Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Іван Левченко
Мигдаль на руїні
Поезії


МИГДАЛЬ НА РУЇНІ.

1.
Вже місто дихає весною.
І чепуриться, як до свят.
... У серця - знову перебої
Від квіту, сонця і дівчат...

Чиновник лоба тре ретельно:
Шляхи й дахи - у голові.
А на руїні повоєнній
Проріс мигдаль. І теж зацвів.

В однім - святкове і буденне.
Весна дорогу проклада.
І так кольнуло серце в мене,
Як бабця гладила мигдаль!

2.
В старім воєннім бліндажі
Зацвів мигдаль - уже у лютім.
Немов хтось гірко затужив
За тим, кого не повернути.

І цей квітучий острівець
Пробивсь до сонця на руїнах,
Де зайда Фріц знайшов кінець,
Де батько мій, матрос, загинув.

А що на крові тій зійшло?
Гіркий мигдаль і більш нічого.
Каміння мохом обросло.
Війни нема. І слава Богу!

3.
І все ж знайшлась лиха рука,
Що жить не може без вогнива:
Миттєвий спалах сірника -
І вже горить квітуче диво.

А де ж ми всі тоді були,
Коли вогонь мигдаль той нищив,
Немов фашисти знов прийшли
І запалало бойовище.

Зайшлося серце від жалю -
Одна обвуглена руїна.
... А як хотілось мигдалю
Нам нагадать про тих, хто згинув.

Поглянуть їх очима в світ,
Що вже не сивіє від туги.
... Згорів мигдаль. Зів'янув цвіт,
Мов поховав я батька вдруге.

Життя у сонці - мирний день.
І ми щасливі, бо живі ще.
Не треба нищіть, що цвіте,
Бо знов займеться бойовище.

Я вірю - корінь не згорів.
Мигдаль до світла знов проб'ється.
Нам не загрожує бліцкриг,
Допоки пам'ять має серце.

ЯБЛУНЬКА.
Михайлові Калініченку - колезі і другові.

Весна покличе солов'я.
І бризне сонцем у господи.
А як там яблунька моя
В Черкасах - в друга на городі?
Вона у травні зацвіте.
І за пергою бджіл запросить.
Хай цьогорік ще підросте,
А там - нехай і плодоносить.
Я друга маю попросить -
Про яблуньку мою подбати:
Не забувай її полить
І посміхнутися їй, брате!

* * *

Я знаю мить, котра спиняє час,
Враз обриває замисли і плани,
Бентежить душу і єство,
В єдине русло править волю,
Штовха настирно знайти вихід,
Схрестивши глузд здоровий, відчай, страх,
Коли бажаєш сам на себе взяти муки,
Покору сильним, жах і біль,
А невелике і притихле ліжко
Безмежний всесвіт вміщує в собі.
Тебе нема: ти розчинився в болі,
Дороги на рятунку всі сплелись,
А час мов став:
Це мить, коли хворіє доня...
Ні! Це не мить, це - довжелезний шлях
Надії, розпачу і боротьби.

ДИВО.

Син перший крок
В житті зробив.
Карбує пам'ять
Від сьогодні
Одне з таких
Звичайних див -
Таких раптових
І природних.
Щаслива мати
Від всіх мам
Не може приховати
Радість:
"Ви тільки гляньте:
Диба! Сам!
Ну-ну, сміліш,
Сміліш - не падай!
І син іде.
І в сонці день.
Земля ласкава,
Як гостинці.
... І як повірити,
Що десь
Вмира від бомб
Чиєсь дитинство?!
Рости, мій сину!
Ти теплом
Родини щедро так
Зігрітий.
Сміється сонце
Над Дніпром.
Ласкаве - та не всім
У світі...

БАВСЯ, ДИТИНО!
Любій доньці Олені.

Бався, дитино, - маленька єси,
Бався і смійся, кохана.
Виростеш - інші настануть часи:
Бавиться й миті не стане...

Час у стремена свої прецупкі
Візьме тебе до останку.
Вип'єш ти келих солодко-гіркий
Дальніх доріг і розтанків.

Істини, смислу життя на Землі
Дух обів'є твою долю...
Бавтесь, малята, поки ще малі,
Бався, мала моя доню!

БАТЬКОВА ПІСНЯ.

Мій батько - хлібороб від роду.
Красиво жив. Трудивсь. Кохав.
А це утнув був: принародно
У клубі вірш свій зачитав...

В нім - поле дихало пшеничне,
Досвітнє поралось село.
І про минуще, і про вічне,
І про кохання теж було.

Все як в житті. Як в серці, звісно.
Закінчив - оплески пливли.
А хтось сказав: "Не вірш, а пісня!
Ти до газети відішли:

Щоб знали, як живуть і люблять
Не десь, а в нашому селі.
І не артисти - просто люди,
Що ходять вічно при землі".

Подумав батько: кажуть діло!
Дістав адресу - одіслав.
І став чекать... Якраз в неділю
З газети відповідь прийшла.

А в ній, що вірш "геть старомодний,
Що спершу треба прочитать
Все - від Гомера й до сьогодні,
А потім вірші вже писать".

Задумавсь батько. Пожурився.
Та чим зарадить тут було?!
... Вертав з роботи - аж спинився:
Співало пісню все село!

* * *

Нежданий сніг у березні - на вії.
На яблуні заліг, як першоцвіт.
Відчув - у тебе руки крижаніють...
Здається: мить - і серця дійде лід.

Зажди! Зігріти руки я зумію.
В снігу вогонь до неба розведу!
Ти тільки не гаси мою надію,
Не клич на долю відчай і біду.

Коли вже щастя - так не полохливе.
Та й пізній сніг на сонці, глянь, - горить!
Бо то ж найбільша є несправедливість:
Знайти тебе, любити й загубить.

ТАК БУДЕ ЗАВЖДИ!

Так буде завжди - скільки жити нам:
На пшеницевім неокраїм полі
Стискать штурвал натрудженим рукам,
Щоб палянично хліб лягав до столу.
Так буде завжди - скільки жити нам!

Так буде завжди - скільки жить синам:
Вночі і вдень не кидати штурвала,
Щоб річище добірного зерна
В могуть Вітчизни зоряно вливалось.
Так буде завжди - скільки жить синам.

Так буде завжди - скільки внукам жить:
Від поля - мир, і щастя, і достаток.
Від поля - старти в скорену блакить.
І в міжпланетну вись - від поля старти.
Так буде завжди - скільки внукам жить.

Так буде завжди - рід наш на віки!
І на столі в нас буде і до столу.
У нашім стязі - поле з колосків
І синє небо. Небо й поле.
Так буде завжди - рід наш на віки!

* * *

Вадиму Єлізарову - керівнику Севастопольського театру танцю.

Чарівна музика звучала...
І феєрверки почуттів
Ущерть наповнювали залу
Від руху й грації сплетінь.
Чим це назвати , боже правий,
Як тіні - будь-які слова:
В Театрі танцю - йде вистава:
І в ній кохання ожива!
Вгорі - склепіння піднебесся.
В політ, мов чайка, вируша
Над морем сонячних експресій
В танок закохана душа.
То завмира, то плеще зала,
Бо зачаровують таки
Малюнка різблені деталі,
Діагоналі лад чіткий.
… Хоч Севастополь - не Севілья,
А є майстри не згірш і в нас.
В Театрі танцю на дозвіллі
Ви це відчуєте сповна!


ГІЛКА.

Лютневим вітром обірвало гілку.
Я вніс увечері її в кімнату
І залишив у банці відмерзати.
Води влив, - щоб не глибоко й не мілко...

Всю ніч і цілий день вона дрімала.
І лиш під вечір мов би народилась:
Набухли бруньки - пружно, що є сили!
І панцир той брунатний розірвали.

А вранці кожна брунька, ніби свічка,
Вогнем зеленим зайнялась весняно.
Вітри кричали в вікна: "Рано! Рано!"
І усміхались їм зелені вічка.

І ти ж, моя кохана, як та гілка:
До зустрічі - холодна й мовчазлива,
Ти раптом пробудилася щаслива
І цвіт проріс із серця - щедро й гінко.

… На кращі порівняння не натраплю.
Але за ними зовсім не шкодую.
Весна у того цілий вік квітує,
Хто все тепло душі віддав до краплі!


* * *

Голублю в затишку слова
І залишаю на папері…
І, мов заклята татарва,
Сторонні гримають у двері.
І не змовкає телефон -
Усім потрібно щось від мене:
Кидай печене і варене,
Забудь відпустку й навіть сон
І дай пораду, як нам бути,
Коли і що давать в ефір?..
Як Прометей, до скель прикутий,
Стою й дивлюся заздро в двір:
Там всі збираються на море.
А я кошуся на екран.
На що хто вчився - в тім і горе!
А, може, й щастя, пане Йван?!

* * *

Надворі осінь. Я люблю
Цю тишу. І тебе - жадана.
Останнє листя у гаю.
І ти - любов моя остання.
Твоєї шалі срібний цвіт.
А ще у сріблі - мої скроні.
І світ довкола - дивосвіт.
І сонце - розпашілий сонях.
І тільки раптом щезло все.
Де взявся вітер? Дощ і хмари.
І слів не стало для пісень.
В кутку - запилена гітара.
Хоч ти прийди і розбуди
Мою пісенну завірюху!
Змиває дощ твої сліди.
І лупить в шибу - зле для вуха.
Для барабана не пишу.
Природа міниться. Простуда.
Кладу перо. Папір лишу
Тебе і тишу ждати буду.

* * *

Говори - я повірю у щастя:
Ми не можемо порізно - ні!
До лиця тобі хустка срібляста
І пасує до хустки цей сніг.

Ми в оркестрі пухнастих сніжинок
Молоді і щасливі йдемо.
По своїй і єдиній стежині,
Що життям і любов'ю звемо.

* * *

Оце і є звичайне щастя:
Не спати, мучитись, любить...
Зійти зорею і упасти
В твоїх очей ясну блакить.

Твоєму погляду радіти.
До вуст торкнутись і сп'яніть.
І лиш тобою в цілім світі
Щомиті марить і горіть..

І вірить: пристрасть ця - взаємна.
Я весь в тобі, як ти - в мені.
Оце і щастя - ти у мене.
Зі мною. Поруч. День при дні.


Плачуть хлопці за селом...

Плачуть хлопці за селом
В місті - у квартирах:
Б'ють колгоспникам чолом,
Сивим бригадирам...

Славлять пишний коровай,
Про озимі пишуть...
Їм село - щасливий край:
Рідний, найрідніший!

Кажуть: жаль, людей нема -
Нікому робити.
У село іде зима -
З сіл тікають діти.

Хлопці, досить слів гірких!
Бачим - патріоти!
В вихідні берем квитки -
В села. Й до роботи!!!

... Та куди там - за торби
І по харч до мами...
Говорити - не робить!
От біда в чім саме!


* * *

Дивуюсь поетам: в натхненні і славі
Столітньої давності вірші читають...
І їм аплодують прибульці цікаві...
Із чемності, певне, собі припускаю.

Те - вчора було. І для вчора - прекрасно.
Сьогодні ж утричі тривожніше в світі.
Поету не можна співати невчасно,
Так само як сліпо і байдуже жити.

Вслухатися в музику світу-оркестру,
Ловить дисонанси в звучанні космічнім,
Їх в душах людей до співзвуччя привести,
Співзвуччя - поета покликання вічне!


НЕВДАЛИЙ ВИБІР.

Казав один Індик Індичці,
(А діло до весілля йшло!),
Що швидше ніж на електричці
До неї мчить він на село.
Індичка вкрай була щаслива:
Це ж треба - любить так мене!
Взяли із книжки на мед-пиво -
Весілля справили бучне.
Кого там тільки не бувало -
З усіх птахарень, курників.
І їли добре, й випивали,
Співали навіть - хто як вмів…
Несли в конвертах щось, в пакунках…
Бажали щастя молодим.
Коли це - штовх ногою - Курка:
- Індичко, глянь: твій п'яний - в дим!
Він - алкоголік - не інакше:
Так хлище - Боже, упаси!
- Пропало все сімейство наше! -
Індичка стала голосить.
Тут гості крик зняли фатальний!
Індик відбивсь ледь від Півнів.
Дарма кричав, що … мінеральна…
Що то - від щастя він сп'янів…
Летів він швидше електрички -
В сусіднє, у своє село.
Індика жаль. І жаль Індичку.
Що не кажіть: горілка - зло!

* * *

Про що писати? Темна ніч.
Довкола тихо - став годинник.
Немов життя спинилось... Ні,
Спинився відлік - час не спиниш.

Життя іде. І кожну мить
Не можна заново прожити.
... Знов за вікном трамвай гримить:
Пора збирать до школи діток.

А там - робота. Як щодня.
І люди, люди коло тебе...
Іди, годинник, не спиняйсь!
Мені ще стільки встигнуть треба!

* * *

У двох кумів я кума.
Неспокійна мати:
Бо сама я ще, сама,
А куми - жонаті.

Обминаю ще здаля.
Тільки, де не стану,-
Стріну кума Василя,
А частіш - Івана.

І куди не повернусь,
Доганяють знову
Василевий пишний вус,
Чорні Йвана брови.

І такий на серці щем,
Як на них погляну:
Любо-мило з Василем,
А ще більш - з Іваном.

Очі з вечора не сплять,
Не стулить до рану:
Виглядають Василя,
А частіш - Івана.

Де ж ти, милий, чом не йдеш?
Доле, що ж ти коїш?
Мабуть, заміж треба сперш,
Потім - буть кумою!


* * *
Михайлові Кузменюку - колезі й другові.

… Ой на горі - на горі
Ночували три зорі:
У Михайла - мого друга -
Та й на хуторі.
Він показував мені
Ті три зірки у вікні,
А вони такі, як сонце,
Тільки що нічні.
Я до ранку розглядав.
Хто нам спати не давав,
Хто ті гори в ясні зорі
Щедро уквітчав…
Може, літо і тепло?
Може, інше щось було...
Та не спалося нам, доки
Сонце не зійшло…


ТРИ СПИЦІ.

Велосипедами додому
Рибалки Тимофій і Гриць
Вертали. Й треба ж - на підйомі
Злетіли з насипу беркиць...

Лежать, а вже завечоріло.
На співи хлопців потягло.
- Давай, Грицько, витягуй "білу",
А то вино так важко йшло!

Грицько на те:
- Тиміш, як знаєш.
Тримай - тобі. А ця - мені.
Гранчак? Розбили! Ще й питаєш:
Сам чортихався в гущині!

- А, ну то з "горла"... Тьху ти клята!
- Та ще й нема чим закусить...
- Давай тут, Грицю, й ночувати,
Бо далі їхать катма сил...

Погодивсь Гриць. Рибалки вкрились
Велосипедами. І сплять.
За північ Гриця щось збудило.
Почав Тимоша він штовхать:

- Вставай, Тиміш! Мені не спиться:
Щось задува - як не укрийсь!
- Та в тебе ж в задньому... три спиці
В дорозі полетіло, Гриць!

- Ти ба! І правда. От же лихо:
Ну й невезучим став я, брат!
Ти спи, Тиміш! А я поїхав:
Візьму три спиці - і назад!


ПРИБЛУДА.

У собаки - собаче буття.
Перед східцями - пес у клубочку.
Мабуть, снить він колишнім життям
У домашнім затишнім куточку.
І повз нього проходять усі.
І господар - байдужий - проходить…
Гріє сонце найгіршу із псин,
А казали, що має породу!..
Хтось відірве від хліба шматок -
Дасть поїсти собаці-приблуді.
Він здригнеться, як клацне замок:
Повз проходять - собаки і люди…
Він увесь в лишаях. З лапи - кров:
Хтось з малечі, напевне, поцілив.
Добре, що не зима - дощ пройшов,
Небо знову без хмар - просвітліло.
А як літо мине, де сховатись йому?
І хто взимку його нагодує?
Тужно дивиться пес у пітьму.
По-собачому тяжко бідує.
Не інакше - його підберуть.
І відстрелять - зненацька, прицільно...
Зойк зірветься в нічну каламуть,
Не відбившись у будь-кому біллю.
Я не хочу цього. Але як захистить
Того пса, що заснув біля хати?
І не вихід - щеням утопить:
Не по-людськи - живе убивати.
Люди добрі, прохання моє:
Цей собака не винен ні в чому;
Якщо вигнати сили в вас є,
Не заводьте собаку удома!


* * *

Мій Дніпре, я знов тут.
З тобою зустрівсь.
Був сонячний жовтень.
А нині - вітри.
І хвилі знялися -
Так холодно враз.
Зривається листя
На сонний баркас...
Самітно. Осінньо.
Вертаю назад.
Вогнів мерехтіння.
Дощить... Листопад...

* * *
Колегам-запоріжцям

Усе тут так само, як досі було.
Принаймні здається так - зовні:
Проспект, де я виріс, Дніпра вічне тло,
І Хортиці плин, мов козацького човна...

Тут сонце нестерпне. І зорі ясні.
І вища за все тут стоїть телевежа.
Чому ж так на серці тривожно мені,
В душі так незвично-бентежно?

Бо стільки не бачу знайомих облич…
А тим, кого бачу, вклоняюся низько.
… Це нас на Матросова долі звели,
Щоб потім все міряти по-запорізьки:

Ефіри і дружбу. Що встиглось. Що ні…
І як усе склалося в долі по тому…
Оце і є щастя - у колі рідні
Зустрітися знову у рідному домі.

Хай буде затишно тут кожному з нас.
І тим, хто опісля на вогник заверне.
Покликані часом, вартуємо час
І тим чогось варті в житті. Як на мене!


ПРИХОДЬ...

Я зустріч нам наворожив,
Коли у вікна сон постукав...
Про те, як любиш, - розкажи,
І дай відчуть кохані руки.
Хоча б у сон на мить зайди!
Прохати більшого не стану.
Тепер немає більш біди -
На самоті зустріти ранок!
Дивлюся мрійно у вікно
І бачу - очі золотаві.
А хвиля вуст - п'янке вино.
Дай доторкнутись, хоч в уяві.
Довкіл усе - в глибокім сні.
Минай та швидше, довга ноче!
Без тебе ніч - холодна ніч.
А я холодної не хочу!
Мене зігріє погляд твій.
А ще - твій усміх, дотик, подих...
Ти - сонце в долі, у моїй,
Що, раз зійшовши, не заходиш!


ПРОЩАЛЬНИЙ ПОЦІЛУНОК.

Ще й досі пам'ятаю на собі
Останній твій - прощальний поцілунок…
… Для мене час ледь повз, для тебе - біг,
І ти шукала вихід-порятунок.

Я ждав кінця. Боялась ти його:
Я відлюбив, а ти все ще кохала.
Камінний я і ти - вогонь
Прощально-мовчазні стояли.

Ну, от і все - спинивсь автобус мій.
Байдужим я пірнув між люди…
"Зажди! - у тиші мов прибій -
Одну лиш мить зажди, мій любий!"

І проштовхавши натовп весь -
До вуст моїх, мов до води, припала.
"Іч, мало їй!" - бурчало десь,
А ти все цілувала, цілувала…

З тих пір зійшло немало літ -
Солідності рокам відкрив рахунок!
Та й досі топить серця лід
Останній твій - прощальний поцілунок.

* * *

Мене не втішити нічим -
Така вже випала недоля...
Стрічаю день з ім'ям твоїм
І проводжаю його з болем.
Що не збулося - не вернуть.
Що відіснилось - те забулось.
У віршах спогади живуть,
В які ти так і не вернулась.
Минають дні - то дощ, то сніг,
То раптом сонце - із-за хмари...
Що залишається мені?
Минулим щастям снить і марить.

* * *

На перу висихає чорнило -
Ні рядочка, ні слова нема.
Тиша нічна розбудила...
Холодно. Осінь. Пітьма.
Грає годинник пів-сьому:
Всіх піднімати пора.
Боже, яка це утома:
Ані рядка з-під пера!

 

ПРОЩАННЯ З ДРУГОМ.
Пам'яті колеги Василя Макаренка.

На Василів бідніш земля...
Васильку, Васику, Василю!
Круг рамки - траурна петля,
А розірвать її несила!

Ой, чорні зорі - до труни!
Ой, чорне груддя - гайвороння!
До чого ж юними сини
Стрічають співи похоронні...

Ще тільки вчора так ішлось,
Сміялось, думалось, любилось...
Ще вчора ж - стільки нас було,
Васильку, Васику, Василю!

І що ж це так вітри метуть!?
Такий гіркий, тривожний ранок.
Весною зійдуть-зацвітуть
Тобою саджені тюльпани.

Ми так чекатимемо їх!
А що тоді розповімо ми,
Коли спитають про твої
Роки і руки - їм знайомі?

Та де ж знайти, де взяти слів
Про ту згорьовану хвилину,
Коли твій пульс уже не бивсь,
А на руці ще йшов годинник...

І вийшов лікар. Щось казав...
А ми стояли - занімілі.
У нареченої сльоза
Невтішно падала-горіла!

... А десь - у рідному селі
Сивіла тяжко хвора мама.
Так де ж знайти, де взяти слів,
Щоб передати біль словами?

Остання - довга-довга - путь,
Бо з неї вже не повертати.
Ти, земле, лагідною будь,
Він так любив тебе квітчати!

До змісту Іван Левченко "Мигдаль на руїні"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ