Анатолій
ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження
ЗУСТРІЧ
З УКРАЇНСЬКИМИ ПАРЛАМЕНТАРІЯМИ і
ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ
У лютому — на початку березня 1992 року
в Севастополі побували групи парламентаріїв України і
представників Міністерства оборони нашої держави. Серед
них депутати Верховної Ради України: О.Тарасенко, О.Гудима,
М.Поровський, Д.Чобіт, М.Горинь, С.Павлюк, В.Некрасов,
В.Червоній, Я.Кендзьор, М.Церт, В.Меньшов, начальник Соціально-психологічного
управління Міністерства оборони України полковник В.Мулява,
старший радник міністра оборони України полковник В.Лазоркін.
У листі, підписаному Головою Верховної Ради Іваном Плющем
на ім’я голови Севастопольської міської Ради Івана Єрмакова,
підкреслювалося, що метою приїзду є вивчення військово-політичного
становища на Чорноморському флоті і настрою військових
моряків, розташованих у Севастополі, а також роз’яснення
їм політики України у зв’язку з організацією її Збройних
Сил, соціально-правового положення військовослужбовців
та членів їхніх сімей.
Вони зустрілися з керівництвом міста, представниками командування
Чорноморського флоту, депутатами місцевої та районних
Рад Севастополя, побували на кораблях і в частинах.
Як депутат Севастопольської міської Ради я теж був на
зустрічі з членами парламентської делегації України. Особливо
запам’ятався конкретний і принциповий виступ Миколи Поровського,
який впевнено заявив, що спілкування з моряками-чорноморцями
переконали його в їх розумінні прагнення Української держави
мати свої Збройні Сили і зокрема військовий флот. Хтось
з місцевих депутатів хотів нав’язати йому полеміку. Але
він рішуче відкинув усі популістські намагання, перевів
розмову в конструктивне русло. Незабаром він, народний
депутат Верховної Ради України, стане першим помічником
командування ВМС України, всіх українських патріотів у
Севастополі і на півострові, розгорнувши подвижницьку
багаторічну роботу в Криму через організацію комітету
«Крим з Україною», який він очолив.
Безумовно, систематичні приїзди народних депутатів України,
представників Міністерства оборони України мали позитивні
наслідки, бо перш за все морально підтримували військовослужбовців,
населення міста Севастополя, тих, які відстоювали інтереси
Української держави, допомагали і парламентаріям краще
розібратися в обстановці, яка склалася навколо Чорноморського
флоту.
Але поряд з цим я добре бачив і розумів, що не всі повідомлення
про справжнє становище в нашому регіоні доходять до Києва.
Ніколи не забуду, скільки сил витратив на те, щоб донести
важливе повідомлення про становище на флоті до Президента
України. Голова міської Ради Севастополя Іван Єрмаков
дозволив мені користуватися навіть урядовим телефоном.
Але прискіпливі помічники Президента, у тому числі і старший
помічник О.Мельник, на мої неодноразові прохання зустрітися
з Л.Кравчуком хоча б на п’ять хвилин відповідали, що він
зайнятий іншими, більш важливими державними справами.
Відверто кажучи, все це було дуже боляче чути. Але зустрічав
і інше ставлення. Так, наприклад, нинішній народний депутат
України Віктор Омелич, колишній член виборчого штабу Л.Кравчука,
завжди мене уважно вислуховував і давав слушні поради.
Можливо, я дещо перебільшую, але і сьогодні все одно вважаю,
що оперативна інформація флотського офіцера, який «варився
в тому пеклі», тим більше довіреної особи Президента,
була б конче необхідною для нього при прийнятті державних
рішень, адже пізніше стало відомо, що навіть Президентові
повідомлення фільтрують.
Я знову згадував урочисту інавгурацію Президента України
Леоніда Кравчука 5 грудня 1991 р., під час якої він склав
присягу народу України.
У той же день відбулась перша прес-конференція Президента
України, на яку були запрошені всі його довірені особи.
Її передавали по Українському радіо і телебаченню. Пам’ятаю,
як усім сподобалась відповідь Л.Кравчука про введення
посади віце-президента: «Треба добре розібратись, що буде
робити Президент держави, а потім, може, дійде справа
і до віце-президента».
Після закінчення прес-конференції Леонід Кравчук запросив
довірених осіб до свого кабінету. У той час Президент
працював ще в кабінеті Голови Верховної Ради України.
Коли всі зайшли, розпочалася жвава розмова про найбільш
цікаві моменти передвиборчої кампанії. Леонід Макарович
був у дуже доброму настрої, щиро дякував усім за надану
допомогу під час президентських виборів і просив висловити
йому свої побажання.
Я вніс свою пропозицію, виходячи з досвіду військово-морської
служби. Враховуючи конче необхідне об’єктивне повідомлення
про дійсне соціально-політичне і економічне становище
в Україні, для прийняття відповідних державних рішень
Президенту і надалі треба б було спиратись на допомогу
довірених осіб. Для цього хоча б один раз на півроку варто
було б зустрічатись з довіреними особами, які представляють
всю Україну, і заслуховувати їхні доповіді про найбільш
болючі питання у тих чи інших регіонах.
Це сподобалось Леоніду Макаровичу, і він відповів, що
повністю підтримує пропозицію представника Севастополя
і Чорноморського флоту, і додав, щоб вважали цю думку
першим негласним указом Президента України. Всі аплодували
такому несподіваному і нетрадиційному рішенню.
Я не знаю, чи відбувалися у Президента зустрічі з іншими
довіреними особами, але мені, незважаючи навіть на те,
що я був одного разу на зустрічі з Л.Кравчуком, на жаль,
розповісти йому про становище в нашому регіоні, особливо
про настрої серед різних категорій моряків-чорноморців,
так і не вдалося.
Про це трохи докладніше. Ще 31 січня 1992 року для вирішення
ряду невідкладних питань про стабілізацію економіки Севастополя
і його соціальної сфери сесія міської Ради постановила
направити на зустріч з Президентом України депутатську
делегацію на чолі із головою Севастопольської міськради
Іваном Єрмаковим. До складу делегації було обрано й мене.
Я розумів, що невирішеність багатьох питань про Чорноморський
флот, особливо соціально-правова незахищеність особового
складу, який свідомо склав присягу на вірність народу
України, ставали дедалі більш болючими і гострими.
За декілька днів перед від’їздом до Києва відбулося засідання
колегії міськради, на якій остаточно вирішувались основні
питання, котрі делегація повинна доповісти Президенту
і заручитися його підтримкою. Також обговорювались кандидатури
представника Президента України в Севастополі та його
першого заступника.
Зауважу: на той час вийшов указ Президента України про
його представників в областях і містах Києві та Севастополі.
Колегія вирішила запропонувати Президенту кандидатуру
голови міської Ради народних депутатів Івана Єрмакова,
як представника Голови держави в Севастополі, а його першим
заступником — Едгара Костоломова.
10 березня 1992 року делегація виїхала до Києва. У дорозі
ми остаточно визначили питання, які потрібно було вирішити
з Президентом України.
11 березня 1992 року у будинку Адміністрації Президента
відбулась зустріч делегації з Леонідом Кравчуком. З ним
був міністр оборони України Костянтин Морозов. Президент
тепло привітався зі всіма членами делегації. Як він висловився,
підґрунтям для зустрічі стало звернення народного депутата
Верховної Ради України від Севастополя Олександра Кондрякова
на адресу Президента України з приводу складного соціально-економічного
становища в місті і навколо Чорноморського флоту і пошуку
шляхів його розв’язання на державному рівні.
Зустріч мала тривати десь годину, а забрала півтори. Президент
більше слухав. Доповідали І.Єрмаков і Е.Костоломов, інші
члени делегації додавали або уточнювали деякі питання.
І.Єрмаков підкреслив, що соціально-економічне становище
в Севастополі критичне. Головна причина — економічна,
яка тісно переплетена з політичною. У місті близько 75
відсотків росіян, 20 — українців, 2 — білорусів, більше
двох тисяч кримських татар. Залишається невирішеним питання
про Чорноморський флот.
Е.Костоломов зазначив, що історично складалося так, що
інфраструктура Севастополя була підпорядкована на оборонні
замовлення. А це вимагає державного фінансування. Таких
джерел немає. Треба врахувати і те, що серед севастопольців
більше 25 відсотків пенсіонерів, тому варто розумно проводити
конверсію, скорочення військових частин і утилізацію кораблів.
Поставив він також питання і про створення на базі Севастополя
спеціальної економічної зони. Тим більше, що є порти,
морський і нафтовий термінали. Запропонував Кабінету міністрів
разом з міністром оборони України скласти спільний план
розвитку Севастополя.
Сподіваюсь, що на всі поставлені питання Президент давав
конкретні й обґрунтовані відповіді. А деякі питання вирішував
під час розмови, даючи відповідні вказівки.
Відомо, що у складі колишнього СРСР Севастополь мав український
республіканський статус. Із проголошенням незалежності
України це питання повисло в повітрі, а це заважало його
вирішенню. Тим більше, що Севастополь був і є головною
базою флоту.
Леонід Кравчук відразу ж дав доручення керівникові Адміністрації
Президента України І.Хоменку негайно підготувати проект
Указу, після якого Севастополь здобув би статус «привілейованого»
міста, як і Київ. Наступного дня указ був підписаний,
який ми з членом делегації, депутатом міськради Василем
Красновим привезли до Севастополя і вручили особисто І.Єрмакову.
В указі Президента України сказано: «Згідно зі статтею
77 Конституції постановляю підпорядкувати всі місцеві
органи державної виконавчої влади м.Севастополя безпосередньо
центральним органам виконавчої влади України».
Для вирішення складних питань з конверсії Президент запропонував
на зустрічі визначити склад урядової комісії, яка повинна
негайно вилетіти до Севастополя і розпочати роботу. Головою
комісії Президент призначив міністра у справах конверсії
В.Антонова, членами комісії — міністра оборони К.Морозова,
ряд представників уряду, а від Севастополя до її складу
ввійшли Е.Костоломов, генеральний директор «Севморзаводу»
А.Череватий, генеральний директор «Атлантики» М.Майчук.
Щодо вільної економічної зони Л.Кравчук відповів, що це
не його компетенція. Але підказав напрямок вирішення цього
питання: підготувати офіційний документ, розглянути на
сесії міськради Севастополя, а потім його направити до
Верховної Ради і Президента України.
Цікаво Президент відповів на запитання, як він ставиться
до вкрай «правих» і вкрай «лівих». У кожному суспільстві,
висловився Леонід Кравчук, такі сили є. Є вони і в Україні.
Це мінімальна частина, але агресивна. Переконати ці групи
не силою — це непросто, але необхідно заради спокою і
злагоди у суспільстві. Не підтримав Президент України
приїзд до Севастополя «Поїзда дружби» на чолі з народним
депутатом Верховної Ради України Степаном Хмарою, а ще
більше — істерію, розповсюджену засобами масової інформації
навколо цього візиту.
Леонід Кравчук висловився за те, щоб сам Севастополь вирішував
свою долю. На прохання І.Єрмакова Л.Кравчук дав вказівку
відмінити указом Президента України рішення ЦК КПРС, як
неіснуючого органу, і повернути землі державної дачі у
Форосі до севастопольської зони.
На пропозицію члена делегації голови Ради профспілок м.Севастополя
Юрія Таташина знайти можливість допомогти дитячим садкам
у розмірі 130 мільйонів крб. на рік Л.Кравчук дав дозвіл
на використання такої суми із 250 мільйонів крб., які
перерахувала Росія Україні на утримання Чорноморського
флоту. Також він повідомив, що є указ Президента України
про зняття 28 відсотків податків з продажу, про що Севастополь
ще не знає.
Для більш оперативного вирішення існуючих проблем, особливо
з продуктами харчування, Президент запропонував керівництву
Севастополя налагодити тісніші зв’язки із сусідніми областями,
особливо з Кримом.
Задоволення викликало рішення Президента України, враховуючи
національний склад Севастополя, надсилати різні державні
й урядові документи двома мовами: українською та російською.
А керівникові адміністрації пану Хоменку наказав передати
всім працівникам апарату, що хто цього не хоче розуміти
і не виконуватиме, той буде звільнений. Хоча, на його
думку, таке становище повинно бути тимчасовим, з конкретним
нахилом на поступовий перехід усієї документації на державну
мову.
Під час розмови Президент України чітко підкреслив, що
Чорноморський флот утримує Україна. Просив це довести
до мешканців Севастополя та до моряків-чорноморців.
Зі свого боку члени делегації, перш за все військові,
а, крім мене, у складі делегації був капітан 1 рангу Павло
Чабаненко, попросили Леоніда Кравчука якомога швидше вирішити
питання про Чорноморський флот на державному рівні. На
це він відповів, що 20 березня 1992 року в Києві відбудеться
зустріч голів держав СНД, і там Україна запропонує розглянути
це питання.
Почувши цю звістку, я зрозумів, що треба детальніше розповісти
Президенту про конкретну складну соціально-психологічну
обстановку серед моряків-чорноморців. Тим більше, від
них мені надійшло багато запитань, пропозицій, звернень.
На мою думку, це повідомлення для Президента було конче
необхідне. Після закінчення офіційної зустрічі я підійшов
до Леоніда Макаровича. На моє намагання поспілкуватися
з ним Президент сказав: «Шановний капітане 1 рангу, на
жаль, у мене вже немає часу: через декілька хвилин розпочинається
запланована зустріч із представниками релігійних конфесій».
Але Президент знайшов можливість дати коротке інтерв’ю
Севастопольському телебаченню. І все ж було якось не по
собі. Знову згадав висловлене бажання Президента підтримувати
зв’язок зі своїми довіреними особами.
Мало того, мені стало дуже неприємно, коли підійшов радник
Президента з внутрішньополітичних питань Микола Михальченко
і сказав, щоб я не заважав Президентові, а потім додав:
«Пане Данілов, Ви як довірена особа свої повноваження
склали, і для Президента Ви тепер ніхто, тому займайтесь
своїми справами». Відверто скажу, я не чекав цього. Такі
слова пролунали образливо, начебто я піклувався про себе.
Спало на думку, що бюрократія дуже живуча. Мені стало
зрозуміло, чому жодного разу не вдалося додзвонитися до
Президента України навіть по урядовому телефону, щоб доповісти
про становище на Чорноморському флоті.
Підійшов до депутатів — членів делегації, які розмовляли
з К.Морозовим. Побачивши мене, міністр привітався і запитав,
що мене турбує.
Хтось запитав: «Костянтине Петровичу, доки вирішуватиметься
доля капітана 1 рангу Данілова? На Чорноморському флоті
для нього немає місця, тим більше, що командування флоту
хоче звільнити його в запас».
Міністр відповів, що, на жаль, цьому заважає невирішеність
питання про Чорноморський флот, і порекомендував тримати
тісніший зв’язок з полковником Володимиром Мулявою.
У коридорі ми побачили Леоніда Кравчука, що розмовляв
з Іваном Єрмаковим, який підкликав мене і попросив Президента
допомогти в подальшій службі. Леонід Макарович відповів,
що це буде вирішено міністром оборони — він буде мати
мене на увазі.
На мою думку, зустріч делегації Севастополя з Президентом
України також своєчасно вибила козир у тих, хто ратував
за проведення референдуму в Криму. Це був дуже великий
здобуток на шляху до зміцнення української державності
на півострові.
24 березня 1992 року Указом Президента України Леоніда
Кравчука Іван Єрмаков був призначений його представником
у місті Севастополі.
Після приїзду з Києва на службу я не ходив, бо посади
не було майже сім місяців. Але щоденно займався різними
депутатськими справами. Як і багато інших військових,
чекав зустрічі голів держав СНД у Києві, де мало бути
розглянуто питання про Чорноморський флот.
Певні політичні сили в Криму і Севастополі вже бачили
свої шляхи до розв’язання існуючих питань ЧФ.
14 березня 1992 року в Севастополі відбулася установча
конференція, на якій делегати — офіцери колишньої Радянської
Армії і Флоту з різних районів Республіки Крим і військових
гарнізонів — заснували громадський клуб «Союз офицеров
Крыма».
У Ялті за декілька днів перед цим було створено об’єднання
під промовистою назвою «Честь имею». Назви клубу і об’єднання
свідчили про намагання певної частини проросійськи налаштованих
офіцерів зупинити процес складання присяги, перш за все
серед офіцерського складу, на вірність народу України.
Таким чином, військові все більше залучались до політики,
а це було не на користь цивілізованому вирішенню штучно
створюваних питань у нашому регіоні.
Глибокими і цікавими в той час були публікації в газеті
«Народна Армія», які відкривали очі на тодішнє суспільно-політичне
становище.
У статті «Демократія по-касатонівськи» за 17 березня 1992
року йшлося про те, що 8 березня половина особового складу
крейсера «Михаил Кутузов» присягнула на вірність народу
України. У заяві ж прес-центру ЧФ цей факт подавався так:
«Подготовка к присяге и ее принятие происходили тайно
от высшего командования. Командование Черноморского флота
считает подобные действия капитана 2 ранга В.Шишова до
начала переговоров глав государств СНГ недопустимыми».
Офіцера В.Шишова, старшого помічника командира крейсера,
усунули з посади.
Далі йшлося про те, що командувач флотом адмірал І.Касатонов
заявив представникам Міністерства оборони України і командувачу
військами ОдВО генерал-лейтенанту В.Радецькому, які впродовж
кількох днів знайомилися з обстановкою на флоті, що він
не має жодних заперечень стосовно складання присяги чи
то на вірність СНД, чи то на вірність Україні. Мовляв,
все вирішують командири за згодою особового складу підрозділів.
Стверджував, що 90 відсотків уже присягнули СНД. Не сказав,
правда, під яким тиском це відбувалося і як вчинили з
тими, хто присягнув Україні.
Друга стаття капітана 1 рангу Юрія Бадаха, кандидата історичних
наук, «Долю повинні вирішувати політики» за 20 березня
1992 року. Автор писав, що Б.Єльцин, перебуваючи в Ульяновську,
кинув фразу: «Черноморский флот был, есть и будет российским».
Він, зі свого боку, мав рацію. Бо, дійсно, в 1783 році,
коли було покладено початок створенню Чорноморського флоту,
держава називалася Росією, і все, що їй належало, називалося
російським.
Але, з іншого боку, до складу Росії входили Польща, Фінляндія,
Прибалтика, Україна, яку приєднали до Росії в 1654 році.
Таким чином, і тоді флот створювали на кошти і росіян,
і українців, і білорусів, і татар, і всіх інших народів,
які входили до складу Росії.
На думку Юрія Бадаха, Україна зробила не менший внесок
у будівництво Чорноморського флоту, ніж Росія, і теж хоробро
билася за нього, як інші нації та національності.
Відомо, що в колишньому СРСР на Чорноморському флоті служили
31 відсоток офіцерів і 62 — моряків-українців. Згідно
з міжнародними законами під час розподілу майна держави,
якщо вона розпадається, в тому числі ВМФ, потрібно враховувати
внесок кожної республіки СНД, а це для України майже 18
відсотків.
Отже, якщо бути об’єктивним, то потрібно ділити весь військово-морський
флот між колишніми республіками СНД.
А ділити було що, бо ВМФ СНД, за відкритими даними, мав
1400 кораблів і катерів, 1638 літаків, 551 вертоліт. І
ми ці сили повинні справедливо розділити між 15 колишніми
республіками, додержуючись міжнародних законів, навіть
серед тих, які не мають морів і флоту, бо вони можуть
продати передані їм кораблі на вивіз, на брухт, поповнивши
свої небагаті бюджети.
Україні дісталося б набагато більше кораблів, ніж зараз
є на всьому Чорноморському флоті.
А якщо врахувати, що майже 37 відсотків колишнього військового
суднобудівництва припадає на українські відповідні заводи
у містах Миколаєві, Херсоні, Києві, Керчі, де будувались
авіаносці, ракетні крейсери, великі протичовнові кораблі,
сторожові кораблі та інші військово-морські сили, то стане
зрозумілою об’єктивна справедливість вимог України.
Далі автор зосереджує увагу на тому, що командувач ВМФ
Росії адмірал флоту В.Чернавін дає вказівки Україні, який
їй мати флот.
А на сторінках газети «Известия» адмірал І.Касатонов заявляє,
що начебто керівництво України саме просить Чернавіна
допомогти йому в цьому питанні. І, може, на правах земляка
(В.Чернавін народився в Миколаєві, там похована його матір)
він дає вказівки про те, що Україні флот не потрібен?
А якщо він повинен бути, то тільки для охорони морських
кордонів і контролю за морською економічною зоною, тобто
складатись лише з катерів.
Зараз під керівництвом В.Чернавіна і І.Касатонова кораблі
активно продаються на металобрухт, у тому числі і з Чорноморського
флоту, а кошти йдуть до казни Росії. Закінчує Юрій Бадах
свою статтю запитанням-закликом: «Невже у нас немає адміралів-патріотів,
котрі могли б очолити український Чорноморський флот?»
У автора також тоді виникало запитання: куди йдуть кошти
від продажу кораблів? Про це думав і запитував ще в 1990—1991
роках, коли зі з’єднання, де я служив, серед ночі «потягли»
за кордон три відомих на Чорноморському флоті крейсери
— «Жданов», «Дзержинский», «Адмирал Ушаков». Але відповіді
не отримав і до сьогодні.
Що ж стосується адміралів-патріотів, які б могли очолити
наш Український флот, то в мене не було жодного сумніву,
що ось-ось з’явиться той, який поведе за собою всіх, хто
прагне мати Український флот. Незабаром так і сталося.
Але до цього довелося подолати ще немало труднощів.
Прикро було, що чергова зустріч голів
держав-членів СНД у Києві 20 березня 1992 року не дала
відповіді на питання про Чорноморський флот, оскільки
його доля на цій зустрічі не розглядалася.
Тому багато тисяч моряків ще невизначений час перебуватимуть
у «підвішеному» стані.
Добре пам’ятаю, як журилися військовослужбовці, які склали
присягу Україні і чекали з’ясування своєї долі. Але нам
залишалося лише триматися і чекати.
З цього приводу доречно навести думку, яку висловила Олена
Боннер у статті «Россия не знает своих интересов» в газеті
«Мегаполис-Экспресс» за 6 травня 1992 року.
Когда образовывалось Содружество Независимых Государств,
не было выработано ясных критериев, по которым будут взаимодействовать
страны-участницы СНГ. Прежде всего необходимо было решить
вопросы раздела собственности и принадлежности армии.
Наиболее демократичным здесь представляется такой путь:
делить, исходя из пропорции населения любого из новых
государств к общей стоимости предметов спора. Этого сделано
не было. Пойди мы по такому пути, стало бы ясно, что Украина,
например, имеет право на 16—17% Черноморского флота. И
даже больше: ведь не претендует же она на Балтийский,
Тихоокеанский, Северный флоты... Но теперь вместо переговоров
началась склока.
Слушна порада, особливо для тих, хто безпідставно виступав
навіть проти будь-якого факту розподілу Чорноморського
флоту.
життЯ вимагаЄ практиЧних дІй
Саме для того, щоб розповісти про позицію і конкретні
заходи політичного і військового керівництва України,
я прийняв запрошення помічника командувача ЧФ з роботи
з особовим складом контр-адмірала О.Пєнкіна виступити
на «круглому столі» перед офіцерами-вихователями Чорноморського
флоту. Така зустріч відбулася 25 березня 1992 року в Будинку
офіцерів флоту. Вона стала, як я переконався пізніше,
переломною у моїй подальшій долі.
У призначений час я зайшов до кабінету начальника Будинку
офіцерів флоту. Через декілька хвилин там з’явилися народний
депутат України, колишній член Військової Ради — начальник
політуправління ЧФ віце-адмірал В.Некрасов і кілька офіцерів.
Привітались. Відбулася коротенька розмова. На запитання
В.Некрасова про мої особисті справи я розповів про недавню
зустріч з Президентом України у складі делегації від Севастополя,
тому-то мене і запросили до «круглого столу».
На закінчення нашої розмови В.Некрасов, який був раніше
моїм начальником, порекомендував ще раз добре осмислити
всю свою подальшу діяльність і стосунки з українськими
політиками. На це я відповів, що кожен має свою голову
і своє право діяти відповідним чином. Що ж стосується
мене особисто, то моя доля — з Україною.
Під час проведення «круглого столу» я сидів у президії.
Відкрив зустріч контр-адмірал О.Пєнкін. Першим виступив
контр-адмірал запасу Сергій Рибак, який звільнився з посади
заступника начальника політуправління ЧФ. Він розповів
про труднощі міста Севастополя й флоту, які він, як голова
постійної комісії міської Ради з екологічних питань, знав
добре. Наголосив на тому, що без дніпровської води Севастополю
не обійтись. Побіжно торкнувся поїздки депутатської делегації
Севастополя на зустріч з Президентом України. Конкретно
відповів на запитання із залу.
Потім виступили народний депутат Криму капітан 2 рангу
А.Мєняйлов і депутат Севастопольської міськради капітан
1 рангу В.Захаров.
У своєму виступі віце-адмірал В.Некрасов доповів про позицію
Військової Ради флоту: якщо ділити ЧФ за принципом, запропонованим
Україною, то це буде загибеллю для флоту.
Між іншим, Україна вже тоді пропонувала піти за нульовим
варіантом: державам — Україні, Росії, Грузії — переходить
та частина флоту, яка розташована на її території. Як
народний депутат України, він висловився за міжурядову
комісію щодо Чорноморського флоту і створення відповідної
правової бази.
Надали слово і мені. Я розповів про головні підсумки зустрічі
делегації Севастополя з Президентом України. Але не встиг
завершити свій виступ, як розпочалися запитання. Зразу
ж відчув, що дехто настроєний вельми агресивно. Посипалися
запитання: «Яким чином я опинився у складі делегації?
Хто мене туди делегував? Хто дав право пропонувати, щоб
Севастополь перейшов під юрисдикцію України? Це ж місто
— головна база Чорноморського флоту».
Залунали вигуки із залу про те, що зустріч з Президентом
України —це чергова політична гра. Потім помічник командувача
ВПС флоту полковник В.Лобов заявив, що має, начебто, повноваження
від усіх морських авіаторів оголосити мене зрадником флоту.
До речі, офіцерську службу я починав якраз у морській
авіації ЧФ.
Образливо пролунало запитання: «За сколько продался незалежной
Украине?» На всі запитання відповідав спокійно, чесно
і конкретно, висловлюючи свою позицію, яка багатьом не
подобалась. Ще раз наголосив, що подібна зустріч повноважної
делегації від Севастополя з Президентом України повинна
була відбутися раніше, і місто від цього тільки виграло
б. Проти цього можуть бути тільки ті, хто спить і бачить,
як би відірвати Крим з Севастополем від України, а також
ті, хто з цією ж метою всіляко тягне до референдуму. Для
зняття всіх незрозумілих питань запропонував керівництву
міськради провести на Севастопольському телебаченні «круглий
стіл» з участю членів делегації, які побували у Києві.
Такий психологічний двобій продовжувався хвилин двадцять.
Нарешті ведучий «круглого столу» контр-адмірал О.Пєнкін
сказав: «Мы капитана 1 ранга Данилова пригласили не на
вечер вопросов и ответов».
Трохи заспокоївшись, подумав: невже всі ці офіцери-вихователі
Чорноморського флоту, яких я багатьох знав за сумісною
службою на ЧФ, настільки закомплексовані і не розуміють
становища?
Як і сподівався, у перерві до мене підійшли багато колишніх
колег і говорили, що зовсім не поділяють ганебних слів
на мою адресу.
Більше того, вони мене повністю підтримували, але говорити
про це не наважувалися. Я знав: повернутися назад уже
не зможу. І знав ще й інше: найближчим часом нас буде
більше.
Такий «теплий» прийом викликав у мене душевний переворот.
Перш за все вирішив знайти однодумців і з ними об’єднатись.
Раніше до мене надходили деякі повідомлення про те, що
у Севастополі діє організація офіцерів України. Про це
чув від своїх колег: депутата міськради капітана 3 рангу
Вадима Махна і депутата Нахімовської райради Севастополя
капітана 3 рангу Г.Ситникова.
Згодом відвідав зібрання Севастопольської організації
Спілки офіцерів України наприкінці березня 1992 року.
Ніколи не забуду, як ми, начебто чужі «на нашій — не своїй
землі», проводили зібрання у читальному залі Будівельного
управління ЧФ. Я написав заяву до первинної організації
з проханням прийняти до Спілки. Після оголошення заяви
головою Севастопольської організації СОУ капітаном 3 рангу
О.Пляшечниковим мені було задано декілька запитань, на
які дав відповідь. Рекомендацію дали капітан 2 рангу В.Шишов,
капітан 3 рангу В.Махно і майор В.Рожманов.
Перед обранням на 3-й з’їзд СОУ з промовою виступив капітан
3 рангу Ігор Тенюх як представник Міністерства оборони
України. (Між іншим, І. Тенюх за наказом міністра оборони
України в січні 1992 року отримав чергове військове звання
капітана 3 рангу.) Він розповів про те, як формуються
Збройні Сили України, висловився про діяльність членів
СОУ на кораблях і в частинах Чорноморського флоту, коли
почався прискорюватися процес складання присяги на вірність
народу України.
Ігор Тенюх також повідомив, що у березні 1992 року в Головному
штабі Збройних Сил України створено Управління військово-морських
сил. Серед перших, хто там працював, формував військово-морську
політику Української держави, брав активну участь у розробленні
необхідних документів, були разом з ним капітан 1 рангу
В.Польовий, полковник В.Желобенко, майор В.Холодюк. До
речі, капітан 3 рангу Ігор Тенюх виконував обов’язки начальника
цього Управління. Першим начальником Управління військово-морських
сил Головного штабу ЗС України був контр-адмірал Ілля
Півненко.
До залу, де відбувалося засідання, декілька разів заходив
схвильований черговий офіцер Будівельного управління ЧФ
і просив швидше закінчувати наше зібрання, оскільки існувала
небезпека його розкриття протиукраїнським керівництвом
флоту.
На зборах я ознайомився із складною історією виникнення
Севастопольської організації Спілки офіцерів України,
отримав примірник її статуту.
Узнав і про те, що роботу організації здебільшого вів
капітан 1 рангу Євген Лупаков, про якого в той час проросійські
газети писали як про головного ворога Чорноморського флоту,
бо він, начебто, хотів під час складання присяги Україні
екіпажем підводного човна підірвати його.
Абсурд сягав апогею. Євген Лупаков щойно повернувся з
Києва, де в Міністерстві оборони України отримав посвідчення
офіційного представника МО на Чорноморському флоті. Посвідчення
підготував начальник Управління кадрів МО України генерал-майор
О.Ігнатенко, а підписав виконуючий обов’язки начальника
Головного штабу ЗС України генерал-лейтенант Г.Живиця.
Він також телеграфував від імені міністра оборони України
командувачу ОдВО і Севастопольській організації СОУ, щоб
вони передали про це до військового містечка на вул. 4-й
Бастіонній, 5, де згодом розмістилася Севастопольська
організація Спілки офіцерів України.
Ми повністю порозумілися з паном Євгеном,
обмінялися номерами домашніх телефонів і обумовили спільну
діяльність .
Хочу назвати всіх делегатів, обраних від Севастопольської
організації СОУ на 3-й з’їзд Спілки офіцерів України,
який відбувся 4—5 квітня 1992 року у м.Києві. Саме їм
випала доля надихнути вище керівництво Української держави
на прийняття довгоочікуваних документів стосовно створення
ВМС України.
Делегатами було обрано: капітана 1 рангу Євгена Лупакова,
полковників Григорія Гордієвського, Володимира Індила,
капітанів 2 рангу Володимира Шишова, Юрія Шалита, Сергія
Шатнього, Миколу Тихонова, підполковників Василя Атаманчука,
Івана Шульгу, капітанів 3 рангу Володимира Болотникова,
Олександра Пляшечникова, Олександра Клюєва, Вадима Махна,
Анатолія Кукленка, Володимира Ященка, Геннадія Ситникова,
майорів Віталія Рожманова, Василя Касюка, Зіновія Пахольчука,
Геннадія Варицького, капітана Ігоря Фелинського, старших
лейтенантів В’ячеслава Щеголькова, Михайла Рудя, Володимира
Онопрієнка, старшого мічмана Анатолія Білого. У складі
Севастопольської делегації перебував представник м. Миколаєва
капітан Володимир Шевченко, голова первинної організації
СОУ.
Існувала не тільки Севастопольська організація Спілки
офіцерів України, а й відчувалася діяльність осередку
СОУ, який діяв також у Донузлавському гарнізоні. У його
створенні велику організаційну роботу провели майор В.Холодюк
і капітан 3 рангу І.Тенюх. На початку лютого 1992 р. вони
прибули до смт. Новоозерне. Уникаючи переслідувань з боку
керівництва Кримської ВМБ, вони домовились з головою селищної
Ради народних депутатів О.Петруненком про виділення для
зборів приміщення виконкому. Начальнику відділення зв’язків
із громадськими організаціями Кримської військово-морської
бази капітану 3 рангу В.Палію та старшому офіцеру цього
відділення майору О.Дерновому помічником командира Кримської
ВМБ із роботи з особовим складом капітаном 2 рангу О.Шиховим
було доручено брати участь у зборах та доповідати йому.
Місія для них була, звичайно, неприємною. Але В.Палій
та О.Дерновий симпатизували всьому, що проходило на той
час у нашій державі, мріяли в найближчий час скласти присягу
на вірність народу України і взагалі вважали себе громадянами
України, а не якоїсь СНД. Тому-то це їм було до душі,
і вони замість сексотської доповіді про те , як проходили
збори, хто записався до СОУ, хто що казав і до чого закликав,
подали заяви до Спілки офіцерів України. Про це чесно,
як офіцери, доповіли капітану 2 рангу О.Шихову, своєму
начальнику. Реакція, зрозуміло, була негативною. Підлеглі
офіцери в подальшій службі позицію командування ЧФ з питань
неподільності флоту підтримувати не будуть, а навпаки,
при першій же можливості складуть присягу на вірність
народові України. Незабаром так воно і сталося, про що
йтиметься далі.
Збори пройшли при повному залі (близько 100 чоловік).
Вступили до СОУ близько 40 офіцерів і мічманів штабу Кримської
ВМБ, 17-ї бригади кораблів ОВРа, 3-ї бригади спеціальних
суден, 39-ї дивізії морських десантних сил (у цій дивізії
в свій час мені довелося служити заступником начальника
політвідділу). Головою Донузлавської організації СОУ було
обрано капітана 2 рангу С.Шатнього, заступником — капітан-лейтенанта
С.Кучерука, помічника з роботи із особовим складом командира
корабля «Апшерон». У подальшому осередок СОУ в Донузлавському
гарнізоні відіграв важливу роль в об’єднанні всіх офіцерів
і мічманів, які прагнули служити Україні. Він також прискорив
складання присяги Україні офіцерами Кримської ВМБ та інших
з’єднань Донузлавського гарнізону.
Але з від’їздом до Міністерства оборони України С.Шатнього,
відрядженням до орггрупи ВМС України найбільш свідомих
офіцерів штабу і тилу Кримської ВМБ новому голові Донузлавської
організації СОУ С. Кучеруку не вдалося організувати її
роботу, що мало негативні наслідки. Не витримавши морального
терору з боку командування бази, декілька офіцерів змушені
були відмовитися від присяги Україні. Це був мінус у нашій
справі. Але було, як було.
Також результативно діяли осередки організацій Спілки
офіцерів України в Євпаторійському і Сакському гарнізонах,
у м.Миколаєві.
Далі
До змісту Анатолій
ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження
Просвіта
