Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії

НА САМОТІ.

Ти десь далеко у дорозі.
Гримкоче поїзд між лісів.
А я, щоб вирватися з прози,
За вірші з вечора засів.

І вже мені слова відкрились.
І звичний ритм їх поєднав.
А десь твій поїзд, що є сили,
Мене від тебе віддаляв.

І жаль мені цей вечір стало,
Себе - в обіймах самоти.
І нарікав я на вокзали,
Розлуку й навіть поїзди...

Помітно настрій мій погіршав:
Твій телефон чомусь мовчав.
І я писав про тебе вірші,
Як ти й наврочила, - скучав!

ДРУЖИНІ.

Тобі освідчивсь, як умів.
А ти настирна й невблаганна,
Щоб знов слова ті повторив!
А я повторювать не стану.

Тоді було банально все...
Слова - "люблю" і "я щасливий"...
Ти стало музою пісень.
І кожен день з тобою - диво.

Я пору мудрості зустрів.
Чого іще бажати треба?
Мені не жаль щасливих днів.
А жаль тих днів, що жив без тебе!

* * *

А роки - вороними летять - не спинить!
І якщо упаду де в нестямі,
Принеси мені лаврову віть
Із далекого Криму - на пам'ять.

Посади... Може, прийметься віть?
Наді мною - роками-роками -
Вона буде цвісти-зеленіть
І сторонніх спинять біля брами.

І розкаже той лавр, коли хто запита,
Як я зрікся усього на світі,
Щоб обняти твій стан, цілувати вуста
І дивитися в очі з блакиті.

Хтось, я знаю напевне, осудить мене...
Але буде і той - вірю вперто, -
Хто в шанобі віть лавра торкне
І подума: "Кохання - безсмертне!"

Що роки? Вороними летять - не спинить!
Те, що в серці, - навіки те з нами.
Принеси мені лаврову віть
Із далекого Криму - на пам'ять.

* * *

Люблю твої щасливі очі.
І крізь утому - усміх твій.
Про тебе думав серед ночі,
У тиші, сповненій замрій.

Мені так радісно писалось:
Ніхто нічим не заважав.
... У вікна зорі посміхались.
З-за хмари місяць виглядав.

Так легко дихати і жити.
Благословенна кожна мить.
Хіба то зорі - із блакиті
Твоїх очей вогонь горить!

ТАНОК.

Ти мені стрілась. Пройшло стільки років!
Хто твій супутник у вечір такий?
Чому тривога в очах і неспокій,
Погляд від мене приховуєш свій?
Вже оголошують танець останній.
Я йду до тебе, немов уві сні...
І спалахнули, як в юності давній,
Очі ласкаві, тривожні й сумні.
Люба, не бійся: ніхто не осудить.
Щастя так мало судив мені бог:
Доки звучати мелодія буде,
Доти нам бути з тобою удвох.
Поруч так весело пари кружляють.
Місячне сяйво, як срібна ріка.
Люба, не бійся, а хто розгадає,
Чому тремтить, наче змерзла, рука?
Я розумію: запитувать зайве -
Хто за танок розповість, як жилось?
То сивина чи то місячне сяйво
Чорних твоїх доторкнулись волось?
Ах не про те, не про те, не про те я!
Музика мовкне. Ти знову у путь.
Глека розбитого можна ще склеїть...
Щастя утрачене - не повернуть.
Правда то, люба. Спасибі за танець.
Дай тобі, боже, щасливі роки!
Що залишається нам наостанок?
Спогад. Твій погляд. І потиск руки.

* * *

Я - мрійний казкар, що любив тебе ніжно.
Прийди в мої будні - у сни й самоту.
Там з довгих годин нанизалися тижні...
Сивіє чекання. Й троянди цвітуть.

Надворі он - жовтня золочені шати.
І сонце високе. Й нестерпні вітри.
Я вчуся у яблунь спокійно чекати
Опісля плодів падолисту пори...

А, може ж, діждуся! І плодом дозрілим
Впаду в рідні руки - до вуст піднеси.
... Квітчають стрічками машини: весілля!
У мріях ми разом: світ повен краси.

* * *

Тихий вечір. Місяць. Зорі.
Я один блукаю містом.
Від огнів - воно прозоре.
І сумне - від падолисту.
Що струна - то все мінорна.
Що не спогад - то щасливий.
Пізня осінь - сиво-чорна.
Раннє літо наше - диво!
Як ми ним не дорожили,
Як його не помічали.
Просто сонячно любили.
Просто в радощах купались.
Та зненацька раптом - осінь:
Лист опав. Холодні зорі.
Я люблю тебе, як досі,
Моє сонце неозоре!
Але ти вже за горою:
Світиш іншим - не згасаєш...
Я минулим серце гою,
А сьогоднішнім - терзаю.
Стріну - дивишся байдуже.
І кудись все поспішаєш...
Тихий вечір. Тихий дуже:
Чуть, як серце калатає!
Все надіється, що стріну
Й зупиню тебе, зігрію...
Пізня ніч - прозоро-синя.
Повна суму. І замрії.

НОКТЮРН КОХАНІЙ.

Вийшли зорі і сяють на чистому небі.
А у вікнах то світять, то гаснуть вогні.
Тихий сон я покличу - хай прийде до тебе.
Та ще ніч попрошу, щоб не спалось мені.

Наспіваю тобі я пісень вечорових.
Буду сон стерегти аж до третіх півнів.
Як не можна мені без твоєї любові,
Так без тебе змовкають у серці пісні.

Я без тебе на світі, як птах однокрилий.
А з тобою летіти й летіти мені.
Хай спокійно тобі засинається, мила,
Хай тебе не розбудять тривоги земні.

Вже заснули і діти, і втомлене місто.
Засинай, моя люба, бо ніч настає.
Сяють зорі, немовби коштовне намисто.
Найдорожча зоря - то кохання твоє.

* * *

І довгий день. А ніч - ще довша.
Мені до тебе, як до зір...
У шибу стукає пороша,
Вдягає в світлі шати двір.
А я без тебе - птах підбитий.
Спливає-плавиться свіча.
Прожити день. І ніч прожити.
А зранку знову все почать:
Чекати дзвоника від тебе
І набирати номер твій.
Ловити в трубці ніжний щебет.
В розлуці з розпачу сивіть.
І ненавидіть кілометри:
Що тут поробиш - далина.
Надія ж знов не дасть померти -
Вмира останньою вона...
Ще день мине, і кину все я.
Заб'юсь в омріяний вагон.
І завтра, ніжністю твоєю
Поборений, впаду у сон.
І буду радо просипатись.
І бозна що крізь сон верзти.
... Зостався день лиш зачекати.
І потім - ніч. І знову - ти!

* * *

А вже мені відснились весни.
Від літа осінь - до зими...
І раптом ти, як перевесло
Між фантастичним і земним.
Таких я думав, не буває.
Хіба що - в мрії чи у сні...
Щасливий, мить благословляю,
Коли ти стрілася мені.
Над нами снігом - пересуди,
Холодним вітром - поговір.
... Невже вам буде легше, люди,
Як ми розійдемось навік?!
Не вибачає заздрість щастя.
А я молюся: дай то бог
Нам перебути всі напасті
І зберегти свою любов!
Нехай відснились юні весни,
Але те байдуже мені:
Бо ти для мене перевесло
Із днів журби в щасливі дні.

* * *

А ти до нього, все до нього…
А я все проти. Я все проти!
Сплелись і долі, і дороги,
Неділі, будні і робота...
Та що мені, скажи, до того,
Що ти б лишила все на світі
І лиш до нього, лиш до нього
Жагу несла несамовиту?!
Душа ж - раптово спалахнула:
В вогні б отім мені і стліти!..
А там - сяк-так зима б минула,
Весни б діждавсь, діждався б літа,
І заросли б мої тривоги -
Якщо не цвітом, хай - осотом!
... А ти - до нього, все до нього.
А я все проти. Я все проти!
А як інакше може бути?
Я згоджусь швидше заніміти,
Аніж з тобою розминутись
І з іншим дать тобі зустрітись!
Пробач мені моє свавілля -
Тому пояснення немає...
Це - мабуть, справжнє божевілля,
Коли без тебе я вмираю.
Оце дожився я до чого:
Крім тебе, іншої - не треба!
... А ти - до нього, все до нього.
А я до тебе, все до тебе!

* * *

Любові просити не стану.
Забуду тривоги й пісні.
Ітиму грудневим туманом
По рідній моїй стороні.
Повисну засніженим інеєм
На кленах, заснулих на мить.
І ранками сивими, синіми
Красою всіх буду будить...
Все буде довкола казковим.
І небо, як очі твої, голубе.
Не стану просити любові -
Хай пам'ять розбудить тебе...

* * *

Слова для тебе - міражі...
А я шукав їх лиш для тебе.
Ти твердиш: ми дійшли межі,
Коли прощатися вже треба...
Чекаю ранку - швидше б він.
Та тільки б - сонячний і теплий,
Щоб серце, з відчаю отерпле,
Зігріли промені живі.
Щоб заспокоїв ранок нас.
І ти довірилася слову:
Без перебільшень і прикрас
Для мене - диво ти казкове!
Благословляйся, дивен-день,
Цілуй її вуста і очі.
І розкажи, як серце жде
Того, кого любити хоче!
Свята неділя на поріг.
Немає сонця. Мжичка. Хмарно.
Я почуття в словах зберіг.
Невже і справді все - намарне?

* * *

Ти ще звучиш... Інерція любові,
Щасливих днів незгасний резонанс -
Іще у снах, у пам'яті, у слові…
Лише - зокрема в кожному із нас.

Слова й мотив - які вони нарізно?!
Ти запитай у того, хто співа.
…На партитуру згубленої пісні
Кладу невтішні сироти-слова.

* * *

На потічки розділю
Дні мої осінні.
І твоєму кораблю
Видам стріч гостинну.
Вийду в порт - чи шторм чи штиль -
Ти б лиш не злякалась...
Я б коханням пригостив.
І навік причалив.
Та потічки - врізнобіч,
А тебе немає.
Човника приніс прибій...
Корабля чекаю!

* * *

Зірвався сніг. Холодний вітер.
Ні зір, ні місяця - з пітьми...
Узимку маритиму літом.
А влітку ждатиму зими...

З тобою тепло і зимою.
Без тебе й літом - холоди.
... Пішла осінньою порою.
Сніги заплутали сліди.

Куди іти і де шукати?
Вітри шматують голос мій.
І пада сніг - такий лапатий.
Такий холодний сніговій.

Прийди - я серце заспокою,
Загою рани всі суціль.
Не буду нудитись зимою
І марить літом в заметіль.

* * *

А ти мені не відіснилась.
Не забуваєшся мені...
Всю ніч до ранку голосили
Вітри в відчиненім вікні.

Про що вони? Не розібрати:
Щось про своє. А щось про нас.
Я став твій номер набирати,
Та був доволі пізній час...

І диск завмер, як напівслові.
Натиснув важіль - хоч кричи.
І знову тужну колискову
Вітри виводили вночі.

Під ранок стихло все, вляглося...
І сон прийшов. От справді б те:
Я цілував твоє волосся -
Твоє волосся золоте.

* * *

Говориш ти - і мов весна
В осінній вечір розквітає:
Лиш слово - музика лунає,
Ще слово - й пісня голосна.

Ти оживаєш в моїх снах:
Без тебе й миті не буває.
Говориш ти - і мов весна
В осінній вечір розквітає.

Осіння ніч така ясна -
З-за хмари місяць випливає.
... Лиш слово - музика лунає,
Ще слово - й пісня голосна.

Ти оживаєш в моїх снах:
Без тебе й миті не буває.
Осіння ніч така ясна -
З-за хмари місяць випливає.

* * *

Срібляста шаль і сині очі
Твої наснилися мені.
І я прокинувсь серед ночі,
І жалкував, що лиш вві сні:
Слова - і ніжні, і щасливі.
Усмішка - тиха і проста.
І ми - удвох. Довкола - ниви:
Дзвенять-колосяться жита.
Ми йдем шляхами степовими.
Волошки рвем між колосків.
... Шкода, що стали ми міськими,
Ми - з діда-прадіда - сільські!
А в місті ми - іногородні.
Нас ритм шалений порізнив...
Чому ж так радісно сьогодні
І душу так зігріли сни?
Бо в них ми разом. І - щасливі.
А коли щастя - не до сну.
Та хай мені хоч сниться диво:
Про шаль, про очі, про весну...

* * *

Зими немов і не було:
У лютім лиш залютувало,
Сипнуло снігом, помело...
І як прийшло - так і пропало:
Зими немов і не було.

У лютім лиш залютувало.
Бо вже не втрималась душа,
Що так чекала-виглядала,
Коли байдужі дні збіжать.
У лютім лиш залютувало.

Сипнуло снігом, помело...
І те, що теплилось, зльоднило.
А почуття, що відцвіло,
Крізь серце рану проточило.
Сипнуло снігом, помело...

І як прийшло, так і пропало:
Вернуть тебе я не зумів.
Коли зустрілись - ти мовчала.
Без почуттів - немає слів.
І як прийшло, так і пропало.

Зими немов і не було:
Та попрощались і - настала!
У червні зламане весло
Лютнева крига закувала.
Зими немов і не було...

* * *

Безмежний океан: хлюпне - і захлинусь!
На вахті - поговір, недремний пересуд.
А "Ви" -- воно ж як "Ти"…
Швартуйся - не швартуйсь:
Ніякі якорі на світі не спасуть!
Ой, людоньки, біда! Судіть і осудіть,
Поки ми ще на "Ви"…
Поки ще є межа…
А що болить щось там, болить - переболить!
Я чоловік - не їй. Вона - жона чужа.
Кохання що то? Мить. Життя ж одне навік.
Ускладнення - то зле: підозри, нерви, біль…
Але ж чому, як спить твій рідний чоловік,
Ти нидієш без сну, все бгаючи постіль?
Всевладні почуття!
Вогонь з вогнем зіткнувсь:
Щодень усе страшніш:
Жага в єство вроста.
Безмежний океан: хлюпне - і захлинусь:
Так близько брів розліт… Й запалені вуста...

* * *

Аж скрикнув: сонячно! Ой, мамо!
Ти, люба, - диво-дивина.
Прийшла - і райдуги між нами
Стобарвно день повитинав.
Отак негадано-неждано,
Отак раптово - восени!
Веселки - зустрічі - тумани,
Густі ранкові тумани...
Такому годі-бо наснитись.
Але, їй-право, був би гріх:
Життя прожити й не зустрітись.
Довікувати між чужих -
І все... А тут - веселки свята.
Пройшли дощі - такий озон,
Що тільки дихать і сміятись.
Спинився час... Урвався сон...
І так горіти б - до останку:
Жаги, любові торжество!
Такий туман красивий зранку.
Такі щасливі ми удвох!

* * *

А ти подумай: нас не буде,
А все залишиться, як є.
І будуть інші жити люди.
І будуть думати своє.

А нас - не буде. Як це, світе?
Мене і тих, кого люблю...
Я це не можу зрозуміти
Й душі позбавити жалю.

А серце стукає у груди.
Про що воно - серцебиття?
Ми в світі стільки жити будем,
Допоки вистачить життя!

МІНОРНИЙ ДИПТИХ.

1.
Нема надій. Нема ілюзій:
Ми розминулись. Вечоріє.
Ти просиш: будьмо просто друзі,
А я не можу. Не умію!

Ой, люба, ніжна, злотокоса,
Ти загубилась, як в тумані.
Всю довгу ніч вітри голосять.
Не сплять вони. І я. Й каштани.

Цілує темінь вікна в мене.
Не доберу - чи то надворі
Чи на душі у мене темінь?
А вгору гляну - зорі, зорі...

То чому ж зле мені, ой, вітре?
Чому так серцю полохливо?
Бо ти забула все на світі,
І кажуть: з іншим ти щаслива.

Благословлю цю ніч печальну.
Вона багато що відкрила:
Які з тобою ми безжальні,
Як просто все ми порішили!

Отак взяли і розминулись.
Розбіглись - горді, гонорові.
Надсадно, тужно голосили
Вітри на поминках любові.

Не осягну - питаю знову:
Чим завинив я перед світом?
Так незбагненно і раптово:
Знайти - зрідниться - й загубити.

2.

Пробач мені, чаклунко-ніч,
І ці слова, і біль, і втому...
Візьми мій сон. І дай мені
Про все подумати самому.
А ще спитай, чого так жаль,
Чому так тужно наостанку?
Чим довша ніч - тим більш межа
Між тим, що є і буде ранком...
Скажу: лихе хай промина,
А буде те, що серцю миле.
Вона і справді лиш одна,
Що не збулась і не відснилась.
Та не за тим в душі жалю
Не можу я угамувати:
Нарешті знаю, що люблю,
А краще, мабуть, і не знати!
Щоб не чекати день новий,
Аби її побачить знову.
... Чаклунко-ніч, благослови
Набути мудрості в любові.
А ще піди і їй шепни:
Чи справді так уже чужі ми?
Коли діждалися весни,
Для чого нам здалися зими?!

НЕ ВІР МЕНІ, БО ТАК ПРОСТІШЕ...

Не вір мені, бо я брехать не вмію.
Василь Симоненко.

Не вір мені, бо так простіше:
І день, як день. І ти, як ти.
Нема розлук. Немає віршів.
Ні сліз. Ні снів. Ні пустоти.

Спокійно спиться телефону.
І не чатуєш ти над ним.
Не треба серцю оборони,
Коли у твій заходжу дім...

Ніщо думок не розтривожить.
Ніхто лихим не попрікне.
У комунальних загорожах
Буденність справами замкне.

І тільки з часом, як обійми,
Як дощ весняний на ріллю,
Ввірветься раптом невмолиме,
Таке п'янке: "А я люблю!"

Душа замре з тупого болю...
І все згадається ураз.
І, може, хтось тоді любов'ю
Назве чуття, що гріли нас.

Тож - чи простіше, чи складніше -
Відваж!
Чекатиму.
Вертай!
Бо підеш ти - й не стане віршів.
Бо підеш ти - і пустота.

* * *

Немає слів. Є справжнє диво -
Коханий погляд і вуста.
Спливає вечір неквапливо,
У довгу ніч перероста.
Дрімає тиша. Сонні квіти...
Прощально визріла зоря.
Ми, люба, - два метеорити,
Що тільки зіткнуться - згорять!
Що не збулось - жалю немає.
Щасливий, що тебе зустрів.
Ну, от і все - тепер згоряю.
А що слова? Немає слів!

* * *

О тій порі, о радості о тій,
Коли я біг на сходинках щасливий,
Мені вчувався голос твій -
Немов найперше в світі диво.

Зоря чи дощ зірвавсь - хто зна?
Та й хто на те зважати стане,
Коли на світі лиш вона -
Така чарівна і жадана.

А навперейми вітер біг,
Куйовдив зачіску модерну.
Нехай би сто було доріг,
Твоя лиш сонячна - для мене.

Така казково щедра ніч,
Така ти ніжна й невблаганна.
Чи це наснилося мені?
Чи так було? - питать не стану.

Примружу очі - й бачу все.
Довкола тиша. Дощ - на шибі.
Мережу знов рядки пісень
І Долі кланяюсь - спасибі!

* * *

Парашути печалей моїх
І надій
Приземлились у хаті,
У тиші зимовій.
Я заплутавсь у стропах -
Любові своїй.
І не можу прожить
Без твоєї любові.

А вітри все від тебе
Відносять десант.
Катапульта зізнання
Аж геть одлетіла...
І сиджу я один -
Мовчазний адресант.
Парашутять слова
На папір білий-білий.

* * *

Проснувся ранок - я не сплю.
Порушив тишу дзвін трамваїв.
Що першим мовлю: я люблю!
Й останнім буде: я кохаю!
Почуй мене - і відгукнись.
Я знаю: промінь цей - від тебе.
Нас поєднали восени
Благословення сонця й неба.
У тебе очі золоті.
Від сонця? Щастя? Чи любові?
Дай, Боже, поруч у житті
Пребути вічно нам з тобою.
Зійдуть сніги. І зацвіте
Усе живе під сонцем знову.
Моя кохана! Я про те,
Щоб нам повік пребуть в любові!

* * *

Лаура. Беатріче. І… Любов.
Твоє ім'я - воно зрідні їм.
Я так до тебе довго йшов, -
Шукав тебе. Знайшов… Радію:
Та ти поглянь, як я ожив,
Які в очах - щасливі зорі.
А ще слова… Я їх відкрив,
Щоб почуття були прозоріш.
Сказать по правді - тільки й є
У мене, що слова та ніжність…
Цілую все єство твоє -
Таке святе, солодке й грішне.
Але, по суті, хто я? Мить,
Яка приходить раз в ніколи
Сп'янить - розбурхать - розбудить
І стать частиночкою Долі.
Все, як було - все так і є.
В житті нічого не змінилось:
Так само день новий встає.
Так само ти - чарівна й мила.
Так само любиш і живеш.
А я тону - тону в безмежжі.
…Світ - то тісний, то він - без меж:
Кому які судились межі!
Літають сизі голуби.
Блакить. І сонячно. І люди.
Ти любиш іншого - люби!
А я - твоїм відлунням буду:
Минуть роки. Спливуть роки.
І, може, якось випадково
Хтось знайде сонячні рядки -
І оживеш ти в них, Любове!
І я з безмежжя обізвусь.
Прийду тривожний і щасливий.
За воскресіння помолюсь
І за любов - любов красиву.

* * *

Чого незатишно мені?
Чого на серці так марудно?
І сняться сни мені сумні.
І навіть свята - гірші буднів.

Ніщо ніде не зігріва.
Кого не стріну - крижанію.
Ношу в душі такі слова,
Що лиш тобі одній відкрию.

Але вони - чужі тобі:
Ти їх не чуєш, як не кличу...
Так зорі сходять із орбіт,
Коли утримати їх нічим.

Щось обірвалось і в мені.
Я відчуваю це щомиті...
Із серця вирвались пісні,
Осіннім сумом оповиті.

Летять, як зорі, - не спинить!
Згасають враз, тебе не стрівши.
І спалах їх - коротка мить.
І віддзеркалення - у віршах.

* * *

Так потепліло в листопаді.
І холод раптом - поміж нас.
Іду один осіннім садом:
Злітає лист і тихне враз.
В усьому тиша. Дивна тиша.
То - засина осінній сад.
На травах дощ сліди залишив:
Здається - вранішня роса...
Я йду один вечірнім садом
І гою тишею печаль...
Останній лист зірвавсь і пада,
Немов твоя срібляста шаль.
І вже все марно - підхопити,
В долонях гріти - він умер!
... Були щасливі весну й літо.
Чужими стали відтепер.
І що не день - все гірше й гірше,
Немов нічого й не було...
І листопад вже потеплішав,
А в душу - снігу намело.
І відтепер - ніщо не в радість.
Ніщо мене не зігріва.
Іду один осіннім садом
І шепочу гіркі слова.

* * *

У добрий світ і добрий час
Прийти судилось нам і жити,
Ростити хліб, ростити чад
І рід продовжити у дітях.

Здається так - споконвіків:
Довкола злагода і тиша,
Над мирним морем колосків -
Ласкаві промені з узвишшя.

І мирний спів. І юний сміх.
І над Дніпром - чаїні гуки.
Замріюсь - вуст торкнусь твоїх.
Кохані очі... Ніжні руки...

Напевне ж - так повинно буть.
Життя - така коротка пісня.
Хай буде їй щаслива путь.
Хай промина усе зловісне!

Щоб не розверзлася земля.
У горі не німіли люди.
Хай сонце світ наш звеселя.
І буде син. І мати буде!

* * *

Хто прагне в Прагу. Хто в Варшаву.
За океан - у Сан-Франциско...
А я у гості - до Полтави,
Хоча і це не так вже й близько...
Тут стільки друзів і знайомих,
Що обійти всіх - просто клопіт.
Я б не поїхав і додому,
Якби не ти - мій Севастопіль!
Від хвилі древнього Хорола
Мені війнуло морем знову...
Яке це щастя, що у долі,
У серці - диво калинове:
Ти - синьоока Україно!
Надія наша. Рідна мати.
Добро, що щедро зичиш сину,
Дозволь стократ тобі віддати.
Немає іншої дороги,
Як матір іншої немає.
Калина з отчого порогу -
То ключ, що світ нам відмикає!

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"