КРИМСЬКИЙ НЕЗАЛЕЖНИЙ ЦЕНТР ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДНИКІВ І ЖУРНАЛІСТІВ

Микола СЕМЕНА
МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ: ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕМОГЛА СТАЛІНІЗМ

Частина 1. Сталінізм і людина. Дисидент, або Тяжке пізнання правди….

Изгнанники живут надеждой.
 Лишь в изгнании осознаешь,в какой степени этот мир всегда
был миром изгнанников и ссыльных.
Элиас Канетти

Россия – лучшая в мире родина!Но самое несуразное государство.
Наша родина всегда быладушой нашего народа!
Государство – его клеветой…
Михаил Задорнов

Если родина помнит,значит есть персональное «дело»…
Владимир Борисов

1.1.Через Колиму і табори – до світового визнання…

Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943 року в Криму. В багатьох довідниках значиться, що він народився в селі Ай-Серез під Судаком, але це не зовсім так. Ще в 30-ті роки його сім’я була розкуркулена і вислана на Урал. Однак батьки, які постійно прагнули повернутися в Крим, втекли з цієї першої депортації. Вони переїхали спочатку в Мелітополь, а потім, перед самою війною, перебралися до Криму. Їхати в Ай-Серез не було сенсу, бо якби їх мали шукати – то саме там. Тому сім’я Джемілєва зупинилася в родичів у селі Бозкой тоді Фрайдорфського (нині Нижньогірського) району. Саме там в 1943 році й народився Мустафа, однак оскільки сім’я вважала своєю батьківщиною саме Ай-Серез, то під час реєстрації вони й зазначили в документах своє рідне село. Тепер Мустафа, рід якого етнічно походить з південнобережних кримських татар, часто жартує - степові ногаї дали нам політичний притулок!
18 травня 1944 року разом з усім кримськотатарським народом сім'я Мустафи Джемілєва, якому виповнилося тільки півроку, була депортована з Криму і до 1955 року жила під комендантським наглядом в Андижанській області Узбекистану. Після зняття обмежень спецпоселення для кримських татар сім'я переїхала в Мірзачуль. У 1959 році Мустафа закінчив середню школу і намагався вступити на східний факультет Середньоазійського державного університету в Ташкенті, але йому відверто заявили, що на цей факультет кримських татар не беруть. Ця неправомірна відмова для майбутнього дисидента стала першим каменем і в теоретичні, і в духовні підвалини спротиву режимові: чому іншим можна, а мені – ні? А як же рівність, проголошена в знаменитій «сталінській» конституції?
Сьогодні Мустафа Джемілєв — один з найвідоміших учасників правозахисного руху СРСР і кримськотатарського національного руху. Десятки років він переслідувався радянським комуністичним режимом за свою діяльність і переконання – сім разів за сфальсифікованими рішеннями судів його запроторювали до тюрем, таборів і на заслання. У період СРСР він був послідовним прихильником розширення зв'язків демократичного кримськотатарського руху з іншими національними рухами, у тому числі й українським, а також правозахисними колами всіх республік Радянського Союзу. Мустафа Джемілєв сприяв популярності кримськотатарського національного питання за межами Радянського Союзу, результатом чого стала могутня міжнародна кампанія підтримки справедливих вимог кримськотатарського народу.
Так, Мустафа Джемілєв – один з багатьох учасників народного руху, але є один факт, що вирізняє його з-поміж інших. Він зробив те, чого не змогли зробити учасники і ветерани опору: саме він став організатором успішного переходу кримськотатарського національного Руху від аморфних форм стихійного спротиву до нових організаційних форм боротьби, які мали високу ефективність…
Наприкінці 1961 року Мустафа Джемілєв взяв участь у створенні нелегальної організації «Союз кримськотатарської молоді», куди входили робітники і студенти. На зборах молоді, які проходили в будинку одного з членів союзу Ахмеда Асанова, як потім писав Мустафа Джемілєв, вони «вели запеклі суперечки, читали вірші російською і кримськотатарською мовами, обурювалися нерівноправним становищем кримських татар, обговорювали проблеми повернення на Батьківщину». Саме на таких зборах одного разу перед аудиторією з 25 молодих людей виступив 18-річний Мустафа Джемілєв з коротким викладом основних етапів історії кримських татар. Цей виступ, як це часто буває серед молоді, зустрів палке захоплення і гаряче схвалення...
Члени союзу спланували розширення агітаційної роботи, але їх було недостатньо, щоб охопити всю територію розселення кримських татар. Тому вони розподілили між собою райони Ташкента і Ташкентської області, де й почали вести роз'яснювальну роботу серед співвітчизників. Вони практично відкрито обговорювали ідею створення широкої кримськотатарської молодіжної організації для боротьби за свої права. Почалися арешти, керівників союзу засудили, Мустафа Джемілєв теж був звинувачений в «антирадянській діяльності» і звільнений з роботи на авіаційному заводі в Ташкенті, його було взято під нагляд КДБ…
У 1962 році Мустафа Джемілєв вступає на гідромеліоративний факультет Ташкентського іригаційного інституту, але вже в 1965 році його було вигнано з інституту. Причиною виключення стало поширення ним серед студентів рукопису «Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму в XIII—XVIII ст.». Суто наукова розвідка була розцінена співробітниками КДБ як націоналістична, а значить – шкідлива для комуністичного режиму СРСР...
У травні 1966 року Мустафа Джемілєв був засуджений на 1,5 роки позбавлення волі за звинуваченням у «відмові від служби у лавах Радянської армії». Після виходу на волю в листопаді 1967 року Мустафа Джемілєв дійшов висновку, що не слід обмежувати свою діяльність територією Узбекистану, необхідно шукати якомога ширшої, навіть міжнародної підтримки. Він встановлює в Москві контакти з учасниками правозахисного руху, що зароджується, з акредитованими там західними журналістами, намагається через них інформувати світову громадськість про проблему кримськотатарського народу. Він підписує разом з іншими правозахисниками документи проти переслідування інакодумців у СРСР, а в 1968 році – заяву проти окупації радянськими військами Чехословаччини…
У травні 1969 року разом з іншими найбільш відомими в країні 14-ма правозахисниками Мустафа став засновником «Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР». Через це у вересні 1969 року його було вдруге заарештовано.
Ця справа проти Мустафи Джемілєва була об'єднана зі справами проти Петра Григоренка, заарештованого в травні того ж року, і московського поета-дисидента Іллі Габая. Проте під час розслідування справи Петро Григоренко, за рішенням органів, був визнаний психічно неосудним і відправлений на 5 років до спецпсихлікарні МВС.
Ташкентський процес проти Мустафи Джемілєва та Іллі Габая вже добре відомий дослідникам. У Ташкентському міському суді їх було звинувачено у виготовленні й розповсюдженні низки документів, які нібито «містили наклеп на радянський державний і суспільний лад». Зокрема, Мустафі Джемілєву — серед інших документів — ставилася у провину інформація №69 національного руху. Обидва підсудних не визнали себе винними. Мустафа Джемілєв, на відміну від Іллі Габая, який мав адвоката, захищався сам. Протягом усього процесу біля будівлі суду чергували посилені наряди міліції. В залі суду постійно були присутні 20-30 працівників КДБ. Зовні здавалося, що судять небезпечних кримінальних злочинців, хоча «зброєю» обох було просте перо. Посиленими заходами охорони суду влада мала намір підкреслити небезпеку цих «злочинців», викликати вороже ставлення населення до них…
У своїй захисній промові та в останньому слові Мустафа Джемілєв говорив про боротьбу кримськотатарського народу за повернення на батьківщину і відновлення своєї державності, про створену кримськими татарами матеріальну й духовну культуру в Криму. Джемілєв, відкинувши звинувачення його самого в наклепі на радянський лад, довівши, що його твори містять не наклеп, а правдиву інформацію, представив суду список творів белетристики і публіцистики, які – на відміну від його творів та інформацій кримськотатарського національного руху! – містять справжній наклеп на кримськотатарський народ, розповів про гоніння, яких зазнають з боку місцевих властей і каральних органів його співвітчизники, що намагаються повернутися на батьківщину, про порушення їхніх людських і громадянських прав…
Однак суд не визнав твердження Мустафи Джемілєва правдивими. Натомість судді визнали підсудних винними і засудили Іллю Габая до трьох років позбавлення волі загального режиму, а Мустафу Джемілєва – до трьох років позбавлення волі суворого режиму. Для виконання вироку Мустафу Джемілєва запроторили до таборів Узбекистану, а Іллю Габая – в Кемеровську область.
Після суду 406 кримських татар направили до Верховного Суду СРСР лист-протест на захист Джемілєва і Габая. У своєму останньому слові Мустафа Джемілєв на знак протесту проти грубого порушення прав людини в СРСР оголосив 30-денне політичне голодування, яке тримав у Ташкентському слідчому ізоляторі.
У вересні 1972 року Мустафу Джемілєва звільняють з таборів, але як такого, який «не став на шлях виправлення», направляють під адміністративний нагляд до міста Гулістан, де зобов’язують працювати рядовим інженером у радгоспі.
Втретє Мустафу Джемілєва заарештовують у червні 1974 року і засуджують до одного року позбавлення волі в таборах суворого режиму Омської області Росії. Однак і після цього Радянська влада боїться його випустити на волю, а тому за 3 дні до закінчення терміну позбавлення волі проти Джемілєва порушено нову кримінальну справу у звинуваченні в складанні «документів, що ганьблять радянський лад», і в проведенні антидержавницької пропаганди серед ув’язнених. На знак протесту Мустафа Джемілєв знову оголошує голодування. Інформація про ці акції протесту поширюється широко в світі. Ім'я Мустафи Джемілєва стало відоме за межами СРСР, кампанія на його захист розгортається у всьому світі. Влада боїться наслідків голодування, а тому ухвалює рішення примусово годувати Мустафу через зонд, але це не допомагає, і Мустафа продовжує голодувати 303 дні…
У 1976 році влада порушує нову справу проти Мустафи Джемілєва. Закрите засідання Омського обласного суду проходило 14-15 квітня. Щоб не допустити на суд родичів і друзів Мустафи, зал засідання був заздалегідь заповнений спеціально підготовленими КДБ людьми, яких проводили в зал через задні двері. О 10 годині було оголошено, що місць у залі немає, і пропустили тільки найближчих родичів: матір Мафуре Мустафаєву, сестру Васфіє Хаїрову, братів Асана та Анафі Джемілєвих. На процес не допустили навіть відомих правозахисників — академіка Андрія Сахарова і його дружину Олену Боннер, які спеціально прибули з Москви. Суддя проводив процес не дотримуючись правил. Він часто переривав виступи Джемілєва, вимагав пояснень тільки за матеріалами звинувачення, лише за документами слідства, ігнорував його очевидні докази.
У своєму останньому слові Мустафа Джемілєв заявив: «Цей процес – четвертий у моєму житті. Незалежно від того, які висувалися формальні звинувачення і які мені інкримінувалися статті кримінальних кодексів, причиною всіх цих судових і деяких позасудових репресій, яких я зазнав в останнє десятиліття, були мої політичні погляди і переконання, моя участь у Національному русі кримськотатарського народу за повернення на свою національну батьківщину та відновлення автономії, тобто за повернення і відновлення всього того, що відняла й ліквідувала влада у результаті злочину, вчиненого проти мого народу в травні 1944 року...
Мені залишається тепер сказати декілька слів про те, чого добивалися і чого не доб'ються організатори цієї справи. Першочерговим їхнім завданням є, звичайно, ізолювати мене ще на якийсь термін від моїх співвітчизників та однодумців, щоб я не міг взяти участь у Національному русі свого народу й загальнодемократичному русі. У зв'язку з цим хочу відзначити, що в КДБ завжди переоцінювали роль осіб... Я не сумніваюся в тому, що знайдеться достатньо людей, які займуть моє місце в русі й виконуватимуть свій національний обов'язок, мабуть, набагато краще, ніж це намагався робити я... Сподіваюся, що це свавілля лише сприятиме активізації Національного руху, який, я вірю, зрештою доб'ється справедливого вирішення нашого національного питання...».
Цього разу Мустафа Джемілєв був засуджений до 2,5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму, які він відбував на Далекому Сході.
Уп’яте Мустафу Джемілєва заарештовують та засуджують у лютому 1979 року – цього разу до 4-х років поселення на Колимі (Якутія).
У 1983 році Мустафа Джемілєв став редагувати і видавати підпільний «Інформаційний бюлетень ініціативної групи кримських татар ім. Муси Мамута». У листопаді 1983 року його заарештовують вшосте, і в лютому 1984 року засуджують Ташкентським обласним судом до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму все за тим же звинуваченням – «складання і розповсюдження документів, що паплюжать радянський державний лад», а також - за «організацію масових заворушень» при спробі поховати свого батька в Криму.
На суді Мустафа Джемілєв сказав: «Чотирнадцять років тому... я присягнувся, що ніхто, ніколи і ні за яких обставин не змусить мене відмовитися від виконання свого обов'язку та обов'язків, що накладаються честю, совістю і національною гідністю. Сьогодні я знову можу повторити цю клятву і сподіваюся, що у мене буде достатньо душевних сил, щоб не зрадити цьому принципу до кінця своїх днів».
Перед закінченням терміну, який Мустафа Джемілєв відбував у Магаданській області, проти нього було ще раз порушено нову кримінальну справу за сфабрикованим звинуваченням «за непокору». На закритому табірному процесі в грудні 1986 року Мустафа Джемілєв знову був засуджений до 3 років позбавлення волі, але – вже умовно і з 5-річним випробувальним терміном. Цього разу він був звільнений з-під варти в залі суду. До такого вироку суд був змушений вдатися через зміну політичної ситуації в СРСР, а головне – через потужну міжнародну кампанію на захист радянських дисидентів, зокрема, Мустафи Джемілєва, яка була ініційована Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком та іншими правозахисниками.
Повернувшись до Узбекистану, Мустафа Джемілєв відразу ж включився в політичну діяльність, беручи участь у кримськотатарському національному русі, що ставав все ширшим. У квітні 1987 року на Першій Всесоюзній нараді активістів його було обрано до числа 16-ти членів Центральної ініціативної групи Національного руху кримських татар.
У травні 1989 року на черговому Всесоюзному з'їзді активістів Національного руху була заснована Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР), і Мустафу Джемілєва було обрано її головою. Того ж року Мустафа переїздить із сім'єю до Криму, поселяється в Бахчисараї. Починається важливий в історії народу етап масового повернення депортованого народу на батьківщину, в місця свого етногенезу…
Відтоді до Криму перебазовується й організаційний центр кримськотатарського національного руху. В червні 1991 року на скликаному вперше після 1917 року національному з'їзді кримських татар — Курултаї — Мустафа Джемілєв був обраний головою Меджлісу кримськотатарського народу. В 1996 і 2001 його знову обирають на цю посаду. Мустафа Джемілєв досі очолює Меджліс, користуючись довірою кримськотатарського народу…
Очолюючи Меджліс, Мустафа Джемілєв став організатором процесу становлення унікальної демократичної системи органів національного самоврядування. І досвід успішного її функціонування заслуговує уважного вивчення як в Україні, так і в інших державах, як унікальна, ефективна форма самоорганізації народу в умовах тотального спротиву державних органів…
Мустафа Джемілєв – народний депутат Верховної Ради України трьох скликань, 1998—2002 і 2002—2006 років, 2007 року – і до сьогодні.
Правозахисна і політична діяльність Мустафи Джемілєва широко відома в світі, вона відзначена багатьма нагородами і почесними званнями, зокрема, міжнародних організацій. Йому присуджено звання почесного члена Організації турецької інтелігенції, почесного доктора наук Сельджуцького університету в галузі політології та соціології, почесного доктора наук Вищого технологічного інституту р. Гебзе (Туреччина) в галузі організації та управління. 8 листопада 1995 р. йому присуджена встановлена муніципалітетом м. Ізміра (Туреччина) щорічна міжнародна премія в галузі прав людини. Постановами муніципалітетів Кастамонуяре, Кириккале Мустафа Джемілєв визнаний почесним громадянином цих турецьких міст. Його ім'ям названі парк і вулиці в м. Анкарі, м. Сунгурлу і деяких інших турецьких містах, лекційний зал в Сельджуцькому університеті та бібліотека університету Кириккале.
У 1998 році за правозахисну діяльність Мустафі Джемілєву присуджена щорічна премія Верховного комісара ООН у справах біженців імені Фрітьофа Нансена, в серпні 2001 року указами Президента України його нагороджено орденом Князя Ярослава Мудрого V ступеня, в листопаді 2003 року – тим же орденом IV ступеня.
Кілька разів Курултай кримськотатарського народу висував Мустафу Джемілєва на здобуття Нобелівської премії миру, але це, очевидно, ще майбутня сторінка його біографії…
Немає сумніву – в 1954 році та після ХХ з’їзду КПРС сталінізм, як ідеологія та практика держави, вичерпав себе і є офіційно засудженим. Однак він не зник як хибний метод державного управління, не зник як хибний стан суспільної свідомості, не зник як цинічна форма взаємовідносин націй і народів, релігій та атеїзму, не зник як хибний стан людської душі.
Після кількох спроб десталінізації ця хибна ідеологія знову і знову поверталася в наше життя – спочатку в брежнєвські часи, а потім - в путінські. Сьогодні є спроби встановлювати пам’ятники вусатому диктатору, його методи тримати в покорі багатомільйонний народ, у тому числі й депортації народів з метою їх геноциду, трактуються в підручниках як «успішний менеджмент». Ці процеси суперечать потребам майбутнього наших народів, стримують розвиток їх співробітництва, викликають конфлікти, ворожнечу. Сталінізм – інструмент імперської політики. Тому усунення його з методів і форм роботи державних органів, усунення з ідеології суспільства, з масової психології – завдання, без вирішення якого ми не збудуємо вільної та незалежної держави, не сформуємо загальну довіру і толерантність, не завоюємо довіру в світі. Тому досвід людей, які подолали сталінізм хоча б у собі, має повсюди стати нам у нагоді…

1.2. Любов і подвиг Сафінар-ханум. «Поряд з героїчним чоловіком має бути героїчна жінка…»

Спостерігаючи за життям різних чоловіків і різних жінок, можна побачити таку закономірність – у більшості випадків поряд з героїчними чоловіками живуть героїчні жінки. У всякому разі Сафінар Джемілєва, дружина Мустафи, є переконливим доказом цієї тези…
Заслання батьків Сафінар до містечка Янгіюль під Ташкентом не зламало їх. Сім’я так і залишалася маленькою духовною копією Криму. Сафінар закінчила Ташкентський інститут іноземних мов і працювала вчителькою. Вона рано долучилася до роботи однієї з ініціативних груп національного руху кримських татар, поширювала серед співвітчизників листи, статті, звернення. Після смерті від важкої хвороби її чоловіка весь свій час присвятила участі в русі за повернення кримських татар на Батьківщину. Серед його учасників високий авторитет мало ім’я Мустафи Джемілєва, котрий саме був у засланні в Якутії, проте брав активну участь у русі. До Сафінар доходили його статті та інформація. Якось вона передала Мустафі листа, в якому пропонувала продати, як зараз каже, «свій маленький будиночок», аби допомогти національному руху матеріально. У відповідь у листі Мустафа Джемілєв подякував Сафінар за патріотизм, просив повідомляти йому всі новини національного руху. Разом із членом ініціативної групи Рефатом Ѓодженом вона їздила Янгіюльським районом і проводила збори серед кримських татар. Так пройшли майже всі 70-ті роки ХХ ст. А на початку 80-х зв’язковий Мустафи Джемілєва привіз їй листа з Якутії, в якому той просив її приїхати до нього. Сафінар поїхала. Ту першу зустріч вони пам’ятають досі у дрібних подробицях. Вона вирішила залишитися з ним назавжди, і невдовзі Мустафа й Сафінар подали заяви до рагсу.
Джемілєви повернулися до Криму вже 1986 року. Сафінар створила «Лігу кримськотатарських жінок», яка сьогодні стала опорою для багатьох жінок-репатріанток. У січні 2010 року «за значний особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, будівництво демократичної, соціальної та правової держави з нагоди Дня Соборності України» Президент України Віктор Ющенко нагородив Сафінар Джемілєву орденом княгині Ольги III ступеня. Ці стандартні слова містять жіночу долю, повну поневірянь і щоденного подвигу, свідомо присвячену жертовному служінню своєму народові та людині, яку кримські татари вважають своїм лідером. Так, поряд із героїчним чоловіком має бути героїчна жінка — такий закон життя.
В одній книзі про кримськотатарських жінок її назвали «декабристкою». Вона свідомо відмовилися від спокійного життя, успішної кар’єри, що відкривалася перед випускницею Інституту іноземних мов, і взяла на свої плечі тягар супутниці репресованого лідера національного руху, гнаного спецслужбами та правоохоронною системою. Що вплинуло на ваш вибір долі? Ось її розповідь з перших уст.
- Я тоді й не думала про це, - розповідає Сафінар Джемілєва. - Мене спонукало прагнення допомогти всім близьким людям, які жили в Узбекистані поряд зі мною, пам’ятали й любили Крим, брали участь у національному русі. Пізнавши важкий шлях радянських дисидентів, мушу сказати, що декабристок у царській Росії так не переслідували, як нас. Вони їхали у заслання зі своїм вбранням, модними капелюшками, а за нами ціла зграя «кадебешників», міліції стежила, нам багато що заборонялося. Це все морально дуже важко, якщо людина не підготовлена. Радянський Союз не скасував переслідування та приниження людини, зокрема й за національною ознакою, проте довів систему покарань, засновану ще у Російській імперії, до єзуїтської довершеності…
Мені було 32 роки, і це було свідомим рішенням. В Янгіюлі я залишила роботу, сина, батьків і поїхала до Мустафи. Він уже тоді був легендою в нашому народі. Всі співвітчизники схвалювали мій вчинок, тому що наш народ жив Кримом, жив мрією про повернення на батьківщину. Я пишалася своїм вчинком. Я знала, що буде нелегко, та у свідомості нашого народу й у свідомості кожного кримського татарина це був найкращий вибір. Мусульмани часто жертвують собою, але це не трагедія, це усвідомлений обов’язок перед самим собою...
На Колиму мені довелося їхати більше тижня. Спершу до Якутська, звідти літаком до Верхньоколимська, а потім до селища Зирянка на поштовому «кукурузнику» просто над тундрою. Це був 1980 рік. Наше життя на Колимі починалося тоді, коли в Москві проходила Олімпіада. Весь світ змагався і святкував перемоги у Москві, й це було образливо для нас. Ми жили у чорта на болоті у старому дерев’яному гуртожитку. Відразу перейшли на національну кухню. Я часто готувала Мустафі чебуреки. Ось на фотографії саме це видно. Це наша кімната, електрична піч. Мустафа сам зробив оцей сервант із дерев’яних рейок і фанери, стіл.
Селище Зирянка — це колишній сталінський табір. Скрізь іще залишилися зони, бараки з номерами, пропускні пункти, сторожові вежі. Мені було страшно й дико. Там ми були першою сім’єю кримських татар-засланців. Пізніше до Олександра Подрабінека, який відбував заслання в селищі Усть-Нера, приїхала Алла, й ми почали дружити сім’ями. В усьому допомагали одне одному. За рік у нас народився син Хайсер, а в Подрабінеків — син Марк. Я жартома кажу: з’явився косяк радянських дітей-засланців...
Мустафа працював на кисневій станції. Люди там його поважали, як і всіх політичних, вони знали, хто він і за що бореться. Невисокий, він навчився вправно поводитися з кисневими балонами, що були заввишки з його зріст. Коли він чергував цілодобово, я носила йому обіди та вечері. Виїжджати ми нікуди не мали права. Мустафі необхідно було щомісяця з’являтися в міліції — підтверджувати, що ось я, ще не втік...
Наше життя було інтелектуально насиченим. Ми обговорювали проблеми політики, перспективи Криму, перспективи повернення народу на батьківщину, і вже там, на Колимі, ми вірили, що рано чи пізно наш народ цього доб’ється. Ми отримували багато листів з усього світу, слухали радіо. Ось на одній фотографії видно наш радіоприймач. Ми слухали «Голос Америки», «Свободу», інші радіостанції. Тоді передачі «Голосу Америки» починалися інформацією про заслання Мустафи Джемілєва. Нам здавалося, що перебуваючи в Зирянці, ми були у центрі всього світу.
В Якутії особливо складно було взимку, стояли морози до 50 градусів. Навіть вийти на вулицю було складно. Перш ніж залишити будинок, треба було тепло вдягтися: ноги у валянки, хусткою закрити обличчя, руки щільно стиснути в кулаки і зверху вдягти тісні рукавиці. Ми пересувалися перебіжками: пробіжиш метрів сто, потім треба заскочити до якогось магазину або будинку й постояти, зігрітися, потім вискакуєш і знову перебігаєш до наступного теплого місця...
В Якутії ми прожили понад два роки. І зараз ми зберігаємо не лише як документ, але й як реліквію наше свідоцтво про шлюб і метрику Хайсера, видані в Зирянці, місці заслання колишніх радянських політв’язнів. 1983 року, після звільнення Мустафи, ми спробували приїхати на Батьківщину. Нам виписали дозвіл до Криму, не знаючи, що кримським татарам було заборонено сюди повертатися. Спочатку ми оселилися у знайомих у Саках, але нас там швидко заарештували за «порушення паспортного режиму» й незаконне перебування, посадили до «воронка» і перевезли до Тамані. Спершу до Кримська, відтак до Обінська, недалеко від Новоросійська. Однак там кримські татари дізналися, що місцева міліція утримує під замком Мустафу Джемілєва, і влаштували пікет з вимогою звільнити нас. Нас випустили. Ми ще певний час пожили в Обінську. Мустафа зустрічався з людьми, розпитував, як живуть там кримські татари, які проблеми, чого прагнуть. За ці розмови та зібрання нас знову почали переслідувати, звинувачувати в тому, що ми порушуємо громадський порядок, і тоді ми вирішили виїхати до Узбекистану, де жив практично весь наш народ...
Колима познайомила і пов’язала нас із російськими дисидентами, які підтримували боротьбу кримських татар, зокрема з Олександром і Аллою Подрабінеками. Виявилося, це дуже важливо. Був навіть певний час, коли здавалося, що ця боротьба є нашою спільною долею назавжди. В історії національного руху величезну роль зіграв вихід «Хроніки поточних подій», керованої Подрабінеком. Але після падіння Радянського Союзу поле діяльності російських і кримськотатарських дисидентів нібито трохи розділилося. У них своя країна і своя боротьба, у нас — свої проблеми, хоча ми й не відмовляємося від подальшої підтримки одне одного, проте контакти наші стали не настільки частими. Так, коли торік у Москві влада переслідувала Сашу Подрабінека за статтю «Як антисовєтчик антисовєтчикам», Меджліс кримських татар виступив із публічною заявою на підтримку Олександра Подрабінека, і, я гадаю, ця підтримка була для нього дуже важливою. Ми з ними дружимо сім’ями: й Олександр, і Алла бувають у Криму, гостюють у нас. Але, звісна річ, спільної публічної діяльності зараз практично не маємо. Олександр зосередився на журналістській роботі, Мустафа — на політичній діяльності.
Ми завжди знали, що спокою в нашому житті вже не буде. Загалом Мустафі довелося пережити сім ув’язнень і заслання. Повернувшись до Узбекистану, ми оселилися в Янгіюлі, саме в тому будиночку, який я пропонувала раніше продати. Він нам став у нагоді. Мустафа почав брати активну участь у національному русі. Було багато зустрічей, він готував документи, я допомагала йому їх поширювати. Саме тоді задумали й готували поїздку кримських татар до Москви, публічні акції у столиці, які й відбулися 1987 року.
Та в цілому ця робота була конспіративна, мене до неї глибоко не залучали, аби не піддавати небезпеці. Звісно, Мустафа увесь час був у полі зору КДБ, але рівень конспірації ініціативних груп у русі був настільки досконалим, що спецслужби не могли відразу назбирати на нього компрометуючий матеріал. Вони знали це, тому чіплялися за будь-яку можливість звинуватити його й посадити.
Важкими подіями були для нас обшуки. Міліція та «кадебешники» приходили, як правило, рано вранці, тривога тривала весь день. Пам’ятаю, якось дзвонять у двері. Запитуємо - хто, кажуть — пошта. Дивимося у вікно — а там міліції повна вулиця. А у нас, окрім документів Мустафи, ще заборонені книжки. Серед них — книга Олександра Некрича «Покарані народи». Я одягаю великий махровий халат, притискаю книгу до грудей, закриваю її халатом, зверху на руки беру Хайсера, який плаче, і лише тоді відкриваємо двері. Вони ввалюються у взутті, все розкидають, усе вивертають, потім починається найнудніше — написання опису вилучених рукописів Мустафи. Він їх вимучував цією процедурою. Змушував кожен аркуш записувати окремо, причому записувалося, якими словами кожен аркуш починався і якими закінчувався, щоб потім не було підробок у суді. А рукописів були завжди гори…
Я особисто дуже важко це переживала. Людині неможливо звикнути до обшуків. Щоразу ці тривогу, приниження, знущання переживаєш як трагедію, як наругу над своєю гідністю. Це був подвиг навіть з боку Хайсера, тілом якого я прикривала заборонену книжку, — спробуй висидіти цілий день у матері на руках!
Під час одного обшуку міліція застала в нас відомого дисидента Сінавера Кадирова. Разом із Мустафою вони зробили цей день для «кадебешників» мукою. Вони нав’язали їм дискусію про єство національної політики в СРСР і про завдання нашого національного руху, причому щохвилини заганяли їх у глухий кут своїми питаннями й логічними аргументами. Ті не знали не лише як відповісти, але й куди подітися.
А коли помер батько Мустафи, то він і його сестри, котрі були також учасницями національного руху, вирішили виконати його заповіт і поховати батька у Криму. Щойно вони перетнули Керченську протоку, як усю процесію заарештували, а Мустафу за «незаконну» появу в Криму засудили й відправили відбувати термін до Магадана. Його звинуватили навіть у тому, що він буцімто «похорон власного батька перетворив на політичний захід». Цього разу він відбував термін у Магадані, в таборі, і я вже не могла бути з ним, але регулярно їздила на побачення, возила передачі.
У нас існувала ціла система конспіративних каналів і способів передачі інформації за кордон, у вільний світ. Наприклад, якщо у нас була нова інформація, ми зі звичайного непримітного переговорного пункту телефонували зв’язковому до Голландії. Інформація закінчувалася словами — «передайте це сестрі». Закінчивши передачу, ми швидко тікали з переговорного пункту, а туди скоро з’являлися міліціонери й розпитували свідків, хто з якої кабінки телефонував. Але вже й наш слід прохолов. А на тому кінці дроту знали, що кодове ім’я «сестра» — це Айше Сейтмуратова на «Голосі Америки» та «Радіо Свобода», й інформація потрапляла до неї, а потім в ефір. Так про наше життя дізнавався весь світ.
Переломним моментом у національному русі були демонстрації кримських татар у Москві 1987 року. У червні та липні 1987 року в Москві ми хотіли не лише привернути увагу світової громадськості до долі кримськотатарського народу, а й, як сьогодні сказали б у Росії, «змусити» керівництво КПРС вирішувати проблеми кримських татар. Перше нам вдалося краще, друге — лише частково. Перша демонстрація відбулася 6 червня 1987 року, в ній взяли участь близько 600 кримських татар. А загалом для демонстрацій до Москви приїхало понад 2,5 тисячі наших людей. Мустафа Джемілєв був під наглядом в Узбекистані, тому виїхати не міг, але він на місці організовував забезпечення наших людей у Москві, масові заходи, підготовку інформації для світової громадськості. Ми приїхали до Москви напередодні, зупинилися на квартирі Олександра Павловича Лавута, й до завтра слід було виготовити гасла, проте не було з чого. Тоді Сіма, дружина Лавута, витягла нам усі свої простирадла, ми дістали фарбу й на них написали перші гасла «Демократія і гласність і для кримських татар!», «Поверніть Батьківщину кримським татарам!», а вранці вже на демонстраціях тримали їх і до хрипоти кричали: «Батьківщину! Батьківщину!».
Крім демонстрацій на вулицях Москви, великі групи кримських татар добивалися прийому в ЦК КПРС, у Верховній Раді СРСР, у багатьох інших органах влади, в посольствах, у громадських організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у Спілці журналістів, і скрізь говорили про порушення права кримських татар жити на своїй Батьківщині, про історію репресій. Це була інформаційна атака кримських татар на всю Москву! Скінчилося тим, що нашу делегацію прийняв Андрій Громико, під його керівництвом було створено спеціальну комісію, проте вийшла брехлива «заява ТАРС», в якій усі наші вимоги були спотворені й піддані критиці. Закінчилося тим, що нас усіх почали заарештовувати, силоміць набивати поїзди й літаки та відправляти додому до Узбекистану. Однак результат було видно: нам вдалося прорвати завісу мовчання, про нас знову заговорили у світі, а комісія Громика вжила хоча й половинчастих, та все-таки певних заходів, якими було встановлено факти порушення прав кримських татар...
Боротьбу Мустафи Джемілєва, всіх кримських татар підтримував Андрій Сахаров. Він зіграв значну роль у розвитку руху та звільненні Мустафи з останнього ув’язнення. Коли Михайло Горбачов звільнив Сахарова, Андрій Дмитрович звернувся до нього і сказав, що якщо бути послідовним, то варто звільнити не лише його, але й решту політичних в’язнів, і передав йому список. Третім у списку Сахарова стояло прізвище Мустафи Джемілєва. А в Магадані саме відбувався суд, за яким Мустафу хотіли ув’язнити ще раз, вже увосьме. Однак нас із Мустафою випустили просто із зали суду.
З Магадана ми приїхали до Москви. Зупинилися у Лариси Богораз, а потім поїхали до Сахарова, аби подякувати йому за звільнення. Андрій Дмитрович провів прес-конференцію, було багато журналістів. Мустафа був давно знайомий із Сахаровим завдяки листуванню, громадській діяльності, проте доти жодного разу не бачилися. Тому Сахаров і Олена Боннер зустрічали нас дуже тепло, запропонували нам залишитися, щоб поговорити. Вони накрили стіл, Мустафа і Сахаров довго говорили про перебіг і перспективи перебудови, про правозахисний рух, про перебування в ув’язненні, про перспективи національного руху кримських татар, про інформування народів Радянського Союзу щодо розвитку демократії у світі, про порушення прав людини.
Знаєте, велич Андрія Сахарова була внутрішньою, але дуже помітною. Він був на вигляд дуже скромним, говорив дуже тихо, трохи заїкаючись, однак сила його слів була така, що до них не можна було не дослухатися. У ньому була внутрішня сила, проте зовні він здавався дуже відкритим і якимсь беззахисним, повсякчас хотілося його закрити, захистити. Й Олена Боннер з успіхом виконувала цю роль, постійно закривала його своїми «крилами» допомоги та заступництва!
Один час Мустафа Джемілєв був у засланні недалеко від місця ув’язнення В’ячеслава Чорновола, вони активно листувалися. В’ячеслав Чорновіл відбував термін у таборі в селищі Велика Марха в Якутії, це порівняно недалеко від Зирянки. Й одного дня ми мали їхати на суд до Подрабінека до Усть-Нери, це район Оймякон на Індигірці, й саме тоді з Москви приїхала Алла Подрабінек, привезла продукти. Ми вирішили з’їздити до Чорновола. Оформили передачу та поїхали до Великої Мархи, передали йому продукти. Мустафа й Чорновіл весь цей час у засланні підтримували контакти, листувалися, обговорювали майбутнє України і Криму...
А на суд до Подрабінека ми тоді так і не потрапили. Коли ми були вже в аеропорту в Якутську, мабуть, надійшла вказівка з Москви не пускати Джемілєва на суд до Подрабінека, і нас із Мустафою заштовхали до літака й відправили назад до Зирянки.
З Атеною Пашко ми зустрічалися не в засланні, а вже тут, в Україні. Ми познайомилися на міжнародній жіночій конференції. Вона очолювала Спілку українок, і ми багато співпрацювали, коли створювали «Лігу кримськотатарських жінок». Вона запрошувала нас на свої конференції, починаючи з 1994 року, щедро ділилася досвідом, цікавилася життям кримських татар, ситуацією у Криму. Ми товаришували, дуже добре ставилися одне до одного. Проте загибель В’ячеслава Чорновола, напевно, сильно підірвала її здоров’я, і зараз Атена якось відійшла від справ, вона не на видноті...
Мустафа Джемілєв і Атена Пашко раніше зустрічалися часто. Вони якось в одній делегації їздили до Туреччини, багато працювали разом, зустрічалися у Криму, в Києві, обговорювали багато проблем жіночого руху...
Дисиденти кримські татари й українці розуміли, що нас тепер об’єднуватиме одна країна. Так, Мустафа Джемілєв і В’ячеслав Чорновіл у листуванні, наскільки я знаю, часто обговорювали, як може бути вирішена доля кримськотатарського народу у вільній Україні. Мустафа Джемілєв і зараз дотримується тих концептуальних позицій, які вони висловили в тому листуванні: у вільній Україні має бути забезпечене право кримськотатарського народу на національну автономію.
А я завжди дуже трепетно ставилася до дисидентів і учасників правозахисного руху з України, адже розуміла: як в українців, так і у кримських татар у Радянському Союзі однаково незавидне становище й однакова доля. Я розуміла, що кожен із нас бореться за права свого народу, й ця боротьба у нас спільна. І вже в незалежній Україні ця боротьба перетворилася на співпрацю, яка також виявилася непростою, тому що до реальної влади в Україні так і не прийшли націонал-демократи, перефарбовані комуністи так і не випустили зі своїх рук кермо влади. І в цьому біда України, причина нинішніх складнощів...
До речі, ми, кримські татари, наші жінки завжди прагнули бути активними учасницями реформ і демократичних перетворень в Україні. 2004-го ми були активними учасницями Майдану. Я була на Хрещатику від початку до кінця. Мені згодом навіть присвоїли звання «Гвардієць Майдану». Так, від Ющенка чекали дуже багато. Від однієї людини так багато не можна чекати. Тим більше у країні з такою складною історією. Поза сумнівом, ми в Україні живемо вільніше, ніж багато країн СНД. Для нас неприйнятний, наприклад, устрій Узбекистану, де рота не можна відкрити. Але того, чого прагнули, ми ще не досягли. Та й народ повинен іще збагнути, якого саме майбутнього він потребує, і як його слід створювати.
Я була учасницею першої зустрічі Віктора Ющенка з членами Ради представників при Президенті 2004 року в Хан-Сараї. Ми всі дуже чекали на цю зустріч. І чекали від нового Президента України вирішення наших проблем: статусу мови, розвитку національної освіти, наділення репатріантів землею, вирішення проблеми топонімії, статусу депортованих, реформ кримської автономії. На жаль, Віктор Ющенко з’явився до Бахчисарая з фотоапаратом на грудях, як турист. Він оглянув палац, фотографував різних метеликів на квітах, доки члени Меджлісу в костюмах і краватках знемагали від спеки. І лише після того, як Президент задовольнив свою цікавість, насолодився фотографічним мистецтвом, він звернув увагу і на членів Ради представників. Це, здається, викликало у нього легку досаду. Президент і запропонував Меджлісу скасувати декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ухвалену 1991 року. Ми зрозуміли, що новий Президент просто неглибоко знає наші проблеми. Більше з Радою представників він не зустрічався…
А коли ми запросили гостей на обід, Віктор Андрійович одного разу схилився до дружини і сперся на її плечі. Мені здалося, що він був не впевнений у собі, чомусь побоювався кримських татар, повсякчас шукав у комусь, бодай у дружині, опору для своєї невпевненості…
— Коли ми переїхали до Криму, - каже Сафінар Джемілєва, - народ був у дуже важкому становищі. Люди жили в наметах, у прибудовах, на квартирах, у родичів, у пристосованому житлі. І ось, аби не розгубитися, аби підтримати дух людей, ми вирішили реалізувати нарешті нашу давню мрію — створити жіночу організацію. Тут уже була ініціативна група, яка і скликала першу конференцію в березні 1994 року. Мене запросили виступити з доповіддю. Я дуже хвилювалася, але Мустафа мене підтримав. Делегати конференції дуже добре сприйняли мою доповідь, ми тоді відверто й зацікавлено поговорили, вирішили почати діяти негайно. Наприкінці конференції мене обрали головою Ліги. Зараз у нас п’ятнадцять регіональних відділень, нашою діяльністю охоплений увесь Крим...
Найперше, ми налагодили зв’язки з усіма жіночими організаціями Криму й України, з міжнародними установами, наприклад, з організацією «Дружини послів», коли її очолювала дружина посла Туреччини Джелял-ханум. Ми проводили багато конференцій спільно з українськими жіночими та правозахисними організаціями, зокрема під керівництвом омбудсмена Ніни Карпачової.
Наше головне завдання, як ми вважаємо, це допомога жінкам у налагодженні побуту, культури, навчання. Ми взяли під свій контроль відпочинок і турботу про дітей, про кримськотатарських жінок похилого віку, котрі залишилися без опіки. Ми налагодили зв’язки із багатьма добродійними фондами. Так, багато допоміг Фонд «Відродження» (фонд Сороса), за грант якого нам удалося придбати устаткування для роботи. За грантом фонду «Каунтерпарт» ми навчили 60 жінок ткати килими, і вони тепер не сидять без роботи, мають можливість підтримати сім’ю. Ми організовуємо літній відпочинок дітей, надаємо допомогу національним школам. Співпрацюємо з фондом «Євразія», з американськими доброчинними організаціями. Ми часто отримуємо гуманітарну допомогу, яку розподіляємо по дитячих будинках і будинках для людей похилого віку. В нас постійні зв’язки із сімферопольським Будинком дитини «Ялинка», якому ми систематично надаємо допомогу матеріалами, гуманітаркою, намагаємося прискорити процес усиновлення, тому що при Лізі маємо сильну юридичну службу. Коли там з’являються діти кримських татар, намагаємося знайти кримськотатарську сім’ю, яка могла б усиновити або взяти на виховання таку дитину...
В нас налагоджені міжнародні зв’язки, і ми допомагаємо нашим дітям брати участь у конкурсах і фестивалях, які проводяться в Туреччині, Румунії, інших країнах. Допомагаємо їм придбати костюми, налагоджуємо навчання, тренування, репетиції, роботу гуртків. Часто проводимо культурні заходи, презентації, ювілеї, нещодавно презентували читачам книгу Олекси Гайворонського «Повелителі двох материків» про династію кримськотатарських ханів Гіреїв. «Ліга кримськотатарських жінок» входить до міжнародної «Конфедерації тюркських жінок». Її центр у Туреччині, але до неї входять організації практично всього тюркського світу, й дуже цікаво переймати їхній досвід.
Знаєте, кримські татари завжди відрізнялися тим, що наші жінки, на відміну від деяких інших мусульманських країн, ніколи не були підневільними, вони завжди займали дуже високе й відповідальне становище у суспільстві. Кримські татарки ніколи не носили паранджі. З нашої історії відомо, що жінки відігравали значну роль у суспільстві, у політиці Кримського ханства. До історії увійшли дружини ханів Джаніке-ханум, Діляра-Бікеч. Нурсултан-ханум, наприклад, була радницею хана Менглі-Гірея. Це було високе звання, і сам хан її високо цінував і пишався нею. Дочка Ісмаїла Гаспринського Шафіка-ханум видавала дуже популярний жіночий журнал, який поширювався по всьому світу, відомі схвальні відгуки про нього навіть з Індії.
Потім, коли нас вислали, незважаючи на всі поневіряння у вигнанні, наші матері в засланні не зайнялися накопичуванням, а старалися щосили зробити так, щоб їхні дочки вчилися. В Узбекистані молоді кримські татарки стали студентками практично всіх вишів!
Отож не дивно, що наші жінки були активними учасницями національного руху за повернення народу до Криму. Наприклад, Зампіра Асанова була першою кримською татаркою, яка разом із чоловіками вийшла на площу Маяковського у Москві й вимагала свободи для Петра Григоренка. Учасницями національного руху були всі три сестри Мустафи Джемілєва. Світлану Аметову було засуджено за участь у русі. Нарівні з чоловіками проводили всю роботу з повернення татарського народу до Криму такі жінки, як Шефіка Консул, Діляра Сейтвелієва, Веджіє Кашка, Айше Веліляєва, котра підтримувала зв’язок із Петром Григоренком, Олексієм Костеріним.
Мистецтво нашого народу прославили художниця Зарема Трасінова, співачка Сабріє Ереджепова, в нас працює національний театр, кілька професійних національних ансамблів, що здебільшого складаються з жінок. Нас — десятки тисяч, усіх не злічити...
Айше Сейтмуратова, наприклад, у найважчі роки погрозою самоспалення на Красній площі домоглася дозволу виїхати з СРСР і стала кореспондентом «Радіо Свобода» і «Голосу Америки», аби на весь світ розповідати про наш національний рух, про ув’язнення, заслання та голодування Мустафи Джемілєва. Вона двічі була на прийомі у Рональда Рейгана, який після цього сказав: «Білий дім пишатиметься тим, що його відвідали люди, котрі кинули виклик імперії зла». Вона виступала в ООН, на багатьох міжнародних конференціях. Айше-ханум у дванадцяти країнах організувала «Комітети за звільнення Мустафи Джемілєва». Вона стала громадянкою США, проте в 1990-х роках, маючи всесвітню популярність, повернулася на Батьківщину до Криму і створила доброчинну організацію «Мерхавет еві» та будинок для людей похилого віку для кримських татар «К’артлар еві», в якому наразі є директором.
Опорою для неодноразово засудженого учасника національного руху Решата Джемілєва стала його дружина Зера-ханум, яка, до того ж, була зв’язковою між лідерами руху, доправляла документи для Петра Григоренка, Андрія Сахарова. Та головне — ось що: навіть якщо наші жінки не були репресовані за участь у русі, вони були дуже міцною опорою для наших чоловіків, які поневірялися по радянських таборах і засланнях. Дружини, сестри, матері наших засуджених були кращими агітаторами проти радянської влади, це були кращі дріжджі для розвитку національного руху...
І ось зараз у Криму з’являються деякі мусульманські місіонери, які стверджують, що ми неправильно розуміємо Коран і що у нас неправильний іслам. Це примітивний підхід до розуміння ісламу. Тому ми часто проводимо семінари з проблем дотримання прав жінок, навчаємо їх гордості, незалежності, свободи, розповідаємо, як можуть порушуватися їхні права і як слід їх обстоювати...
Саме у кримськотатарській пресі нещодавно пройшла дискусія про те, чи може бути прийнятним для кримських татар сім’я з чоловіка і кількох дружин. Чи є така проблема?
— Це несерйозно, - каже Сафінар-ханум. - Ніколи у кримських татар не було справжнього багатоженства. Навпаки, кримські татарки — це переважно зразкові дружини, а кримські татари — зразкові чоловіки, які люблять і поважають своїх дружин. Ця проблема нетипова для кримських татар. А на обговорення вона була винесена тому, що багато жінок зараз у зв’язку з переїздом залишилися без роботи, а значить, без утримання, тому суспільство шукає шляхи вирішення цієї проблеми. Один із них — це те, що за Кораном чотири жінки можуть бути утриманками одного чоловіка, проте, я вважаю, що для нас це неприйнятно, кримські татарки ніколи не будуть покірливими утриманками...
До речі, хоч зараз розгортається рух за те, аби мусульманки не просто постійно носили хіджаб, але щоб їм дозволили фотографуватися на паспорт у хіджабі, - теж не типова для нас течія. Погляньте на історичні фотознімки. Які золоті, срібні, які філігранні ювелірні прикраси завжди були у кримських татарок! Ну хто ж закриватиме цю всю пишноту хіджабом, аби ніхто не побачив. Навпаки! Кримські татарки з гордістю завжди виставляють свої численні сережки, каблучки, браслети, ми пишаємося нашими швачками, ювелірами, золотовишивальницями! Наші дівчата й жінки завжди носили маленькі фесочки, шапочки, невеликі косиночки, накидочки. Просто тіло наших жінок ніколи не було вульгарно відкритим, як часом зараз трапляється у деяких народів, у цьому і виявлялося дотримання нами Корану. Наша держава і наш народ завжди були світськими, не фанатично релігійними. Коли ми приїхали до Узбекистану, ми були вражені звичаєм носити паранджу, пасивністю й закритістю узбецьких жінок від суспільства. Для нас це було певною мірою дико. Кримський іслам ніколи не був таким. Я пам’ятаю свою бабусю. Вона мала невелику косиночку, в якій вона молилася, читала Коран, потім усе знімала і складала охайненько, вдягала іншу косиночку, тіло в неї не було відкритим, але воно не було й надмірно закритим. Усе дуже акуратно, без надмірності...
Ми ще не вичерпали всі можливості роботи з жінками. Зараз ми працюємо над створенням жіночого журналу «Арзи». Ми порушуватимемо в ньому всі питання жіночого руху — будуть статті про культуру, політику, історію, економіку, релігію, звичаї, різні поради. Ми маємо намір активніше спонукати наших дітей до вивчення рідної мови, ми допомагаємо вчителям, лікарям у виконанні ними їхньої професійної місії.

Я мрію створити свій дитячий центр, де було б сконцентровано навчання дітей прикладного мистецтва — це й гончарство, і золотовишивання, і шиття, й інкрустація, і ткацтво, й багато іншого. Проект такого центру в Бахчисараї вже розроблено, потрібно лише це реалізувати, хоча й назви ще немає, я думаю зараз над цим, хочу придумати щось дуже гарне.

Далі

До змісту Микола СЕМЕНА МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ: ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕМОГЛА СТАЛІНІЗМ