Анатолій
ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження
Краплини, які
переповнили чашу терпіння
На мою думку, саме першою краплиною,
яка спонукала керівництво України до більш рішучих дій,
стало скандальне перебування в Севастополі і на Чорноморському
флоті віце-президента Російської Федерації О.Руцького.
Прикладом типового імперського мислення і великодержавного
шовінізму став виступ О.Руцького на зустрічі з моряками-чорноморцями
і громадськістю міста Севастополя в Будинку офіцерів флоту
4 квітня 1992 року. Це був , дійсно, шабаш русофілів,
у яких імперське мислення засліпило очі і здоровий глузд.
«Крым — Севастополь — Черноморский флот — Россия! Единый
и неделимый ЧФ!» — лилось невгамовним потоком із уст віце-президента
Росії.
«Ряжеными» назвав бравий генерал Руцькой військовослужбовців,
які присягнули чи намагалися присягнути на вірність Україні.
Проте виявив незнання історії Чорноморського флоту: «Сколько
не вчитывайтесь в историю, Вы не найдете факта, чтобы
над Черноморским флотом развивался какой-либо флаг, кроме
Андреевского, впоследствии Военно-морской флаг».
Виявляється, Руцькому і невтямки, що 29 квітня 1918 року
були підняті жовто-блакитні прапори України. І цей факт
навіки закарбувався в історії ЧФ.
Під оплески присутніх у залі Руцькой заявив, що Чорноморський
флот був і буде російським, над ним буде майоріти Андріївський
прапор.
Говорячи про долю Криму, він наголосив: «История не в
пользу тех, кто пытается присвоить эту землю. Акт передачи
1954 года Крыма Украине — это не документ. Крымчане правильно
сделали, что собрали подписи для проведения референдума».
Прогнозуючи подальшу долю Кримського півострова, віце-президент
бачив його у складі Російської Федерації.
Така цілеспрямована, гострополітична протиукраїнська промова
одного з керівників Росії дуже подобалась командувачу
ЧФ адміралу Касатонову, який декілька разів підстрибував
(треба собі уявити, як статечний адмірал, мов хлопчисько,
підскакував!) від задоволення і плескав-плескав Руцькому,
підбадьорюючи весь зал .
Мені спало на думку: саме ось такі яструби-політикани
можуть втягнути людей у війну. Подумав і про те, яке політичне
рішення про Чорноморський флот треба чекати? Швидше рак
на болоті свисне, ніж Росія нам дозволить мати свій Український
флот на базі частини ЧФ. Згадалось і те, що в серпні 1991
р. саме віце-президент Росії Олександр Руцькой на чолі
делегації приїздив до Києва «вправляти мізки» українським
політикам, які «наважилися» прийняти Акт проголошення
незалежності України.
Боляче було дивитися на деяких ветеранів війни, які так
захопилися виступом Руцького, що навіть не контролювали
свої дії: тупотіли ногами, один одного обіймали, погрожували
комусь кулаками. Це було гомеричне видовисько!
На зустрічі у севастопольському Будинку офіцерів були
присутні державний радник Росії, перший заступник голови
московської Ради С.Станкевич і депутат російської Думи
В.Бойко.
Станкевич повідомив, що між московською міськрадою та
командуванням Чорноморського флоту підписана угода про
встановлення шефства столиці Російської Федерації над
екіпажем протичовнового крейсера «Москва».
Я переконаний, що саме підписання такої угоди яскраво
свідчило, що приїзд російської делегації мав далекоглядний
політичний характер. Адже не тільки ті, які служили на
флоті, а багато й хто із севастопольців добре знав, що
протичовновий крейсер «Москва» вже давно був виведений
зі складу бойових кораблів ЧФ, декілька років знаходився
у перманентному ремонті і якщо виходив у море, то потім
знову надовго приставав до берега. Ніхто з тих людей,
з якими мені довелося спілкуватися, аж ніскільки не сумнівався
в тому, що гору взяли політичні амбіції: у Севастополі
повинна знаходитися Москва, хай хоча б у вигляді назви
на борту корабля.
Із Будинку офіцерів Руцькой, Касатонов та члени Військової
Ради ЧФ поїхали на урочистий обід, який переріс у вечерю.
Як потім розповідали очевидці, Руцькой і тут виголошував
імперсько-патріотичні тости. Розкішне застілля тривало
допізна і розладнало плани віце-президента Росії, який
так і не з’явився на зустріч з головами постійних комісій
севастопольської міськради. А вони так чекали!
І коли зустріч змушений був розпочати перший заступник
голови Московської міськради Сергій Станкевич, то майже
всі голови постійних комісій висловили йому своє незадоволення
зневагою до них О. Руцького. Вимагали все це передати
йому особисто. Дехто із севастопольських депутатів різко
критикував квасно-патріотичну, недержавну поведінку віце-президента
Російської Федерації. Приїхав, помахав шаблею! І не захотів
(бо бажання не вистачало) вникнути у багаточисленні економічні
та суспільні труднощі населення Севастополя, певну частину
якого складають моряки-чорноморці та члени їхніх сімей.
У цей же день свої враження про перебування віце-президента
Російської Федерації О.Руцького у Севастополі я передав,
як і домовлялися, по телефону Борису Шарикову до Києва.
Наступного дня Б.Шариков сказав по телефону, що він довів
мою інформацію до Президента України Леоніда Кравчука
і порекомендував уважно стежити за всіма засобами масової
інформації України і чекати важливих державних рішень
про Чорноморський флот. Так воно незабаром і сталося.
Також повідомив його про те, що 5 квітня на майдані ім.Нахімова
відбувся загальноміський мітинг, який організувало севастопольське
відділення РРК під гаслом підготовки до проведення референдуму
про незалежність Криму.
Бажав би привернути увагу читачів: саме з початку квітня
1992 року розгорнулася конкретна і дуже складна діяльність
Президента України, Верховної Ради і уряду України щодо
Криму, Севастополя і перш за все Чорноморського флоту.
Інколи події розгорталися не по днях , а по годинах.
Справді, для прийняття відповідних державно-політичних
рішень вищому керівництву України потрібно було мати якомога
більше достовірних фактів, аналітичної об’єктивної інформації,
особливо про тих, хто безпосередньо знаходився у центрі
протистояння, хто за будь-які проукраїнські дії ставав
опальним, але не зігнувся і продовжував відстоювати свої
переконання.
На мій погляд, таку важливу інформацію вище керівництво
держави і Міністерство оборони України отримали від делегатів
3-го з’їзду Спілки офіцерів України, які представляли
її севастопольське відділення (див. список на с.191).
Як відомо, 3-й з’їзд СОУ працював 4—5 квітня 1992 року
в Будинку офіцерів київського гарнізону. На нього прибуло
720 депутатів від понад 30 обласних і регіональних організацій,
а також гості — 284 особи.
Зі звітною доповіддю виступив голова Спілки офіцерів України
Вілен Мартиросян. На з’їзді виступили перший заступник
Голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, міністр
оборони України Костянтин Морозов, начальник Управління
військової контррозвідки Олександр Скипальський, народні
депутати України Степан Хмара, Микола Поровський, Іван
Заєць.
Як розповідали наші делегати, капітани 2 рангу Микола
Тихонов, Володимир Шишов, капітани 3 рангу Олександр Пляшечников,
Вадим Махно, дуже цікаво і змістовно на з’їзді виступив
міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов.
Зокрема, він зупинився на гірких уроках історії Української
Народної Республіки, яка мала всі підстави для своєї незалежності:
і всезагальну підтримку народу, і демократичний уряд,
і талановитих керівників — Михайла Грушевського, Володимира
Винниченка, Симона Петлюру. Але відсутність регулярної
армії призвела до трагедії, і Україна була втягнута до
Російської імперії. Тому наша незалежна держава із самого
початку повинна створювати надійну оборону. Дуже важливий
і своєчасний висновок, який усім серцем та душею підтримує
кожен громадянин України, що вболіває за рідну Батьківщину.
Доречно нагадати заповідь Наполеона Бонапарта: «Той народ,
який не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу».
На з’їзді головою СОУ було обрано підполковника міліції
Григорія Омельченка, а його першим заступником —капітана
Олексія Міленіна.
На з’їзді було проаналізовано складні процеси будівництва
Збройних Сил України, висловлено рішучий протест проти
імперської політики Росії. У резолюції з’їзду ставилися
вимоги, які підсумовує історик Б.Якимович: «...не допустити
розташування на території України будь-яких військових
підрозділів чужоземних держав, розформувати впродовж 1992
року всі військові підрозділи, що не склали присяги на
вірність Україні, підпорядкувати урядові держави ядерні
стратегічні сили, розміщені на її території, докорінно
переглянути кадрову політику в Збройних Силах, коли вищі
командні посади поспіль займають люди не дуже чітких політичних
і державних орієнтацій, а українські патріоти ніяк не
можуть повернутися на Батьківщину. ...З’їзд ще раз підтвердив
рішучість СОУ будувати Українську національну армію, але
не виробив механізму перетворення цих ідей у життя».
З великою увагою і стурбованістю слухали делегати та гості
з’їзду виступи капітана 1 рангу Євгена Лупакова та капітана
2 рангу Юрія Шалита, які навели безліч фактів про тиск,
гоніння, зневагу з боку командування ЧФ і ВМФ, що їм та
їхнім колегам доводилося відчувати на собі тільки через
те, що моряки присягнули Україні і бажають вірно служити
своєму народу.
По Українському телебаченню були передані інтерв’ю з делегатами
3-го з’їзду СОУ від Чорноморського флоту. Вважаю, що читачам
буде цікаво з ними ознайомитися.
Капітан 1 рангу Є.Лупаков закликав Президента Л.Кравчука
негайно підпорядкувати Україні Чорноморський флот.
Полковник В. Індило: «Вважаю заяву Єльцина поспішною і
необдуманою. Державні інтереси Чорноморського флоту зв’язані
з інтересами України. Юридично флот повинен належати Україні».
Капітан 3 рангу О.Клюєв: «Мене вивели із частини і вже
2 місяці туди не пускають. Переконаний: наді мною скоїли
розправу. Закони для адмірала Касатонова не існують. Необхідно
швидше Чорноморський флот взяти під юрисдикцію України.
В усі часи флот утримувався не тільки Росією. На жаль,
про це забувають. Севастополь — місто не тільки російської
слави. Командування флоту не бажає враховувати реалії
сьогоднішнього дня».
Капітан 3 рангу Д.Зубров: «Чорноморський флот став козирною
картою в руках політиків. А ми бажаємо служити Україні.
Вона повинна мати свій флот. Товаришу командувач, досить
боротися з офіцерами, які бажають служити Україні».
Дисонансом пролунав відкритий лист голів
офіцерських зборів Чорноморського флоту 3-му з’їзду СОУ,
в якому містилися різні звинувачення щодо складання військової
присяги Україні. До речі, є сенс розповісти про те, як
з’явився цей лист.
На початку квітня з ініціативи адмірала І.Касатонова було
скликано зібрання представників офіцерських зборів ЧФ,
на якому він особисто запропонував текст листа на адресу
3-му з’їзду СОУ. Частина офіцерів опротестувала текст
листа через непричетність учасників офіцерського зібрання
ЧФ до Спілки офіцерів України. Але наступного дня, 4 квітня,
лист був надрукований у газеті «Флаг Родины» (мабуть,
щоб зміг прочитати віце-президент Російської Федерації
О.Руцькой). Голосування з цього приводу не проводилося.
Телеграмою зміст листа було відправлено до Києва .
У листі підтверджувалася позиція командувача ЧФ адмірала
І.Касатонова про неподільність Чорноморського флоту.
«Собрание считает, — писалося в листі, — что только единый,
неделимый Черноморский флот способен решать задачи по
сохранению стабильности на южном морском направлении в
интересах всех стран Содружества».
На кінець квітня планувалося провести загальнофлотські
офіцерські збори з метою обрання Координаційної Ради ЧФ.
Для цього з 15 квітня було вирішено розпочати проведення
у з’єднаннях флоту офіцерських зборів для обрання делегатів
на загальнофлотські.
У Києві з членами севастопольської делегації стався такий
випадок. За день до початку роботи з’їзду відбулося організаційне
засідання. Після його закінчення до членів нашої делегації
підійшов народний депутат України Степан Хмара, який гучно
їх привітав: «О хлопці, наші чорноморці, ми завжди з вами!»
Член делегації старший лейтенант Михайло Рудь не дуже
поштиво вказав Степанові Ільковичу дорогу до біса. Звинувачення
було серйозне: «Ми склали присягу на вірність народу України,
а ви нас покинули».
Такий настрій мали практично всі члени севастопольської
делегації. Почувши це, С. Хмара пообіцяв терміново організувати
зустріч з першим заступником Голови Верховної Ради України
В.Дурдинцем, бо Л.Кравчука і І.Плюща на той момент у Києві
не було. Через деякий час в його кабінеті були присутні
майже всі члени делегації із Севастополя. Кожному надали
слово. Розповідали про дійсну обстановку на флоті, роздування
протиукраїнського психозу серед особового складу ЧФ, про
заборону командуванням флоту присягати Україні, про питання
соціально-правового захисту військовослужбовців та членів
їхніх сімей, які обрали свій шлях з Україною.
Коли всі делегати виступили, С. Хмара сказав, що міністр
оборони України К.Морозов повинен почути все про становище
на Чорноморському флоті із перших вуст. В.Дурдинець погодився
і попросив К.Морозова зустрітися з членами севастопольської
делегації. Підсумувавши виступи офіцерів, В.Дурдинець
відзначив, що вперше розмовляє із чорноморцями, які так
самовіддано відстоюють інтереси Української держави. Пообіцяв
доповісти Л.Кравчуку і І.Плющу.
Із прибуттям К.Морозова члени делегації продовжували виступи.
Степан Хмара запитав міністра оборони, що робиться, щоб
захистити права моряків-чорноморців, які вирішили обрати
громадянство України.
К.Морозов попросив делегатів висловити своє бачення і
пропозиції до поліпшення становища на Чорноморському флоті.
Зійшлися на такому: враховуючи, що 6 квітня 6-й з’їзд
народних депутатів Росії планує прийняти постанову про
підпорядкування Чорноморського флоту РФ, необхідно напередодні
видати указ Президента України про створення Військово-Морських
Сил України на базі ЧФ, який знаходиться на території
України. Головною базою ВМС України повинен бути тільки
Севастополь.
С.Хмара пообіцяв зі свого боку вплинути на Президента
України Л.Кравчука.
Таким чином, численні факти правопорушень і протиукраїнської
діяльності з боку командування Чорноморського флоту, про
які з великим занепокоєнням розповіли моряки-делегати
3-го з’їзду Спілки офіцерів України на зустрічі з В.Дурдинцем
і К.Морозовим, а також підсумкова доповідь Президенту
України його радника з військових питань Б.Шарикова, мабуть,
стали останніми краплинами, які переповнили чашу терпіння
вищого керівництва Української держави.
Заради об’єктивності підкреслюю: відважитися на вжиття
конкретних і рішучих заходів для розв’язання питання про
Чорноморський флот і створення на його базі національних
Військово-Морських Сил Президента України переконали наполегливі
вимоги народних депутатів України С.Хмари, С.Семенця і
Т.Яхеєвої, які в разі невиконання їхніх вимог готові були
розпочати голодування.
Що ж, доводилося йти на все заради майбутнього нашої держави.
Підсумовуючи роботу 3-го з’їзду Спілки офіцерів України,
треба підкреслити, що спочатку із засобів масової інформації,
а пізніше із розповідей наших офіцерів-делегатів стало
відомо про те, що майже за декілька днів до з’їзду, на
початку квітня, в Києві відбулася незвичайна подія. Більше
100 офіцерів, громадян України, які літаком прибули до
Києва із Баку, де проходили службу, склали присягу на
вірність народу України на майдані Незалежності.
Вони також брали участь у роботі 3-го з’їзду Спілки офіцерів
України. Їх очолював голова СОУ бакинської групи полковник
Олександр Слюсарєв, начальник кафедри тактики Бакинського
вищого загальновійськового командного училища. Були в
цій групі і морські офіцери. Пізніше один з них, капітан
3 рангу Володимир Ульянов, змістовно про це розповів,
тому доречно шановним читачам прочитати:
«З проголошенням незалежності України восени 1991 року
в місті Баку, столиці Азербайджану, у військових училищах
стали створюватись організації Спілки офіцерів України.
У Бакинському вищому загальновійськовому командному училищі
головою організації СОУ став уже відомий читачам полковник
Олександр Слюсарєв, а в Каспійському вищому військово-морському
училищі головою організації СОУ — капітан 1 рангу Сергій
Близнюков.
3 січня 1992 року офіцери — члени СОУ — стали шукати дійсні
шляхи переводу до Збройних Сил України. Дехто з них їздив
до Києва. У січні туди приїхав і я. Побував у Міністерстві
оборони на вулиці Банковій, 6. Відбулася у мене розмова
з полковником з петлицями танкіста, під час якої він сказав,
що флот Україні не потрібен. Після цього у мене з’явилися
сумніви щодо можливості перевестися служити Україні.
Про це розповів капітан-лейтенанту І.Тенюху, який пообіцяв
допомогти. Але повної надії в мене не було.
Коли повернувся до Баку, розповів, що нас в Україні не
дуже чекають. У березні 1991 року в Баку відбулися спільні
збори офіцерів-моряків і офіцерів сухопутних військ —
членів СОУ, на яких було вирішено їхати на 3-й з’їзд Спілки
офіцерів України.
Наше повернення в Україну дуже підтримало керівництво
УНА—УНСО, особливо Дмитро Корчинський. Відбулась тепла
зустріч нашої делегації з головою УРП Левком Лук’яненком,
який теж підтримав наше прагнення служити в ЗС України.
Саме з їхньою допомогою на початку квітня в Києві на майдані
Незалежності всі офіцери нашої делегації склали військову
присягу на вірність народові України.
Представники влади міста пішли нам назустріч.
Видовище було красиве. Уявіть собі: офіцери вишикувались
шпалерами за видами Збройних Сил. Грав військовий духовий
оркестр. На майдані майоріли Державні прапори України.
Зібралося багато людей. Ритуал складання присяги пройшов
згідно з усіма канонами військових статутів.
На цих урочистостях були присутні Л.Лук’яненко, Д.Корчинський,
представники Міністерства оборони і Соціально-психологічного
управління МО України. У всіх учасників та гостей був
добрий настрій. Хтось навіть вигукнув: «На фоні приїзду
Руцького до Севастополя славні моряки складають присягу
Україні».
Відверто скажу, прикро було те, що під час роботи 3-го
з’їзду Спілки офіцерів України її голова генерал-майор
В.Мартиросян навіть не побажав зустрітися з нашою бакинською
делегацією, хоча вона була найчисленнішою (102 чол.).
Прибули ми до Києва за свій рахунок з дозволу командування.
Декілька днів перед тим у центрі столиці присягнули Україні.
За командою полковника О.Слюсарєва ми вийшли з Будинку
офіцерів на вулицю. У цей час помічник генерала Мартиросяна
повідомив, що він готовий з нами зустрітися, але такого
бажання у нас уже не було, і ми пішли до резиденції Президента
України, де вишикувались за видами Збройних Сил: Сухопутні
війська, Військово-Повітряні війська, ВМФ.
Цивільні люди нас запитали: «Хлопці, ви, мабуть, зібрались
пікетувати?» Полковник О.Слюсарєв відповів: «Військові
не пікетують, а беруть штурмом».
З нами були представники УНА—УНСО, що надавало всім більш
серйозного вигляду.
Вийшов представник Адміністрації Президента України і
запросив полковника О.Слюсарєва піти з ним.
Через деякий час він повернувся і повідомив, що треба
в письмовій формі висловити наші прохання до Президента
України, які обов’язково будуть задоволені.
Після цього офіцери повернулися на з’їзд СОУ, а я з капітаном
2 рангу Юрієм Поліщуком подався до редакції газети УРП,
щоб віддрукувати наше звернення до Президента України.
Коли ми прийшли ввечері до Будинку офіцерів, то наших
однодумців не було, вони знаходились в Управлінні кадрів
МО України.
Прибувши туди, побачили, як швидко офіцерів розподіляли
за видами ЗС України і зразу ж друкували накази про їх
призначення.
Ми отримали витяги з наказів і поїхали до Баку розраховуватися.
У травні за рішенням міністра оборони К. Морозова транспортною
авіацією було перевезено офіцерів, їхні сім’ї до районів
України.
Пізніше офіцери-моряки з Баку поповнили організаційну
групу ВМС України і Управління Військово-Морських Сил
Головного штабу в Києві».
Далі
До змісту Анатолій
ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження
Просвіта
