ДУМА ПРО МІЛЕТ

Драматична поема  

 « ... Між іншим, Фрініх написав драму  “Взяття Мілета”, і коли він поставив її на сцені ,  то всі глядачі залилися сльозами. Фрініх був  засуджений до сплати штрафу в 1000 драхм за те, що нагадав про нещастя близьких людей.

 Крім того, афіняни постановили, щоб ніхто не  посмів відновити постановку цієї драми"

Дійові особи: 

ФРІНІХ – поет і драматург древньої Греції (540-470 роки до н.е).

ЕСХІЛ – драматург, молодший сучасник Фрініха (525-456 роки до н.е.).

ГЕРОДОТ – історик-дослідник (484- між 431 і 425 роками до н.е).

Актори, Хор, афінська знать, багатий землевласник, демос, хлопець-посильний, судовий речник – учасники Великих Діонісіїв 494 року до н.е.  

 КАРТИНА ПЕРША. 

  В новозбудованому театрі на південному схилі Акрополя в Афінах тривають останні приготування до вистави за трагедією Фрініха «Взяття Мілета». Драматург Есхіл спостерігає за загальним збудженням зі свого будинку. 

Есхіл:

Усе в житті бува колись уперше:

Дитяти перший крик, і перший крок

В мистецтві. І старе, відмерши,

Новому шлях дає. Всьому – свій строк.

Але й старе чіпляється з останніх

Потуг і сил, щоби продовжить дні

Свої, нехай важкі, страждальні,

Але земні. Воістину – земні.

То що ж життя – всьому найвища міра:

Людині і мистецтву повсякчас?

Але ж усе живе лиш мить допіру!

Допоки? Те ніхто не відає із нас.

Лише богам відомо – що й де буде.

Де чий скінчиться шлях земний.

Вони дорогу визначають людям.

І долі наші на землі – від них.

Від них у кожного земна дорога.

І хист. І радість. І печаль.

Але чому мене гнітить тривога

В пробудження природи час? 

Весні радіти, дарувати співи,

Стрічати березня тепло. Відтак

Нагадувати юним нашим дівам,

Що час кохать, час милувать  настав...

Мене ж тривожить Фрініха творіння.

Він кинув виклик всім, не знаючи того,

Яке гірке у землю кидає насіння,

Який над долею запалює вогонь!

Афіни ще не бачили такого зроду:

Усьому всупереч на сцені – біль, війна.

Ще свіжі рани нашого народу,

А Фрініх знов до них вертає нас.

Це – незбагненно! Щедрий Діонісе,

Прости нас! Замість цапових пісень

Він хоче заспівать на сцені пісню

Про найстрашніший для Мілета день.

Він хоче зіпсувати світле свято.

Провал тут безсумнівний і гучний.

Я намагавсь про це йому сказати,

Та спробуй-но хто Фрініха спинить!

А за годину буде, справді,  пізно.

Покличу ще раз! Хлопче, йди сюди,

Ти знаєш дім той?

 

 Хлопець:

 Фрініха? Ну, звісно!

 Есхіл:

Піди скажи: Есхіл прохав прийти.

Тримай пів драхми. Це, щоб був настирним!

 Хлопець:

А як відмовиться?

 Есхіл:

  Повернеш все назад.

 Хлопець:

 Е, ні!

 Есхіл:

 Та я жартую, здирник!

 Хлопець:

 Так що сказати?

 Есхіл:

 Те, що я сказав!

 От гемон ти. Вертай пів драхми. Чуєш?

 Хлопець:

Е, ні! Я все скажу. Клянусь тобі!

Скажу: Есхіл покликав, бо слабує.

 Есхіл:

А щоб ти скис!

 Хлопець:

 Красненько дякую! Побіг! 

 (Хлопець іде кликати Фрініха, підкидаючи та ловлячи монетку. Люди прибувають і прибувають до театру. Скрізь пожвавлення і радісне передчуття святкового театрального дійства).  

 Есхіл:

Напевне, що не прийде. Але мушу

Йому сказати все, як сам собі!

Бо ми удвох одній богині служим.

Його невдача – то і мій же біль. 

Весна надворі. Красна, гожа днина.

Тож і славімо світлий весен час!

А він – про смерть і про страшну руїну

Відверто так, так грубо, без прикрас… 

 Есхіл продовжує спостерігати за подіями на вулиці. Звідти долинає запрошення на виставу Фрініха: «Ясна громадо, жителі Афін! Великі Діонісії настали! Всі до Акрополя – в театр! Чекає нас усіх  поета Фрініха творіння! О світлий Діонісе, й ви, боги Еллади, благословіть свята, які зігріють душі в нас!». Люди продовжують походжати площею біля Акрополя.

 До кімнати, де стоїть Есхіл, входить усміхнений, у святковому вбранні  Фрініх.  

Фрініх:

Не заспокоїшся ніяк, Есхіле?

 

 Есхіл:

І, певно ж, розумієш сам – чому?

 

Фрініх:

Не розумію! Але знаю: марно сили

Ти витрачаєш!

 

 Есхіл:

 Фрініху, вгамуйсь!

Мені не байдуже, що станеться з тобою,

Коли розіллються навкруг людські плачі,

Бо еллінам ти завдаси гіркого болю.

 

Фрініх:

А що, скажи, тобі, Есхіле, не гірчить

Ота поразка славного Мілета?

Чи будем персів цілувать в уста,

За те, що Грецію вдалось роздерти

І вільні наші поневолити міста?

Ми рік молились на Мілет. Бажали,

Щоб двадцять тих галер, що вийшли із Афін,

Підмогою на морі мілетянам стали.

Де славні воїни? Злягли всі як один!

Уламками від суден вкрилось море.

Вода несла углиб скривавлені тіла.

Тіла убитих – де не кинеш зором:

На мілині, на березі. Вся рать злягла!

За що боги так покарали греків?

Кричить надсадно плач дітей в мені

І лемент матерів із рабського далека,

Куди їх перси продали в осінні дні.

Зима не встигла притупити болю.

Весна ятрить і рани, і мою печаль.

 

 Есхіл:

Ми, Фрініху, поети із тобою…

 

Фрініх:

Тому й не сміємо про біль мовчать.

Мені вже сорок сім. Повір, Есхіле,

Достатній вік, щоб розуміти суть

Подій і нашого з тобою діла,

Яке високою поезією звуть.

Тобі вже тридцять! Геть вузькі канони!

Ти мусиш свій утверджувати стиль,

Відкинувши лакейство епігонів,

Якщо вершини хочеш досягти.

Сьогодні важко щось знайти значніше,

Ніж те, що так усім у Греції болить.

Кому потрібні про розваги вірші,

Коли чужинці край твій узяли?

Коли звучить довкіл чужинська мова

На нашій славній еллінській землі.

І греки мовчки з тим змиритися готові.

А ті, хто має власні землі, й поготів!

Їм все одно чи персом буть чи греком,

Аби був плебс сумирний на полях.

Для них не мови втрата – небезпека,

А небезпека справжня – втрата  драхм.

 

 Есхіл:

Ми, Фрініху, поети із тобою:

І наше слово завжди – про героїв, про богів.

А що завдасть, крім горя, жалю й болю,

Твій про взяття Мілета тужний спів?

 

Фрініх:

Якщо ти бачиш тільки сум у пісні,

Мені, Есхіле, дуже гірко чути це.

Моєму серцю рабство ненависне,

Тому і став Мілета я співцем.

Усі міста скорились персам миттю.

І лиш Мілет наш цілий рік  тримавсь.

Обложений з усіх боків, самітний.

Чи є вода, чи їжа – все дарма!

Аби лиш день іще уникнути неволі.

Аби хоч мить іще на батьківській землі –

Й не треба іншої нікому долі!

Так мислили старі, і молоді, й малі.

Підкопи стін нікого не злякали.

Ніхто – ти вдумайся! – не здався у полон.

А як у місто перси увірвались –

Ніхто до них не вийшов на поклон.

Тому і лютували перси дико.

Тому й Мілет спалили весь дотла.

Та не було ні воїна, дитяти, жінки,

Які б загарбникам простерли длань,

А чи пощади попрохали в страху.

Ніхто, Есхіле, чуєш, ні один.

 

 Есхіл:

І ти людей утішить хочеш жахом

Зі сцени персами впокорених Афін?

Ти розумієш, Фрініху, куди ти кличеш

Серця людські у час непевний і тяжкий?

 

 Фрініх:

А ти хотів би їм покору й відчай

Вселити у серця, щоб змовкли на віки?

 

 Есхіл:

Принаймні, ще ніхто на сцену не виводив

Те, що було в буденному житті.

Театр – це божі одкровення й подив.

Ти ж заземлити дивне свято захотів.

 

 Фрініх:

І в тім не бачу я біди, Есхіле. Зовсім.

А промовчать про те, що всім болить,

Це – не поезія.

 

 Есхіл:

 Але ж було так досі.

А ти канони кличеш відмінить.

 

 Фрініх:

І треба відмінити їх. Цього я певен.

Хто правий, а хто ні – розсудить час.

І що на часі – те в вустах співцевих.

Цинізм – сміятись, як в серцях печаль. 

Я мушу йти. Приходь і ти, Есхіле.

17 тисяч афінян театр зібрав – поглянь.

Мілет – це Греції несхитна сила.

Мілет – це нездоланна Греції земля.   

 

 Есхіл:

Я обіцяю: буду на твоїй виставі.

Але я мусив те сказати, що сказав.

І час покаже справді, хто з нас правий.

Молю богів: хай Фрініха мине гроза!

Земля Еллади, маєш щиру душу,

Радій сьогодні й прісно-навіки,

Зело ж бо мудра народила мужа,

Що має дух незламний в час тяжкий! 

 Есхіл дивиться услід Фрініху, котрий виходить на площу перед театром. Його щиро вітають присутні. А потім усі  дружно займають місця.  Починається трагічне дійство. Есхіл, вбраний у святковий одяг, пробирається в свою ложу. Актори співають-декламують свої сольні партії, супроводжувані німим показом трагедії взяття міста Мілета завойовниками-персами і розправи над його захисниками.  

 Актор 1:

Мілете, світле місто Греції святої,

Який гіркий ти стрів сьогодні час.

Розбитий флот. Упав останній воїн.

Палає місто в полонених на очах.

Вони у купці невеликій – діти й мами,

А ще до них притислись немічні старі.

Мілете, маєш честь пишатися синами

І доньками своїми. Твій одвічний рід

Сьогодні стрів страшну навалу.

Мілете спалений, дими знялись довкіл.

Між ними, як худобу, на галери гнали

Жінок, дітей малих і стариків.

Вони ішли і заздрили убитим.

Тепер раби вони на чужині.

Мілете, як на білім світі жити,

Скажи синам своїм, скажи мені.

Скажи тим дітям, що ідуть голодні,

Одірвані від власних матерів,

Скажи батькам старим, що вже сьогодні

Одвідають чужинських батогів.

Мілете, ворон кряче на руїнах.

Чужинець топче землю зболену твою.

Мій рідний краю, я без тебе гину.

Вмираю я без тебе у чужім краю.

О Греціє, моєму серцю земле люба!

Мілет загинув твій. Невже й загинеш ти?

За що, боги, така нещадна згуба?

Молю, боги, ясну Елладу захистіть!

 

Хор:

Іду в сльозах. Іду вслід за тобою.

Печаль у слово рідне переллю.

Елладо сяйна, ніжною любов’ю

Тебе, як матір рідну, я люблю!

 

 Актор 2:

Які міста в неволі! І нема уже Мілета.

Всіх поодинці захопили наші вороги!

Безстрашна Спарто, що з тобою, де ти?

Ясні Афіни, чом же вас покинули боги?

Чом, як раніш, вам не братитись між собою?

І чим за міжусобицю ми сплачуєм тепер?

Невже Еллади гордої всі вимерли герої

Так само, до одного, як наш Мілет помер?

Розкраяна земля конає у тяжкій неволі.

Не чуть Афінам Спарти біль, а їй – Афін!

Димить земля Мілета, крук літа над полем.

Навалою чужинець іде з усіх сторін.

Він нищить нашу славу, він нищить наше слово,

Знеславлений, без мови народ наш – не народ.

Чужинську чути мову – то ланцюги, окови –

На душі наші світлі. То – палаші заброд.

Всі збайдужіли духом. Хто ж заклик кине грізно,

Котрий не лиш повітря, а потрясе людей:

«О елліни! Рятуймо улюблену Вітчизну,

Дружин коханих наших і цвіт життя – дітей!

Рятуймо храми світлі – богів святі оселі.

Дідів могили рідні – навіки дорогі.

Хай гряне бій! Нещадний! Богам – жертовний келих!»

Нема тих, хто б вернути зумів любов богів! 

Мілет димить усюди. І стогін чути всюди.

Невже нема надії? І сил невже катма?

І вже по всій Елладі то – тіні, а не люди?

Була колись Еллада. І вже її нема!

Прощай, Мілет звитяжний! Нема чим дорікнути

Тобі і мужнім дітям, що гордо полягли.

Димить земля Еллади. І тільки стогін чути.

І журавлі у небі – «Курли!», «Курли!», «Курли!» 

 

 Хор:

І я іду в сльозах. Іду з тобою в горі.

Несу свій біль у серці. В душі тамую жах.

О Греціє моя! Рятуй свої простори!

О Греціє, рятуйсь! Моя кричить душа! 

 Глядачі вистави схоплюються з місць. Вони в сльозах. Багато непритомніє при спогляданні картин недавнього минулого. Весь театр збуджений до краю. Знать Афін демонстративно залишає свої місця, висловлюючи обурення виставою та її наслідками. Прихильники Фрініха вітають поета, надягаючи йому на голову лавровий вінок тріумфатора. 

 Гурт знаті (перебиваючи один одного):

«Це – неподобство! Де у стиду очі?!».

«Не можна так залишить це!». « Ганьба!».

«І стільки непритомних… То є злочин!»

«До суду автора за злочин подоба!»

«Яка підступна і нечувана наруга!»

 

Багатий землевласник:

 Я кличу Фрініха назавтра в суд.

Ти чуєш, тріумфатор недолугий,

На тебе позов я до суду віднесу!

Побачим, Фрініху, чи радий будеш?

А нині хай потішиться юрба!

Такої дикої зневаги і огуди

Не знали Діонісії! Ганьба!  

  Аристократи йдуть геть від Акрополя. А громада глядачів продовжує вітати свого мужнього поета-патріота. Серед них і просвітлілий духом Есхіл. 

 Есхіл:

Вітаймо Фрініха! Вітаймо, друзі!

Бо слово віще серце потряса!

У хмарах небо – душі наші в тузі,

Але осяє сонце небеса!  

  У високому вечірньому  небі пливуть дощові хмари. І ледь-ледь проглядають крізь них промені сонця. Площа перед Акрополем порожніє. Фрініх іде до свого будинку. Спиняється біля кожної афіші про прем’єру трагедії «Взяття Мілета». Ніжно розгладжує їх. І загадково посміхається. А  з вікон долинає спів на його слова, що звучали на прем’єрі  у виконанні Хору: 

Іду в сльозах. Іду вслід за тобою.

Печаль у слово рідне переллю.

Елладо сяйна, ніжною любов’ю

Тебе, як матір рідну, я люблю! 

  Розчулений Фрініх вслухається,  стираючи з очей набіглу сльозу радості. 

  КАРТИНА ДРУГА. 

 З приміщення суду виходять Есхіл і Фрініх. Есхіл надзвичайно схвильований. А Фрініх тримається спокійно, хоч настрій у нього теж зіпсований украй. Вони зупиняються, ніби уражені блискавкою, коли після удару в литаври до громадян виходить судовий речник і повідомляє рішення суду. Натовп обростає новими і новими людьми. І ті, хто вчора аплодував Фрініху і  шанобливо вклонявся йому, коли поет виходив на вулицю з зали судового засідання, тепер одвертаються від Фрініха. Довкіл – одні байдужі спини афінян. Поет скрушно хатає головою і продовжує стояти поодаль від натовпу. Разом із ним – Есхіл. Теж сповнений суму і співчуття до Фрініха.   

Судовий речник:

Афіни, слухайте! О, славою овіяні Афіни!

Народе, суд твій присудив – великий і ясний:

Драхм одну тисячу сплатити мусить Фрініх:

Штраф за «Взяття Мілета» – твір шкідливий свій.

Сплатити штраф, бо Фрініх на гіркім нещасті

Близьких людей нам побажав своє ім’я

Звеличити. Відтак судові вирішили власті 

Заборонити твір його. Заборонити, позаяк

Стражданням афінян додав тяжкого болю

І сліз гірких. І знепритомніло багато з них.

Тож суд великий виніс непохитну волю:

«Взяття Мілета» показ всім і скрізь заборонить!

Ніхто не має права відновити ту виставу.

І щоб того не сталося, то суд Афін рішив:

В ім’я народу Греції, богів його і слави,

Щоб автор твір в суді назавжди залишив.

Той твір назавжди проклятий. Так вічно буде!

Така ухвала суду із турботою про нас.

Великий суд добра бажає й щастя людям.

Час Діонісіїв настав. Щасливий свята час! 

 Голосно звучать литаври. На площі з’являються традиційні учасники Великих Діонісіїв – сатири, вбрані в цапині шкури. На головах у них роги, а на ногах – котурни-копита.  Сатири дружно співають дифірамби на честь Діоніса – бога виноградарства і виноробства, покровителя землеробів і скотарів, а також міського демосу. 

 Сатири:

Будь славен, Діонісе! Ти – щедрий покровитель

Усім, хто землю потом скропив не раз в труді,

Хто виноградне гроно – смачне і соковите –

Вирощує й леліє. О серце, порадій:

Прийшла пора весняна. І сонячна, і гожа,

І зеленню буяє в садах і на полях.

Будь славен, Діонісе! Великий, світлий  боже,

Хай урожай на славу дарує нам земля!  

 Святкова процесія демонстративно минає Фрініха та Есхіла. Гучать литаври. І знову чути за рогом голос судового речника: 

Афіни, слухайте! О, славою овіяні Афіни!

Народе, суд твій присудив – великий і ясний:

Драхм одну тисячу сплатити мусить Фрініх:

Штраф за «Взяття Мілета» – твір шкідливий свій. 

 Голос речника знову тоне в барабанному громі та співові дифірамбів на честь Діоніса. Фрініх та Есхіл продовжують стояти на площі напроти приміщення суду.   

Есхіл:

Ми мусили раніш усе це передбачить.

Який ганебний суд. І присуди його.

І штраф у тисячу тих драхм, що наче

У груди меч. Та більш образ пече вогонь.

 

 Фрініх:

Есхіле, як на мене, той суд – така дрібниця!

Я впевнився, що слово гостріше від меча.

Його верхівка наша і ворог наш боїться.

Бо є і тим, і тим насправді  що втрачать.

Вони злякались помсти, що в людях пробудилась.

Серця немов воскресли від сліз і від жалю.

І вже у цілім світі нема такої сили,

Що може люд спинити. Наш волелюбний люд.

Мілет покликав греків. І Спарту. І Афіни.

Я вчора це відчув: ми є. І ми – народ.

І ми готові рідну відстояти країну.

І скинути ярмо непроханих заброд.

У персів павутині верхівка наша висне.

Вона їм справно платить. Тому й  живе сама.

І про повсталих греків їй думка ненависна.

Тому й на слово зашморг. І продиху  нема. 

І все ж збагнуть не можу ухвали того суду:

Відняти в мене твір мій, вистави відмінить.

Ім’я моє прилюдно знеславити, огудить…

І все ж – в чім суть моєї гріховної вини?

 

 Есхіл:

В мені дві сили душу шматують на частини.

Я так боявсь провалу. І раптом – успіх твій.

Одна лише вистава – і на таку вершину

Злетів театр в Афінах у вечір весняний!

Ще вчора сумнівався – сьогодні безсумнівно:

Усе старе, замшіле повинне відійти.

Люд потішать зі сцени у дифірамбах-співах –

Топтати воду в ступі. Який же правий ти!

Те, чим живем сьогодні, і мусить буть на сцені.

Не міфи про героїв, а їх життя земне,

Їх біль і радість – ось що є головним для мене.

Не вигадка, а правда приваблює мене.

Я це збагнув нарешті. Тому зі шляху цього

Мене ніяка сила не здатна вже звернуть.

І я тобі завдячую за цю нову дорогу.

І в цім, скажу відверто, вини твоєї суть.

То – привід і не більше: винить поета слово!

Мовляв, ним про нещастя людей він нагадав.

А як же нам без того про наші біди мовить?

А як, щоб відгукнулась в серцях людських біда?

Я це відчув учора. Ти правий: вся громада

Була готова персів роздерти на шматки,

Щоб тільки знов могутня була свята Еллада,

І пережить нам розбрат у час такий тяжкий. 

Діли і владарюй! – цього верхівка хоче.

Ділити нашу землю – то злочин. Правий ти!

Поет – це той, хто людям сліпі відкриє очі.

Поет – це той, хто кличе до спільної мети.

Мета у нас – Еллада. Єдина й неподільна.

Щаслива в божій ласці. Щаслива у житті.

Як і колись багата. Але найперше – вільна.

Я хочу присягнути навік такій меті!

 

  Фрініх:

Великий день, Есхіле. Я думав: все даремно!

Мій ризик і безсоння, мої важкі труди.

У мене вкрали твір, та він побачив сцену!

Високі почуття в серцях він зародив.

Радію і печалюсь, принижений від влади,

Тієї, що вчинила такий неправий суд.

Кажу: Есхіле, так – на сцені має бути правда.

І я заради неї образи всі знесу.

Стерплю облудне слово. І скору цю розправу.

Та, де є той закон, що я порушить смів?

А влада над моїм сьогодні стала правом.

І розтоптала право на слово, щоб знімів.

Украла влада слово – правдиве, вільне слово.

Мені заткнули рота. Образили мене.

Сховали від людей під прикриттям судовним

Те, що для всіх, Есхіле, сьогодні головне.

Боїться влада правди, як власного народу.

Не довіря, хоч правим завжди є лиш народ.

Кажу: коли на слово в людей нема свободи,

У тих людей немає узагалі свобод!

Невільники ми персів і ницих можновладців.

Скажіть, боги, допоки кормигу цю тягти?

Я знаю, буде зміна на сцені декорацій.

Дай боже і в житті нам змін тих досягти! 

 Тим часом повертається церемонія учасників Великих Діонісіїв на площу, де стоять Есхіл та Фрініх. Знову гримлять литаври і чути судового речника:  

Афіни, слухайте! О, славою овіяні Афіни!

Народе, суд твій присудив – великий і ясний:

Драхм одну тисячу сплатити мусить Фрініх:

Штраф  за «Взяття Мілета» – твір шкідливий свій. 

 Танцюють і співають переодягнені фантастичні створіння – сатири. Фрініх і Есхіл прямують до своїх домівок. Згодом щезає з площі й святкова процесія. 

 КАРТИНА ТРЕТЯ. 

 На площі біля входу в театр на південному схилі  Акрополя, через півстоліття після тріумфальної прем’єри Фрініха «Взяття Мілета», стоїть давньогрецький історик Геродот із Галікарнаса і пригадує цю непересічну подію в житті Еллади. 

 Геродот:

Я підлітком стояв на площі цій весняній,

Коли тріумфував тут Фрініх – о тій ясній порі.

Великий муж Еллади, він зміг загоїть рани.

І словом щирим греків серця не раз зігрів.

Його «Фінікіянки» – хвала то Саламіну

І перемозі греків над персами в бою.

Він кинув долі виклик і персам виклик кинув 

Іще «Взяттям Мілета». Бо мав мету свою.

Напевне ж, він у битвах при Саламіні тім же,

А чи при Марафоні не міг тримать меча,

Але разючим словом зі сцени греків тішив

І наближав тим словом він перемоги час.

Взяття Мілета… Доля... І міста доля, й слова…

З тих пір, як суд забрав у Фрініха його,

Рукописа не бачив більш ніхто й ніколи.

Він щез! Як ніби стлів… А чи хто кинув  у вогонь…

Але я свідчу: був тріумф – тріумф поета.

І був ганебний над поетом суд Афін.

Як перси місто, знищив хтось «Взяття Мілета»:

Той біль, що нас за словом повів на Саламін.

Спливає час… Близьке стає уже далеким.

А пам'ять – від далека і до сьогодні міст.

Тому й болить розправа над непокірним греком:

Як рідко за життя цінуєм справжній хист!

І слово – про Есхіла: поет і мужній воїн,

Він бивсь і при Платеях, пізнав і Саламін,

Раніш був Марафон, де став Есхіл героєм.

Але найперш – поет він. І в тім безсмертний він.

Він підхопив знамено у Фрініха старого:

І чим жила Еллада, він те і оспівав.

Він знав одну мету, він знав одну дорогу:

Життям квітує сцена. А без життя – стліва.

Читайте його «Перси» – про Ксеркса втечу з битви,

Що Дарія лихого був нерозумний син.

І думаю: Елладою ви зможете гордитись

Так само щирим серцем, як і пишався він.

Єднались греки. Разом громили персів дружно

На морі і на суші. Під ласкою богів.

Афіни Спарті руку протягували мужню.

І єдність ця скорила всіх їхніх ворогів.

Та біль Пелопоннеса мою вражає душу.

Бо знов війна між греків. За першість міст війна!

Афіни скорять Спарту чи Спарта їх подужа?

О, де Есхіл? Де Фрініх? Хто знов нас об’єдна?

Невже їх слово віще забула ти, Елладо?

Невже загине світ наш, що еллінським я зву?

Важкі це запитання. Завіса часу пада.

Я відповідь не знаю. Надією – живу!

А ще я шлю прийдешнім своє тривожне слово:

Ніколи не єднають ні чвари, ні війна!

Клянусь «Взяттям Мілета». І повторить готовий:

Народ не подолати, якщо він об’єднавсь!

Мені уже Аїдом грозить Харон невтомний.

Перекажіть прийдешнім, як думав Геродот.

Я з Галікарнаса еллін. Я – дослідник скромний.

Скажіть мені, чи вижив по війнах мій народ?   

  Завіса повільно повзе згори. Щезає за нею батько історії – любомудр і патріот еллінського світу Геродот. Звучить музика. І чути плескіт моря. Немає давно вже еллінів, підкорених Олександром Македонським та римлянами, але триває – не спинилося життя на вічних землях древньої Еллади… Хвилі моря доносять відповідь на вічні запитання мудрих і невгасного життя. Чи хоч коли дослухаємось ми до них?

До змісту Іван Левченко ПОРЯТУНОК У ШТОРМ