Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

МОРЯКИ-ЧОРНОМОРЦІ ПРИСЯГАЮТЬ НА ВІРНІСТЬ НАРОДУ УКРАЇНИ

Незважаючи на ідеологічну зливу з боку проросійськи налаштованих сил, шалену протиукраїнську кампанію, абсолютна більшість особового складу Чорноморського флоту готова була присягнути на вірність народу України. Моряки-чорноморці конкретно відгукнулися на «Звернення Верховної Ради України до солдат і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і мічманів, офіцерів, генералів і адміралів військових частин, з’єднань і об’єднань Збройних Сил СРСР, розташованих на території України і за її межами».
У цій відозві 6 вересня 1991 року йшлося про те, що парламент нашої держави прийняв постанову «Про військові формування на Україні» і підпорядкував собі військові органи, розташовані в межах республіки. Це сприяло тому, що на багатьох кораблях і в частинах Чорноморського флоту, особливо серед офіцерів та мічманів, активно висловлювалися бажання служити в Українському флоті. Позитивний вплив на особовий склад флоту мало створення Міністерства оборони України, відповідної законодавчої бази для будівництва власних Збройних Сил.
Як відомо, до виконання цього завдання наша держава приступила із 3 січня 1992 року.
Душею і серцем сприйняли десятки і сотні військових моряків Чорноморського флоту звернення Президента України Л.Кравчука до особового складу флоту про складання військової присяги на вірність народу України. Президент пропонував кожному матросу, старшині, мічману і офіцеру зробити свій особистий вибір.
На все життя запам’ятав, яке велике враження справило президентське слово на особовий склад не тільки Чорноморського флоту. Мені, як довіреній його особі, надходило багато побажань і з інших флотів: Північного, Тихоокеанського, Балтійського і навіть з Каспійської флотилії, а також з частин центрального підпорядкування. Тому вважаю за доцільне викласти в книзі зміст цього документа. Адже йшлося про військовослужбовців, які проходять службу на землях України і за її межами.
Шановні солдати, матроси і курсанти, сержанти і старшини, прапорщики і мічмани, офіцери, генерали і адмірали!
Україна, виконуючи волю свого народу, зробила історично-доленосний вибір і згідно з Актом проголошення незалежності України і всеукраїнського референдуму будує суверенну, демократичну, правову державу.
Надійним гарантом незалежності, безпеки, територіальної цілісності і неподільності України повинні стати власні Збройні Сили, які зараз створюються. Наш підхід в цьому виключно важливому і складному питанні є виваженим і відповідальним.
Згідно з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування в Україні» всі військові формування, дислоковані на її території, було підпорядковано Верховній Раді України і створено Міністерство оборони України.
Верховна Рада України схвалила пакет першочергових законодавчих актів щодо військових питань.
Усі дислоковані на території України угруповання військ і сил, крім військ, які Україна включила до складу стратегічних сил, утворюють Збройні Сили України. До 20 січня ц.р. військовослужбовці ЗС України повинні скласти військову присягу на вірність народу України.
У зв’язку з цим я, як Президент України і Головнокомандувач Збройними Силами України, звертаюсь до всіх військовослужбовців і закликаю вас спокійно і розсудливо зробити особистий вибір і визначитися відносно подальшого проходження військової служби...
«Флаг Родины», 10 січня 1992 року.

Це було дуже потрібне і своєчасне звернення, тим більш в умовах інформаційної цензури на Чорноморському флоті. Але за його тиражування постраждав головний редактор флотської газети «Флаг Родины» капітан 1 рангу Ярослав Князєв (недавно передчасно пішов із життя).
Як він мені розповідав, вранці 10 січня його викликав на зв’язок командувач ЧФ адмірал І.Касатонов. Розмова, як і очікувалось, була брутальною. І.Касатонова обурило те, що в газеті без узгодження з ним з’явилось звернення Президента України. Я.Князєв відповів, що текст звернення надійшов державними каналами зв’язку, і він його повинен публікувати. Якщо адмірал Касатонов не згоден зі змістом телетайпних матеріалів, то хай закриє цей державний канал зв’язку. Командувач ЧФ відповів, що канал закривати він не буде, але Князєву наказує негайно здати справи і проходити комісію на звільнення в запас...
Наступний номер газети підписав новий головний редактор капітан 2 рангу Олександр Муравйов.
Як бачимо, честь мундира І.Касатонова поставила останню крапку на службовій кар’єрі Я.Князєва...

Добре пам’ятаю тодішні настрої та розмови на флоті. Багато гострих запитань офіцери та мічмани задавали і мені як довіреній особі Президента України, депутату Севастопольської міської Ради. Їх зміст полягав у тому, чому не приймається керівництвом нашої держави відповідних рішень щодо Чорноморського флоту? У цьому складному становищі багато моряків-чорноморців вирішили самотужки приймати рішення щодо своєї державної приналежності і присягати на вірність народу України, свідомо підставляючи себе подальшим переслідуванням, приниженню, паплюженню з боку командування ЧФ та командирів, які підтримували адмірала І.Касатонова.
6 грудня 1992 року Постановою Верховної Ради України був затверджений текст військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав міністр оборони Костянтин Морозов.
18 січня 1992 року, в суботу, першим на Чорноморському флоті склав військову присягу на вірність народу України командир 3-ї роти школи водолазів капітан 3 рангу Олександр Клюєв. З ним — його заступник капітан 3 рангу Валерій Кравченко, офіцери, мічмани.
Капітан 3 рангу Олександр Клюєв виявив щирий український патріотизм і ввійшов у новітню історію українського флоту як його національний герой.
До речі, пізніше, коли ми з ним служили в орггрупі ВМС України, я переконався, що Олександр — скромна і порядна людина. Про те, що перший на ЧФ склав присягу Україні, він ніколи не любив розказувати, як і всі справжні герої.
На моє прохання Олександр розповів, як його підлеглі складали присягу. А це було так.
Спочатку лише він і його заступник, капітан 3 рангу В.Кравченко, хотіли скласти присягу, щоб не накликати біди на підлеглих офіцерів і мічманів. Але вся 3-тя рота школи водолазів приєдналася до своїх командирів.
Близько 12 години в канцелярії командира роти відбувся ритуал складання присяги. Клятву народу України дали командир 1-го взводу капітан 3 рангу Борис Цимбал, командир 2-го взводу капітан-лейтенант В’ячеслав Гладников, командир 3-го взводу мічман Сергій Рябінін та його заступник мічман Олег Бєлов, старшина роти старший мічман Микола Журавльов.
Усі вони розписались у списку тих, хто склав присягу. Один його примірник О.Клюєв та В.Кравченко того ж дня рекомендованим листом відправили до Міністерства оборони України.
Через декілька днів повідомлення про складання присяги Україні в 3-й роті школи водолазів передали по Севастопольському телебаченню.
Навколо командування роти і особливо Олександра Клюєва почали збиратися хмари. Неодноразово протягом дня його викликали до військової частини, декілька разів з ним розмовляв командир школи водолазів капітан 1 рангу О.Крамаренко. Нарешті всіх офіцерів і мічманів 3-ї роти викликали до помічника командувача ЧФ капітана 1 рангу В.Долгова, а потім до командувача флотом адмірала І.Касатонова.
Перед цими подіями у школі водолазів побувало керівництво Севастопольської організації Спілки офіцерів України капітан 3 рангу О.Пляшечников та капітан-лейтенант І.Тенюх. Вони морально підтримали О.Клюєва, а також взяли другий примірник списку тих, хто склав присягу. Серед них: капітан 2 рангу Микола Тихонов, капітан 3 рангу Петро Піддубний, капітан-лейтенант Яків Древаль, понад 20 мічманів.
Дуже підступно розмовляв з О.Клюєвим адмірал І.Касатонов: «Клюев! Я тебя знаю как прекрасного офицера. Мы ведь с тобой нормально служили в дивизии противолодочных кораблей. Что у вас произошло?»
Коли О.Клюєв доповів, що він і всі підлеглі офіцери і мічмани роти склали присягу Україні, адмірал І.Касатонов запропонував: «Товарищ Клюев! Давайте условимся так. Вы украинской присяги не принимали, а продемонстрировали свое волеизъявление». Але О.Клюєв з цим рішуче не погодився, бо не зміг би після дивитися в очі своїм підлеглим.
Відповідь Олександра Клюєва для командувача ЧФ була останньою краплиною у переповненій чаші імперського адміральського терпіння. Український патріот отримав відрядження до флотського екіпажу, тобто був виведений за штат, іншими словами — його усунули з посади. Більше того, Клюєву заборонили відвідувати школу водолазів, звідки він не зміг нормально забрати навіть свої особисті речі.
Пізніше командування військової частини намагалося звинувачувати О.Клюєва начебто у підпільному зборі рапортів офіцерів і мічманів школи водолазів, які бажали скласти присягу Україні. Побачивши навколо себе брудну гру командування флоту і школи, капітан 3 рангу О.Клюєв у травні 1992 року прибув до організаційної групи ВМС України.
Треба зауважити: 18 січня 1992 року також склали присягу на вірність народу України офіцери військово-морської кафедри Севастопольського приладобудівельного інституту. Ось як про цю знаменну подію розповідав начальник кафедри, доктор воєнних наук, професор, капітан 1 рангу Павло Чабаненко:
«Колектив військово-морської кафедри СПІ підійшов до складання присяги на вірність народу України дуже виважено і ретельно. З цього приводу на кафедрі відбулося два зібрання офіцерів, на яких обговорювали становище, що склалося на поточний момент, а також спільно обумовлювали всі аспекти щодо прийняття офіцерського рішення стосовно присяги на вірність народу України.
На зібранні люди говорили вільно, демократично, ніхто не нав’язував своєї думки з якихось політичних міркувань. Нами було враховано декілька факторів.
Перший. Севастопольський приладобудівельний інститут підпорядковувався Міністерству освіти України.
Другий фактор. Розпад СРСР і створення нових незалежних держав — це геополітична подія, ігнорувати яку неможливо.
І третій фактор. Кожний офіцер свідомо приймає особисте рішення щодо складання присяги. Таким чином, виключався будь-який тиск на особистість.
На закінчення другого зібрання офіцерів я коротко сказав, що у них був час подумати, порадитися з рідними, друзями. Сьогодні ж треба колегіально прийняти рішення.
Коли проголосували, то утрималися від складання присяги на вірність народу України лише два офіцери: капітан 1 рангу А.Середін і капітан 2 рангу В.Шаронов. У першого в Новоросійську був дім, і він збирався там жити. А у другого рідні мешкали в Ленінграді, у зв’язку з чим він хотів перевестись туди служити.
До речі, я пізніше їм допоміг: зв’язувався з Управлінням кадрів у Москві, направив В.Шаронова до Ленінграда у відрядження, де він знайшов собі місце для подальшої служби.
Про підготовку до складання присяги Україні офіцерами кафедри доповів ректору СПІ М.Лавриненку за два тижні до того.
18 січня у призначений час в урочистій обстановці весь особовий склад кафедри вишикувався. Кожний офіцер, зачитавши текст присяги, під ним розписався.
Я привітав своїх колег і підлеглих зі значною подією в їхньому житті — присягою на вірність народу України.
Ввечері відбулась тепла офіцерська вечеря.
До речі, ніхто з командування Чорноморського флоту нам не заважав, мабуть, зрозуміли, що наша військово-морська кафедра є невід’ємним елементом майбутніх Військово-Морських Сил України».
Приємна інформація надійшла і з міста Миколаєва, де на його центральному майдані 46 військовослужбовців дали присягу незалежній Україні. Між іншим, саме в цьому авіагарнізоні почалася моя офіцерська служба.
Ось як про цю подію розповів пізніше активний організатор складання присяги тоді капітан, а зараз підполковник Віктор Рябоконь, заступник командира частини з виховної роботи.
Після прийняття відповідних законів про створення в Україні власних Збройних Сил значна частина військовослужбовців 33-го учбового центру бойового застосування і перенавчання льотного складу авіації ВМФ СРСР імені Героя Радянського Союзу полковника Є.Преображенського сприйняла це як заклик держави і розпочала пошук шляхів до якомога швидшого складання військової присяги на вірність народу України. Однак якщо для сухопутних військ не центрального підпорядкування це питання було розв’язано на вищих рівнях, то для частин ВМФ, які підпорядковувалися Москві, це питання вирішувалося набагато складніше.
У військовій частині А-27100 (авіаційний полк), де я проходив службу, розмови щодо складання присяги українському народові розпочалися ще в другій половині грудня 1991 року.
Група офіцерів-авіаторів зверталась до командування полку з проханням про створення необхідних умов для складання присяги. Однак у зв’язку з тим, що наша частина входила до складу 33-го учбового центру, а відповідно центр підпорядковувався штабу авіації ВМФ у Москві, то такого дозволу ми отримати не могли. Крім того, нам забороняли складати присягу на вірність народу України на території частини. Ця штучна блокада продовжувалася до 18 січня 1992 року.
Незабаром декілька офіцерів частини 18 січня зустрілись з головою первинної організації Спілки офіцерів України м.Миколаєва тоді ще капітаном Володимиром Шевченком, нині полковником, народним депутатом Верховної Ради України ХIII скликання. Під час зустрічі була обговорена можливість складання присяги 19 січня 1992 року на центральному майдані м.Миколаєва.
Організацію проведення урочистого ритуалу складання присяги взяли на себе капітан О.Седельников, Т.Бутурлін і я — капітан В.Рябоконь.
18 січня по телефонах, заходячи на квартири, сповістили тих військовослужбовців, які бажали присягнути народові України.
19 січня ми, 46 осіб, прибули до частини для складання присяги, але нам знову заборонили. Ми поїхали на центральний майдан міста, де склали присягу на вірність українському народові.

Це був офіційний виклик командирам, які стояли осторонь від цього політично-патріотичного кроку. Між іншим, категорія військовослужбовців, які дали присягу, за складом були від прапорщика до капітана. Серед них були, як не дивно, і росіяни, які свідомо вирішили пов’язати свою долю з Україною.
Зразу ж до нас почали звертатись військові моряки інших частин. Тому було вирішено проводити складання присяги на вірність народу України протягом місяця кожної неділі, про що дали повідомлення.
Упродовж місяця з військової частини 27100 Україні присягнуло 108 чоловік, серед них 90 відсотків — технічний склад.
Щоб зменшити тиск командування центру і полку на тих людей, які присягнули на вірність народу України, 5 чоловік до 23 січня 1992 року виїхали до Києва на зустріч з міністром оборони України генерал-полковником К.Морозовим, зустріч з яким відбулася 24 січня, а вже наступного дня було організоване друге складання присяги.
До речі, командування 33-го центру прийняло рішення про складання присяги тільки в квітні 1992 року, а 14 квітня військова частина 27100 у своїй більшості присягнула народу України.
У засобах масової інформації Севастополя і Чорноморського флоту про тих, хто першими склали присягу на вірність народу України, писали, що це люди, які бажають виділитися із натовпу, нібито в сьогоднішньому становищі є шанс стати кар’єристом, навіть будучи не дуже достойним. Отже, треба бути хитрим і вчасно поставити на баского коня.
Деякі каламарі пішли далі, називаючи військових, які відмовилися складати присягу СНД, такими, що соромлять українську націю.
Але, люди добрі, де ж тут логіка? Хіба може соромити українську націю людина, яка свідомо клянеться вірно служити і захищати Українську державу? Саме так 12 січня 1992 року вчинили в бригаді морських прикордонників у м.Балаклаві, що біля Севастополя, якою командував капітан 1 рангу Ігор Алфер’єв і де 52 відсотки військовослужбовців склали присягу на вірність народу України. Необхідно зауважити: вони були першими у військово-морській формі в Севастополі, хто присягнув Україні. І відразу ж їх затаврували зрадниками флоту.
Як розповідав Ігор Алфер’єв, емоції били через край. Організовувались пікети, готувались плакати, на яких морських прикордонників шельмували за зраду.
Становище склалося так, що до сесії міської Ради Севастополя і до її керівників Алфер’єв як депутат звернувся з проханням про захист його сім’ї, якій почали загрожувати розправою.
Мені теж довелося виступити на сесії і захищати права і гідність капітана 1 рангу І.Алфер’єва.
До речі, він розумно і переконливо відповів на запитання журналістів:
— Ви росіянин. Можливо, на вас діяв психологічний тиск, коли давали присягу?
— Не треба забувати, що присягали ми не її Президенту. Ми присягали народу України, а він, як відомо, багатонаціональний. Присяга народу — це гарантія того, що армія не піде проти нього з автоматами чи саперними лопатками. Доля прикордонних військ була вирішена політично-військовим способом, тому ми і дали присягу.
Події, пов’язані із складанням присяги, охопили весь Чорноморський флот. Так, про 7-й загін імені адмірала Ф.Октябрського, де було понад тисячу призовників, цікаво розповідає в статті (газета «Арсенал» за 20 березня 1992 року) «Командующий остается без флота» колишній редактор газети цього загону, капітан-лейтенант Микола Гук.
Где-то за три дня до назначенного срока принятия присяги в подразделениях провели опрос воинов о их желании присягнуть СНГ. Он дал негативный результат: более четырех пятых военнослужащих заявили о своей готовности присягнуть только на верность Украине, а остальные — кто России, а кто СНГ. Об этом и доложили командованию ЧФ. Там после раздумий и споров, наконец, приняли демократическое решение: пусть моряки принимают ту присягу, какую пожелают. Это решение имело силу до субботнего утра. Матросы и их начальники были уже переодеты в парадную форму и стояли «на товсь» к принятию присяги. Ждали только команды. Но флотское начальство ее не давало. Оно тоже ждало. Ждало, что скажут из Москвы. Оттуда по телефону сообщили: «Украине не присягать!» Но полагаться на то, что это приказание будет выполнено Касатоновым, там не стали. На флот срочно вылетел командующий ВМФ адмирал флота В.Чернавин. Он-то и возглавил операцию (по-другому то, что происходило дальше, не назовешь) по приведению личного состава к присяге СНГ.
В ночь на 26 января ко многим офицерам и мичманам прибыли посыльные с известием быть утром в части. Причем вызывали не всех, а только тех, на чью преданность старшие начальники рассчитывали.
В воскресенье моряков построили и объяснили, что каждый из них будет давать присягу своему народу: граждане Украины — Украине, граждане России — России и т.д. Очень многие моряки поверили солидным дядям в погонах с большими звездами. Молодым и наивным, откуда им было знать, что те, кому были доверены их судьбы и честь, поступают по отношению к ним бесчестно. Дяди думали о большой политике. Правда, вскоре многие воины прозрели. Когда начался сам ритуал дачи торжественного обещания, некоторые офицеры рядом с текстом присяги для войск стратегического назначения положили заготовленные еще в субботу бланки с присягой на верность народу Украины. К ним как раз и потянулось большинство моряков. Вот тут-то и не выдержали нервы у флотских чиновников. Прямо из рук матросов и офицеров они вырывали бланки с украинской присягой, требовали от них ставить подписи под другим текстом. Но провести воинов дважды не удалось. Около трехсот молодых матросов распознали, где правда, а где ложь, и не пожелали принимать присягу на верность СНГ. Не помогла тут и солидная группа агитаторов из двух контр-адмиралов и нескольких старших офицеров, прибывших в часть по заданию Касатонова. В этот же день рапортом на имя министра обороны Украины более пятидесяти военнослужащих, приведенных обманом к присяге СНГ, отказались от нее и попросили привести их к присяге на верность народу Украины.
Виновники такой обструкции были найдены на следующий день. По приказу командующего флотом их освободили от занимаемых должностей. Это были: депутат Нахимовского райсовета народных депутатов капитан 3 ранга Г.Ситников, капитан 3 ранга В.Ященко и автор этих строк.
Подобная участь постигла и других офицеров и мичманов Черноморского флота.
Нетрудно догадаться, в чем смысл этих, по своей сути, репрессивных мер: не допустить распространения среди воинов объективной информации, запугать колеблющихся офицеров и мичманов, провести идеологическую обработку непринявших присягу СНГ. Этот план проводится и сегодня в жизнь флотским чиновничеством.
Капітан-лейтенант Микола Гук один із перших на ЧФ повністю відчув на собі шалений ідеологічний тиск з боку тих, хто навіть на дух не переносив усього українського.
Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що газета учбового загону імені адмірала Ф.Октябрського «Вымпел», редактором якої був М.Гук, перша на Чорноморському флоті надрукувала українською мовою тексти військової присяги на вірність народу України і гімну «Ще не вмерла Україна». Це відбулося 1 січня 1992 року.
8 січня вийшов другий номер газети редактора М.Гука зі статтею «О Україно, о рідна ненько, тобі вірненько присягнем».
Не можу утриматися, щоб не нагадати читачам хоч декілька думок з цієї статті.
Украина! Запомни этот день. Когда впервые за тысячелетнюю историю сыны твои от зеленых Карпат до Черного моря, от голубого Дуная и до тихого Дона присягают на верность не хану татарскому, не королю Речи Посполитой, не монарху австро-венгерскому, не самодержцу престола российского и не бывшему центру, а тебе — матери родной! Пусть этот день войдет в историю нашу чистым, светлым и счастливым днем жизни, которую собираемся строить, а если потребуется, то и надежно защитить.
Пусть запомнят этот день и те, кого еще, быть может, не покидает надежда поживиться за счет нашего трудолюбивого, гордого и доброго народа. Это никому не будет позволено. Чужой земли нам не надо, но и пяди своей никому не уступим. В этом мы тверды и непреклонны. Силу нам придает бессмертный дух наших предков — дружинников княжих и казаков запорожских, сечевых стрельцов УГА и бойцов УПА. Имя нам отныне — Вооруженные Силы Украины.
И не на пустом месте родились мы, не на чужих хлебах взросли, как злословят злые языки. Все, что у нас есть, чем собираемся защищать родную землю, — все это создано руками наших отцов и матерей. И не нужно нам чей-то славы, чьих-то побед. У защитников Украины своя великая и славная история, которую недруги до последнего времени пытались исказить, скрыть в спецхранилищах. И самое примечательное в ней то, что никогда мы не ходили воевать в чужие земли, а всегда стояли на страже своей ...
Не на пустом месте родилась и наша присяга Украине. Наша присяга — это ниточка истории из клубка верности народу. Она никогда не прерывалась и не прервется, поскольку состоит из свободолюбивого духа народного. А крепче его ничего в мире нет. Давайте помнить об этом, помнить при каждом произнесенном слове священной клятвы, при каждом шаге в жизни своей. Давайте служить так, чтобы возродить истинно казацкую, стрелецкую, военно-морскую славу Отчизны нашей, чтобы, смотря в глаза истории, гордо нести в своем сердце чувство любви к родному краю:
О Україно, о рідна ненько,
Тобі вірненько присягнем.
Серця кров і любов, —
Все тобі віддати в боротьбі.
Це був останній номер, який редагував капітан-лейтенант Микола Гук, цей щирий і самовідданий моряк — патріот України. Саме за любов до неї його було знято з посади редактора газети.

Але Микола не занепав духом, а ще наполегливіше став працювати на користь Української держави. Про це я розповім далі.
А поки що повертаю увагу читачів до складання військової присяги. Підготовка до неї молодого поповнення була надзвичайно важливою подією.
Переконаний: кожний військовослужбовець завжди пам’ятає цей хвилюючий і урочистий день у своєму житті, бо стає повноправним громадянином — захисником своєї Вітчизни і народу. То ж як можна було паплюжити душевні почуття молодих хлопців з України, які свідомо хотіли дати клятву на вірність українському народові?
На жаль, ідеологічні шори закривали очі багатьом командирам та начальникам Чорноморського флоту від цивілізованого вирішення цього доленосного питання для молодих моряків. І як добре, що з ними були офіцери, які рішуче виступали проти морального знущання над людьми. Більше того, незважаючи на психологічний прес, допомагали морякам скласти ту присягу, яку вимагали їхні серця. Серед них капітан 3 рангу Володимир Ященко, який розповідає:
«Я служив в учбовому загоні імені адмірала Ф.Октябрського. Був викладачем-командиром взводу, вчив курсантів мінній та протимінній зброї. Коли сталися ці події, в нашій роті було 120 курсантів. Тридцять (один взвод) було призвано з Росії, і після закінчення учбового загону вони повинні були продовжити військову службу на Північному флоті. Вся наша рота, офіцери, мічмани та курсанти, крім одного взводу, вирішили скласти присягу на вірність народу України. Було складено списки курсантів повзводно і роздано їхнім командирам. День складання присяги вже переносився аж три рази.
25 січня 1992 року ми втрьох, командири взводів, я, капітан-лейтенант Іванов, капітан-лейтенант Яворський після занять вирішили піти на збори осередку Севастопольської організації СОУ, яка в той час нелегально існувала в м.Севастополі.
На зборах ми познайомилися з капітаном 3 рангу О.Клюєвим, який, як уже відомо, перший на ЧФ склав військову присягу на вірність народу України. Вислухавши виступи членів СОУ, я остаточно вирішив для себе, що повинен бути разом з ними. Так я став членом Спілки офіцерів України.
Капітан-лейтенанти Іванов та Яворський теж подали заяви, щоб їх прийняли до СОУ, але це було їхнє перше і останнє відвідування зборів СОУ. Кожному своє.
На зборах пролунало повідомлення про потребу бути готовим, оскільки складання присяги СНД може відбутися кожного дня.
Рано-вранці 26 січня 1992 року до мене зайшов капітан-лейтенант Іванов і сказав, що сьогодні в учбовому загоні заплановано провести ритуал складання присяги. Я швидко зібрався, і ми поїхали до загону. Мене там не чекали. Я розмовляв з командиром роти капітаном 3 рангу В.Колесниковим. Він розповів, що командування загону довідалося про намір нашої роти присягнути Україні. З ним учора, 25 січня, до 22 години в кабінеті командира загону проводили «профілактичну роботу». Тому він відмовляється присягати Україні, і особовий склад роти буде приводитись до присяги СНД, як і весь загін.
Коли рота вишикувалась у приміщенні казарми для переходу на плац, її командир відібрав у всіх командирів взводів, крім мене, тексти української присяги із списками курсантів і роздав їм тексти з присягою СНД.
Я йому сказав, що рішень своїх не міняю, і весь мій взвод разом зі мною буде складати присягу на вірність народу України.
Командир роти капітан 3 рангу Колесников тут же пішов до командира загону і доповів йому про все. Через 5 хвилин мене викликали до командира загону капітана 1 рангу В.Голубєва. У кабінеті знаходилися помічник командувача ЧФ з роботи із особовим складом контр-адмірал О.Пєнкін, начальник організаційно-мобілізаційного Управління штабу флоту контр-адмірал Б.Чернишков, начальник відділу влаштування служби ЧФ капітан 1 рангу П.Коробка, начальник відділу бойової підготовки в учбових загонах капітан 1 рангу В.Кружков.
Розмова йшла на підвищених тонах. Тримали мене довго, відмовляли від складання присяги Україні, силоміць змушували писати рапорт на звільнення тощо. Але я був непохитний. Мене відпустили.
Коли розпочалася церемонія складання присяги, до мого взводу підійшов капітан 1 рангу Кружков і попросив у курсанта, який читав текст української присяги, дати йому подивитися, що він там читає. Так підло був відібраний текст української присяги зі списком курсантів. Кружков зім’яв його. Курсанти обурилися: вони ж українці і хочуть дати присягу тільки Україні. Капітан 1 рангу Кружков зібрав курсантів у коло для агітації.
Захвилювалися батьки. Деякі підійшли до строю. Дехто почав фотографувати. Кружков розізлився, став кричати. Тут з’явився капітан-лейтенант М.Гук, який сказав Кружкову, що Україна і її народ йому цього ніколи не забудуть.
Коли все втихомирилось, я вийняв із кишені ще один примірник української присяги, але без прізвищ курсантів, і сказав їм, щоб не гаяли часу. Вони виходитимуть зі строю, зачитуватимуть текст української присяги, а в казармі будуть записані прізвища і поставлені їхні підписи. Так я привів до української присяги 90 курсантів.
Після закінчення ритуалу і прибуття до казарми ми з М.Гуком так і вчинили. М.Гук ці списки в той же день відправив до Міністерства оборони України.
Наступного дня, 27 січня, коли я прийшов на службу, мене викликали до командира загону, який мені сказав, що згідно з наказом командувача ЧФ мене знято з посади, і є вказівка відрядити до флотського екіпажу. Після цього вручив мені припис. Така ж участь спіткала капітана 3 рангу Г.Ситникова та капітан-лейтенанта М.Гука. Перед тим як залишити частину, я зустрівся з капітаном 1 рангу Кружковим: «Ященко, снимайте погоны, марш за ворота, одевайте сюртук и в свое поместье кур щупать».
Прибувши до екіпажу (про нас там вже знали), ми здали приписи. Командир екіпажу сказав, що ми можемо знаходитися вдома, а коли будемо потрібні, нас викличуть. Таким чином, нас відокремили від особового складу, щоб не вносили «смути», — так закінчив розповідь один із справжніх патріотів України капітан 3 рангу Володимир Ященко.
Можна було б навести чимало прикладів, коли військовослужбовців флоту, які склали присягу на вірність народу України або висловлювали про це тільки думки, Касатонов чи його підлеглі цькували, вели з ними «задушевні» розмови, усували від виконання службових обов’язків або, що траплялось частіше, позбавляли посади. Саме так обійшлися з вищезгаданим капітаном 3 рангу Олександром Клюєвим.
Це наглядний приклад того, як під прикриттям складання присяги СНД командування ЧФ, особисто адмірал І.Касатонов, діяли протиконституційно, аби лише задовольнити інтереси імперської Росії, що, як бачимо, продовжувала політику «единой, неделимой» за принципом «разделяй и властвуй».
Проте хід історичних процесів вніс зміни в цю по суті загарбницьку політику, і Україна, нарешті, вивільнилася з цупких «обіймів» старшого брата.
Ставлення командування ЧФ до всіх інакодумців було однаковим. Подібне вчинено і з депутатом Севастопольської міської Ради капітан-лейтенантом Ігорем Тенюхом (нагороджений орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР ІІІ степени» за бойовий похід у Перську затоку).
Але як тільки І.Тенюх виступив за незалежність України, одразу ж позбувся права вступу до академії, загальмувалось отримання ним чергового військового звання. Він був негайно знятий з посади командира корабля.
Як колега Ігоря, добре пам’ятаю, коли йому закривали рота проросійські депутати на сесії міської Ради, почувши його виступ українською мовою. Тому невипадково виникла депутатська група «Україна», яку він очолив.
Або взяти начальника розвідки берегових ракетно-артилерійських військ і морської піхоти ЧФ підполковника Івана Шульгу. Не встиг він висловити свою підтримку політиці уряду і Президента України, як негайно був знятий з посади.
Мені також довелось відчути всю «чесність і порядність» командування Чорноморського флоту на собі. Як розповідали офіцери зі штабу флоту, коли командувачу ЧФ принесли проект наказу про призначення на посади офіцерів, серед яких значилося і моє прізвище, адмірал І.Касатонов негайно викреслив його зі словами: «На дальнейшем продвижении капитана 1 ранга Данилова я ставлю крест. Раз он доверенное лицо Президента Украины Л.Кравчука, немедленно представить документы на увольнение в запас». Можна відверто сказати, що мене врятував тільки статус депутата.
Ніколи не забуду, як під час роботи сесії Севастопольської міської Ради несподівано для мене її голова довів до депутатів прохання командувача флотом дати дозвіл на моє дострокове звільнення в запас начебто за моєю згодою.
Викликали до мікрофона. Задали декілька запитань, на які відповів, що служити хочу, але вже не в лавах Чорноморського флоту.
Усвідомлюю тепер, чому за мене, за моє бажання залишитися на службі в майбутньому на той момент Українському флоті проголосували майже всі депутати, присутні на сесії. Все-таки здоровий глузд узяв гору.
Наведені приклади про стійке і щире бажання складати саме Україні присягу свідчать про те, що цей процес зупинити було вже неможливо, бо з малих річок збиралася велика ріка і впадала в море відданості Українській державі.
Так, 25 січня відбувся урочистий ритуал складання присяги у 257-й школі прапорщиків військових будівельників, яка раніше була центрального підпорядкування (командир полковник Анатолій Вельський). Учбовий процес і стан військової дисципліни, одначе, у військовій частині анітрошечки не погіршився. Хоч і не всі присягнули Україні, проте навчання було вирішено продовжити за затвердженим раніше планом.

* * *
Згадується, як на всю Україну пролунало ім’я капітана 2 рангу Юрія Шалита, чия бригада, незважаючи на протидію командування флотом, склала військову присягу на вірність народу України.
26 січня 1992 року більшість офіцерів і мічманів бригади охорони водного району Кримської ВМБ, якою командував капітан 2 рангу Юрій Шалит, зробила свій вибір. Для Чорноморського флоту це було як грім серед ясного неба.
Щодня командування ЧФ і адмірал І.Касатонов запевняли світову громадськість в тому, що флот керований і перебуває у повній бойовій готовності.
А тут уже не окремі військовослужбовці, а майже ціле з’єднання склало присягу Україні! Такий непередбачений розвиток подій дуже стурбував командування Чорноморського флоту і перш за все адмірала І.Касатонова.
Якби був 1937 рік, командира бригади капітана 2 рангу Ю.Шалита поставили б до стінки. Командувачу флотом все ж вдалося якоюсь мірою організувати, правда, моральний розстріл офіцера, який вийшов із-під покори.
Тому його усунули з посади і відправили до Севастополя на корабель 68-ї бригади кораблів охорони водного району без права сходження на берег. Потім він був повернений до штабу Кримської бази, розташованому у населеному пункті Новоозерне, де й виконував окремі доручення.
Уся непроста процедура складання присяги переважною більшістю особового складу 17-ї бригади ОВРу заслуговує того, щоб про це розповісти докладніше. На мій погляд, це краще зробить людина, яка була серед ініціаторів організації підготовки і проведення ритуалу складання присяги на вірність народу України у з’єднанні моряків-оврівців Кримської ВМБ.
Серед найперших конкретних організаторів цієї патріотичної події був командир 307-го дивізіону протичовнових кораблів 17-ї бригади капітан 3 рангу Сергій Просяник. Ось його спогади:
Добре пам’ятаю, коли на початку січня 1992 року у військові частини і на кораблі ЧФ почали надходити тексти військових присяг на вірність народу Російської Федерації і СНД. Але і в першому, і в другому текстах присяги було чітко сказано: «обязуюсь выполнять Конституцию и законы Российской Федерации».
Мені було незрозуміло, чому я, громадянин України, який живе на її території, повинен брати зобов’язання жити за законами іншої держави.
Десь 15—17 січня 1992 року, будучи командиром 307-го дивізіону протичовнових кораблів, я знаходився в кают-компанії сторожового корабля-112 разом з його командиром капітан-лейтенантом Сергієм Настенком. По телебаченню виступав Президент України Леонід Кравчук, який вів мову про створення власних Збройних Сил на базі ЗС колишнього СРСР, які дислокувалися на території України. І ось, як два «змовники», ми вирішили таємно направити до Києва нашого представника із завданням довести до відома вищого керівництва України і Міністерства оборони про те, що ми готові дати присягу на вірність народу України особисто і привести до присяги своїх підлеглих.
Треба підкреслити, що тоді, на початку 1992 року, подібна думка була крамолою. Ми добре розуміли, якщо в зв’язку з цим піде хоч малесенька чутка, то нам це не подарують і нададуть можливість ближче познайомитись з величезними просторами Російської імперії. Можливо, будуть наслідки важкими (хоча це був не 37-й рік і навіть не 85-й — перебудова і гласність зробили свою справу).
На наступний день із завданням перевірки кораблів повинен був відбути до Севастополя мій заступник із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець. Ближче до півночі я поїхав до нього додому (його погляди на це питання мені були відомі) і поставив йому завдання: під виглядом поїздки до Севастополя відбути до Києва і на відповідному рівні обговорити хід здійснення наших планів. Я ж повинен був забезпечити його «прикриття».
Командиром бригади був капітан 2 рангу Юрій Шалит, вимогливий і принциповий командир. Тому мені навіть у голову не приходило довіритися йому і запросити «добро».
Так чи інакше, але капітан-лейтенант В.Горобець не зміг у Києві здійснити задумане (ні Президент, ні міністр оборони нас не чекали) та й часу у нього було обмаль — 3 доби з дорогою.
Після повернення В.Горобця із Києва командир бригади Ю. Шалит зібрав офіцерський склад з’єднання на командирську підготовку. І тут один із заступників комбрига декілька разів намагався довести до його відома, що капітан 3 рангу С.Просяник направляв до Києва якихось «гінців».
Я чекав від командира бригади суворих і рішучих дій щодо мене. Але, на моє здивування, він не прислухався до цього повідомлення, більше того, обернув все на жарт, не дав мене образити.
Через декілька днів, 24 січня, я прибув із службовим питанням до Севастополя, де отримав наказ прибути до бухти Стрілецької і разом з командиром бригади Ю.Шалитом здійснити заведення і швартовку до причалу сторожового корабля-84.
У призначений час я був на причалі, де на рейдовому катері мене чекав комбриг. Коли ми пішли від причалу до корабля, він сказав, що знає про мої погляди і спроби зв’язатися з Києвом. Знає і про те, що 26 січня 1992 року заплановано привести до присяги на вірність народу України молоде поповнення матросів. Виконати це вдвох практично неможливо, і Ю. Шалит поцікавився, чи є ще люди, на яких ми зможемо покластися. Я назвав йому імена: командира СКР-84 капітан-лейтенанта Володимира Даневича, командира СКР-112 капітан-лейтенанта Сергія Настенка, командира МПК-93 капітан-лейтенанта Віктора Зарембу, командира МПК-116 капітана 3 рангу Карена Хачатурова і, зрозуміло, свого заступника капітан-лейтенанта Василя Горобця.
Після того як ми разом з комбригом у морі піднялись на борт СКР-84, його командир став третім, хто був посвячений у «святая святих».
Питання ускладнювалось тим, що текст української присяги був у Новоозерному за «семью печатями» в особистому сейфі Ю.Шалита. Ми домовились, що після його повернення до Новоозерного я йому подзвоню і під виглядом тексту присяги СНД мені буде передано текст української присяги. Був зроблений відповідний звід умовних слів.
Читачі добре розуміють, як це було важко зробити, бо всіх телефоністок командування Чорноморського флоту орієнтувало на підвищену пильність, щоб запобігти будь-якій крамолі на флоті. Тому й не дивно, що телефоністки обривали зв’язок, коли догадувалися, про що йде мова.
Я зосереджую увагу читачів на розповіді С.Просяника.
Але, незважаючи на всі перешкоди, 26 січня екіпажі двох кораблів, СКР-84 і МПК-93, які знаходилися в Севастополі, склали присягу на вірність народу України. Я був присутній на МПК-93 разом з його командиром капітан-лейтенантом В.Зарембою, який стояв у плавдоці ПД-30.
Неможливо спокійно читати про те, як передає всі душевні переживання Сергій Просяник, що є зрозумілим для кожної людини, яка відповідала не тільки за себе, а й мала «на своїх плечах» сотні підлеглих військовослужбовців.
У зв’язку з цим командир дивізіону С.Просяник розповідає далі:
Важко було рішитися на конкретний крок. Поміж усього іншого мене мало приваблювала перспектива бути звільненим у запас, не дослуживши два роки до мінімальної пенсії. Але вийшло так, що перша частина шляху в морально-психологічному плані виявилася набагато легшою, ніж та, яка почалася, коли досконала репресивна машина товкла і далі «ослушників». Але про це трохи нижче.
Любов до української державності народила і людей із визначними організаторськими здібностями. Серед них начальник штабу 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ капітан 2 рангу Микола Жибарєв, розповідь якого пропоную читачам:
Після загальноукраїнського референдуму, на якому всенародно було підтримано Акт державної незалежності України, ми зрозуміли, що СРСР вже немає, а з’явилася незалежна держава Україна. Я вважав себе повноправним її громадянином.
Про факти складання присяги на ЧФ в Донузлаві тоді ще не було відомо.
25 січня командир бригади капітан 2 рангу Ю.Шалит зателефонував мені із Севастополя і наказав на 21 годину зібрати якомога більше офіцерів штабу, командирів дивізіонів і кораблів. Приїхав Ю.Шалит і провів з нами нараду. З його виступу випливало, що є Збройні Сили України і Збройні Сили Росії, існує Українська держава, обрано її Президента, Верховну Раду, призначено уряд України.
— А кому ми зараз служимо на Чорноморському флоті? — запитав Ю.Шалит.
Якщо дадуть команду з Москви, то ми, військові, знову втрапимо в якусь халепу, як уже було в Афганістані та інших місцях? Тому настав час зробити вибір, якій державі служити. Всі учасники наради вирішили дати присягу народу України.
Щойно закінчилася розмова, як подзвонив оперативний черговий Кримської ВМБ і передав, що капітану 2 рангу Ю.Шалиту разом з начальником штабу Кримської бази контр-адміралом Б.Кожиним о 10 годині наступного дня необхідно з’явитися в штабі ЧФ. Виникло питання: «Невже там стало відомо про наші плани? Як бути?».
Ю.Шалит твердо сказав: «Маховик розкручено, переносити дату присяги не можна, бо завтра на флоті заплановано привести молоде поповнення до присяги СНД. Тому треба зробити рішучий крок нашій бригаді, щоб спростувати думку командування ЧФ про відсутність проукраїнських настроїв на флоті».
Ю.Шалит у присутності керівного складу з’єднання зачитав і розписався під текстом української присяги. Він повідомив про гарантії соціально-правового захисту після складання присяги на вірність народу України. Сказав, що відбулась телефонна розмова з міністром оборони генерал-полковником К.Морозовим, який пообіцяв підтримку. Це повідомлення всім нам надало впевненості й оптимізму.
М.Жибарєв продовжив розповідь про наступні події:
Я розповів дружині про те, що завтра йдемо ва-банк. Зранку вона проводжала мене як на смертний бій. З Шалитом домовились, що списки тих, хто присягнув Україні, передамо в автомобілі до Сімферополя, на київський поїзд. Також домовились про те, щоб о 10-й годині ранку наступного дня зробити доповідь. Він — начальнику штабу Кримської бази і начальнику штабу ЧФ, а я — командиру Кримської військово-морської бази.
26 січня вранці я прибув на 307-й дивізіон протичовнових кораблів. З підйомом Військово-Морських прапорів на кожному кораблі виступили їх командири і офіцери штабу бригади. Я взяв слово перед екіпажем сторожового корабля-112, першим присягнув Україні і розписався під її текстом.
Другим присягнув заступник командира дивізіону із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець. Третім — командир корабля капітан-лейтенант Сергій Настенко. Понад 85% особового складу цього корабля присягнули на вірність народу України, причому без будь-якого тиску. На закінчення ритуалу вирішили: незважаючи на те, що решта моряків не присягнула Україні, служити будемо разом. Ми — єдиний військовий колектив і до прийняття політичного рішення щодо ЧФ будемо одним екіпажем виконувати поставлені перед кораблем завдання.

Після цього я поїхав до штабу бригади, де почав приймати доповіді про хід присягання. З дивізіонів і кораблів надходили приємні повідомлення. Через деякий час списки передали до штабу бригади: 85 відсотків офіцерів і мічманів бригади і понад 50 відсотків старшин і матросів присягнули Україні.
Після 10-ї години ранку із Севастополя зателефонував Ю.Шалит. Запитав про обстановку. Я доповів, що все йде згідно з планом, а також назвав цифри. Списки повезли до Сімферополя на київський поїзд.
Раніше ми обміркували, що всю цю відповідальну справу виконає мічман Леонід Палій, начальник посту рейдової служби. Після короткої розмови Юрій Володимирович Шалит сказав: «Як і домовилися, офіційно доповідаємо».
Згодом авторові Ю.Шалит розповів, що коли вранці їхали з контр-адміралом Кожиним в автомобілі, то перед м.Саки він його запитав: «Юрий Владимирович! Как считаешь, молодые матросы примут присягу СНГ?». На це Ю.Шалит відповів: «У меня сегодня вся бригада примет украинскую присягу». Борис Борисович сказав: «Как будем вести себя?» Ю.Шалит: «Едем в штаб ЧФ и будем докладывать». Контр-адмірал Борис Кожин погодився, бо був сміливою, чесною і гуманною людиною, яка твердо зайняла у той складний момент принципову позицію начальника штабу Кримської військово- морської бази. Під час доповіді Юрія Шалита про складання присяги Україні начальнику штабу Чорноморського флоту віце-адміралу Г.Гурінову і командувачу флотом адміралу І.Касатонову контр-адмірал Б.Кожин відстоював і схвалював дії Ю.Шалита, стверджуючи, що складання присяги — це особиста справа кожного військовослужбовця, тим більше командира бригади. І.Касатонов затаврував контр-адмірала Бориса Кожина українським націоналістом.
О 10.20 я зателефонував оперативному черговому Кримської ВМБ і попросив його доповісти командиру бази віце-адміралу О.Фролову, що 17-та бригада присягнула Україні. Черговий, капітан 2 рангу Ігор Мироненко, запитав: «А почему нас не предупредили? Мы бы тоже приняли».
Згодом в штаб бригади зателефонував командир Кримської ВМБ віце-адмірал О.Фролов, який був на ритуалі складання присяги СНД молодим поповненням у 9-му містечку, і запитав мене: «Жибарев! Что мне за анекдоты рассказывают? Какую вы там украинскую присягу приняли?» Я йому підтвердив. Із трубки пролунало: «Вы что там — обалдели? Немедленно прибыть ко мне в штаб со всеми командирами дивизионов и кораблей».
Після цього я, мій заступник капітан 2 рангу С. Шатній, В.Горобець, С.Настенко, капітан-лейтенант Ю.Шихов — начальник штабу 307-го дивізіону, і ще декілька командирів поїхали до командира Кримської ВМБ.
Перед тим як зайти на командний пункт, нас зустріли декілька офіцерів штабу і тилу бази — капітани 2 рангу В.Трумпікас, А.Прилищ, І.Мироненко, капітан 3 рангу М.Мамчак, які потиснули нам руки, підтримали морально. Ми зрозуміли, що нашого брата скоро прибуде.
На КП знаходився збентежений командир бази віце-адмірал О.Фролов. Скаженіли телефони.
Про складання присяги стало відомо Москві. Вона вимагала списки бунтарів, особливо цікавилася кількістю офіцерів штабу, командирів дивізіонів і кораблів. На запитання віце-адмірала О.Фролова: «Где списки?» — відповіли, що відправили поштою до Києва. Фролов наказав відчинити у Новоозерному всі поштові скриньки. Хтось зазначив, що це протизаконна дія, на що віце-адмірал Фролов не звернув будь-якої уваги.
О 14-й годині прилетів вертоліт із першим заступником командувача ЧФ віце-адміралом В.Ларіоновим і групою офіцерів штабу флоту.
Перед цим Фролов усунув мене від виконання обов’язків начальника штабу 17-ї бригади, наказав знаходитися вдома, а о 14-й годині прибути до штабу бригади.
Викликали з дому і капітана 2 рангу К.Іванка, помічника командира бригади із роботи з особовим складом, якому Фролов наказав збирати списки тих, хто присягнув Україні. До речі, Костянтин Іванко найближчим часом теж складе присягу Україні і багато зробить для відродження і будівництва ВМС України.
Додому ми не пішли, а повернулися до штабу бригади. Вирішили зберігати спокій, на провокації не піддаватися.
З прильотом віце-адмірала В.Ларіонова з групою офіцерів штабу ЧФ нас по одному викликали до кабінету на бесіду.
Мене запитали:
— Как думаете служить с двумя присягами?
— А как можно служить с военной присягой государству, которого уже нет? Почему я должен выполнять требования российского руководства, а не указы Президента Украины и ее правительства ? Тем более, что я — гражданин Украины.
Ми зрозуміли, що комісія ЧФ намагалася так все повернути, що ми начебто не присягали Україні, а зібрали підписи бажаючих її присягнути. Коли мене схиляли до цього, я сказав, що свідомо, раз і назавжди присягнув народу України. Відповідь не забарилась:
— Но этот ритуал надо провести торжественно, под оркестр.
— Дело не в фанфарах и оркестровом барабане. Я присягнул Украине.
З нами розмовляли з 14-ї до 2-ї години ночі, але ніхто не відмовився.
Це змусило командування ЧФ не приховувати факт присяги Україні більшістю особового складу 17-ї бригади, про що повідомили засоби масової інформації. Мене залишили в бригаді з надією, що я передумаю.
Прибув новий командир бригади капітан 2 рангу П.Калашников, у свій час усунутий з посади начальника штабу цієї ж бригади за суттєві недоліки в службі. Наші стосунки не складалися, оскільки він відверто виступив проти України.
Через тиждень до сім’ї в Новоозерне приїхав капітан 2 рангу Ю.Шалит. Нас викликали до кабінету командира Кримської ВМБ віце-адмірала О.Фролова, у якого був І.Касатонов. Коли я представився командувачу ЧФ, він відповів:
— Я Вам больше не командующий. Вы уже с другой присягой. Объясните, почему таким способом приняли украинскую присягу? Я же не принял, а у меня жена родом из Киева. Вы что, умнее нас?
— За весь ЧФ я не відповідаю. У кожного свої погляди і переконання.
Здивувався командувач, коли ми сказали, що нам не обіцяли жодних посад, державних нагород чи якихось інших пільг.
Знову привертаю увагу читачів до розповіді командира 307-го дивізіону капітана 3 рангу Сергія Просяника.
Сторожовий корабель СКР-84, де командиром був капітан-лейтенант В.Даневич, заарештували в бухті Стрілецькій на півтори доби. Весь цей час начальник штабу Кримської ВМБ контр-адмірал Борис Кожин і командир 17-ї бригади ОВРу Кримської ВМБ капітан 2 рангу Ю.Шалит знаходилися в штабі Чорноморського флоту. Зрозуміло, яким чином їм там «промывали мозги».
28 січня ввечері СКР-84 повернувся до Новоозерного. З нами повернувся і контр-адмірал Б.Кожин. На кораблі зі мною декілька разів розмовляв Борис Кожин, який звернув мою увагу на те, щоб ми не знизили бойову готовність кораблів і щоб не було погіршення стосунків між моряками, які мали різні присяги на кораблях.
Цікаво С.Просяник розповідає про психологічний тиск з боку командування Чорноморського флоту проти тих, хто присягнув Україні.
Після повернення в Новоозерне до дивізіону прибула велика група адміралів і офіцерів штабу Чорноморського флоту на чолі з командувачем адміралом І.Касатоновим. Я вже не кажу про офіцерів штабу Кримської ВМБ на чолі з її командиром віце-адміралом О.Фроловим.
Розбір «злочину» відбувався все на тому ж СКР-112, з якого практично все і почалося. Хочу наголосити: такої кількості адміралів і капітанів 1 рангу одночасно раніше мені не вдавалось бачити ніколи.
Від 17-ї бригади кораблів охорони водного району був присутнім заступник командира. Називати його ім’я вважаю недоречним, бо незабаром, незважаючи на репресії, він знайшов мужність і склав присягу на вірність народу України, а в подальшому зробив чимало для відродження флоту України.
Була також бесіда і з І.Касатоновим у Донузлаві на СКР-112, під час якої був присутній і помічник командувача флотом із роботи з особовим складом контр-адмірал О.Пєнкін. Вони назвали нас провокаторами, принижували і ображали.
Після бесіди І.Касатонову запропонували пообідати на кораблі. Він відповів: «Я и мои офицеры на предательском корабле и крошки не съедим». А коли сходив із корабля, додав:
— Ваши действия, товарищ командир дивизиона, снизили боевую готовность флота.
Незважаючи на таку безпідставну образу, я з честю відповів:
— Товарищ командующий! Никакого снижения нет. Ставьте любую задачу дивизиону и проверяйте действия любого корабля по хронометру.
— Вы приняли украинскую присягу. Значит, будете выполнять команды и указания из Киева, а не из Москвы. А это и есть снижение боеготовности, — таким був висновок І.Касатонова.
Потім звернувся до командира корабля капітан-лейтенанта Сергія Настенка:
— Вот Вы приняли украинскую присягу. Неужели не желаете стать адмиралом?
С.Настенко відповів влучно:
— Никак нет, товарищ командующий.
— Почему? — здивувався І.Касатонов.
— Потому что я не сын адмирала!
І.Касатонов махнув рукою і пішов з корабля. Ще б! Більше нічого не залишалося робити.
Пізніше ми постійно збиралися на квартирі свого комбрига капітана 2 рангу Ю.Шалита. І хоча його було усунуто з посади, для нас він залишився командиром з’єднання. Ми знали, що за нами постійно стежать люди Касатонова, тому приходили на квартиру Ю.Шалита вже пізно ввечері. Ми — це капітани 2 рангу М.Жибарєв, К.Іванко, капітан 3 рангу К.Хачатуров, капітан-лейтенанти В.Горобець, С.Настенко, Ю.Шихов, мічмани М.Маненко і С.Дера та інші.
Ми розуміли, що у цій занадто незрозумілій і суперечливій обстановці, коли психологічний пресинг з боку касатоновців підсилювався (з кожних трьох днів два дні на бригаді та в дивізіоні працювали різні комісії штабів ЧФ і Кримської ВМБ з метою довести зниження бойової готовності через те, що особовий склад присягнув Україні), треба було триматися разом.
Під час зустрічей ми спільно виробляли тактику нашої подальшої поведінки. Прийшли до висновку: не втягуватися ні в які політичні події та акції, підтримувати боєготовність кораблів, щоб позбавити командування ЧФ підстав для звинувачень у тому, що складання присяги на вірність народу України значно вплинуло на боєздатність екіпажів кораблів.
Наступного дня, 27 січня, особовий склад бригади отримав вітальну телеграму від міністра оборони України К.Морозова і його наказ, що 17-та бригада кораблів охорони водного району зарахована до складу Збройних Сил України.

У засобах масової інформації з’явилось повідомлення прес-центру ЧФ: «Самовольные действия командира 17-й бригады спровоцировали разделение вверенного ему личного состава по национальному признаку, обострили обстановку в бригаде и в конечном итоге привели к снижению боеготовности соединения».
Знову ж виникає логічне й законне запитання: «Хіба може клятва на вірність народу, який годує, одягає, взуває, погіршити боєготовність з’єднання або корабля?» Тим більше, що моряки знаходяться в межах України і присягнули без будь-якого тиску.
І я був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних із присяганням на Чорноморському флоті. Так, мені теж довелося брати участь в нелегкій долі капітана 2 рангу Юрія Шалита. Ми були давні знайомі, бо разом служили у з’єднанні кораблів ОВРу в Севастополі. Пізніше доля звела нас у керівництві орггрупи ВМС. Мені приємно відзначити, що пан Юрій вже контр-адмірал, був заступником командувача ВМС України з бойової підготовки, закінчив Національну академію оборони України і зараз обіймає відповідальну посаду в Генеральному штабі ЗС України.
Добре пам’ятаю, коли ввечері 27 січня 1992 року, тільки-но прийшовши з сесії міської Ради, почув по телефону голос Ю.Шалита. Він розповів про складання присяги народу України особовим складом бригади, про шельмування з боку командування флоту і попросив мене, як довірену особу Президента України, захистити його і підлеглий особовий склад від розправи.
Наступного дня перед початком роботи сесії я зателефонував до приймальні міністра оборони України і розповів про становище , що склалося в 17-й бригаді кораблів охорони водного району Кримської ВМБ ЧФ і навколо її командира капітана 2 рангу Ю.Шалита. Просив генерал-полковника К.Морозова вжити відповідні заходи для соціального і правового захисту військовослужбовців 17-ї бригади ОВРу Кримської ВМБ, що присягнули Україні.
Слід сказати, що міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов дуже швидко вжив відповідні заходи. Через декілька днів у газеті «Народна Армія» і «Слава Севастополя» було надруковано його звернення до моряків-чорноморців «Поважати права людини і її особисту гідність». Передано воно також було і по Українському радіо і телебаченню.
У зверненні йшла мова про те, що останнім часом підігрівається небезпечна обстановка навколо Чорноморського флоту. Кожний військовослужбовець повинен самостійно прийняти рішення, в яких збройних силах йому служити. Жодної дискримінації не повинно бути. Сьогодні офіцери і мічмани, їхні підлеглі, які склали військову присягу на вірність народу України, всупереч законам держави, на території якої вони проходять службу, піддаються тиску. Їх переслідують за те, що вони зробили свідомий вибір на користь незалежної України і остаточно визначились у своєму громадянстві незалежно від національної приналежності. Міністр оборони підкреслив, що офіцери і мічмани флоту, усунені від посад за їх патріотичні почуття та дії чи звільнені з цієї причини в запас, будуть зараховані на службу в Збройні Сили України, відновлені в посадах зі збереженням усіх цивільних прав і пільг.
Таким чином, звернення генерал-полковника К.Морозова якраз і стало гарантом правового захисту військовослужбовців, а в нашому випадку — моряків-чорноморців.
Читачі, мабуть, уже звернули увагу на те, що в переліку газет, в яких було надруковано звернення міністра оборони України, не була названа газета Чорноморського флоту «Флаг Родины».
На жаль, знову ж особисто командувач флотом адмірал І.Касатонов категорично заборонив публікувати цей важливий для військових людей документ. Хоча, як згадував колишній редактор газети «Флаг Родины», капітан 1 рангу Ярослав Князєв, який у той час уже перебував у запасі, до нього було багато дзвінків, запитань. Хтось не зовсім добре розумів українську мову, тому просив уточнити деякі моменти змісту виступу міністра оборони України, хтось із захопленням говорив про своєчасність звернення. До речі, мало кому відомий той факт, що йому ще раніше командувач ЧФ заборонив публікувати інтерв’ю з міністром оборони України К.Морозовим — «Права військовослужбовців не будуть ущемлені», яке він планував оприлюднити 11 січня 1992 року.
Коли ж І.Касатонов прочитав анонс суботнього інтерв’ю з міністром оборони України, він телефонним криком наказав Князєву негайно зняти вже набраний і зверстаний матеріал, а замість нього передрукувати із газети «Советская Россия» інтерв’ю з адміралом флоту В.Чернавіним, командувачем ВМФ Росії. Ось так і залишився лише один відбиток дуже потрібного морякам-чорноморцям інтерв’ю.
29 січня 1992 року міністр оборони України надіслав телеграму командувачу ЧФ з вимогою скласти на флоті військову присягу Україні. Наступного дня адмірал Касатонов відповів:
1. Военная присяга, принимающаяся молодыми воинами флота, ни в коей мере не противоречит соглашению государств-участников СНГ от 16 января с.г. в Стратегических силах.
2. Переприсягу отдельными военнослужащими до выработки политического решения по Черноморскому флоту в данной обстановке считать преждевременной.
3. Вы должны понимать, что наличие в частях военнослужащих с различными присягами может привести к серьезным нарушениям правовой и морально-политической основы военной службы, потере управления, подрыву боевой готовности, срыву задач боевой учебы, расколу воинских коллективов.
4. Общие интересы защиты СНГ требуют взвешенного подхода в решении всех вопросов. Просил бы Вас не вмешиваться в деятельность флота, не рассылать телеграммы с угрозами.
Тепер уже стало очевидним, що під час зустрічі голів держав Співдружності у Мінську 30 грудня 1991 року українська делегація помилково погодилася з тим, що Чорноморський флот належить до стратегічних сил і буде виконувати завдання в інтересах всієї СНД. Це викликало зайву полеміку, відволікло увагу керівництва держави і Міністерства оборони від конкретного вирішення питання з Чорноморським флотом.
Не вистачило державним мужам рішучості і далекоглядності передбачити розвиток подій навколо ЧФ.
Мине ще декілька місяців, поки Президент України чітко заявить, що Україна буде створювати свої Військово-Морські Сили на базі ЧФ, дислокованих на території України.
Але до цього І.Касатонов «виріс» до «панросійського патріота» і майже повністю контролював становище на Чорноморському флоті.
Усі перелічені факти, події переконливо свідчать про те, що командування ЧФ категорично виступало проти складання присяги на вірність народу України і переслідувало тих військовослужбовців, які проявляли загалом рішучу ініціативу в цьому плані. Тому й вживались такі нецивілізовані заходи І.Касатоновим як заборона друкування інтерв’ю і звернення міністра оборони України, де йшлося про соціально-правовий захист військовослужбовців, які бажали служити українському народу.
Як би там не було, а веління часу викликало до життя все нові і нові прояви українського національно-державницького духу, що виражалось у складанні військової присяги.
Тим часом життя продовжувалося. Політики все сперечалися: чиїм повинен бути Чорноморський флот? Вирували пристрасті, приймалися не завжди мудрі, виважені рішення.
Долі Криму і Чорноморського флоту була присвячена зустріч делегацій Верховної Ради України з народними депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим на початку лютого 1992 року. На цю зустріч покладалися дуже великі надії. Але багатьом морякам-чорноморцям, які твердо вирішили служити народу України, не зовсім зрозумілою була позиція заступника Голови Верховної Ради України Володимира Гриньова, керівника делегації, який заявив, що флот не повинен вирішувати, з ким йому бути, треба дочекатися політичного розв’язання питання.
Підсумком перебування в Криму парламентської делегації України стала постанова Верховної Ради України, в якій запропоновано Президенту України прискорити політико-правове вирішення питання про Чорноморський флот.
Усе було б добре, якби протилежна сторона теж стала на ті ж позиції, якби вона послідовно дотримувалась норм міжнародного права і, дійсно, поважала глибоке історичне прагнення українського народу мати свою незалежну соборну державу. Проте ми цього не бачили і не відчували.
Я був упевнений, що без вияву особистої позиції кожного військовослужбовця, до чого закликали Президент України, Верховна Рада і міністр оборони України, розв’язати питання про Чорноморський флот не можна буде ніколи.
Саме таку активну українську позицію зайняли 15 офіцерів військової частини 40241 Будівельного управління на ЧФ (командир полковник Петро Савчук), які 1 лютого 1992 року, в суботу, присягнули в урочистій обстановці. До речі, це була перша частина серед військових будівельників Чорноморського флоту, яка склала присягу на вірність народу України.
Ініціатором цієї патріотичної акції виступив майор Володимир Холодюк, начальник монтажно-будівельної дільниці частини, активний член Севастопольської організації СОУ. Ритуал складання присяги проходив згідно з вимогами військових статутів.
Таким чином, складання присяги нагадувало снігову лавину, яка все більше обростала від природного руху вперед і вниз. Так, 11—12 лютого присягнув народу України особовий склад великого протичовнового корабля «Сметливый».
Цікаво, що цього разу ініціатором складання присяги стало не командування корабля, а командири бойових частин, серед них командир штурманської БЧ капітан-лейтенант Ю.Лужецький і командир мінно-торпедної БЧ капітан-лейтенант Г.Кузнецов.
До цього важливого акту членів екіпажу корабля підштовхнула перш за все нездорова обстановка серед моряків. Як розповідав Юрій Лужецький, особовий склад був дуже незадоволений діями командування корабля, яке, користуючись тим, що корабель стояв у ремонті в заводі, крадькома вивозило дефіцитне майно для своїх особистих потреб. Для цього старший помічник командира корабля капітан 3 рангу К.Хоружевський і заступник командира з роботи із особовим складом капітан 3 рангу М.Бочаров залучали багатьох матросів.
Справа дійшла до того, що під час вивезення майна кермовий на баркасі матрос В.Будякін потрапив до міліції, яка впіймала його з вкраденим на заводі майном.
Коли Ю.Лужецький одного разу стояв черговим корабля, до нього підходили матроси, неформальні ватажки колективу і попереджали, що якщо не зупиниться беззаконня на кораблі, то матроси викинуть офіцерів за борт. Це вже було занадто.
Командири БЧ теж були незадоволені становищем на кораблі. У зв’язку з цим доручили капітан-лейтенанту Геннадію Кузнецову зустрітися зі своїм старим знайомим капітаном 3 рангу Ігорем Тенюхом, який порекомендував, щоб особовий склад корабля присягнув Україні.
Офіцерам корабля ритуал складання присяги довелося проводити у підрозділах, у кубриках. Із 100 чоловік екіпажу присягнули Україні близько 80 військовослужбовців.
Командування корабля, мабуть, так було заклопотане вирішенням своїх особистих питань, що про це дізналося лише через тиждень. Командир СКР «Сметливый» капітан 3 рангу В.Зубков з часом дав інтерв’ю і доводив, що його офіцери — це ті, які списані з інших кораблів за різні провини. Мовляв, капітан 3 рангу Є.Пелепелін, капітан-лейтенанти С.Соловйов, А.Малозьомов, лейтенант С.Гринчук погано служать, тому й склали присягу Україні.
Капітан-лейтенанта Ю.Лужецького покарали п’ятидобовою гауптвахтою. Але він відбув лише дві доби, бо оголосив голодування.
На вимоги начальника гауптвахти з корабля прибув заступник командира із роботи з особовим складом капітан 3 рангу М.Бочаров, який приніс сфальсифікований журнал сходжень офіцерського складу з корабля та службову картку. В них були грубі та неохайні виправлення одним чорнилом, почерком старшого помічника командира корабля, який скільки хотів, стільки й написав стягнень у службовій картці.
Але дані документи і звинувачення прийняті не були, офіцера відпустили і госпіталізували із захворюванням від переохолодження.
Згодом Ю.Лужецького звільнили в запас. Через деякий час, коли він звернувся до орггрупи ВМС України, ми йому допомогли призватися на військову службу до Збройних Сил України. До речі, капітан-лейтенант Ю.Лужецький став першим штурманом першого нового військового корабля спеціального призначення «Славутич» ВМС України.
Нове дихання для моряків-чорноморців дала заява Президента України Леоніда Кравчука під час зустрічі голів держав і урядів СНД у Мінську 14 лютого 1992 року про те, що Україна фінансує всі збройні сили, розташовані на її території. Торкаючись питання Чорноморського флоту, Президент підкреслив: «Ми маємо право створити свій флот на базі частини сил ЧФ... Ми ніколи не заявляли, що прагнемо привласнити весь Чорноморський флот».
Тому процес складання присяги, незважаючи на обстановку морального переслідування, яке систематично влаштовувало командування Чорноморського флоту і ВМФ, не зупинявся, а навпаки, набирав швидкості.
Присягання народові України продовжувалося.
15 лютого, в суботу, більше десяти офіцерів Будівельного управління ЧФ на чолі з начальником відділу підполковником Василем Атаманчуком склали присягу на вірність народу України. Враховуючи можливість перешкод з боку керівництва Будівельного управління, акт складання присяги було вирішено провести на базі одного з військово-будівельних загонів, який знаходився на Корабельній стороні Севастополя. Списки офіцерів, які присягнули, було передано до Міністерства оборони України в Київ.
22 лютого 1992 року, а це було напередодні свята армії і флоту, особовий склад 880-го окремого батальйону морської піхоти (командир майор Віталій Рожманов, заступник з роботи із особовим складом старший лейтенант Михайло Рудь) присягнув Україні.
За підсумками бойової і гуманітарної підготовки за 1991 рік батальйон визнаний кращим у з’єднанні.
Тут треба зауважити: бригада морської піхоти була елітним силовим з’єднанням на Чорноморському флоті ще з радянських часів (колись курсантом училища сам побував там на практиці і на собі відчув систему підготовки морських піхотинців, їх вишкіл). Тому присяга Україні майже всім особовим складом кращого батальйону МП, та ще й напередодні свята Збройних Сил, дуже стурбувала командування флоту і особисто адмірала І.Касатонова.
Виходячи з цього, на мій погляд, читачам цікаво буде послухати і командира батальйону, і його заступника з роботи із особовим складом. Спочатку наведу спогади майора В.Рожманова:
Ще восени 1991 року після повернення з 2-го з’їзду Спілки офіцерів України відверто розповів командиру бригади полковнику А.Кочешкову та його заступникам підполковникам О.Смоляку, А.Маранчаку і В.Черевку про свої зустрічі з міністром оборони України генерал-полковником К.Морозовим, полковником В.Мулявою і народним депутатом України М.Поровським. Ніхто з них різких заперечень не висловив, лише комбриг порадив мені все добре обміркувати.
4 січня 1992 року начальник БРАВ і МП ЧФ генерал-майор В.Романенко проводив опитування офіцерів бригади щодо складання ними присяги Україні. За — проголосувало 114 офіцерів, проти — 13 і 8 — утрималися. В опитуванні брав участь і командир бригади полковник А.Кочешков, який на запитання офіцерів — за що він висловився — відповів, що його позиція на боці більшості офіцерів. Але через тиждень, після повернення із Москви, де він був разом з адміралом І.Касатоновим, командир бригади свої переконання змінив і заявив, що української нації, як такої, у світі немає.
28 січня я проводив загальне зібрання офіцерів і прапорщиків батальйону. Зачитав їм свій наказ № 21 «Про складання особовим складом військової частини 99732 присяги на вірність народу України». За списком офіцерів і прапорщиків в батальйоні було 39 чоловік, на зібрання прибуло 30. Прийняли рішення: 29 січня 1992 року провести ритуал складання присяги на вірність народу України в клубі частини.
На другий день о 14.00, в обідню перерву, всі зібрались у клубі, я починаю складання присяги вступним словом командира. Раптом мене викликає начальник штабу бригади підполковник О.Смоляк. Доповідаю йому, що проводжу складання присяги офіцерами і прапорщиками батальйону. Він питає: на якій підставі? Показую йому протокол загальних зборів офіцерів і прапорщиків і мій наказ. Прямо на моїх очах начальник штабу хапає трубку прямого телефону з командувачем ЧФ і доповідає йому про те, що майор Рожманов намагається змусити офіцерів і прапорщиків батальйону присягнути Україні.
Через хвилин 30 у бригаду прибули начальник штабу ЧФ віце-адмірал Г.Гурінов, начальник БРАВ і МП флоту генерал-майор В.Романенко. Одразу ж з командиром бригади полковником А.Кочешковим зайшли в клуб і протягом трьох годин «вправляли нам мізки». Я ув’язався в полеміку з віце-адміралом Гуріновим. Справа йшла до мого арешту, але вони цього не могли зробити, бо мене офіцери підтримували.
У цей момент трапилось несподіване. Раптом відчиняються двері і в залу заходять народні депутати України Л.Скорик, О.Тарасенко, полковники В.Мулява і В.Лазоркін. Тут підхопився полковник Кочешков і хотів їх вигнати з клубу. Але Лариса Скорик, з присутньою їй впевненістю і гордістю, заявила, що вона жінка і до того ж народний депутат, тому не потерпить такого ганебного до себе ставлення. Віце-адмірал Гурінов вирішив негайно сповістити командувача ЧФ і пішов із клубу. Через хвилин п’ять повернувся і каже, що незвана делегація України не мала права заходити на територію військової частини ЧФ.
Через декілька хвилин чорноморські начальники покинули клуб і з нами залишились гості з Києва.
Першим виступив керівник групи консультантів Міністерства оборони України полковник Віталій Лазоркін, який розповів про історію створення Збройних Сил України. Зал з великою увагою слухав його як одного із перших серед військових, що заснували нашу Українську Армію. Для інформації: ще 28 серпня 1991 року на адресу полковника В.Лазоркіна у м. Львові надійшла урядова телеграма від Голови комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки В.Дурдинця такого змісту: «Шановний Віталію Іллічу! Комісія Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки запрошує Вас в період з 30 серпня по 8 вересня ц.р. взяти участь у підготовці законопроектів з військових питань, які витікають з прийнятих 24 серпня ц.р. Верховною Радою України постанов.
З 30 серпня до 8 вересня 1991 року В.Лазоркін працює в Києві, а 12 вересня бере участь у міждержавних переговорах з військових питань у Москві у складі нашої делегації на чолі з В.Дурдинцем, куди входив і генерал-майор К.Морозов.
Коротко розповів про себе, як відстоював ідею створення власних Збройних Сил України, використовуючи набутий досвід оперативної підготовки протягом 10 років у штабі ПрикВО. У цьому йому допомагав Сергій Рудюк, лейтенант запасу, викладач історії в Львівському медучилищі, який створив Львівський обласний Громадський Комітет за відродження Української Армії. Конкретна допомога також була від народного депутата України Ігоря Деркача, капітана Віталія Чечила з Києва, підполковника запасу Валентина Пилипчука із Житомира і майора Петра Недзельського із Харкова.

Вперше проект Концепції створення власних Збройних Сил України В. Лазоркін оприлюднив на сесії Львівської обласної організації НРУ. Доповідь була схвалена, і йому запропонували викласти Концепцію на сесії Великої Ради НРУ в Києві 1 грудня 1990 року, яку очолював Іван Драч. Сесія, що відбулась у Будинку Спілки письменників на вул. Банковій, 2, Концепцію підтримала.
Треба підкреслити: полковник В.Лазоркін з кінця серпня по кінець грудня 1991 року працював у складі робочої групи військових експертів при Комісії Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки по підготовці проектів законів України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» і взяв участь у воєнно-науковому супроводженні цих проектів до їх прийняття Верховною Радою України. Практичні наробки полковника В.Лазоркіна увійшли до текстів прийнятих законів.
Також В.Лазоркін розповів присутнім у клубі про складання присяги на вірність українському народові в Україні і на Чорноморському флоті зокрема.
Потім виступив Олександр Тарасенко, народний депутат України. Говорив недовго. Але у нього промайнула думка чекати якесь політичне рішення щодо ЧФ.
Та ось, нарешті, до трибуни вийшов полковник Володимир Мулява. Тарасівські вуса, сталевого кольору шинель, розкішна папаха полковника справили на публіку дуже велике враження. Ще підходячи до трибуни, він отримав дружні оплески офіцерів — морських піхотинців ЧФ, хоча ще нічого не сказав. В.Мулява почав говорити українською мовою, що додало приємного враження. Говорив про те, що Українській державі потрібен свій військовий флот, і закликав теж присягнути Україні. Прощались з делегацією з Києва тепло. Але в цей день присягу скласти не вдалося.
30 січня в бригаду приїхав особисто адмірал І.Касатонов. Проводиться загальне зібрання офіцерів. Раптом командувач ЧФ починає вирішувати соціальні питання, веде розмову про розбудову двох будинків за рахунок фінансової допомоги із Росії. В кінці його промови я перший задав Касатонову запитання: «Чому він вважає нас за дурнів і чого зустрічається з Єльциним, а не з Кравчуком?»
Фінал виступу адмірала Касатонова: на звернення до залу: «Вы верите мне как командующему?» — у відповідь мертва тиша.
Схвильований Касатонов терміново і швидко виходить із залу, кидаючи на ходу: «Товарищ Романенко! Управляйте ими сами».
Далі продовжує В.Рожманов, що його ще не звільняють, але хмари над ним густішають. Постійно спілкується з офіцерами, сержантами і матросами. Остаточно встановлює день складання присяги на 22 лютого і, що цікаво, ніхто не зрадив і не доповів куди треба.
22 лютого о 7.00 отримали Бойовий прапор, винесли в розташування батальйону. Не виконав одну статутну вимогу — не було духового оркестру. Присягу на вірність народу України складали по підрозділах. Першим склав я. Після чого командири підрозділів вивели особовий склад на плац, де я поздоровив батальйон з складанням присяги Україні. У відповідь пролунало: «Служимо народу України!!!»
Я йду до штабу, водночас у бригаду прибуває командир з’єднання полковник А.Кочешков. Доповідаю йому. В цей момент аркуші з підписами один із моїх офіцерів повіз до І.Тенюха.
Комбриг доповідає про факт складання присяги народу України 880 окремим батальйоном МП на чолі з комбатом майором В.Рожмановим генерал-майору В.Романенку.
Через 20 хвилин влітає начальник БРАВ і МП ЧФ весь червоний і брудними словами до мене: «... Ты мог это сделать 24 февраля, ведь завтра праздник».
Доповів адміралу І.Касатонову, який дав команду відсторонити Рожманова від посади і вивести за територію частини.
Через декілька днів я попросив дати можливість виступити по Севастопольському телебаченню і спростувати наклепи на батальйон, які по телевізору зробив генерал-майор В.І.Романенко.
Телеведуча Лариса Кужанова дозволила мені виступити по телебаченню, що я і зробив.
Я тримав зв’язок з офіцерами бригади, переважна більшість яких мене підтримували.
А тепер надамо слово заступнику командира батальйону із роботи з особовим складом старшому лейтенанту Михайлу Рудю:
4 січня 1992 року у 810-й окремій бригаді морської піхоти ЧФ, куди входив батальйон майора В.Рожманова, відбулося офіцерське зібрання під керівництвом командира бригади полковника Кочешкова. Йшлося про ставлення офіцерів з’єднання до складання присяги на вірність народу України. Більшість офіцерів (близько 90 відсотків), у тому числі і полковник Кочешков, висловилась за необхідність присягнути Україні.
Незабаром до з’єднання прибула комісія берегових військ ВМФ СНД на чолі з начальником військ генерал-лейтенантом І.Скуратовим, яка вжила ряд запобіжних заходів щодо недопустимості складання присяги Україні.
Під час опитування командирів частин генералом І.Скуратовим майор В.Рожманов доповів, що 880-й ОБМП готовий присягнути на вірність народу України, бо цього хочуть усі категорії військовослужбовців батальйону.
У другій половині лютого командир бригади полковник Кочешков оголосив офіцерам нашого батальйону, що є директива Головного штабу ВМФ про його розформування. На запитання, чому саме така доля спіткала 880-й окремий батальйон МП, він відповів, що це помилка.
21 лютого о 18 годині відбулася зустріч офіцерів і прапорщиків батальйону з його командиром, майором В.Рожмановим. Обговорювалося організаційне питання про складання присяги. Була визначена дата — 22 лютого о 7годині 30 хвилин.
Закінчилася зустріч з командиром батальйону тим, що він попросив офіцерів і прапорщиків вдома все ще раз обдумати, порадитися з дружинами і прийняти остаточне рішення.
22 лютого о 7 годині 30 хвилин прибули всі офіцери і прапорщики, які знаходились у той час у частині.
Присягу давав особовий склад у підрозділах, офіцери управління були першими: командир батальйону майор В.Рожманов у 1-й роті МП, я — у 2-й роті МП, заступник командира із озброєння майор М.Артюшкевич у САБ (самохідній артбатареї). Присягу на вірність українському народові склали всі 30 офіцерів і прапорщиків та 80 відсотків сержантів і матросів.
Треба зауважити: серед військовослужбовців батальйону була й прапорщик морської піхоти Валентина Ковальченко, яка першою серед жінок-військовослужбовців ЧФ склала присягу на вірність народу України.
46 військовослужбовців строкової служби підписали контракт про готовність продовжити військову службу в даній частині по закінченні терміну служби.
Відбулося загальне шикування батальйону. Майор В.Рожманов привітав особовий склад із складанням присяги на вірність народу України і доповів командиру бригади полковнику Кочешкову про це. Через деякий час до з’єднання прибули начальник берегових військ ЧФ генерал-майор В.Романенко і начальник Управління кадрів флоту контр-адмірал Ю.Ламзін.
У підрозділи батальйону прибули офіцери Управління берегових військ ЧФ.
Кожного офіцера викликали до кабінету командира бригади, в якому знаходились генерал-майор Романенко і контр-адмірал Ламзін. Питання одне і те ж: про відмову від даної присяги і заяву, що все було зроблено під оманою і тиском командира батальйону майора Рожманова.
Після цих бесід Віталія Рожманова і мене (М.Рудя) «під охороною» вивели за територію частини, не дали можливості попрощатися із підлеглими, забрати особисті речі. Нас усунули від командування батальйоном і заборонили з’являтися на території частини.
Згодом так само вчинили і з начальником штабу батальйону старшим лейтенантом В.Щегольковим, командирами рот старшими лейтенантами А.Ільєнком, В.Онопрієнком. Решту офіцерів перевели до інших частин бригади.
Згідно з наказом І.Касатонова протягом двох днів із підрозділів батальйону була вилучена стрілецька зброя. Бойовий прапор батальйону і таємну документацію забрали до штабу з’єднання, особовий склад строкової служби передали до інших частин флоту.
У штабі ЧФ створили оперативне чергування для контролю за розформуванням 880-го ОБМП.
Але на загальних зборах особового складу батальйону було прийняте звернення до Президента і міністра оборони України, в якому морські піхотинці просили захистити їх від свавілля з боку командування Чорноморського флоту.
Не можна без хвилювання читати це звернення:
Мы, нижеподписавшиеся, 22 февраля 1992 года приняли присягу на верность народу Украины. Из-за этого нас по приказу командующего флотом адмирала Касатонова переводят из бригады морской пехоты в строительные части.
Мы от присяги, которую приняли на верность народу Украины, не откажемся. Хотим и дальше служить в МП, заниматься боевой подготовкой, верой и правдой служить народу Украины. Подписали: младшие сержанты Кизыма, Безверхий, старший матрос Карпенко, матросы Мненык, Плещук, Шекура, Косячук, Мочурад, Ярмец.
Яке вболівання за долю України! Варто ставити за приклад прийдешнім морякам.
Згодом до мене (автора) надійшло повідомлення про те, що 16 лютого 1992 року військову присягу на вірність народу України склало понад 50 відсотків курсантів-випускників Київського ВВМУ. Для мене це було приємною звісткою, оскільки у 1972 році я теж закінчив Вище військово-морське політичне училище на Подолі.
Складання присяги вже набирало швидких обертів, особливо у березні 1992 року.
Відлуння складання присяги охопило весь Крим. Так, 6 березня весь офіцерський склад і прапорщики військово-будівельного загону в Євпаторії присягнули Україні під проводом командира загону підполковника Василя Кухельного. Допомагав командирові голова Євпаторійської первинної організації СОУ капітан 3 рангу Дмитро Зубров.
Коли командир офіційно доповів керівництву Будівельного управління ЧФ, через декілька годин прибула комісія з інспекторськими повноваженнями.
За підсумками роботи комісії з’явився наказ від 3 березня 1992 року (тобто на 3 дні раніше складання військової присяги) про усунення з посади командира передової військової частини в Будівельному управлінні Чорноморського флоту підполковника В.Кухельного, нагородженого орденом «За службу Родине 3-й степени». Наказ формулював: «За ухудшение воинской дисциплины и снижение производственных показателей». Знову стара пісня, та на новий, гірший лад!
8 березня більшість військових моряків крейсера «Михаил Кутузов» під керівництвом старшого помічника командира капітана 2 рангу Володимира Шишова також присягнули Україні.
Між іншим, багатьох офіцерів і мічманів корабля я добре знав, бо проходив службу в цьому з’єднанні і не раз бував на крейсері, виступав перед військовослужбовцями, у тому числі і як депутат Севастопольської міської Ради.
До речі, крейсер «Михаил Кутузов» був колись візитною карткою Чорноморського флоту, багато разів завойовував призи Головнокомандувача ВМФ СРСР з артилерійської підготовки, мав багату і цікаву флотську історію.
Згодом Володимир Шишов розповідав мені про ті незабутні події.
На корабель декілька разів приїжджав капітан 2 рангу Юрій Шалит, з яким я товаришував понад десять років. Мені вже було відомо про складання присяги Україні особовим складом 17-ї бригади ОВРу Кримської ВМБ і про нелегку долю її командира, якого постійно шельмувало командування флоту.
Якось стався неприємний випадок. Заїхав у гості до мене на крейсер Ю.Шалит. Сидимо в каюті, розмовляємо. У цей момент зайшов командир з’єднання, до складу якого належав і крейсер «Михаил Кутузов», капітан 1 рангу В.Васильчук. Запитав Ю.Шалита:
— Что Вы здесь делаете?
— Заехал позвонить.
В.Васильчук попросив його вийти з каюти, бо приїхав у якихось службових справах. Коли Ю.Шалит вийшов, запитав мене, чи знаю я, хто це такий?
— Адже це капітан 2 рангу Шалит, який нещодавно організував у своїй бригаді присягання Україні!
Наказав більше з ним не водитися.
1 березня я мав зустріч з представником Міністерства оборони України полковником В.Лазоркіним, який приїхав до Севастополя. З ним прибули капітан 3 рангу І.Тенюх і майор В.Холодюк. Під час цієї зустрічі вперше побачив капітана 1 рангу Є.Лупакова, познайомився з ним.

Раніше складений список військовослужбовців корабля, які бажають служити народу України, віддав І.Тенюху. У тому списку був і сам командир крейсера капітан 1 рангу А.Супонін.
Я запропонував організувати складання присяги у неділю, 8 березня, коли в бригаді не буде командування. Мою пропозицію Ігор Тенюх підтримав, тим більше, що в той день увечері він збирався їхати до Києва і можна ним буде передати списки. На тому й домовилися.
Але всю підготовку до складання присяги Україні ледве не зірвав боцман корабля старший мічман Микола Міхньов. Він у той час лежав у госпіталі, не був у курсі справ.
Вранці Микола зателефонував оперативному черговому бригади і запитав про час складання присяги на крейсері «Михаил Кутузов».
Оперативний черговий не зрозумів, але доповів старшому в бригаді капітану 3 рангу В.Андрєєву, який пізніше приїхав на корабель.
Я вирішив відключити на причалі всі телефони.
У парадній формі особовий склад вишикувався на баці корабля. Було декілька батьків моряків. Першим склав присягу я. Із 7 офіцерів присягнули Україні 4: старший помічник командира, капітан 2 рангу В.Шишов, командири бойових частин капітани 2 рангу В.Борисов, В.Бєлий, командир групи БЧ-5 капітан-лейтенант Л.Широков.
Командир крейсера капітан 1 рангу А.Супонін не був на кораблі через хворобу. Із 26 мічманів присягу склали 16. Серед матросів і старшин строкової служби — 80 відсотків екіпажу. Старший на бригаді командир берегової бази капітан 3 рангу В.Андрєєв не втручався в українські справи.
Після складання присяги помічник командира із роботи з особовим складом капітан 2 рангу В.Тарасенко двічі брав список присяги в руки, але так і не відважився поставити в ньому свій підпис. Були й такі. Подальші події показали, що частина таких хитких військовослужбовців все-таки примкнула до тих, хто присягнув на вірність українському народові.
Наступного дня, як і треба було чекати, на корабель прибув командир бригади капітан 1 рангу В.Васильчук, зразу ж сповістив мені номер наказу командувача ЧФ про моє усунення від посади і направлення мене до флотського екіпажу у розпорядження командувача Чорноморським флотом.
Коли я зійшов з корабля зі своїми речами, командир бригади оголосив «Великий збір!» Цілу годину виступав перед моряками, намагався посіяти сумнів щодо акту присягання Україні. Але, як і в інших військових колективах флоту, збити людей із ними ж самими обраного шляху не вдалося.
А тепер про одного з тих, хто стояв біля витоків ствердження української державності в Криму і на Чорноморському флоті.
12 березня 1992 року помічник начальника тилу із роботи з особовим складом Кримської ВМБ капітан 3 рангу Мирослав Мамчак вирішив особисто присягнути Україні на знак протесту проти зняття з посади командира бригади капітана 2 рангу Юрія Шалита.
Починаючи з грудня 1991 року, після звернення Президента України Л.Кравчука до моряків-чорноморців, Мирослав декілька разів пропонував командуванню і офіцерам тилу Кримської військово-морської бази зробити такий крок. Але начальник тилу Кримської бази полковник М.Очкасов категорично цьому протидіяв.
Переконавшись, що командування ЧФ планомірно розправляється з офіцерами і мічманами, які присягнули Україні (а в цей день стало відомо про зняття з посади командира 17-ї бригади ОВРу капітана 2 рангу Ю.Шалита), капітан 3 рангу М.Мамчак о 15-й годині у своєму кабінеті в присутності 4 жінок — працівників Управління тилу, — тобто своїх підлеглих, прочитав текст присяги на вірність народу України і під ним розписався.
Дівчата злякалися, пропонували йому зняти в кабінеті портрет Леоніда Кравчука. Але М.Мамчак про своє рішення офіційно доповів командуванню.
Через деякий час його викликав командир Кримської ВМБ контр-адмірал Борис Кожин, який нещодавно був призначений на цю посаду, і спрямував до штабу 17-ї бригади, офіцери якої негативно поставилися до розправи над Ю.Шалитом, а це могло ускладнити становище в управлінні силами цього з’єднання.
Офіцерам штабу бригади М.Мамчак сповістив про своє присягання і закликав усіх дужче стояти за Україну і насамперед тих, хто присягнув раніше і не піддався на провокації.
Його залякували, йому загрожували, але насилля над духом людини, яка свідомо до чогось прийшла, не можуть здолати внутрішній опір, який призводить таких людей до безповоротного шляху. Сила духу дужча від наруги над нею.
Таким був і залишився Мирослав Мамчак, один із тих багатьох, хто обрав шлях боротьби за створення Збройних Сил України — гаранта захисту державності України.
13 березня 1992 року більшість військових моряків підводного човна Б-871 також склала присягу на вірність народу України. Очолили цю акцію заступник командира дивізії підводних човнів ЧФ капітан 1 рангу Євген Лупаков та помічник командира підводного човна із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Валерій Петренко.
Що тут почалося!
На прес-конференціях, у виступах на телебаченні та по радіо майже у всіх проросійських газетах різні посадові особи флоту дуже негативно оцінювали цей акт і звинувачували капітана 1 рангу Є.Лупакова у всіх «гріхах» (Євген Олександрович став першим на флоті капітаном 1 рангу, який вступив до Спілки офіцерів України).
Коли Україна проголосила свою незалежність, він, українець, усім своїм єством потягнувся до неї. Прокинулися гени козацького роду Лупакових, прокинулось відчуття рідної землі. Заболіло, запекло за свій народ, за його спаплюжену і сплюндровану історію і мову. І він сміливо став першим офіцером-підводником, який присягнув на вірність свого народу і організував складання присяги на найкращому підводному човні Чорноморського флоту.
Далі ще не раз буде йти мова про цю самовіддану, високопатріотичну людину, щирого борця за все українське. Подаю уривок його спогадів про складання присяги на підводному човні Б-871.
У севастопольській бригаді був готовий скласти присягу народу України заступник командира підводного човна Б-871 із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Валерій Петренко. Командир цього корабля був проти, тому старший помічник командира сумнівався.
Більшість офіцерів, частина мічманів і половина екіпажу, серед яких були хлопці, призвані із України, після проведеної В.Петренком роз’яснювальної роботи були готові скласти військову присягу на вірність народу України. Тому з Валерієм вирішили скласти присягу безпосередньо на підводному човні, після чого підняти на ньому Державний прапор, оголосивши його українським. Ускладнювало становище те, що на той час мені було заборонено бувати на кораблях і в частинах дивізії підводних човнів, бо я заявив командувачу ЧФ адміралу І.Касатонову, що готовий присягнути Україні і з цією метою проводжу роботу на кораблях і з’єднаннях флоту. Про свій намір я також заявив на засіданні Військової Ради Чорноморського флоту.
Адмірал Касатонов галасував і забороняв це робити. Я відповів: «Ви можете заборонити все, що завгодно, але не можете заборонити присягати Україні». Він знову кричав і репетував, що невиконання наказу — це злочин. Якщо я це зроблю, він віддасть мене під суд військового трибуналу.
Я попросив командира бригади надводних кораблів капітана 1 рангу О.Безмельцева виділити мені катер, що він і зробив. У призначений час я прибув на підводний човен Б-871.
А помічник командира капітан-лейтенант В.Петренко на цей час мав привести екіпаж теж на підводний човен. Щоб ніхто не заважав нам складати присягу, ми вибрали вечірній час, коли командування бригади, офіцери і мічмани інших підводних човнів поїхали додому. Я оголосив по трансляції про мету прибуття на корабель. У цей час у центральному посту задзвонив телефон, і черговий на вахті зразу ж доповів, що екіпаж знаходиться на борту і присягає Україні. Як з’ясувалося, телефонував старший помічник командира і цікавився, куди подівся екіпаж підводного човна. Почувши про складання присяги на вірність народу України, командир ПЧ і його старший помічник сповістили про це оперативному черговому бригади, який оголосив «Бойову тривогу!» у бригаді. Командування ПЧ побігло на корабель. Поки воно добиралося, першим текст військової присяги по трансляції перед всіма прочитав я, потім капітан-лейтенант В.Петренко, командир БЧ-5 капітан-лейтенант О.Клігман, командир групи БЧ-5 старший лейтенант О.Рясик.
У цей час на борт піднялися командир корабля і старший помічник.
Люки були задраєні, і вони з мостика почали вимагати припинити складання присяги Україні і відкрити люк.
Двоє матросів у 5-му відсіку, призвані із Росії, задраяли переборку і заявили звідти по трансляції, що припинили вентиляцію акумуляторних батарей і відмовляються від присяги Україні, хоча від них цього не вимагалось.
Присягнути встигли офіцери і лише один матрос. За таких умов далі продовжувати цю надзвичайно важливу державну справу було неможливо.
Список тих, хто присягнув Україні, я забрав з собою, віддраїв люк і піднявся на мостик. Разом з командиром і старшим помічником зійшли на пірс. Я намагався пояснити їм та деяким іншим офіцерам бригади, які теж прибігли туди, що ми перебуваємо на території суверенної України, тому повинні присягнути її народу. Але вони були дуже збуджені і нічого слухати не хотіли. Після цього екіпаж теж піднявся нагору.
На пірсі знаходилась друга половина матросів, призваних із Росії. Моряки під керівництвом СПК пішли на берегову базу, офіцери — додому, а я катером відбув до Мінної стінки.
Читачам поясню: після заяви двох матросів про припинення ними вентиляції акумуляторних батарей механік капітан-лейтенант Олег Клігман дав команду вентилювати батареї за замкнутим циклом підводного човна. Ця команда екіпажем була виконана. Також він скомандував ввімкнути апаратуру запалювання водню, як це робиться під час підводного плавання (до речі, дизельні підводні човни йдуть на декілька днів під воду і не вибухають). Тому жодної небезпеки для підводного човна дії матросів 5-го відсіку, на чому спекулювали потім деякі газети, не приховували.
Треба зауважити: офіцерів, які присягнули Україні, крім капітан-лейтенанта В.Петренка, на відміну від усіх офіцерів і мічманів ЧФ, які присягнули до цього, з підводного човна не вигнали, бо він був найсучаснішим на той час дизельним підводним човном ВМФ (типу «Варшав’янки»).
Якби вигнали офіцерів, корабель треба було б виводити з першої лінії із кампанії. Підводний човен Б-871 мав брати участь у параді ЧФ на святкуванні Дня ВМФ. Без його офіцерів це теж зробити було б неможливо. Тому до цього свята ПЧ в море не випускали.
На День ВМФ на корабель посадили майже півштабу бригади, боячись, що на параді буде піднято Український прапор. Сигнальник мав його, але з мостика забрали всіх неблагонадійних матросів і поставили з інших кораблів.
Після параду офіцерів на корабель вже більше не пустили. І вони прийшли до орггрупи штабу ВМС України. Разом з ними прибули всі матроси, призвані з України.

У той же день через непідготовленість офіцерів бригади та збірний екіпаж на підводному човні Б-871 виникла пожежа.
А згодом перший і останній у тому році вихід підводного човна Б-871 закінчився поломкою акумуляторної батареї. Намагання ввести його в дію вивело з бойової готовності ще один підводний човен ЧФ.
Згодом, під час служби в організаційній групі ВМС України, капітан-лейтенант В.Петренко, який спочатку знаходився в Соціально-психологічній службі, розповів, що почалося після того, коли командуванню бригади стало відомо про факт складання присяги Україні.
«Найлітературніше слово, яке я почув від командира бригади капітана 1 рангу Косткіна на свою адресу, було «фашист». А командир штурманської бойової частини старший лейтенант М.Баринов, відповідаючи на запитання про свою національність, від того ж таки начальника почув: «Какой же ты русский, если хохлам за сало продался».
Який же живучий імперський шовінізм!
Заходи виховання до нас були вжиті негайно. Про зняття мене з посади я дізнався від командира з’єднання вже через 10 хвилин після складання присяги. Ще через годину черговий бригади попередив, що я повинен покинути територію частини і більше там не з’являтися.
У той же день були оформлені документи для відправлення мене в чергову відпустку за 1992 рік. З’явитися в бригаді, щоб отримати хоча б гроші, можливості не було».
Таке ж ставлення відчули на собі й інші офіцери підводного човна. О.Клігмана було вилучено із списків на вступ до академії. О.Рясика — із списків на закордонне відрядження. М.Баринова знято з основної посади і призначено на ту, яка скорочувалася.
Час минав, події розгорталися, військовослужбовці визначали своє місце в тому становищі, яке створилося у березні 1992 року на Чорноморському флоті.
Незважаючи на різні труднощі і протидію з боку командування ВМФ і ЧФ, зростала кількість військовослужбовців, кораблів, військових частин і з’єднань у всіх родах Чорноморського флоту, які самовіддано обрали свій шлях з Україною.
Добре пам’ятаю, скільки сили додало звернення міністра оборони України генерал-полковника К.Морозова до військовослужбовців, ветеранів армії і флоту напередодні 23 лютого, в якому йшлося про те, що вже близько 80 відсотків військовослужбовців, які проходять службу на території України, склали присягу на вірність її народу.
Також дуже своєчасним стало звернення міністра оборони України до моряків-чорноморців після аналізу підсумків зустрічі голів держав-членів СНД у Києві. Вважаю, його варто навести повністю.
20 березня ц. р. на розгляд голів держав українською делегацією виносився проект угоди щодо передачі частини сил Чорноморського флоту до складу Стратегічних сил Співдружності. Така постановка питання обумовлена угодою голів держав, підписаних у Мінську 14 лютого 1992 року. Проект України не був прийнятий представниками Головнокомандувача ОЗС Співдружності і не був занесений до порядку денного. Такі підходи до проблеми Чорноморського флоту дозволяють утвердитись в думці, що вона розглядається у вузькому значенні слова.
Головне командування цікавлять тільки кораблі, техніка, озброєння, матеріальні засоби і не оцінюються можливості вирішення проблем особового складу і людей, які живуть в регіоні. Їх може і буде вирішувати Україна.
Громадяни України, які проходять службу на флоті, мають право складати присягу на вірність своєму народу, їх волевиявлення в цьому не повинно ніким нехтуватися, вони не можуть піддаватись дискримінації, і захистити їх може тільки наша держава.
Починаючи з 3 січня 1992 року, Україна повністю забезпечує грошове утримання всього особового складу Чорноморського флоту із свого бюджету. Розглядає соціальні проблеми моряків-чорноморців як проблеми своєї держави.
У пунктах дислокації з’єднань і частин флоту роками накопичувались серйозні проблеми соціального, економічного, екологічного характеру. Від них страждають люди, які проживають у регіоні.
Вирішувати ці проблеми Міністерство оборони колишнього Союзу не збиралося, а Головне командування ОЗС Співдружності не здатне. Їх може і буде вирішувати Україна.
Україна не претендує на весь Чорноморський флот. Держава додержується принципу поваги права інших держав, на території яких базуються з’єднання і частини флоту.
Першою справою у питанні вибору, в яких Збройних Силах служити офіцерам, мічманам, матросам флоту, ми вважаємо, повинні стати волевиявлення служити у конкретній державі і вільна реалізація їх права складання військової присяги на вірність народу цієї держави.
Усі військові формування, які дислоковані в Україні, постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року знаходяться під юрисдикцією України.
Адміністративне підпорядкування флоту Міністерству оборони України дозволить юридично реалізувати положення Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» стосовно до моряків-чорноморців.
Дозволить конкретно, не на словах, а на ділі вирішувати проблеми місць, де вони живуть і проходять службу, допомогти тим громадянам, які чекають цього.
І знову ж таки газети з цим зверненням міністра оборони України мало хто бачив і читав. Тому під час зустрічі зі своїми колегами, в розмовах із депутатами міста Севастополя, з членами моєї команди на виборах Президента України і просто зі знайомими я розповідав про звернення міністра оборони України, висловлював надію на краще майбутнє, просив розповісти про нього членам їхніх сімей і знайомим.
Підсумувати цей важливий розділ хотів би так: 5 квітня 2000 року ми відсвяткували восьмі роковини відродження Військово-Морських Сил України. А починалося все з присяги українському народу найвідважніших, найвірніших його синів і дочок. Не мали вони на це ні наказу, ні дозволу. Суддею кожному було власне сумління. І був вибір: або складеш присягу Україні і станеш вигнанцем, або чекаєш офіційного поділу флоту й продовжуєш служити і отримувати платню від російських адміралів.
Більшість чекала. Ждали б і досі... Але знайшлося багато патріотів-першопрохідців, хто своїм волевиявленням закладав основу Українського флоту! За кожним іменем і історія, і трагедія. Перед кимось зачиняли двері КПП, когось шельмували в пресі «зрадником», «клятвовідступником», до них застосовували силу і викидали з військових частин, інших оточували бронетранспортерами, а по декому навіть стріляли з кулеметів різного калібру...
Були й такі, які відверто і нахабно глузували, насміхаючись над нашими національними святинями, про це свідчить нижченаведений віршик:
Косому за присягу дали водки,
Зайчишка нализался и сказал:
«Давали бы еще и хвост селедки,
Я б даже черту присягал».
Письменник Степан Колесник цей період створення Збройних Сил України, зокрема Військово-Морських Сил, охарактеризував так:
Ми стільки йшли до царства свободи, стільки народу полягло за волю на кривавій дорозі, ми досі ходимо по коліна в горі, ніяк не можемо оклигати від голодоморів, від розбоїв достославних чекістів, котрі рубали під корінь усе, що Україною звалось, а якийсь блазень-недоріка, заплюй-голова із газети «Краснознаменного» («Флаг Родины») чинить наругу, глумиться над багатомільйонним багатостраждальним народом.
І все це привселюдно. Безкарно! В якій країні таке можливе?
Але нікого не застрашили, морально і психологічно не зламали. Хлопці вистояли, об’єднались, звернулись до Президента і врешті-решт переконали його підписати довгоочікуваний Указ про відродження і створення Військово-Морських Сил України. Сталося це 5 квітня 1992 року.
Присягу на вірність народу України складали і після указу Президента. Їм теж було нелегко. Їх теж тиснули і паплюжили (про це буде далі). Але саме першим було найважче. Тому їм наша вдячність і щира подяка. Вони дійсно стали творцями новітньої історії Української держави і її Збройних Сил, відродження національного флоту України.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження