Українське життя в Севастополi Іван ЛЕВЧЕНКО Мигдаль на руїні-5

Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії

БАЖАННЯ.

Як сонця промінь, ти до мене -
Дощам і вітрові назло…
Зустрів тебе - і враз шалене
Так несподівано прийшло
Кохання!
І одне бажання:
Щастя, щоб у тебе,
Скільки зір у небі!

Звелись веселки-дивоцвіти.
Лягли до сплетених долонь.
І дивувалися сусіди:
Такого зроду не було
Кохання!
І одне бажання:
Щастя, щоб у тебе,
Скільки зір у небі!

На серці легко і святково.
Дай боже, прошу одного,
Щоб усміхався веселково
І не згасав повік вогонь
Кохання!
І одне бажання:
Щастя, щоб у тебе,
Скільки зір у небі!

* * *

Діждуся літа. І діждався:
Удосталь сонця і дощів.
Стрічаю ранок на терасі,
Коли надворі - ні душі.

Спішу вклонитися Дніпрові.
Вертаюсь - люди звідусіль.
А діти зміїв паперових
Шлють гуртом у безхмарну синь.

Ну, не ідилія з ідилій!?
Та серце щем пройма до дна:
Не забувається неділя
З трагічним вибухом - "Війна!"

ЗОЗУЛЬКА.

Листя жовкне. Пада листя.
Знову осінь із вітрами.
Я о цій порі із міста
У село спішу до мами.

На калиновому мості -
Все таке близьке й знайоме.
Я до мами їду в гості,
А колись казав - додому!

Тихо ходики: "Тік-так!"
А зозулька, як не чує:
Не кує - чи то слабує,
Чи не ті уже літа…
Тихо ходики: "Тік-так!"

Голуби сплять на причілку.
Сизі, я до вас вернувся!
І снує невтомна бджілка
У дворі - моя матуся.

Оживає рідна хата:
Я привіз онуків, мамо!
Дайте Вас мені обняти,
Посидіти разом з Вами.

Тихо ходики: "Тік-так!"
А зозулька, як не чує:
Не кує - чи то слабує,
Чи не ті уже літа…
Тихо ходики: "Тік-так!"

У степу зійшли озимі.
І вкриваються снігами.
Я не хочу, щоби зими
Вкрили памороззю маму.

Ще веселе сонце сяє -
Посміхається старенька.
А зозулька замовкає,
Як одну лишаєм неньку!

Тихо ходики: "Тік-так!"
І зозулька - до віконця.
Дай Вам Бог - здоров'я й сонця,
Мамо, многая літа!
Тихо ходики: "Тік-так!"

НА ТИХОМУ ПРИЧАЛІ.

Стрічатися легко. Прощатися гірко.
На тихім причалі в очицях - імла...
А хочеш приміряти дам безкозирку,
Щоб трішки на мене ти схожа була?

Усмішку твою я забути не можу.
І креслю щодня календар на стіні.
У білому платті на чайку ти схожа.
У білому платті ти снишся мені.

А чайці без моря не жити.
Без моря моряк - не моряк.
Як море, тебе розлюбити
Не можу, кохана,
Не можу, кохана,
Не можу, кохана моя!

Ти скажеш, як довго і вірно чекала,
Про те, що кохання усе-таки є.
І підемо разом ми тихим причалом.
Хай хвилі шепочуть про щастя моє.

А чайці без моря не жити.
Без моря моряк - не моряк.
Як море, тебе розлюбити
Не можу, кохана,
Не можу, кохана,
Не можу, кохана моя!
І серцю, як чайці,
І серцю, як чайці,
До тебе летіти здаля.

ДРУЖИНА МОРЯКА.

На плацу я вперше, милий,
Все майнуло, ніби сон:
Сонце кортик золотило
І дві зірочки погон…
Чорне море - синє-синє.
Зблизька - ніжне. А здаля?
Ви спитайте у дружини
Командира корабля.

А як шторм і ніч, як море?
І хоч вісточка б одна!
Уночі не гаснуть зорі,
Як і світло із вікна.
Чом тобі не до спочину,
Коли всі на світі сплять?
Ви спитайте у дружини
Командира корабля.

Я ту мить чекаю знову
(хто чекає, той діжде!),
Коли подано швартові
І по трапу ти ідеш.
Що в душі у ту хвилину?
І що серце промовля?
Ви спитайте у дружини
Командира корабля.

* * *

Дощі. Дощі, немов з відра.
Від них нема душі спочину.
Твій пальчик ніжно витира
Зі щічки крапельку-краплину.

Я насторожився - сльоза?
А ти - аж мружишся від щастя!
Краплинка пада. І сповза,
Де я вустами б мав припасти...

Як від дощів уберегти
Тебе - чарівну й довгожданну?
Прошепочи, що любиш ти,
І ми перейдем дощ, кохана.

ЛИСТОПАДИ.

Листопади вертають нам зими.
Листопади летять, як літа…
Ми ще вчора були молодими.
А сьогодні - вже цвіт обліта.
А сьогодні вже хочеться знову
Повернути на батьків поріг:
До найпершої в світі любові,
До найвищої в світі зорі.
За вітрами ти десь, за снігами,
Рідна хата в моєму краю,
Де вже кличуть бабусею маму,
Посивілу матусю мою.

Так і мусить усе повторитись:
Підуть діти у світ на зорі.
Тільки дай їм Господь - не баритись,
Бо сивіють без них матері.
Вийде мама - щаслива і рада,
Що діждатися в гості змогла.
Повертають мене листопади
До найбільшого в світі тепла.
За вітрами ти десь, за снігами,
Рідна хата в моєму краю,
Де вже кличуть бабусею маму,
Посивілу матусю мою.

ОБІРВАНА ПІСНЯ.
Навіки вічні 37-літньому Олегові Ткаченку - другові, співаку і композиторові.

Мій побратиме, як же так:
Узять і пісню обірвати?!
Ти ж обіцяв, що буде та,
Що я писав - про рідну матір...
Тебе пекли оті слова:
Ми ж однієї групи крові!
Казав: якби була жива,
Все повторив би їй до слова:
Як ти любив, що не сказав...
Тепер вже там розказуй мамі...
Гірка зривається сльоза.
Та що удієш тут сльозами?!
Був побратим - і вже нема.
Надворі, глянь, - спекотне літо,
А на душі - всуціль зима:
Без тебе душу не зігріти.
Від болю все кричить єство.
Слова, слова - які ви пізні!
На кого ж ти залишив пісню,
Яку писали ми удвох?
На кого ти залишив пісню?!

МІСТО МРІЇ.

Чорним морем місто плине,
Наче диво-пароплав.
Той не знає України,
Хто в цім місті не бував.
На безмежному просторі
Кораблі - із далека.
Севастополь, Чорне море -
Ви у серці моряка.
А що в серці, те зігріє,
Хоч снігами засипай!
Севастополь - місто мрії,
Поклоніння гідний край.
Тут бої були криваві:
Ще болять рубці від ран.
Севастополь - місто слави,
Місто-воїн, ветеран.
Щоб трудилось мирно місто,
Веселилось залюбки,
Присягли на це Вітчизні -
Чорноморці-моряки.
У блакиті сонце висне.
Боже, й ти благословляй
Севастополь - рідне місто,
Поклоніння гідний край.

НА МОРІ ЧОРНОМУ.

На морі Чорному на хвилях уряд
Чайки-човники плинуть далеко в Царград...
Пливуть козаки - їх невільники ждуть.
Нелегка їм путь, грізна, козаченьки, путь.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.
Ген басурманський край - твої там брати.
Рабські тавра їм встигли залізом впекти.
Пливуть козаки, щоб звільнити братів.
Та не всім вберегти козакам животів...
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.
По морю човники вертають назад.
Весла весело плещуть - позаду Царград.
Пливуть козаки - кров сочиться із ран.
Вільні браття-брати. Лиш поліг отаман.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.

СЛУЖИМ УКРАЇНІ!
Співакові Артему Маковському.

У тім краю, де море й кораблі,
Де бухти Севастополя - у сонці,
На рубежі Вкраїнської землі
Несуть надійно службу чорноморці.

Як Севастополь, що стоїть віки,
Ми - спадкоємці доблесті і слави.
Військові моряки,
Військові моряки,
Ми - Чорноморський флот держави.

Щоб діти засинали без тривог
Під мамину вечірню колискову,
Здолаємо шторми, бо з нами Бог:
І перешкод немає морякові!

Як Севастополь, що стоїть віки,
Ми - спадкоємці доблесті і слави.
Військові моряки,
Військові моряки,
Ми - Чорноморський флот держави.

Ідуть на Чорнім морі кораблі.
Наш прапор - житнє поле й небо синє.
Народові своєму і землі
Ми присягли і служим Україні.

Як Севастополь, що стоїть віки,
Ми - спадкоємці доблесті і слави.
Військові моряки,
Військові моряки,
Ми - Чорноморський флот держави.

СИНОВІ.
Василеві - дипломату й моїй надії.

Коли в далекому краю
Ти щастя стрінеш, любий сину,
Не забувай рідню свою,
Свою вишневу Україну.
Бо світ широкий, а вона
Під сонцем лиш одна-єдина:
До болю рідна сторона -
Блакитноока Україна.

Коли в далекому краю
Не стане сили жити, сину:
То душу зболену твою
До себе кличе Україна.
Бентежить рідна сторона,
Що зветься просто батьківщина.
Безмежний світ, а лиш одна
На світі, сину, Україна!

Там, у далекому краю,
Не залишайсь надовго, сину.
Бо змовкнуть співи у гаю,
Без тебе опаде калина.
І погляд матері сумний,
Коли ключі у небі плинуть…
Вертай додому, сину мій,
Бо що є світ - без України?!
Той світ широкий, а вона
Під сонцем лиш одна-єдина:
Навіки рідна сторона -
Твоя, мій сину, Україна.

ПРО МОХ.

Гадать на гущі - то пусте!
Допоки сущі ми на світі,
Нам у сьогодні вічно жити.
І мохом слід не заросте.
Все відцвіте. Й цвістиме знов.
Від сонця - ранку йти до хати.
Поетам вічно римувати
Рядки про щастя і любов.
І не поменшає хули.
І буде заздрість до сусіда.
Не дай лиш бог нагрянуть бідам,
Щоб душі мохом обросли.
Тоді, їй-право, все - пусте!
І нас, сьогодні в світі сущих,
Назвуть нездарами грядущі.
І мохом слід наш заросте.

ДВІ ДОРОГИ.

Люди стежку протоптали.
А довкіл - жита зійшли.
Хитрі стежку обминали -
Навпростець житами йшли.
Став і я жита топтати...
Ще й колосся назривав!
І тоді сказала мати
Золоті свої слова:

Є на світі дві дороги.
Ту, що хочеш, обирай.
Коли збочиш до лихого,
Сам на себе нарікай.
Я молитимуся Богу:
Береже тебе нехай!

Між людей і звір вчорашній
Одомашненим стає.
Дорожи іменням нашим -
Бережи ім'я своє!
Можна все придбать на світі,
Та ніколи і ніде
Честі, сину, не купити
І поваги - у людей.

... Вже давно немає мами.
Вже давно я батьком став.
І вже сам її словами
До синів не раз звертавсь.
І сини зросли на диво.
Не зреклися слів моїх.
Засівають житом ниву.
Вчать діток своїх малих:

ПРОБАЧТЕ, МАМО!

Коли квітчали Вам дорогу,
Я, мамо, те збагнути зміг,
Що на цім світі головного
Як син сказати Вам не встиг.
Вертавсь натомлений з роботи,
А часу - обмаль, як на зло,
І все лишалося на потім.
І тільки потім - не було!
Роки минають за роками
І додають душі жалю,
Бо я не встиг сказать Вам, мамо,
Про те, як ніжно Вас люблю!

Згадав зимовий вечір білий:
Удвох ми, мамо, за столом.
І Ви - про те, як нас любили,
І як нелегко Вам жилось.
Як батько нас, малих, залишив,
І вітчим довго так звикав...
Стояла в хаті дивна тиша,
Що й досі серце обпіка!
Роки минають за роками
І додають душі жалю,
Бо я не встиг сказать Вам, мамо,
Про те, як ніжно Вас люблю!

Минуло все, бо все - минає!
До вічних зір Ви відійшли.
Як, мамо, Вас не вистачає!
Як мало в світі Ви жили!
Я мучусь довгими ночами:
Чому так склалось у той час,
Що я Вас мало тішив, мамо?
Пробачте сина, прошу Вас!
Роки минають за роками
І додають душі жалю.
... І все ж я встиг сказати, мамо,
Про те, як ніжно Вас люблю!

ДИЛІЖАНС.

А ти, вигадник - мій коханий:
Примчав на трійці в гості рано.
Сказав мені, що маю шанс -
Як пані сісти в диліжанс!

Диліжанс -
Такий гармидер на бруківці!
Диліжанс -
Ти переїхав чорнобривці.
Диліжанс -
Куди так коні поспішають?
Диліжанс…
А де кохають - там страждають!

І ми поїхали з тобою.
Ти клявся вічною любов'ю!
А потім випав інший шанс:
Ти іншу взяв у диліжанс.

Диліжанс -
Такий гармидер на бруківці!
Диліжанс -
Ти переїхав чорнобривці.
Диліжанс -
Куди так коні поспішають?
Диліжанс…
А де кохають - там страждають!

А ти, вигадник - мій коханий…
Для чого серце моє ранив?
Воно кохати мало шанс,
А ти його - під диліжанс!

Диліжанс -
Такий гармидер на бруківці!
Диліжанс -
Ти переїхав чорнобривці.
Диліжанс -
Куди так коні поспішають?
Диліжанс…
А де кохають - там страждають!

ВЕСІЛЛЯ.

Косу чесала, косу...
Збив - та не любий - роси...
Літо злітає з клена -
Ти не пішла за мене.
Ти одвернулась, мила,
Кажуть: рідня навчила.
Бо не моєму свату
Ти відчинила хату.

Та й веселі ж дружки на весіллі!
Та й розкішна у тебе фата!
Листя з клена летить до застілля:
То - до тебе мій біль доліта.

Ти - мого серця згуба.
Що тепер скажеш, люба?
Сонця нема без неба -
Як же мені без тебе?
"Гірко!" - гуде весілля.
Гірко та ще й і з біллю.
Гірко, а всі сміються.
Гірко - аж струни рвуться!

Все, що було, минуло.
Весни до нас вернулись.
Виросли наші діти.
Донька твоя розквітла.
Син мій її кохає.
Я їм одне бажаю:
Хай їх любов не ранить,
Щоб не сказать коханій:

Тобі я зорі дарував.

Тобі я зорі дарував.
Купавсь у сонячнім коханні.
... Під осінь скошена трава.
Під осінь визріло прощання.
І покотилася з небес
Зоря, і згасла наді мною.
Даремно я чекав тебе -
Ми розминулися з тобою.

У долі на семи вітрах
Душа моя ридає гірко.
Бо пам'ять серця не згора,
Як в небесах згорає зірка.

І де дороги напитать?
Хто серцю раду може дати?
Знов осінь коси розпліта -
Летять, як зорі, листопади...
Але від тебе ні листів,
Ні навіть натяку на диво...
Дивлюся: знов зоря летить -
Невже іще хтось нещасливий?

У долі на семи вітрах
Душа моя ридає гірко.
А в небі спалах догора:
То щастя гасне, а не зірка!

* * *

Здається: все мені під силу.
Та тільки долі б'ю чолом,
Аби щоб діти не хворіли
І в домі затишно було.

В моїй робочій круговерті
Устигну всьому дати лад.
Лиш не загризла б до півсмерті
Ревнива жінка в акурат…

Не буду спати дні і ночі.
Перероблю усі діла.
Бо, крім усього, дуже хочу,
Щоб в дім поезія прийшла.

Я ЧЕКАВ ТЕБЕ.

Тихо падав дощ -
Крапель передзвін.
Навперейми дощ -
Із усіх сторін.
З ранку голубе -
Небо у сльозах...
Я чекав тебе,
А прийшла гроза.
Гроза!

Повернись-прийди, повернися знов,
Більш нема біди, ніж згубить любов!
Відшумлять дощі - сонце гляне знов.
Серце так прохає - поверни любов!
Поверни!

Де ходили ми -
Трави поросли.
Де любили ми -
Маки зацвіли.
А той ніжний цвіт
Злива залила.
А без тебе світ -
Сонце без тепла!
Тепла!

Повернись-прийди, повернися знов,
Більш нема біди, ніж згубить любов!
Відшумлять дощі - сонце гляне знов.
Серце так прохає - поверни любов!
Поверни!

І нема дощам
Краю і кінця.
А між хмар блищать
Райдуги-сонця.
Грім відгуркотів,
Хмари - врізнобіч.
І здалось, що ти
Йдеш мені навстріч,
Навстріч!

ЩАСЛИВА ОСІНЬ.

А вже й троянди відцвіли,
І перше листя вже опало…
Такі далекі ми були,
Такі близькі під осінь стали!
А листя зорями до ніг.
І павутинок перший сніг.
А з вуст твоїх, очей твоїх -
Щасливий сміх, щасливий сміх!

Дерева в шатах золотих,
Неначе в сонячних розливах.
І ми йдемо одні між них -
Так неприховано щасливі!
А листя зорями до ніг.
І павутинок перший сніг.
А з вуст твоїх, очей твоїх -
Щасливий сміх, щасливий сміх!

Війнуло холодом - не бійсь:
То тільки осінь прохолола.
Бери любов мою і грійсь,
Мені ж бо тепло, як ніколи!
А листя зорями до ніг.
І павутинок перший сніг.
А з вуст твоїх, очей твоїх -
Щасливий сміх, щасливий сміх!

* * *

Я питав сьогодні небо
(зверху там йому видніше!):
Чи де краща є від тебе?
Може, стріну де ріднішу?
Більш глибоку і відверту,
Більш довірливу й бажану:
От таку, що навіть вмерти
Можна з ніжностей незнаних...
І мені всміхнулось небо:
- Що тут радити-судити -
Запитати серце треба:
Серце треба зрозуміти!
... Лиш збагнув слова останні -
На порозі ти з'явилась.
Я завмер від хвилювання.
Тільки серце - билось-билось!
Ну, то що тут сумніватись?
Вмить в душі я сумнів стер цей!
От тепер аби дізнатись,
Що тобі підкаже серце?

СПІВАЧКА.
Олені Юрчук - солістці ансамблю пісні й танцю ВМС Збройних Сил України.

Упаде зоря -
Про своє бажання загадай!
Хай зоря згоря -
Тільки ти не згоряй.
Божий дар, як доля,
У душі хай палає:
Не згаса ніколи,
Доки пісня лунає!
Із пісенного чистого джерела -
Я зросла.

А казали - зась:
Не про мене дорога така!
А вона збулась,
Хоча і нелегка.
Не завдайте болю -
Заздрість хай обминає.
Я була собою -
Нею і залишаюсь.
Із пісенного чистого джерела -
Я зросла.

Я обрала спів.
І душа моя усім співа.
Знаю: без шипів
Троянди не бува!
Сцено, я на тебе,
Як на Бога, молюся.
Більшого не треба -
Раз мій шлях тут відбувся!
Із пісенного чистого джерела -
Я зросла!

* * *

Треба встигнуть сказати "Добридень!"
Встати вдосвіта, ранок побачить.
Ще до всяких суєт і засідань
Добрим усміхом сонцю віддячить.

Вийти з дому - зустрічним вклонитись.
Добрий день! - всім сказати ласкаво.
І робити роботу - до втоми робити.
З добрих намірів - добрі і справи.

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"