У ГОРНЯТКУ ДОЛЯ ЗАВАРИЛА КАШУ...

ПОРЯТУНОК У ШТОРМ
Диптих

Дружині Ельвірі

1.
Моєї долі течія
Несе до берега мій човен.
Я ще надій останніх повен,
Та правлю важко човна я.
Бо вир розбурханих стихій
Його верта – лечу з узвишшя!
Дев’ятий вал дірявить днище
Й не залиша мені надій.
Мій човен тоне – йду на дно.
Потік ізнизу крутить тіло,
І зверху пада в гривах хвиля,
Як мокрим накрива рядном.
Здається: марна трата сил –
Боротися з дев’ятим валом.
А ти на березі стояла.
І я у Долі попросив:
Бери і весла, і човна,
І що надбав, і що надбаю.
Але поглянь: вона чекає –
Стоїть на березі вона.
«Чого ж тоді ти в пекло ліз? –
Тут Доля стала дивуватись, –
Сидів би сиднем собі в хаті –
І не було б тривог і сліз.
А так пожни, що забажав!»
Нові й нові підходять хвилі.
І я тоді останні сили
Напружив, щоб здолати жах.
Пекельний вал підняв мене.
Жбурнув – до берега докинув!
... Не плач! Ти ж бачиш – не загинув.
Загоїм рани. Все мине.
Ще будуть човен і весло.
І ми здолаєм люті хвилі.
Твоє чекання множить сили.
Воно у шторм мене спасло.

2.
Молюся дневі: о, прийди!
Дай перебути темінь ночі.
Кудись гуркочуть поїзди,
А я до тебе – й тільки – хочу!
Я це казав тобі не раз.
І повторю у мить останню:
Моя любов не умира.
Не вмре, й коли мене не стане.
До тебе прийдуть ці слова –
І оживе ця мить для тебе,
Як день у сонці ожива,
Коли воно прогляне з неба.
О нескінченний божий день!
Такий – без тебе – нескінченний.
У морі-натовпі людей
Кіл рятівних нема для мене.
У морі тім щодня тону.
Від хвиль буденних захлинаюсь.
Тебе – надію рятівну,
Як день новий, благословляю:
Діждись мене! Я вже в путі.
До тебе поїзд мій гуркоче.
І це єдине, що в житті,
Я над усе насправді хочу!

ГОЛІ СІДНИЦІ

І Кельна димнії громади…
Олександр Блок, Скіфи.

Йде дощ. Хлопці-геї танцюють у Кельні.
Між них Містер-Гей – у блискучім плащі.
Підсмажене м'ясо шкварчить на пательні
І голі сідниці блищать на дощі.

Цілуються геї – сміються щасливо.
Піди розберись – хто в них дама, хто він?..
Музики мелодії грають красиві.
І голі сідниці заповнили кін.

Стою між туристів і очі ховаю:
Мені вдивовижу безбожний інтим.
А геї нітрохи на те не зважають
І голі сідниці – як дулі, усім!

Я йшов за порадою Блока – до Кельна.
Зустрів там громади будівель, а ще –
Побачив, мов сам зашкварчав на пательні,
Ті голі сідниці під кельнським дощем.

Не знаю, чом гірко на серці так стало?
Ці геї – внучки тих дідів, що колись
Діди наші в герці воєннім здолали –
Нам голі сідниці на стріч припасли.

Знічев’я чи з жиру там бісяться нині.
На Рейні далекім – багаті краї.
… От нам би так жити, як в Кельні й Берліні,
Щоб голі сідниці прикрити. Свої…

А ЯК ВАМ ТАМ?

Сніжинки падають-кружляють.
Рябить в очах від тих снігів...
А як вам там, у Парагваї,
Мої вкраїнці дорогі?

Оце б дорогу напитати
І мчати потягом туди,
Де ви осіли ще в тридцяті,
Розстрільні, роки назавжди.

Мені кортить так порадіти,
Що десь живе моя рідня.
І Кобзаря читають діти,
І по-вкраїнськи гомонять.

Із печі хліб так пахне в хаті!
І на іконах – рушники.
По всіх світах нас так багато,
Мої нужденні земляки.

Пустили корінь по чужинах.
Мене витаєте добром.
А як же вам без України?
Невже не сниться більш Дніпро?

Тих запитань – чимало, звісно,
А з-поміж них – одне дійма:
Невже і справді там Вітчизна,
Де є копійка й хліба щмат?

Ото б промовчати, як гостю,
Для чого ж так своїх картать?
Та задрижав у бабці костур
Від тих пекучих запитань.

Їй щось хотілось відповісти,
Та тільки сльози із очей.
І Парагвай той за Вітчизну
Не став для неї і дітей.

Живуть, бо так життя складалось:
Хто втік від куль, хто від тюрми...
Не України позрікались,
А виживали, хто як міг.

Так неприродно між пшениці
Три пальми стали на межі.
Так і вони – мої вкраїнці –
У Парагваї теж чужі.

Бо є під небом Україна.
Та, що у серці й на вустах.
Як не саджай – нема калини:
На чужині – не вироста!

І рветься серце, як затяте,
З усіх світів – на свій поріг,
Бо Україна – рідна мати.
Одну лишати матір – гріх.

У нас зима. А в Парагваї
Дозріли-хиляться жита.
Я в Україну повертаю:
Вона і в серці, й на вустах.

Рідні спасибі за гостину,
За рідне слово, рідний спів.
У кого в генах Україна,
До неї прагне, де б не жив!

Дай Боже внукам, як не дітям,
Зібратись в рідному теплі.
І всім укупі порадіти,
Що є Вкраїна на землі.

Вона додому нас чекає –
Не заблукати б між снігів!..
А як вам там, у Парагваї,
Мої вкраїнці дорогі?

КАША

У горнятку доля заварила кашу.
Каже: «Призволяйся!». «Не соромся!» – каже.
«Виїси тарілку – дам іще добавки.
Тільки, щоб не думав, що життя – забавка.
Відзвучать музики, співи їх троїсті.
Тільки, що заробиш, те і будеш їсти.
Я тобі роботи припасла багато:
Вистачить і в будні. Вистачить і в свята.
Спатимуть сусіди. Прийде ніч глибока.
А тобі не дам я і зімкнути ока.
Засаджу за стіл я. Дам перо у руки.
Будеш ти шукати слово – тяжко, в муках.
А як відшукаєш – подаруєш людям.
Тільки не надійся – грошей не набудеш.
Може, хтось копійку деколи і кине,
Щоб не жебрав сам ти і вдягнув дружину…
Будуть діти в тебе. Сум і радість будуть.
Стануть люди заздрить. Будуть тебе гудить.
І клястимуть слово те, що відшукаєш.
І ти втратиш спокій у далекім краї.
Тільки як надія, що ніде не кине,
Буде в тебе в серці мати-Україна.
Зрадять тебе друзі. Зрадять і забудуть.
Тільки твоє слово жити в пісні буде.
Ти озвешся в пісні. В пісні і заплачеш.
Отаку я долю припасла, козаче!
Ось тобі горнятко. Призволяйся!» – каже.
У горнятку доля заварила кашу…

СТАРИЙ ОРЕЛ

Старий орел розправив крила.
Хотів майнути ввись – не зміг:
Його підступно залишила
До вчора ще незламна міць.

Ще вчора був грозою неба.
А нині хто він – той орел,
Що зовні схожий ще на себе,
Але насправді – сущий мрець…

Сидить на скелі. Мовчки блима
Очима гострими, як ніж.
Та що тепер стрілять очима,
Коли зі скелі не злетиш?

Над ним і жайвір з ластівками,
І навіть горобці – над ним
Літають, раді до нестями,
Немов кепкують над старим.

Орел шугнув униз зі скелі.
Життя без крил не для орла!
… Як він, не зможу – не орел я.
І доля крил, жаль, не дала.

СОН

Поету Марії Матіос

Сон мені приснився: наче
У казковому саду
Я трьох воронів побачив,
Що накликали біду.
Перший каже: «Є країна,
Де я чув щасливий спів».
Другий каже: «Там руїна.
І людей я осліпив!»
Третій каже: «А я знаю,
Як тим людям зір вернуть».
Я лежу і дослухаюсь,
Навіть оком не моргну:
«Треба вичистить криницю.
І джерельної води
Дати людям тим напиться».
Я на ноги. І – туди.
Прибігаю: тьма народу.
До царя мене ведуть.
Я кажу йому: «Володар!
Можу всім вам зір вернуть».
Він: «Верни мені спочатку!».
До криниці я в ту ж мить.
Все привів там до порядку –
І джерельце вже струмить.
Я ту воду життєдайну
Зачерпнув і – у палац.
Випив цар – прозрів негайно.
Потім дяка вже була:
Цар звелів мене схопити.
І – за ґрати. А сліпим
Більш не дав нікому пити.
Я обурився був тим.
І мій сон миттєво здимів,
Як той цар сказав: «Затям:
Легше правити сліпими.
Хто ж прозріє, буде там,
Де й ти зараз…». Слава богу:
То був сон. Бридня якась…
А як стріну де сліпого –
Враз пригадую царька.
Чую: знову хтось торочить
Про сліпих усіх підряд…
… Дай нам, Боже, зрячі очі –
Люду і проводирям!

КОТИ І МИШІ

Бісівське плем’я – сірі Миші
Були при владі довгі роки.
Не віднайти життя сіріше,
Як на моє стороннє око!
Усе тягли у власні нори
Ті кляті Миші. Й жирували.
Пропало зерно із комори.
В сусідів куплене – пропало...
Тоді Коти зійшлись на раду.
Чи день, чи тиждень гомоніли,
Але в Мишей забрати владу
На тім зібранні порішили.
Й таки забрали. Й на папері,
Як і належить, прописали:
Вернуть в комору все – від зерна
І до поцупленого сала.
Допоки все те рахували –
І білі мухи налетіли.
В достатку Миші зимували.
Ще й з меморандумом носились:
Мовляв, повернемо до цурки –
Не завдавайте тільки шкоди:
То у минулому ми – “урки”,
Тепер всім серцем – за народ ми!
Що стало потім – важко мовить:
Коти щось там не поділили –
Пересварилися. І знову
При владі сірі Миші сіли...
Найперше – з’їли меморандум,
Котів загнали у в’язниці.
Хто присягав колишній владі,
Отримав ляпаса по пиці.
Ще й привселюдно – для порядку.
А що потому? Все владналось:
Жиріли Миші у достатку,
Щось про народ Коти нявчали...
Мораль потрібна в байці кожній –
І я не буду відступати:
Факт: владу вибороти можна,
Та штука – нею скористатись!

ТЕЛЕГРАМИ У БЕЗВІСТЬ

Шлю усім SMS-телеграми –
Ні від кого нема вороття.
Ти скупієш на друзів з роками,
Невеселе столичне життя!

Наче станції всі помінялись
І у друзів – нові номери.
Що не спроба – невдала. Невдала,
Хоч би й сотню разів повторив.

Там одне – абонент недосяжний:
Поза зоною всяких надій.
І нікому душа не розкаже,
Як їй важко в столиці одній.

Та невже ж то вам, друзі, дрібниця,
Чи немає мене, чи я є?
Ти на друзів скупієш, столице.
Чи то друзів все менше стає?..

Де ви, друзі? Кричу до нестями:
Я ж один. Я не можу без вас!
Голос губиться, як телеграми,
Що в нікуди я шлю повсякчас!

БЕЗСОННА НІЧ

Мені не спалося всю ніч:
То вив, то гавкав пес надворі.
І повсідались при вікні
Як співчутливі сестри – зорі.

Я їм сповідував печаль
І мовчки скаржився на долю.
А пса було найбільше жаль,
Що надривав скажено голос.

Я хоч під дахом цілу ніч.
А він – самітний і надворі.
На шмаття серце рвав мені
Чужий собака за забором.

Та тільки ранок на поріг –
І пес замовк, мов голос тріснув…
А при вікні – замість зорі –
Тріпоче листячком берізка.

Благословився день новий.
Навстріч – і люди, й сонце гоже.
Ти, псино, більше так не вий,
Бо знову спати я не зможу!

СТРІЛЯЛИ В ЛЕЛЕК

Летіли лелеки з далеких країв:
Із ґелґотом, радо верталися з вирію.
А ти із рушниці їх пострілом стрів.
Лелеки і я не могли в це повірити.

О, як розпростер кожен крила свої.
І як вони з зойком у трави попадали!
Здалось: заридали невтішні гаї
І гнізда порожні над нашими хатами.

Ну, хто ж так стрічає прилітних птахів?
Пташиного грипу всі злякані штамами...
«Чому так?» – питали у мам дітлахи.
«Вони, мабуть, хворі...» – так мовилось мамами.

Хіба ж хвора птаха здолає той лет?
З далекого вирію стільки летітиме?
Скінчилася казка – стріляли в лелек.
І мами стояли з маленькими дітками.

Хіба ж то не їм ті лелеки колись
Сестричку чи братика в хату приносили?..
За пострілом постріл оглушував вись.
А в кого ті постріли? В кого ті постріли?

ЕПОХА ВОДОЛІЯ

Душа від болю ціпеніє.
І чим зарадить їй, хто зна?
В страшну епоху Водолія
Нічим не втішиться вона.

Цунамі... Повінь... Буревії...
І без кінця – реєстр утрат.
Душа від жаху ціпеніє:
Телеекран – як сущий кат –

Вершить свою одвічну справу:
Той присуд, що не відвернуть.
Його автографи криваві
Лишають спокою і сну.

Ну, як мені закрити вуха,
Щоб крик приречених не чуть?
А гільйотина буха й буха,
Глуха до болю і плачу.

Ми всі приречені безжально!
Не знаю я за віщо мста?
А, може, це і є фатальне
Пришестя в судний час Христа?

“Боронь нас, Боже!” – крик гортанний
З душі моєї ввись зрина.
Одні одвічні запитання.
І хоч би відповідь одна.

СУМНА ПІСНЯ

За обрієм сонце зависло.
І нікого в гості чекати.
Яка ж ти сумна, моя пісне,
Як важко тебе доспівати!

Хитається гілля у клена.
Зривається листя пожовкле.
Печальна ти, пісне, у мене.
Та вдячний, що ще не замовкла.

Ще серце тривожиться болем.
Ще сонцю радіє в зеніті.
Ти, пісне, сумна, як ніколи,
Ти – жаль мій на білому світі

За всім, що уже не вернути.
Що сили уже не колишні…
І серце у пісні від скрути
Сумує – самотньо й невтішно.

А сонце за обрій сідає.
Пожовкле зривається листя.
Нехай і сумну, доспіваю
Лише б не завадили, пісню.

МАРІЙКА-УЧЕНИЦЯ

Внучці-першокласниці

Марійко, день сьогодні твій,
Неначе свято Великоднє.
Дзюркочуть коники в траві:
«Марійка в школу йде сьогодні!».

Вона у платтячку шкільнім.
І бантиків яскравих двійко.
Цікаве сонце у вікні:
«Куди збираєшся, Марійко?»

Відчули іграшки біду:
«Вона забула нас та й годі!»
Марійка каже: «Я іду
У перший клас сьогодні».

Вона із квітами спішить.
Комусь це, може, і дрібниця,
А їй навік цей день – в душі:
Марійка стала учениця.

СИНОВЕ ФОТО

Сивіє в мене син. Сніги ряхтять надворі.
Незатишно душі у зимні ночі й дні.
Тривожно мерехтять на небі срібні зорі.
І спати не дають ті зорі у вікні.
Світлину син прислав. Під новорічне свято.
І кілька слів на ній – пекучих, наче лід:
“Не бачились давно – я вже посивів, тату:
Не зчувсь, як на поріг, у гості – 30 літ!”
Дивлюсь на фото я – своїм очам не вірю:
Сріблиться синів чуб – в снігу неначе він...
Хурделить за вікном столичної квартири –
Незатишно мені, бо десь сивіє син.
Душі усього жаль, що відбуло навіки,
Зігріте кимсь чи ні – ніхто про те не зна...
Як привид, за вікном – кульгає пес-каліка.
Я кидаю йому об’їдки із вікна.
... Оглянувся. Вернувсь. Ковтнув усе поспішно.
І знову закульгав. За рогом щез... Я сам:
Стою біля вікна – самітний і невтішний.
На фото – сивий син. І сніг з дерев звиса.
Я знаю : все мине. Розтане сніг надворі.
Мені все відболить, як вічним сном засну.
Та тільки угорі нехай не гаснуть зорі.
Й роки не сиплять сніг на синову весну.

НАМ Є ЩО ЗАХИЩАТЬ!

Коли гули чужі гармати,
Ясиру прагнув яничар,
Ми не могли не захищатись,
Бо нам було що захищать.

Благословляла сина мати
Здолати вражого меча.
Хіба б могли ми захищатись,
Коли б не вміли захищать?

А спробуй біль угамувати,
Коли серця ятрить печаль...
Те серце вміє захищатись,
Якому є що захищать!

Геть від обійм, що, як лещата,
Душить нас ладні, мов курчат...
Уміти мусим захищатись,
Уміти мусим захищать.

І слово рідне, й рідна мати,
І щастя в усміху внучат
Дають нам сили захищатись,
Великий рід наш захищать.

Про рід – це про Вкраїну дбати.
Недоброзичливці сичать
Тому, що вмієм захищатись,
Себе у світі захищать.

Ганьба: про мову знов дебати!
Державний статус іншій дать,
І нічим буде захищатись
І дух народу захищать.

То – пастка: хай і мова брата,
Вона поглине нас і чад.
Сьогодні вміти захищатись –
В собі Вкраїну захищать!

Таке життя – весь час на чатах!
Боронь нас, Боже, від нещасть!
Нам є від кого захищатись
Тому, що є що захищать!

СВОЇМ ШЛЯХОМ

Вклонюсь калині, і вербі,
І пшеницям на ріднім полі.
Якщо й наслідувать – собі:
З вершин покликання і Долі.

Несу свій хрест поміж людей.
Не нарікаю на дорогу.
Життям освічений спудей,
Топчу свій шлях, хвалити Бога!

Коли втомлюся від робіт,
То і останньої хвилини
Вклонюсь калині і вербі,
Що душу вернуть в Україну.

* * *

Живи на світі – хоч до ста! –
І тацю справ наповни вщерть,
А все одно чекає мста –
Смерть.

Та мусиш сам свій дім звести,
Зростити дерево й дитя,
Бо тільки так продовжиш ти
Життя.

До змісту Іван Левченко ПОРЯТУНОК У ШТОРМ