Анатолій
ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження
ШТУЧНЕ ПИТАННЯ
НАВКОЛО ЧФ,
або ЛОВЛЯ ГАВ НА ЧОРНОМОР’Ї
Сьогодні стало зрозумілим, і про це треба
відверто говорити, що керівництво Української держави
не використало тоді сприятливий момент і прогаяло час.
Якщо з призначенням нового командування Прикарпатського,
Київського і Одеського військових округів справа була
вирішена конкретно, і на ці посади призначили людей, які
більш-менш послідовно відстоювали інтереси України, то
цього не можна сказати про Чорноморський флот. Знову,
на жаль, як це траплялося неодноразово в нашій історії,
державному керівництву забракло рішучості і послідовності.
І хоча на Всеукраїнській нараді з питань військового будівництва
з керівним командним складом Збройних Сил 9 січня 1992
року Президент України Л.Кравчук був дуже незадоволений
виступом і відповідями командувача ЧФ адмірала І.Касатонова
і виставив його з трибуни (цей випадок транслювався по
Українському телебаченню), крапки над «і» до кінця поставлені
не були. Внаслідок цього виникла незрозуміла тяганина
з вирішенням питання про ЧФ, який і до сьогодні є справжнім
ярмом на шиї молодої Української держави, котра і без
нього має безліч інших важливих справ. А між іншим, як
потім стало відомо, Чорноморський флот з кінця грудня
1991 року й у першу декаду січня 1992 року повністю підпорядковувався
Києву і виконував його розпорядження. Жодного факту непокори
на ЧФ в цей період не спостерігалося. На кораблях, у військових
частинах і в штабах з’єднань жваво обговорювались перспективи
подальшої служби в Україні, місцеві друкарні штампували
бланки з текстом української присяги.
Був період, коли навіть система зв’язку «В’юга» (управління
ядерною зброєю) була заведена на Київ.
Тим більше, що 30 грудня 1991 року у Мінську держави —
учасниці Співдружності підтвердили своє законне право
на створення власних Збройних Сил згідно з їхнім національним
законодавством. На підставі цього об’єкти союзного підпорядкування,
які знаходяться на території України, що стосувалося і
Чорноморського флоту, ставали її державною власністю.
Тут треба нагадати і про те, що згідно з постановою Верховної
Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування
на Україні» всі військові формування , які дислоковані
на її території, були підпорядковані Верховній Раді України.
До того ж усі без винятку учасники СНД у Мінську юридично
визнали, що Україна реалізує своє право на державну власність
без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. З цього приводу
Леонід Кравчук оголосив, що Україна починає реалізацію
свого права на створення власної армії з 3 січня 1992
року .
Що стосується стратегічних сил, то учасники Співдружності
Незалежних Держав домовились у Мінську про те, що під
спільне командування такими силами відійдуть тільки ті
військові формування, які виділить кожна держава згідно
з особливим переліком, який визначено в окремому протоколі.
Уже під час переговорів у Києві на початку січня 1992
року Україна запропонувала об’єктивний перелік з’єднань,
частин і споруд для включення до стратегічних сил на період,
поки з України не буде вивезена ядерна зброя.
Але якраз із стратегічними силами і розпочалася цікава
метаморфоза.
Представники військового командування колишнього СРСР
під час переговорів стали вимагати, щоб під їх командування
були передані і ті з’єднання, і військові частини, які
не мали ніякого відношення до стратегічних сил.
Підводна частина айсберга їх прагнень полягала в тому,
щоб не дати права Україні на Чорноморський флот, оголосивши,
що він — складова частина стратегічних сил і повинен бути
неподільним.
Мушу зауважити, що цю тезу, а саме, що Чорноморський флот
є стратегічним об’єднанням, а тому є флотом СНД, активно
експлуатував командувач ЧФ адмірал Касатонов.
Та Київ тоді, на жаль, не пішов на подальші рішучі кроки.
До Севастополя не прибули перші особи держави, не був
призначений український командувач флотом. Було згаяно
дорогоцінний час, чим і скористалася Москва. Адмірала
І.Касатонова викликали до російської столиці, і вже звідти
він знову перепідпорядковував флот Москві, забороняв допускати
до частин і на кораблі представників МО України і складати
присягу Україні.
Слушну думку з цього приводу висловив Богдан Якимович
у своїй книзі «Збройні Сили України».
На жаль, тоді не звільнено з посади командувача Чорноморського
флоту, шовініста, україножера адмірала І.Касатонова, який,
відчувши безкарність своїх дій, почав цькувати всіх свідомих
українських чорноморців, що склали присягу на вірність
своїй Батьківщині. Це була величезна політична помилка
Президента України Л.Кравчука, яка дала можливість зав’язати
дуже складний вузол на південних окраїнах нашої держави,
спровокувала весняний наступ 1992 року проімперських сил
у Криму. Якби всі зусилля політичного керівництва і відповідно
Міністерства оборони України були скеровані на початку
січня в цю найслабшу ланку започаткованих національних
Збройних Сил, то й політичних проблем в Україні мали б
набагато менше.
Знову повторено грубу помилку Центральної Ради в 1917—1918
роках, коли питання флоту було третьорядним, а тому втрачено
час і надана можливість ворогам української державності
мобілізувати сили. Москва, побачивши провал своїх намірів
на суходолі, спрямувала свої зусилля на Крим і Чорноморський
флот і тут досягла неабияких успіхів...
...Серед командування флоту не було жодного українця.
Чорноморський флот, маючи переважно досить старий за віком
плавсклад, мав, одначе, багато військового майна, яке
Росія аж ніяк не хотіла віддавати Україні. Проте навіть
весь Чорноморський флот не міг компенсувати нашій державі
того, що вона вклала в розбудову потужної армади колишнього
СРСР.
Москва, втративши останні краплі сорому, за мовчазної
згоди світової громадськості, вирішила докласти всі зусилля,
щоб не випустити ласого шматочка, і розпочала посилено
розігрувати кримську карту.
Про становище, яке склалося у той час навколо Чорноморського
флоту, також яскраво і гостро написав відомий український
письменник Степан Колесник у своїх роздумах «Куди пливе
ескадра?», що друкувались у газеті «Літературна Україна»
8 і 15 жовтня 1992 року, а також вийшли окремою книгою.
Коли народ наш прийшов до самостійності (і Крим проголосував
за Київ), у Касатонова палуба вислизнула з-під ніг. «На
палубу вышел, а палубы нет». Адмірал став смирним (тихіше
води, нижче трави), у нього змінився голос і постаріла
хода, повіяли нові вітри над морем, вітри наганяли тривогу,
а вона задавала «роботоньки» мізкам, куди гребти, куди
пливти. Одвічне питання, яке переслідує людину до самої
кончини.
Після довгих вагань і прикидок адмірал повірив: півострів
однині український, і те, що в Криму, — теж не російське.
А повіривши в душі (злі язики кажуть: «зламався»), був
готовий служити новій державі. А що, суто житейський перегляд
цінностей. Краще командувати флотом братньої України на
Чорнім морі під благословенним сонцем (при благодатних
пляжах), аніж пакувати пожитки, цуратися квартири — і
обживатися де-небудь на «севере диком» (дарма, виходить,
Росія возведе його потім у почесні громадяни). Та й офіцери
не проти перейти під український прапор.
От коли треба було брати флот! Але й ми спокійнісінько
ловили гав і вважали це державним заняттям. Політика наша
виявилася неспроможною. А політики так довго і самозречено
балакали, що за балаканиною проворонили поворот ескадри
до чужого берега. Торжествувало наше вроджене: обережна
обережність, одвічна боязнь зробити рішучий крок, наша
невідвага. Гору взяло хуторянське: якось воно й буде...
Ніхто із верховних достойників із Києва так і не спромігся
вибратися до Криму і зайнятися своїм державним ділом.
Буде написано книгу про те, як, творячи державу, ми спокійнісінько
ловили гав. І там у розділі: «Ловля гав на Чорномор’ї»
буде сказано, що чорноморська гава найбільша і найдорожча.
Усім гавам гава! Флот ми просвистіли!
Далі автор ставить дуже болюче, але, на мій погляд, точне
питання: «Тож наша Україна незалежна чи залежна?» І відповідає:
«Ой, ще й як залежна! Від всього залежна. Від Касатонова,
імперського яструба, що з недобрим сизим оком ширяє у
небі Севастополя, від шовінізму російського, який хапає
нас за горло і ладен задушити. Від флоту залежні. Ще й
як! Статус його і досі не обведений, а платимо ми. Не
Росія — ми».
Ось куди припливла наша ескадра через обережну обережність,
одвічну боязнь зробити рішучий крок, нашу невідвагу.
А тим часом на ЧФ стали відкрито порушуватися укази Президента
України, а також чинне її законодавство. Почався розпродаж
флотського майна. Була створена комерційна компанія, яка
майже всі виручені гроші (тверду валюту) переводила за
межі України.
Адмірал Касатонов не вважав за необхідне маскувати свої
вчинки, спекулював на делікатності Президента України
Л.Кравчука.
Поширювалась блокада всіх документів та інформації з Міністерства
оборони України. Якщо взяти засоби масової інформації,
то ставлення до їх представників з боку командування ЧФ
було явно неоднаковим. Українським журналістам на кораблі
і в частини флоту дорога була закрита, щоб не розводили
крамолу. А представникам російських мас-медіа Касатонов
дозволив бувати скрізь і завжди.
Невипадково багато хто з радістю, а на загальному зібранні
офіцерів і пропорщиків бригади морської піхоти з оплесками
зустріли повідомлення про те, що в парламенті України
поставили питання про зняття адмірала І.Касатонова з посади
командувача ЧФ.
До мене, як до довіреної особи Президента України і депутата
міської Ради, звертались багато військовослужбовців —
від матроса до адмірала, а також мешканці Севастополя
і Криму, які висловлювали свій біль у зв’язку з тим безладдям,
що творилося на флоті. Окремі військові начальники піклувались
не стільки про боєготовність кораблів і військових частин,
скільки про їхню благонадійність, лояльність до наказів
адмірала І.Касатонова. Серед моряків-чорноморців створювалась
атмосфера всезагальної підозри, абсолютної нетерпимості
до погляду, який відрізнявся від вказівок із Головного
штабу ВМФ Росії.
У цей час майже у всіх центральних російських і кримських
засобах масової інформації у різноманітних формах і систематичними
методами проводилась лінія вірності присязі, прийнятій
за часів СРСР, військовому обов’язку, велася цілеспрямована
робота з усіма категоріями особового складу моряків-чорноморців.
Особливо наполегливо і відкрито діяло командування ВМФ
Росії, адмірал флоту В.Чернавін і його перший заступник
адмірал І.Капітанець.
Так, у зверненні першого до військовослужбовців, робітників
і службовців ЧФ говорилось:
...Министерство обороны Украины умышленно передергивает
исторические факты. Лукавством и заигрыванием, роздачей
разных посулов и неосуществимых обещаний, запугиванием,
угрозой дискриминации оно пытается навязать мнение личному
составу, единожды присягнувшему на верность Отечеству,
в сущности, изменить своей воинской клятве и принять другую
присягу.
А ось цитата із наказу І.Капітанця:
К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую
обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине
и принятию присяги на верность Украине, применять суровые
меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности
и увольнения со службы.
Такою була офіційна точка зору різко негативно настроєного
командування ВМФ РФ по відношенню до тих, що складали
присягу на вірність народу і держави України. Під різними
вигаданими причинами, створеними штучними умовами, своїм
тенденційним особистим тлумаченням норм міжнародного права
воно негайно і безжалісно розправлялось з тими, хто на
заклик Президента і Верховної Ради України зробив свій
конкретний і відповідальний вибір: склав військову присягу
на вірність народу України.
Більше того, в деяких частинах і на кораблях з ініціативи
командування Чорноморського флоту проходили зібрання офіцерського
складу, де ухвалювались резолюції про неприйняття української
присяги. На жаль, керівництво держави, Збройних Сил України
діяло занадто кволо і нерішуче. Таким же чином діяла і
місцева влада, хоча над будинком Севастопольського міськвиконкому
вже тріпотів Український державний прапор.
Чому так сталося, що ніхто не втрутився у хід подій, не
скористався сприятливою обстановкою? На мою думку, Президент
України Л.Кравчук, міністр оборони України генерал-полковник
К.Морозов та їхнє оточення сподівались, що процес складання
присяги на вірність народу України моряками-чорноморцями
відбуватиметься сам собою. Тим більше, що у військових
округах, розташованих по Україні, таких труднощів не було.
Проте керівниками нашої держави не брався до уваги той
факт, що в Севастополі і на Чорноморському флоті було
зовсім інше становище. Тут відкрито почала пропагуватись
протиукраїнська ідеологія, штучно створювалася інформаційна
блокада. Моряки-чорноморці не мали можливості бачити і
читати українські газети і журнали. Замість цього на них
щоденно обрушувався шквал листівок із закликами різноманітних
шовіністичних координаційних комітетів, рухів, партій
і союзів не підтримувати поривання патріотично настроєних
військовослужбовців стосовно складання присяги на вірність
українському народові. Все це нагадувало потік льяльних
вод з аварійної цистерни на кораблі.
Командування Чорноморського флоту, потураючи постійним
вказівкам із Москви, робило все, щоб загальмувати цивілізоване
створення Українського флоту всіма способами, більшість
яких була протизаконна, а також протидіяло складанню військової
присяги на вірність народу України. Одним словом, організовувало
ворожий фарс з приведенням молодого поповнення ЧФ до військової
присяги. Насаджувалась думка насамперед в засобах масової
інформації про те, що Чорноморський флот належить СНД,
а тому й присягу треба складати на вірність її. Хоча всім
було відомо, що СНД — не держава, а тому й не Вітчизна.
(Оригінал присяги СНД на с. 81.)
Заклики до «вірності СНД», якими оперували російські адмірали,
були фальшивими. Навіть здоровий глузд підказував: присягу
можна дати тільки одній державі.
Неможливо забути другу половину грудня 1991 і січень 1992
року, коли на флоті тиждень за тижнем планувалося і штучно
скасовувалося складання військової присяги молодим поповненням.
Не всім, мабуть, відомо, що в цей час Чорноморський флот
збирався присягнути на вірність народу України. Підготовка
йшла повним ходом: були запрошені батьки, віддруковані
тексти української присяги. Все це робилося не без відома
Касатонова. Але про те, що діється на ЧФ, дізналися у
Москві і наказали: «Україні не присягати!» Адмірал І.Касатонов,
як людина військова, не відважився на непослух і продублював
цей наказ на кораблі і військові частини флоту. Після
цього почалося прославлення командувача Чорноморським
флотом пресою, особливо московською. Все це дало підставу
Касатонову піти ва-банк і у всіх своїх виступах твердити
в унісон Москві: «Україні не присягати!»
Друга декада січня 1992 року виявилася переломною у позиції
командування Чорноморського флоту . При наполегливому
впливі, а де треба й тиску з боку Москви, керівництво
ЧФ остаточно визначило свій антиукраїнський курс у фарватері
промосковської політики, і цього вже не міг побачити тільки
сліпий.
11 січня, в суботу, в учбовому центрі відбулась зустріч
офіцерів штабу ЧФ і 30-ї дивізії протичовнових кораблів
з членом комісії з питань оборони і національної безпеки
Верховної Ради України Іваном Зайцем. Його супроводжував
адмірал І.Касатонов. Він же і відкрив зустріч. Під час
свого виступу командувач ЧФ всіляко проводив думку про
з’єднання Росії й України, наголошував на їх багатій спільній
історії, кровних зв’язках наших народів. З його виступу
виходило одне: все одно наші держави будуть разом, то
ж навіщо ділити флот.
З великою увагою присутні вислухали виступ депутата Верховної
Ради України Івана Зайця. Він зразу «взяв бика за роги»:
є незалежна держава Україна як повноправний суб’єкт міжнародного
права, наголосив на недоторканості її кордонів. Довів
до присутніх закон України «Про соціальний і правовий
захист військовослужбовців і членів їхніх сімей», який
всіляко замовчувався, бо подібного ще в Росії для моряків-чорноморців
не було.
Також І.Заєць нагадав про постанову Верховної Ради України
від 24 серпня 1991 року «Про військові формування в Україні».
Незабаром, під час виступу поважного гостя з Києва, почалися
спроби перебити його, бо не за бажаним для організаторів
зустрічі сценарієм все розвивалося. Але І.Заєць спокійно
і аргументовано закінчив свій виступ. Також розумно і
впевнено він відповів на різні провокаційні запитання,
наприклад: «А Ви були на строковій службі?», «Що таке
стратегічний флот у Вашому розумінні?», «Чим відрізняється
моряк від солдата?»
Потім виступили підготовлені офіцери від штабу флоту і
з кораблів дивізії. Їхня головна думка: за єдиний і неподільний
флот.
Таким чином, командувач ЧФ адмірал І.Касатонов став різними
засобами і способами формувати громадську думку у своїх
підлеглих, а також у населення Криму і Севастополя, що
моряки-чорноморці начебто у своїй переважній більшості
— за присягу СНД, а думки про присягу Україні — блеф.
Саме з цією метою Касатонов вирішив підкріпити свої висновки,
які він висловлював у різних засобах масової інформації
анонімним анкетуванням особового складу. Під час його
проведення треба було відповісти на три запитання:
1. Ви за складання присяги Україні?
2. Ви за складання присяги СНД?
3. Ви за присягу іншій державі або які маєте свої пропозиції?
Підсумки анкетування виявилися дуже вразливими, на які,
звичайно, командувач ЧФ і не розраховував.
Як розповідав пізніше старший лейтенант Віктор Пащенко,
який на момент проведення анонімного анкетування тимчасово
виконував обов’язки помічника командира протичовнового
крейсера «Москва» із роботи з особовим складом, серед
офіцерів корабля 87 відсотків висловилися за присягу Україні,
серед мічманів цей відсоток був ще більшим — аж 89, серед
строкової служби за українську присягу визначилися 60
відсотків моряків. Але треба зауважити, що із 40 відсотків
військовослужбовців строкової служби багато хто висловився
за складання присяги Казахстану, Узбекистану, Грузії і
лише декілька чоловік зупинили свій вибір на Росії.
Про ці результати анкетування розповів В.Пащенко.У той
же день оголосили особовому складу корабля і доповіли
за командою.
Через один-два дні адмірал І.Касатонов на прес-конференції,
яка транслювалася севастопольським телебаченням, заявив,
що Чорноморський флот не готовий присягнути Україні. І
що за диво: зробив наголос на підсумках анкетування особового
складу ПКР «Москва», де, за його словами, присягнути Україні
хочуть лише 25 відсотків військовослужбовців.
Це вже була не звичайнісінька побрехенька, а втрата адміральської
честі, що виглядало як державний злочин.
Як згадував В.Пащенко, коли передавали виступ І.Касатонова,
офіцери пили вечірній чай. Після цифр, які навів командувач
ЧФ, вони ледве не захлинулися. І тут пролунала така пропозиція:
«Вікторе, треба щось робити. Тобі слід негайно їхати до
Києва».
У цю ж ніч від імені офіцерів, мічманів і матросів крейсера
«Москва» підготували звернення до Президента України,
Верховної Ради і міністра оборони України, яке підписали
понад 50 військовослужбовців корабля.
Далі Віктор Пащенко розповів про таке. У Києві він знайшов
депутата Верховної Ради Івана Зайця, якого тиждень назад
бачив і чув у Севастополі. Про все йому розказав і передав
звернення.
І.Заєць запропонував звернутися до міністра оборони України
К.Морозова. Через деякий час В.Пащенко з І.Зайцем розмовляли
з генерал-полковником К.Морозовим, котрий слухав дуже
уважно, цікавився становищем на флоті.
Потім І.Заєць мав розмову з Президентом України Л.Кравчуком,
який ініціював поїздку на Чорноморський флот групи депутатів
на чолі з О.Тарасенком.
17 січня літаком прилетіли до Севастополя. «Дорогою я,
— продовжував розповідати Віктор, — пропонував більше
охопити з’єднань, частин і кораблів флоту, а саме: надводні
кораблі, морську авіацію, морську піхоту. Для цього треба
було розподілити делегацію на декілька груп, чисельністю
по 2—3 депутати.
Був я присутній і на зустрічі з особовим складом ЧФ у
Будинку офіцерів. Мені найбільше запам’ятався виступ депутата
Миколи Поровського, який показав присутнім у залі Державний
прапор, тризуб.
Від імені моряків виступив начальник штабу 30-ї дивізії
кораблів капітан 1 рангу О.Ковшар, який нагадав, що він
сам українець. Але хай усе вирішують відносно ЧФ нагорі,
а ми внизу все потім самі зробимо, тобто у нього позиція
«гвинтика». Не знаю, може, за таку «гнучку позицію» українець
О.Ковшар став контр-адміралом російського Чорноморського
флоту?
Поїздка парламентської делегації України на Чорноморський
флот, зустріч депутатів із різними категоріями військовослужбовців
надала багатьом впевненості, що Україна стоїть не осторонь
моряків-чорноморців, що вона не на словах прагне мати
свій військовий флот.
А з другого боку, перебування депутатської делегації на
флоті злякало командування ЧФ, яке не знайшло іншого виходу,
як підвищити бойову готовність флоту.
У зв’язку з цим усі офіцери були викликані із відпусток,
було заплановано вихід групи кораблів у море з участю
командувача ВМФ СНД адмірала флоту В.Чернавіна».
Рішучими заявами і діями Касатонова на флоті Москва залишилась
задоволеною. Вона дозволила йому організувати складання
військової присяги молодим поповненням на вірність СНД.
Але в призначений строк ця урочиста подія не відбулася.
В учбових загонах командирам важко було відповідати розгніваним
батькам, які приїхали до своїх синів на урочистість за
сотні кілометрів, про причину зриву ритуалу складання
присяги. Їм говорили, що складання присяги відкладено
до особливої вказівки.
А Касатонов на черговій прес-конференції роз’яснював журналістам,
що складання присяги відкладено «как по просьбе Киева,
так и Москвы до состыковки ими общих интересов». Це знову
була неправда.
Правда ж полягала в тому, що більшість військовослужбовців
у черговий раз збиралася присягнути на вірність Україні.
У Москві вирішили цього не допустити.
Я впевнений, що і сьогодні багато хто пам’ятає про потік
скарг від батьків молодих матросів і солдатів, які приїздили
на призначений день складання присяги, а урочистий і відповідальний
ритуал з різних причин скасовувався чи переносився.
Ось як про це писала газета ЧФ «Флаг Родины» у статті
«Военная присяга: слуга двух господ»: «Напрасно к 20 декабря
1991 г. съезжались в Севастополь родители, пожелавшие
присутствовать на принятии их сыновьями военной присяги.
Присяга не состоялась. Основная причина, по которой произошел
этот из ряда вон выходящий случай в истории Черноморского
флота, заключается в том, что в Киеве до сих пор еще не
закончила своей работы комиссия из Министерства обороны
СССР. Ожидается, что к концу этого года стороны определятся
с тем, какие все-таки части флота будут подчиняться единому
командованию стратегических сил, а какие — Министерству
обороны Украины. Исходя из принятого решения, будет ясно,
кому какую присягу принимать: ту, что написана в Москве,
или ту, которая написана в Киеве».
Можливо, в Москві хтось написав текст присяги, щоб збити
військових людей з пантелику. Що стосується Києва, то
там військова присяга на вірність народу України була
офіційно ухвалена Верховною Радою України.
Справа полягала в тому, що проросійськими силами в Криму
і в Севастополі докладалися шалені зусилля до неприйняття
тексту присяги на вірність народу України, щоб не дати
можливості цивілізованим шляхом складати присягу тими
моряками-чорноморцями, хто зробив свій вибір.
У зв’язку з цим 8 січня 1992 року на майдані ім.Нахімова
в Севастополі «Російськомовним Рухом Криму» був організований
мітинг з участю особового складу ЧФ. Його метою став заклик
до військовослужбовців флоту не складати присяги на вірність
народу України. Було багато плакатів із закликом згуртування
для перемоги над супротивником, а також безпідставні образи
різними громадськими організаціями керівництва України.
На жаль, місцева влада ніяк не відреагувала на ці протиукраїнські
випади, на пряме порушення чинного законодавства. Більше
того, не було жодного дня, коли б у газетах, по радіо
і телебаченню, особливо в грудні 1991 — в січні 1992 року,
не виливався бруд на дії українського керівництва, на
все, що сприяло зміцненню української державності в Криму
і Севастополі.
Треба відзначити, що значно підсилило антиукраїнську кампанію
рішення парламенту Росії та її Міністерства закордонних
справ 23 січня 1992 року засудити передачу Криму Україні
у 1954 році.
Проросійські організації Криму почали ще агресивніше розігрувати
«кримську карту». Саме з цього приводу представники командування
Чорноморського флоту і сам командувач по декілька разів
на тиждень виступали по радіо і на телебаченні, проводили
прес-конференції, на яких мова йшла в основному про присягу
Україні, що стала для них кісткою в горлі. У статті «Между
молотом и наковальней» газети «Слава Севастополя» адмірал
І.Касатонов заявив, що буцімто існує розроблений графік
складання присяги в наказному порядку і що відбувається
з цього приводу тиск на офіцерський склад ЧФ певними проукраїнськими
силами.
Я добре пам’ятаю той час, коли, навпаки, тиск був з боку
командування ЧФ і ВМФ, а також тих, хто орієнтувався на
Росію. У цьому легко переконатися, якщо звернутися до
деяких статей, які друкувались у місцевій пресі.
«Неделимый флот» (автор адмірал І.Капітанець).
«Флоту быть неделимым» (виступ командувача ЧФ адмірала
Касатонова на Всеармійській нараді представників офіцерських
зборів у Москві, де головною ідеєю була неподільність
ЧФ як частини всього ВМФ у системі стратегічних сил).
«Присягою не торгуют» (автор капітан 2 рангу А. Міняйлов,
депутат Верховної Ради Криму).
Ось як міркував депутат від флоту: «Удивляюсь тем, кто
спешит принять украинскую присягу. Глядишь, и главкомом
назначат, коттедж подарят с гектаром земли и личным подсобным
хозяйством. И будут желто-голубыми буквами вписаны в историю
впервые создаваемого украинского военно-морского флота
имена первых присягнувших на верность Украины».
«Исповедь на вынужденную тему» (автор капітан 3 рангу
А.Грачов, офіцер прес-центру ЧФ). Стаття розпочиналась
словами: «Итак, нашла коса на камень, а Киев — на Черноморский
флот».
Такою була «доброзичливість» «старшого брата»!
Як відомо, 16 січня 1992 року була прийнята Угода держав-учасниць
СНД щодо військової присяги в стратегічних силах. З цього
моменту у різних формах ще активніше почала насаджуватися
думка про те, що Чорноморський флот є складовою частиною
цих сил, а тому будь-яким чином не може ділитися. Вже
через декілька днів, 19 січня, на відомому читачам майдані
ім. Нахімова відбувся дозволений мітинг, в якому взяла
участь делегація народних депутатів Росії на чолі з С.Бабуріним,
яку своїм літаком з Москви транспортував сам адмірал І.Касатонов.
На мітингу йшла мова про недопустимість розчленування
Чорноморського флоту та про передачу його під юрисдикцію
Росії. Учасники мітингу прийняли резолюцію, в якій вимагали
неподільність флоту і надання Севастополю статусу головної
бази ЧФ як сили стратегічного призначення.
Що стосується прибулих на флот депутатів Верховної Ради
України на чолі з Олександром Тарасенком, то вони, на
жаль та на подив, не знайшли порозуміння з командуванням
Чорноморського флоту. На оголошену тверду позицію, що
в республіці буде свій флот, вони почули відповідь представників
командування ЧФ про готовність чорноморців надати допомогу
у формуванні ВМС України, але вони виступають за збереження
єдиного Чорноморського флоту в складі СНД.
Більше того, командувач ЧФ адмірал І.Касатонов не прийняв
делегації із Верховної Ради України. І коли по телебаченню
показали, як українські парламентарі і представники Міністерства
оборони України, як бідні родичі, стоять перед ворітьми
штабу флоту, спало на думку: то де ж розхвалена флотська
гостинність до людей такого рівня?
Згодом у заяві прес-центру ЧФ, цього надійного інструмента
І.Касатонова, повідомлялося, що командувач начебто в той
час був на важливому засіданні Військової Ради флоту.
Парламентську делегацію прийняв перший заступник начальника
штабу контр-адмірал А.Манченко. І все ж важливі питання
на Військовій Раді аж ніяк не виправдовують позиції адмірала
І.Касатонова, який 19 січня, незважаючи на вихідний день,
знайшов час прийняти групу російських парламентарів на
чолі з депутатом С.Бабуріним. А ввечері організував для
них прийом на службовій дачі.
Ці та подібні дії командування ЧФ значно ускладнювали
становище, що створилося навколо Чорноморського флоту
і міста Севастополя, а також завдяки міській Раді, яка
з самого початку по всіх напрямках не підтримувала позиції
України. Більшість депутатів віддзеркалювали проросійські
погляди, а тому дуже негативно оцінювали факти складання
на кораблях і суднах ЧФ присяги Україні.
27 січня 1992 року сесія Севастопольської міської Ради
більшістю голосів прийняла звернення до депутатів Верховних
Рад Росії й України, до президентів обох держав Б.Єльцина
та Л.Кравчука: «Нас и наших избирателей глубоко волнуют
и настораживают политические спекуляции вокруг Севастополя,
его неотъемлемой части — ЧФ — и Крыма в целом».
Мені, як депутатові Севастопольської міської Ради, було
боляче за багатьох своїх зашорених колег, які, здавалося
іноді, позбулися здорового глузду.
Саме в цей день, 27 січня 1992 року, на мою думку, в Севастополі
сталася надзвичайна подія: під час чергового недозволеного
мітингу проросійських сил на майдані ім.Нахімова було
жорстоко побито високофахову журналістку Любов Гуляєву.
Бив десяток старих чоловіків і жінок. За що? За те, що
ця свідома, чесна, порядна громадянка України, дійсна
патріотка відважилася підняти малесенький прапорець України
серед моря російських прапорів, що викликало люту шовіністичну
ненависть, яка у звірячому захопленні не зупинилася перед
жінкою з маленькою донькою. Їй розбили губи, поранили
коліна, подерли одяг. А на початку весни спалили дачу.
Перед цим на стіну повісили табличку: «Цвети, Украина!»
Така суть російського націонал-шовінізму! Як тоді, так
і тепер. Йому кісткою в горлі стала Україна, незалежна
морська держава, яка за прикладом цивілізованих країн
світу створює свій військовий флот.
І якби, в цьому я впевнений, з самого початку проголошення
нами своєї державності командування Чорноморського флоту
і кримські сепаратисти не підігрівали шовіністичних настроїв,
а із розумінням ставилися до нашої незалежності, то давно
були б розв’язані всі питання про Чорноморський флот і
створені на його базі повнокровні Військово-Морські Сили
України, що, безумовно, принесло б тільки користь народам
України і Росії.
Але, на превеликий жаль, гору взяли проімперські, сепаратистські
настрої, що призвели до політичного лицемірства: з одного
боку, офіційно визнавалось право України на свій військовий
флот у Чорному морі, а з другого — чинилося все, щоб це
ніколи не сталося.
Зайвий раз стверджується думка про нерозривний зв’язок
політичного лицемірства із підступним політиканством.
Доречно зробити наголос — історія нічого не забуває: період
з кінця 1991 року до початку розподілу Чорноморського
флоту — по 1997 рік, буде вписаний у книгу літопису ЧФ
сторінками протиукраїнської пропаганди, прямої протидії
«братському народу» в створенні свого військового флоту.
Треба зауважити, що відверта протизаконна діяльність командування
ЧФ і особисто адмірала І.Касатонова дуже підтримувалась
офіційними керівниками Росії і її Міністерства оборони.
Саме про це свідчить несподівана для багатьох людей (і
спочатку таємна) зустріч Президента Росії Б.Єльцина і
Головнокомандувача Об’єднаними Збройними Силами СНД маршала
авіації Є.Шапошникова з командувачем ВМФ СНД адміралом
флоту В.Чернавіним і командувачем ЧФ адміралом І.Касатоновим
28 січня 1992 року на протичовновому крейсері «Москва»
в районі Новоросійська. Хоча в офіційних повідомленнях
прес-центру ЧФ йшлося про заплановані навчання кораблів
флоту, а саме: протичовнового крейсера «Москва», великого
протичовнового корабля «Керчь» і сторожового корабля «Безукоризненный»
в цьому районі, проте морякам відомо, що не буває навчання
флоту біля Новоросійська в час, коли часто буває шторм
і дме сильний північно-східний вітер «бора».
Незважаючи на це, командування флоту повело кораблі для
того, щоб надати можливість Президенту РФ Б.Єльцину виступити
перед моряками, бо він не міг уподібнитися російським
депутатам і «підпільно» побувати в Севастополі. А скільки
палива було витрачено на так зване «навчання»! Одному
Богові відомо.
Між іншим, цікаву історію розповів офіцер Віктор Пащенко,
який у той час був помічником командира підрозділу із
роботи з особовим складом на крейсері «Москва»:
«Під час переходу до Новоросійська з головного командного
пункту (ГКП) адмірал І.Касатонов у мікрофон усно дав команду
на ВПК «Керчь» і СКР «Безукоризненный»: «Подготовить андреевский
и российский флаги, а с заходом в территориальные воды
России поднять!»
Він, мабуть, не розумів, що навколо стоять офіцери і матроси-українці
і все це чують. Потім у бесіді зі мною говорили: «Чому
в територіальних водах України він не підіймає Державний
прапор України? Якщо підіймуть російські прапори, то вночі
зірвемо їх і викинемо за борт, потім зберемо свої речі
й підемо з корабля», — заявили багато моряків.
Через офіцера служби безпеки я попросив доповісти командуванню
ВМФ і ЧФ про ці настрої особового складу.
Пізніше в особистій бесіді адмірал І.Касатонов
лякав мене переводом служити в Поті (Грузія), але я заявив,
що є громадянином України і буду служити тільки на її
території.
«Бесіда» закінчилась тим, що мене перевели на другий корабель-ВПК
«Очаков».
І хоча командування ЧФ приховало істинну мету переходу
до Новоросійська, моряки на кораблі вже давно знали, що
буде візит Президента Російської Федерації Б.Єльцина,
тому заздалегідь готувалася почесна варта із 40 чоловік,
а згідно із статутами це була підготовка до зустрічі Голови
держави.
А на кораблі — які тільки легенди не складали! «І йдемо
на святкування міста-героя Новоросійська і начебто готуємося
до святкування 300-річчя Чорноморського флоту».
А один мічман з мого підрозділу сказав, що якщо за 5 років
будемо готуватися до 300-річчя Чорноморського флоту, то
ми всі геть переп’ємося. У відповідь лунав довгий-довгий
регіт.
У своєму виступі перед моряками на ПЧК «Москва» Б.Єльцин
заявив, що «...мы против разделения Черноморского флота».
Як дороговказ для його особового складу стали слова, які
записав у Книзі почесних відвідувачів корабля Президент
Росії: «Молодцы, черноморцы! Так держать, не дрогнуть
в этот сложный период для стран СНГ. Спасибо за встречу!»
Через декілька днів уже на сесії Севастопольської міської
Ради адмірал І.Касатонов розповідав про зустріч з Б.Єльциним
і заявив про повну підтримку з боку вищого керівництва
Росії його позиції про неподільність Чорноморського флоту.
Треба наголосити, що певна частина депутатів міської Ради,
на шкоду Україні, була такої ж думки. Маючи таке підґрунтя
і спираючись на перевагу проросійських настроїв в м.Севастополі
і Криму і відчуваючи офіційну підтримку місцевої влади,
деяких Рад ветеранів флоту, з’єднань і Севастополя, І.Касатонов
і його прихильники діяли, як хотіли.
Треба, нарешті, сказати таке: не військова присяга їм
заважала. Вся суть полягла у проімперській політиці відповідних
кіл вищих органів влади Росії та Міністерства оборони
колишнього Союзу. Там, як і раніше, мріяли про велику
і єдину державу і гарячково шукали такі докази та мотиви,
які б змусили Україну відмовитися від обраного шляху до
незалежності. Це становище влучно охарактеризував відомий
український письменник Степан Колесник: «Україна почала
мозолити їм очі. Україна стала поперек горла. Російські
шовіністи не могли змиритися з тим, що ми відкололися
від «імперії зла» і стали самостійними.
Тому І.Касатонов служив не СНД, не стратегічним силам,
які були ширмою чи димовою завісою. Єдиному ідолові він
присягнув — прошовіністичним зазіханням Росії на землі
нашої держави. Всім практично стало видно і неозброєним
оком, що адмірал грає у жмурки з політиками України. І
хоча І.Касатонов з самого початку був пішаком у московській
грі, але ж за рахунок власної гіпертрофованої амбіції
душив будь-які проукраїнські прояви серед усіх категорій
моряків-чорноморців».
Так тісно переплелися особисті і державні інтереси націонал-шовіністів
і їхніх прислужників з адміральськими погонами, що свідчило
про мілітаристський характер державного керівництва Росії,
який мав уже давню історію.
Боротьба імперських сил за Чорноморський флот зумовлюється
його важливою роллю у чорноморській проблемі, суть якої
пояснює доктор історичних наук, професор Ярослав Дашкевич
(газета «Шлях перемоги», 26 червня 1997 року):
Не підлягає сумніву, що Чорноморська проблема належить
до політичних понять комплексного типу. Вона, якщо можна
так висловитися, складається з чотирьох основних елементів,
щільно пов’язаних один з одним:
1. Чорноморська проблема як регіональна чорноморського
простору.
2. Кримська проблема, бо загальновизнано, що Крим — це
стратегічний ключ до Чорного моря.
3. Проблема проток — виходу з Чорного моря в Середземне,
тобто справа Босфору і Дарданеллів.
4. Чорноморська проблема як складова політичної концепції
вищого рівня, а саме Балтійсько-Чорноморської реальної
чи уявної єдності.
Кожна з держав, розташованих над Чорним морем (а їх шість:
Україна, Росія, Грузія, Туреччина, Болгарія, Румунія),
має власні погляди на комплексну чорноморську проблему.
Нас цікавить підхід до неї з боку України. При цьому,
однак, неможливо не враховувати точку зору інших держав
і не мати на увазі тих міждержавних конфліктних ситуацій,
що виникли в період Другої світової війни та пізніше і
відбиваються хоча б у територіальному просторі Причорномор’я.
Такі загострення донедавна існували і вже нібито не існують
між Україною та Румунією (Бессарабія, острів Зміїний),
що, правда, проблематично на тлі антиукраїнських кампаній
в дусі відбудови «Великої Румунії» та нерозв’язаної проблеми
нерозподіленого шельфу біля згаданого острова. Такі ж
загострення залишаються між Україною та Росією (Крим,
Севастополь, акваторії Чорного і Азовського морів), бо
договори про Чорноморський флот Російської Федерації на
території України, підписані 28 травня 1997 року, не очистили,
а навпаки, дуже затемнили і напружили атмосферу російсько-українських
відносин. Загострення зберігаються між Росією — Абхазією
— Грузією (невизначеність статусу Абхазії як незалежної
держави). Якщо не вдається врегулювати абхазько-грузинський
конфлікт мирним шляхом, то можливе відновлення воєнних
дій в регіоні після виведення російських «миротворчих»
контингентів із зони сутичок.
Причорноморський регіон має свій гінтерланд , без врахування
якого деякі чорноморські проблеми вирішувати не так просто
або й неможливо. Це: Молдавія, Північний Кавказ (з Чеченією-Ічкерією
включно), Вірменія, Греція, Македонія. Претензії на належність
до регіону мають ще інші держави, географічно розташовані
далеко від Чорноморського басейну (Албанія, Азербайджан).
Вимоги ці, однак, враховують у міжнародному контексті,
наприклад, у плані належності до організації, відомої
під назвою Чорноморське економічне співтовариство з його
Парламентською асамблеєю.
Чорноморська проблема як політична (геополітична, воєнно-політична)
та економічна, що матеріалізувалася у вигляді конфліктної
зони або зони, здатної породжувати конфлікти, існує принаймні
вісім століть (від ХІІІ ст. включно). Конфліктність ситуації
зони полягає у прихованій або відвертій боротьбі за гегемонію
або за ліквідацію гегемонії над Чорноморським басейном.
Відповідно до цього в басейні були періоди монопольної
гегемонії однієї держави і часи боротьби з цією монополією.
А також періоди відносної політичної рівноваги, але не
позбавлені закулісної боротьби за гегемонію.
Від ХІІІ століття причини боротьби за Чорне море лежать
у політичній та економічній сферах. В економічній, бо
протягом двох з половиною тисячоліть Чорне море відігравало
виняткову роль у торгівлі між Сходом та Заходом, Північчю
та Півднем, тобто було контактним простором, з якого йшли
економічні відгалуження до Далекого Сходу та Центральної
і Передньої Азії з Левантом включно з одного боку, та
до цілого Середземноморського басейну разом з Іспанією
та Північно-Західною Африкою — з іншого боку. Прибалтика
та Скандинавія також були з’єднані з цим контактним простором.
І хоча великі географічні відкриття XV ст., що спричинили
пересунення торговельних шляхів, а пізніше велетенські
зміни в характері міжконтинентального транспорту зменшили
економічну роль Чорного моря, вони її не ліквідували:
водний транспорт далі залишився найрентабільнішим для
міжконтинентального товарообороту, а водні простори не
лише ділять, але й єднають нації.
На сьогодні південний морський кордон України, що ми часто
не дуже добре усвідомлюємо, — не лише вікно у світ Української
держави, але і єдиний природний та географічно певний
і стабільний (принаймні таким він повинен бути) кордон
України. Якщо Україна це не завжди добре розуміє, то це
розуміють її сусіди — звідси боротьба за Крим і Севастополь,
за Чорноморський флот, врешті за Південну Бессарабію та
острів Зміїний.
Тверда позиція України тут мусить бути продиктована не
лише економічними, а й незвичайно важливими стратегічними
інтересами, бо Крим не лише ключ до Чорного моря, але
й до України в цілому.
УЧасть в ІнаВгурацІЇ Президента УкраЇни
І зустрІЧ з керІвництвом Мо УКРАЇНИ
Мабуть, у читачів уже виникло запитання: а де у цей складний
і доленосний для Української держави час був автор? Щоб
бути послідовним і об’єктивним, треба повернутися до 5
грудня 1991 року.
Почну з урочистого прийому, на який з усіма довіреними
особами з нагоди інавгурації Президента України був запрошений
і я. Під час обіду до мене підійшов голова Севастопольської
міської Ради Іван Єрмаков і запропонував разом з ним вручити
Президенту Леоніду Кравчуку пам’ятний сувенір від міста
Севастополя і моряків-чорноморців. Ми з І.Єрмаковим виконали
його пропозицію і побажали Леоніду Макаровичу успіхів.
Декілька слів від моряків-чорноморців сказав і я.
Президент дуже уважно нас вислухав, подякував за теплі
привітання і висловив надію на подальшу підтримку севастопольців
і особового складу Чорноморського флоту.
У цей момент до нас підійшов Євген Регушевський, довірена
особа Президента України у Криму, декан філологічного
факультету Сімферопольського державного університету,
доктор філологічних наук, професор, з яким ми тісно співпрацювали
під час виборчої кампанії. До речі, мені вже було відомо,
що Є. Регушевський разом з Л.Кравчуком вчився в Київському
державному університеті імені Т.Шевченка. Він звернувся
до Президента з проханням, що необхідно визначити долю
капітана 1 рангу Данілова, який зараз безробітний, оскільки
йому з відомих причин посади на Чорноморському флоті не
знайшлося. Леонід Кравчук запитав, чи є в мене бажання
служити в Збройних Силах України? Я відповів, що її народу
буду служити там, де буде потрібно.
Після цього мав розмову з прем’єр-міністром України Вітольдом
Фокіним, який цікавився нашими флотськими питаннями, пропонував
своє сприяння мені.
Безперечно, я був здивований і зворушений увагою керівництва
держави, адже таке випадає не всім. Тоді відкрив для себе
чудові людські якості Івана Плюща, якого в цей день було
обрано Головою Верховної Ради України і з яким теж у мене
відбулася коротенька розмова. Надзвичайне враження справив
міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов, який
дуже детально розпитував про становище на ЧФ і в Севастополі.
Відчулося велике піднесення і бажання цих людей працювати
для України.
Жаль, що згодом багато чого було втрачено з вини перших
осіб держави. Гордіїв вузол нерозв’язаних питань, що перейшли
у спадок Україні з недавніх часів, був надто міцним, а
подеколи дуже химерним.
Скажу відверто, спілкування з вищим керівництвом нашої
держави мене тримало у великій напрузі, і в той же час
я добре відчував, що це повага не до мене особисто, а
до представника військового флоту, котрий Україна як морська
держава обов’язково відроджуватиме.
До речі, на урочистому обіді від керівництва Чорноморського
флоту був присутній перший заступник командувача флотом
віце-адмірал Віталій Ларіонов. Я відчув, що він почуває
себе не «у своїй тарілці». Здогадатися чому — неважко.
Він побачив, що капітан 1 рангу знаходиться в центрі уваги
вищого керівництва Української держави і її Збройних Сил,
а віце-адмірал опинився в тіні. Але як було, так було.
До цього в мене були добрі взаємостосунки з В.Ларіоновим,
і я йому вдячний за моральну підтримку під час виборів
Президента України і проведення референдуму.
По закінченні обіду до мене підійшов керуючий юридичною
службою Президента України Іван Тимченко і сказав, що
Президент доручив міністру оборони К.Морозову визначити
мою подальшу долю.
Мені було призначено 7 грудня на 10 годину прийти до Міністерства
оборони України, яке тоді містилося на вул. Банковій.
Чесно кажучи, був дуже здивований тим, що, йдучи по коридорах,
не зустрів жодного військового. І хоча була субота, добре
розумів, що Міністерство тільки створюється, і його кадрове
поповнення тільки розпочинається. (Як потім стало відомо,
аж до 3 січня 1992 р. в Міністерстві оборони України офіційно
працював лише один військовий — міністр оборони генерал-полковник
К.Морозов. Зрозуміло, що охопити всі складнющі питання
створення Збройних Сил не міг навіть він.)
Генерал-полковник К.Морозов привітався зі мною тепло.
Пам’ятаю, як він з великим задоволенням повідомив про
прийняття напередодні Верховною Радою України законів
Української держави з військових питань.
Зі свого боку я привітав Костянтина Петровича із затвердженням
тексту військової присяги і висловив свої переконання
в тому, що особистий приклад присягання на вірність українському
народу міністром оборони України буде повчальним яскравим
прикладом для військовослужбовців, які душею і серцем
мріяли бути з Україною. Розмова тривала недовго. Я взнав,
що в Збройних Силах України політорганів і політпрацівників
уже немає. У військах створювався новий інститут офіцерів
з роботи із особовим складом — Соціально-психологічна
служба. У Міністерстві оборони планується створення Соціально-психологічного
управління, яке очолюватиме полковник Володимир Мулява.
К.Морозов порекомендував якомога швидше познайомитися
з ним і діяти згідно з його вказівками. В.Муляви на службі
не було, тому К.Морозов мене відправив на бесіду зі своїм
першим заступником генерал-лейтенантом Іваном Біжаном
— головою Вищої атестаційної комісії Міністерства оборони
України, яка була створена наказом міністра оборони України
від 1 листопада 1991 року.
Під час бесіди з генералом І.Біжаном я розповів про себе
і про свою службу.
Залишалося зустрітися з полковником В.Мулявою, проте з
ним не вдалося побачитися, і я повернувся додому.
У поїзді з Євгеном Регушевським підвели підсумки нашого
перебування в Києві, домовилися про продовження стосунків.
У поїзді ми почули про Біловезьку угоду президентів Росії,
України і Білорусії.
Коли вийшов на службу, попросив свого командира бригади
капітана 1 рангу Василя Васильчука дозволити розповісти
командуванню кораблів і частин, офіцерам штабу про свою
поїздку до Києва. Вiн пiдтримав мою пропозицiю, i така
зустрiч вiдбулася.
Слухали мене уважно, потiм задавали рiзнi запитання. Не
буду приховувати, були й такi офiцери, які не схвалювали
того, що я став довіреною особою Президента України, тим
більше, дав згоду на подальшу службу в Збройних Силах
України. Але таких були одиниці.
Через декілька днів відбулася телефонна розмова з начальником
Соціально-психологічного управління МО України полковником
Володимиром Мулявою. Він попросив приїхати до Києва.
Через хворобу він прийняв мене вдома. Коли зайшов до його
робочого кабінету, то побачив, що скрізь лежали розкладені
книжки, словники, журнали, газети. Відчувалася його систематична
і наполеглива робота над собою. Я подумав: введення в
Збройних Силах України Соціально-психологічної служби
потребує багато нових знань, а ще більше досвідчених,
грамотних фахівців.
Головна думка полковника В.Муляви під час нашої розмови
якраз у цьому і полягала. Він дуже уважно слухав мої відповіді
на численні запитання. Розмова тривала більше двох годин.
В.Мулява розповів, що зараз підбирає необхідних фахівців
до новоствореного Соціально-психологічного управління
МО України, познайомив з проектом концепції Соціально-психологічної
служби Збройних Сил, який готується під його керівництвом.
Порекомендував не гаяти часу, а терміново зайнятися вивченням
історії України, яку, відверто кажучи, ніде було раніше
вивчати. Просив звернути увагу на нові підходи до вивчення
соціології, психології, психофізіології, військового права,
законів України з військових питань тощо. В.Мулява порекомендував
при можливості відвідувати курси фахівців СПС, які створюються
при Соціально-психологічному управлінні Міністерства оборони.
Таким чином, розмова носила конструктивний характер. Після
приїзду до Севастополя я у вільний час почав працювати
в міських бібліотеках. Відчував: мені бракувало знань
у тій галузі, за яку потрібно було братися... Але головним
було бажання їх здобути.
Минуло близько двох місяців. Кожен день ходив на службу,
хоча цього від мене ніхто не вимагав. Більше того, командир
з’єднання капітан 1 рангу В.Васильчук рекомендував на
службу не з’являтися і займатися особистими справами.
Я дуже любив і люблю військово-морську службу, ніколи
не цурався будь-якої справи, все робив своїми руками.
Тому становище, що створювалося навколо мене, гнітило,
моральний тягар був важкий. Прості службові документи,
які надходили з штабу флоту, мені вже не адресували і
не показували. Раніше через мене проходили майже всі папери.
Деякі офіцери зі мною вже не спілкувалися на службі. Добре
бачив і відчував, що і для командира бригади В.Васильчука
моя присутність на службі ставала обтяжливою.
Декілька разів телефонував до Києва полковнику В.Муляві
і просив допомогти визначитися із своїм службовим становищем.
Але він радив зачекати. Це пригнічувало ще більше.
Після активної діяльності у зв’язку з виконанням обов’язків
довіреної особи кандидата в президенти України, який був
обраний Президентом, опинитися на узбіччі доленосних процесів
у державі було конче психологічно болючим.
В апараті помічника командувача Чорноморським флотом з
роботи із особовим складом, мабуть, знали, в якому пікантному
становищі я перебував. Декілька разів мене запрошували
до відділу кадрів, а також на розмову з помічником командувача
ЧФ контр-адміралом Олександром Пєнкіним, пропонували зайняти
різні посади на Чорноморському флоті. Але я твердо вірив,
що прийде час і Україна як незалежна держава почне відроджувати
свій військовий флот, тому згоди не давав.
Сподівання стали чи не єдиною потребою військової служби,
що надавало натхнення.
Якось мене запросив до себе додому колишній командувач
Чорноморським флотом адмірал Михайло Хронопуло. Під час
розмови цікавився моєю діяльністю і планами на майбутнє.
Як колишній начальник молодіжного відділу флоту і інспектор
Політичного управління ЧФ я часто готував йому матеріали
доповідей і виступів. Розповів адміралу про зустрічі з
Президентом України, міністром оборони і висловив бажання
військову службу продовжити, але тільки в Українському
флоті. М.Хронопуло сказав, що займається комерцією, і
під час нашої розмови давав якісь телефонні доручення.
Не знаю причини запрошення, ймовірно, підбирав собі команду.
Але, переконавшись, що в мене є бажання служити, до кінця
не пояснив мети нашої зустрічі.
У цей час мені довелося тісно співпрацювати з керівництвом
Севастопольської міської Ради, особисто з її головою Іваном
Єрмаковим. Так, за його дорученням зустрічав і супроводжував
гостей міста, іноземних журналістів.
Цікавий факт. Одного разу супроводжував кореспондентів,
зокрема із США, акредитованих у Києві, Кристину Фриленд
і Джеймса Хілла, з якими був на зустрічі з командувачем
Чорноморським флотом адміралом І.Касатоновим.
Добре пам’ятаю, як після зустрічі з журналістами і фотографування
І.Касатонов з металом у голосі запитав мене, де ми разом
раніше служили. Я відповів: «На великому протичовновому
кораблі «Сообразительный», який перебував у складі дивізії
протичовнових кораблів». Це було найбільше бойове з’єднання
ЧФ, де І.Касатонов був начальником штабу. Я на цьому кораблі
мав обов’язки заступника командира з політичної частини.
Касатонов похитав головою і невдоволено щось сказав про
себе.
Тим часом я активно займався також депутатською діяльністю.
У той час на сесіях міської Ради Севастополя дуже багато
скарг висловлювалося на адресу місцевої торгівлі: приховування
дефіцитних товарів, зловживання з ціноутворенням тощо.
Будучи заступником голови Комітету з боротьби зі злочинністю,
на засіданні Комітету поставив питання про проведення
раптової перевірки декількох торговельних баз, магазинів.
Разом з головою Комітету Миколою М’якеньким доповіли про
свій намір заступнику голови Севастопольської міської
Ради Миколі Глушку. Він порекомендував мені особисто очолити
таку перевірку.
Підібрав, на мій погляд, чесних і принципових депутатів.
Заручився підтримкою міського Комітету народного контролю,
який очолював Леонід Грицунь. До речі, він твердо стояв
на позиціях розбудови Української держави і неподільності
її території і був моїм надійним ідейним колегою. Підтримую
з паном Леонідом зв’язки і по сьогодні. Перевірка вийшла
справді раптовою, було вилучено багато прихованого товару,
а також виявлено безліч різних недоліків. Але така діяльність
Комітету з боротьби зі злочинністю комусь у Севастополі
не сподобалась, і незабаром на одній із сесій міської
Ради певні сили добились того, що Комітет було скасовано.
Я це розцінив як злочинний вияв сучасних методів «цивілізованої»
діяльності місцевої мафії.
Після цього повернувся до роботи в депутатській комісії
з народної освіти, молоді, культури та спорту, де теж
різних питань вистачало.
Далі
До змісту Анатолій
ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження
Просвіта
