Тарас Шевченко

Лінійний корабель (броненосець)
 «Борець за свободу»
(«Князь Потёмкин-Таврический», «Пантелеймон»)

Броненосець під первісною назвою «Князь Потьомкін-Таврічєскій» навічно увійшов в історію російського Імператорського флоту та в морську історію України початку XX століття. «Корабель-бунтар», «корабель-революціонер», «непереможна територія революції» і «острів революції» – по різному називали його представники різних класів суспільства і політичних партій. А він був звичайним броненосцем та саме йому випало першим на флоті виразити стан національного закабалення українського народу російським царизмом.
Броненосець (панцерник) «Князь Потьомкін-Таврічєскій», який в нових революційних умовах 1917-20 років отримає горду і заслужену назву «Борець за свободу», був восьмим і останнім корпусом броненосців у рамках суднобудівної програми Російського флоту на 1882-1902 роки. Відповідно до указу імператора Миколи ІІ по морському відомству від 7 грудня 1897 року майбутній броненосець отримав первісну назву «Князь Потьомкін-Таврічєскій» на честь засновника Севастополя і Чорноморського флоту, російського фельдмаршала і Великого гетьмана військ козацьких князя Григорія Потьомкіна. Князь був головнокомандувачем російсько-українських військ під час російсько-турецької війни у другій половині XVIII ст., звільняв чорноморське узбережжя від турецького панування, з його ініціативи та під його керівництвом нищилася Запоріжська Січ і її козацький флот у 1775 році, під його ж керівництвом з колишніх запорожців відновлювалося Військо вірних козаків, і їхня знаменита Лиманська флотилія. Григорій Потьомкін списав гори паперу, доводячи імператриці Катерині II необхідність імператорського флоту на Чорному морі та будівництва портів Миколаїв, Херсон і фортеці Севастополь. Тож його ім`я броненосець прибрав не випадково.
Перший лист горизонтального кіля корпусу броненосця був встановлений 15 грудня 1897 року в елінгу № 7 Миколаївського адміралтейства, а безпосередньо сам броненосець «Князь Потьомкін-Таврічєскій» був закладений 28 вересня 1898 року на верфі Чорноморського суднобудівного заводу у місті Миколаєві. Автором проекту та керівником будівництва був корабельний інженер севастопольського військового порту Олександр Шотт.
За основу проектування нового броненосця конструкторами був взятий проект ескадреного броненосця «Три святителі», який являв собою модернізований проект броненосців типу «Пєрєсвєт», а схема бронювання була взята з англійського броненосця «Мажестік».
Закладений броненосець для свого часу являв собою нове покоління бойових кораблів російського флоту. На ньому вперше на флоті була застосована новітня система централізованого управління артилерійським вогнем. Крім цього, він став першим кораблем російського флоту з котлами для рідкого палива – флотського мазуту – замість вугілля. 25 вересня 1900 року комісія з корабельних інженерів: О. Шотта, Г. Іванова, портового інженера Антипенка на чолі з портовим корабельним інженером Михайловим, що супроводжувала будівництво корабля, і командира броненосця капітана 1 рангу М. Баля підписали акт про готовність корабля до спуску та його наступної добудови на воді.
26 вересня 1900 року «Князь Потьомкін-Таврічєскій» був урочисто спущений на воду. 12 квітня 1902 року було прийнято рішення продовжити добудову броненосця у Севастополі, куди він під командуванням нового командира капітан 1 рангу О. Тіхменєва був доставлений буксирами 21 червня 1902 року. Тут, у Севастополі, й проходила остаточна добудова корабля під керівництвом корабельного інженера В.Константинова.
На броненосці була встановлена енергетична установка корабля потужністю 10600 к.с., яка складалася з 2 вертикальних парових машин потрійного розширення, трьох груп з 22 котлів Бельвіля, 14 з яких (дві групи) працювали на рідкому паливі, а одна (8 котлів) на вугіллі. Симетрично розміщені гребні вали були оснащені гвинтами діаметром 4,2 м. Повний запас палива рівнявся 1100 тон, у тому числі вугілля – 340 тон. Корабельний запас прісної води складав 14 діб, а провізії – 60 діб. Це забезпечувало кораблю дальність плавання економічним ходом до 3600 миль. Недоліком броненосця була порівняно невелика швидкість повного ходу – всього16,7 вузла.
На початку березня 1903 року була завершена установка в середній частині корабля плит броньового поясу з круппівської броні товщиною 229 мм, в його конечностях – 178 мм, каземату – 127 мм, палуби – 38/63 мм. Бронювання башт головного калібру досягало 254 мм, а бойової рубки – 229 мм. Броненосець, вже готовий для установки корабельної артилерії, 4 травня 1902 року отримав наказ встановити артилерійські системи і підготуватися до плавання.
До російсько-японської війни «Потьомкін» володів найпотужнішим артилерійським озброєнням серед свого класу кораблів російського флоту. На його борту були встановлені дві башти головного калібру з гарматами 305-мм, 16 гармат калібру 152 мм, 14 гармат калібру 75 мм та зенітні кулемети 2 х 63-мм, 6 х 47-мм, 2 х 37-мм, а також чотири торпедних апарати калібром 456 мм.
Формування екіпажу корабля розпочалося разом з початком його будівництва у Миколаєві, для чого був спеціально створений 36-й флотський екіпаж. В списках команди значились 21 офіцер, 69 унтер-офіцерів і 768 матросів, значна більшість яких, відповідно до судового журналу, була призвана з України: інженер-механік О. Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, артилерійський унтер-офіцер Вакуленчук, старші боцмани Димченко і Мурзак, боцман Кузьменко, стерновий боцман Костенко, квартирмейстер Коров’янський, мінний машиніст П. Матюшенко, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко, як і багато інших членів його залоги.
8 жовтня 1903 року «Князь Потьомкін-Таврічєскій» під командуванням капітана 1 рангу Є. Голікова прийняв з берега прапор 36-го екіпажу і з цього дня був включений до кампанії з одночасним продовженням на ньому добудівних робіт. Це привело до того, що 20 грудня 1903 року під час ходових випробувань на кораблі сталася велика пожежа, внаслідок якої він практично весь 1904 рік провів у ремонті з усунення наслідків вогню. Завершивши ремонтні роботи, «Потьомкін» 29 квітня 1905 року вийшов у море і вперше провів випробувальну стрільбу 305-мм гарматами головного калібру, а 5 травня з приймальною комісією на борту виконав торпедні стрільби. У червні 1905 року він здійснив свій перший самостійний вихід у море.
Український національний гурток на броненосці був створений ще в 1902-1903 рр., ще в час його будівництва. На кораблі під керівництвом інженер-механіка О. Коваленка діяла підпільна організація РУП (Революційна українська партія), серед матросів поширювалися в рукописних списках «Кобзар» Тараса Шевченка та революційна література. Затим на кораблі була створена організація, так звана «матроська централка» на чолі з унтер-офіцером Григорієм Вакуленчуком.
Одночасно з поширенням революційного руху на флоті зростали і репресії проти особового складу, що їх організовував тодішній командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Чухнін. Значно загострили ситуацію не лише на «Потьомкіні», а й на інших кораблях та в частинах флоту масові виступи матросів в казармах Чорноморської флотської дивізії 3 листопада 1904 року та заворушення у Лазаревських казармах 4 грудня, коли матроси на знак протесту проти репресій захопили гвинтівки і відкрили вогонь у повітря. В цих виступах йшлося не лише про безправ’я, а й, власне, про людську і національну гідність особового складу, якими матроси більше поступатися не воліли. Репресивні заходи проти матросів лише підсилювали революційний грунт на флоті.
Інженер-механік Олександр Коваленко у спогадах писав, що на кораблі найчастіше звучала українська мова і, що «дивлячись на звичаї команди, йому спадає на думку, що ось так морем ходили запорожці». За його ж свідченням, на панцернику більшовики мали підтримку десь 150 осіб, 70 були запеклими противниками революції, а решта була "болотом" й переходили на бік то однієї, то другої партії. Вагомий вплив на екіпаж корабля мали євангельські християни або як тоді їх називали – «штундисти».  
Панцерник знаходився в районі Тендрівської коси, де на полігоні випробовував зброю. 1 серпня 1904 року командир броненосця «Князь Потьомкін-Таврічєскій» капітан 1 рангу Є. Голіков особисто у грубій формі здійснив огляд особистих речей екіпажу та приміщень корабля у пошуках забороненої літератури. Такі дії командира і офіцерів викликали обурення команди корабля, і ситуація у взаємовідносинах між старшими і молодшими чинами почала поволі загостюватися. Свого командира та старшого офіцера матроси і унтер-офіцери корабля почали ненавидіти. По суті, з того дня дистанція між матроськими кубриками і офіцерськими каютами перетворилася в провалля – будь-який конфлікт міг привести до непередбачуваних наслідків. І такий день настав 14 червня 1905 року, коли вперше в історії російського флоту спалахнуло збройне повстання моряків на броненосці «Князь Потьомкін-Таврічєскій».
Вважається, що організатором і першим керівником повстання на «Потьомкіні» став уродженець Житомира артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук, хоча за сучасними дослідженнями він виступав за одночасне повстання на всіх кораблях флоту. Приводом для повстання став борщ, приготовлений екіпажу з зіпсованого м’яса. Коли Вакуленчук звернувся до старшого офіцера корабля українською мовою з вимогою пояснень, той у відповідь ударив його кулаком в лице. Команда корабля  не знесла такої зневаги свого товариша і відмовилася від обіду. Командир броненосця навіть не став вникати в суть конфлікту, і віддав наказ корабельному караулу розстріляти 30 матросів, які категорично відмовилися сідати за обідні столи. Тоді Григорій Вакуленчук вигукнув свою знамениту фразу: «Та доки ж ми будемо рабами!». За ці слова, вимовлені українською мовою, Григорій Вакуленчук був застрілений старшим офіцером І. Гіляровським. За іншою версією Вакуленчук був важко пораненим за відмову стріляти в своїх товаришів, будучи старшином караулу. Українські слова Вакуленчука і вбивчий постріл стали сигналом до повстання, яке підтримали всі «нижні чини» – матроси та унтер-офіцери корабля. До них добровільно приєднався лише один офіцер – інженер-механік Олександр Коваленко. Моряки захопили корабельний арсенал; командира корабля, старшого офіцера та ще чотирьох ненависних їм офіцерів розстріляли, решту офіцерів арештували. Кілька офіцерів погодилися співпрацювати з повсталими на так званих «добровільно-примусових» засадах. На кораблі був спущений Андріївський прапор, замість нього на гафель підняли малиновий козацький, за іншою версією – червоний, який став символом повстанців,.
Після смерті Григорія Вакуленчука керівником повстання став мінний машиніст (відав носовими мінними апаратами) Панас Матюшенко. За його наполяганням на кораблі для керівництва повстанням був обраний корабельний комітет, до якого був включений єдиний офіцер – О. Коваленко.Залишилася досі не вияснена роль представника партії меншовиків студента Костянтина Фельдмана, який постійно перебував на кораблі і був серед керівників повстання.
Під прапором повстання «Потьомкін» в ніч на 15 червня вийшов в море і прибув до охваченої загальним страйком Одеси з вимогою дати можливість йому взяти воду і вугілля. В Одесі матроси відпустили на берег арештованих офіцерів.
Вранці 15 червня в Одесі з броненосця на берег було доставлене тіло Вакуленчука. В записці на грудях загиблого було написано: «Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потьомкін-Таврічєскій» за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!». До вечора на одеській набережній вже зібралось близько 10 тисяч осіб.
До екіпажу броненосця з палкою промовою звернувся Олександр Коваленко: «...Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу – стоїмо за одне і вимагаємо своє, і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та онукам. Хай живе свобода!». За пропозицією О. Коваленка повстала команда корабля ухвалила два звернення – «До гнобителів народу» і «До всіх поневолених народів Росії» з вимогою проведення Установчих зборів, надання свободи і волі народам. Ці звернення промовисто свідчать про національно-визвольну спрямованість повстання на кораблі.

Врешті, революційну ситуацію та загальне невдоволення народу у місті почали використовувати та  творити провокації ще й злочинні елементи, деякі крамниці були розбиті і підпалені. Сталися заворушення і в порту, до якого стали стягуватися урядові сухопутні війська. Під час похорону Вакуленчука відбулися ще одне заворушення, під час якого урядові війська вбили кількох моряків з «Потьомкіна». Війська відкрили вогонь по натовпу. Потьомкін по скупченню військ і поліції здійнив кілька пострілів у відповідь.

Окремо слід відзначити, що повстання на «Потьомкіні» не мало нічого спільного з пролетарською революцією і РСДРП (б), хоча більшовицькі лідери стали використовувати повстання в своїх інтересах. Ленін у своїх статтях і телеграмах називав корабель «непереможеним островом революції» та пропонував висадити з корабля в Одесу десант, нанести артилерійський удар по місту та розпочати бойові дії, таким чином поширити повстання. Однак, «острів революції» відкинув такі пропозиції. Повсталі матроси, привівши свій панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем Ульянова-Леніна. Так само вони не захотіли говорити і з представниками місцевих більшовиків. Відкинувши їхні пропозиції, матроси вирішили порятували місто від руйнування, тому корабель залишив порт Одеса і вийшов у відкрите море. Як згодом влучно висловився український письменник Іван Багряний, який прискіпливо вивчав історію повстання та працював над романом про повсталий броненосець, «це було повстання української стихії. Повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків Самійла Кішки і всього українського Запоріжжя».
І тільки значно пізніше, коли радянська влада утвердилася і почала створювати власну міфологію замість реальної історії, ЦК ВКП(б) виставив повсталий корабель як наслідок проведеної ними роботи і їхнього впливу на флот та на революційні події в країні. Формуванню комуністичного міфу про «червоний броненосець» найбільше сприяв створений у 1925 році однойменний фільм С. Ейзенштейна.
Повстання на «Потьомкіні» викликало великий резонанс на флоті. До повсталого панцирника приєднався міноносець № 267. Підтримав повсталих і екіпаж учбового судна «Прут», яке 19 червня 1905 року під керівництвом І. Адаменка, І. Чорного, Захарченка, Бойка, Козуба та А. Петрова розпочало повстання і, для підтримки повсталого броненосця, вийшло з Миколаєва до Одеси. В морі воно було перехвачене ескадрою флоту і примушене було здатися. Поширення повстання на флоті і підтримка команди корабля серед «нижніх чинів» та народу викликали велике занепокоєння при імператорському дворі, і цар Микола II віддав наказ командувачу Чорноморського флоту віце-адміралу Г. Чухніну бунтівний броненосець розформувати, а при неможливості його захоплення – потопити його разом з командою чи жорстоко покарати моряків на виду всієї Одеси.
На виконання волі царя і придушення повстання командувач Чорноморським флотом 16 червня 1905 року послав ескадру у складі крейсера, 5 броненосців і 7 міноносців. 17 червня ескадра під командуванням віце-адмірала А.Х. Крігера зустрілася в морі з повсталим кораблем, але моряки ескадри відмовилися стріляти по «Потьомкіну» і кораблі розійшлися курсами. «Потьомкін» двічі прорізав стрій ескадри. Матроси з броненосців «Синоп» та «Георгій Побєдоносець», повз яких проходив повсталий «Потьомкін», гучно кричали йому «Ура!» Під тиском повсталої команди броненосець «Георгій Побєдоносець» самовільно змінив курс і теж приєднався до повсталого корабля. Повстання на «Георгії Побєдоносці» очолили теж українці – Дорофій Кошуба та Семен Дейнега. У цій ситуації, щоб запобігти дальшому пошеренню повстання на кораблях ескадри, командуванню не залишалося нічого іншого як відвести інші кораблі на зовнішній рейд.
«Потьомкін» і «Георгій Побєдоносець» взяли курс на Одесу. Та 18 червня на внутрішньому рейді одеського порту офіцерам броненосця «Георгій Побєдоносець» вдалося посадити корабель на мілину і умовити команду здатися воєнній владі.
Чи підтримувала вся команда повстання? Напевно, ні, чому свідченням є лист шкіпера з «Потьомкіна» Т. Зубченка, знайдений у викинутій за борт пляшці: «Православные люди! Прошу сообщить моей жене и деткам, что я умираю не от врага ,а от руки своего брата… По милости трюмного механика Коваленко, артиллерийского кондуктора Шопарева, старшего боцмана Мурзака я оставлен ещё на мучения… Дорогая Маруся, прошу, прости меня. Я умираю за Веру, Царя и Отечество. Крепко вас обнимаю предсмертною рукою. 19 июня 1905 года. Ответ не пиши, а похорони меня на севастопольском кладбище». Однак, коли повстання вибухнуло стихійно, вже всі матроси зрозуміли, що від режиму пощади їм не буде і вибору в них не осталося.  
Команда «Потьомкіна» разом з міноносцем № 267 повела свій корабель з Одеси до румунського порту Констанца, і там, скликавши представників іноземних консульств та преси, 20 червня передала звернення «До всього цивілізованого світу» та «До всіх європейських держав», в яких роз’яснила мету своєї боротьби.
Прибуття до румунського порту повсталого корабля та поширення інформації про причини повстання моряків викликали в Європі інформаційну бурю. Щоб якось зупинити її і бажаючи поскоріше повернути корабель, російська влада стала обіцяти команді броненосця прощення та помилування мало не самого царя. Однак моряки були добре обізнані з демократією у російській імперії та підступністю її охранки. Румунська влада, гарантувавши командам особисту свободу, запропонувала екіпажам повсталих кораблів здатися на умовах військових дезертирів і відмовила в поповненні корабельних запасів. Судовий комітет «Потьомкіна» пропозиції румунського уряду відхилив і 20 червня покинув Констанцу, взявши курс на Феодосію. При спробі зійти на феодосійський берег по повсталих матросах з берега був відкритий вогонь, однак погрозою застосувати у відповідь зброю «Потьомкін» заставив порт поповнити корабельні запаси палива і провізії.
23 червня 1905 року «Потьомкін» вийшов з Феодосії знову до Констанци і, не маючи більше запасів, судовий комітет вступив в переговори з місцевою владою. Румунська влада знову відмовила кораблю в поповненні запасів, проте румунський уряд погодився визнати членів команди політичними емігрантами. 25 червня судовий комітет повсталого броненосця прийняв рішення здатися румунським властям на правах політичних емігрантів.
Царський уряд настирливо вимагав у Румунії видати повсталих. Для підтвердження рішучості своїх намірів розправитися з повсталими навіть послав до Констанци цілу ескадру на чолі з адміралом С. Пісаревським, виставляючи при цьому світу «потьомкінців» кримінальними злочинцями. Та румунський уряд так і не погодився на видачу повсталих моряків.
26 червня румунська влада повернула броненосець Російському флоту, і 1 липня броненосець «Синоп» на буксирі привів «Потьомкіна» до Севастополя. Невелика частина команди (47 матросів і кондукторів, прапорщик і підпоручик) довірившись слову адмірала Пісарєвського про їхнє помилування, повернулася на борту корабля в Севастополь з ескадрою Пісаревського. Однак у Севастополі одразу ж по заходу у гавань вони були арештовані і направлені під охорону на учбове судно «Прут». До Севастополя був доставлений і активний учасник повстання машиніст Ф. Кашугін, якого офіцерам ескадри вдалося захопити у румунському порту. У Севастополі одразу ж запрацювали військові суди, і більша частина повсталих була запроторена до виправно-арештантських відділень (попередники радянських дисциплінарних батальйонів – М.М.). Керівники повстання на учбовому судні «Прут» І. Адаменко, І. Чорний, А. Петров і Д. Титов були засуджені до страти, 16 матросів – до каторги.
Після розправи над «прутівцями» судили 75 «потьомкінців» і матросів з «Георгія Побєдоносця», яких командуванню флота вдалося взяти в свої руки. Суд проходив з 16 до 26 серпня 1905 року. Керівників повстання на «Георгії Побєдоносці» С. Дейнегу, Д. Кошубу та І. Степанюка засудили до страти, інших повстанців – до вічної каторги чи каторжних робіт від 4 до 20 років.
Тимчасово зупинило судилище над «потьомкінцями» повстання на крейсері «Очаків» і у лазарєвських казармах 4 лютого 1906. Після їхнього придушення у Севастополі продовжили суд над «потьомкінцями» і моряками міноносця № 267. Трьох учасників тих подій – А. Заулошнова, Ф. Луцаєва і Т. Мартьянова – розстріляли, інших направили на каторгу і в арештантські роти.
26 вересня Микола ІІ намагаючись «випалити» на флоті призрак революції, викликаний повстанням на броненосці, «височайше повелів» перейменувати корабель на безлику назву «Св. Пантелеймон» (останній корабель з такою назвою закінчив службу в 1838 році). 6 жовтня 1905 року наказом головного командира Чорноморського флоту і портів назва «Князь Потьомкін - Таврічєскій» назавжди щезла з реєстру кораблів, взамін якої появилася інша - «Пантелеймон». «Теперь же уничтожить все служебные бланки с надписями «Князь Потёмкин-Таврический», - резолюцією від 27 жовтня 1905 року адмірал Г. Чухнін намагався завершити історію повсталого корабля. Однак, не вдалося добитися цього  адміралу. Дух «потьомкінців» на кораблі таки зостався, бо 15 листопада вже «Пантелеймон» підтримав повсталий «Очаків» і підняв над кораблем свій малиново-червоний прапор.
Укомплектований новою командою «Пантелеймон» був включений до складу Практичної ескадри Чорного моря і йому належало розробити нову школу артилерійського мистецтва. 1 жовтня 1906 року Практичну ескадру перейменували в Окремий практичний загін Чорного моря начальником якого призначили контр-адмірала Г. Цивінського, прибувшого з Балтики. Флагманом створеного загону став «Пантелеймон», а місцем базування – Двоякірна бухта. Щоб якось відвести революційну загрозу та вберегти екіпажі від впливу революційної пропаганди, яка все більше проникала на флот, новий командувач вирішив активізувати бойову підготовку в морі, проводячи різноманітні навчання і треніровки з виконанням практичних стрільб. Протягом місяця Практичний загін броненосців здійснив рейд до кавказького узбережжя, побував у Феодосії і Новоросійську. Та 29 жовтня із-за нехватки кредитів командувач вимушений був поставити кораблі в збройний резерв. У грудні місяці «Пантелеймон» пройшов доковий ремонт, а з початку 1918 року розпочав ремонт кормової групи котлів.    
Так конаюча імперія ще вишукувала свої жертви. Влітку 1907 року до Миколаєва зі Швейцарії підпільно прибув Панас Матюшенко, котрий на той час вже став професійним революціонером. В Миколаєві він був упізнаний одним з офіцерів броненосця, якого свого часу не дозволив повстанцям стратити на кораблі. За його доносом Матюшенка арештували і спершу направили до Одеси. Командувач ЧФ удостоїв Панаса Матюшенка «особливої честі» – за ним був спеціально посланий контрміноносець «Строгий» і караул з 7 офіцерів та 60 солдатів. В Севастополі Матюшенка засудили до смертної кари через повішення. Стратили видатного українського моряка вдосвіта 20 жовтня 1907 року. Більшість команди броненосця оставалися в еміграції, і лише після падіння монархії Романових у березні 1917 року до Росії змогли повернутися 245 останніх колишніх «потьомкінців».
Корабель продовжував модернізовуватися. В лютому 1909 року на «Пантелеймоні» під керівництвом інженера Р. Ніренберга на одному з перших кораблів флоту була встановлена «станція звукопідводного звязку», з чого розпочався процес розвитку гідроакустичного озброєння на флоті. 29 липня 1910 року в процесі реорганізації структури флоту броненосці були віднесені до класу лінійних кораблів і на їх базі була сформована окрема бригада лінійних кораблів. До її складу увійшли «Пантелеймон», «Євстафій», «Іоан Златоуст», «Ростислав» і крейсер «Кагул». В 1910 році , «Пантелеймон» пройшов капітальний ремонт корпусу і механізмів у майстернях Севастопольського порту
9 серпня 1911 року, після завершення ремонту, «Пантелеймон», «Євстафій», «Іоан Златоуст» і «Ростислав» у супроводі двох дивізіонів есмінців вийшли у морський похід, з заходом до турецьких портів Трабзон, Сіноп, Пендераклію та в болгарські Бургас і Варну. Після їх повернення «височайший смотр» кораблів провів сам імператор Микола ІІ. Після смотру «Пантелеймон», як флагман, під прапором командувача Морськими силами Чорного моря віце-адмірала І. Бострема очолив похід загону кораблів до румунського порту Констанца, однак  2 жовтня 1911 року при виході з рейду Констанци сів на мілину. У зв’язку з цією навігаційною подією для усунення отриманих пошкоджень йому прийшлося проводити ремонт підводної частини корпуса у Севастопольському порту протягом 1912 року.
В 1912 році на флоті готувалися пишно відсвяткувати 100-річчя Бородінської битви, а в 1913-у – 300-річчя дома Романових. Ці ювілеї викликали нову, більш широку хвилю революційного руху на флоті За спогадами багатьох сучасників тих подій, у 1912 році готувалося велике «грандіозне повстання» на всіх великих кораблях. Флот знову покрила хвиля арештів. З 500 арештованих моряків 67 було арештовано на лінійному кораблі «Пантелеймон», на якому так і не вдалося «випалити» «потьомкінський» дух.     
Однак в повітрі вже пахло порохом великої війни. 18 липня начальник Морських сил Чорного моря віце-адмірал А. Ебергард підняв на «Пантелеймоні» свій прапор командувача флотом. Цього дня кораблі флоту завершили мобілізаційні заходи. Вечором 19 липня 1914 року «Пантелеймон» підняв сигнал: «Флот извещается: Германия объявила войну России».
З початком Першої Світової війни «Св. Пантелеймон» брав активну участь у бойових діях флоту протягом всього часу війни. В грудні місяці він приймає участь в поході сил флоту для прикриття мінних постановок під Босфором. Того ж місяця на підході до Севастополя він вів нічний бій з німецьким крейсером «Бреслау», а 24 грудня своїм вогнем на широті Туапсе заставив «Бреслау» покинути район кавказького узбережжя.Успішною для «Пантелеймона» була і кампанія 1915 року, в ході якої він у складі бригади проводив походи до кавказького і анатолійського узбережжя, проводив обстріл з моря ворожих берегових укріплень. В середині квітня під час чергового походу до Босфору своїм головним 305-мм калібром провів бомбардировку форту Анатолі-Кавак. 24-28 квітня він вже в новому поході бригади здійснює пошук в морі німецького лінійного крейсера «Гебен», потопив кілька ворожих пароходів біля Зонгулдакського вугільного району та обстріляв берегові укріплення Босфору. У цей час підійшов німецький лінкор «Гебен» і атакував «Євстафія» з максимальною частотою пятигарматних залпів, намагаючись його потопити. «Євстафій» часом повністю закривався сплесками від розривів ворожих 280-мм снарядів. На виручку поспішив «Пантелеймон», який з максимальної дистанції з другого залпу 305-мм бронебійними снарядами накрив «Гебена». Капітан 2 рангу Г. Лєман, який спостерігав за цією морською битвою засвідчив: «Когда около 8 ч 12 мин, обогнав линейный корабль «Ростислав», «Пантелеймон» дал залп, легший за кормой «Гебена», лейтенант Мальчиковский скомандовал «четыре влево», и около 8 ч 13 мин, подходя к линейному кораблю «Три Святителя», «Пантелеймон» вновь дал залп с исправленной установкой целика…В это время «Гебен» держал нас на курсовом угле градусов 120—130. Слыша отчетливо предуведомления гальванера «Товсь!», «Падение!», я увидел, что одно падение этого залпа легло за кормой «Гебена» саженях в 30—40, причем снаряд разорвался в воде, другое же падение дало попадание в район задней трубы и третьей башни и, как мне казалось, пришлось на верхний пояс брони. Снаряд при разрыве дал густое облако черного дыма, которое прорезалось ярким красноватым пламенем. В это время кроме «Пантелеймона» стрелял только «Евстафий», снаряды которого ложились большими недолетами и взрывов о воду не давали… Следующий залп мог оказаться гибельным для «Goeben», и он поспешил немедленно, резко отвернув, выйти из боя. Из сделанных «Goeben» 32 залпов (от 100 до 150 снарядов) попаданий отмечено не было».

Бойову майстерність команди «Пантелеймона»  окремим наказом відзначив командувач Морськими силами Чорного моря. За цей бій знаком з відзнакою ордена Святого Георгія 4-ї ступені був нагороджений старший комендор Андрій Жуков, ордени Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та Станіслава 2-го ступеню з мечами отримав лейтенант В. Мальчіковський, нагороди отримали командир корабля, старший офіцер та ще ряд офіцерів і матросів, які відзначилися в бою. Згодом визнала відмінною стрільбу «Пантелеймона» у цьому морському бою і німецька сторона.

Новий 1916 рік лінкор зустрів на севастопольськім рейді під прапором начальника дивізії лінійних кораблів. На ньому, як на флагмані, і далі розміщувався штаб дивізії. По полудні 1 січня 1916 року «Пантелеймон» разом з лінкором «Імператриця Марія» під охороною ескадрених міноносців «Дєрзкій» і «Беспокойний» взяв курс до Кавказського узбережжя. 31 березня він став на батумському рейді і був включений в групу кораблів вогневої підтримки Приморського корпусу Кавказської армії, яка вела наступ на турецький Трапезунд. Разом з «Ростиславом» 1 квітня вів досить ефективний вогонь по ворожих берегових укріпленнях, що дозволило російським сухопутним військам за добу пройти більше тридцяти кілометрів і захопити Трапезунд. Затим «Пантелеймон» у складі загону кораблів здійснював охорону міста з моря на випадок появи німецьких кораблів. Восени, після стабілізації фронту, вся група кораблів повернулася до Севастополя. 3 січня 1917 року «Пантелеймон» після чергового бойового походу під Босфор «Пантелеймон» був поставлений в ремонт у Севастополі.
Початок весни 1917 року став початком бурхливих політичних подій і змін в Російській імперії. 2 березня 1917 року команді корабля зачитали наказ № 771 командувача флотом віце-адмірала О.Б. Колчака про революційні події в Петрограді, про створення Тимчасового комітету Державної думи на чолі з Родзянко та з закликом продовжувати виконувати свій обов’язок «перед Государем и Родиной». 4 березня команді, одітій по-парадному, оголосили ще п’ять наказів комфлоту.
Після Лютневої революції у результаті нових демократичних перетворень на Чорноморському флоті були створені Центрофлот, суднові комітети на кораблях, Чорноморський Український військовий комітет та Українська Чорноморська громада. На «Пантелеймоні» був обраний судовий комітет, який очолив сигнальний боцманмат Ладиженський, а секретарем матрос Жбанов.
З цього часу розпочалася політизація флоту. На флот почали прибувати депутати Держдуми. Першим 8 березня у супроводі віце-адмірала Колчака на «Пантелеймон» прибув депутат І. Туляков, після промови якого про поточну ситуацію було прийнято «Воззваніє» до моряків флоту. За ним з лекцією «Основы государственности и патриотизма англичан» виступив лейтенант Б. Пісемський.
11 березня екіпажу лінкора «объяснял создавшееся положение и порядок в свободной России» вже депутат Держдуми Алєксандров. Наступного дня команді оголошують девять наказів командувача флоту і заклик духовенства Чорноморського флоту. Затим лейтенант М. Томашевич критикував «старий образ правління» царського уряду і його відношення до різних шарів суспільства. Затим Б. Пісємський у лекції «Сведения о пропаганде социал-демократических партий в пользу мира, идеи социал-демократической партии; статьи, изобличающие эту партию; призыв к служению Родине, ее защите и защите завоеваний свободы» закликав офіцерів і матросів до перевороту. 24 квітня головою суднового комітету лінкора «Пантелеймон» замість Ладиженського обрали мічмана Г. Капустіна, а 19 червня лейтенанта Б. Пісемського обрали депутатом від корабля до Севастопольського Совєту військових і робітничих депутатів.    
13 квітня 1917 року по Морському відомству був виданий наказ про перейменування кораблів з монархічними назвами і поверненням назв, які царизм відмінив, тож  лінкору була повернута первісна назва «Князь Потьомкін-Таврічєскій». Однак команда лінкора добре відала про причини революційного зриву на кораблі і відмовилася прийняти такий «дар» Тимчасового уряду, поставила вимогу назвати лінкор «Борець за свободу». Та у Морському відомстві не спішили прислухатися до голосу моряків лінкора. Тоді судновий комітет 19 квітня 1917 року направив до виконкому Севастопольської ради депутатів повторну резолюцію за підписом голови судкому Ладижинського і секретаря Жбанова, в якій заявив про відмову команди лінкора від повернутої назви: «Мы не расстанемся с нашим дорогим «Пантелеймоном» до тех пор, пока высшая власть не даст нам просимого названия «Борец за свободу», ибо «Пантелеймон» в настоящую войну имеет великие боевые заслуги и может уступить только нашему борцу 1905 года, но не «Потёмкину». І принципово не записували назву «Потьомкін-Таврічєскій» в корабельні документи.
У Морському відомстві, не бажаючи конфронтації з бойовим лінкором, 28 квітня 1917 року таки видали наказ про присвоєння «Пантелеймону» нової назви – «Борець за свободу». Але наказ урочисто був оголошений на кораблі лише 18 травня, під час приїзду Керенського до Севастополя. Після оголошення наказу про перейменування корабля були виготовлені георгіївські стрічки з написом «Борец за свободу», які матроси носили з особливою гордістю, але попередня назва на кормі корабля оставалася ще довгий час.
4 червня команда лінкора вітала прибувший з Миколаївського суднобудівного заводу третій чорноморський новозбудований лінкор-дредноут «Воля», а у серпні місяці під прапорм нового командувача флоту контр-адмірала О. Нємітца лінкор проводив практичні стрільби та учбові навчання в морі.
31 серпня 1917 р. «Борець за свободу» у складі бригади лінійних кораблів під брейд-вимпелом нового командира бригади капітана 1 рангу Михайла Остроградського вийшов в море на виконання головного завдання війни – пошук і захоплення німецьких кораблів «Гебен» і «Бреслау», яке здійснювали три маневрені групи кораблів під загальним командуванням командувача флотом. Під Босфором виявлений радіопереговорами, в оточення російських маневрених груп, до складу кожної з яких входили дредноут з лінкорами,  попав «Бреслау. Шансів у нього уникнути бою не було, однак у цей час екіпаж дредноута «Свободная Россия» відмовився виконувати накази і силоміць повернув корабель до Севастополя. Вихід «Свободной России» з бойового ордеру позволив «Бреслау» скористатися «коридором» і благополучно заховатися у Босфорі. Цей похід виявився останнім великим походом кораблів флоту, який завершився 23 жовтня 1917 р.
А далі «Борець за свободу» поринув у вир революційних подій, які охопили флот. За новим порядком офіцери корабля стали обиратися на посади судовими комітетами, сам судком владу над матроськими масами мав умовну, особливо над прихильниками різноманітних партій, які створювали свої організації на кораблях.
4 листопада, виконуючи резолюцію Центрофлоту, судком лінкора прийняв постанову про роззброєння офіцерів корабля, відібрана від них зброя затим видавалася матросам «летючих загонів» у грудні місяці. Центрофлот обмежив владу командирів кораблів, всі питання службової діяльності їм необхідно було узгоджувати з судновим комітетом, наприклад, брати дозвіл на заборону паління близько бомбових погребів, узгоджувати порядок призначення в наряди і т.д. Вимогливість завідуючого артилерійською частиною лінкора офіцера Петровського до забезпечення виконання заходів пожежовибухонебезпеки привела до відсторонення його від посади. Виборність посад, приниження честі і гідності офіцерів «революційними» матросами, постійні загрози фізичної розправи над ними  привела до уходу з корабля багатьох офіцерів, одним із перших його покинув командир лінкора капітан 1 рангу Лебединський, затим старший офіцер В. Сухотін, мічмани Путілін, Терещенко, Веліогурський і Касаткін, артилерійський офіцер М. Харін.
Капітан 1 рангу О.І. Лебединський командував лінкором з початку війни і до 5 січня 1918 року, протягом 1917 року йому вдавалося лагодити справи з судновим комітетом і оминути більшовицький терор у грудневі дні 1917 року. Та не витримавши «революційних» порядків, він подався до Добровольчої армії генерала Денікіна на Дон, його наступником на лінкорі став капітан 1 рангу Зарін.
На лінкорі була організована досить сильна «українська партія» і український просвітницький гурток. Саме на його вимогу попри спротив антиукраїнськи налаштованої частини команди «Борець за свободу» урочисто підняв сигнали «Хай живе вільна Україна» 12 жовтня 1917 року. З цього часу на кораблі стали вестися гострі дискусії про Україну і український флот. Вдруге Український національний прапор та сигнали розцвічування «Хай живе вільна Україна» над щоглами «Борця за свободу» замайоріли 12 листопада у день святкування проголошення Української Народної Республіки. Більшість команди відмовилася їх спускати і лише рішення Центрофлоту та Загальночорноморського зїзду, що проходив у ті дні, заставили екіпаж «Борця за свободу» спустити Український прапор, погодившись на вирішення цього питання Установчими зборами. Однак на знак протесту матрос Микола Чабан покинув лінкор, перебравшись на крейсер «Пам'ять Меркурія».
Після проголошення Української Народної Республіки особовий склад «Борця за свободу» приймав активну участь у всіх заходах, організованих Українським військовим комітетом, на кораблі більшало прихильників УНР. 28 листопада на кораблі підняли сигнали «Хай живуть Установчі збори. Всю владу Установчим зборам», що було в руслі політики Центральної Ради.     
З того часу корабель-флагман знаходився і під пильною увагою більшовицької партії і севастопольського Совєта, які, використовуючи його назву, проводили на його борту активну пропагандистську роботу. Під час більшовицького терору у грудні1917 року лінкор став використовуватися більшовиками як місце постійних нарад з Центрофлотом.
Ситуацію на користь більшовиків на лінкорі змінило поповнення екіпажу 127 молодими моряками, які восени 1917 року прийшли взамін убувшими по демобілізації та переведеним на інші кораблі. Завдяки їм
після більшовицького перевороту у Севастополі та захоплення ними дредноута «Воля» більшовикам вдалося 29 грудня провести переобрання суднового комітету, який очолив мічман Фьодоров. На 1 січня 1918 року на лінкорі числилося 38 офіцерів, 745 матросів і священник, але вже на 1 березня команда корабля втричі скоротилася.
Врешті, загальна військова ситуація в Криму у січні 1918 року склалася не на користь українського національного руху – 16 січня 1918 року більшовики силою зброї встановили радянську владу на всьому Кримському півострові. У середині січня 1918 року «Борець за волю» був захоплений Червоною армією Українського фронту і включений до складу Червоного флоту Радянської України.
Виставляючи себе борцями за свободу пригнічених мас Військово-революційний комітет став використовувати назву лінкора «Борець за свободу» у своїх політичних цілях і спеціально на його борту проводити свої засідання. Одна з найреакційніших постанов Військово-революційного комітету, з якої розпочалися криваві репресії у Севастополі, 21 лютого 1918 року була прийнята на борту саме цього лінкора.
Севастопольським гарнізоном прокотилася друга, більш спланована хвиля арештів офіцерів та осіб, підозрюваних у виступах проти більшовицької влади та підтримці Центральної Ради УНР. Не оминули репресії і екіпаж «Борця за свободу», судновий комітет якого противився заходам військово-революційного комітету. 23 лютого 1918 р. «за підозрою провокації» був заарештовані і без суду розстріляні командир лінійного корабля «Борець за свободу» капітан 1 рангу Зарін, члени судового комітету унтер-офіцер Феодосій Мішок і матрос Павло Сокирко, прапорщики Василь Алєщенко і Микола Сукачов. За письмовими свідченнями родичів страчених, більшовицькі «летючі загони» конвоювали арештованих до воріт Діорами, де і вчинили над ними жорстоку розправу.
Членами «летючого загону» робітничої дружини севастопольського порту 10 березня 1918 року за «контрреволюційні настрої» на лінкорі «Борець за свободу» були замордовані матроси Тарас Козаченко і Стрюков. В заяві Надії Іванівни Панової, дружини старшого інженера корабля «Борець за Свободу», йдеться про те, що її чоловік Панов Костянтин Миколайович в ніч 23 лютого 1918 року був заарештований на кораблі і розстріляний без суду і слідства. Від більшовицьких репресій загинув корабельний інженер В. Крамп.
Проти більшовицького свавілля і репресій протягом квітня 1918 року у Севастополі відбулося два антибільшовицьких повстання робітників севастопольських портів і заводів, які активно підтримала більшість моряків лінкора «Борець за свободу». 29 квітня 1918 року «Борець за свободу» рішуче підняв український прапор, відкинув ультиматум більшовиків і відмовився виходити до Новоросійська. Наступного дня лінкор тимчасовим командувачем флоту УНР капітаном 1 рангу М. Остроградським був зарахований до складу державного флоту УНР. Однак командування німецьких військ, зайнявши Севастополь, 3 травня корабель інтернувало і підняло на ньому німецький прапор, більшість його екіпажу було демобілізовано. До осені 1918 року лінкор використовувався як казарма для німецьких військ, і лише 11 листопада німці повернули лінкор до складу флоту Української Держави.
З приходом до Севастополя сил Антанти лінкор наприкінці 1918-го був захоплений англійцями, які під час евакуації з Криму 22-24 квітня 1919 року за наказом командувача морськими силами Антанти віце-адмірала Амета підірвали механізми корабля і вивели з ладу його артилерію. 29 квітня того ж року, під час окупації Криму більшовиками, бездіючий корабель був захоплений частинами червоного Українського фронту та включений до складу Червоного флоту УНСР. Та вже 24 червня 1919 року війська Збройних сил півдня Росії відкинули більшовицькі війська з Криму і лінкор, перебуваючи виведеним з ладу, був включений до складу морських сил Збройних сил півдня Росії генерала Денікіна.
15 листопада 1920 року більшовицькі війська остаточно встановили в Севастополі і в Криму радянську владу. Лінкор «Борець за свободу», над яким тривалий час глумилися інтервенти, білі і червоні визволителі, стояв у Південній бухті Севастополя виведеним з ладу. «Непереможний острів революції», герой революційного здвигу 1905-1906 рр. та Першої Світової війни, колишній революційний броненосець «Потьомкін» еталоном пролетарської боротьби за світле комуністичне майбутнє більшовиками визначений не був – вони добре знали причини повстання матросів. Таким символом більшовизму на морі стала балтійська «Аврора». А «Потьомкіна» – «Борця за свободу» – постаралися чимскоріш позбутися з перед очей.
В 1922 році на флот поступило розпорядження з Москви списати лінкор на металобрухт, про створення з корабля музею не йшлося зовсім. У 1923 році на виконання директиви Леніна, який добре пам’ятав відношення «потьомкінців» до більшовицької партії, легендарний революційний броненосець розібрали на металобрухт. 21 листопада 1925 року «Борець за свободу» був виключений зі списків кораблів Робітничо-селянського Червоного флоту. І лише згодом, коли від корабля не залишилося й сліду, а рештки екіпажу були розсіяні чи репресовані, з «Потьомкіна» почали творити «еталон революції».
Одна частина фок-щогли броненосця в 1924 році була встановлена заднім знаком створа на острові Первомайський в Буго-Дніпровському лимані, в 1957 році вона була знята, розрізана на частини і передана на зберігання до морських музеїв. Інша щогла «Борця за свободу» використовується в Криму як основа для одного з маяків. Частина димової труби з «Потьомкіна» якимось дивом збереглася у приватній колекції родини онука матроса-потьомкінця полковника ВМС України Олега Найди, передана ним і сьогодні зберігається у Військово-морський музеї Збройних Сил України у Севастополі.
Так завершив свою військову службу легендарний броненосець-лінкор, який став плавучою територією незламного і вільного козацького українського духу, який у великій мірі прискорив революційний підйом у країні, де панував морок реакції і національного поневолення, який першим прокреслив курс національного визволення, курс до волі і свободи, в кінцевому рахунку – до національного флоту України.
В 2005 році на відзначення 100-річного ювілею повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврічєскій» з ініціативи ветеранів ВМС України, підтриманого командуванням флоту, курсанти Військово-морського інституту ВМС України здійснили похід на кораблі ВМС маршрутом повсталих «потьомкінців». Цей похід курсами повсталого броненосця через століття став для флотської молоді свідченням героїзму, мужності, відданості волі і свободі, нескореності старших поколінь українських моряків, традицій, продовжувати які належить сучасним українським морякам. Та про «Борця за свободу» у ВМС України інформація майже відсутня.
Пам’ять про «Потьомкіна» – «Борця за свободу» має навічно бути вкарбована в історію національного флоту України. Він це право заслужив тим, що, слідуючи шевченковому «Борітесь – поборете!» першим під прапором, колір якого сьогодні визначає прапор Збройних Сил України, прокладав перші румби майбутнього флоту вільної України – сучасних Військово-Морських Сил Збройних Сил України.