля
З невідомого зілля,
Що нам лютий у трунку давав.
Ні, не треба мені, не давай…
Я лиш вірити хочу…
Тільки серце дівоче
До мене не схиляй…

* * *

Рожевії ранки, рожеві вечори -
Чому так чарівно жити,
Коли все рожевим залите?
Це справжня ознака весняної пори.
Тлумачити символи, йти навмання -
Подай мені, Боже, сили!
Я часточку Музі відлию,
І вірші мої - то є світопізнання.
Так було і буде, нам цього не спинить,
Лиш можна одне - збагнути.
Послухать, як скелі ростуть, проліта мить,
І найцікавіше почути,
І, взявши меч в руки, ударити з плеча,
Дорогу пробивши крізь танець меча.

* * *

Дописавши, розвалюся, кину ручку,
Заховаю геть свій зошит. Нерозлучні
Ми завжди були і будем в цьому світі,
Що яскравим Божим сонцем є зігрітий.
Знов мечем ударив тупо, й диким болем
Геть душа моя залита, серце ниє,
З небокраю вітер віє диким полем,
Православна лиш молитва пломеніє.
До нестями полюбивши світ немилий,
Вестиму війну з собою до могили.
Знов дійшовши до любові крізь наругу,
Тя благаю: не будь братом, просто другом.

* * *

Ген за полями Чорнеє море…
Боже, дай сили мені,
Цей клятий зашморг зірви,
Дай дотриматись святої покори.
У далину мене тягне дорога,
Просто додому спочить.
Зустрічі радісна мить
Мене чекатиме ще до порогу.
Вас обійму я на милім порозі,
Розповідь знову почну
Про сивину-дивину,
Радість в нас буде не в церкві, а в Бозі.
Лише благаю: від цього порогу
Благословіть у наступну дорогу.

Переспів з Біблії

Перейдете Іордан
В землю, Богом обіцяну,
Землю, у думках кохану,
Що нам Бог дарує сам.
Вже немає укриття,
Меч іржавий за спиною,
Ремінь врізавсь бороздою
В груди, і із небуття
Доліта до мене голос:
"Віру і себе знайди,
І кохану обійми,
І зросте нащадків колос."
За Йорданом Єрихон.
Там свідоме й несвідоме
Нас тепло чекає вдома.
Божий збудеться закон.

* * *

Мовчати? (А що єще ся зостає?) Так, назовсім.
Жить насамоті та й серед ворогів під наркозом,
Вікно-монітор, вхід у світ-інтернет, в руці миша,
На вінчестері-мозку знов ніч настає, заколише.

Заснути? О ні, мені рано спочити на віки.
І навіть як хочеться - світ не дає багатоликий.
Життя - то не сон, тут спочити не можна під крики.
Іду знов кудись, і несусь, озираючись дико.

Микола НІКУЛІН ПРОЗА

БЕЗ НАЗВИ. ЧАСТИНА ПЕРША.
БЕЗ НАЗВИ. ЧAСТИНА ДРУГА.
ЗНОВУ РАЗОМ І… ВОСТАННЄ?