ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МІЙ КРИМЕ
Вірші українських поетів про Крим
Упорядник та автор вступної статті Данило КОНОНЕНКО
Гео ШКУРУПІЙ (1903—1937)
МОРЕ (III)
Пітьму роздер раптовий ранок —
як золотий удар,
і перший промінь зажурився тьмяно
в розривах хмар.
В пурпурі захитався дальній обрій
од буйних хвиль,
і море — звір мільйонногорбий —
вже вибилося з сил.
Туди, туди, де сонце встане
і на землі розгубить жар,
щоб зал шли ласі в тумані
орда нічних прамар.
Бо ранок, як стрілець відважний,
огнисту запусха стрілу
і ранить в серце легковажну,
зрадливу тьму.
Прониже глиб, розбурхану, зелену,
і темний од намулу діл,
пішле у далі набій шалений
з огняних жал.
Туди, до сонцем випещених берегів,
в іскристу гру,
туди, в затоки водограйних див,
і я іду...
Терень МАСЕНКО (1903—1970)
КОКТЕБЕЛЬ
Максиму Рильському
Ти, серце, лиш одно завчи:
Ще від часів Волошина
Були тут світлі зустрічі
Між друзями хорошими.
І добра ця традиція,
Й лірична ерудиція —
В снігах не розпорошена!
Тут море вічнеє шумить
І не змовкає і на мить,
А спокій серця — де ти?
Приходять, хвилями шумлять
І перед вічністю стоять
Сучасники-поети.
Тут ображатись — марний жаль!
Виходь з народом в світлу даль,
А не з маленьким горем.
І думка гостра, наче ніж:
Ти перед морем вік стоїш,
Все перед тим, що кличе вдаль, —
Перед житейським морем...
1961 р.
Леонід ПЕРВОМАЙСЬКИЙ (1908—1973)
Одна зоря горить над морем
в передвечірній синій млі,
а хвиля шепче: ми поборем!
І падає до ніг землі.
Нема ні обрію, ні краю
безодні й далі голубій.
І тільки хвиля, тільки грає,
і тільки піниться прибій.
І над одгулами прибою,
у барвінковій вишині
йдуть хмари темною юрбою,
суворо-димні і сумні.
І вже гойдається колиска,
вже шторм виходить на моря,
і тільки в хмарах тьмяно блиска,
не погасаючи, зоря.
Ідуть вітри, встає стіною
й на скелі падає вода,
І шторм проходить стороною,
не залишаючи й сліда.
Лиш рвуться вдаль за вітром скорим
Кущі і трави на землі.
Одна зоря горить над морем
в передвечірній синій млі.
1936.
***
Прибій гуде не вперше і не вдруге,
проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
при березі замислений стою.
На цій землі, де наша тінь упала,
лежать сліди тисячолітніх злив.
Тут готська дівчина при березі стояла,
чекаючи з-за моря кораблів.
Гроза росла. Купали гострі крила
столітні чайки в голубій воді.
І тільки ми й каміння постаріли,
а небо й хвилі вічно молода.
Але й для нас за обрієм звичайним
Встає такої юності димок, що ми,
як дві безсмертні білі чайки,
назустріч їй і шторму летимо.
Леонід ГРЕБІНКА (1909—1941)
З циклу "Кримські вірші"
ЛЮБЛЮ
(Мандрівничий сонет)
Без цілі, без сорочки, без ціпка,
Мнучи асфальт,
лічити кілометри.
Спостерігати крізь дуби та кедри,
Як хутко міниться
гладінь морська.
Спіткавши зайця, полоза, чирка,
Звернути їм услід в глибокі нетрі,
Звідкіль дорогу
вкаже лиш Ай-Петрі,
Що майорить, мов другова рука.
Десь остовпіти в подиві німому,
Край лугу чи камінної гряди
Джерельної напитися води.
І враз, відчувши довгождану
втому,
На пишнім килимі
з соснових глиць
Простертися бездумно горілиць.
НА ЯЙЛУ
По камінню, по корінню,
По шпильках, по ящірках,
Вгору-вгору — вслід за тінню,
Що простує попервах.
Вище й вище — ближче й ближче
Сірих гір понурий мур:
Бистрим водам родовище
І кубло осінніх бур.
Ширше й хутче, в грі сліпучій,
Розгортаються позад
Синє море, жовті кручі,
Біле місто, зелен сад.
Сонце вгору, вище бору,
Вище бору й мандрівець.
Крізь імлу напівпрозору
Все не ближчає кінець.
Вище й вище, ближче й ближче.
Дзвонить бук, сосна гуде.
В межигір’ї вітер свище,
Хмара урвищами йде.
Що ж: із яру нум у хмару,
Що звисає з верховіть,
Крізь чіпку, холодну пару,
Що мандрівну студить хіть.
Під ногами хмарні плями,
Краєвид змінило щось:
Над морськими берегами
Море муром піднялось.
Нижче й вище,
ближче й ближче...
Проти сонця очі жмур.
Мур Яйли спадає нижче,
Виростає моря мур.
Важко зором над простором
Всю оглянути блакить:
Межи небом, межи морем
Обрій зовсім не лежить.
Повні шафи географій
Полетіли шкереберть.
Бачить зір
величний графік:
Твердь зелена —
синя твердь.
Вище й вище,
ближче й ближче...
Ще жорства, ще яр,
ще гай,
Ще струмок,
ще пожарище...
Ось Яйла, і стежці край.
Вихрить осінь
хмарну просинь,
Присипає снігом степ.
А внизу,
за колом сосен,
Літо барвами цвіте.
Захват щирий
оком міряй,
Доки змерзнеш до кісток,
А тоді назад у вирій
Поверни зважнілий крок.
Іван ГОНЧАРЕНКО (1908—1988)
СЕВАСТОПОЛЬ
Гримлять бої у горах Балаклави,
За Інкерманом грозяні бої...
На наше місто мужності і слави
Фашизм повів дивізії свої.
Наш рідний Севастополь!
Над тобою
Нависли знову тучі у горах,
І ти, мов витязь, вирушив до бою,
Перепинивши ворогові шлях.
В суворі дні, в добу для краю грізну
На Чорнім морі, на сторожі вод
Фортецею Радянської Вітчизни
Тебе поставив з певністю народ.
Він зброю дав у чесні, мужні руки
З надією і вірою у них,
Що возвеличать у боях онуки
Невгасну славу прадідів своїх.
І предків ми одвідали мотали
І на могилах їхніх поклялись:
— Не відступать! Зустріть ворожі сили,
Як зустрічали прадіди колись.
Йдучи на бій, ми поклялись залізно,
Що виб’єм меч з фашистської руки
І впишемо в історію Вітчизни
Нових побід славетні сторінки!
І сонце знов сіятиме над дами,
І будуть люди дякувати нам,
І полотно нової панорами
Про нас розкаже зоряним вікам.
Грудень, 1941 р. Севастополь.
МОРЯК ВЕРНУВСЯ В СЕВАСТОПОЛЬ
Моряк вернувся в Севастополь
із автоматом, крізь пожар,
Він по руїнах, через попіл
до моря вибіг, на бульвар.
Горнулися ласкаво хвилі
йому до виморених ніг...
І сльози стримати не в силі,
він сів на батьківський поріг.
Чого заплакав кароокий?
Які взяли його жалі?..
Що друзі сплять уже два роки
у севастопольській землі?..
Що там, де мав зустріть, дівчину, —
будинок в полум’ї, в диму?
Що мати вмерла на руїні?
Що батько вбитий?..
Не тому...
Він плакав, плакав він не з горя,
від радості.
Сьогодні знов
вернувся він на берег моря,
до бухти рідної прийшов!
1944.
***
Севастополь. Гори Балаклави
понад синім морем вдалині...
Бачу вас я, свідки мовчазні,
бойової мужності і слави.
І нема від вас мені спокою.
Де б не був, куди б я не пішов, —
постають в уяві знов і знов
дні боїв за далеччю гірською.
Днів отих ніколи не забути,
друзів не забути фронтових.
...Б’ють гармати із передових.
Кораблі ведуть вогонь із бухти.
Від Корані і до Інкермана
в переблисках-спалахах земля.
У диму — і гори, і поля.
Битви громовиця неугавна.
Севастополь! Пильно на сторожі,
як герой, стояв ти у бою,
не схиливши голову свою,
орди спопеляючи ворожі.
Двісті днів стояв ти у двобою,
на віки прославивши себе.
...Бачу знов я море голубе,
бачу небо мирне над тобою.
У красі небаченій і силі
ти підвівсь над морем із руїн, —
і до тебе в гості, на поклін,
Чорне море шле високі хвилі.
Рідне море плещеться ласкаво,
берегам нашіптує мотив
про одвічний сон богатирів
на курганах воїнської слави.
1955
Любомир ДМИТЕРКО (1911—1985)
Угору рветься мінарет,
Мов ловлячи пташині зграї.
Недовго побував поет
В принишклому Бахчисараї.
І відтоді ні і всі віки
Безсмертним стало те подвір’я,
Де заплелися у вінки
Пісні, легенди і повір’я.
Ржавіє спис і ятаган,
Ламається дзвінка підкова.
Та не боїться ржі і ран
Метал карбованого слова!
Петро ДОРОШКО (1910—2001)
ТАВРІДА
В глибінь століть мої думки і мрії
По солонцях, по згарищах долин
Незнаними стежками Кіммерії
Ведуть мене крізь тирсу і полин.
Горить земля від спеки.
Крейда біла
Блищить на схилах.
Сонце припіка.
І від безводдя хилиться змарніла,
Суха, як дріт, стеблина будяка.
Курить пилком і гіркотою віє
Від давніх половецьких полинів,
І все ж солоний вітер Кіммерії
Мої думки надовго полонив.
На цій землі колись далекі скіфи,
Йдучи на торг у Карасубазар,
Мечі вкладали у різьблені, піхви,
Щоб захиститись від лихих хозар.
Тут прадіди й діди в ярмі неволі
Татарським ясирем ішли на Схід.
Під кримським сонцем вимучені, голі,
Кривавий на землі лишали слід.
І, може, десь між них ішла слухняна,
Бадилля приминаючи руде,
Рогатинська попівна Роксолана,
Не знаючи, що у султанші йде.
І вже напевне не в гарбі, її пішки,
Від люті чорний, не від спекоти,
Проходив січовик Самійло Кішка,
Проходили азовські три брати.
І скільки їх упало, щоб зотліти, —
На стежці не позначено числа,
Їх кров гаряча на землі Тавріди
Вогнем червоних маків процвіла.
І скільки їх устало на Чонгарі,
На Перекопі в вихорі війни,
Щоб у єдинім наступі-ударі
Кінчить з усім прокляттям давнини.
Пливуть вітри від Керчі і Тамані,
Пливуть від Києва з Дніпра й Десни.
Стежки століть зникають у тумані,
Зникають половецькі полини.
Весняний день ласкавим охоронцем
Поля обходить, руном устеля.
Лежить залита виноградним сонцем
Тавріди української земля.
А десь на обрії, на небосхилі
Крізь хвиль і хмар веселу карусель
Поблискує на неспокійній хвилі
Спокійний чорноморський корабель.
1968 р.
Іван НЕХОДА (1910—1963)
ЗА ТВОЄ ЗДОРОВ’Я, МОРЕ!
Вранці море біле, як трюмо,
Це — здаля. Бо в небі хмари білі...
Тиша.
Ми купатись ідемо.
Кидаємось в воду...
Свіжість в тілі!
Прямо з моря сонце устає...
Я люблю ранкову прохолоду.
А в рибалок — кожен день своє:
Вудочками каламутять воду.
— Не клює. Не видко, братця, риб,
В глибину пішла... На дні тепліше...
Я — на човні.
Так би плив і гріб —
Хай гойдає хвиля, хай колише!..
Скільки біля берега медуз! —
Плавають, на парашути схожі...
Ранок зняв свій голубий картуз:
— Добрий день, приїжджі і прихожі!
Я дарую море вам — візьміть
У легені, в очі, в м’язи... —
Світе!..
Аю-Даг, як велетень ведмідь,
Що припав до моря —
Воду пити.
Завтра, може, налетить норд-ост,
Буде шторм...
Та душу я не хмурю.
Море, проголошую свій тост
За твоє здоров’я
В тишу
Й бурю!
1956
ШТОРМ
Хвиля в морі гуляє висока,
Море в берег розгнівано б’є.
Сонце хитро прижмурило око:
Шторм — це діло, мовляв, не моє!
Море біситься, рветься на скелі,
Розбиває причали, човни...
Стогнуть-квилять чайки невеселі,
Гніву моря бояться й вони!
З дна морського піднявся, з безодні
Хвиль володар — старий Чорномор:
Погуляємо, хлопці, сьогодні,
Поженем баранці на Босфорі —
1 ще дужче розгойдує хвилі,
По-козацьки підкручує вус...
Він мастак, Чорномор, в цьому ділі:
Зарегоче — по морю йде струсі
Зарегоче — здригаються гори...
Ясне сонечко, братіку мій,
Ну ж, нарешті, вгамуй Чорномора,
Щедрим усміхом землю зогрій!..
Золотий підняло сонце посох —
Стихло море.
Скоривсь Чорномор...
Скільки сітей рибацьких, ніг босих!.
Загудів на баркасі мотор, —
Я у море з рибалками їду,
Повну риби набрали корму...
Еїуду в Києві їсти ставриду —
Пригадаю цей шторм у Криму!
СІЛЬ ЗЕМЛІ
1
Жаль, що Шевченко не був у Криму,
Крим неодмінно б сподобавсь йому:
Степом своїм, що гарячий, як біль,
Степом, яким чумаки йшли по сіль,
Горами, де лиш орли та безодні,
Морем широким, як думи народні!
Снилась Тарасові кримська краса...
Тільки — сльоза чом в очах повиса?
Тільки — то хто там в каретах з весни
В Крим поспішає до моря?
Пани!
Пляж у Лівадії, море безкрає, —
Це для самого царя Миколая!
Парки алупкинські, килими трав —
Граф Воронцов у палац свій забрав!
Море і гори, і сонце в блакиті —
Все захопили катюги неситі!
Море забрали, замріяні далі...
Мучивсь Шевченко, каравсь в Кос-Аралі.
Мучивсь, каравсь —
Та не каявсь Кобзар!
Слова поета боявся і цар!
2
Взнав я:
Шевченко приїхав у Крим!
Ходимо вдвох по Лівадії з ним.
— Де поселились? — Розмови загальні.
— В царській прописаний опочивальні!
В царськім палаці,
де жив Миколай...
Море всміхається...
Грай, море, грай!
Правнук Шевченка!
Колгоспний коваль!
Має він орден за труд.
І медаль,
Зникли барони, царі, королі, —
Він тут господарем!
Він — сіль землі!
3
Ходить колгоспник Шевченко в Криму.
Крим надзвичайно сподобавсь йому!
1961 р.
Микола НАГНИБІДА (1911—1985)
МАЛАХІВ КУРГАН
Шоломом велетня лежить при морі
Над бухтою Південною курган.
Там на шпилі ізвечора в дозорі
На сивім, зорянім просторі,
Завмер моряк, вдивляючись в туман.
Опівночі піду йому на зміну...
Між бастіонів давніх і руїн.
Із ядер пам’ятник матросові зустріну,
Який поліг отут за Батьківщину,
І зупинюсь під зорями один.
А вдалині, внизу за маяками
На якорях ескадра спочива.
У бухті замкнуто плавучі брами,
І кочегари стежать за парами,
А на шпилі шепочеться трава.
І ядра димляться туманами нічними.
Завмер, мов перед штурмом, бастіон,
І моряками хлопцями, стрункими
Ген, кипариси, а внизу за ними —
Долини чорноморської розгон.
Я прислухаюся...
З далекого прибою
Мені вчувається військовий барабан...
Нахімов бронзовий гука до бою...
І дихає на мене давниною
Огорнутий легендами курган.
Я прислухаюся...
Багнет напоготові.
Вдивляюся за море, в далину...
Встає зоря, і віти калинові
Над бастіоном, в сонячній обнові,
Здригаються, гойдаються зі сну.
А поміж скель виблискують гармати.
А море — чаша синьої снаги...
Спокійно спіть в Малаховім, солдати,
Вгорнувшися в прострелені бушлати, —
Матрос вартує рідні береги.
1940 р.
СЕВАСТОПОЛЮ
Мабуть, скелею, білою скелею
З неба чайці ввижається він,
Над розбурханою пустелею
Севастопольський равелін.
А мені він — вогнями уквітчаний
Бойових кораблів і фортець,
Легендарно пливе над сторіччями
Севастополь — хоробрий боєць.
Мабуть, чайці,
що з вітром змагається
І закохана в простір морів,
Севастополь лінкором ввижається,
Що прикутий на сто якорів.
А мені він — літописом мужності,
Що навчатиме сто поколінь
Побратимства, матроської дружності,
Благородства високих стремлінь.
Мабуть, чайці здається — стрілою
Він летить у солону блакить.
А мені він — з душею живою
У тільняшці на кручі стоїть.
1967
Ігор МУРАТОВ (1912—1973)
КРИМСЬКІ СПОГАДИ
***
Все шила, шила, поколола пальці...
А за вікном простори голубі...
Дихнеш на скло морозне — і тобі
Відкриються у синьому кружальці,
Немов в ілюмінаторі малім,
Крутих заметів білопінні хвилі,
Мов парусні човни — берези білі,
І ти зітхнеш, і ти згадаєш Крим,
І скель брунатних кам’яну підкову,
І понад морем кременисту путь,
Де що ні крок, то спогад, і впадуть
Краплини смутку на шиття шовкове.
***
Не ходи по гравію сухому
Під моїми вікнами до моря,
Не співай пісень своїх рибальських,
До човнів на берег ідучи.
Я не рівня вітру штормовому,
І мене розколини суворі
Та бездонні урвища не кличуть
Мандрувати скелями вночі.
Не піду... Та хто ж це, як і завше,
Під моїми вікнами до моря
По сухому гравію на берег
З піснею зухвалою пройшов?
І, шляху-дороги ве питавши,
В темну ніч, за голосом дівочим,
Полетів я вітру навперейми
Мандрувати урвищами знов.
***
Попала туча грозова
В чотири скелі, мов у пастку,
На камінь сльози пролива,
Але на грунт їм не упасти.
Вона гримить і стогне — ні,
Дарма безсило б’ється в грані,
І зозла стріли багрява
— Згинає в дуги неслухняні.
Не подолати їй нічим
Міцної варти Кара-Дагу.
І загула вона з вершин,
У грім втіливши сум і спрагу.
А море слухало грозу,
Ловило з пітьми гуркіт рідний
І хвилювалось там внизу:
Чому ж це блискавки не видно?
1939 р. Коктебель
Георгій КНИШ (1922 р. в.)
БАЛАДА ВІНКІВ
Уривок
Повільно штурман підводить секстан...
Радист незвичний пеленг бере...
— Тут, товаришу капітан!
— Тут, товаришу адмірал! —
І море вдягається в траурний креп.
Ані верб тобі, ані обеліска...
Тільки вітер гасає, мов хорт...
Тільки хвиля прозорістю блиска...
І вдивляється вглиб,
мовчки спершись на борт...
……
Урочисто, як ніколи,
Команда вінки поклада
На море, наче на поле,
Прозоре, ніби слюда.
Скидає з бортів безмовних
В пам’ять про тих, що нема...
Чорне море бездонне
Вінки прийма.
На береги, що сховались,
Я дивлюсь з-під руки.
Проводжають у далеч нас
Білогруді чайки й вінки.
...Відходить ескадра від могил моряків
На захід, що рамою сяє багетною.
На всіх континентах тягнуться люди до тих вінків,
Що рятівними колами пливуть над планетою.
1970 р.
Андрій МАЛИШКО (1912—1970)
***
Де кипуча водяна просторінь,
В’яне вечір. Чайка вироста.
Дише хвиля. Пахне дивний корінь,
Як черешня виспіла й густа.
Вилітають сині вітровії
Прямо з чорноморської землі.
Хмари хмурять сизуваті вії.
Йдуть по морю наші кораблі.
І на них зривається від суші,
Може, третій, може, п’ятий вал.
Він матросам перемучить душі,
Він з вітрами б’ється наповал.
Тільки знаю, витримають снасті —
Бурю зустрічали й не таку!
А за мене в боротьбі і щасті
Вірні друзі стануть на віку.
Спіє ранок, як налите просо,
Встала мати, дівчина й зоря.
Підіймайся, пісне, стоголосо,
Йди матросу в поміч на моря!
Йди, співуча, йди, моя щаслива,
Ще боям, ще бурям не кінець!
Крізь любов, і ненависть, і зливи,
Через гори — до людських сердець.
Микола УПЕНИК (1914—1994)
ДВА ЯЛТИНСЬКІ ЕСКІЗИ
1
В Ялті,
на тихій алеї,
хтось приклеїв цигарку
до бронзових губ поета
Володимира Луганського,
серце чиє навіки
поховане тут, у скелі.
Як ти посмів,
мерзото,
так ображати Людину,
ту, що цими губами —
не бронзовими, а живими —
ще в юності нам співала
мужню «Пісню про вітер»?
2
Жила ялинка,
та геть зів’яла між кипарисів —
братів південних.
Вона не звикла
до спеки півдня —
вона північну суворість любить.
І тут нічого
не вдієш з нею,
бо кожен знає
свою місцину.
Грицько БОЙКО (1923—1978)
ШАХТАРСЬКА ВУЛИЦЯ В КРИМУ
Де шумить і плеще Чорне море,
Де Ай-Петрі звівся аж до хмар,
У Криму є новий санаторій
З назвою чудовою «Шахтар».
Я іду по вулиці Шахтарській —
Навкруги знайомі, земляки:
Горлівські, макіївські, сніжнянські —
Дорогі донецькі гірники.
Командири вугільних комбайнів,
Техніки, почесні шахтарі,
Металурги, доменщики славні —
Радісного часу трударі.
Ні початку зелені, ні краю...
Кримські сосни голками дзвенять,
Ніжні пальми руки простягають,
Мовби хочуть всіх вони обнять:
Цвіт гліциній сиплеться на мене,
Наче неба опадає синь.
Евкаліпт, магнолії і клени
Шахтарів запрошують у тінь.
Ні початку зелені, ні краю...
Кряж яйли в рожевому диму.
Я мімози пахощі вдихаю
На Шахтарській вулиці в Криму.
Григорій ДОНЕЦЬ (1913—1985)
БАХЧИСАРАЙ
Віки на нього дивляться із гір,
Мовчать ущелини і стіни кам’янисті,
Давно вже зник гарем і пишний двір,
І бранок очі скорбно-променисті.
Пішли у небуття наруг часи,
Дзвін ятаганів і печаль ясиру,
Нові лунають нині голоси
На цій землі і злагоди і миру.
Встає переді мною місто-сад, —
Новий Бахчисарай, мов на долоні.
Ніхто минулому тепер не рад,
Нове життя у творчому розгоні!
Будов угору пнуться корпуси,
І ваблять око виноградні грона,
Природа в чарах дивної краси,
Цвіте троянда запашна червона.
І тільки там, в палаці, де музей, —
Де все позначено тепер старовиною, —
Сидить, здається, й досі сам Гірей
І кличе воїнів до грабежу й розбою.
А над музеєм — мовчазні й сумні,
Немов готові в небеса до злету,
Як пам’ятки про ті далекі дні —
Видніють гострі вежі мінарету.
Валентина ТКАЧЕНКО (1920—1970)
БАРВИ МОРЯ
Йдуть до Севастополя лінкори,
Залишають білі смуги хвиль.
Ти змінилося під сонцем, море —
Стало срібним, як блискуча сіль.
Мить пройшла — ти знову синє, синє,
Ніби в бурю туча грозова.
Потім зеленієш, мов долина,
Що густими травами спів а. —
І мені нагадуєш в артілі
На лугах росистий сінокіс,
Де ромашки гнуться посивілі,
Де чебрець біля стежок поріс...
Ось жовтієш ти, немов пшениця,
Ось іскришся, ніби перший сніг.
Хвиля розпласталась, наче птиця,
Біля загорілих моїх ніг.
Підвелися валуни від вітру,
Водоростей винесли сплетінь.
Ніби на художника палітру,
На морську дивлюся далечінь.
1951 р.
Платон ВОРОНЬКО (1913—1988)
Эти пределы священны уже тем, что однажды под вечер Пушкин на них поглядел с корабля по дороге в Гурзуф. —
Максиміліан ВОЛОШИН
Кому іще таке по силі?
Воно —
Лиш генію дано:
Слід погляду його — на схилі,
Де трав смарагдове руно,
Де Кара-Даг стрибає в море,
А в небо — шпиль Сюрюкая...
То — дух свободи й непокори,
То — слави вічна течія.
***
Розсиплеться залізний Кара-Даг,
Сюрюкая розвіється до денця,
Свята гора на порох розітреться,
Пилком осяде в моря на губах.
І тільки зорі — сестри торжества —
В глибинах вод бентежитимуть вічно
Серця людей врочисто і велично,
Як мисль
І як поезія жива.
Олекса ЮЩЕНКО (1917)
РАНОК В СЕВАСТОПОЛІ
І
Чайки над морем
розправляють крила,
Вітрилами світанок зарябів.
До хвилі хвиля щось проговорила,
У берег вдарила і народила спів.
Мелодія і свіжа, й легкокрила,
В ній — сіль морська і пахощі вітрів.
Її земля і море підхопили,
В ній слава севастопольських боїв.
Від бухти синьої, від Балаклави,
Від Ялти і Ай-Петрі наша слава
До гір Кавказу і Карпат луна.
І цвіт червоний там,
де сплять герої,
Що вірно, до кінця тримали зброю,
Як рясно розсіває далина...
II
Ця слава буде вічно пломеніть,
В віках горітимуть
рядки звичайних літер,
В наш час говорить і звучить граніт,
Звучання те несе в простори вітер.
Курган Малахів — слава давніх літ,
З новою в парі — їх не розділити.
Там сонце наше вийшло у зеніт,
Земля і море сяєвом залиті.
І ветеран всміхнувся юнаку,
Що у смугастім синім тільнику, —
Мені почулося — в цю мить говорить:
— Як не любить
і не стоять на смерть,
За місто це, за вічну Слави твердь,
Як не любити грізну пісню моря!
***
За перевалом — шлях униз
Побіг, перекрутивсь.
Там, на рудий гори карниз,
Лягла прозора вись.
Краєчок моря засинів...
О, як його люблю!
Та що за шлях! Так наче сплів
І кида хтось петлю!
Ми потрапляєм в синій дим,
В оту петлю не раз.
Здоров був, український Крим!
Збавляй, машино, газ,
Бо знов петля!
Та вже ось-ось
Спочинок, море вже,
По вінця сонцем налилось,
Нам ласку береже,
— Привіт наш, морю! —
А воно Шумить:
— Чекаю вас давно!
1962.
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА СТЕПАНУ РУДАНСЬКОМУ
«На могилі не заплаче
Ніхто є чужині,
Хіба хмаронька заплаче
Дощем по мені»
Напис на камені.
Кипарису молодому
Віддаю уклін —
Сонце огненне і втому
Переможе він.
Де лежить камінна брила
На горі, стрункий
Кипарис біля могили
Став, як вартовий.
Ні, поете, не в чужому
Ти спочив краю,
І любов сердець в усьому
Легко пізнаю:
У квітках, що край могили
Квітнуть запашні,
Що на камені прикрили
Слово «чужині»;
У квітках, що до могили
Вранці хтось приніс.
Рідні руки посадили.
Красень-кипарис...
Не в чужім краю, поете,
Назавжди спочив,
І не хмарка плаче, де ти
Свій підносив спів.
Але до моря вітер лине
Із подільських нив.
В пам’яті поет не згине —
Душі полонив.
Пісня піднялась порану
На яснім крилі.
Для сердець слова жадані,
Наче дощ землі.
Краплею дощу б отого
Стати і мені,
Тінню древа молодого
В кримській стороні...
Йду по спускові крутому,
Де його остання путь.
Ні, не в краєві чужому
Довелось тобі заснуть.
Море б’є прибоєм грому,
Із Поділля вітер — з дому
Шану віддають.
1950.
СКЕЛЯ «ПАРУС»
Надивилась камінна брила
На легкі, білосніжні вітрила,
І подібна вона до вітрила,
Та позичити б в когось білила..
Як над морем гроза гомоніла
Скеля та і синіла, й чорніла,
А під сонцем і золотом грала,
Та, одначе, легкою не стале...
І застигла вона обважнілою,
Не судилось легкою стать, білою.
На вітрильнику линуть хлоп’ята
А вона тягарем прип’ята...
Нерухомий камінний парус
Пригадався чомусь мені зараз.
Ніби чую з далекого Криму
Я легенду, віками твориму...
УКРАЇНА — МОРСЬКА СТОРОНА
Україна — морська сторона!
Хто тебе, молоду, не впізна:
Вийдеш в степ — чом не моря блакить? —
Хвиля степу, як в морі, шумить.
Льону ріки блакитні течуть,
Жайворонки мелодії тчуть...
А за степом Дніпро і лиман,
А за ним знов степів океан...
Ти прислухайсь: шумить данина,
Шум у інші світи долина:
— Україна — морська сторона!
Розгулялася хвиля Дніпра
Як рухома блакитна гора,
Аж під сонцем прибій нависа...
Моря й степу злилася краса.
В синій вечір, у рань гомінку,
Капітани стоять на містку,
Пароплави в пісенній путі,
А над ними зірки золоті.
І комбайни — малі кораблі —
Пропливають по щедрій землі...
Виграє далечінь запашна...
Україна — морська сторона!
Чорне море вітання пошле
Нашим рікам сердечне, не зле,
А вони, як до матері лона, Линуть...
Кличе бездонність солона,
Кличе даль, звідки спів долина:
Україна — морська сторона!
Борислав СТЕПАНЮК (1923—2007)
ТОПОЛЯ, ГРАНАТ І КИПАРИС
Кримська легенда
А чи тому, що борода в рибалки,
Як піни жмут, застиглої навік,
А чи тому, що дві янтарні скалки,
Як сонечка, кругліють між повік, —
Його щораз виходить зустрічати,
Втираючи сльозу, жона стара,
Слідком за нею, ніби каченята, —
Зі всього побережжя дітвора.
А рідних дочок серед них немає —
Рибалку жаль бере і страх бере,
Та ще жіноче серце допікає,
Що, як і в нього, болями старе.
Ростили — і на тому щастя мали...
Чи матимуть, як виростуть колись?
Найстаршу Тополиною назвали,
А меньшеньких — Гранат і Кипарис.
І піднялись — одна за однією —
По сходинках швидколетучих літ:
Понижчала, здалося, над землею
Хатинка і поширшав білий світ.
Лиш карликовим ростом Тополина
Поміж сестер найменшою стає:
«А в цьому рід людський
і мати винна», —
Так про нещастя думає своє.
А середульша, з іменем Граната,
Рожевим цвітом марить день і ніч:
«Якби лице було червонувате, —
Не зводили б коханці з мене віч».
І тільки наймолодша мала вроду,
Як засміється — тихне водограй,
Але й вона, сестричкам на догоду,
Ставала невдоволеною вкрай:
«У ніч розгульну, мабуть, породили,
Тому і реготухою вдалась...»
У матері не вистачає сили
І в батька теж — знести усіх образ.
— O сонце! —
Потяглись благально руки. —
О божество добра і теплоти!
Допоможи перетерпіти муки
І нашу старість обігрій хоч ти!..
А сонце відгукнулося не просто:
— Тополе, ти клянеш своїх батьків,
Що гірко жить при карликовім рості, —
Тож деревом ставай навік віків,
Яке при всій красі і високості
Не матиме ні квітів, ні плодів.
— Гранате! Хай збуваються бажання —
І деревом рожевоцвітним стань!
Тобою замилується кохання
Чиєсь, простоявши до розсвітань.
Лиш запаху не матиме твій цвіт
І завжди недозрілим буде плід.
— Стань, Кипарисе, деревом-журбою,
А про свої веселощі забудь,
І тільки хай лишається з тобою
Краса, в якій життя самого суть!..
На смерть поперелякані дівчата
Мерщій до сонця вибігли з кімнат,
За ними поспішили батько й мати —
І більше... не побачили дівчат...
З’явились невідомі серед двору
Дерева у небаченій красі: Одне —
Тягнулось ніжним станом вгору,
Щоб зашуміть в небесній бірюзі;
А друге —
У рожевому цвітінні,
Немовби зашарілася весна;
А трете —
Із легким запливом тіні
Мовчало, бо зажура не мина...
І люди край дерев на тім зійшлися:
Назвать їх іменами трьох сестер —
Тополею, гранатом, кипарисом...
Їх так і називають дотепер.
1964 р.
Сергій МУШНИК (1921—1994)
ПЕРЕКОП
Нагороджували перед боєм...
За тридцять кілометрів від передової.
Вишикували офіцерів посеред степу,
Де вітер колихав бур’янові стебла.
— Хто воює з сорок першого року
І не має нагород — вперед три кроки! —
Вийшла вперед офіцери бувалі,
Як за статутом одвіку ставали.
І генерал зі своїм ескортом
Підходив до кожного і вручав орден.
Ще завтра під зливою під вогняною
На Перекопі ставати до бою.
Не одному — ох, узять буде ж трудно —
Спину морозом проймало остудно.
Та кожен, коли генерал підходив,
Струнко ставав і очей не відводив.
І вітер колихав бур’янові стебла,
Й напружена тиша стояла над степом,
І йшов генерал уздовж строю...
Нагороджували перед боєм.
119
Євмен ДОЛОМАН (1919—2006)
***
Липнева ніч іде нечутно — боса,
З-під темних вій на море погляда,
Іде, немов кримчанка молода,
Легка, смагляволиця, чорнокоса.
Вона бере в жаркі обійми море
І гасить смарагдове сяйво хвиль.
Гойдаються, мов сонні, сині зорі,
Віщуючи на ранок повний штиль.
Стихає все і засина в знемозі:
І люди, й птаство, й лаври при дорозі,
І пралісів гірських тінисті нетрі.
А ніч на морі відпочить зібралась,
Розкинулась — бо душно — розметалась,
Підсунувши під голову Ай-Петрі.
Любов ЗАБАШТА (1918—1990)
МАТРОС ГОЛУБЕЦЬ
Герою Севастопольської оборони
— Хвиле, скажи мені, чому ти біла? —
Хвиля шепоче: — Я посивіла
В день, коли з ворогом вийшов на герць
Хлопець безстрашний, матрос Голубець.
— Хвиле, чому ж посивіла ти? — З горя!..
Я не могла відірватись вад моря,
Він же стояв у пекельнім вогні,
Кидав снаряди смертельнії мені,
Зводив червоні огарки долонь,
Кров витирав із обпечених скронь...
Рвалися з катера огненні жала,
Поруч флотилія вибуху ждала... вибуху ждала...
Тільки не вибухнув жоден снаряд,
Скидав їх в воду хоробрий солдат!..
Бачила я, як помер він од муки,
Та не могла остудить його руки.
Вічний вогонь моє серце пече, —
Хвиля шепоче:
— Як гаряче. — як гаряче...
— Хвиле, чому ж ти спокою не маєш,
Що ти у берега тихо питаєш?
Хвиля шепоче, хвиля хлюпоче:
— Бачити хлопця хороброго хочу,
Кажуть, що став він на кам’яні плити,
Хочу я тіло його окропити...
— Хвиле, то пам’ятник став під горою!
— Хочу я в ноги плескатись герою,
Горе забуду, буду щаслива...
З туги я сива... з туги я сива...
Федір ІСАЄВ (1922—2000)
Під горою, де струмить теплінь,
Куди сонце щедрий промінь ронить,
Нахиливши стебла до землі,
Виснуть теплі, зрілі виногрона.
Грають соком солодко-п’янким,
Мов настій, цілющий і прозорий, —
І красується вад морем Крим,
Як вінком, повитий в сині гори.
1938 р. Феодосія
***
В надвечір голубий,
Коли жагучим струмом
Повітря аромат
З Ай-Петрі вниз тече,
Я дівчину зустрів
Над морем вічно юним
З безоднею морських
Замріяних очей.
Спіралі житніх кіс
На бронзу пліч упали,
На сонячну тремку
Її дівочу грудь...
Пішла вона — і знов
В очах моїх постала:
Схвильованість моя
Вже не могла заснуть.
Я вітер би запряг —
Здогнать її, побачить,
Щоб потім хоч на мить
У мареннях своїх
Васильком запашним
Торкнутись уст гарячих,
Стежиною здаля
Прослатися до ніг.
Віктор КОЧЕВСЬКИЙ (1923—2005)
Вранці хвилі з галькою і гравієм
Граються у крем’яхи, як діти.
Тож давай, мій хлопчику, поплаваєм,
Чом дарма на березі сидіти?
Із Сашком наввимашки ми ринули,
А вода прозора та глибока.
Тільки бризки синіми іскринами
Розкидає Голуба затока.
Сонце із-за обрію вистрибує
Вогнянонародженим дельфіном.
Пахне простір водоростю й рибою,
Молодим припливом легкоплинним.
Пливемо, а море нам розказує
Сіллю бризок і крилом чаїним,
Що вже ворог більше не поласує
Хлібними степами України.
Що шторми, немов горіхи, лускали
Пахмурне бескеття Кара-Дагу,
І земля в своїх горбастих мускулах
Затаїла вікову відвагу.
Що прибої береги кремсатимуть,
Самоцвіт шліфуючи по-свійськи,
І сади зеленими десантами
Стійко займуть схили кіммерійські.
Федір ГАРІН (1914—1998)
ЧИТАЮЧИ ПОЕТІВ КРИМСЬКИХ
«Турботи з серця
вимела зима», —
Віршує Лана Зоренко
натхненно.
І що душа залишилась сама,
Коли навкруг
життя кипить шалене.
А Валентин Негода
тим радий,
Що серед зір
є і зоря кохана.
Любов людину вируча з біди,
Душевні заліковуючи рани.
Алушта, Керч, всі села і міста
Своїх співців талановитих
мають.
У всіх співців
одна лише мета:
Прославити духовні
скарби крага.
Хто славить чисте
джерело криниць,
Хто марить степом,
марить кавунами.
А хто на струнах
римами бринить,
Як повесні бринить
кизил бруньками.
Читаючи,
поети кримські, вас,
Роблюсь —
Тривожним, радісним,
крилатим.
Ви пишете ласкаво,
без прикрас,
Щоб про минуле
славне нагадати.
І пам’ятати кореневий рід,
Де гени,
де сучасні риси є всі.
Красу плекать.
Краса врятує світ,
Як запевняв
великий Достоєвський.
І я цитую поетесу знов,
Хоча літа мої
зробились сиві:
Хай сяє у очах палка любов,
І віриться усім в одвічне диво.
ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ МИРОНЦЯ
Пригадавсь високий
і чорнявий
Журналіст Микола Миронець,
Милосердний мій земляк
з Полтави,
А характером — козак Еней.
Ні, не за редакторську посаду,
Я йому співаю похвалу.
Добротою викликав він радість
І картав нещадно силу злу.
Зроблено ним у житті немало,
Не кидав дарма на вітер спів.
Сумували, як його не стало —
Читачі, заради котрих жив.
Милувавсь людьми,
садами, морем
Злободенний, чуйний газетяр.
І чуже вважав своїм він горем,
Віддавав кримчанам серця жар.
Друкував хоча й недосконалі
— Вірші початківців — за любов
До Ай-Петрі,
до морських причалів,
До гірських кизилових дібров.
Люди сонця, чуйністю багаті,
На вітрах просолені серця,
Я до вас звертаюсь: треба мати
Вулицю Миколи Миронця,
Щоб вона виходила до моря,
Як колись любив виходить він,
Проводжаючи вечірні зорі
І вечірніх хвиль співучий плин.
ЛИСТ ДО ДРУГА
Далеко, друже, ти...
Але мені
Ще бачаться у ці часи печальні
Курортні сімферопольські вогні
На невгамовній площі
привокзальній.
Як животієш?
Що римуєш ти?
Ну, заримуй, наприклад,
вечір зимний,
Той, де снігам
черемхою цвісти,
Щоб настрій створювать
тобі інтимний.
Скажи Михайле,
хто тобі печаль
розгонить?
Де озоряне кохання?
Невже й душа іржавіє,
на жаль?
О, вічності божественне
питання!
Постійного нема на світі цім.
Постійна лиш поезія любові.
І недарма на серце
схожий Крим,
А берег ялтинський —
на дуги-брови.
У Відні
Штраус милував тебе,
Коханкою тобі бувала
Польща.
Та кримське небо,
небо голубе
І грозове —
немов магнітне поле
Нехай важкі настали зараз дні,
Та бачаться мені і в дні печалі
Мінливі сімферопольські вогні
І метушня невтомного
вокзалу.
І в метушні цій ти кудись ідеш,
На зборища, в лікарню,
чи додому.
І я б хотів з тобою бути теж,
Щоб заглушить свою
сердечну втому
О, серце, серце!
Хай не золоте,
Але воно на Крим
чарівний схоже.
Лиш сумовито думай про те,
Що Слову важко бути
на сторожі.
Не хочеться на цім
кінчать листа.
Люблю життя,
про недосяжне марить,
У Крим — у край
казковий завітать,
Щоб знов моя помолоділа
старість.
САМОТНІСТЬ
Давно, давно, давно було це,
Неначе мрією було.
Кохана. Ялта. Море. Сонце.
Повітря мигдалем цвіло.
На хвилях колисалось небо,
Яке мінялось кожну мить
Кохана, все було для тебе,
Щоб душу чуйною зробить.
Підковою блищала Ялта,
Віщуючи щасливий час.
Блукали містом ми, щоб знати,
Яке чуття єднало нас.
Єднали нас і Чехов милий,
І Лесі Українки, спів,
І Лермонтов вітрилом білим
У невідому даль манив.
Минуло все... Я самотинно
Вдивляюся у дальню даль,
Де слухав я пісні чаїні,
Де ти, де сонце, де мигдаль.
Дмитро ПАВЛИЧКО (1929 р. н.)
***
В морі я хотів печаль свою втопить —
Я до моря вийшов рано — море спить.
І мені його будити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.
І мені його смутити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль —
Залишилася мені моя печаль.
1957 р.
***
Море з моря ткалось гладко,
Шовком слалося до стіп,
А по ньому йшло дівчатко,
Голе й чисте, наче хліб.
Море крила піднімало,
Відлітало в ніч, як птах.
Я відчув журби немало
На зцілованих устах.
Море падало на скелі
І кричало, мов Ікар.
Як дві зірки невеселі,
Ми тулились поміж хмар.
Море вранці шелестіло,
Тліло, як осінній ліс.
Наче хліб, дівоче тіло
Мало присмак сонця й сліз.
Василь ЮХИМОВИЧ (1924—2002)
КРИМСЬКА НІЧ
Перед домами стовіконними
Іскрить, блищить мирський кришталь
І люди довго над балконами
Вдивляються у мрійну даль.
Над парками, на зелень щедрими,
Злітають виспіви дзвінкі,
І мерехтять шишки над кедрами,
Як притуманені зірки.
Такі сюїти чи симфонії
Сюрчать цикади-цвіркуни,
Немов у Кримській філармонії
Пройшли всі конкурси вони.
Хлюпочеться (до моря ж близько їй)
В хвилястім плесі ніч ясна,
І, мов сережкою, поблискує
Сліпучим місяцем вона.
В порту «Россия» з «Україною»
Зійшлися — борт біля борта,
І сяє дивною картиною
У рамі берега вода.
Від Ялти і до Євпаторії
На схилах гір у мрійнім сні
Назустріч дневі санаторії
Пливуть і світяться, ясні.
ДНІПРОВСЬКО-КРИМСЬКА ПІСНЯ БЕЗ НОТ
Як бальзам, як наркоз —
То в «совхоз»,
то в «колхоз»...
І не чути: «На кой нам
добро тэ?..»!
А Дніпро — в Перекопськ,
А Дніпро — у Джанкой,
А Дніпро — у садки і городи.
Грім чи сонце пече,
А водиця тече
По коритах, по трубах й розорах...
Теплу воду Дніпра
Крим прийма — розбира,
А то ґрунт пересох би на порох...
Та не чути в Криму
Ні «спасибо» йому,
Ані дяки його Україні,
Хоч од сили Дніпра
Крим снаги набира
І людині, й тварині, й рослині.
На стіні чи стовпі —
Хоч би слово тобі,
Над яким — над і —
крапка-росинка...
Ні-і!.. Й земля степова
Мову з і забува,
І міська її в рінь замісила?..
В галасливі міста
Злість селилася й мста,
Роззявлялись роти, мов кінгстони...
А Славута-Дніпро
Плине, робить добро, —
Не реве, мов круглови, й не стогне.
***
Як поживаєм,
земляки, —
Сумчани, дончаки,
полтавці?
Ні — в обороні, ні — в атаці
Ви, — мов одтято язики?
Чи кожен сущий забува
В горосі й в просі що і досі
Мов ринкова рабів Кафа
Довкола Ялти й Феодосі..?
Які ви, дорогі, на взір?
Які статура, м’язи, зуби?
В еСеРеСеР? В ЕСЕНДЕСИР
Вас, як ясир, тягли б «росзубри»?
В які ліцеї й дитсадки
Йдуть ваші дітки та онуки?
А як вберуться в колодки,
За кого попідносять руки?
Ви надто чемні, всім — свої,
Собі ж — чужі..
На задні лапки,
Зугарні, не тупі незграбки,
Без кепки-шапки на тім’ї;
Хоч мали б стати дибки-цапки,
Як зикне хтось: «Ми хазяї!»...
Й існуєте, як і без крапки.
***
На цій землі таки замало втіх.
Хоч де ступни і в Таврії, — абиде
При бур’янах не зник
петрів батіг:
Є поганять кого, є й кого бити...
В кого болюче серце, не живіт,
Беруть на чай аптека
й санаторій?..
Мені він любий, сивьоок,
за цвіт,
Й за мужній корінь дорогий
цикорій.
Його минають піші «чуваки»,
Не глянуть й ті, хто в «ладах»
й «мерседесах».
...Роз’їхались по світі чумаки
По Миргородах,
Сумах та Одесах...
Лишився Шлях
в Небесній Висоті
І вздовж земних —
в квіт-китицях батіг.
***
Не лежиться і не спиться, —
Знову «Піцца, піцца, піцца!..»
Криме, земле дорога! —
Ні книша, ні пирога?
— Га?
— Ша!..
Може, Жанни та Ірени
Знають, що таке вареник?
От би хтось та й замісив;
А в них — вишні, фарш чи сир?!
— Фарш Ваш?
Харчо, спікере, чебуреки...
Чи ми всі — грузини й греки?
А в гречаникв муку, —
Чи були б не до смаку?!
— Ку — Ку!..
Тільки «піцца, піцца, піцца» —
Скрізь і всюди — харч і піцца, —
Хоч у хвилі киньсь топиться,
Позаяк нема в меню
Місць млинцю чи пельменю.
Гульк — Бульк!..
***
Вітер з України заліта,
А пісень не чути. Вмовкла ненька?
Жнивний степ. Солома золота.
Щире сонце ниви огляда...
От куди б з нащадками —
Саєнка!
Віку б він красі не вкоротив, —
У багет олив цих та акацій
Скільки б він узолотив картин!..
Бачили б і Ялта, й Яготин
Гобеленів диво й аплікацій!..
***
З моря по вулиці Школьній іду.
Обіч — бабуня... Рве?.. Тне лободу?
Не підступивши під зелен-межу,
— Бог вам на поміч! — старенькій кажу.
Сива бабуся, як сивий кизил.
— Зілля в неділю жнете?..
— Для кози, — Цього добра вона не зневажа,
Та не нагострять онуки ножа...
— Вам якби — серп!..
— Де там, — згинці ступа
Й мовить, як рідна:
— Немає серпа...
Ненько! «Немає» (не «нєту»
чи «нет»!)
Мов розлила по душі моїй мед.
Чув чи не чув мову кримський куток?
Був серп і молот...
Зоставсь молоток.
Леонід КУЛІШ (1924—2002)
В ЄВПАТОРІЇ
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Леся УКРАЇНКА
Спокійне море в Євпаторії —
Прозорі води аж до дна..
Я ж уявив: в цій акваторії
Колись точилася війна.
Фашистська гадь тут захлинулася,
І їй пощади не було...
Воєнне ж лихо не забулося,
Хоча прибоєм відгуло...
І лиш про нього нам нагадує
Іржава міна мовчазна..
...На хвилю промінь косо падає,
І води світяться до дна.
Микола МИКОЛАЄНКО (1919 р. н.)
З ЦИКЛУ «МЕЛОДІЇ ГІР»
Поведи мене, вірний плаю,
В таємниці таврійських гір,
Де, здається, й каміння грає
Чарівними струнами лір.
Вибухає фугами Баха,
То риданнями Арзи-кис...
Голубіє над Чатирдагом
Прополоскана в морі вись.
В далині вона опадає
Синім дзвоном у моря глиб,
Знов скипає у водограї
Косяками лискучих риб.
Тихо йду крем’янистим плаєм
У буянні невтомних лір...
Заворожений, наслухаю
Таємниці таврійських гір.
***
Здрастуй, Чатирдаг,
І ти, Ай-Петрі!
Небо на плечах у вас висить.
Чорноморські бурштинові нетрі
Музикою дзвонять у блакить.
Я не страшків син — блукаю в горах,
Де орли штурмують стрімчаки.
Наді мною пропливають зорі
І легенькі, наче сон, хмарки.
Таж вони — сучасники архея!
Боже, неуявна давнина!
Я ходжу Тавридою моєю —
Це моя казкова сторона.
У краю куди вози скрипучі
Чумаків возили, — не чужий:
Я красою Таврії співучий,
Величчю таврійською живий.
***
Ходять весни горами Тавриди —
Не роняють гордий маєстат.
Кипарисів строгі піраміди
У блакить задумливо стрімлять.
Я прийшов сюди на теплу стрічу,
Уклонивсь приморській
стороні...
Може, я родився тут,
правічний,
У морській солоній глибині.
І якщо у цих краях зелених
Я відчув у грудях серця спів.
Отже — маю шлях
благословенний.
Що привів до сонячних країв.
Я іду, де дзвонять ніжні весни,
Пробираюсь в хащах лісових...
Чи сягну верхів’їв піднебесних,
Щоб хлюпнуло і мені від них?
1939 р.
Микола РОМАНЧЕНКО (1921—1991)
КЕРЧ
Травень, 1942 р.
Георгію Книшу, моєму бойовому побратиму і товаришу по перу, учасникові Керченської операції в грудні 1941 року
Ще й досі в пам’яті
травневий смерч,
Як залишали ми розбиту Керч,
І хто як міг — на дошці,
на човні,
А дехто на знеможенім коні —
Через стрімку протоку в сизу рань
Старався переплисти на Тамань.
Не всі добрались на Кубань,
ой ні!
І не один там смерть
знайшов на дні
З хоробрих хлопців, бойових
братів...
Ой, як з них кожен вижити хотів.
А нам поталанило, друже мій:
Перемогли злий кримський буревій.
І на землі кубанській стали ми,
Щоб захистить її крицевими грудьми...
Василь ДІДЕНКО (1937—1990)
Де висне Кара-Даг
Над синню мрійних скель,
Де яхт архіпелаг
Утворює готель
За пристанню легкою,
Де дівчина рукою
Торка дзвінкий пастель,
Де яшму жовту над горою
Хлопчак малий — веселий Лель —
Несе до осені осель,
Де кожен другий корабель
Пливе на тихий Коктебель, —
Там для завзятого піїта
Іще звучать мотиви літа.
* * *
Данилові Кононенку
Там, де сильне море
Й білий корабель,
Щастя для прозоре
Лине в Коктебель.
Там мої і сина
Кроки на піску,
Простели Вкраїна,
Як любов дзвінку.
Там, де грає штормом
Чорноморський вал,
Пахне йодоформом
Ста вітрів хорал.
Там, де бурі боре
Гордий корабель,
Щастя дня прозоре
Лине в Коктебель.
Олесь ЛУПІЙ (1938 р. в.)
ПЕЙЗАЖІ КАРА-ДАГУ
***
Кара-Дат під сонцем умліває,
Наче у благословенну мить,
Вже проміння душу всю проймає
І, здається, шкіра вже димить,
І камінню, і деревам парко,
Капелюхом нависає мла...
Вівці на підгір’ї, ніби хмарка,
Що спочити трохи прилягла,
Пагорби, як родичі далекі,
На осонні преспокійно сплять.
Тільки з піднебесся лине клекіт
Там орли літати вчать орлят.
***
Юний ранок виявив одвагу —
Променем розсік туманів сіть.
І відкрив пейзажі Кара-Дагу,
Давні і незмінні, наче світ.
Знов горби, круті, несимпатичні,
Поринають в голубінь небес,
Ніби велети доісторичні
Повернулися до рідних плес.
Найдорожчі їм простори краю —
Там вони, самі, серед своїх,
Тішаться і тихо розмовляють,
Тільки нам не зрозуміти їх.
***
Є краса велика, незрівнянна —
Височіти над блакиттю хвиль
Каменем коштовним., філігранним,
Й чарувати світ на сотні миль.
Кольори у відсвітах проміння,
Щохвилини інший — сонця дар,
Наче недоступні володіння
Оглядає гордий володар.
День почався, небо знов погоже
Кара-Даг здається неземним.
І ніхто зрівнятись з ним не може
Все благоговіє перед ним.
***
Кримські гори, наче носороги..
Що із Сакських виповзли степів,
Уп’яли у море куці ноги
Й смокчуть воду вже мільйон віків.
До усіх однаково привітні
І однаково байдужі теж;
Ми для них, як птахи перелітні,
Що не визнають ніяких меж.
Кожен, позабувши осторогу,
В гори прокладає свою путь.
Тільки незугарні носороги
Й далі собі тихо воду п’ють.
Степан ЛИТВИН (1931 р. н.)
КРИМСЬКИЙ СТЕП
Водограй кипариси вартують,
Наче золото, грає вода.
Степове передгір’я.
Лютують
Суховії, неначе орда.
Все благає: «Водиці! Водиці!»
Все, напруживши сили, росте.
І, зустрінувши відсіч, ординці
Гриванів повертають у степ.
А в степу водограїв немає
І немає струнких вартових.
Лиш земля оборону тримає
Проти спеки й вітрів гомінких.
Тільки промені — мов ятагани,
Тільки подих палючо-жорсткий,
Тільки тріщини й шрами., як рани,
Тільки никнуть, мов стяги, листки.
Та здаля прибува на підмогу
Богатирська Славути вода,
Древній степ вигляда перемогу,
Споконвіку в боях вигляда.
Володимир ЛУЧУК (1934—1992)
З УЛАМКІВ АМФОР
1
На місці, де сьогодні Керч,
— жили розумні греки:
зітер Боспорське царство смерч,
— одні розбиті глеки
і амфори тут до пори
— оберігала глина на Мітрідаті; а з гори
— потоками лавина весною
вниз неслась, коли
— скресала крига; гарні
горшки в гарячу піч пливли,
— відтак — у світ — з гончарні,
бо ж недаремно глину мне
— раб у руках, в напрузі,
бо ж вічний колобіг, що не
— стих на гончарнім крузі...
2
Уламок амфори: на ній
— рядки прадавніх літер
відколи у землі сирій
— лежали, й час не витер
їх сутності — дивись, мовляв:
— на святі в честь Афіни
приз у змаганні чесно взяв
— бігун... встає з руїни
Пантікапея слава: слав
— минуще, земле щедра! —
вогню і глини чистий сплав,
— округлих амфор бедра
уявно виваб із пітьми,
— постав на п’єдесталі,
чень, речі, речені людьми,
— речисті, як скрижалі!
3
Історію по черепках
— читає археолог:
плачі і сміх, тріумф і жах,
— як колоски над полем,
шумлять у вухах з давнини,
— розказують мовчазно,
що пізно виросли синя,
— і гибли передчасно...
ще на поверхні, не в землі
— з’їржавілі патрони...
не перешерхнули жалі,
— не вичезли ворони,
що випивали очі нам,
— не здоланим у січі...
тут черепам — не черепкам —
— зорить у вічі вічність!
Дмитро ЧЕРЕВИЧНИЙ (1924—1993)
КРИМ КУРОРТНИЙ
Багатий, щедрий наш пісенний край.
Його щедрот не вимірять нікому.
Здоров’я тут, хоч в пригорщі збирай
І роздавай і друзям і знайомим.
Іскриться сміх в просторі золотому,
А море сонця, моря сонцеграй,
А квітів, пахощів розвій-розмай!..
Вдихни оцю красу — й де ділась втома.
І їдуть люди,, їдуть звідусіль,
Із міст, аулів, кишлаків і сіл,
їх тут стрічають з радістю й любов’ю.
І не збідніють щедрості столи,
Бо недаремно люди нарекли
Наш край південний кузнею здоров’я.
ВЕЧІРНІЙ СІМФЕРОПОЛЬ
Вечірні сутінки лягли на місто,
Дихнуло прохолодою із гір,
Вогнів заграло золоте намисто,
Озвавсь дитячим шумом кожен двір.
В Гагарінському парку, де Салгір
Сокоче, — голоси дівочі, чисті,
На лавах пари мовчазні, врочисті —
Кохання най любіш під зором зір.
А там, у центрі, Пушкінська тече.
Бурхливо, гомінливо, гаряче,
І в скверах тісно під мрійливих пар.
Коротка мить вечірня до півночі,
І вулиці пустіють неохоче:
П’є місто прохолоду, мов нектар.
Микола БРАТАН (1935 р. н.)
ДЕРЕВАМ СЕВАСТОПОЛЯ
Дерева Севастополя! І ви
У тій всесвітньознаній обороні
Спізнали теж, беззбройні, безборонні,
Жорстокості жорстокої війни.
Я навіть уявити побоюсь,
Як потерпали ви в сталевій хузі —
Від ран страшних і від жахних контузій
Вмирали, як матроси, у бою.
Як добре все ж, що в місті ви були,
Що прислужились людям в ратнім ділі:
Шматочком тіні. Віттячком надії...
Неопалимим духом — помогли!..
... А я сюди приїхав по війні.
Веду свого синка до панорами.
Мені болять по-людськи ваші рани,
Дерева Севастополя живі!..
Олексій ДОВГИЙ (1929 р. н.)
ХЕРСОНЕС
Тут древності живе нетлінний дух.
В оцих колонах, мармурі, у глині
Іще хвала возноситься людині
Понад історій відгомін і рух.
Краса таврійська ще не відцвіла:
Чарують стели і майстерні фрески
І грації дарують херсонески
Дівчатам із приморського села.
Митці звіряють пензлі і різці
На дивній силі древнього мистецтва.
Поети научаються поетства
І спритності на рингові — борці.
Тож недаремно все цвіло само,
Якщо йому дивуємось сьогодні
І понад злети й перегини модні
До істини простої ідемо.
Лідія КУЛЬБАК (1936 р. н.)
НА МОГИЛІ АЙВАЗОВСЬКОГО
Холодний храм,
Суворий лапідарій,
Чи відігрів тебе
Мій південь карий?
Чи злікував твої карбовані хрести
Мій лазуровий штиль,
Мій берег золотий?
Чи не болять тобі шрамовані хачкари?*
Благословенним будь.
Великий вірменин,
Якого ти назвав Іваном (Ованесом),
У затишку твоїх столітніх стін
Вінчав громи пучин
З грозою піднебесся,
І зводив кораблі
На грізний п’єдестал,
І люто кремсав їх,
1 славив не помпезно,
І лиш тоді спочив,
Коли на кінчик пензля
Спіймав дев’ятий вал.
Благословен же будь
Не лапідарний спокій,
А моря видих —
Світлий і глибокий.
* Хачкар — камінь з хрестом (вірм.).
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936—2004)
МОЄМУ МОРЮ
Прийшла моя пора тебе зустріти,
Ступить на твій клекочучий поріг!
Відмічений суворим правом жити, —
З тобою розминутись я не міг!
Мене ти кликало своєю глибиною,
І серце моє рано споловіло.
Над збуреною вирною габою
Воно з тобою ще не клекотіло!..
Ти чуєш, море?! Юність моя, зоре,
В твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море,
Будити хвилю із твоїх глибин.
Тобі ми а товариством сповідаємо
І молодість свою, і сивину.
Своєю честю ми відповідаємо
За чистоту твою і глибину!..
Здіймаймо, товариство, наші крила
Із древніх і нових його глибин!
Рівняймо наші крила, як один,
На берегів омріяні вітрила!
Дозволь нам, море, в пору цю світанну
Своєю кров’ю влитись в твою кров...
Дозволь нам, море, в бурях океану
Твою жорстокість пити і любов...
Іван ДРАЧ (1936 р. н.)
ЯЛТИНСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ
В ночі був ураган. І шишка чорна,
Якій вже не зродити сто кедрин,
Лежить у мене мертва на столі.
Вночі був ураган. Лихого горна
Двигтіло полум’я. У деревин
Поскручувало в’язи, гнуло до землі.
Старого кедра сила невідпорна
Шпурнула геть на вапняковий тин,
І пес стоїть у кедра на чолі.
Вночі був ураган. Стинались жорна
Лихих вітрів, як дошки з домовив,
Трощили все, місили все у млі...
Та з моря сивого пощезла хвиля чорна.
Біліють рани зчахнутих кедрин.
Спить море галькою у мене за столі.
І за вікном японська мушмула
Пучком жовтавим щойно зацвіла.
Валентина НЕВІНЧАНА (1924—1981)
НА ГОРІ МІТРИДАТ
Лежать спокійно плити кам’яні
Із рідними
простими іменами...
В якій вони родились стороні
Ці воїни,
що залишились з нами?
В підніжжі — пелюстки, неначе кров,
Шепочуться,
розповідають світу,
Яка синівська звірена любов
Захована
під плитами граніту.
Залишив славу всесвіту солдат,
Скропивши землю
кровію своєю.
Стоїть над Керчю сивий Мітридат.
Як пам’ятник
над кримською землею.
Борис ОЛІЙНИК (1935 р. н.)
МІЖ СПОКОЄМ І ТРИВОГОЮ
Між небом і морем, між спокоєм
і тривогою
Ідуть кораблі, високою йдуть
дорогою.
Вона пролягає по лінії тиші,
по лінії.
І бомби горби свої мляво колишуть,
і ліньки їм.
І тиша тремтить, як напнута струна
над бандурою.
І чайка летить, і кигиче вона
за бурею.
Просолені дні, вітрюганами тижні
пронизані.
В журнал вахтовий черговими по тиші
записані.
Ідуть кораблі, високою йдуть
дорогою.
Між небом і морем, між спокоєм
і тривогою.
Чорноморський флот, Н-ська частина, 1968 р.
Борис НЕЧЕРДА (1939—1998)
РЕКВІЄМ НА ЗДАЧУ СЕВАСТОПОЛЯ
Оте море, що скелю мордує всліпу,
Ота скеля, що лобним орлові була,
той орел, що довбати людину забув,
та людина, що з’їла свого орла, —
будуть виправдані чи прокляті?..
Море, де твої кораблі,
можновладні красені?
Відступили, втонули, чи їх не було?..
День і ніч не вмовкає радіо,
густо виткане з настанов:
кинь зневіру, на втраті втрата;
мудрий відступ — передовсім;
А відчуєш: пора вмирати —
зброю іншому передаси.
Не вмирати!
Скеля Криму, а де ж твої дзоти?
Все розтрощено від роботи.
Від знемоги та від грізьби кров тече з губи.
Не вмирати!
Орле, чкурнув до яких епох,
До яких легенд, насолод миттєвих?
Ти ж ниві — єдино можливий мажорний
вихід
і Бог
для однієї тисячі дев’ятсот сорока двох
безробітніх
і знехтуваних Прометеїв.
Не вмирати!
Я — людина, що з’їла свого орла,
мала смерть перед оком, а не прийняла.
Ви, батьки й матері,
ви, хати у солом’яній плахті, —
ви вжахніться —
поплачте.
Хай той плач, плачний плач,
плач плачів, буде вам за оздобу,
за хрещату сорочку, протягу навиліт — на волі, на вітер.
Севастополь,
ми здаємо тебе, ми покотимо звідси
на Волгу
(й за Волгу?), — не сміти!
Охни, леле, одначе не плач —
з мене доволі (До Волги?)...
Севастополь...
по звуках, по літерках і кульових
цвьохках —
ім’ям коханої — живишся біля скроні.
До побачення, димно вежа моя висока!
До побачення, присмак любові
та крові...
Не вмирати...
Що це — сниться? —
зигзиця путивльська у ролі,
ген золотіє насічка
на шоломі слов’янського князя,
ген полки за полками, і стогін,
і місяць уповні,
і не див дибуляє —
це Матір Образа!.. Образа.
Це долі прощання, благання «прости»,
а воно
Непростиме, воно докоримо, мов чорне коріння —
розняття Пристінне.
Здрастуй, Матір Образо...
Уже і не знать,
Коли саме
гей та сплатять герої твої й комісари.
Прощай до часу...
(Як просто — пірнути в свої моря!)
Матір Образо і Помсто,
сивій, терпи убозтво —
тільки
НЕ ПОМИРАЙ!
Сергій БУРЛАКОВ (1938 р. н.)
ТАРХАНКУТ
Громаддя темне гострокутих скель,
Клекочуть хвилі грімко, з перекатом.
Тут забуваєш про ракети й атом,
Відрадно ловиш моря синій крен.
Тут кожен день стає для серця святом!
Сивіє лист маслин біля осель,
Палахкотить з крутих небесних стель
Обідне сонце — жаром — заповзято.
Гіркі султани розпуска полин,
Пригадуючи полиск ятаган ний.
Це Захід Криму. Твердотілий клин.
Він знає штиль і знає урагани.
Яка стоїчність! Безконечний плин.
На сизім зрізі мак горить багряний.
Анатолій ЛОГВИНЕНКО-СЛАВУТА (1937 р. н.)
КРИМ
На карті Крим, мов кобура при боці.
Таким його я в пам’яті зберіг:
В просоленій, злинялій ґімнастьорці.
У портупеї кам’яних доріг.
На карті Крим, як винограду гроно.
І бачив я, — то правда, хоч убий! —
Як небо п’є понад аеродромом
Сік ягоди прозоро-голубий.
Як гори Коктебеля, наче латники,
Зімкнули проти півночі ряди.
Як наступають цепом виноградники
Й хліба беруть в оточення сади...
А де ж, спитаєте, його альбомні риси?
Ну от, скажімо, моря голубінь,
Троянди й лаври, пальми й кипариси,
Асфальтова розплавлена черінь?
Усе це є. Красиво. Серцю любо.
Та я вклоняюся отій його землі,
Де обрій жадібний, неначе спраглі губи,
Й рілля тверда, неначе мозолі.
Де місяць уночі, немов би рало.
Де вся вода — то лиш робочий піт,
Де степ рубає ятаган каналу
Й плечима тисне гори динаміт.
Де сонце ллє проміння, мов окропом,
Де за вітрами гониться курай,
Де пил стоїть, мов дим, над Перекопом
І маками кривавить Ак-Монай.
Я знаю труд бригад і марш мотопіхоті
Не в славослів’ї пустоцвітів-рим...
Дай руку, вузлувату од роботи,
В солдатській формі трудівничий Крим
ЧОНГАРСЬКИЙ МІСТ
Гримлять тачанками громи із далини.
День — краплею на райдузі-підкові...
Вилискує асфальт, і пахнуть полини.
Чонгарський міст... Замішаний на крові...
Перекази несуть із глибини віків:
Богам війни завдячливі тирани
На свіжій крові полонених і рабів
На віки вічні будували храми...
Та він не новий спадкоємець їх ганьбі
І не жорстока і безумна жертва,
А втілення безсмертя й боротьби,
Де честь була для кожного умерти!
Неначе ніж-серпач, на горло — кулемет
Колючий дріт — як мотузок — руками
По нім, скривавленім,
Ішли бійці вперед,
Вершити заповідане віками.
Минуле пилом ще не замело,
А в сорок третім знов вставали роти
На новий штурм. Грудьми —
на дріт і доти,
Щоб цемент вічності замішано було!
Тепер лиш дощ по ньому щедро
полосує. Тепер він трудиться. І так —
що будь здорові
Він, як артерія, машинами пульсує,
Як серце, в Крим жене країни кров!
...Гримлять тачанками громи
із далини.
День — краплею на райдузі-підкові...
Вилискує асфальт, і пахнуть полини.
Чонгарський міст.
Замішаний на крові.
Борис ДЕМКІВ (1936—2001)
БУДИНОК ВОЛОШИНА
Стоїть будинок — вікнами голосить,
Немов фрегат, що кинув якорі,
Лиш майоріє майвою «ВОЛОШИН»...
Ось-ось господар вийде на поріг.
І скаже слово, що і камінь гріє,
Яке в біді, як рятувальний круг:
«Прошу, братове, в серце Кіммерії,
До її моря і блакитних круч.
Якщо слова і фарби заболіли,
Якщо ви з фарб і слів не перейшли
У сяюче-згасаючі боліди,
Якщо ви в гості у мій дім прийшли,
Прошу, братове, в серце Кіммерії!»
КАРА-ДАГ
Скільки він побачив в світі див,
Хто легенд про нього не складав!..
Серед вітру, неба і води
Височіє в простір Кара-Дат.
Пропливають .каравели хмар.
Тихі тіні бродять по хребті,
А він спить, немов камінний мавр,
Задивився у самотні сни.
А гриміла і його глава,
Вивергав огненну лаву кратер...
Як, бува, міняється характер
І потрібні забуваються слова.
Дмитро ШУПТА (1938 р. н.)
ХЕРСОНЕС
Вапняк і мармур, галька й сердолік
На тлі блакиті бухти і небес: —
Між парфенонних решток базилік
Угадується древній Херсонес.
Меча руків’я й шабельний ефес
Ржавіти невблаганний час прирік,
Величний храм, зруйнований, воскрес,
Щоб знов його вогонь війни обпік.
Останки цитадельної стіни
Й ворота ще примітні за ярком...
Дорогу миру і шляхи війни
Це місто не минали з давнини.
Хоч кожен шлях, прокладений штиком,
Кінчався Херсонеським тупиком.
НЕАПОЛЬ СКІФСЬКИЙ
Внизу Салгір між каменю стіка,
Між саду-винограду та азалій,
Де й голконіжне вістря остюка
Лишається у величі зухвалій.
Зі скіфського німого вапняка
Дивуюсь квітці справіку зів’ялій.
Отут пройшли загони Савмака
Й одринули, мов тіні, якнайдалі.
На пагорбі голіє телевежа,
На ній — у хмар позичена одежа.
І світ постав, як доконечний мур.
Він височіє зверхньо та завзято!
Рабам було тут голови відтято,
І ждав падіння власного Скілур.
ПАРТЕНІТ
Не снився пірамідам Аю-Даг,
Як і йому не снились піраміди.
За вироком нещадної Феміди
Очікує вигнання бідолаг.
У щоглах — скрип од вітру і вантаг,
Мов зойки Іфігенії з Тавріди,
Що позбулась батьківської егіди,
Де коней час розпряг із колимаг.
Сховало сонце променів трембіти.
Однак свого забаг новий ватаг.
Комітьголов обсипались боліди.
Доспілі зорі золотом чепраг
Блищать на брилі з храму Артеміди.
Мовчить Ведмідь-гора, мов саркофаг.
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ (1941 р. н.)
***
Коли автобус —
рейсовий, звичайний,
Ніяк не комфортабельний, тісний,
Перетинає цей пейзаж печальний,
(Жорства та глина, супісок пісний).
І поринає в першу шерхлу зелень
Старої Феодосії, мені
Сліди давно занедбаних поселень
В незграбній увижаються стіні,
В тіснім завулку (править за зупинку),
Порослому рудим чагарником,
В червоній черепиці на будинку,
В розкопі, що проблисне черепком,
У вишмуглянім шкельці на причалі,
В чужих словах: кизил, фундук, хурма.
Все розумію. Горю та печалі
Давно тут пристановища нема.
Та хто це, хто, нікчемний і невдячний
Поклав печать тупого забуття
На землю, де звитяжив Сагайдачний,
Рятуючи невільницьке життя?
А той жахний всесвітній рабський ринок,
Де мій народ продавано, мов крам,
Забудували, ось адмінбудинок,
Бетон, асфальт. Порядок... Стид і срам!
Нехай минуле прямо в душу гляне
Байдужому, щоб аж струснуло ним, —
Не всемогутнім зором Роксолани
А Насті, Насті поглядом німим.
Скажіть, невже сльоза цього дівчати,
Спокійно жити в місті цім дає?
Поставте знак. До будь-якої дати.
Сльоза народу дат не визнає,
ЕКСКУРСІЯ ДО БАХЧИСАРАЮ
Незліченна
Товпа курортників —
Добровільний ясир
Кримського екскурсбюро —
Знімається на тлі мінаретів,
Розхитує вітхі стіни
Ханських покоїв,
Ковзає хтивим зором
По жахних закамарках гарему,
Подумки вмощується на диван,
Розманіжується теплом мангалу,
Чманіє од кальяну й турецької кави,
Масово зітхає біля «Фонтану сліз»,
Упірнає по вуха
У десятиспальне ліжко
Імператриці.
За це
Її фаворит
(Грицько Нечеса, він же —
Князь Потьомкін-Тавричеський)
Зганяє свою злість
На бездарних зображеннях
Запорожців...
Запах злежаного лахміття,
Струпішілої деревини,
Дешевенької штукатурки.
Бутафорія. Несправжність. А було:
Гортанний крик муедзинів.
Закривавлені голови у мішку,
Безмовні прокляття невільниць
І —
Неопалима кров
України,
Що скипілася в рубіни
На білосніжнім тюрбані
Iслам-Гірея...
Історія
Була жорстока до нас.
Але ж і доброзичлива.
Тому сьогодні
Переступаємо ці пороги
Спокійно.
Так мусило статися,
Не інакше.
***
Долин біблейських вицвілі сувої,
Глоги і терни — письмена пустель...
За профілем гряди берегової,
Де гусне запах чебрецю і хвої,
Вколисаний вітрами Коктебель.
Заслуханий в гекзаметри Гомера,
Кому прибій тут тільки не лунав...
Вузьке плато, мов щит легіонера,
І скеля — скіфських карбувань химера,
Сліди причалу для еллінських нав...
Стикались тут і гинули народи, їх:
кров між цих розколин запеклась,
Де між відламів мертвої природи —
Лик візантійський, мусульманська в’язь...
Перекотилось. Схне татарське зілля.
І над болітцем хилиться кушир.
Чом так болить це все — до божевілля —
Так, наче сам я — бранець із Поділля,
Узятий кримчаками у ясир?
Відкину згадки і прикличу мрії, —
Страшним часам повернення нема.
Сплять у піску корчаги Кіммерії.
На дні лагуни амфора дріма.
Її з глибин підніме археолог,
Обмиє в морі і наллє вина,
І коли ніч зірчастий спустить полог,
По берегах цих, горах цих і долах
Хай у полон і в круг веде — вона!
Станіслав РЕП’ЯХ (1938 р. н.)
РАНОК У АЛУШТІ
Млиновим колом сонце котиться,
Обрій дихає запахом риби.
Цнотливих променів срібні китиці
Вплітаються хвилям у гриви.
Кресанею-хмарою Чатир-Даг
Прикрив на чолі зморшки,
Густа дідуганова борода
Прослалася аж до моря.
Здається, щойно вийшов з води
Оповитий серпанком велет —
І глянуть на нього спішать сюди
Гір голубі каравели.
Йосип СТРУЦЮК (1934 р. н.)
ДОРОГОЮ В БАХЧИСАРАЙ
На горах гори
І між гір гора.
Летить дорога крізь гарячі гори
В моє козацьке чорновусе горе —
В Бахчисарай.
Свист ховрашка,
Немов тугу стрілу,
Збив за потилицю спекотний день
осінній.
Само в собі ховає море синє
Небес нетліючу золу.
Не оглядайсь.
З-під беркута крила
Лягає тінь на очі
І на душу.
Ген Чатир-Даг сивасту хмару сушить,
Що чорний плащ в міжгір’я занесла.
Далі
Просвіта
