Анатолій
ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження
ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИЙ
РЕФЕРЕНДУМ ТА
ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СЕВАСТОПОЛІ
І НА ЧФ
Мене неодноразово запитували і запитують
по цей день: яким чином я став довіреною особою кандидата
в президенти України Леоніда Кравчука. До речі, мені судилося
бути його довіреною особою по місту Севастополю двічі
— в 1991 і в 1994 роках. Між іншим, останній раз навіть
відмовлявся від цієї нелегкої ноші, бо щойно був переведений
із Києва служити заступником начальника Севастопольського
військово-морського інституту, в квітні 1994 року, в зоні
відповідальності було більше п’яти тисяч чоловік, Севастопольська
організація Спілки офіцерів України висунула мене кандидатом
у депутати Севастопольської міської Ради. Але вибір знову
впав на мене. На ці та інші запитання читач найде відповідь
у книзі.
Добре пам’ятаю вересневий вечір 1991 року, коли в моєму
кабінеті пролунав дзвоник із Києва. Телефонував помічник
Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука Іван Тимченко,
який від імені Леоніда Макаровича запропонував мені стати
його довіреною особою під час виборів Президента України.
Відверто кажучи, дещо стримувала думка, чому саме на мені
зроблено такий вибір? Про це я і сказав пану Тимченку,
на що він, жартуючи, відповів, що про мою активну службову
і депутатську діяльність відомо в Києві. Чи так це було,
чи не так, але без подальших зайвих вагань я погодився.
Завдяки діяльності в ролі довіреної особи мені випало
бути безпосереднім учасником важливих подій та зустрітися
з багатьма визначними і цікавими людьми, що в той чи інший
спосіб причетні до становлення української державності
в кримсько-севастопольському регіоні, до питань Чорноморського
флоту, відродження і створення на його базі Військово-Морських
Сил України.
Перше ж спілкування з мешканцями Севастополя і моряками
Чорноморського флоту переконало: процес, який почався
в ім’я відродження української державності в Криму, Севастополі
і на Чорноморському флоті, сприймається неоднозначно.
Вже тоді на собі відчув, що перехід до ринкових відносин
буде ще важчим і у матеріальній, і психологічній сферах,
а тому слід чекати напруженого суспільно-політичного і
військового становища в регіоні.
Так, під час збору підписів за кандидата в президенти
Л.Кравчука лунали вигуки: «Навіщо нам президент України?»,
«Не допустимо націоналізму в Криму!», «Севастополь — це
Росія!» тощо.
Але було немало й тих, хто особисто підтримував мою діяльність
як довіреної особи. Ними перш за все стали ті, хто працював
разом зі мною.
Про це складне становище я доповів на зустрічі Леоніда
Кравчука з його довіреними особами 16 жовтня 1991 року
в Києві і підкреслив, що як би не складалися робочі плани
кандидата в президенти — Голови Верховної Ради України,
— він обов’язково повинен побувати в Севастополі і на
Чорноморському флоті, зустрітись з виборцями, відповісти
на їхні запитання. Треба віддати належне Леоніду Макаровичу:
він дуже уважно слухав, підтримав таку пропозицію і вже
через декілька днів прибув до Севастополя.
Мабуть, не всім відомо, яке непросте становище склалося
напередодні 22 жовтня 1991 року в Севастополі і на ЧФ,
тобто перед приїздом кандидата в президенти України. Виходячи
з цього, керівництво Криму і Севастополя підготувало декілька
варіантів супроводу Л.Кравчука з аеродрому Бельбек до
Севастополя.
Перша зустріч з кандидатом у президенти була запланована
з трудівниками морзаводу. Тому Л.Кравчуку було запропоновано
катер. Тим більше, що на шляху ймовірного пересування
високого гостя стояли групи пікетувальників з гаслами
і плакатами. Зустріч з ними не обіцяла нічого приємного.
Але Леонід Кравчук відразу ж зупинився на варіанті поїздки
автомобілями, щоб зразу ж запобігти можливим розмовам
про те, що Голова Верховної Ради України уникає дискусій
або побоюється людей, тому, мов, проник на завод таємно.
Доїхали без будь-яких пригод і несподіванок.
Присутні на тій зустрічі, мабуть, добре пам’ятають, яке
велике враження справив виступ кандидата в президенти
України. У залі, як мовиться, ніде було яблуку впасти.
На всі запитання люди почули обґрунтовані і конкретні
відповіді. Завершуючи зустріч, генеральний директор заводу
Анатолій Череватий відверто сказав, що не сподівався на
такий наслідок. Уже виходячи із залу, Леонід Кравчук дав
коротке інтерв’ю головному редактору Севастопольського
телебачення Борису Ескіну і кореспонденту СТБ Ларисі Кужановій.
Так же конструктивно пройшла зустріч Л.Кравчука і з моряками-чорноморцями
в Будинку офіцерів флоту, хоча була спроба її зірвати.
У залі знаходилось близько двох десятків членів РРК (Республіканський
Рух Криму) на чолі з депутатом Севастопольської міськради
О.Кругловим. Вони з піною на губах доводили, що Україні
флот не потрібен через неспроможність забезпечувати і
фінансувати його.
Однак у залі не було російських прапорів. Дуже приємно
було бачити на балконі три Державних прапори України,
які принесли з собою члени Севастопольського товариства
української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта».
Наступного дня Л.Кравчук збирався взяти участь у сесії
Верховної Ради Криму, куди запросив і мене. Я запропонував
йому знайти можливість зустрітися в Сімферополі з капітаном
3 рангу Сергієм Усовим, кандидатом історичних наук, фахівцем
з питань Криму та історії кримських татар. Леонід Кравчук
відразу ж погодився, і наступного дня у них відбулася
розмова.
А тепер трохи докладніше про участь кандидата в президенти
України Л.Кравчука в роботі Верховної Ради Криму.
На початку засідання Микола Багров запросив його до президії
сесії, але не встиг Леонід Кравчук сісти за стіл, як депутат
Ю.Мєшков у мікрофон заявив, що він проти подальшої роботи
сесії, оскільки Л.Кравчук є Головою Верховної Ради іноземної
держави. Декілька депутатів підтримали Ю.Мєшкова. Довго
лунали вигуки, зал шумів, галасував. Треба було бачити,
яку витримку виявляв Леонід Кравчук, коли деякі депутати,
особливо Левченко і Мєшков, навіть ображали його.
Сесія продовжила свою роботу тільки після голосування,
коли було вирішено залишити Л.Кравчука в президії і надати
йому слово.
Незважаючи на такий «теплий» прийом, кандидат у президенти
України виступив дуже спокійно, впевнено, аргументовано
і конкретно. Відчувалося, що це говорить, без сумніву
і перебільшення, досвідчений державний діяч.
Я сидів у залі і добре бачив, з якою великою зацікавленістю
сприймається його виступ. До речі, багато хто з депутатів,
у тому числі і я, вперше почули з уст Леоніда Кравчука
про те, що саме він, як Голова Верховної Ради, багато
зробив для того, щоб Крим став автономною республікою
у складі України. Пам’ятаю: в душі навіть висловив докір
йому за такі дії.
Бо вийшло так, що Україна створила сама для себе вогненебезпечний
прецедент у Криму, узаконивши «унікальне» у світовій практиці
«адміністративне утворення» — республіку в республіці.
Згадав, як проводилась у той час шоу-кампанія в Криму
за створення на базі Кримської області Автономної Республіки
Крим. Мені, як депутатові Севастопольської міської Ради,
довелося бути на сесії, яка розглядала питання про ставлення
Севастополя до Кримської автономії. На сесії був присутній
секретар обкому партії Леонід Грач, який усіляко агітував
за автономію Криму.
Я і ще декілька депутатів з цим не погоджувалися. На наші
запитання Л.Грачу, чому саме стане краще жити кримчанам,
конкретної відповіді я не отримав, як і на запитання стосовно
того, на скільки зросте управлінський апарат республіки
Крим порівняно з існуючим в області.
Як потім стало добре відомо, що не думкою про покращення
долі простих людей керувалися тоді деякі політикани.
Особливо доказовим і доречним у виступі кандидата в президенти
України виглядав аналіз так званої українізації Криму,
на чому спекулювали деякі місцеві політики і засоби масової
інформації.
Леонід Кравчук оголосив такі факти: в Криму проживає понад
600 тисяч українців, але на півострові немає жодної української
школи, остання українська газета закрита, навколо лунає
лише російська мова, ані в селі, ані в місті немає назви
крамниці, перукарні чи зупинки автотранспорту українською
мовою. То де ж та українізація, якою залякують людей?
На думку Леоніда Кравчука, заяви про українізацію Криму
— це не політика, а політиканство, через те він порекомендував
усім народним депутатам, відповідним керівним органам
негайно зайнятись дійсними питаннями людей і не замилювати
їм очі. Зал зааплодував.
Треба відзначити, що подібна зустріч відбулася і на птахофабриці
«Південна» у Сімферопольському районі.
Таким чином, навіть короткочасне перебування Леоніда Кравчука
в Криму (Севастополь, Сімферополь, Чорноморський флот)
справило велике враження у багатьох людей, яким сподобались
його погляди на майбутні шляхи розвитку України як незалежної
демократичної держави.
Не випадково, що під час виборів 1 грудня 1991 року по
27-му виборчому округу (місто Севастополь і ЧФ) за Леоніда
Кравчука як кандидата на посаду Президента України проголосувало
понад 57% виборців.
Треба зауважити, що добре сприймала аудиторія у Севастополі
на кораблях і частинах флоту виступ ще одного кандидата
в президенти України — В’ячеслава Чорновола. Велике враження
на людей він справив своєю впевненістю у вірності обраного
шляху незалежною Україною, наведенням яскравих фактів
незламної боротьби за неї багатьох українських патріотів,
серед яких у числі перших стоїть і його ім’я.
Не можна було відмовити пану В’ячеславу і в доброму ораторському
мистецтві, і навіть дипломатичному артистизмі. Після його
яскравого виступу зрозумів, що у мого кандидата в президенти
України В.Чорновіл — найсерйозніший суперник. Так воно
згодом і сталося.
Однак процес українського державотворення багатьом на
півострові залишався чужим. Протиукраїнські настрої особливо
стали поширюватися після розпаду СРСР. Місцеві засоби
масової інформації частіше й агресивніше писали про наступ
українського націоналізму, про те, що Крим, Севастополь
і Чорноморський флот ніколи не були і не будуть у складі
України. При цьому замовчувалося, що день за днем Україну
дедалі більше і більше визнавали цивілізовані країни світу
як суверенну державу разом з Кримом і Севастополем.
Настав і такий час, коли дехто з керівників командних
і виховних органів Чорноморського флоту став відкрито,
інколи у брутальній формі, висловлювати своє незадоволення
тим, що я дав згоду бути довіреною особою Леоніда Кравчука.
Такі думки висловлювали і мої колишні підлеглі офіцери.
Дехто з них договорився до того, що незабаром все повернеться
назад і що мені з моїм прізвищем в Українському флоті
робити буде нічого, оскільки мене позбудуться. Вони зовсім
не сприймали те, що я українець, що мої мати й батько
українці і що поховані вони на українській землі. Не бралося
до уваги і те, що я народився в невеличкому селі Санжарівка
Артемівського району Донецької області. До речі, моя дружина
і її батьки теж українці родом із Донецької області. Та
це нікого не цікавило.
Не випадково під час виборчої кампанії з боку командування
флоту, відповідних виховних органів я не мав жодної офіційної
підтримки, начебто я діяв сам по собі, а флот сам по собі.
Мені не дали можливості побувати ні на одному кораблі
Чорноморського флоту, розповісти морякам про кандидата
в президенти України, про його цікаву і змістовну передвиборчу
програму, яка в народі отримала назву «Програма 5«Д».
(Державність, Демократія, Достаток, Духовність, Довір’я.)
А коли висловив бажання побувати хоча б на кораблях свого
з’єднання, мені заявили, що недоцільно тривожити людей.
Хай самі вирішують, за кого голосувати.
Незважаючи на те, що певні політичні сили і командування
Чорноморського флоту відкрито проводили протиукраїнську
політику і розпочали кампанію за проведення референдуму
в Криму з метою скасування акту 1954 року про його передачу
Росією Україні, знайшлось немало щирих патріотів серед
офіцерів, мічманів Чорноморського флоту та членів їх сімей,
а також цивільних, які самовіддано працювали для подальшого
впровадження української державності в Криму і Севастополі.
З великою повагою і вдячністю за допомогу і підтримку
називаю ім’я Віктора Задояна, капітана 1 рангу в запасі.
Не було дня, щоб він не телефонував і не розповідав мені
про свою конкретну роботу для підготовки до референдуму
і виборів Президента. Саме завдяки йому напередодні референдуму
у Севастополі було розклеєно і розповсюджено Звернення
Верховної Ради України до народу. Мені ще доведеться розповідати
про активну і конкретну діяльність Віктора Задояна, який
чимало зробив для створення ВМС України.
Щирим патріотом України хочу назвати і Олександра Михайловича
Скляра. Ще молодою людиною під час будівництва Севастополя
він був тяжко травмований і став інвалідом першої групи.
Але духом не занепав. Вів дуже активну громадську діяльність,
про яку відомо не тільки мешканцям Північної сторони Севастополя.
О.Скляр доказово розповідав виборцям про необхідність
референдуму, про прагнення України стати справді незалежною
державою. Ми підтримуємо добрі стосунки між собою і сьогодні.
Була конкретна допомога і від депутатів Севастопольської
міської Ради. Активну роботу з виборцями проводив капітан
3 рангу Вадим Махно. З ним ми з першого дня ввійшли до
організаційної групи, яка стала ядром для створення штабу
і органів управління ВМС України.
Не можу не згадати і капітана 1 рангу Володимира Тищенка,
який проходив службу в апараті помічника командувача ЧФ
з роботи із особовим складом. До речі (Володимир мій однокашник
по училищу), раніше ми проходили службу в одному з’єднанні
флоту, дружили сім’ями.
Перебуваючи у відпустці, він разом з дружиною Ольгою збирав
підписи на підтримку Л.Кравчука серед військовослужбовців
і мешканців міста Севастополя.
Слова вдячності за підтримку висловлюю і депутатам міської
і районних Рад Севастополя Едгару Костоломову, першому
заступнику голови міськвиконкому; Миколі Глушку, заступнику
голови міської Ради; Миколі Даниленку, Ігорю Тенюху, Віктору
Заїчку, у той час директору ПТУ, в кабінеті якого я друкував
необхідні документи для ведення виборчої кампанії; Василеві
Краснову; Василеві Онищуку; капітану 1 рангу Валентину
Польовому; Валерієві Медведю; Іванові Куликову; Сергієві
Рибаку; Володимирові Стороженку; Павлові Власенку; Іванові
Гусару; Василеві Домашенку; Григорію Луцаєві; Казбеку
Шовгенову; Людмилі Ганжі; Марії Мотрук, а також військовослужбовцям
Чорноморського флоту і мешканцям Севастополя: Іванові
Алесіну, Леоніду Грицуню, Сергієві Галічкіну, Миколі та
Марії Субтельним, Тетяні Дишлюк, Ніні Коваленко, Сергієві
Приходьку, Аркадію Красавіну, Василеві Кривенку, Володимирові
Мартиненку, Анатолієві Магалясу, Галині Світличній, Василеві
Ткачу, Миколі Горбатенку, Іванові Родіонову, Геннадію
Черепанову, Іванові Шевченку, Іванові Матвійчуку та багатьом
іншим.
Треба віддати належне і Іванові Єрмакову
— голові Севастопольської міської Ради, який створив для
мене, як довіреної особи, відповідні умови для роботи,
надавав всіляку допомогу.
Конкретно допоміг Володимир Цуман, депутат міської Ради,
начальник Управління зв’язку Севастополя. Він організовував
передачу постійних оперативних зведень до Центральної
виборчої комісії Києва про хід референдуму та вибори Президента
України.
Реальну допомогу я отримав також від керівництва і кореспондентів
Севастопольського телебачення та радіо: Федора Кужима,
Бориса Ескіна, Ірини Котвалюк, Лариси Кужанової, Наталії
Кравчук, Анатолія Бальчоса, які організовували напередодні
виборів мої теле- і радіоінтерв’ю.
Референдум пройшов успішно. У ньому взяли участь 97% моряків,
причому майже 75% виборців Севастопольської округи (в
якій я працював) підтримали Акт державної незалежності
України.
Для такої перемоги були й інші об’єктивні підстави, про
які писав кореспондент капітан 2 рангу В.Пасякін у газеті
ЧФ «Флаг Родины».
Його стаття «Кто кормит Черноморский флот и Севастополь,
почему черноморцы проголосовали за независимость Украины?»
мала об’єктивний характер, хоча автора, як спецкора газети
«Красная звезда» на ЧФ, не можна аж ніяк запідозрити у
лояльності до України.
Черноморский флот, основная часть которого дислоцирована
на территории Украины, проявил высокую активность во всеукраинском
референдуме. 75% воинов-черноморцев проголосовали за независимость
Украины. Многих такая большая цифра удивила. Думали, что
«российский» флот выступит против «украинизации». Чем
объяснить, что большинство черноморцев отдало голоса за
независимость Украины? Суммируя мнения, можно назвать
несколько факторов: Украина проявляет неподдельную заинтересованность
в судьбе флота. Россия же, имея Северный, Тихоокеанский
и Балтийский флоты, индифферентна к Черноморскому; основные
силы флота находятся на территории Украины, и она должна
вершить судьбу; в составе Черноморского флота много украинцев
среди офицерского и мичманского состава, который является
костяком флота. Значительная часть воинов срочной службы
также украинцы. Особенно повысился их процент после новой
системы призыва, когда призывников с Украины не могут
послать служить без их воли за пределы республики. Или
такой факт: 98% поставок черноморцам производит Украина.
Цифры убеждают лучше всяких призывов и лозунгов. Тем более,
касающиеся продовольствия. Ведь голодное время наступает.
Аналогичная ситуация с Севастополем — городом русских
моряков. Накануне референдума начальник городского управления
торговли А.Толок опубликовал в «Славе Севастополя» заметку
«Кто нас кормит?», в которой обнародовал такие цифры:
ежегодно в Севастополе реализуется 278 тысяч тонн продовольственных
товаров. Большая часть из них (77%) завозится из областей
Украины, 11% — из Крыма, а оставшиеся 12% вырабатываются
на месте из завозного сырья. Так что цифра 75% обусловлена
целым рядом факторов, не учитывать которые сегодня нельзя.
Як бачимо, цифри красномовні і переконливі.
На жаль, об’єктивні оцінки та судження деякі представники
місцевої влади та командування ЧФ не врахували у своїй
діяльності і весь час неправильно тлумачили всі факти.
Як показали подальші події, для багатьох з них це стало
нормою їхньої особистої поведінки в суспільстві.
Разом із будівництвом української державності йшло зародження
і формування однієї із найважливіших її будов — Збройних
Сил.
Варто підкреслити, що ще 16 липня 1990 року в Декларації
про державний суверенітет України вищим законодавчим органом
держави — Верховною Радою — було визначено юридичне право
України на власні Збройні Сили, а також закладено основні
принципи військової політики держави.
Потім були прийняті «Акт проголошення незалежності України»,
постанова «Про військові формування на Україні», «Концепція
оборони і будівництва Збройних Сил України», закони України
«Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про
соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів
їх сімей», «Про загальний військовий обов’язок та військову
службу».
Були затверджені текст військової присяги на вірність
народу України і положення про порядок приведення військовослужбовців
до неї. Всі ці важливі документи і стали тим міцним фундаментом,
на якому базується будівництво українського війська.
На жаль, ці необхідні військові документи і закони Української
держави ігнорували засоби масової інформації Криму, Севастополя
і Чорноморського флоту. Більше того, в газетні кіоски
не надходили газета Верховної Ради «Голос України» і газета
Збройних Сил України «Народна Армія». Зараз добре відомо,
з якою метою це все робилося.
Та задля об’єктивності треба нагадати, що газета ЧФ «Флаг
Родины» передрукувала статтю міністра оборони України
генерал-полковника К.Морозова «Быть с народом в решающий
период его истории» з газети «Народна Армія» за 22 листопада
1991 року, в якій розробляється концепція оборони і створення
Збройних Сил України. Міністр оборони публічно заявив,
що Військово-Морські Сили України будуть створюватись
на основі певної частини Чорноморського флоту. Дуже детально
пояснив механізм переходу військовослужбовців на службу
до Збройних Сил, а також процес складання присяги на вірність
народу України, зупинився на законах, які приймаються
нашою державою, про забезпечення гарантій прав і свобод
військовослужбовців.
Однак командування ЧФ, перш за все його керівні органи
з роботи із особовим складом, не привернули увагу моряків-чорноморців
до дуже злободенного на той момент державного документа.
Більше того, вони його всіляко замовчували, утворивши
інформаційну блокаду на флоті.
Із грудня 1991 року, особливо після розпаду СРСР, в засобах
масової інформації Криму і Севастополя почали ще рясніше
друкуватися різні пасквілі, заяви і статті різноманітних
українофобів, для яких головним було вилити якомога більше
бруду і гидоти на Україну і тих, хто свідомо підтримував
будівництво української державності. Для більшої переконливості
зверну увагу лише на одну далеку від правди статтю «Пиррова
победа» раніше згадуваного депутата Севастопольської міської
Ради О.Круглова в газеті «Слава Севастополя».
...В референдуме и выборах принял участие личный состав
ЧФ лишь на тех кораблях и в частях, где верховодят националистически
и сепаратистски настроенные офицеры. Именно эти офицеры,
моряки-черноморцы в свое время клятвенно присягнувшие
на верность Союзу, совершив присягоотступничество, содействовали
его дальнейшему развалу. И вина за это в огромнейшей степени
ложится, в частности, и на депутата Севастопольского городского
Совета капитана 1 ранга Данилова, доверенное лицо кандидата
в президенты Л.Кравчука, горячо ратовавшего за него и
его идею отдельного украинского государства, на капитанов
3 ранга Махно и Тенюха, капитан-лейтенанта Гука и других.
Им за это в свое время придется ответить. И вовсе не обязательно,
как это было прежде, но что на них ляжет позорное клеймо
бесстрастной истории — это уже точно!
Історія, справді, вже дає відповідь, хто йде шляхом цивілізованого
розвитку, а хто ставить палиці в колеса, щоб повернути
її назад.
Мені і багатьом іншим не була зрозумілою безпідставна
і образлива критика на діяльність першого всенародно обраного
Президента України Леоніда Кравчука з боку проросійських
сил у Криму і Севастополі.
Заради об’єктивності треба нагадати такий факт. Десь у
середині грудня 1991 року, майже через два тижні після
обрання Л.Кравчука Президентом України, він, на прохання
Президента Росії Б.Єльцина, розпорядився відправити до
Москви три залізничних потяги: один з хлібом, другий —
з м’ясом і третій потяг — з цукром. Про це сповіщалося
в пресі. Між іншим, такий жест доброї волі щодо російської
столиці з боку нашого Президента не підтримали деякі лідери
демократичних партій і організацій в Україні. Їх можна
зрозуміти.
Але не можна зрозуміти тих «борців» у Росії, хто за політичними
амбіціями не здогадався навіть подякувати Президентові
України Л.Кравчуку.
Більше того, його не підтримав Президент РФ Б.Єльцин.
Багато хто, сподіваюсь, пам’ятають, коли у привітанні
з Новим 1992 роком Леонід Кравчук сповістив про те, що
російське керівництво прийняло рішення про впровадження
вільних цін і не підтримало його прохання поки що цього
не робити, а враховуючи те, що Україна і Росія знаходяться
в одній карбованцевій зоні, провести цей валютний процес
повільно.
На жаль, цього не трапилось, і незабаром ціни на всі види
товарів і послуг стрімко підвищились, а за ними інфляція
і гіперінфляція, до того ж грошові вклади громадян України
в ощадних касах, а це 83 мільярди крб., опинилися в державному
банку в Москві.
З цього драматичного факту, який дуже боляче вдарив по
простому народові, особливо людях похилого віку, стало
зрозуміло: уся подальша діяльність першого Президента
незалежної України буде постійно відчувати тиск Москви.
Це стало ще більш очевидним, коли Б.Єльцин під час перебування
на одному з авіаційних заводів на Уралі заявив, що коли
треба буде, ми нафтокраник перекриємо, і вона (тобто Україна)
сама до нас приповзе.
Виходячи з цього, керівництву нашої держави доводилося
проводити дуже гнучку та виважену зовнішню і внутрішню
політику, щоби якимось чином не загострити наші відносини
з Росією, які б могли привести до непередбачуваних наслідків.
І те, що цього не трапилося в Україні, ніхто не загинув
за незалежність держави, немає конфліктів на національному
підґрунті — великий історичний здобуток нашого першого
Президента Леоніда Кравчука.
Не випадково: в народі саме про нього з’явився анекдот
про те, що Л.Кравчук під час дощу не користувався парасолькою,
бо вмів проходити між його краплинами. Але це треба було
вміти робити.
Водночас першому Президентові бракувало рішучості, коли
дійсно цього вимагали обставини, думка міжнародного співтовариства,
закони України і просто здоровий глузд. І цього дуже бракувало,
коли постала проблема Чорноморського флоту і відродження
на його базі, розташованої на теренах нашої держави, Військово-Морських
Сил України.
Але ж сказано: двічі в одну воду не ступають.
Далі
До змісту Анатолій
ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження
Просвіта
