Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії

МИГДАЛЬ НА РУЇНІ.

1.
Вже місто дихає весною.
І чепуриться, як до свят.
... У серця - знову перебої
Від квіту, сонця і дівчат...

Чиновник лоба тре ретельно:
Шляхи й дахи - у голові.
А на руїні повоєнній
Проріс мигдаль. І теж зацвів.

В однім - святкове і буденне.
Весна дорогу проклада.
І так кольнуло серце в мене,
Як бабця гладила мигдаль!

2.
В старім воєннім бліндажі
Зацвів мигдаль - уже у лютім.
Немов хтось гірко затужив
За тим, кого не повернути.

І цей квітучий острівець
Пробивсь до сонця на руїнах,
Де зайда Фріц знайшов кінець,
Де батько мій, матрос, загинув.

А що на крові тій зійшло?
Гіркий мигдаль і більш нічого.
Каміння мохом обросло.
Війни нема. І слава Богу!

3.
І все ж знайшлась лиха рука,
Що жить не може без вогнива:
Миттєвий спалах сірника -
І вже горить квітуче диво.

А де ж ми всі тоді були,
Коли вогонь мигдаль той нищив,
Немов фашисти знов прийшли
І запалало бойовище.

Зайшлося серце від жалю -
Одна обвуглена руїна.
... А як хотілось мигдалю
Нам нагадать про тих, хто згинув.

Поглянуть їх очима в світ,
Що вже не сивіє від туги.
... Згорів мигдаль. Зів'янув цвіт,
Мов поховав я батька вдруге.

Життя у сонці - мирний день.
І ми щасливі, бо живі ще.
Не треба нищіть, що цвіте,
Бо знов займеться бойовище.

Я вірю - корінь не згорів.
Мигдаль до світла знов проб'ється.
Нам не загрожує бліцкриг,
Допоки пам'ять має серце.

ЯБЛУНЬКА.
Михайлові Калініченку - колезі і другові.

Весна покличе солов'я.
І бризне сонцем у господи.
А як там яблунька моя
В Черкасах - в друга на городі?
Вона у травні зацвіте.
І за пергою бджіл запросить.
Хай цьогорік ще підросте,
А там - нехай і плодоносить.
Я друга маю попросить -
Про яблуньку мою подбати:
Не забувай її полить
І посміхнутися їй, брате!

* * *

Я знаю мить, котра спиняє час,
Враз обриває замисли і плани,
Бентежить душу і єство,
В єдине русло править волю,
Штовха настирно знайти вихід,
Схрестивши глузд здоровий, відчай, страх,
Коли бажаєш сам на себе взяти муки,
Покору сильним, жах і біль,
А невелике і притихле ліжко
Безмежний всесвіт вміщує в собі.
Тебе нема: ти розчинився в болі,
Дороги на рятунку всі сплелись,
А час мов став:
Це мить, коли хворіє доня...
Ні! Це не мить, це - довжелезний шлях
Надії, розпачу і боротьби.

ДИВО.

Син перший крок
В житті зробив.
Карбує пам'ять
Від сьогодні
Одне з таких
Звичайних див -
Таких раптових
І природних.
Щаслива мати
Від всіх мам
Не може приховати
Радість:
"Ви тільки гляньте:
Диба! Сам!
Ну-ну, сміліш,
Сміліш - не падай!
І син іде.
І в сонці день.
Земля ласкава,
Як гостинці.
... І як повірити,
Що десь
Вмира від бомб
Чиєсь дитинство?!
Рости, мій сину!
Ти теплом
Родини щедро так
Зігрітий.
Сміється сонце
Над Дніпром.
Ласкаве - та не всім
У світі...

БАВСЯ, ДИТИНО!
Любій доньці Олені.

Бався, дитино, - маленька єси,
Бався і смійся, кохана.
Виростеш - інші настануть часи:
Бавиться й миті не стане...

Час у стремена свої прецупкі
Візьме тебе до останку.
Вип'єш ти келих солодко-гіркий
Дальніх доріг і розтанків.

Істини, смислу життя на Землі
Дух обів'є твою долю...
Бавтесь, малята, поки ще малі,
Бався, мала моя доню!

БАТЬКОВА ПІСНЯ.

Мій батько - хлібороб від роду.
Красиво жив. Трудивсь. Кохав.
А це утнув був: принародно
У клубі вірш свій зачитав...

В нім - поле дихало пшеничне,
Досвітнє поралось село.
І про минуще, і про вічне,
І про кохання теж було.

Все як в житті. Як в серці, звісно.
Закінчив - оплески пливли.
А хтось сказав: "Не вірш, а пісня!
Ти до газети відішли:

Щоб знали, як живуть і люблять
Не десь, а в нашому селі.
І не артисти - просто люди,
Що ходять вічно при землі".

Подумав батько: кажуть діло!
Дістав адресу - одіслав.
І став чекать... Якраз в неділю
З газети відповідь прийшла.

А в ній, що вірш "геть старомодний,
Що спершу треба прочитать
Все - від Гомера й до сьогодні,
А потім вірші вже писать".

Задумавсь батько. Пожурився.
Та чим зарадить тут було?!
... Вертав з роботи - аж спинився:
Співало пісню все село!

* * *

Нежданий сніг у березні - на вії.
На яблуні заліг, як першоцвіт.
Відчув - у тебе руки крижаніють...
Здається: мить - і серця дійде лід.

Зажди! Зігріти руки я зумію.
В снігу вогонь до неба розведу!
Ти тільки не гаси мою надію,
Не клич на долю відчай і біду.

Коли вже щастя - так не полохливе.
Та й пізній сніг на сонці, глянь, - горить!
Бо то ж найбільша є несправедливість:
Знайти тебе, любити й загубить.

ТАК БУДЕ ЗАВЖДИ!

Так буде завжди - скільки жити нам:
На пшеницевім неокраїм полі
Стискать штурвал натрудженим рукам,
Щоб палянично хліб лягав до столу.
Так буде завжди - скільки жити нам!

Так буде завжди - скільки жить синам:
Вночі і вдень не кидати штурвала,
Щоб річище добірного зерна
В могуть Вітчизни зоряно вливалось.
Так буде завжди - скільки жить синам.

Так буде завжди - скільки внукам жить:
Від поля - мир, і щастя, і достаток.
Від поля - старти в скорену блакить.
І в міжпланетну вись - від поля старти.
Так буде завжди - скільки внукам жить.

Так буде завжди - рід наш на віки!
І на столі в нас буде і до столу.
У нашім стязі - поле з колосків
І синє небо. Небо й поле.
Так буде завжди - рід наш на віки!

* * *

Вадиму Єлізарову - керівнику Севастопольського театру танцю.

Чарівна музика звучала...
І феєрверки почуттів
Ущерть наповнювали залу
Від руху й грації сплетінь.
Чим це назвати , боже правий,
Як тіні - будь-які слова:
В Театрі танцю - йде вистава:
І в ній кохання ожива!
Вгорі - склепіння піднебесся.
В політ, мов чайка, вируша
Над морем сонячних експресій
В танок закохана душа.
То завмира, то плеще зала,
Бо зачаровують таки
Малюнка різблені деталі,
Діагоналі лад чіткий.
… Хоч Севастополь - не Севілья,
А є майстри не згірш і в нас.
В Театрі танцю на дозвіллі
Ви це відчуєте сповна!

ГІЛКА.

Лютневим вітром обірвало гілку.
Я вніс увечері її в кімнату
І залишив у банці відмерзати.
Води влив, - щоб не глибоко й не мілко...

Всю ніч і цілий день вона дрімала.
І лиш під вечір мов би народилась:
Набухли бруньки - пружно, що є сили!
І панцир той брунатний розірвали.

А вранці кожна брунька, ніби свічка,
Вогнем зеленим зайнялась весняно.
Вітри кричали в вікна: "Рано! Рано!"
І усміхались їм зелені вічка.

І ти ж, моя кохана, як та гілка:
До зустрічі - холодна й мовчазлива,
Ти раптом пробудилася щаслива
І цвіт проріс із серця - щедро й гінко.

… На кращі порівняння не натраплю.
Але за ними зовсім не шкодую.
Весна у того цілий вік квітує,
Хто все тепло душі віддав до краплі!


* * *

Голублю в затишку слова
І залишаю на папері…
І, мов заклята татарва,
Сторонні гримають у двері.
І не змовкає телефон -
Усім потрібно щось від мене:
Кидай печене і варене,
Забудь відпустку й навіть сон
І дай пораду, як нам бути,
Коли і що давать в ефір?..
Як Прометей, до скель прикутий,
Стою й дивлюся заздро в двір:
Там всі збираються на море.
А я кошуся на екран.
На що хто вчився - в тім і горе!
А, може, й щастя, пане Йван?!

* * *

Надворі осінь. Я люблю
Цю тишу. І тебе - жадана.
Останнє листя у гаю.
І ти - любов моя остання.
Твоєї шалі срібний цвіт.
А ще у сріблі - мої скроні.
І світ довкола - дивосвіт.
І сонце - розпашілий сонях.
І тільки раптом щезло все.
Де взявся вітер? Дощ і хмари.
І слів не стало для пісень.
В кутку - запилена гітара.
Хоч ти прийди і розбуди
Мою пісенну завірюху!
Змиває дощ твої сліди.
І лупить в шибу - зле для вуха.
Для барабана не пишу.
Природа міниться. Простуда.
Кладу перо. Папір лишу
Тебе і тишу ждати буду.

* * *

Говори - я повірю у щастя:
Ми не можемо порізно - ні!
До лиця тобі хустка срібляста
І пасує до хустки цей сніг.

Ми в оркестрі пухнастих сніжинок
Молоді і щасливі йдемо.
По своїй і єдиній стежині,
Що життям і любов'ю звемо.

* * *

Оце і є звичайне щастя:
Не спати, мучитись, любить...
Зійти зорею і упасти
В твоїх очей ясну блакить.

Твоєму погляду радіти.
До вуст торкнутись і сп'яніть.
І лиш тобою в цілім світі
Щомиті марить і горіть..

І вірить: пристрасть ця - взаємна.
Я весь в тобі, як ти - в мені.
Оце і щастя - ти у мене.
Зі мною. Поруч. День при дні.

Плачуть хлопці за селом...

Плачуть хлопці за селом
В місті - у квартирах:
Б'ють колгоспникам чолом,
Сивим бригадирам...

Славлять пишний коровай,
Про озимі пишуть...
Їм село - щасливий край:
Рідний, найрідніший!

Кажуть: жаль, людей нема -
Нікому робити.
У село іде зима -
З сіл тікають діти.

Хлопці, досить слів гірких!
Бачим - патріоти!
В вихідні берем квитки -
В села. Й до роботи!!!

... Та куди там - за торби
І по харч до мами...
Говорити - не робить!
От біда в чім саме!

* * *

Дивуюсь поетам: в натхненні і славі
Столітньої давності вірші читають...
І їм аплодують прибульці цікаві...
Із чемності, певне, собі припускаю.

Те - вчора було. І для вчора - прекрасно.
Сьогодні ж утричі тривожніше в світі.
Поету не можна співати невчасно,
Так само як сліпо і байдуже жити.

Вслухатися в музику світу-оркестру,
Ловить дисонанси в звучанні космічнім,
Їх в душах людей до співзвуччя привести,
Співзвуччя - поета покликання вічне!

НЕВДАЛИЙ ВИБІР.

Казав один Індик Індичці,
(А діло до весілля йшло!),
Що швидше ніж на електричці
До неї мчить він на село.
Індичка вкрай була щаслива:
Це ж треба - любить так мене!
Взяли із книжки на мед-пиво -
Весілля справили бучне.
Кого там тільки не бувало -
З усіх птахарень, курників.
І їли добре, й випивали,
Співали навіть - хто як вмів…
Несли в конвертах щось, в пакунках…
Бажали щастя молодим.
Коли це - штовх ногою - Курка:
- Індичко, глянь: твій п'яний - в дим!
Він - алкоголік - не інакше:
Так хлище - Боже, упаси!
- Пропало все сімейство наше! -
Індичка стала голосить.
Тут гості крик зняли фатальний!
Індик відбивсь ледь від Півнів.
Дарма кричав, що … мінеральна…
Що то - від щастя він сп'янів…
Летів він швидше електрички -
В сусіднє, у своє село.
Індика жаль. І жаль Індичку.
Що не кажіть: горілка - зло!

* * *

Про що писати? Темна ніч.
Довкола тихо - став годинник.
Немов життя спинилось... Ні,
Спинився відлік - час не спиниш.

Життя іде. І кожну мить
Не можна заново прожити.
... Знов за вікном трамвай гримить:
Пора збирать до школи діток.

А там - робота. Як щодня.
І люди, люди коло тебе...
Іди, годинник, не спиняйсь!
Мені ще стільки встигнуть треба!

* * *

У двох кумів я кума.
Неспокійна мати:
Бо сама я ще, сама,
А куми - жонаті.

Обминаю ще здаля.
Тільки, де не стану,-
Стріну кума Василя,
А частіш - Івана.

І куди не повернусь,
Доганяють знову
Василевий пишний вус,
Чорні Йвана брови.

І такий на серці щем,
Як на них погляну:
Любо-мило з Василем,
А ще більш - з Іваном.

Очі з вечора не сплять,
Не стулить до рану:
Виглядають Василя,
А частіш - Івана.

Де ж ти, милий, чом не йдеш?
Доле, що ж ти коїш?
Мабуть, заміж треба сперш,
Потім - буть кумою!

* * *
Михайлові Кузменюку - колезі й другові.

… Ой на горі - на горі
Ночували три зорі:
У Михайла - мого друга -
Та й на хуторі.
Він показував мені
Ті три зірки у вікні,
А вони такі, як сонце,
Тільки що нічні.
Я до ранку розглядав.
Хто нам спати не давав,
Хто ті гори в ясні зорі
Щедро уквітчав…
Може, літо і тепло?
Може, інше щось було...
Та не спалося нам, доки
Сонце не зійшло…

ТРИ СПИЦІ.

Велосипедами додому
Рибалки Тимофій і Гриць
Вертали. Й треба ж - на підйомі
Злетіли з насипу беркиць...

Лежать, а вже завечоріло.
На співи хлопців потягло.
- Давай, Грицько, витягуй "білу",
А то вино так важко йшло!

Грицько на те:
- Тиміш, як знаєш.
Тримай - тобі. А ця - мені.
Гранчак? Розбили! Ще й питаєш:
Сам чортихався в гущині!

- А, ну то з "горла"... Тьху ти клята!
- Та ще й нема чим закусить...
- Давай тут, Грицю, й ночувати,
Бо далі їхать катма сил...

Погодивсь Гриць. Рибалки вкрились
Велосипедами. І сплять.
За північ Гриця щось збудило.
Почав Тимоша він штовхать:

- Вставай, Тиміш! Мені не спиться:
Щось задува - як не укрийсь!
- Та в тебе ж в задньому... три спиці
В дорозі полетіло, Гриць!

- Ти ба! І правда. От же лихо:
Ну й невезучим став я, брат!
Ти спи, Тиміш! А я поїхав:
Візьму три спиці - і назад!

ПРИБЛУДА.

У собаки - собаче буття.
Перед східцями - пес у клубочку.
Мабуть, снить він колишнім життям
У домашнім затишнім куточку.
І повз нього проходять усі.
І господар - байдужий - проходить…
Гріє сонце найгіршу із псин,
А казали, що має породу!..
Хтось відірве від хліба шматок -
Дасть поїсти собаці-приблуді.
Він здригнеться, як клацне замок:
Повз проходять - собаки і люди…
Він увесь в лишаях. З лапи - кров:
Хтось з малечі, напевне, поцілив.
Добре, що не зима - дощ пройшов,
Небо знову без хмар - просвітліло.
А як літо мине, де сховатись йому?
І хто взимку його нагодує?
Тужно дивиться пес у пітьму.
По-собачому тяжко бідує.
Не інакше - його підберуть.
І відстрелять - зненацька, прицільно...
Зойк зірветься в нічну каламуть,
Не відбившись у будь-кому біллю.
Я не хочу цього. Але як захистить
Того пса, що заснув біля хати?
І не вихід - щеням утопить:
Не по-людськи - живе убивати.
Люди добрі, прохання моє:
Цей собака не винен ні в чому;
Якщо вигнати сили в вас є,
Не заводьте собаку удома!

* * *

Мій Дніпре, я знов тут.
З тобою зустрівсь.
Був сонячний жовтень.
А нині - вітри.
І хвилі знялися -
Так холодно враз.
Зривається листя
На сонний баркас...
Самітно. Осінньо.
Вертаю назад.
Вогнів мерехтіння.
Дощить... Листопад...

* * *
Колегам-запоріжцям

Усе тут так само, як досі було.
Принаймні здається так - зовні:
Проспект, де я виріс, Дніпра вічне тло,
І Хортиці плин, мов козацького човна...

Тут сонце нестерпне. І зорі ясні.
І вища за все тут стоїть телевежа.
Чому ж так на серці тривожно мені,
В душі так незвично-бентежно?

Бо стільки не бачу знайомих облич…
А тим, кого бачу, вклоняюся низько.
… Це нас на Матросова долі звели,
Щоб потім все міряти по-запорізьки:

Ефіри і дружбу. Що встиглось. Що ні…
І як усе склалося в долі по тому…
Оце і є щастя - у колі рідні
Зустрітися знову у рідному домі.

Хай буде затишно тут кожному з нас.
І тим, хто опісля на вогник заверне.
Покликані часом, вартуємо час
І тим чогось варті в житті. Як на мене!

ПРИХОДЬ...

Я зустріч нам наворожив,
Коли у вікна сон постукав...
Про те, як любиш, - розкажи,
І дай відчуть кохані руки.
Хоча б у сон на мить зайди!
Прохати більшого не стану.
Тепер немає більш біди -
На самоті зустріти ранок!
Дивлюся мрійно у вікно
І бачу - очі золотаві.
А хвиля вуст - п'янке вино.
Дай доторкнутись, хоч в уяві.
Довкіл усе - в глибокім сні.
Минай та швидше, довга ноче!
Без тебе ніч - холодна ніч.
А я холодної не хочу!
Мене зігріє погляд твій.
А ще - твій усміх, дотик, подих...
Ти - сонце в долі, у моїй,
Що, раз зійшовши, не заходиш!

ПРОЩАЛЬНИЙ ПОЦІЛУНОК.

Ще й досі пам'ятаю на собі
Останній твій - прощальний поцілунок…
… Для мене час ледь повз, для тебе - біг,
І ти шукала вихід-порятунок.

Я ждав кінця. Боялась ти його:
Я відлюбив, а ти все ще кохала.
Камінний я і ти - вогонь
Прощально-мовчазні стояли.

Ну, от і все - спинивсь автобус мій.
Байдужим я пірнув між люди…
"Зажди! - у тиші мов прибій -
Одну лиш мить зажди, мій любий!"

І проштовхавши натовп весь -
До вуст моїх, мов до води, припала.
"Іч, мало їй!" - бурчало десь,
А ти все цілувала, цілувала…

З тих пір зійшло немало літ -
Солідності рокам відкрив рахунок!
Та й досі топить серця лід
Останній твій - прощальний поцілунок.

* * *

Мене не втішити нічим -
Така вже випала недоля...
Стрічаю день з ім'ям твоїм
І проводжаю його з болем.
Що не збулося - не вернуть.
Що відіснилось - те забулось.
У віршах спогади живуть,
В які ти так і не вернулась.
Минають дні - то дощ, то сніг,
То раптом сонце - із-за хмари...
Що залишається мені?
Минулим щастям снить і марить.

* * *

На перу висихає чорнило -
Ні рядочка, ні слова нема.
Тиша нічна розбудила...
Холодно. Осінь. Пітьма.
Грає годинник пів-сьому:
Всіх піднімати пора.
Боже, яка це утома:
Ані рядка з-під пера!

 

ПРОЩАННЯ З ДРУГОМ.
Пам'яті колеги Василя Макаренка.

На Василів бідніш земля...
Васильку, Васику, Василю!
Круг рамки - траурна петля,
А розірвать її несила!

Ой, чорні зорі - до труни!
Ой, чорне груддя - гайвороння!
До чого ж юними сини
Стрічають співи похоронні...

Ще тільки вчора так ішлось,
Сміялось, думалось, любилось...
Ще вчора ж - стільки нас було,
Васильку, Васику, Василю!

І що ж це так вітри метуть!?
Такий гіркий, тривожний ранок.
Весною зійдуть-зацвітуть
Тобою саджені тюльпани.

Ми так чекатимемо їх!
А що тоді розповімо ми,
Коли спитають про твої
Роки і руки - їм знайомі?

Та де ж знайти, де взяти слів
Про ту згорьовану хвилину,
Коли твій пульс уже не бивсь,
А на руці ще йшов годинник...

І вийшов лікар. Щось казав...
А ми стояли - занімілі.
У нареченої сльоза
Невтішно падала-горіла!

... А десь - у рідному селі
Сивіла тяжко хвора мама.
Так де ж знайти, де взяти слів,
Щоб передати біль словами?

Остання - довга-довга - путь,
Бо з неї вже не повертати.
Ти, земле, лагідною будь,
Він так любив тебе квітчати!

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"