Анатолій
ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження
Становище
навколо Чорноморського флоту загострюється
У третій декаді березня 1992 року становище
навколо Чорноморського флоту загострилося. Після зустрічі
голів СНД у Києві, 20 березня, засоби масової інформації,
військові органи колишнього центру почали кампанію перекручування
фактів про хід будівництва Збройних Сил України, принижування
законів з військових питань, які приймав український парламент,
нагнітання недружніх відносин.
У частинах і на кораблях ЧФ проходили офіцерські збори
на підтримку звернення Координаційної Ради офіцерських
зборів Об’єднаних Збройних Сил СНД, яка була обрана 17
січня 1992 року на «Всеармійській нараді представників
офіцерських зборів» у Кремлівському палаці.
Через це Президент України Леонід Кравчук звернувся до
моряків-чорноморців, робітників та службовців Чорноморського
флоту.
Щоб оприлюднити заяву Президента, 3 квітня 1992 року до
Севастополя прибула делегація на чолі з радником Президента
з військових питань генерал-лейтенантом Борисом Шариковим.
Він зустрівся з керівництвом міста, побував у з’єднанні
ракетних катерів, провів прес-конференцію для журналістів.
Виступив також по Севастопольському телебаченню і оголосив
текст заяви Президента України.
Обратиться с заявлением к морякам-черноморцам, рабочим
и служащим Черноморского флота меня побудили следующие
обстоятельства.
В последнее время со стороны отдельных высокопоставленных
военных руководителей, средств массовой информации бывшего
Союза предпринимаются попытки грубого вмешательства во
внутренние дела суверенного государства Украины. Подвергаются
ревизии принятые в республике законодательные акты по
строительству ее Вооруженных Сил. Извращаются подписанные
главами государств СНГ соглашения по военным вопросам.
Направляются распоряжения прежде всего в части и силы
флота, провоцирующие политическое и социальное недовольство
военнослужащих, разжигающие национальную рознь в воинских
коллективах.
Оставлять без внимания этого мы не можем, так как подобные
действия искажают суть нашей политики, настраивают военнослужащих
на недоброжелательное отношение к суверенному государству,
на территории которого они находятся и где базируется
почти весь Черноморский флот.
Считаю необходимым еще раз подтвердить некоторые принципиальные
положения нашей политики, в том числе и военной.
Украина, провозгласив свою независимость, с 3 января этого
года приступила к созданию собственных Вооруженных Сил.
Она делает это исключительно на правовой основе, строго
соблюдает взятые на себя международные обязательства и
обязательства по соглашениям между государствами - участниками
СНГ.
Наша военная политика направлена на реализацию безъядерного,
внеблокового статуса, она получает одобрение во всем мире.
Мы не имеем территориальных притязаний ни к одному государству
и не видим врага ни в одном народе.
Украина готова к честному, равноправному содружеству со
всеми странами, но в то же время не приемлет никакого
диктата, от кого бы он ни исходил.
По меньшей мере является странным, что этих элементарных
истин не понимают высшие военно-управленческие структуры
бывшего СССР, в том числе и руководство ВМФ, которое постоянно
пытается навязывать нам свою позицию, свое виденье проблем,
не считаясь с политикой Украинского государства. При этом
заведомо искажается реальное положение дел, используется
дезинформация и прямое запугивание военнослужащих, принявших
присягу на верность народу Украины, разжигается шовинистический
психоз под флагом борьбы с национализмом. Это не вписывается
ни в какие правовые нормы и есть не что иное, как прямое
неуважение нашей политики, нашей государственности, права
нашего народа самостоятельно распоряжаться тем, что находится
на его земле.
Подобные бесцеремонные действия не могут оставаться без
должного реагирования. Они выдвигают перед нами задачу
предпринять решительные шаги по защите интересов нашего
народа, войск, находящихся на территории Украины, в том
числе и ЧФ.
Судьба флота, его людей нас беспокоят не меньше, а несравненно
больше, чем радетелей из руководства ВМФ. Мы не можем
отдать ее решение на откуп адмиралам, поскольку это проблема
не военная, а государственно-политическая, которая может
иметь далеко идущие последствия для судеб мира. Нас все
больше и больше беспокоит попытка военных структур стать
над независимыми государствами, решать сложнейшие политические
вопросы путем диктата.
Верю, что моряки-черноморцы разберутся в этих хитросплетениях,
интригах, не поддадутся давлению, задумаются над тем,
могут ли адмиралы знать интересы моряков лучше, нежели
они сами.
Украина будет иметь флот в составе своих Вооруженных Сил.
И будет иметь не столько, сколько нам соизволят выделить
адмиралы, а столько, сколько необходимо для достаточной
и надежной защиты морских рубежей суверенного государства.
Прошу поддержать эту нашу позицию, выступить в защиту
справедливости.
При формировании ВМС Украины мы будем строго придерживаться
соглашений, подписанных главами государств в Минске и
в Киеве. Мы видим наш флот безъядерным, но достаточно
мощным для поддержания стабильности в этом регионе.
Мы будем строго выполнять принятый в Украине Закон «О
социальной и правовой защите военнослужащих и членов их
семей», а также соглашения между государствами-участниками
СНГ о социальных и правовых гарантиях военнослужащих,
лиц, уволенных с военной службы, и членов их семей.
Мы гарантируем всем им обеспечение надлежащих условий
для прохождения воинской службы, трудоустройства и нормального
проживания. Уже сегодня мы финансируем и будем финансировать
из своего бюджета содержание всех войск и сил, находящихся
на территории Украины, принимаем необходимые меры по улучшению
материального положения военных, в том числе моряков.
Призываю воинов-черноморцев, всех, кто связал свою жизнь
с Черноморским флотом, Украиной, в это трудное время проявить
выдержку, понимание и благоразумие во имя строительства
нашего государства, его Вооруженных Сил, лучшей жизни
народа Украины, собственного будущего на гостеприимной
украинской земле.
Зовсім інша позиція була у командування ВМФ і Чорноморського
флоту. Не випадково в газеті «Флаг Родины» першою надруковано
заяву Президента Російської Федерації щодо ЧФ, а потім
заяву Президента України.
В связи с реальной возможностью обострения ситуации на
Черноморском флоте, развитие которой может привести к
непредсказуемым последствиям, считаю необходимым сделать
следующее заявление.
В случае чьих-либо попыток одностороннего изменения статуса
Черноморского флота Российская Федерация будет вынуждена
взять флот под свою юрисдикцию с последующей передачей
в состав стратегических Сил Содружества Независимых Государств...
і т.д. і т.п.
Щоб якось зупинити хвилю присягання Україні на флоті та
показати, що цей ритуал нічого не вартий для військовослужбовців,
які вже її склали, Військова Рада ЧФ звернулася з відкритим
листом до особового складу 17-ї бригади охорони водного
району, де його більшість присягнула Україні ще 26 січня
1992 року. Цей лист був надрукований у газеті «Флаг Родины»
за 2 квітня 1992 року. Головною його метою стало очорнювання
свідомого волевиявлення багатьох матросів, мічманів і
офіцерів не тільки цієї бригади, а й тих моряків-чорноморців,
яких вже було тисячі, котрі поклялися у вірності народу
України.
Ні, не щире бажання утримати боєготовність Чорноморського
флоту спонукало його командування звернутись з цим листом.
Навіть неозброєним оком видно його відверту протиукраїнську
спрямованість. Саме про це свідчать такі слова: «... принятие
присяги на верность Украине не решает вашу судьбу, житейские
проблемы. Никто вам не даст гарантий, что вы будете служить
в ее военно-морских силах». Сьогодні ми переконалися у
цьому «віщому» пророцтві.
У бригаді побував і виступив перед її особовим складом
командувач Військово-Морським флотом СНД адмірал флоту
В.Чернавін, який закликав не складати присяги на вірність
народу України, а чекати політичного вирішення питання
про Чорноморський флот. Дочекалась би Україна і залишилась
би без флоту! Ось такі були «поради» «старшого брата».
Ще більш категоричним був адмірал флоту В.Чернавін, виступаючи
перед особовим складом ЧФ у Будинку офіцерів флоту. Відносно
претензій України на Чорноморський флот адмірал заявив,
що вона ніколи не мала свого флоту (він, як видно, не
дружив з історією України). Намагання українізації ЧФ,
коли на кораблях піднімались жовто-блакитні прапори, закінчувались
безуспішно.
Так, це було. Але щоб не повторювалася історична помилка,
Україна виправляє її, створюючи свої Військово-Морські
Сили. Ось що треба було знати В.Чернавіну.
Поряд з економічною напругою, вкрай небезпечною, у Севастополі
завирували і політичні пристрасті. Керівництво міста це
добре відчувало. Тому й шукало конкретних шляхів для її
пом’якшення. Саме так потрібно, на мій погляд, розцінювати
проведену 30 березня 1992 року в актовому залі будівельного
технікуму зустріч представника Президента України у Севастополі
Івана Єрмакова, його заступників Миколи Глушка і Віктора
Заїчка з представниками різних партій, суспільно-політичних
організацій та релігійних конфесій міста. Сталася нагода
спільно обговорити наші подальші загальні дії із керівниками
та активістами проукраїнських організацій.
На всі запитання представник Президента відповів, але
не всіх задовольнив. Перш за все незрозумілою була його
позиція як представника Президента щодо проведення референдуму
в Криму. Аргументи І.Єрмакова були такі: бажають люди
проводити референдум, то хай проводять. Але ця думка не
знайшла підтримки у слухачів, більше того, навіть викликала
обурення. І це зрозуміло.
Багато хто пам’ятає, як проходив збір підписів за проведення
референдуму в Криму, зокрема у Севастополі. Очолили цю
кампанію представники РРК (переважно літнього віку люди).
Вони розташувалися на багатолюдних вулицях та проспектах
міста і з ранку до вечора закликали севастопольців поставити
свої підписи. Наприклад, до військових звертались так:
«Командир, подходи смелее. Если ты честный офицер, ставь
свою подпись и борись за проведение референдума в Крыму!»
Але процедура збору підписів спочатку йшла кволо. Її значно
прискорив приїзд 1 березня 1992 року до Севастополя «Поїзда
дружби» на чолі з Степаном Хмарою. З цього приводу я хотів
би висловити свої враження детальніше.
Тоді багато говорили і писали, що несвоєчасним був візит
сотні беззбройних унсовців в уніформі до Криму. Головна
його мета полягала в тому, щоб вшанувати пам’ять українських
моряків, загиблих за волю України у Севастополі.
З іншого боку, переконаний в тому, що багато севастопольців
бачили, як певними політичними силами, в тому числі й
керівництвом Верховної Ради Криму, нагніталися пристрасті
напередодні приїзду пасажирського потягу з делегацією
УАПЦ зі Львівської області. Справа дійшла до того, що
на сесії Верховної Ради Криму лунали заклики до риття
окопів, брати зброю в руки і не допустити незваних гостей
до Криму, зупинити біля Турецького валу.
Врешті-решт поїзд затримали більш ніж на 4 години перед
Севастополем. Знайшли причину: відсутність спеціальних
перепусток у закрите місто. І тільки, коли прибула делегація
від місцевої адміністрації на чолі з керуючим її справами
Миколою Миненком і відбулись переговори, дозволили пропустити
поїзд до станції Інкерман, що на околиці Севастополя,
а далі катером до Графської пристані, розташованої біля
центрального майдану міста, котрий носить ім’я адмірала
Нахімова.
По місцевому телебаченню декілька разів транслювали матеріал
про події, що виникли навколо українського десанту до
Севастополя, під назвою «Хроника неожиданного визита»;
це підігрівало пристрасті. Мало того, ця відеокасета була
доставлена прес-центром ЧФ в Москву, де її постійно демонстрували
депутатам російського парламенту, особливо коли на порядку
денному розглядалося питання про Крим, Севастополь та
Чорноморський флот.
Ще тоді декілька разів я висловлював свою позицію і на
сесії, і в розмові з керівництвом міста, що коли б поїзд
не затримували, а пропустили до залізничного вокзалу Севастополя,
зустріли б, справді, як гостей, то все було б гаразд.
Навпаки, гості побачили гасло: «На чужой каравай рот не
раззевай!» і подібні йому. Переконаний: виконувалось чиєсь
замовлення. Таким чином, цей штучно створений шалений
галас навколо візиту «Поїзда дружби» і дав підставу для
появи черг, охочих поставити підписи за референдум у Криму.
Але неупереджено вдумаємося в те, що говорили наші гості.
Народний депутат Верховної Ради України Степан Хмара на
мітингу сказав, що вони прибули до Севастополя, щоб віддати
шану морякам, які загинули за волю України. Всі кораблі
Чорноморського флоту, військові частини, які дислоковані
на території України, будуть належати Українській державі.
Це визначить український народ, а не адмірал Касатонов.
І цього ніхто не зможе змінити (пролунав свист, крик «Республика
Крым!»). Крим був і залишиться в складі України.
Потім в інтерв’ю він підкреслив, що хто посягає на цілісність
України, погано закінчить. В Україні не можуть бути закриті
міста. І те, що місто Севастополь закрите, це абсурд.
Весь світ бачить, як адмірал Касатонов допускає на кораблі
іноземних журналістів. Він проводить протиукраїнську політику,
і його швидко приберуть (читач знає, що багато з цих думок
вже здійснилося).
Керівник групи УНСО Дмитро Корчинський зауважив: «Ми прибули,
щоб розвіяти міф про ворожість українського населення
вашого міста проти України. Українські сили в Криму і
Севастополі будуть відігравати провідну роль. Ми без зброї.
Під час вишколів, навчань, у походах маємо при собі медикаменти».
Головний консультант УНА Анатолій Лупиніс зупинився на
тому, що доля Криму вирішується тут, у Криму, а не в Києві.
Політика страуса в Києві не сприяє розбудові нашої держави.
Потрібно повернутися обличчям до проблем України, в тому
числі Криму та Севастополя.
Коли кореспондент запитав одну молоду дівчину, яке її
враження від перебування у Севастополі, вона відповіла:
«Не думала, що нас так холодно зустрінуть севастопольці.
Сподіваюсь, що наступного разу все зміниться на краще».
Отже, навіть ця політична провокація навколо мирного поїзда
молодих унсовців і служителів УАПЦ з державними прапорами
України, іконами, їх піснями про Українську Соборну Державу
зібрала лише 60 тисяч підписів севастопольців (в Севастополі
біля трьохсот тисяч виборців). Тому погодитись з представником
Президента України в Севастополі І.Єрмаковим про те, що
народ хоче референдуму, про долю Криму, аж ніяк не можна.
Спочатку слушно пролунала думка І.Єрмакова: «Мы должны
жить интересами города, а для этого необходимо искать
равнодействующую, сглаживающую все полярные силы». Але
в дійсному житті все було по-іншому.
Газета «Слава Севастополя», одним із співзасновників якої
вважалася місцева державна адміністрація, займала вкрай
«проердеківську» позицію.
На стінах будинків, на огорожах, тролейбусних і автобусних
зупинках, навіть на асфальті почали з’являтися різні протиукраїнські
гасла: «Крым — Севастополь — Россия!», «Хохлы — оккупанты,
вон из Крыма!», «Долой украинских националистов!» і подібний
політичний бруд.
А що ж місцева влада? А вона і далі займала позицію страуса,
сховавши голову у приморський пісок. Навіть на державні
свята у місті не вивішувались національні прапори. Постає
законне запитання: «Звідки ж з’явиться паритет та взаєморозуміння,
якщо все було цілеспрямовано проти України навіть на офіційному
рівні?»
Багато було запитань і конкретних пропозицій представнику
Президента України і стосовно організації вивчення української
мови в школах Севастополя, а також використання її в органах
місцевої і районних влад, і про надання приміщення для
роботи українських громадсько-політичних організацій,
перш за все Севастопольського товариства «Просвіта», і
про зняття перешкод на шляху реєстрації Севастопольського
відділення Спілки офіцерів України, і відкриття свого
рахунку у державному банку.
Багато висловлювалось думок щодо поліпшення економічних
та життєвих умов населення міста.
Зустріч взагалі мала позитивний характер.
Тим більш, що наприкінці березня — на початку квітня 1992
року настав апогей напруженості навколо проведення референдуму
в Криму та вирішення питання про Чорноморський флот.
Під час зустрічі з І.Єрмаковим (нагадую: 30 березня 1992
року) була можливість ближче познайомитись з керівниками
та активістами авторитетних українських організацій, які
діяли у Севастополі: «Просвіти», Руху, УРП, СОУ, представниками
української греко-католицької церкви, а також керівниками
кримсько-татарського товариства. Серед них називаю: Богдану
Процак, Олександру Гречко, Любов Гуляєву, Олександра Подольного,
Богдана Єналя, Юрія Ільїна, Євгена Усенка, Миколу Гука,
Олександра Кравчука, Євгенію Вітвицьку, Олену Гринник,
Любов Кутузову, Клавдію Трубнікову, Ігоря Кірющенка, Михайла
Дрозду, Володимира Гунчака, Петра Осипенка і багато інших.
Згодом командування ВМС України почало отримувати велику
допомогу від цих людей, щирих патріотів незалежної України
у відстоюванні її інтересів у Севастополі, Криму, а також
у відродженні і створенні Українського військового флоту.
Про складне становище у Севастополі та на ЧФ дуже точно
і об’єктивно, на мій погляд, писав у газеті «Народна Армія»
на початку квітня 1992 року («В двух шагах от беды») її
спеціальний кореспондент підполковник Валентин Дмитрієв,
який перебував у Севастополі в складі делегації на чолі
з Б.Шариковим (3—4 квітня).
...Севастополь по приземлении на известном теперь по августовским
событиям 1991 года военном аэродроме Бельбек встретил
нашу группу довольно-таки сильным ветром и настороженными
взглядами ожидающих представителей местной администрации
и Черноморского флота.
В составе группы были также члены комиссии Верховного
Совета Украины. Задача: посетить ряд кораблей и частей
ЧФ в Севастополе и довести до моряков, жителей города
заявление Президента Украины. Представитель Президента
Украины в г.Севастополе И.Ермаков огорошил нас «новостью»:
в городе усиленно распускается слух, что, мол, везут нового
командующего флотом — некоего Шевченко. Что же, «утка»
злободневная! А главное: фамилия кандидата в новые флотоводцы,
чувствуется, подобрана «со знанием» истории Украины. Это
подтверждает вывод о том, что определенные силы не брезгуют
ничем для нагнетания обстановки.
...Дальнейшие события объяснили нам очень многое и дали
однозначный ответ: сценарий всего, что происходит в Севастополе
и вокруг него, пишется далеко за его пределами. Думается,
догадаться где не сложно: в Москве.
Все подтвердилось. Во время беседы с И.Ермаковым ему приносят
телеграмму с заявлением Президента России, в котором он
доводит до сведения, что Российская Федерация «будет вынуждена
взять флот под свою юрисдикцию».
... А тут и посланец от адмирала И.Касатонова не задержался:
«Не может Вас принять командующий флотом. Он с женой английского
посла занят». И еще с аэродрома контр-адмирал А.Манченко
уехал раньше, чтобы предупредить Касатонова о цели прибытия
украинской делегации.
Странно, недоумевает представитель Президента Украины
в г.Севастополе И.Ермаков. Почему-то об этом визите даже
меня в известность не поставили.
Удивляться было нечему. Адмирал И.Касатонов давно уже
избрал себе тех, кого он в первую очередь информирует
о делах не только на Черноморском флоте, а и в Севастополе.
И догадаться было не трудно, кто эти лица.
В частности, ко времени нашего посещения города здесь
уже второй день «гостил» главком ВМФ адмирал флота В.Чернавин,
который незадолго до этого прислал на флот телеграмму
с угрозами и запугиванием в адрес моряков-черноморцев.
Собрав совещание, он проинструктировал высшее командование
ЧФ относительно дальнейшего его отношения к Украине. А
во время своего выступления в ДОФе перед моряками и жителями
Севастополя фальсифицировал факты, касающиеся истории
ЧФ.
А еще адмирал И.Касатонов был занят тем, что усиленно
готовился к встрече гостя, визит которого до определенного
времени был большим секретом. Речь шла о визите на ЧФ
вице-президента России Александра Руцкого. Вот почему
в день его приезда Севастополь был буквально напичкан
патрулями и военными регулировщиками: ждали высокого гостя.
А он, как только ступил на бетонку аэродрома Бельбека
(кстати, ему хорошо уже знакомого), тут же заявил: «Черноморский
флот, как и Крым, был, есть и будет российским».
А позже, уже на Графской пристани после посещения крейсера
«Москва», заявил во всеуслышание под одобрительный гул
толпы: «Кто-то по пьянке в 1954 году подарил Украине Крым».
Ну что тут скажешь? Как прокоментировать подобное заявление
столь высокого лица одного государства на территории другого?
Да еще когда это делается под крики экзальтированной толпы
в несколько десятков человек, которую возглавляет... вице-президент
России?!
Но с такими агрессивно настроенными людьми разговаривать
бесполезно.
«Активисты» РДК заняли исходные позиции напротив ворот
здания штаба ЧФ. Требовалось показать Руцкому, который,
между прочим, указал украинскому правительству целью своего
визита в Севастополь на интерес к социальным нуждам моряков
и жителей города и готовность поддержать позицию Москвы
относительно Крыма и флота. Особо выделялся лозунг «Севастополь
— не окраина Крыма, а город Крыма». А кто в этом сомневается,
хотелось спросить у агрессивной на вид женщины. Разве
придание Севастополю статуса города республиканского подчинения
свидетельствует об обратном? Разве не на благо городу
этот его ранг?!
А за углом, неподалеку от штаба ЧФ, на Большой Морской,
мы увидели другую толпу. Она была раз в десять больше
той жидкой цепочки с плакатами, что пикетировала здание
штаба флота. Люди стояли в очереди в молочный магазин.
И им было глубоко безразлично, какие лозунги выкрикивает
на соседней улице кучка «активистов». У города сейчас
определенные трудности со снабжением продовольствием.
Далі кореспондент «Народної Армії» описує моральний стан
групи, у складі якої він перебував.
Во время пребывания группы в Севастополе каждый из нас
чуть ли не физически ощущал то огромное давление, которое
приходилось выдерживать флоту и жителям города со стороны
Москвы на протяжении вот уже нескольких месяцев подряд.
Люди устали.
К тому же информационная блокада. В ней оказался Крым
давно. Украинские газеты в Севастополь не поступают, а
местная пресса умело подыгрывает и печатает страсти, запугивая
моряков и членов их семей несуществующими страхами.
Конечно, что уж говорить о заявлении Президента Украины,
с которым он в свое время обратился к морякам-черноморцам,
рабочим и служащим флота. О содержании этого документа
в Севастополе, естественно, почти ничего не знали, хотя
в некоторые газеты текст поступил своевременно, но его,
конечно же, не напечатали.
Поэтому не стоило удивляться, что после выступления помощника
Президента Украины по военным вопросам по телевидению
с разъяснением этого заявления корреспонденты местных
средств массовой информации буквально забросали генерал-лейтенанта
Б.Шарикова вопросами: «Кто содержит флот?», «Когда будет
политическое решение по ЧФ?»
Нам немало довелось услышать о том, что Министерство обороны
Украины постоянно дестабилизирует обстановку на флоте.
Обвинения эти бездоказательны и надуманы. С его стороны
не было ни одного опрометчивого заявления, ни одной попытки
надавить, запугать или обмануть. Чего, кстати, нельзя
сказать о действиях со стороны отдельных российских руководителей
(того же Б.Ельцина о принадлежности Черноморского флота
России) и высших военных чинов ОВС СНГ и ВМФ.
В Севастополе и на флоте усиленно подчеркивается: украинскую
присягу приняла лишь незначительная часть личного состава.
Что ж, верно. Однако в какой обстановке это происходило?
Угрозы, репрессивные меры, увольнения мичманов и офицеров
с флота и т.д. И это на территории Украины! Как же тогда
понимать тезис, что весь флот принадлежит в равной мере
всем членам СНГ? Или это не более чем пропагандистский
трюк?
Украине Москва «смилостивилась» выделить 20% сил ЧФ. На
каком основании? Ведь республика внесла весомый вклад
в строительство ВМС бывшего СССР. И Черноморский флот
является лишь частью того, что Украина должна получить
при честном разделе всего нажитого.
Украина сама будет решать, какие силы ей необходимы для
надежной защиты морских границ, которые, кстати, протяженностью
более 1000 км. Имеется настойчивое стремление России выделить
Украине столько флота, чтобы его хватило разве что для
гонок за контрабандистами-одиночками. А как же в таком
случае быть с угрозой на юго-западном стратегическом направлении,
чем нас так пугают адмирал Капитанец и иже с ним?..
Усе сказане тут свідчить про імперські наміри деяких політичних
і військових керівників Росії і її диктат, чим характеризувалася
політика і Радянського Союзу, і царської Росії.
Далі автор розгорнутої аналітичної статті писав про «демократичне»
ставлення до працівників преси.
Не пропустил командир бригады ОВРа капитан 1 ранга Е.Орлов
корреспондентов и других членов делегации. Мало ли что
могут наговорить личному составу.
Усиленно прятали командиры моряков и при посещении нашей
группой бригады ракетных катеров, которой командует капитан
1 ранга Ю.Костырко. Правда, здесь дали возможность помощнику
Президента Украины по военным вопросам побывать на одном
из военных кораблей. Но и на его просьбу побеседовать
с личным составом командир бригады лишь развел руками:
«Не имею на то указаний ...».
А о том, что большая часть моряков готова присягнуть на
верность народу Украины, мы все убедились, побеседовав
накоротке с личным составом катера, которым командовал
капитан 3 ранга Илья Кутузов.
Матросы, старшины, мичманы да и присутствующие офицеры
с большим интересом слушали о мерах Президента и Верховного
Совета Украины по социальным вопросам, денежном и пенсионном
обеспечении и т. д. Вся эта информация тщательно скрывалась
от личного состава. А если что и объявлялось, то преподносилось
как очередная забота о моряках со стороны России. Так,
на вопрос, кто содержит ЧФ, почти все опрашиваемые были
уверены: денежное содержание они получают из Москвы...
О газете «Народная Армия» даже не слышали. Однако долго
держать личный состав в неведении командованию флота не
удастся относительно того, что происходит в суверенном
государстве, на территории которого базируется Черноморский
флот, потому что какие бы усилия не предпринимались, дабы
помешать, все же собственный флот у Украины будет.
Таким життєстверджуючим висновком закінчується опис подій
в Севастополі і на Чорноморському флоті.
Автор вірив у майбутнє України. І не помилився, як показали
наступні події в Криму, Севастополі, на ЧФ.
Почувши виступ Б.Шарикова по місцевому радіо та телебаченню
і оголошену ним заяву Президента України, я вирішив зустрітись
з членами делегації. Наступного дня прийшов до будинку
місцевої держадміністрації. У приймальні представника
Президента України І.Єрмакова зустрів генерал-лейтенанта
Б.Шарикова та членів делегації: капітана 1 рангу В.Польового,
капітана 3 рангу І.Тенюха, кореспондента газети «Народна
Армія» підполковника В.Дмитрієва.
Б.Шариков відразу ж висловив своє незадоволення тим, що
до нього, як до помічника Президента України з військових
питань, немає відповідної уваги з боку місцевого керівництва.
Запитав: «Анатолію Петровичу! Ви були довіреною особою
Президента України Леоніда Кравчука. Скажіть мені, чому
представник цього ж Президента у місті Севастополі І.Єрмаков
зараз не зі мною, а десь по вулицях міста супроводжує
віце-президента Росії О.Руцького? То кого він тут представляє?»
Відповів йому, що про це краще запитати самого І.Єрмакова.
У цей час, а було біля одинадцятої години ранку, за вікнами,
з проспекту ім.Нахімова, почулися галас та вигуки. Придивившись,
побачив натовп членів РРК з російськими прапорами, який
очолював віце-президент Росії О. Руцькой, а поруч з ним
ішли представник Президента України у Севастополі І.Єрмаков
та командувач ЧФ адмірал І.Касатонов. Вони пройшли повз
будинок держадміністрації, як потім з’ясувалося, попрямували
до штабу Чорноморського флоту. Ще довго лунали галасливі
вигуки, які навіть тоді своєю войовничою спрямованістю
вже набили чималу оскому.
Побачивши та почувши весь цей протиукраїнський шабаш,
помічник Президента України Борис Шариков сказав, що далі
таке свавілля продовжуватись не може.
У зв’язку з тим, що він з делегацією через декілька годин
вилітав до Києва, попросив мене взяти участь у зустрічі
віце-президента РФ О.Руцького з мешканцями Севастополя
та особовим складом Чорноморського флоту в Будинку офіцерів,
а також потім у його зустрічі з депутатами міської Ради
і про головні підсумки цих зустрічей розповісти, подзвонивши
йому негайно по телефону додому, до Києва. При цьому попередив,
що моє повідомлення він доведе безпосередньо до Президента
України Л.Кравчука.
Генерал Б.Шариков також додав, щоб ми не забували про
офіцерів запасу, серед яких теж пішов процес присягання
Україні, бо ніхто не має права заборонити людині зробити
свій особистий доленосний вибір.
Далі
До змісту Анатолій
ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження
Просвіта
