Мирослав Мамчак
Чорноморський флот. Курсом до України

Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор
над Чорним морем,
присвячую,
- автор.

Видавництво «Просвіта»
Севастополь
2013

УДК 94(477): 355.321(262.5)
ББК 63,3 (4Укр)+68.54г(4Укр)

М 22 Мамчак Мирослав. Чорноморський флот. Курсом до України.
ISBN 978-966-97292-1-7

Широко використовуючи недавно відкриті архівні джерела, історичні матеріали, свідчення багатьох учасників подій на Чорноморському флоті в 1917-1921 рр. та часу будівництва Військово-морських сил сучасної України у час становлення її незалежності, автор досліджує процес військово-морського будівництва в Україні на початку і у кінці XX ст. та доводить їх тотожність. На цій джерельній базі спростовуються численні пропагандистські міфи навколо флоту, впроваджені імперськими ідеологами в свідомість севастопольців і моряків, перемоги, причини поразок і численних жертв, які понесли військові моряки і севастопольці в процесі боротьби за Український флот, pозглядається значення флоту в житті держави.
У книзі розкриваються дії окремих екіпажів кораблів та військових частин Чорноморського флоту, направлені на підтримку національно-визвольної боротьби українського народу, та оприлюднюється мартиролог командного складу, офіцерів і урядовців флоту УНР.
Книга багато ілюстрована, буде цікавою та корисною для військових істориків, системи гуманітарної підготовки військових моряків, любителів військової історії України, молоді та широкому загалу читачів.

Рецензенти:
Лубенець А.В. капітан 1 рангу, кандидат історичних наук, доцент Академії Військово-морських сил ЗС України.
Тенюх І.Й., адмірал, командувач Військово-морських сил Збройних Сил України (2004-2010).

Мамчак М.А. Чорноморський флот. Курсом до України. Науково-популярне видання.

ISBN 978-966-97292-1-7
© Мамчак М.А. 2013
© СМО ВУТ «Просвіта». 2013

ЗМІСТ

Передмова

Розділ І. Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Відродження національної ідеї на флоті. Будівництво флоту УНР (травень 1917- квітень 1918 рр.)
Участь флоту УНР в Першій російськобільшовицько-українській війні
Більшовицький переворот у Севастополі. «Варфоломіївські ночі». терор і репресії
Події на Одеському рейді
Перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР
Німецька політика стосовно Криму і флоту
Формування Державного флоту Української Держави у Севастополі в умовах інтернування Чорноморського флоту німецькими військами (травень – грудень 1918 рр.
Формування Українського державного флоту у Одесі
Флот Української Держави у Миколаєві
Як Українським Державним флотом опанувала Антанта
Відродження Українського державного флоту Директорією УНР. Участь і загибель флоту УНР у Другій російськобільшовицько-українській війні
Управління і командний склад Українського державного флоту (1917-1921 рр.)

Розділ ІІ. Мартиролог офіцерів і урядовців Українського державного флоту (1917-1921 рр.)
Пам'ять знищити не вдасться

Розділ ІІІ. Кораблі – герої флоту України
Ескадрений міноносець «Завидний»
Бронепалубний крейсер першого рангу «Іван Мазепа»
Лінійний корабель (дредноут) «Воля»
Лінійний корабель (броненосець) «Борець за свободу»
Ескадрений міноносець «Звонкий»
Ескадрений міноносець «Зоркий»
Канонерський човен «Запорожець»
Легкий артилерійський крейсер «Гетьман Богдан Хмельницький»
Сторожовий корабель СКР – 112
Базовий тральщик «Маріуполь»
Великий протичовновий корабель «Смєтлівий»
Легкий артилерійський крейсер «Михайло Кутузов»
Підводний човен Б-871
Морський тральщик «Сигнальщик»
Великий протичовновий корабель «Способний»
Малий ракетний корабель «Штиль»

Розділ IV. Лицарі Українського моря і землі
Севастопольський Флотський півекіпаж
3-а школа водолазів ЧФ – перші військові моряки незалежної України
1-а Об’єднана школа підготовки спеціалістів ЧФ:з прапором України – на віки!
880-й окремий батальйон морської піхоти ЧФ – служимо Україні!
Неприступний острів
Де грудь сильніша од гармат
Севастопольська комендатура: забрати не можна віддати

Розділ V. Донузлав: на зламі історії флоту
17-а бригада кораблів ОВР Кримської вмб: флот України відродимо!
Штаб Кримської війсково-морської бази: «Кримське ГКЧП» не пройде

Використані джерела

Передмова

«Легендарний Севастополь…»  - з таких слів починається приспів сучасного севастопольського гімну, з відеокліпу на ці слова комунальна телерадіокомпанія під назвою «Народне телебачення» вже протягом десятка літ розпочинає своє ранкове мовлення. І справді, історія Севастополя і Чорноморського флоту оповиті суцільними легендами, перетвореними в історичні аксіоми суцільних звитяг, які офіційною пропагандою не піддаються сумніву і обговоренню. На території нинішнього Севастополя місто-фортеця була заснована дві тисячі років тому назад, але святкуємо день міста з часу, коли сюди ступила нога російського солдата. Севастополь за його історію завойовувало багато ворогів, але склали міф і співаємо про Севастополь як «не приступний для врагов», про «город русских моряков» і їх ратної слави. Севастополь після Другої Світової віни піднявся з руїн і розцвів в роки УРСР, величезний вклад вніс український народ у відродження Чорноморського флоту, але стверджується й зараз, що місто і флот завжди стриміли з України до північної сусідки. Думки про Україну та український флот, відповідно, у Севастополі і на флоті ніколи не існувало, бо все тут - Росія. Всі севастопольські легенди, як і старогрецькі міфи, насичені подвигами цілої плеяди героїв. У цих легендах Україна і моряки-українці виглядають просто таки собі тимчасовими прибульцями і місця їм, не те щоб здійснення подвигу, в них не передбачено. З цих причин, на відміну від кількох наявних музеїв флоту, не створено музею міста, бо тоді розпадеться сама легенда «про город русской слави».
Боротьба за збереження історичних легенд і їх консервацію у свідомості мешканців Севастополя і Криму стали основою діяльності більшості політичних партій регіону та функцій багатьох громадських організацій разом з міською владою. На тему подальшої героїзації міста-героя в роки незалежності України вже видано десятки книг, і видаються нові, український національний рух в яких продовжує знаходитися під суцільним замовчуванням, у кращому разі - викривлений.
«Мы обязаны знать историю нашей страны, чтобы не делать ошибок в настоящем и будущем, чтобы строить государство для людей…», наголошує народний депутат України і новітній «історик» Вадим Колісниченко. З цим не можливо не погодитися, однак, складається враження, що севастопольські історики, як і сам народний депутат, обслуговуючи старо-нові політичні замовлення, не бажають подивитися відкритими очима в глибину історії, історична наука у нашому місті для таких рухається по замкненому колу з наперед заданою міфологічною площиною. Проштовхується висновок, що національно-визвольна
боротьба українців таки обійшла Севастополь й Чорноморський флот далекою стороною і носить відмінний від інших територій України характер. Моє ж завдання, як севастопольця і військового моряка, що прослужив рівно половину своєї служби на Чорноморському флоті СРСР, а другу – у Військово-морських силах України, не переписувати історію флоту і не створювати нову, а чесно заглянути в історичне минуле і  подати читачу погляд на замовчувані події мовою історичних фактів і архівних документів. Розумію, що порушивши скам’янілі  ідеологеми офіційної історії колись спільного флоту накличу на себе могутній хор «ату». Однак, поважаючи севастопольських авторів, перекажу мудрого Сократа - «істина дорожче».
Україна, хоч і являється великою європейською морською державою, та за двадцять років своєї незалежності не спромоглася створити офіційної морської сторінки своєї військової історії. Відповідно, сучасні Військово-Морські Сили України не мають правдивого історичного минулого, а українські моряки позбавлені знань про боротьбу старших поколінь українців за національний флот і Чорне море. За незнання власної історії свого флоту та досвіду боротьби за національний флот у минулому незалежна Україна заплатила величезну ціну – наявністю іноземного флоту у своїх портах і залежністю зовнішньої і внутрішньої політики від російського сусіда. Напевно, це єдиний випадок світової історії міждержавних відносин, коли військовий флот, точніше,
військово-морська база сусідньої країни суттєво впливає на політичну і економічну ситуацію в країні, яка надала їй притулок.
Ми заплатили і з кожним роком платитимемо ще більшу ціну, поки самі не напишемо історію боротьби українців за море і власний флот, якщо не розкриємо історичний шлях України до моря, шлях власних помилок, втрат і поразок, якщо не викриємо справжньої мети наявності в наших бухтах військового флоту свого сусіда, поки не вичавимо з своїх душ прищеплюваних нам десятиліттями почуття національної меншовартості, національного фрегідства та зневіри у власні сили.
Наше історичне минуле і сучасність наочно підтверджують, що далеко не випадково будівництво Української держави з часу проголошення її незалежності у 1991 році нав’язливо супроводжується проблемою Чорноморського флоту, який базується в портах України, і яка отримала загальну назву «флотська проблема». Чорноморський флот, як і століття тому назад, з перших тижнів проголошення незалежності України вийшов на передову україно-російських відносин, тай ще й досі використовується у брутальній політичній грі. Сьогодні вже є загальновідомим факт, що з перших днів існування незалежної України керівництво держави не придало флотському питанню достатньої уваги - вважали, що формування національного флоту стане не важчим завданням, чим створення інших видів Збройних Сил України. Коли після остаточного розвалу Радянського Союзу постало питання про розподіл Збройних Сил колишнього СРСР і, зокрема, Чорноморського флоту, Президент України Леонід Кравчук необережно заявив, що Україні весь Чорноморський флот і не потрібний, вона на нього не претендує, їй вистачить такого собі «флотішки».
Для Росії Чорноморський флот у всі часи був не лише військовою потугою, а, найперше, політичним важелем, яким випробовувалася на міцність незалежність сусідніх держав. Українську помилку негайно використали у Москві. Легковажний вислів Президента про «флотішку» негайно був використаний в ідеологічно - інформаційному протиборстві з Україною. У час, коли Україна повністю фінансувала всі потреби Чорноморського флоту, вона виставляється всьому світу як неспроможна бодай його утримувати, з лихим бажанням знищити і позбутися його взагалі. Розвернута професійними спецпропагандистами на цю тему потужна ідеологічна кампанія воднораз позбавила військовослужбовців флоту перспектив у службі, примусила у більшості їх у переломний історичний момент очікувати і утримуватися від переходу на службу Батьківщині, не самостійно визначатися з власним громадянством, а очікувати вирішення питання на «політичному рівні».  
Як проявилося згодом, цьому у значній мірі сприяли надзвичайно поширені на Чорноморському флоті кар’єризм, квіслінговщина, дефіцит особистої і національної гідності та повна байдужість до долі країни і свого народу у першу чергу в більшості старших офіцерів флоту, заховані під покровом флотських історичних традицій. Насправді це був звичайний колабораціонізм, оте «полохливе українство», яке всіма способами виставлялося як вірність раніше складеній присязі, інтернаціоналізму і «братству слов’янських народів». Україна своєчасної оцінки цьому не дала.
У цьому криються причини, чому саме  флот не виконав розпорядження Президента України скласти присягу незалежній Україні до 20 січня 1992 року, а Росії відкрив ініціативу дій і надав зайві козирі для того, аби зберегти флот за собою. Сьогодні вже можна впевнено і однозначно стверджувати, що у тодішнього українського керівництва не було ані глибокого розуміння з чим вони мають справу, ані історичних знань, ані політичної волі відстоювати морські інтереси України. Це й спонукало проблему Чорноморського флоту, яка з, по-суті, військово-технічної, швидко вийшла не лише на рівень міждержавних українсько-російських відносин, але й прийняла міжнародне значення, – обговорювалася як важлива проблема на рівні ООН і ОБСЄ. У світі появилися карти, в яких Крим виставлявся як конфліктна, вибухонебезпечна територія нарівні з Балканами. Сказане лише підкреслює політичне значення військового флоту для країни, вагомість базування національного флоту у бухтах українських портів для забезпечення морських інтересів, безпеки і оборони держави.
Історія, коли нею нехтувати, має властивість повторюватися. Сьогодні вже можемо впевнено говорити, що флотська проблема і пов’язані з нею питання володіння портами чорноморського узбережжя України започатковані ще в часи розвалу Російської імперії, в період національно-визвольної боротьби українського народу та з рухом за відродження національного українського флоту в 1917-1921 рр. Лише ця, водночас героїчна і трагічна, сторінка історії українського флоту в радянські часи не лише спотворювалася, а й глибоко приховувалася від суспільства. Таким чином ідеологією підмінявся основний закон історіографії: пізнання минулого має починатися з пошуку архівних джерел і їх інтерпретації, а не з формулювання ідеологічної концепції і підбирання під неї відповідних джерел. Таким шляхом приховувалася правда: український державний флот знищила російська агресія – біла і червона.
Власне, офіційна пам'ять про морське минуле українського народу й досі знаходиться у глибокій мовчанці. Широкому суспільству й до сьогодні не відомі імена жодного бойового корабля чи бодай українського військового моряка, який би гідно боровся чи віддав своє життя за волю і свободу свого народу в часи Визвольних змагань 1917-1921 рр.
Не відомі і не є прикладом вірного служіння Батьківщині вони і в середовищі сучасних Військово-Морських Сил України. Запаковані у глибокі спецхрани відомості про звитяжну боротьбу і жертви українських моряків за своє Чорне море спричинили до поширення у Севастополі руху опору будівництву національного флоту та до успішного створення «історичних досліджень», за якими Україна ніколи раніше на Чорному морі флоту не мала. Відсутність історичної правди призвела до успіху масованої пропаганди про Севастополь як міста виключно «русской слави», як «судьбоносного творенья Божьего в лице России» та маніпуляції політиками різного ґатунку свідомістю севастопольців і військових моряків ще й сьогодні. Однак, історична правда, як над нею не знущалися, таки залишила свої сліди в архівних документах. Сьогодні вже стали доступними для досліджень незаперечні відомості про зусилля керівництва УНР і Української Держави, хоч і не завжди системні і послідовні, але спрямовані на відродження національного військового флоту в часи національно-визвольної боротьби 1917-1921 років. Відкриті в архівах джерела, оприлюднені раніше заборонені спогади учасників боротьби за Український флот проливають світло правди на події 1917-1921 років, розкривають драматичні сторінки історії флоту, причини його трагедії, зрад і героїзму, що супроводжували тодішній процес національного військово-морського будівництва. На базі останніх досліджень історії національного флоту кандидат історичних наук капітан 1 рангу Андрій Лубенець доходить твердого висновку, що «будівництво Українського військового флоту в 1917-1921 роки стало вагомим і незаперечним політико-правовим прецедентом, який забезпечив відтворення українського флоту після відновлення незалежності України у серпні 1991 року».
Відкриті архіви – це ті зерна правди, що проростають сьогодні національною пам’яттю, поєднують нас з нашими попередниками; вони є тим джерелом, яке забезпечує безперервність розвитку нації, державницьких прагнень народу, його, зокрема, морської традиції, зберігають для наступних поколінь історичну правду, імена та самовідданий, героїчний чин представників попередніх поколінь моряків-українців. Події, перемоги і поразки в боротьбі за незалежність України в 1917-1921 роках мають величезне практичне значення для сучасних Військово-Морських Сил України, для військових та дипломатичних і політичних діячів. В їхньому аналізі криється ключ до розв’язання нав’язаної нам ззовні болючої флотської проблеми.
У праці, що пропонується читачеві, вслід за розвитком подій робиться спроба методом популярного історично – документального нарису відтворити історичні реалії і донести до широкого загалу патріотичний, морський дух боротьби попередніх поколінь Українців за національний флот у процесі військово - морського будівництва України на початку XX століття, завершити яке випало вже нашому поколінню.
Знайомлячись з ними, читач має змогу самостійно оцінити, наскільки вони є актуальними сьогодні, надзвичайно важливими й повчальними для сучасних захисників України. Факти історії доводять і свідчать, що надзвичайно заплутаний гамбіт сучасної флотської проблеми розроблявся за старим сценарієм, сплетеним ще більшовиками на чолі з Леніним-Троцьким, метою якого було силове повернення України до нової комуністичної імперії, збереження її колоніального статусу й надалі. У наші дні він приміряється Україні не стільки для оборонних потреб Росії, як для збереження її впливу на важливі морські транспортні регіони України, а, тому, і на внутрішню і зовнішню політику нашої держави, для задоволення імперських амбіцій окремих політичних діячів, які прагнуть повернути втрачений статус «супердержави».
Історичні приклади, героїчні зусилля та досвід боротьби попередніх поколінь за відродження морського сегменту Збройних Сил українського народу наглядно підтверджують, що лише наявність цілеспрямованої морської політики держави та потужний український флот з відданими патріотами-моряками можуть забезпечити морські інтереси нашої держави, стабільність і спокій на чорноморському узбережжі.
У пропонуємій книзі у великій мірі заповнюється історична прогалина в історії розвитку національного флоту. Ідучи слідом за історичними подіями на Чорноморському флоті, автор веде розповідь про боротьбу моряків-чорноморців і мешканців Севастополя за відродження національного флоту України – Державного флоту Української Народної Республіки та сучасних військово-Морських Сил України, відкриває історичне підґрунтя кровавих трагедій, що розвернулися на Чорноморському флоті і у Севастополі, успіхи, причини поразки і численних жертв, які понесли моряки і севастопольці, імена моряків та назви і дії кораблів, які увійшли в історію національного флоту як борці за створення національного флоту на переломних етапах вітчизняної історії.
Книга структурно складається з чотирьох історичних розділів: «Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917-1921 рр.), «Кораблі-герої України», «Лицарі Українського моря», Мартиролога офіцерів і урядовців Державного флоту України (1917-1921) та документально-художньої повісті «Донузлав: на зламі історії флоту», які взаємно продовжують і доповнюють одна одну. Їх ключовим моментом є показ національно-визвольної боротьби як явища загальноукраїнського, яке не могло не захопити військових моряків. Географія зображених в книзі подій – Севастополь, Одеса, Миколаїв, Крим, Київ, Поділля, Прикарпаття та простори Чорного моря.  Часовий простір: 1917-1921 та військове будівництво незалежної України в 1991-1992 роках. Перша частина книги з Мартирологом і художньо-документальна повість вже публікувалися автором невеличкими окремими тиражами. Зараз, доповнені недавно виявленими новими архівними джерелами, вони разом переносять читача з подій початку XX століття у часовий простір кінця цього ж століття, доводячи,  що загальнонаціональний рух, який привів Україну до незалежності в 1991 році, є логічним продовженням, вірніше завершенням національно-визвольної боротьби українців, у тому числі і за право України називатися морською державою, обірваною поразкою у 1921 році. Героями книги і флотських подій XX ст. являються як відомі історичні постаті, міністерські урядовці, офіцери і матроси, так і кораблі і військові частини флоту, які на загальному тлі нарисів створюють яскраві  епізоди героїчної і жертовної  боротьби українських моряків за свою країну і її незалежність.
Створивши Мартиролог урядовців і офіцерів флоту УНР, які полягли у тій звитяжній боротьбі, чи ворожою оружною силою були змушені емігрувати на чужину і там завершили своє життя, автор вперше у сучасній військо-морській історії України виводить з історичного забуття морських лицарів України минулих десятиліть, ставить їх жертовну боротьбу прикладом відданості і вірності своєму народу для сучасних захисників суверенної України. Для підтвердження достовірності фактів, щоби передати дух того часу, автор ілюструє книгу багатьма архівними фотознімками, багато з яких вводяться в історію ВМС України вперше. Разом з цим автор розповідає про технічні характеристики та бойовий шлях кораблів Чорноморського флоту, екіпажі яких у непростих політичних умовах розпаду Російської імперії та СРСР приймали рішення виступити на захист і служити українському народу.
У Севастополі і в Криму сьогодні домінує російський погляд на історичне минуле флоту і Севастополя і, здається, має не прикриту тенденцію до поширення. Як не придивлятися до нього, там не знайти вкладу українського народу в створення і будівництво Чорноморського флоту, в захист і оборону чорноморського узбережжя в численних війнах, у яких він був задіяний. Немає наших земляків і серед героїв флоту, їх реєстр є безнаціональним, вірніше всі вони – російські моряки. І всі вони, догадається читач, не відчували своїх національних коренів, історичної Батьківщини і життя своє клали виключно заради процвітання колоніальної імперії - монархічної чи радянської. Але в історії і у житті було інакше. Україна завжди була присутня в історичному минулому флоту, Чорноморський флот був створений і виведений в море та океан в основному розумом, коштом і зусиллями українського народу, українці у всі часи складали бойове ядро Чорноморського флоту, лише їх звершення імперія клала на алтар власних заслуг. Газета ЧФ «Флаг Родины» в публікації «Хто годує Чорноморський флот і Севастополь, чому чорноморці проголосували за незалежність України?» волевиявлення за незалежність України військових моряків (більше 73 %) на Веукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року аргументувала так: «Основні сили флоту знаходяться на території України, й вона повинна вершити його долю; у складі Чорноморського флоту багато українців серед офіцерського й мічманського складу, який є кістяком флоту. Значна частина воїнів строкової служби також українці. Особливо підвищився їх відсоток після нової системи призова, коли призовників з України не можуть послати служити без їхньої волі за межі республіки. Чи такий факт: 98% поставок чорноморцям виробляє Україна. Цифри переконують краще усяких закликів і гасел».
Врешті, підсумки референдуму, як і  рішення керівників України, Білорусі і Росії від 8 грудня 1991 р. про припинення існування СРСР сприйняли на флоті абсолютно спокійно, з розумінням нових політичних реалій. Але саме від цієї дати антидержавні сили, які отримали на референдумі поразку, потроїли зусилля по відмежуванню флоту, і у першу чергу його минулого, від України. Саме з цих причин вище приведена стаття вже незабаром була вирізана з підшивок газети у всіх бібліотеках міста і флоту.
Викривлення історичного минулого продовжується й досі. У зв’язку з таким становищем для подолання створених міфів про місто Севастополь і Чорноморський флот як символів не української військової історії стає вкрай необхідним доведення до широкої громадськості історичної правди про морське минуле Севастополя, його історичний зв’язок з Україною, формування у кримському середовищі поваги до сучасних Військово-морських сил України як спадкоємця флотської історії на Чорному морі.
Героїчна боротьба моряків-українців за Державний флот України в часи Визвольних змагань 1917-1921 рр., патріотичний здвиг моряків-чорноморців на зорі становлення незалежної України мають стати і, безперечно, стануть яскравою сторінкою героїко-патріотичного виховання як сучасних військових моряків України, так і молодого покоління українців. Мусять стати, бо інакше Військово-морські сили України повторять трагічний досвід Державного флоту Української Народної Республіки.

До книги Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот. Курсом до України *.pdf