Українське життя в Севастополi Іван ЛЕВЧЕНКО Мигдаль на руїні-6

Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії

КОЛИСКОВА.
Моїй внучці Марійці.

Ходить вечір коло хати.
Промінець від сонця згас.
Час у ліжечка, малята,
Люлі, дітки, спати час!
Сіє зорі нічка -
Небосхил сія.
Ти заплющуй вічка,
Донечко моя!
Песик і коточок
В хатці сплять своїй.
Спи і ти, синочку,
Спи, коханий мій!

Місяць з неба шле привіти
У віконечко до нас:
На добраніч, любі діти,
Пізній вечір - спати час!
Сіє зорі нічка -
Небосхил сія.
Ти заплющуй вічка,
Донечко моя!
Песик і коточок
В хатці сплять своїй.
Спи і ти, синочку,
Спи, коханий мій!

Хай насняться тато й ненька,
Тепле сонце й рідний край!
Діти сплять - сонця маленькі:
Відпочити всім пора!
Сіє зорі нічка -
Небосхил сія.
Ти заплющуй вічка,
Донечко моя!
Песик і коточок
В хатці сплять своїй.
Спи і ти, синочку,
Спи, коханий мій!

ЛЕТЯТЬ ЛІТА.

Летять літа - птахи осінні:
Не повернути, не спинить…
І кожна мить життя безцінна,
Дорогоцінна кожна мить.
Пливе туман осіннім полем.
І сонце вранішнє встає.
А я щасливий, як ніколи,
Тому що ти у мене є.
Летять літа - як листя з клена,
Що під ногами шерхотить.
Тому, що ти у серці в мене,
Дорогоцінна кожна мить.
Пливе туман осіннім полем.
І сонце вранішнє встає.
А я щасливий, як ніколи,
Тому що ти у мене є.

Летять літа - нам мудру осінь
Час надійшов благословить.
Побудьмо разом - серце просить:
Дорогоцінна кожна мить!
Пливе туман осіннім полем.
І сонце вранішнє встає.
А я щасливий, як ніколи,
Тому що ти у мене є.

* * *

Твій легкий, іскрометний танок
Не забути повік, не забути.
Я дивлюсь у вечірнє вікно
І не можу, не можу заснути.

Все спливає у пам'яті знов:
Тиха музика грає. І раптом -
Твій легкий, іскрометний танок,
Як натхненний порив Сарасате.

ЗЕМЛЯ СЕВАСТОПОЛЯ.

Чи думав ти про нашу славу?
Чому у нашім ріднім місті
Земля із каменю й металу
І скрізь-усюди - обеліски?
Бо двічі знищене у війнах,
Воно відроджувалось знову.
Тут плавився метал з камінням,
Чорнозем став рудим від крові.

Земля Севастополя маками вкрита:
Горять вони в травні до болю в очах.
І місто моє на весь світ знамените,
Що жодному ворогу не по зубах!
Тут флотської дружби глибоке коріння,
Якого ніяким штормам не розбить.
Як рідного міста священне каміння,
Хай думка єднає нові покоління:
Нам жити тут разом. У злагоді жить!

Ходімо, сину, рідним містом.
Воно - у сонці і каштанах.
І Чорне море, як намисто,
Його усюди прикрашає.
Ген - кораблі ідуть у бухту.
І хай тебе покличуть далі,
Я хочу, щоби не забув ти,
Чому земля такою стала?!

СПОГАДИ.

Перестав я про щастя мріяти -
Листям стліло кохання твоє.
Важко серцю у все це повірити,
Бо любити не перестає.
Затягло дощовими хмарами
Небосхилу чарівну блакить.
А якою ж були ми парою -
Тільки б жити та долю хвалить!
Що залишається,
Як лист зривається
І стліва?
Одні лиш спогади -
Болючі спогади.
І слова.

Я не знаю, чому так сталося?
Хто дорогу мені перебіг?
Вірно ти так любить присягалася,
Що я вірив одній лиш тобі!
Все минулось, для тебе - забулося.
Серце іншому ти віддала.
Я іду по безлюдній вулиці.
Рана в серці, як і була.
Що залишається,
Як лист зривається
І стліва?
Одні лиш спогади -
Болючі спогади.
І слова.

* * *

Пора світати. Я - мисливець:
Полюю вранішні слова.
Злітає думка полохливо
І, наче мрево, разтава.
А тиша, справді, ідеальна.
Хіба що ходики - "тік-так".
І лиш думки такі банальні,
Що жаль папір псувать відтак.
Не можна силувати душу.
Та раптом ранок - синій птах.
Прицільно сонце враз на мушку
Бере його - пора світать!
Я усміхаюсь синій сині.
Кладу перо - відполював...
Промінчик влучив в щічку сину.
Пора вставати - час до справ.

ПОВЕРНІТЬ, ПТАХИ!

Плинуть журавлі.
Тануть вдалині.
Мила, як колись,
Посміхнись мені!
Сніг з височини
Доліта до вій...
Двері відчинив
Я зимі своїй.

Пролягли шляхи,
Та не все минулося...
Поверніть, птахи -
Дні моєї юності!

Сніг ішов - затих,
І зими - нема.
Рано в гості ти,
Зимонько-зима!
Вигляда з імли
Небо голубе.
Мила, як колись,
Я люблю тебе!

Пролягли шляхи,
Та не все минулося.
Поверніть, птахи -
Дні моєї юності!

Що було - збулось...
Нарікать дарма!
Срібла до волось
Припасла зима.
Я літа просив -
Не прийшли назад.
Дай нам, Боже, сил
Стріти снігопад!

Пролягли шляхи,
Та не все минулося.
Жаль мені, птахи, -
Не вернути юності!

МОРЕ І ТИ.

Зоряна ніч. Далеч морська.
Де ти тепер, моя зоре?
Доля така у моряка -
Жити тобою і морем.
Йти кораблю - через порти,
Через шторми і прощання.
Зоре моя, море і ти -
Доля моя і кохання.

Як зоря ясна, не згасай-світи,
Зіронько моя!
Де я не бував, кращої, ніж ти,
Не знаходив я.
Запитай у хвиль -
І зізнаються хвилі:
Ти у серці моїм - і кохана, і мила,
Як кораблю - незрадливий маяк!

Знаю одне - стрінеш мене.
Вірю - зустрінеш з любов'ю.
Хай корабель мілину обмине,
Й ми не змілієм з тобою!
Зоряна ніч. Далеч морська.
Де ти тепер, моя зоре?
Доля така у моряка -
Жити тобою і морем.

ЄДИНА.

Усе мілке щеза, як піна,
Як сніг на сонці розтає.
І тільки ти, моя єдина,
Коли ти є - навіки є!
Щасливі дні, щасливі ночі,
Твій кожен рух і кожен жест
Душа відчути знову хоче:
Їх пам'ять серця береже.

Я цілував - ти посміхалась.
З узвишшя сонце милувалось.
І тільки в берег били хвилі,
Кричали чайки щось своє.
А серцю праглося літати -
Усьому світу розказати,
Що ти у мене ніжна й мила,
Що ти найкраща в світі є!

Допоки ти мене кохаєш,
Тебе кохатиму одну,
Хоча життя, що проминає,
Як нашу юність не вернуть.
Та не зважай на те, кохана!
Бо доля множиться на двох.
Поглянь довкіл, - квітучий ранок,
Немов любові торжество.

ДОБРИДЕНЬ!

Добридень! - і людям, і сонцю, і вітру!
Як пар від землі, йде до серця тепло.
Мені, як удома, ніде ще у світі
Щасливо так, любо повік не було.
Якщо вам невідомо,
Що вертає додому,
На душі так бентежно чого,
Запитайте у неба,
Запитайте у сонця,
І послухайте серця свого!

Хай золото сяє в чужинському краї,
А серцем відчуєш: усе там - чуже!
Та й більшого раю на світі немає,
Як той, що душа, мов скарби, береже.
Якщо вам невідомо,
Що вертає додому,
На душі так бентежно чого,
Запитайте у неба,
Запитайте у сонця,
І послухайте серця свого!

Я щастя за морем не стану шукати:
Щасливий вертаю з далеких доріг.
Бо рідний мій край - то моя рідна мати,
Моя Батьківщина, мій сонячний рід!
Якщо вам невідомо,
Що вертає додому,
На душі так бентежно чого,
Запитайте у неба,
Запитайте у сонця,
І послухайте серця свого!

ПРИЇЗДІТЬ У СЕВАСТОПОЛЬ!
Олександрові Лук'янченку - колезі й другові.

Коли сонце все затопить -
Синє море і блакить,
Я вам раджу - в Севастополь,
В Севастополь приїздіть!

Там, де хвилю білогриву
Котить берегом прибій,
Є на світі восьме диво -
Севастополь любий мій!

Тепле літо пролітає,
Як одна щаслива мить.
Хто іще того не знає -
В Севастополь приїздіть!

Біле місто - біла чайка,
Мигдалю рожева віть.
Якщо серце хоче щастя -
В Севастополь приїздіть!

Навіть хай не до спочину -
В тузі серце защемить,
Як до друга, неодмінно
В Севастополь приїздіть!

Там, де хвилю білогриву
Котить берегом прибій,
Є на світі восьме диво -
Севастополь любий мій!

Він як диво - загадковий.
А щоб диво зрозуміть,
Приїздіть обов'язково -
В Севастополь приїздіть!

БАТЬКОВІ.

За літом осінь і зима -
Чи з нами, чи без нас - вертають.
Вже сорок літ, як Вас нема,
А я люблю і пам'ятаю.

Живу за двох, хоч сил катма.
Інакше жити - не встигаю...
За літом - осінь і зима.
Живу. Люблю. І пам'ятаю.

САДИ.

Насаджу я сади - то слід мій на землі.
Хай цвітуть вони завжди.
Хмари сонцем розведу,
Як тільки-но біду
Хтось накличе на мої сади.
Моя земля - то пісня солов'їна.
Моя земля - любов моя єдина.
Рідний мій краю,
Де б не бував я,
Серцем вертаю сюди!

Де я ріс, б'є вода - кринична і дзвінка.
Там батьків моїх сліди.
Мама вийшла до воріт
І дивиться услід -
На синівські молоді сади.
Моя земля - то пісня солов'їна.
Моя земля - любов моя єдина.
Рідний мій краю,
Де б не бував я,
Серцем вертаю сюди!

Зелен-шум, зелен-шум: квітує то життя
У садах - моїх садах.
України вічний спів
У маєві садів.
А відлуння - у людських серцях.
Моя земля - то пісня солов'їна.
Моя земля - любов моя єдина.
Рідний мій краю,
Де б не бував я,
Серцем вертаю сюди!

* * *

Благословенний час ранковий.
Щебече птаство до знемоги.
І промінь сонця диригентом
У тім оркестрі первозданнім.
Дніпро сміється ген у далях:
Знов Хортицю зі сну вмиває.
Цвіте акація довкола
І пахне - аж дурманить розум.
Як жити хочеться на світі,
Слова найкращі відшукати.
А спів такий у верховітті,
Що просто гріх - не римувати!

СПАЛЕНІ МОСТИ.

Журавлиний клин
В небі проліта.
Забілів жасмин,
Як твоя фата.
Забілів жасмин...
Тільки не питай,
Чому я один,
Як самотній птах?

А хто може повернуть
Те, що серцю не забуть?
І хто може їх спасти -
В серці спалені мости?

Журавлиний клин -
То моя печаль.
Долі розійшлись -
Серцю стало жаль.
І зацвів жасмин,
Де прощались ми.
Журавлиний клин
В даль змахнув крильми.

Відцвіта жасмин -
Відцвітем і ми.
Журавлиний клин
Журно засурмить.
Буде, як колись,
Тільки не для нас.
Хто мости спалив -
Не любив сповна!

А хто може повернуть
Те, що серцю не забуть?
І хто може їх спасти -
В серці спалені мости?

* * *

Дощі від плакали: прощай!
Зів'яли айстри і жоржини.
Який там настрій - не питай:
Самотньо. Холодно. Осінньо.

А за вікном - похмурий день.
З обіймів вітру рветься листя.
А він - то рвучко нападе,
То стихне враз. То знову злиться.

І тут взаємності нема! -
Як вихор, думка пролетіла.
А вітер гілля обійма,
Зриває листя знахабніло.

Дивак, їй-право! Схаменись:
Ну, що ти силуєш - не скориш...
Хто ж так кохає восени -
В таку дозрілу мудру пору?!

Хіба ж це юнка по весні,
Що обійми - і втратить розум...
В такі холодні хмарні дні,
Коли одна суцільна проза,

Ще треба ж серце розбудить,
Зігріти ніжністю й терпінням,
Аби пізнати дивну мить -
Любов душі - любов осінню.

Які то щедрі почуття,
Які глибинні і жагучі!
Одного жаль стає - життя
Таке стрімке, скороминуче!

А ти надихатись не встиг
Сповна одним повітрям з нею.
Як любиш - їй розповісти.
Але не словом, а душею.

Життя єднає, та не всіх.
Я їй чужий. Вона ж - єдина.
Ридає дощ. А вітер стих.
Самотньо. Айстри і жоржини...

У КІНОТЕАТРІ.

Якби спитати, що ще треба,
Сказав би долі - в добрий час!
Я знову думаю про тебе.
А ти поправ мене: про нас.

Облич, як зір на небі - в залі.
Я зовсім їх не пізнаю.
Мені б лиш - ти мене торкалась
І руку тиснула мою.

Ти кажеш: дивляться на тебе
І, мовби, кличуть звідусіль...
То що поробиш: сонце в небі
Також єдине - для усіх.

В його промінні можна грітись,
А доторкнутись - хто рискне?!
То дай же серцю порадіти,
Що ти обрала лиш мене!

Що й на січневому морозі
Твій погляд може обігріть.
Ми поруч знов. А чому сльози?
Хай нас Господь благословить!

* * *
Я люблю тебе слухать, моя королево,
Як у місті нічному удвох ідемо.
Я люблю наш причал - цю зупинку кінцеву,
Де з Сирця й Оболоні всілякий бомонд:
Той в картузику - жертва відоперних арій -
Зазирає у вічі і п'яно співа...
У істериці дама, що вийшла із бару.
Поруч - півник-супутник качає права...
Раптом стихне все враз, і тоді мені чути,
Як ти дихаєш поруч. І любиш мене.
І у серці моїм, так тобою розкутім,
Як на площі святковій, вогонь спалахне:
Повертайся, кохана! Тролейбус кружляє.
Я самотній іду у вечірню пітьму
І немовби з тобою про щось розмовляю.
Посміхаюсь собі - сам не знаю чому.

ПРИЛЕТІЛИ ЛЕЛЕКИ.
Андрію Соболєву - барду і колезі.

Так звично і легко,
Немов снігопад,
Лелеки, лелеки
Злітають до хат.
То, кажуть, на долю,
На щастя, на цвіт…
Ходімо у поле,
Де ранок розцвів.

Світанками, росами
Стріне земля.
Весняними грозами,
Громом здаля,
Дощем довгожданним
Зустріне весна,
Веселкою встане,
Єднаючи нас.

Так радісно, мила,
Так легко іти!
Кохання відкрило
Нам диво-світи.
Над хатою, глянь-но:
Лелеки політ.
Ходімо, кохана,
По рідній землі!

Здалека, здалека
Вертають назад:
Лелеки, лелеки
Злітають до хат.
Нам завжди вертати
З далеких доріг -
До рідної хати,
На рідний поріг!

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!
Олександру Горшкову - композитору, землякові й другові.

Знов у клена цвіт зелений -
На те весни, щоб цвісти.
А до того диво-клена
Ти прохав мене прийти.
І цвіли довкола вишні,
І щасливий ти ішов.
Заспівала скрипка ніжно
Про мою любов.
Я люблю тебе,
Одного тебе,
Вимолю тебе
У Бога і людей!
Вип'ю все до дна.
Тільки хай струна
Нам звучить одна -
Не змовка струна.
Позлітало листя з клена,
Білі вишні відцвіли.
Хай роки летять - для мене
Ти такий, як і колись.
Лиш волосся - в білім цвіті,
Наче перший сніг пішов.
Є у мене ти на світі
І моя любов.
Я люблю тебе,
Одного тебе,
Вимолю тебе
У Бога і людей!
Вип'ю все до дна.
Тільки хай струна
Нам звучить одна -
Не змовка струна.
Наче вчора ми побрались,
А вже діти - на порі.
Ми старі, ти кажеш, стали,
Ні, мій любий, не старі:
Просто ми - осінні квіти.
Ти натомлений прийшов...
Хай минає все на світі -
Тільки не любов!
Я люблю тебе,
Одного тебе,
Вимолю тебе
У Бога і людей!
Вип'ю все до дна.
Тільки хай струна
Нам звучить одна -
Не змовка струна.

ВІТРИ НАД ДОЛЕЮ.

Гей, над долею вітри - нам недоленька:
Ой, нагнали звідусіль із дощами хмар.
А мені б летіть у світ, як соколику:
Гей, вітри-дощі рясні - то мені дарма!

Вітре, ти не ридай -
Буде світлою даль.
Сонця-долю нам дай,
Дай радості!

Гляне світло з-за хмар -
І розтане пітьма.
Гей, нам доля ясна
Хай справдиться!

Я у долі попрошу - будь ласкавою:
Втихомир свої вітри, і дощі пройдуть.
Мчать літа мої у даль - над отавами,
І надія не згаса - на щасливу путь!

Вітре, ти не ридай -
Буде світлою даль.
Сонця-долю нам дай,
Дай радості!

Гляне світло з-за хмар -
І розтане пітьма.
Гей, нам доля ясна
Хай справдиться!

МОЛЮ ДОРОГУ.

Молю дорогу - не кінчайся!
Прошу свій голос - не змовкай!
Допоки струни чують пальці,
Звучить мелодія нехай.
А клавіш фарби - чорно-білі.
А скільки заздрісних облич.
Як ви невдач моїх хотіли,
Щоб не висовувався лиш!

А душа: не бійсь! Хто диха в спину,
З тими не іди на компроміс:
Можеш виграть як людина
І програти як артист!

Я йшов дорогою своєю:
На те й дорога, щоб іти.
І все, що маю я від неї, -
Бажання вічне висоти.
Моя зоря - незрадна зірко,
Веди крізь терни - до людей.
Хай буде втричі важко й гірко,
Не зваблять патока й єлей.

А душа: не бійсь! Хто диха в спину,
З тими не іди на компроміс:
Можеш виграть як людина
І програти як артист!

Молю дорогу - не кінчайся!
Прошу свій голос - не змовкай!
Допоки струни чують пальці,
Звучить мелодія нехай.
І в тій мелодії високій
Сягне хай голос в неба синь.
Спасибі, доле, за неспокій
В ім'я гармонії й краси!

А душа: не бійсь! Хто диха в спину,
З тими не іди на компроміс:
Можеш виграть як людина
І програти як артист!

* * *

Не заздри - радій, що розумні є поруч.
У них твій неспокій і спрага пізнання.
Хто мислити вміє, той красно говорить.
Лиш праця рятує від всобікопання.
Від тих комплексацій подалі! Будь певен,
Що й ти не останній у тім легіоні.
Засядь за путяще, глибоке й суттєве.
Відчуй своє серце - натхненне й безсонне.
Бо все, що ти зробиш, - то картка візитна.
А жить лиш вчорашнім - невдячна є штука.
Тримає людину - своє, заповітне.
А поруч розумні - від них і наука.

РІДНА МАТИ.

Скільки сонце промені нестиме,
Стільки хлібній ниві колосить.
Так і сад життя повік цвістиме -
Сад братерства, щастя і краси.

Серце пісня сповнює крилата:
Україно, шлях твій - до зірок!
Ти - одна на світі наша мати,
Люба в будні нам і люба в свято,
Щедра серцем материнським на добро.

Наша доля й думи а нас - єдині.
У сузір'ї мов - слова одні:
Щоб цвіла у щасті Україна,
Сад братерства вічно зеленів.

У обійми брат приймає брата.
Гостям усміхається Дніпро.
Нас цьому навчала рідна мати:
Чи то в будні, чи в веселе свято
Бути щедрими на щирість і добро.

То й ніхто нас в світі не здолає:
Ми своєю вдачею міцні.
Сонце Незалежності нам сяє
І відродження звучать пісні.

Квітне сад. У ньому нам зростати.
Збережем його від бур і гроз!
Україно! Рідна наша мати,
Після буднів завжди буде свято.
Ти благословенна Богом на добро!

* * *

Чи поїзди, чи дні летіли...
Статично станції стояли.
І чорна ніч над світом білим.
І білий сніг - над чорноталом.
А дні - не зчуєшся, як сплинуть.
І як вони роками стануть.
Лиш неба хустка синьо-синя
Віки цвістиме первозданно.
Природа мудра, зрозуміло.
Бо що статичність? Лінь... Байдужість...
А що лишиться людям? Діло.
А ще оте, що гріло душі.
Воно нетлінне, як високе.
Як не тепер - збагнеться з часом.
То не життя - поодаль, збоку,
Без перемог і без поразок.
Життя - незвідані алюри
У невідкрите, щоб пізнати!
Покличе - йти на амбразури,
Немов пшеницю засівати!
І там, де важко, в поміч пісню.
Не нидіть в нюнях, а в дорогу!
От уяви: розите військо,
Вмер командир, і ти - за нього.
Ти мусиш вивести ту решту
З вогню, з-під обстрілу, із пекла!
Довкіл боліт - натрапить стежку.
Хай навіть морок. Навіть смеркло.
Глянь - що то? Промінь? Звідки, любий!?
Та то ж зоря - зійшла і впала,
Щоб освітити стежку людям,
Куди нога їх не ступала...
Отак і йти: через тривоги -
Невтримно, голосно, весняно.
Бо що таке життя? Дорога
У невідкрите, у незнане.
І хай контрасти не лякають:
Де білий сніг - там чорнотали.
Минають дні і хай минають.
Лиш каяття щоб не вертали!
І щоб в кінці, коли безсило
Востаннє глянеш в синє небо,
Був поруч син. Щоб праглось сину
Піти ще далі. Що ще треба!

ОБЖИНКИ.
Друзям дитинства - нині механізаторам Федорові та Івану Химичам із села Мала Токмачка
Оріхівського району Запорізької області.

У моєму селі відспівали обжинки.
Бризка щастя з очей посивілих дядьків.
Я стернею іду. І ніде - ні зернинки.
А край поля зостався рядок колосків.
Я стою біля них - чи зірвать, чи не рвати?
А колись би за це вкоротили життя...
І кажу я синам: треба ниву дожати,
Бо ще день - і дощі, і вітри налетять.
Залишаються вам і доріг далина,
І на сонці настояне літо.
Дай вам, Боже, збагнуть, що незмінна ціна
І у слова життя, і у колоса жита!

Спить в амбарі зерно - буде хліб і до хліба.
А дядьки знов у полі. І я йду до них.
Відрізають дядьки, наче золота скибу,
Від хлібини шматок - пригощають усіх.
Ген від поля ракети - в космічній блакиті,
А в моєму селі від весілля - луна.
Я онукам кажу: в полі визріло жито.
Хай те поле ніхто з вас повік не мина!
Залишаються вам і доріг далина,
І на сонці настояне літо.
Дай вам, Боже, збагнуть, що незмінна ціна
І у слова життя, і у колоса жита!

ЗОРЯНА НІЧ.

Місяць, як сонце, над горами.
Любо на серці мені.
Зоряна, зоряна, зоряна,
Зоряна ніч.

Перші зізнання під зорями.
І солов'їні пісні.
Зоряна, зоряна, зоряна,
Зоряна ніч.

В щасті, у радості, в горі нам
Сяє у височині
Зоряна, зоряна, зоряна,
Зоряна ніч.

Спи, моя зіронько зморена,
Сили додасть уві сні
Зоряна, зоряна, зоряна,
Зоряна ніч.

МЕДИТАЦІЯ.

Шумує світ, гуде, не спить,
У душу стука звідусюди:
- Чи встиг, що думав ти, зробить:
Під сонцем спраглих напоїть
І шлях вказати тим, хто блудить?

Я оглядаюся назад:
Дрібним здається все, безликим...
Хоч мав зрости вже, певно, й сад,
Де тінь, і плоду аромат,
І спів невтомної сопілки...

Примарні мрії - пустота!
А праця, хоч мала, то - праця.
І недаремно йдуть літа,
Коли вже внучка підроста
І перші сходи колосяться.

А щодо саду - буде сад.
Якщо не мій, то - спільний буде:
Міцний, пишніший у стократ.
Лише б устигнуть серця скарб
Відкрить землі своїй і людям.

Шукаєм істини життя -
Вона ж проста і віковічна:
Зростити дерево й дитя,
Усе робити до пуття
І відкривать себе для інших.

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"