ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МІЙ КРИМЕ
Вірші українських поетів про Крим
Упорядник та автор вступної статті Данило КОНОНЕНКО

Галина ГОРДАСЕВИЧ (1935—2001)

КРИМСЬКІ ВРАЖЕННЯ

На мисі Плако буду гірко плакать,
Що от — життя не вийшло, те да се...
І раптом перлами розшите плаття
Мені на берег хвиля принесе.
І враз запахне гірко так і солодко,
І я почую стільки голосів,
І скаже ялівець: — Ну, — як не соромно!
Я тут із незапам’ятних часів
Дивлюсь на птахів,
що вертають з вирію,
Коли весною розпрозорюється синь,
І все чекаю, що у мене визріє
Оранжевий, мов сонце, апельсин.
А тут лиш ягоди. Дрібні. Зелені.
Ну, хоч ти плач! Та я не маю зла.
Кому ти заздриш? Може, тій: Олені,
Що через неї Троя спалена була?
О, та уміла голови кружити!
Та це ж не всім.
Ану примір-но плаття
І усміхнись.
Бо якось треба жити.
А іноді... А іноді й поплакать.

ЗУСТРІЧ З МОРЕМ

Я йшла на поклик моря
По вуличках покручених,
Я йшла на поклик моря,
Як за оленем пес,
А море утікало
Оленем неприрученим
А море маскувалося
Під мирну синь небес.
І щоб уже до решти
Мене заморочити,
Воно схопило сонце
Й сховало в глибині.
Медузи пропливали,
Немов метеорити,
І срібні риби місяців
Плескалися при дні.
Я йшла така зворушена,
Збентежена, розгублена,
Що сталося зі мною —
Зрозуміти не могла.
Це хмари, а чи хвилі я
Долонями голубила?
Чи я брела у морі?
Чи в небі я пливла?

* * *

Простою на березі день, і два, і три.
Пролетять над морем голубі вітри.
Котить море хвилі синьо-золоті,
Та далеко від землі
Ходять морем кораблі,
Ходять морем кораблі,
Все не ті...

Віктор КОРЖ (1938 р. н.)

АДЖИМУШКАЙСЬКІ ВЕЛЕТИ
Героям Аджимушкайських катакомб

Застогне в онімінні ранку гравій,
Героїв кроки стишаться вгорі,
І сурма сонця трепетно заграє
Рубінову мелодію зорі.
Ти хмурі хмари принесуть гризоту
В червоний, як знамено, горизонт —
І здійметься розбуджений грозою
Із надр німотних вічний гарнізон.
І грім пекельні жорна відшукає
І стане терти в порох скель граніт,
І знов богатирі Аджимушкаю
Обійми долі стрінуть вогняні.
І день охрипне у кривавім зойку,
І чорну карусель закрутить смерть.
Лимонна куля здимленого сонця
Покотиться в пожежну круговерть.
Пліч-о-пліч, взявши смерть саму за барки,
Герої не схитнуть свої ряди,
Володарі останньої цигарки,
Скоринки хліба і ковтка води.
Володарі останнього патрона
І мужніх слів на кам’яній стіні...
І так безсмертно квітла кров червона,
Що й дотепер стоять червоні дні.
І мужності сини не знають праху,
І квітне, мов знамено, горизонт,
І командир безсмертних днів Парахін
Веде назустріч сонцю гарнізон.

Петро ОСАДЧУК (1937 р. н.)

Сплять змії в скелях Кара-Дагу.
Жадання сплять в розніжених тілах.
А хвилі йдуть на берег, як на плаху,
І кров’ю він блакитною пропах.

Не знаючи ні суму, ані страху,
Мчать хвилі з моря на семи вітрах.
Аби об скелю вдарити з розмаху,
Хребти сріблясті потрощити в прах.

Одні конають, інші що є духу
До берега долають сотні миль —
І знов приходить самогубство хвиль.

Та є натомість безнастанність руху,
Що в смерті відвойовує права,
І повсякчас гармонія жива.

Михайло ТЕРНАВСЬКИЙ (1934—1998)

В КРИМУ

1
Коли я стояв біля пірсу,
милувався любим світом,
Перед мене було море — таке маленьке,
А корабель, що готувався відпливати,
такий великий.
Коли я стояв на вершині гори,
на вершині гори Ай-Петрі,
Перед, мене було море — таке велике,
А корабель., що плив, такий маленький.

2
Я знав одну жінку, яка щоразу, коли ішла до моря,
Гучно висловлювала своє невдоволення галькою,
Якою так щедро було всіяне узбережжя.
Та як вона зраділа, коли один чоловік
Подарував їй зроблену ним самим із гальки
Чи то красиву квітку,
Чи то красиву вазу.
Якою вона була щасною,
Коли ішла до подруги, аби показати дарунок,
До речі, при цьому
Не припиняючи висловлювати своє
невдоволення галькою,
Якою так щедро було всіяне узбережжя.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ (1937 р. н.)

***

Я був у Бахчисараї,
Блукав напівтемними залами
ханського палацу,
Разом з юрбою туристів
Обстежував закутки
Цього похмурого лабіринту,
Кудись підіймався рипучим хідником
(А стулкові дверцята
погойдувались за нами,
Мов крила гігантського метелика),
Дивився на квітчасту мозаїку
Іранських майстрів,
На примхливу в’язь дивовижних написів,
Зупинявся вражено
Перед парадною виставкою зброї
(Козацькі шаблі, криві ятагани,
Лискуючі палаші, ножі різних гатунків
У срібних та позолочених піхвах),
Обмацував поглядом
глиняний і фарфоровий посуд,
Бронзові тлусті кадильниці
З чудернацьким орнаментом східних
ювелірів,
Горбаті сідла,
Коран у дорогоцінному плетиві,
Кінську збрую.
Подумки спотикався
Об м’яку жіночу пантофлю,
Помаранчеві сап’янці,
Пузату вазу,
Хитромудрі грати
(Не вельми дотепний затінок
Для гаремних красунь).
Я був — подумати тільки —
У ханськім гаремі,
І гостропера татарська стріла
Не вп’ялася мені межи очі.
Я блукав ханським цвинтарем,
Поміж приземкуватих мармурових
надгробків,
Я навіть недбало зіперся на один з них,
Який, як виявилося потім,
Належав найжорстокішому
З володарів — Крим-Гірею...
А ось і славнозвісний Фонтан сліз,
Сумний витвір араба Омера
Та Олександра Пушкіна...
(Біла плита, пелюстка квітки,
Марія, Зарема, і кап-кап
З людського ока).
Але годі!
Чим більше я слухав екскурсовода,
Тим більше переконувався,
Що все мною бачене —
Лише ілюзія, Світлотінь, Фата Моргана...
Я так і не зміг повірити
В реальність існуючих речей.
Пізніше я збагнув парадокс:
Заважало зміщення в часі,
Тло суперечило самій картині —
Майже поряд з давньою мечеттю
Мирно діяла «Сільгосптехніка»,
На сивих скелях стриміли телевізійні антени,
А гарненьке створіння в шортах
(Крислате сомбреро, лукава посмішка)
Нашіптувало веснянкуватій подружці:
«А здорово було б оці стіни понурі
Розважити — ну хоча б твістом, —
Ні, ти тільки уяви собі, Віто!»

Володимир МИРНИЙ (1935 р. н.)

В АЛУПЦІ

Шуміли кипариси у віки.
Дробило море гальку, наче ступка.
У кримську ніч обвітрена Алупка
Пливла, як сива шлюпка у зірки.
А тут, на сцені, біля моря близько,
Мої полтавці, славні земляки,
Пісень і танців розсипали бризки,
Як бризки Ворскли — синьої ріки!..
Казахи, росіяни і вірмени
Схвильовані сиділи біля мене.
І сам я був — де поле і стоги,
Де тополина ллється прохолода...
Безсмертний ти, пісенний наш народе,
Як море, що штурмує береги.

Оксана СЕНАТОВИЧ (1941—1997)

НА МОГИЛІ МАКСИМА БОГДАНОВИЧА В ЯЛТІ

Щось зимове убувало,
а весняно-голубе —
прибувало, жебоніло,
наростало — неземне.

Чуєш, брате-білорусе,
білі бусли, білі бусли
в Білорусію летять!..

Білі бусли, білі крила,
Білий клекіт — угорі...
Ген, у морі, біля Ялти
об-ри-ва-ють білі яхти
пу-по-ви-ни якорів...
А воно все прибуває —
неба, неба прибуває!
Б’є прибоєм голубим
і по очі в голубіні
разом з морем втопить Крим.

До Максима — стежка вгору,
просто в небо — крутосхил.
По листві сухій торішній
плюскіт вітру голубий...
Бачиш, брате-білорусе,
Кладовище голубіє —
неба згустки,
неба брили —
стільки неба прибуло.
На Максимовій могилі
б’ється
хвіртка
білим бусловим крилом.

Степан ПУШИК (1944 р. н.)

КРИМСЬКИЙ МОТИВ

О Корчів-Керч! Тут сонце так пече,
Що навіть яса пече бетон у лапи.
Приморська річка вбого тут тече,
Та має сильну назву — Пантикапи.
Як в Геродота... Був тут Геродот?
Були ж тут воїни, історики, поети.
Вже Керч не та... І Крим тепер —
курорт,
Й свідомість тут "Курортної газети".
Та де той Скіл? Де Ростислав? Кончак?
Гірея-хана шатра і гареми?
Москва керує! А торгаш-кримчак
Якийсь такий, мов нація окрема.
Та корабель в порту наставив ніс,
За другим в морі тільки хвиля й піна.
О Крим! О Крим! Велике море сліз
Наплакала тут рідна Україна.
Наслухавсь світ про Грецію і Рим,
Про мужню Русь!
Від Волги й за Карпати.
Але окрема повість — Керч і Крим, —
Міг Святослав Відважний розказати.
Хоча й нема повернення назад,
Та нагадаймо, щоби й інші знали:
Свистали тонко Рим і Царський град,
Як варвари їм хліба не прислали.
Усе орав і сіяв скіф-сколот,
Руснак, що мозолисту мав долоню.
І Землю мав цей велетень-народ —
Від тихого Дунаю аж до Дону.

***

А над морем стільки чайок, білих чайок!
А на морі мла окутує човни,
Залишаються позаду Півдня чари
І далекий скіфський голос давнини.
Жовто сонце задрімало в лісосмузі,
Де оливки сиві-сиві, як баби,
А далеко, над Славутою, на прузі
Перше листя осипається з верби.
І з колесами цілується дорога,
Співом моря озивається душа,
Хоч не бачить, але чує подих Бога —
Все гріховне з неї спало, як іржа.
Їду степом, лину степом чорновусим,
Мов долаю море Чорнеє уплав,
Там, де Хортиця, стрічаюся із русом,
Що був князем, називався Святослав.
Де ті кляті печеніги? Де той Куря?
Де та чаша сріблом кута з голови?
Все пощезло... А тумани білі курять..
Йди, там привиди історії лови.  
Все на світі цьому сниться і минає,
Навіть танець всіх галактик і зірок,
Але хтось це все-таки тримає?
Хто назвав цю вищу силу словом БОГ?

Михайло ШАЛАТА (1937 р. н.)

***

Той до кінця не знає Криму,
Хто кроками не помережив
Його степи неопалимі
І галькувате побережжя.

Той Криму до кінця не знає,
Кого прибої не п’янили,
З висот Ай-Петрі й Сюрю-Кая
Не стежив хто, як грають крила.

Леонід ГОРЛАЧ (1941 р. н.)

КЕРЧ УЗИМКУ

Над припаєм чорні ворони
Та начублені граки.
І на всі чотири сторони
Під землею моряки.

Дощ гойднувся, відсльозавився,
Змив із часу кров і піт.
Не один десант відправився
У далекий переліт.

Я накриюся шинелею
І зійду на Мітрідат.
Над болючою алеєю
Місяць — наче циферблат.

Тільки стрілки зупинилися
Для отих, що тут лягли,
Не шинелями накрилися,
А важким пластом імли.

Бовваніють далі здалені.
За припаєм — маяки.
І, мов палі перепалені,
Керч тримають моряки.

Їхні плечі не зігнулися
Під важезним тягарем,
І серця не захлинулися,
Як сказали: тут помрем!..

Час пекучими сивинами
Покриває чола дат.
І тримає мир наш спинами
Вічний керченський десант.

Станіслав ЗІНЧУК (1939 р. н.)

ЯЛТИНСЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать...
Леся Українка

Сидить у закуті двора
На стомленому валунові.
Навколо грає дітвора,
Прибою хвилі полинові.
Стирає море всі сліди,
Та не втопила в нім недугу.
І от знеболено сиди,
Із чайками окрилюй тугу.
Заклично вабить далина:
Лети за птицями недбало!
Та припнута до валуна,
Що доля-зрадниця надбала.
Нагородила ним за всіх
(Ох, переслідування вперті!):
Коти його, немов Сізіф,
На недосяжний свій Ай-Петрі.
Дарма, що біль судомить рот,
Що ледве дибаєш по схилі.
...Той камінь, що душив народ,
Скорився жінці слабосилій.

НА ЗОЛОТОМУ ПЛЯЖІ БІЛЯ ФЕОДОСІЇ

Втішаюсь по-дитинячому досі я...
Забагатів: як не султан-паша!
Для мене — Крим. І біла Феодосія.
І дюни щирим золотом пашать.

Так легко загубитись у цім шарварку —
На тирлищі оголених статур,
Де грацій, наче на вселенськім ярмарку...
На ярмарку? А пек йому та цур!

І згадка вже кигиче щемно птахою,
У пам’яті вигулькує без віх:
Це місто звалось грізно колись — Кафою,
І проклято цю назву на безвік.

...Ішов ясир через палючу Таврію:
І шлях їм заарканений рябів,
Щоб тут нагородити щедро таврами
Дешевих найвродливіших рабів.

Згубили ще дорогою — давно — вони
Надію на повернення домів.
І пляж оцей прибульцям кайданованим
Не золотом, а попелом димів.

Не менше, ніж піску, їх перепродано...
Скількох вони вщасливили нероб!
Зі скількома зливалися народами,
Допоки виріс правнук у народ!

Оте минуле — чи торкає нас воно?
Чому до нього в хащі я заліз?
Евксінський Понт не ними чорним названо?
Його вода солона — не від сліз?!

Чому всі хвилі моря з туману його
На берег поспішають? — дожеви!
Можливо, то вертаються з минулого
Невільники з чужої чужини?

Даруйте запитальність мою, пляжники;
Печіться — хай курять із вас димки...
Вас буде сонце кримське ласо пряжити,
Як і мене ошпарюють думки.

Світлана ЙОВЕНКО (1945 р. н.)

КВІТНЕВА ІДИЛІЯ КРИМУ

Квітню — вітре із моря!
В тілі твоїм смаглявім
Подих простору й свободи —
Бризки сягають навсібіч!
Молодість — твоє ймення.
Квітню, вкрадливий звірю!
В пасмах кудлатого сонця
Нарциси та гіацинти
Заплутались між тюльпанів —
Земля прокидається млосно.
Як жінка, тобі назустріч.
Наче гірська річка,
Сила грає у м’язах!
Йдеш собі підстрибом, танцем,
Хлопчиком безтурботним;
Дужим, матросом у робі
На кораблі небеснім
Палубу весело драїш, —
Ще й висвистуєш пташком!
Квітню з очима дитини,
Усміхнений квітом мигдалю,
Квітню, як перший цілунок,
Хмільно-джерельний, щасливий,
Ти — моє перше свято,
Вірш за так пустотливий,
Відпустка Сізіфа!

Василь ГУБАРЕЦЬ (1939 р. н.)

З БЕРЕГА ХЕРСОНСЬКОГО

Віки, як небо. Вись над головою —
І вже нема тебе, нема століть:
Позаростали назавжди травою,
І тільки дивний передзвін стоїть.

Висить надійна, нездоланна сила,
Якій підвладні всі земні боги.
Об воду б’ють легкі чаїні крила,
І снять минулим давні береги.

І тільки вічність падає на очі,
Як Херсонес руїнами — до ніг,
Поміж віків замислений пророче,
В морській воді віддихатись приліг.

Людського духу відгомін далекий,
Високих дум, страждань і вболівань,
Летять у світ твої сумні лелеки,
Незрозумілість втомлених мовчань.

Це поза ними сховані тривога,
Чужі надії, прибрані в парик —
У них щезають спалені дороги
І непочутий передсмертний крик.

Десь там підлота й доброта невпинно
Палаци вимуровують гінкі...
А берег чесно прогинає спину,
Щоб розпізнати таїну віків.

Петро ПЕРЕБИЙНІС (1937 р. н.)

РОЗМОВА РУДАНСЬКОГО З ДНІПРОМ

Ой, стоїть захмарена гора
та й над Чорноморем.
Чую голос хвилечки Дніпра...
Дніпре, поговорим!
Ось лежу я посеред гори, де каміння голе.
Наді мною мчать сухі вітри
у подільське поле.
Наді мною тужить кипарис —
побратим зелений...
Ти в дорозі, Дніпре, не барись,
поспішай до мене.
Гей, широкий Дніпре, не мовчи,
гримай у креміннії
Десь тополі дзвонять, мов мечі,
в небі України.
Десь туманом білим по степу
гречка розлилася.
Крізь корівня, крізь траву сліпу
бачу я Тараса.
Він з небесних синіх роздоріж
дивиться суворо.
Дніпре, Дніпре, ти біжи скоріш
та й до Чорноморя.
Хай у прах розвіється жура
там, де смерть зборов я.
Поговорить канівська гора
з кримської» горою,

Валентина ПОЛИНОК (1944—1997)

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ПАЛАЦ

Палац. Шпилі,
На кілля схожі.
В неволі рано
Відцвітають рожі,
Нікому зроду-віку
Не даровані,
Немов живцем
У землю замуровані.
Каміння навіть
Сльози ллє донині
У цій коштовній, пишній
Домовині.

ЯЛТА

Біла Ялта — як біла яхта,
В перламутровій злагоді хвиль,
Вмить чаїне безпечне сальто
Голубу колихне купіль...
Тільки вечір розправить плечі,
Темні гори затуманять, —
Із обійстя казок малечих
Бог сам виведе нептуненят
В світлячках мерехтливої ночі...

Валерій ВОЙЧЕНКО (1941 р. н.)

ДИХАННЯ ДЖАЛІТИ*

Не знаю, навіщо це море
Спокійно лежить при мені,
Коли йому треба і гори,
Й просторища рвати журні.

Йому треба рушити скелі
І днище крушить крем’яне,
Воно ж розляглось, як в постелі,
Грайливо лоскоче мене.

Про що буду з ним розмовляти?
Що нас поєднає в цю мить?
Воно ж не навчилось страждати,
Йому ж аніщо не болить...

...Під вечір шторми налетіла,
І море стогнало вночі,
Аж тіло моє заболіло,
Й не спав я, вітри кленучи.

*Джаліта — давня назва Ялти.

Анатолій ГЛУЩАК (1940 р. н.)

СІЧНЕВА ЛИСТІВКА З КРИМУ

Взнала снігом тиша —
Ген до небес — голосна.
Скелю могутню колише
Аж на вершині сосна.

Скеля не чує лісу,
Птаства не бачить і хмар.
Скелю накрив донизу
Снігу січневого шар.

Але за морські пороги
Мудро втекли дощі.
Гамір вузької дороги
Зайцем заліг за кущі.

Спокій, нарешті... Спокій!
Надкам’яна німота.
На висоті глибокій
Глиця, мов сніг, обліта.

Скелю взяла замрія —
Знов дочекатись весни:
Щоб не заснуло коріння
В дочки — старої сосни.

Анатолій ГРИЗУН (1938 р. н.)

Із циклу «КРИМСЬКІ МОТИВИ»

КОКТЕБЕЛЬ

Я себе знайшов у Коктебелі:
Бризом промиваються думки.
Пляжники розгулюють веселі,
На горі видніються димки, —
Може, заховався там самітник
І пече картоплю на обід?
Так похмуро догора ще й смітник
Ув оточенні старих кобіт.
Мчиться на морському мотоциклі
Всупір хвиль хлопчина-одчайдух.
В цьому світі — в двотижневім циклі —
Гартуватиму і я свій дух.

ПАМ’ЯТІ МАКСИМІЛІАНА ВОЛОШИНА

Гора Карадаг, що побіля Коктебельської бухти, одним своїм краєм практично відтворює профіль поета й художника Максиміліана Волошина, який тут довгі літа мешкав. З цього приводу існує багато легенд.
(Автор).

Вписавсь навіки в Карадаг
Поетів профіль,
Створили свій архіпелаг
Безсмертні строфи.
У глоди, хвої та плющі
Вберуться скелі.
Не змиють хвищі і дощі
Цих акварелей.
Зайшов я у поетів дім —
Неначе вдома:
Світлини в сяйві молодім,
Книжки знайомі.
Сюди гукатимуть весь рік
Оці скульптури;
Олександрит і сердолік,
Та гори-мури.
Ти стільки чесних
прихистив,
Максимільяне.
Любов до тебе — той мотив,
Який не в’яне.

ВИДІННЯ БАХЧИСАРАЯ

Коли кефалі і ставриди
Рибалки ловлять на зорі,
Я повертаюсь до Тавриди —
В оті епохи застарі.
Мене веде вечірнє сонце
Та ще рибальські поплавці,
І ніжне виноградне гронце
За талісман в моїй руці.
І хутко до Бахчисарая
Я доберуся крізь часи,
І всі скрижалі позгорають
Перед величністю краси.
Постане явне і уявне:
Опісля скверни всіх заброд
Тепер відроджується славне, —
Сюди вертається народ.

ЖАДА

Якщо в Криму бував хоч раз ти,
То навертатимуть сюди
І розмаїті зелен-рясти,
Й жада бурхливої води.

ПЛІД УЯВИ

Таке розлоге море, як поема, —
Згадалися Вергілій, древній Рим.
І вже до мене підплива трирема
І воїни к озброєнні дзвінкім.
Вона пливе мерщій з-за Карадагу:
Волошин її курс благословля.
І демонструє силу та відвагу
Назустріч гості вся моя земля.
І українці вже, мов кіммерійці, —
Щит до щита, і спис біля списа;
І вірність тризубу — єднання в трійці —
Мабуть, ніхто вже не заколиса.
Підходить до Волошина Вергілій
Із квартою найстаршого вина,
Їх дружбу, у натхненності стокрилій
Нікому тут не вдасться роз’єднать.
Поети вип’ють,
відпливе трирема,
В сучасність втопиться
моє нутро...
Частіше мусим згадувать
старе ми,
Коли ще Борисфеном
був Дніпро.

ШТОРМ

І заштормило море в Ялті —
Од кипарисів лине хруск,
А на змокрілому асфальті
Лежить весь космос, як молюск.
Бо неба і землі немає —
Усе в одно злилось нараз.
Не звідати, хто все ламає,
Заводячи в такий екстаз!
Тож потаємна насолода
Чуттями серце накрива.
І вранці сонця позолота
В гаптує море й дерева.

МУЗЕЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В ЯЛТІ

Заклад цей — присутність
України
В Ялті, —
замала вона,
на жаль...
В кипарисів — обриси раїни.
Що, коли ця схожість
не на жарт?

І, можливо, контури
Полісся
Закортить у Криму Волинь.
Лесин дух в магноліях возрісся,
На раменах гір
сплекав зелінь.

Всіх сюди скликає
вічна спрага
Українства.
Суть збагніть картин:
Ось портрет поетки.
Саксифрага —
Ломикамінь-цвіт.
Так, саме він.

В безвісті — вже того часу
свідки,
Але посміхається мені
Мій земляк
(це фото Клені Квітки).
...І досвітні в кораблів огні.

Хай скоріше віднаходить Ялта
В драмах Лесі
безконечний грім.
Українська мова,
наче смальта,
Ствердиться отут
і скрасить Крим.

Буде в побережжі
й понебессі
України втримувать акорд
Світле море —
віще слово Лесі
Хай дме чорний вест
і чорний норд.

Данило КОНОНЕНКО (1942 р. н.)

АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ

Син двох народів Агатангел Кримський.
Ну, хто сказав, що ми не земляки?!
Татарин він навіки український,
Вкраїнець він татарський на віки.

Його сліди живі ще тут, в Криму,
Чуфут-Кале, Бахчисарай і Ялта,
Дорога крем’янисті, без асфальту,
Знайомі нам і так близькі йому!

Він знав свій Крим,
він завжди Кримом жив,
До Криму, як до матері, горнувся,
Без Криму Кримський, може, й не відбувся б,
Своє найкраще — у Криму творив.

Дідизни дух його сюди манив,
Земля оця його причарувала,
Вливала сили, творчо надихала —
Він Кримом марив, Кримом завше жив.

По-східньому пісень журний мотив
Бентежив серце зболене поета,
І гострий шпиль стрімкого мінарета
Йому про давнє з болем говорив.

Син України й Криму вірний син,
Народний просвітитель, мудрий ангел,
Великий, славний Кримський Агатангел!
Ти в нас один, ти в нас такий один.

Син двох народів, Агатангел Кримський.
Ну хто сказав, що ми не земляки?!
Татарин він навіки український,
Вкраїнець він татарський на віки!

СЛОВО ДО КРИМСЬКИХ УКРАЇНЦІВ

Українці мої!
Запитаймо у себе, відколи,
з якої пори почали українці
себе у собі забувати...
В. Баранов

Українці мої!
Кримські браття
У першім колінці!
Чом принишкли собі,
Ніби вас: і нема в цім краю?!
Ми ж таки ще живі,
Ми ж бо з вами таки українці,
І не втратили гідність,
І совість, і мову свою!

Ми ж бо з вами отут,
У Криму,
Не у гостях, а вдома.
Тут наш рід, Тут оселя
В квітучім вишневім садку...
І працюємо ми
До знемоги, до поту,
До втоми,
Як діди і батьки,
Як судилось і нам
На віку.

І нікуди нам звідси
Повік не піти, не подітись,
І ніхто і ніколи
Нас не вирве з цієї землі.
Тут могили батьків.
Тут живуть наші
Внуки і діти,
Тут пустили коріння
Праправнуки наші
Малі...

Крим — наш дім!
Українці здавен
І жили тут і часто бували:
Богуславка Маруся
Тут своїх спородила
Синів.
Нашу Лесю Вкраїнку
Простори: оці вчарували,
Чумаки просто неба
Отут надивлялися
Снів.

Тут Богдана Хмельницького
Слава гучна не зів’яла,
І Степана Руданського
Ялта іще нам’ята!
Українські полки Севастополь
Від зайд захищали,
Запорізький козак
Перекоп на баскому коні
Пролітав...

Скільки ж нашої
Крові святої
За волю в краю цім
Пролито!
Скільки вкладено сил,
Щоб були тут і мир
І добро!
І в сухому степу
Для життя,
Щоб врожаїлось жито,
З України сюди
Привели ми каналом
Дніпро!

Дай же, Дніпре, нам,
Рідний,
І змоги своєї
І сили!
Дай прозорість думок
І глибинність,
І мудрість свою.
Ороси наші душі,
Як поля
Спраглі води твої
Оросили,
Об’єднай наш народ
У єдину і дружну
Сім’ю.

Край оцей
Ми давно віднайшли,
Обжили й полюбили,
Він зібрав нас усіх,
Як збирає ріка ручаї...
Боже ж мій!
Та невже ж бо ми мову Свою
У Криму до кінця розгубили,
Та невже ж ми забулися,
Хто ми і звідки
Й чиї?!

Українці мої!
Пробудіться!
Не будьте байдужі:
Ваша доля таки ж бо
У ваших у дужих руках!
Хай же сповняться гордістю
Ваші застояні душі,
Доки жар українства
Іще не потух,
Не зачах!

О, братове мої!
Не соромтеся мови своєї!
Не соромтесь пісень,
Що полонять увесь
Білий світ!
Не цурайтеся неньки-Вкраїни,
Горнітеся серцем до неї,
Бо без неї зав’янем,
Загинем,
Як гине у непогідь
Цвіт!

Земляки мої кримські!
Та ж випряміть плечі
] спини!
З-поміж інших в Криму
Хай і ваші бринять голоси!
Ми ж бо з вами таки
Живемо на землі України!
Ми ж бо ще українці!
Українці
На вічні часи!

2.04.1992.

КРИМСЬКА ЗЕМЛЯ

Земле моя кримська,
Земле українська,
Сонячний південний краю ній,
Степові простори,
Зеленаві гори,
Моря нестихаючий прибій.

Де шляхи куріли,
Де бої гриміли —
Там каналу стрічка в’ється голуба.
Росами умиті,
Щирістю зігріті
Золоті колосяться хліба.

Земле моя рідна,
Сторона погідна,
Садом вишумовуй молодим,
Воїн непоборний,
Трудівник невтомний,
Славлю тебе піснею,
Мій Крим!

З КРИМСЬКИХ ОКТАВ

І
Де шлях чумацький мажами рипів,
І степ солоний знемагав від спраги,
Біжить канал у глибину віків,
Як знак людського розуму й звитяги.
І грає море стиглих колосків,
Де реготали чорних бур ватаги.
Земля таврійська сили набира
Від щедрих вод прадавнього Дніпра.

II
Щасливий, хто пізнав твою красу,
Світанно-чисте півдня узбережжя.
Ведмідь-гору, платанову ясу,
Свічадо моря синього безмежжя.
І на троянді райдужну росу,
Медово терпку, трепетно бентежну,
Та ще Ай-Петрі гостроверхий шпиль,
Що одягнув на себе сонця бриль.

III
Десь там над морем робітнича Керч,
Обвітрена, просолена, гортанна.
Високе небо трубами підпер
Камиш-Бурун, немов рука титана.
І пам’яттю про чорнохрестий смерч
Аджимушкай, як незагойна рана.
Там кожен камінь — мов гранітна скеля,
Де месники йшли в бій із підземелля.

КОКТЕБЕЛЬСЬКИЙ ДЕСАНТ

Надвечірня тиша,
Пахне дикий мак.
Небо навпіл ріже
Угорі літак.

Горлиця туркоче
В лохових кущах.
Сонце сісти хоче
Десь на Кара-Даг.

Припадають хвилі
До стрімчастих скель.
Затиха в долині
Синій Коктебель.

Потемніли гори.
Наплива туман.
Задивився в море
Сивий капітан.

Що зачарувало
Погляд в далині?
Може, пригадалось
Море у вогні?

...Сорок перший...
Грудень.
Вибухи гранат.
І з води по груди
Моряків десант.

Промінь по затоці
Мечеться, мов стриж.
Двадцять дев’ять хлопців.
Двадцять дев’ять лиш...

Атакують сміло.
Атакують враз.
Та нерівні сили
І критичний час.

Гаснуть чайок крики.
Тисне біль уста.
Хтось уже навіки
В землю цю вроста.

Хтось біжить в безсмертя
З вигуком «ура».
В бою круговерті
Довга ніч згора.

Чи живі лишились? —
Доле, не питай.
До своїх пробились
Грубий і Липай.*

Хоч не всіх фашистів
Вибито з сільця.
Тільки ж совість чиста,
Чиста до кінця.

Виконано чесно
Бойовий наказ.
Пам’ять не закреслить
Той суворий час.

Пам’ять через роки
Свій залишить слід, —
На краю затоки
Пам’ятник стоїть.

І не в’януть квіти —
Світла дань живих.
І щебечуть діти,
Ллється срібен сміх.

...Надвечірня тиша,
Пахне дикий мак.
Небо навпіл ріже
Угорі літак.

Потемніти гори,
Шелестить платан...
Задивився в море
Сивий капітан...

* Григорій Грубий і Михайло Липай — учасники коктебельського десанту 1941 року — чудом уціліли. Після війни їх розшукали піонери з краєзнавчого гуртка Планерської восьмирічки.

ЛЕСИНА ОСІНЬ В ЯЛТІ

Ах, осінь в Ялті!..
Гожа днинка,
На кленах — листячко руде...
Здалося: Леся Українка
До моря вуличкою йде.

Бона ще молода й красива,
Жагучих сповнена надій
Ця волиняночка вродлива
У вишиваночці своїй.

Ішла, ішла та й притомилась,
На камінь сіла відпочить,
До кипариса прихилилась
На мить якусь, лише на мить.

А вітерець — їй гладить коси,
У очі сонце зазира...
Яка ж погожа в Ялті осінь,
Яка чарівниця-пора!

Ген, море міниться і грає,
Блакиттю весело сія.
О мій південний диво-краю,
Прекрасна стороно моя!

Я так люблю тебе віднині
Країно світла — ясний Крим!
Твоя краса й краса Волині
Злилися в серденьку моїм.

У голубім серпанку гори
Такі зелені і круті!
А Леся дивиться на море
Й шепоче вірші золоті.

Про квітку ту, що зацвітає
Серед бескеття й пустоти
І камінь помить, пробиває,
І помира, щоб знов цвісти.

О, ломикаменю мій милий,
О, квітко мужня, як боєць,
Звідкіль собі черпаєш сили
Скажи мені. Ти — мій взірець,

І слово в’яжеться до слова,
І на папері ожива
Високих дум першооснова,
Ясні Поезії дива.

І за сторінкою — сторінка,
У вірш, в поему вироста...
Працює Леся Українка
Поетка мужня і проста.

А в небі — чиста-чиста просинь,
День в сяйві клена догора...
Яка чарівна в Ялті осінь —
Натхненна Лесина пора!

БІЛЯ МОРЯ

Я — степовик, Я не люблю затишшя.
Та як охопить серце супокій
І сум за полем душу враз прониже, —
Я йду до моря наслухать прибій.
Воно величне у красі своїй
Мені назустріч солоно так дише,
І, ніби чайок, кораблі колише,
Я розумію: тут неспокій мій.
Ця синь безмежна, мов небесна вись,
Зигзаги хвиль, мов спалах блискавиці,
І полинево-терпкуватий бриз
Мені ночами довго будуть сниться.
Бо в шумовинні моря, як колись,
Я чую шелест стиглої пшениці.

Володимир МІЩЕНКО (1937 р. н.)

ЗЕЛЕНА, ТИХА ФЕОДОСІЄ

Зелена, тиха Феодосіє,
Чарівна владарко морів,
Тобою дихаю і досі я
У шумовинні вечорів.
Твої просолені причали,
Вогні морських твоїх застав,
Що Айвазовського стрічали,
Коли додому він вертав...
Твої горби тисячолітні
На рівні моря і землі,
І неугавні грози літні,
І пароплави уві млі...
І хвилі, що ревуть в одчаї
В шаленстві древньої снаги,
Що розбиваються ночами
Об чорні кримські береги!
Та обеліски в тій алеї,
Де темні плити на траві,
Там пахне вічною землею
І кипариси-вартові...
Далека, тиха Феодосіє,
Чарівна владарка морів...
Тобою дихаю і досі я
У шумовинні вечорів.

Микола ФЕДУНЕЦЬ (1944 р. н.)

СЕРЦЕ ЛУГОВСЬКОГО

Воно, як заповів поет, захоронене у його улюбленій скелі в парку Ялтинського Будинку творчості письменників

Солов’ї прилітають
Співучі
Щоночі сюди,
Залишивши закоханим
Сквери,
Приморські сади.
Одержимо і яро
Мелодію Творять одну,
Наче хочуть
Із вічності викликать
Синю весну.
Біля скелі,
Де серце
Найвищий спізнало порив,
З серединою віку
Натхненно
Поет говорив.
Він пригадував юність
В Криму,
У нічних Сивашах
І гіркі полини
На любові
Припухлих губах.
Скільки друзів упало
На чорні Колючі дроти...
Вогнекрилі степи, —
Перекоп —
Все судилось пройти.
Промінь в серці не згас!
Ти постій тут, прислухайсь,
Воно
Б’ється й в скелі
Так лунко,
Як билося в грудях давно.
Стукотить... Стукотить...
Аж розколює камінь!
Дивись —
Он з розщелин
Яскріє пагілля,
Вітаючи вись,
Синє небо
Несе на раменах
Воно.
І йому,
Як і Серцю Поета,
Вмирать не дано.

Мойсей ФІШБЕЙН (1946 р.н.)

КРИМ. ЛІТО
Віталієві Заславському

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так. І жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека.
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри...
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р. Київ

КРИМ. ОСІНЬ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі,
в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами,
Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари.
Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий,
примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі,
у цій холоднечі
Шукаю Вашого подиху,
Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу Вашого, може,
його зустріну —
З моря луна долине, —
так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну — Країну,
яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово
Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас,
Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім,
що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі
і спать не дає морям.

1972 р. Крим.

Василь ГЕЙ (1942 р. н.)

АДЖИМУШКАЙ

В печерному холодному камінні,
Мов ящір злий, чаїться темнота.
Щокроку тут очам живих світа
Безсмертя мертвих, мов свічі проміння.

На скроні юних падав сизий іній,
Води краплиною ділилися уста,
Горіли скелі, плавився метал,
Та звір не вбив людського у людині.

О ні, не з царства чорного Харона
Летять ще й досі рідним похоронні,
Той жах я й пеклом Данте не назву.

Бо люди тут боролися — страждали,
Крізь морок і каміння проростали
У нашу пам’ять вічну і живу.

Микола ЛУКІВ (1949 р. н.)

У КОКТЕБЕЛІ

1
Гора із профілем Волошина,
Біля підніжжя — дім і сад.
Усюди спокій, мир і лад,
Аіе якась печаль непрошене
Туманить душу, і несила
Очей від сопки відвести,
Де скромно прибрана могила
І скорбним знаком самоти
Маслина світ оповіщає,
Що все тече — не все минає,
А залишається нетлінна
Краса і мудрість злотоцінна,
Хоч і літами припорошена,
Немов поезія Волошина.

2
Теплий, лагідний вітер ворушить платани,
Море стелить до обрію сині шовки.
Карадаг, оповитий у сизі тумани,
Наче велетень, влігся на сірі піски.

Унизу, як мурахи, вовтузяться люди,
Гомін шляху зливається з гулом води.
Хвиля хвилю жене з нікуди у нікуди,

І, мов хвилі, збігають в долини сади.
А далеко вгорі, де трава обгоріла
І обпалена сонцем імлиста блакить,
Одинока і майже забута могила, —
Тут боян цього краю самотньо лежить.
В узголів’ї його височіє маслина,
Мов похилена в горі скорботна людина.

ВЕЛИЧАЛЬНА ЄВПАТОРІЇ
Миколі Сакуну

Керкінітіда, Гезлев, Євпаторія —
Це твоя величава історія.
Квітка Криму на березі моря,
Знало щастя ти й звідало горя.
Місто-сад, місто-парк,
Місто-здравниця,
Хай вовік Євпаторія славиться!

ПРИСПІВ:
Євпаторія, Євпаторія —
Чорноморська столиця дітей.
Євпаторія, Євпаторія —
Славим твій осяйний ювілей.
По-сусідськи у злагоді й мирі
Тут живуть люди добрі і щирі.
Многолика велика родина,
Мови різні, а доля єдина.
Місто-сад, місто-парк,
Місто-здравниця.
Хай вовік Євпаторія славиться!

ПРИСПІВ.

Тож піднімемо чаші заздравні
За діла Євпаторії славні,
За поважний її ювілей,
За її роботящих людей.
Місто-сад, місто-парк,
Місто-здравниця,
Хай вовік Євпаторія славиться!

ПРИСПІВ.

Василь МАРСЮК (1938 р. н.)

КРИМСЬКІ ПЕРЕВАЛИ

І
Невсипущий, білопінний
Рух води, одвічний рух.
Хвиля здибиться — і гине
Тільки бризки, ніби пух.

Севастополь. Сині бухти —
Наче блузи моряків.
Тут душею не заснути:
Розтривожить гук віків.

Древні стіни Херсонеса,
Мармурові письмена...
На гранітах, мов на лезах,
Вже сучасні імена.

Що не круча — доти, дзоти...
Колір квітів, мов од ран.
Батальйони, роти, взводи
Полягли за цей курган.

Відкотився вал ворожий,
Голос чайок — сі-бемоль.
Всі ми тут не перехожі:
Тут горнило наших доль.

2
Чуфут-Кале. Якої треба сили —
Прижитись на гористому столі,
Оберігати рід свій і могили,
І плід плекати на скупій землі!

Завмерло сонце мало не в зеніті,
Гора далека спить, немов верблюд.
Екскурсоводи (знають все ва світі!)
Гуртами водять санаторний люд.

Давно вже обезлюдніли каньйони,
І не куриться дим із хат-печер,
Та слід людської праці не холоне:
Минула днина зриміша тепер.

Синіє даль...
І храм — як сивий свідок,
І свідчать чорні отвори бійниць.
Життя безсмертне, як його відбиток
Серед гірських таврійських таємниць.

БАХЧИСАРАЙ

Бахчисарай — маленький рай
давно згорілої держави.
Був гомінкий колись цей край:
тут коні пещені іржали,
несли вельможних хазяїв
в походи на слов’янські землі,
купець із Риму крам возив,
біліли хмари і оселі,
співали бранки невеселі,
мулла з мечеті голосив.
Не знав татарин ще біди,
окрім козацької держави,
а де лишав свої сліди,
то не росли три літа трави.
Навскач зійшли курні літа —
і я ввійшов сюди без бою,
Бахчисараю, що з тобою?!
Де твій народ? Яка біда
Його скосила, мов колосся,
У мене дибиться волосся,
і в серці горлиця рида...
Не переможець я, не воїн,
бо наді мною той же ворон,
що вбив тебе, тепер літа,
літає та ж лиха біда
і косить в мене хиже око,
та я живий іще, нівроку
ходжу у цвинтарному сні,
дивлюсь на давню позолоту —
музейні стіни, ой, тісні
для долі цілого народу!

Дивлюсь — і горе валить з ніг,
і сум великий душу крає:
це — жах, коли народ зникає
з лиця землі, неначе сніг.
Він жив — яснів — і вже в є буде...
Бахчисараю, б’єш ти в груди!
Я не забув, як ти карав
в. моїй землі нещасну хату —
тяжку, тяжку ти мав розплату.
Такої долі я б жадав
двоглавому твоєму кату!

1968

СЕВАСТОПОЛЬ

Здрастуй, море білопінне!
Здрастуй, вітре — вічний рух!
То здіймається, то гине
гребінь хвилі, ніби пух.

Севастополь. Сині бухти —
наче блузи моряків
Все, що бачив, не забуду
за курганами років.

Давній мармур Херсонеса —
старогрецькі письмена...
На граніті, мов на лезі —
українські імена.

Місто смерті. Місто слави.
Колір квітів — як від ран.
Ось два брати із Полтави
полягли за цей курган.

У чаїній круговерті
тільки й чути сі-бемоль.
Це моряцькі душі вперті
В нас випитують пароль.

* * *

Здрастуй, сонячна Алушто!
Русь немовби — і не Русь...
Звідси вже мене не руште:
Міцно тут заякорюсь!
Хоч тісна у мене пристань,
Та козак, до скрути звик.
І живу, як років з триста
Жив тут пращур-січовик.
Ну, звичайно, без кайданів,
З волі власної жилець.
Є тут навіть на майдані
Жовто-синій прапорець.
Значить, все це — Україна –
Море, гори, сніп тепла!?
От хоча б одна людина
Українцем ще була!
Бач, один я вже з’явився,
Ще й везу свою рідню...
Гей, хто в горах, озовися!
Разом викрешем вогню!

Валерій ГОНЧАРЕНКО (1942 — 2000)

КРИМСЬКИЙ ЕСТАМП

Долини смарагдовий келих
Запінив бісерний туман.
Хтось розмотав на шиї скелі
Чагарника легкий султан.
Збігають квіти з темних схилів
І грають в піжмурки в траві.
І чайки, ніби тіні білі,
Ковзять невтомно по кривій.
В’юнкі стежини на осонні
Шнурують виступи хребтів.
Дзвенять цикади передзвонно,
Мов епігони солов’їв.
Думкам у море шлях відкрито,
Де в глибині, як в таїні...
Немов тонкий сірник, вітрило
Повільно гасне вдалині.
А день верта до виднокраю
Знов по місцевині курній,
Де перепел крилом зрізає
Пропахлий степом деревій.

Валерій БАСИРОВ (1947 р. н.)

БІЛЯ МОРЯ

Під сплески буркотливого прибою
Ми біля моря вдвох були з тобою.
Жалілись хвилі,
ти читала.

Весняний вітер тихою ходою
Вздовж берега охоче йшов зі мною.
Сміялись хвилі,
Ти читала.

Поникнув вітер буйний головою,
Не попрощавшись, зник десь за горою.
Зітхали хвилі,
ти читала.

День тишею наповнився густою,
Та я нежданому не вірив супокою.
Затихли хвилі,
Ти читала.

***

Шумить і піниться Салгир,
Крізь весни юні мчить до літа.
Колись піду, де тиша й мир,
Де вічність, спокоєм сповита.

Вже не вернуся з пустоти,
Хоч жаль у серці є, звичайно...
От тільки б не журилась ти
Під плач і стогін змерзлих чайок.

Алла ТЮТЮННИК (1949 р. н.)

***

Ялта —
Я — ти —
Перекочується під язиком
Слово-галька,
Немов потаємний пароль,
Без якого не пустять до літа,
Без якого не прочитати історію,
Де — море і ми,
Безтурботні кефалі і ми,
Довірливі птиці і ми,
І багато будинків, дерев і людей,
Причетних до таємниці.
Перекочую під язиком
Наше слово-пароль —
Ялта —
Я — ти.
Коханий!
Ще ж тільки почався лютий...

Віктор НАРУШЕВИЧ (1937 р. н.)

ЧОРНОМОРЕЦЬ

Ананію Мамаєвському, учасникові Севастопольського повстання 1905 року

З осіннього саду —
Корабликом хата,
Вікна зорять до сонця.
На слово розповиє,
На щирість багата.
Оселя сім’ї чорноморця.
Стрічає він радо
Гостей з дороги,
Припрошує до господи,
І слухають люди
Мову старого,
А в ній — історії подих.
...Зривалася буря
І гніву прибоєм
Котила по синім роздоллю,
Звелися звитяжці
До смертного бою
Проти пітьми і сваволі.
Дні Севастополя,
Гордий «Очаків»...
В серці вони довіку.
Досі здається:
Крилами чайки
Стукає юність до вікон.

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ (1954 р. н.)

***

О море восени, далека батьківщина
невисловлених сліз, прозорої імли,
сто підлітків немов з худенькими плечима
лишили одяг свій і в море відпливли.

І дивно знаю я, рахуючи зі сходу,
що між двостами рук вже зникли два крила,
що молодість моя найкращу насолоду
прекрасного життя уже пережила.

О, де ви — не знайти, і все-таки — о, де ви?
Лишіть мене вночі на березі, ждучи.
О море восени, як дев’яносто дев’ять,
лиш дев’яносто дев’ять...
Не плач, не плач. Мовчи.

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ (1950 р. н.)

МОРЕ
Пам’яті І. К. Айвазовського

Я море знав хіба що з полотна.
Мене у нім навіки зчарувала
І хвилі таїна і глибина,
І звага пензля — горда і зухвала. ...
В музейні вікна билася гроза,
А тут притишено шуміло Чорне море
Й солону хвилю, світлу, мов сльоза,
Котило мрійно в непогідну пору.
О хвилі таїно і глибино!
О зваго пензля горда і зухвала!
Вже сонце б’є снопами у вікно,
А з полотна дев’ятим темним валом
Стихія в очі, в серце — і тоді
Ні сонця,
ані тверді під ногами!..
А сонце, розчинившись у воді,
Лиш пополоту хлюпає на рами.
Душа митця. Я наодинці з нею.
Сюди колись і сина приведу.
Збагнути море — я до моря йду,
Але кріль цю картинну галерею.

Софія МАЙДАНСЬКА (1948 р. н.)

Із циклу «ЗНАКИ ЗОДІАКУ»

КОЗЕРОГ

Стоїть красивий, наче бог,
Над морем гордий козерог
І дивиться із кручі вниз,
Немов закоханий Нарцис.
Хтось кинув сміх на чисте плесо,
Він різонув, як гостре лезо.
Хто бога смів потурбувати,
Розбив зображення ронате?!
Тут козерог побачив жінку —
Гріховна плоть сміялась дзвінко.

***

Обійми наші пахнуть морем,
Щасливими слізьми омите,
Каміння дивиться на нас —
Ми не ховаємось од нього.

Шовкова ниточка води
Лоскоче груди. Я сміюся.
Лягають пальці на вуста:
Кохана, чайки не збуди.

В гарячій темряві цілунків
Ми розчиняємось, як цукор.
Ніч розливає цей напій.

Із пригорщі нас п’ють зірки,
Нас п’ють прим’яті тихі трави,
Щоб вранці знову підвестися.

***

Як вапняку тисячолітні пори,
Вбирала я неголосну росу
Цієї ночі і сама несу її у сон,
погідна від покори.

Мене цілує безбережне море
В чоло і, відступивши на сльозу,
Прибоєм: тихо пестить цю грозу,
Що відбуяла, як цвітіння скоре.

Наповни зерном засіки високі
Грудей моїх, де в темряві глухій
Ридав лише донині вітровій.

Даруй природі плодотворний спокій,
Щоб я, в собі відчувши перші кроки,
Молилася цій ноші дорогій.

***

Важка, як сповідь, ця морська вода,
Гудуть від бур її великі дзвони,
В її глибинах ніч, мов камінь тоне,
І тіло гіркоти її жада.

Свавільна, як вона і молода,
В покоси хвиль я полечу з розгону,
Роздерши криком вітряну запону,
Від сонця і від щастя, аж руда.
Я ніжуся у літеплій постелі,
Та ця примхлива, тепла течія
Розіб’є і мене колись об скелі.

Збере мої тріски старий рибалка
Зимою сам, на березі, і я
Горіти буду весело і палко.

Ялта, Нікітський сад. Літо 1980 р.

Василь МАРТИНОВ (1938—2006)

КОБЗАР

Щодня поквапно, як до праці,
У джинсах замість шаровар
До Лівадійського палацу
Іде з бандурою кобзар.

На ньому — вишита сорочка.
Під вуса він пускає дим.
А вслід уже з усіх куточків
Курортна публіка за ним.

Його жде під платаном тумба.
Сідає, як на трон. А сам
Такий статечний, наче Бульба
З часів, що Гоголь описав.

Шукаючи собі притулку,
Жде публіка пісень. А він
Допалює поволі люльку,
Бандуру тулить до колін.

І починає пісню-думу
Про Запорозьку славну Січ!
Але чомусь з великим сумом
Сльозинки капають із віч.

Згадав щось? Чи в душі
таї; мулько?
Про це нікому не повість.
А може, дим недавній з люльки
Підступно досі очі їсть?

«ЕСПАНЬЙОЛА» В ЯЛТІ

«Еспаньйола» вмурована в берег.
Тут віддавна — кафе-ресторан
Хто найбільше потрібний тепер їй?
Хто незбутній її капітан?
Може, став комерсантом умілим?
Має зручну в політиці роль?
Так підрізав романтиці крила,
Що забуті ним Грін і Ассоль?
Може, кілером став, рекетиром?
Вдало спалює час в казино?
Чи, фальшивим захоплений
виром,
Підробляв коньяк і вино?
Ходить берегом моря й не бачить
Ані хвиль, ані чайок вгорі?
Від зорі до зорі десь пиячить,
Чи на схилі життя він жебрачить,
Чи, як мовлять в народі, ішачить.
На когось від зорі до зорі?
Б’ються хвилі морські
до причалу,
Владно кличуть у свій водокрут.
Жаль, що ти, «Еспаньйоло»,
пристала
До реальності нашої тут.

ВИНОГРАД

Крим кликав в гори. Їхали ми
швидко,
Вдивляючись в розломи
скель-громад.
Пригальмували тільки там,
де тітка
Край траси продавала виноград.
Вона була засмагла, балакуча:
— Беріть! Беріть! Дешевий і смачний!
Куштуйте — соковитий і пахучий,
А для здоров’я дуже помічний.
Ось, гляньте в виноградинку
єдину.
А скільки їх! І всі — немов сонця!
Вже не хотілось поспішать
в машину.
Немов зачарувала жінка ця.
Вона сама, як сонечко, світилась.
Неначе примагнічуючи нас.
Ще не прощались,
а уже хотілось
Сюди колись приїхати ще раз.
Так, силу мав той виноград
цілющий.
Так, справді був в нім
сонячний заряд.
А може, власну теплоту і душу
Та жіночка вкладала в виноград?

***

Віки ведуть над Кримом перегук.
Його розносять чайки. І щомиті
У хвилях моря — літ далеких звук,
В мовчанні гір — ще тайни не розкриті.
І усмішка твоя, мов таїна,
Так вабить, так чарує, інтригує...
І буде нерозгадана воші
Зухвальцем, що назустріч вже крокує.
Упевнений в собі даремно він,
Вважаючи, що все йому підвладне.
Та усмішка жіноча — з тих глибин,
Перед якими й вічність безпорадна.

ВПЕРШЕ У СЕВАСТОПОЛІ

Ця мить для мене справді урочиста.
Ще від дитинства я її чекав.
І ось переді мною —
Графська пристань,
Моєї мрії давньої причал.
Стою. Мовчу. Так віддаю шанобу
Усім, хто в Севастополі служив.
А обрій хмару, як матроську робу
Вдягає, ставши з морем на межі.
Чаїна пара знов і знов кигиче
На пам’ятнику, що підвівсь з води.
Пташиний голос в безнадії кличе
Усіх, хто вже не вернеться сюди.
Вони давно навіки за межею,
Де виднокруг до хвиль морських схиливсь.
... Щасливий я, що з мрією своєю
Хоча на схилі власних літ зустрівсь.

***

Мчать машини на Бахчисарай.
Відстань аж летить їм під колеса.
Думаю про дальній виднокрай,
Де ще Пушкін не зустрів Дантеса.
... Їде він в Бахчисарай також,
Щоб свою поему там зустріти
І подалі бути від вельмож,
Що плетуть інтриги в царській свиті.
Битий шлях... Повільно коні йдуть...
Зліва й справа бовваніють гори.
Враження його бентежні ждуть,
Щоб в рядки перетворитись скоро,
Щоби потім в хату і в палац
Увійти, подивувати інших,
Щоби він — ПОЕТ, а не паяц
Над царем себе звеличив в віршах.
... На Бахчисарай машини мчать.
Ось і місто постає сучасне.
Та і тут минулого свіча —
Пушкінська свіча в мені не гасне.

ЗЛИВА

Запам’яталась злива — в Балаклаву
Влетіла і переросла в потік.
А ми за стіл сідали пити каву
В кафе, де спритник чебуреки пік.
Так, спритник. Бо взялись лише за каву,
Як чебуреки вже лягли на стіл.
А злива заливала Балаклаву
Аж утворились сутінки густі.
Здавалось, злива — на усьому світі
І на усьому світі — грізний грім.
Уже вода вривалась поміж шиби.
Хтось двері відчинив — потік навстріч!
Ми спритнику кагали всі: «Спасибі
За чебуреки — це чудова річ!»
Ми тим притулком так були щасливі,
Неначе він навік нам дав тепла.
Ще дякували балаклавській зливі,
Яка для нас очищенням була
Від пилюги, від спеки і від втоми
І навіть від настирливих думок.
... Коли нам тісно в світовім огромі,
Я згадую той затишний куток.
Там простір був для доброти і ласки,
Родинна нас єднала теплота.
Причетність до якоїсь диво-казки
Відчув я там і оновився там.

У СІМФЕРОПОЛЬСЬКОМУ ТРОЛЕЙБУСІ

Наче в кінокадрах миготить
Місто, фокусуючись в люстерку.
Я з кишені дістаю в цю мить,
Куплені у Львові ще цукерки.
— Пригощайтесь... Львівські... —
Подаю жіночці-кондукторці.
Приймає. І вона на усмішку мою
Усмішкою теж відповідає.
Поруч усміхається юнак,
Мовлячи притишено дівчиську:
— От коли б і нам з тобою так
Він подарував цукерку львівську...
— Прошу! Є цукерки і для вас.
— Ось — беріть! Я подививсь направо
І побачив за вікном в цей час
Щит рекламний — «Галка» —
львівська кава».
І на серці — все тепліш, тепліш
В тісноті тролейбусній ставало.
Диктувати мій майбутній вірш
Місто Сімферополь починало.
В дзеркальці тролейбуснім воно
І мене покликало гостинно
Закликом: «Масандрівське вино...»
Щит майнув. А думка безупинно
Кликала до Ялти. Там колись
Кримського вина я брав до Львова.
Друже мій, тролейбусе, котись
В Ялту, де було мені казково!
Хай вино там знов бере в полон,
Щоб душа новітній злет пізнала.
...Морем, кипарисами, вином
Вірш за мене Ялта дописала.

СПІВУЧИЙ ФОНТАН

Над морем вечір впав, немов туман.
Крізь сутінки проколюються зорі.
А нас уже співучий жде фонтан
І ми пливем аби зійти в Місхорі.
Він різнобарвно струменіє там
І під мелодію вальсують бризки.
Хай нині нас благословить фонтан,
Щоб ми відчули між собою близькість,
Щоб відстані між нами не було,
Рука в руці з довірою єднались
І спільним стало двох сердець тепло,
А зорі в небі тільки нам всміхались.
Фонтане!
Хлюпай музикою в світ!
Його і нас розчулюй до сльозини.
... Минає час. І через гони літ
Моя замрія до Міс кору лине.
Неначе знов вдивляюсь у фонтан,
Який співає квітневі осанну.
А на деревах білий, як фата,
Штормує цвіт і піниться весняно.
Штормує й море, піниться в воно.
Вертаємось на катері до Ялти.
І піниться лише для нас вино,
Яке п’ємо, щоб все запам’ятати.

ЛІСТРИГОНИ

Балаклавська бухта .ніби спить.
Поміж скель вода колише тишу.
Уявити хочу хоч на мить
Все, що час в минулому залишив.
Навіть він сповільнює тут плин,
У минуле зве без перепони,
Де гуляє берегом Купрін,
Рибою торгують лістригони.
А уже вітрильники їх ждуть
Й Купріна рукопис жде в готелі.
В кожного лежить незнана путь
На життєві власні паралелі.
Все, мов лінза, фокусує час.
З різних чорноморських перегонів
Лістригонів зве Купрін до нас,
Щоб ми полюбили лістригонів.

Дмитро КРЕМІНЬ (1953 р. н.)

ГРІНІВСЬКИЙ КОСТУР

Терняччям заквітчана ліра.
Гірський путівець — в Коктебель.
А нині — музейна квартира,
Обладнана під корабель.
А будень — і голодно, й строго
Захльостує мрію й порив.
А все-таки з Криму Старого
Не раз у дорогу ходив.
Гуль-Гуль за плечима, і костур
Грубезний — не посох жерця...
А нині — і море, і простір,
І шлях без початку й кінця.
Мандрівка у морі — невічно,
Хоча Грініана — одна...
А може, таки архаїчно
Скрипить корабельна сосна?
А може, давно вже — негоже
Шукать за деревами — ліс?
І грінівський костур давно вже
Могутнім платаном проріс?
Але незвойований простір
Над нами правицю простер.
...Я думаю, грінівський костур
Годиться на щоглу — й тепер!

Лариса КОЛОС (1947 р. н.)

У КОКТЕБЕЛІ
Максиміліану Волошину

Я чую чарівну мову,
Що тихше і віщим словом
чаклує мене і манить
У марево, в край туманів.
Легенди блакитного світу,
Зітхання і моря, і вітру,
І клич Карадазької скелі
Я чую у Коктебелі.
І рветься душа —
у звуки,
У вихор щасливої муки,
У радість борні і болю,
В поета трагічну долю.
І рветься душа — у відчай,
У тінь від твого обличчя,
Від профілю, що над морем
Відтворюють дивні гори...
Я чую величне соло —
Поета безсмертний голос.

05. 05. 1981

Анатолій ПЕРЕРВА (1949 р. н.)

***

Пасма туманів сповзають повільно
по схилах —
Диха, пульсує, клубочиться сиза імла.
Це Кара-Даг, повен гідності, віри і сили,
Білу намітку здирає з очей і чола.

Спалах шипшини, полин, що під сонцем
скупався,
Полум’я маку, блакитний вогонь блекоти...
Свариться в небо розгнівано
Чортовим пальцем,
Гнів затамований в грудях гулких
клекотить..

Там, за плечима, віків спопеліло —
без ліку.
Скільки народів лягли на ці скелі кістьми!
І запеклась їхня кров у душі сердоліку...
О Кіммеріє, на скелі ступаємо ми!

Ярослав ЯРОШ (1950 р. н.)

***

Лапатий сніг летить від ранку в Ялті.
Оце такий весни новий каприз.
А під вікном, як лікар у халаті,
Стоїть в снігу думливий кипарис.

Мовчить, питально дивиться на мене
І ніби хоче він допомогти,
Щоби душі моєї маєво зелене
Звільнилося від болю й самоти.

Лягає сніг на крони і на брості,
Кружляє і сліпучо мерехтить.
Над Ялтою від ранку з високості
Лапатий сніг летить, летить, летить...

Юрій КИРИЧЕНКО (1954 р. н.)

КРИМСЬКА ФРЕСКА
Данилу Кононенку

Пане-брате мій Даниле,
Будьмо в стремені.
Українське сонце Криму
Не погасне, ні...

Пане-брате мій Даниле,
Ген вогні, вогні...
Не доскочить їх чужинець
На своїм коні.

Пане-брате мій Даниле,
Човен хвиля гне...
Чесна вдача, щира пісня
Нас не обмине.

Пане-брате мій Даниле,
Вірмо в сяйво стріч.
Коктебель не раз оздобить
Солов’ями ніч...

Пане-брате мій Даниле,
Слова хист — при нас...
Закосичені натхненням
Серце і — Парнас.

Пане-брате мій Даниле,
З нами — наші дні:
Українське слово Криму
Сяє в тумані!

Людмила ТАРАН (1954 р. н.)

НА БЕРЕЗІ МОРЯ

Прохолода каменя округлого крутого
Прохолода каменя вечірнього
Водоростями облиплого
Прохолода каменя з набряклими старечими венами
Вечір
Осінній холодний пляж безлюддя і безгоміння
Зачинено ворота неба і тільки смужка
Тільки смужка просвічує знизу
вже безнадійно тонка

Хто це на березі
Хлопчик єдиний на березі моря
Пересипає холодний пісок
Скоро він стане вологим важким —
Меви далекі холодні важкі
Гаснуть і знов наближаються крики
Крики
муарові
мев

Вічність а де вона строга сувора безмежна
Вічність а де вона запахом йоду повіє
Хлопчику дивний на березі швидше
вертайся
Швидше вертайся додому вертайся навіщо
Східці ослизлі у море
Де ті що спускались
Де вони ті що сміялись і бризки летіли
Пахла: засмаглі тіла соковитою сіллю
Повним життям
Море осіннє і хлопчик на березі моря

Євгенія ЛЕЩУК (1928 р. н.)

НА ЧАТАХ У КРИМУ

...У Ялті збирається Рада
І заклик прибоєм гримить:
— Потрібне братерство, розрада!
І чайка над морем ячить.

«Сім струн» озивається в шумі...
Враз сяйво пробило блакить —
То Леся в великій задумі
У Ялті над морем сидить.

До неї несміло підходжу,
Де хвиль виграє далина,
І тихо розмову заводжу,
Питаю, чом нині сумна.

І море прибоєм забилось
Піднялися хвилі ясні,
Високе чоло заяснилось
І мовила Леся мені:

— Та як мені нині радіти,
Непевні хвилина і мить...
Стають яничарами діти —
Тому в мене серце болить.

Тому оці дні невеселі,
Тому в серці чайка ячить, —
Навкруг вороги, наче скелі
Ще прагнуть наш край уярмить.

І знати не хочуть лукаві
(Наївно, немов немовля...),
Якого народу по праву
Над морем уся ця земля.

Та вірю, що Правда настане,
Тому тут з «Досвітнім» стою —
Та ж всі кораблі у тумані
Несуть Короговку мою.

Вона наймиліша у світі
У ній ясне сонце й блакить.
Для цього уже варто жити!
А серце — хай мліє й болить!

І ми попрощались, і рожі
Заквітли в серцях і в руках... —
Ми зборем усіх, переможем!
Бо правда за нами в віках.

Сказала, всміхнулась, зосталась,
Де моря іскрилася синь,
І тільки привіт передала
На рідну далеку Волинь.

І я мов на крилах злетіла,
Торкнувшись магічних долонь.
... Над морем сопілка бриніла,
І сяяв досвітній вогонь...

ТРИЗУБ*

Над краєм тим, де орди гнались,
Де смерть принесла стільки згуб!..
Три гострі скелі в небо знялись
В найвищих горах — мов Тризуб.

Він на Ай-Петрі мов корона,
Як Божий Перст на тій землі;
Під ким із хмар пливе заслона
Під ним курличуть журавлі.

Піднявся він над людським болем,
Над людським гнівом і плачем.
Його не знищити ніколи
Ні кулеметом, ні мечем.**

Такі закони є в природи,
Що не минути їх ніяк –
Мов Бог поставив для народу
Цей України вічний знак.

Піднявся він у синь, до сонця
І буде сяяти в віках,
Він має свого Оборонця –
Над ним ГОСПОДНЯЯ РУКА!

* У Криму на найвищому шпилі Ай-Петрі видніються 3 кам’яні гострі виступи, таке враження, наче гігантський Тризуб.
** У 1939 р., коли на наші землі прибула червона армія, люди Волині вітали воїнів хлібом-сіллю і на хлібі був покладений Тризуб. Раптом знялась рука воїна-«визволителя» і єдиним ударом розсікла хліб на рушнику і покладений на ньому Тризуб. Від цього удару здригнувся світ, здригнулись людські серця...

КОЗАЦЬКА ВЕЖА КРИМУ

Там де гір срібло-сіра мережа
Підпирає край моря блакить,
Виринає козацькая Вежа*
Із далеких буремних століть.

Ніби дивиться в далі безкраї,
У задумі на скелі стоїть,
Козаченьків своїх виглядає
Із турецьких страшних лихоліть.

Хоч її зруйнували негоди,
Хоч у прірву закинули Хрест**
Та лишився лиш знак її роду —
Одинока таблиця, як перст.

А мені вже ввижається нині,
Що в обнові вона на скалі***
Щось звітує своїй Україні,
Зустрічає її журавлів.

Наче Посох Вкраїни Священний
На обриві над морем стоїть,
У вінку кипарисів зелених
З буйним вітром про Крим гомонить,

Б’ють прибої — то море так грає,
І неструнко отут кораблі —
Україні Присягу складають
Козаченьки нові, молоді.

А вона до небес — височенна
У тривозі, на чатах, в імлі
Синьо-жовті голубить
Знамена,
Виряджає свої кораблі.

* На стрімкій скелі, високо над «Ластівчиним гніздом» — над будмістечком Ялтинське товариство «Просвіта» і професор медицини Навроцький знайшли зруйновану Козацьку вежу — про що свідчить металева табличка з написом «Козачья веха XVII века».
** Давніше біля цього місця був великий камінний Хрест.
***Товариство «Просвіта» м. Ялти мріє відновити Козацьку Вежу.

У МІСХОРІ

Пролітали роки — чи зима, чи весна —
Понад берегом, наче навала.
У Місхорі одна, із дитятком, сумна
З моря дівчина все випливала.

Ціле море зажури у неї в очах,
Ціле море засмути і болю...
Тінь чужинських кайданів на ніжних плечах,
Про турецьку ячала неволю.

Її личко посік полонянок відчай,
І безчестя, і муки, і грати...
І жага ще побачити рідний свій край,
Щоб комусь про свій біль розказати.

Не дивилися люди в ті очі-жалі.
В щасті горе нелегко збагнути.
Відпливе та русалка в підводні краї
Аби сміху людського не чути.

Плаче скеля щодня, десь зітхає Босфор
А над морем — людські поговірки...
Без Русалки Місхор — то уже не Місхор
Наче небо без ясної зірки.

У КАФІ

В Кафі сумовитий світанок
Мечеть, наче привид, стоїть.
Я бачу струнких полонянок
З далеких, трагічних століть.

Іще не розквітли віночки,
Іще не оформився стан, —
Жене українськії дочки
В неволю жорстокий тиран.

Я чую брязкочуть кайдани
На ніжних дівочих руках,
І в серці троюдяться рани
По довгих неволі роках.

Я чую, як свище нагайка,
Харчить ув аркані душа,
І плаче над берегом чайка,
Скрегоче злобою паша.

А кожна — чарівна, крилата,
І карії очі, як жар.
Найтяжчі побої — від брата,
Від рідних, своїх яничар.

Базари, криваві базари...
І море, солоне від сліз.
Красунь, наче цвіт, продавали,
І плив корабельний обіз.

Дарма нарікати на долю,
Ніхто не питав ні про що...
Красу України — в неволю!
Лиш море стогнало — за що!?

А нині на згадку про бранок
Легенди піснями знялись,
Про наших сестер-полонянок,
Що вмерли, та все ж не здались!

Вітри сумну пісню співають
І туга над морем ячить,
Русалками ще випливають
Вночі із жорстоких століть.

...В Кафі сумовиті світанки,
І бачу над морем в імлі —
Чарівні пливуть полонянки
До любої серцю землі.

КАРА-ДАГ

Я бачила камінний ліс,
Я бачила камінні мрева, —
Мене на крилах демон ніс,
Де гострі, мов шаблі, дерева.

А навкруги були страшні
Якісь спотворені химери
Із моря брами кам’яні
Пускали в кам’яні печери.

А з тих печер ішли полки —
Камінні в них щити і зброя.
Це Кара-Даг через віки
лишився кам’яний, як «Троя».

Камінні трони тут й царі,
Камінні квіти і дракони,
А на самісінькім шпилі
Зорять брильянтами корони.

І біла чайка на скалі
Закам’яніла, не кигиче,
І зустрічає кораблі
Волошина ясне обличчя.

А поміж цих примарних скель,
Як вранці розтають тумани,
Ідуть із кам’яних пустель
Слонів камінних каравани.

Над цим усім величний Маг
Таємно дихає вогнями.
Стоїть камінний Кара-Даг,
Говорить з морем і віками.

ДЕРЕВА В КРИМУ

Від спраги мліють дерева в Криму,
Наче щастя, ждуть вони — дощів.
Поглядають в далину незриму,
Щоб хлипнути що-будь поготів.

Посідали сосни низькорослі
На камінні і сухій траві,
Наче молодиці на помості,
Від такої спеки ледь живі.

А смереки удають байдужих,
Хоч живиця капає, мов піт,
Не побачить їх ніхто недужих,
Не збагне утоми буйних віт.

Тільки пальми стали на осонні,
Тягнуться до сонця в голубінь.
Підняли пальчасті вверх долоні,
Мов забрати хочуть всю теплінь.

Лиш одна в замрії ронить сльози,
Вся тремтить і дивиться у даль...
Не чіпайте ніжної мімози,
В неї й так за кедром в серці жаль.

Деякі байдужі й мимоволі
Скинули кору, немов на гріх...
І стоять відкрито зовсім голі,
Ще й безстидно дивляться на всіх.

Рожі ходять по камінні босі,
Ними всі виплачують борги.
А платан старий, немов філософ,
Пильно поглядає навкруги.

Тільки кипариси горделиві
Притиснули віття звідусіль
І стоять неструнко, мовчазливі,
Затаївши в серці жаль і білі..

А як пролетить над ними вітер,
Всі дерева листям шелеснуть.
Кипариси мовчки верховіттям
Тільки сумно, лагідно кивнуть.

Не звеселить їх ніщо на світі
Не зворушить вітер ані сніг.
Щось глибоке є у цьому вітті —
Тайну Криму кипарис зберіг.

ЯЛТА

Біля моря на щастя хтось підкову прибив; —
В ніч палає вогнем, вдень сміється обновою.
Наче в серці моїй, там, де світ голубий,
Біла чайка кружля над тією підковою.

Микола ВАСИЛЕНКО (1924 р. н.)

РАНОК В КРИМУ

Ранок прийшов у червонім плащі,
В гори приніс на долонях дощі.
Там, де стежинка втікає в діброву,
З Качею ранок затіяв розмову.
Чути їх добре на тихій яйлі,
В синій долині, на свіжій ріллі.
Рушу в дорогу, здолаю утому;
Вкупі із ранком вернуся додому.

Кость ПРОХОРЕНКО (1921 р. н.)

ГУРЗУФ

Гурзуф, Гурзуф!
Які слова
знайду, щоб описать,
як тут природа ожива,
морська леліє гладь?
Тут вранці море — бірюза,
опівдні — синя даль.
На берег хвиля неповна
прозора, мов кришталь.
А пахне море —
боже мій! —
неначе виноград.
Вдихай повітря, молодій,
квітуй, мов зелен-сад.
Мовчущий, наче той чернець,
статечний кипарис.
А ген в малиновий вінець
гранати заплелись.
Гурзуф чарує знов і знов.
Де сяє сонця стяг —
до моря воду пить прийшов
сумирний Аюдаг.
Дивлюсь і думаю: «Це рай.
Тут безліч різних див».
Жалкую, що в південний край
раніш не приїздив...
Гурзуф людський підносить дух
і гоїть, як бальзам.
А море тут —
се вічний рух,
що здавна любий нам.

1962.

Петро ТИМОЧКО (1925—2005)

КРИМ

Витає тут і досі грецький Геній,
І на гяурів сердиться аллах,
А смуток українських Іфігеній
Вже бронзовіє в Лесиних очах.

Земля прадавня ув обіймах моря —
Сьогодні мій квітучий, райський Крим!
О скільки сліз ми проливали з горя,
Коли він був розбійницьким, чужим!

У громі хвиль дзвенять пісні Дніпрові,
Я чую в них і радість, і печаль —
Пролив народ мій ціле море крові,
Щоб я дививсь з Ай-Петрі в синю даль.

Станіслав ШЕВЧЕНКО (1947 р. н.)

ІЗ КРИМСЬКОГО ЦИКЛУ

Пливе Ай-Петрі в позахмар’ї,
Магнолій запах долина.
Лебідки в білому — у парі,
Лебідка в чорному — одна.
І ллється музика сумна,
Де лебеді повільноплинні,
Мов білі ноти половинні
І чорна нота четвертна.

***

Як жаль мені тебе лишати, Ялто!
Отут би збудувати собі дім.
Руками Бога витесана яхто,
У морі радості гойдаєшся моїм.

Тут, біля моря, жив би я і жив,
А по високе — легко йшов на скелю.
І віхтем хмарки побілив би стелю
У хатці, де б навколо ріс інжир.

Як солодко тут серце завмира,
З’явись у таємниці моя зоре!
Мовчання... Дише хмаркою гора.
Ласкавить нас чаїнокриле море.

ДУМА КИПАРИСА

Дегустував я ніжний запах лавра
В масандрівському літньому саду,
Чому це листя вибирала слава
Для тих, кому судилась на роду?

А кипарис повідав мені стиха,
Неначе, прочитав мої думки:
І лавр, і слава — то всього лиш примха,
Сувора наша доля — колючки.

І духом, і думками ти зберися,
Не зневажай життя, тим більше —
смерть...
Відчув тоді я риси кипариса:
І прямоту, і висоту, і твердь.

Я зрозумів: нема у нім вагання,
У нього ціль — увись рости чимдуж,
Немає зваби переодягання
Під осінь перед зеркалом калюж.

Він мовив: «Знай, що істина — не в формі,
І кольори — всього лиш сонця гра.
Поглянь на море: істина у штормі,
Вода нуртує, тому й не вмира.

Але ти пінній хвилі не корися,
Хоч дух не кожний може те зуміть...»
Я довго-довго слухав кипариса,
Бо дише він глибинами століть.

ЛЕГЕНДА ПРО КНЯЖНУ

По-літньому зажмурено-ледачі,
Під Судаком старі вітри судачать,
Як мужньо боронились генуезці,
Хоч мало їх лишалось у фортеці...
Але ніхто за ними не ридає,
Адже солдати давньої Солдаї
ще до ярма турецької навали
Самі живим товаром торгували.

Де тінь і досі відсвіти мережить,
Княжна цнотлива кинулася з вежі
Аби не обесчестила наруга.
За нею досі і печаль, і туга...
За те, що була чистою такою
Вона і стала хвилею морською.

***

Рептилійові риси Кара-Дагу...
Вулкан ще пам’ятають валуни.
І камінь у собі несе наснагу
Фонтан вогню підняти з глибини,
Тим паче, ти! Коли чуттєва магма
Жагу по всьому тілу понесе,
Тебе проспить і невсипуща мама,
Таку дорослу, схоже, не впасе.

Галина ЛИТОВЧЕНКО (1963)

В ДОЛИНІ САЛГІРУ

Між кам’яних відлогів
В долонях Кримських гір
Свої стрімкі потоки
Несе в степи Салгір.
Та все стоять в задумі
На берегах ріки
Дзвіниці й мінарети,
Як вічності віки.
Без зговору і змови
В долині цій колись
Слов’янська й тюркська мови
В один акорд злились.
То в коридорах школи
Ранкової пори
«Селям», «Добридень!»,
«Здравствуй»!
Луна з вуст дітвори.
Між кам’яних відлогів
В долонях Кримських гір
Дзвінкі пісні народів
Виспівує: Салгір.

Наталка ПОКЛАД (1951 р. н.)

СИМЕЇЗ

Понад морем блукає туман,
Діву вкутує в сріберні шати,
і виблискує хвиль караван,
ніби кличе його здоганяти.

І невпізнаним берег стає,
Кипариси якісь потойбічні:
море ще одне диво своє
нам дарує у червні — як в січні.

І гойдається, ллється туман —
Понад берегом, чайками, нами:
і бетонний мій трон, мов тюльпан,
до туману тремтить пелюстками.

24.VІ. 98

АРТЕК

Де сірі скали в море нависають,
і валиться колись могучий мур,
і ходить час із тисяччю зажур,
та древні тіні кашляють надсадно, —
там голоси дитячі, мов дзвінки,
що звуть до великодньої відправи;
і бляскне відсвіт чорної заграви,
і свічку миру подавіть віки;
і каже Аюдаг про силу слова,
яке на горах київських зросло,
яке взяла епоха на крило...
А берег все гетьмана в сіті ловить;
пори чекають ідоли старі,
хоч їхні вже попадали підпори...
Та інші сурми родить Чорне море,
і сонце — в українськім вівтарі.
253

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ (1925—2000)

СЕВАСТОПОЛЬ

Ронять квіти віхолу червону,
І навіки танк на гору збіг...
Гості Севастополя — з перону,
З неба, з асфальтованих доріг.

Плине синя спека полуднева,
Плине, заполонений людьми,
Севастополь, повний Кишинева,
Севастополь, повний Костроми.

Клопітно тепер екскурсоводу
Між краси найти війни печать.
Тільки ветеранам під негоду
Рани севастопольські болять.

Тільки жалібні, з граніту ткані –
До могил схиляє прапори
Севастополь, повний Юрузані,
Севастополь, повний Бухари.

Тільки де екскурсії від світу —
На сумному мармурі в рядах
Сяють імена по алфавіту
Різьбленими буквами на шлях.

Сторона моряцька гостям рада.
Зустрічай гулом голосів
Севастополь, повний Ленінграда,
Севастополь, повний Чернівців.

Василь ВАСИЛАШКО (1939 р. н.)

ВЕСНЯНА ЯЛТА

Як синя блискавка — шугає ластівка,
Закреслює крильми ущухлу зиму.
Дельфін по хвилі б’є хвостом, як ластами,
Ай-Петрі кличе в гори несходимі.

Зелений шум в бруньок зрозповивається,
Трава тече до хвойного прибою;
Зелене диво берега змагається
З красою моря срібно-голубою.

Дерев пахких рожево-білі вибухи!
І з царства гіней смуток не нахлине.
Як людно! Свято цвіту. Серце випурхне.
Під сонцем Ялта — як у бджолах диня.

Валерій ВИХОДЦЕВ (1949 — 2006)

КРИМСЬКІ ЕТЮДИ

За Білогірськом — біло від снігів.
Д. Кононенко

Було колись у Білогірську біло.
І я був свідком дива отого,
Як білий пух сідав на скелю Білу —
І ритми серця збільшував мого.
Були сніги. Вони уже розтали —
От-от зелена казка оживе.
Були сніги між нами, Вже не стало —
Лиш Біла скеля лайнером пливе.

***

Находився чабан уволю —
Кримський степ увесь пізнав...
Але знов чабанську долю
Десь до Сиваша погнав.

Десь отам крізь бадилинки
Думи турмами* жене
І сотає для хвилинки, —
Не помітивши мене.

* Турма — діал. отара

ВІКТОР ВИНОГРАДОВ (1963 р. н.)

МОРЕ

« ...А клекіт вод тебе втопити кличе.
В них твого серця гіркоту і біль»
Ш. Бодлер

Море приходить холодно.
Снами блукає прозоро.
Дотик його оголений
будить опівночі...
Море
степом покличе лагідно,
вітром похилені хвилі, —
стебел хвилююча магія,
сни заклинає безсилі.
Квіткою полиск
молиться,
хор проголошує сяйво:
— Йди, хай душа покориться, —
морю твій голос не зайвий, —
як на землі покинутій
міта прадавнім вітрилом.
Мушлею мудрість винайди, —
море не палить крила!
Котяться хвилі росами.
Полиски не одцвітають.
Регентів стоголоссями
хори осанну співають.
Смуга росте од обрію
хвиль непрозорих стіною.

— Ти відпливеш в історію
мітом безчовного Ноя!
Від крижаного хорору,
втечею берегом в горн,
сни зачвняю...
Холодно
будить опівночі море.

ЗИМА В ГУРЗУФІ

Південне сонце блідо матовіє
крізь хмар острижені отари.
У птахові вітрила бризом віє
холодний гомін Адаларів.
Фаланги хвиль щитами перламутру
вистукують скелястий стогін.
На плечі гір, круті первісним хутром,
лягає сніг, і під розлогі
під опахала італійських піній
стікає срібний дощ оливи.
А дух вогню над коминами, синій,
летить розвіяний і пахне чорносливом.

Віра ФЕСЕНКО (1955)

НЕПОВТОРНИЙ КРИМ

1.
Блакитні, первозданні гори,
Усе чарує, тішить тут:
Розкішні квіти, пісня моря,
І неба зоряний салют.
Принад чужинських нам не треба,
Що там Італія, що Рим!
Коли є рідне небо в тебе
Й чарівний, неповторний Крим!

2.
Село прекрасне Чорноріччя!
Яке не вчуєш тут наріччя:
Співучу українську мову,
Російської — дзвінкеє слово,
Швидкий, мов вітровій степів,
Татарської— гортанний спів.
Довкруж застигли у дозорі
Блакитні первозданні гори.
Під ними в’ється Чорна річка
Дзвінка, співуча, невеличка.
А на рожево-білій скелі
Квіти гарячої пустелі.
Яким їх вітром занесло
У це південнеє село?
А жовтим полум’ям веселі,
Квітують кактуси на скелі.

Валентин НЕГОДА (1939 р. н.)

РАНОК У КРИМУ

Над морем ясне сонечко встає,
І золотіють сині хмари,
Вночі ж висіли, мов примари,
Шептали морю щось своє.

Проснулись гори мовчазні,
І Крим вже протирає сонні очі,
Ай-Петрі ще в полоні ночі,
Та вже він сонце бачить в далині.

Було чорнішим море за мундир
Посивілого в штормах адмірала,
Та вже морська безмежна шир
У мареві заблискала, заграла.

Кружляє чайка — рада вона ранку,
І в човен кличе вже мене,
Барвисте море, осяйне —
Вдяглось в козацьку вишиванку.

МІЙ КРИМ

Чого до Криму тягнеться душа?
Ночами сняться хвилі Сиваша...
Подамся знову в Крим — хоч на неділю...
Прапрадід із козацького коша
І прадід їздив степом
в Крим — за сіллю.
Під маками в степу і полином —
Мої діди... та й батько мій солдатом
Вростав в граніт
отам, за валуном,
Де чаєчка кружля
над Мітрідатом.
Й донецький степ мій
дише чебрецем,
Для матері й для мене
найрідніший.
Співають солов’ї і над Дінцем,
А кримського почуєш — голосніший.
Я думав, може, з віком це мине —
Байдужим мені стане Чорне море?
Й посивів, та все кличе
Крим мене.
Молодшаю — як знов побачу гори,
Осиплеться з гори камінний град.
І знову буде снитись та дівчина
З зелено-золотавими очима! —
Мов у димку дозрілий виноград.
Ті очі — вже довіку не забуть...
До Криму в золотаво-синю пору
Чумацьким шляхом
знов рушаю в путь
До Сиваша, до скель орлиних —
в гори...
Багатший, може, барвами Кавказ,
Тавриди прохолодніші світання.
Та як же серцю хочеться ще раз
Пройти стежками першого кохання!
Ти знов мене цілуєш на світанні —
Щаслива будь, горянко осяйна!
Ніколи вже не стрінеться вона,
І, все одно, подамся в Крим.
А може,
Побачу не її — на неї схожу —
Й на мить одну повернеться весна?
Я пішки в Крим дійду
в останній раз,
Щоб у степу в багряні маки впасти,
В полин, де кров праотча пролилась —
Й до каменя гарячого припасти,
У степ чумацький тягнеться душа.
Ночами сняться хвилі Сиваша,
І гори, де коханої чар-зілля.
Прапрадід із козацького коша,
І прадід їздив степом
В Крим — за сіллю...

***

Вже забіліли сіллю Сиваші.
Вітаюсь з Кримом, ніби з нареченою.
Чонгар застиг, неначе біль душі,
З обличчям древнім — яблуком печеним.
У кримських древніх таврів
я в гостях.
Там нас ніхто вже не чекає,
Пливе лелека в небі —
вільний птах...
Чи не мого онука він шукає?
Чому півострів, сниться по ночах —
Та то ж козацькі наші виднокраї!
Здається, степ під сонцем весь зачах,
Але ж живе, цвіте і не вмирає.
На цій межі до Криму — зупинюсь.
І зачаруюсь на велике диво
І пошепки Тавриді помолюсь,
Щоб знов розквітла,
вільна, і щаслива.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ (1938 р. н.)

ОТУТ МІЙ ДІМ

На цій землі, де скіфи й таври
Трудились з мудрістю бджоли,
Не раз гуляв затятий варвар —
Чужинці хмарами пройшли,

Од їх безжальної навали
Тріщав мурований поріг!
І будували, й руйнували,
І продавали хто що міг.

Путі — дороги несходимі...
Сюди їх ніс не Бог, а біс!
І ось мій пращур Володимир
Христову віру в Крим приніс.

Було одним від неї лячно,
А іншим — вселюдська любов...
У Кафу славний Сагайдачний
Провчити недруга прийшов.

Ми не вставали навколінці
Ні перед ким в своїх степах!
На цій землі ми, українці,
Лагоду сіємо — не страх.

Нам не зректись такої вдачі,
Як хліба й мови не зректись.
Поки є славні Сагайдачні,
Вкраїні жити і цвісти!

Синіють гори в піднебессі
І море серце звеселя...
Земля Руданського і Лесі,
І Коцюбинського земля.

Земля це наша. Нині й прісно!
І сива, й вічно молода.
Отут мій дім — моя Вітчизна,
Її нікому не віддам!

***

Як добре, що є ще
У нашого Криму
І море, і гори
В імлі голубій.
Є мова Шевченка,
Ніким незборима
Й знамен синьо-жовтих,
Святковий прибій.

Ще пісня вкраїнська
Крізь смуток іскриться,
Ще сміх невмирущий
Серця звеселя,
Ще світить нам, гріє нас
*Кримські світлиця»,*
Дніпро, ніби донор,
Спішить на поля.

Ще наша калина тривожно озветься,
Якщо ти обірвеш
Родинності нить...
Як добре, що нині
Ще маємо все це!
А можна, повірте,
Все це —
Загубить...

* «Кримська світлиця» — єдина україномовна газета на теренах Криму.

Марина ПАВЛЕНКО (1973 р. н.)

АДАМОВІ МЩКЕВИЧУ

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
Адам Міцкевич.

За Вами я
і свій звіряла Крим.
Могуть сонетів
Ваших осяйних
порівнювала
з каменем стрімким
вершин Чуфут-Кале.

Побіля них
зійшла в Бахчисарай
шляхом крутим
і, вірячи, що слід Ваш
там не стих,
відстала від екскурсії.
Сумним
був давній цвинтар,
повен дум гірких.

На мармурі,
прикритому плющем,
їдені сльозина Ваша
забриніла,
моя душа озвалася
плачем,

і ми удвох заплакали.
Боліли
нам не могили навіть,
не руїни.
Як Ви — Литви, не чула
я — Вкраїни...

ДЕРЕВЦЕ НА СКЕЛІ ПІД ЛАСТІВЧИНИМ ГНІЗДОМ

Здаля не видно,
що за деревце:
акація, кленок
чи бересток?
Схотіла доля, щоб
зросло борцем,
і дім дала — скали
твердий шматок.
Сміливості ж
не є воно взірцем:
помітно, як тремтить
його листок,
в коліні вгнувся
стовбур, хоч лицем
всміхається все дно
до ластівок.
Йому вони
уже немов родина.
А вітер...
Наліта орлом од моря
і деревце до крові
розбива,
аби загинуло.
Але якщо й загине,
то не загине слід його:
у горах
залишиться розколина
жива.

МАГНОЛІЄВИЙ СОНЕТ

Магнолій тихих
запізнілі квіти
дурманять голови
курортникам численним.

Поглянеш — і здається:
тільки й світу,
що в тих свічках
поміж листком зеленим.

Тут треба
особливої освіти
чи ж бути хоч  
якоїсь секти членом,

щоб магію цих квітів
зрозуміти,
щоб злитися
із цим огнем шаленим!

А я — північна квітка.
Я — ромашка.
Таких яскравих платтів
не дістану.
Вклоняюся магнолії,
мов пані,

і як не сумно знати,
як не важко,
екзотика та розкіш
її цвіту —
не по мені.
Прощай,
О кримське літо!

Вячеслав ГУК (1974 р. н)

КРИМСЬКИЙ СТЕП

Остуджений, як молоко, вітрами,
Усім негодам щирий і відкритий,
Хиткий і невідчутний під ногами
Простягся степ і упірнув в блакиті.

Дощі — у нього, душу забирали
Віки — о очей криниці поробили,
Калюжі сонць — вологим пилом стали
І суховії видули всі сили.

І він лежить, безкраїй і безмежний,
Так, наче кінь, поранений стрілою.
І студить вітер очі, обережно,
Щоб більш не наливалися журбою.

Світлана КОЧЕРГА (1955 р. н.)

МИТТЄВОСТІ

***

Кохане місто, хто ти — прима?
Чи ти повія в грубім гримі?
Твоє відкрите надто декольте,
та кожен день з тобою — це святе.

Як шкода — тільки днів тих світлих
стає щораз скупіший відлік.
І не тому, що ти завжди — для всіх,
а тісному колі чужоземних свит.

Бо восени, коли навмисно
зірвуть вітри твоє намисто,
дощем огорне голі плечі шаль
і щезне врешті-решт чванливий чвал,

тоді ти вся моя, о Ялто,
дарований Всевишнім янгол!..
А я? Тебе чекаючи — прости —
не вийду з лабіринту суєти.

Мій шепіт в хорі падолисту
не чуєш ти, кохане місто.
Та знай, що лише Ти і Спас,
кому помолюсь я у смертний час.

***

Ще одне літо пішло у тло,
стертий нестерпний серпень.
Дощ розсипає холодне скло,
мокне розбитий серфінг.

З-під парасолі струнка
Асоль шхуни шукає обрис,
та непрозоро хмаринок сонм
ген затуляє обрій.

Так виглядала колись я блиск
шовку кожного літа...
За сподіваннями всіх помолись
перед дверима ліфта.

Та за платани, за гриву гір,
клаптик землі в асфальті,
і за безцінний Господній твір
тишу в осінній Ялті.

Єва ПОНОМАРЕНКО (1950 р. н.)

Живу в Криму давно і не цуралась
Школи мови рідної, навчалась
Російської — і ніби все на лад.
Та через те, що вірші колискові
Писала на вкраїнській мові,
Була тут за «музейний експонат».

Та ось і в незалежній Україні
Молодшого не можу сина вині
Відвести в українську школу я.
Нема тих шкіл та, мабуть, і не буде,
Бо Крим, як кажуть нам «московські» люди,
«Исконная российская земля».

А може, доля нам така. — то кара,
Бо зайди ми, як кажуть нам татари.
А й нас привезли у «товарняках»
(Тих самих, що із Криму відправляли
В сорок четвертому), а нас
завербували
Рай будувать у цих сухих степах.

З Дніпра не прийде мова, хоч весною
Дніпро приходить кожен рік з бідою
Чорнобильською... Отаке-то, брат.
І сліз нема, щоб стали за розраду.
Та, може, ще дамо собі пораду
І наведем у рідній хаті лад.

Федір СТЕПАНОВ (1939 р. н.)

У СУДАЦЬКІЙ ФОРТЕЦІ

Казковий плин фортечних стін
Постав переді мною.
І я, новітній пілігрим,
Торкаюсь їх рукою.
На стінах — речники епох
Володарів колишніх —
Не взяв ні час, ні сірий мох
Слова бундючно-пишні.
О, скільки їх отут було,
Пришельців сановитих!
Червоне й досі в башт чоло —
Сліди жорстоких битов.
Тут тавр з хазаром обнялись
В бою смертельнім цупко,
Тут римський меч і ханський спис
Залишили зарубки..
Новий тевтонець марив теж
Уярмити Тавріду.
Від нього — й праху не збереш,
Розвіявся без сліду.
Така вже доля ворогів
Була, і є, і буде:
Хто волю задушить хотів,
На смерть себе осудить»

Михайло ВИШНЯК (1937 р. н.)

ВЕСНА В КРИМУ

Такої краси не зустріти ніде —
Усе потопає в цвіту.
Барвінковий килим весна пряде,
Веселку впліта золоту.

Прислухайся тільки — співають жита,
Видзвонюють маки: го-рим...
Здається, камінь і той розквіта,
Як весни приходять у Крим.

ДО МОРЯ

Якась у тому вже потреба,
Коли не пишуться вірші,
Я кожен раз іду до тебе
Тривогу зняти із душі.
Коли неспокій серце крав
Чи сумнів жити не дає,
Спішу до тебе, як до раю,
Столике море ти моєї
Як той Антей, набравшись сили,
Вертаю знову я у світ.
Іду, натхненний і стосилий,
Іду, здіймаюся в політ.

Іван ЛЕВЧЕНКО (1952 р. н.)

ДІЙШОВ ШЕВЧЕНКО В СЕВАСТОПОЛЬ
24 серпня 2003 р. в Севастополі відкрито пам’ятник Великому народному поетові України.

В душі навіки ця хвилина:
(Вона найвищих варта слів!)
Мов усміхнулась Україна –
І Севастополь заяснів.

У мить, коли і сонце встало,
Ти випростався поміж нас:
Став на гранітнім п’єдесталі
Поет-пророк, бунтар Тарас.

Духовний батьку України,
Дійшов таки до нас єси,
Де Чорне море, як перлина,
І місто дивної краси.

Тут шлях проліг з варяг у греки,
Яким ти щиру шану склав.
Переплелось близьке й далеке,
Щоб нам і ти ще ближчим став.

А як інакше, бо у слові
Твого святого «Кобзаря» —
Людської гідності основа
І волі нашої зоря!

Звучить розбудженим набатом
В краю, де море й кораблі:
«І буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!»

Душа вслухається у слово,
Душа ніжнішою стає,
Бо то не просто — звуки мови,
То — серце зболене твоє!

За тих рабів, німих і голих,
Яких душею возлюбив,
Підняв ти свій пророчий голос
І возвеличив їх, рабів.

Ги мріяв сам і вчив нас жиги,
Щоб вільнії бачиться, були.
Щоб українцями у світі
Без страху зватися могли.

А ще — в сім’ї великій, вольній,
Щоб не забули пом’януть
Тебе незлим і тихим словом.
Незлим і тихим — в тому суть.

Бо все величне, нелукаве
Не потребує ні литавр,
Ані фанфар, і навіть слави:
Воно в серця людські вроста?

Отак і ти постав у місті,
Де море, сонце й кораблі,
Величний, як безсмертна пісня
Про нашу долю на Землі.

Ми в ній живем — від батька-неньки.
І я кажу — у добрий часі
Тарас Григорович Шевченко,
А ти дійшов таки до нас!

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
На честь відкриття пам’ятника геніальній Поетесі в Балаклаві 3 вересня 2004 року

Ти, Лесю, утретє у нас в Балаклаві.
Прийшла, щоб лишитися тут назавжди.
У променях вічної пам’яті й слави
Твої на землі цій священній сліди.
Ти дихаєш з нами
цим простором синім.
І древня Чембало спів слухає твій.
Відлунює він на Поділлі, Волині,
По всій Україні лунає моїй.
Бо звешся ти, Лесю, таки Українка
І ти на своїй українській землі.
Своїм — чи не кращим —
багатим ужинкам
Дала в Балаклаві крилатий політ.
Земля Балаклави —
твій сонячний лікар —
Земля Балаклави — натхнення твоє —
Перлиною сяє від віку й до віку,
Бо сонцем Поезії сущим стає.
Ця площа — із іменем
Першого Травня
Твою пам’ятає неспішну ходу —
Під крики чаїні —
над морем безкрайнім.
Про що вони, Лесю? Про біль чи біду?
Тендітна вкраїнко зі зболеним тілом,
А духом висока — до синіх небес —
Тебе Балаклава навік полюбила
І знову до себе діждалась тебе.
Стоїш і милуєшся лагідним морем.
Даруєш рибалкам замрію свою.
І їх проводжаєш в далекі простори.
І їх зустрічаєш у ріднім краю.
А гості ітимуть до тебе — без ліку.
І спів твій не змовкне, як моря прибій.
Ти втретє прийшла,
щоб лишатись навіки
В моїй Балаклаві. І завжди — твоїй!