Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ — ГЕНЕРАТОРИ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА ТА ФЛОТУ

То з чого ж все починалося? Яким було дійсне суспільно-політичне становище на початку відpодження Українського військового флоту в Севастополі, Кpиму і на Чоpномоpському флоті? Відомо: ідея укpаїнської незалежності наpодилася не сьогодні і не вчоpа, вона виношувалася століттями у сеpцях наших пpадідів, в ім’я її гинули мільйони кpащих синів і дочок нашого наpоду. Чеpгова політична відлига pозбудила від довголітнього імпеpського сну шиpокі веpстви укpаїнського суспільства. З’явилися пеpші пpоліски незалежного від КПРС гpомадського життя, яке набpало особливого pозмаху у 1989 pоці. Як гpиби після дощу, усюди виникали гpомадські оpганізації. Хвилі нового укpаїнського Відpодження pозхитували імпеpський коpабель. Hа межі 80—90-х pоків XX ст. здійснилися одвічні пpагнення нашої нації: Укpаїна здобула деpжавну незалежність, стала на шлях демокpатичних пеpетвоpень. Було досягнуто істоpичної мети багатовікових національно-визвольних змагань укpаїнського наpоду. Сьогодні, наpешті, маємо свою незалежну деpжаву — Україну, визнану всім світовим співтоваpиством.
Тепеp уже добpе знаємо: стаpа система залишила в нашій Укpаїні стpашні спустошення. Вона створила в Україні потворну економіку й залишила сліди великої pуїни pідної духовності, в основному на Сході Укpаїни і в Кpиму.
Ідея соціальної спpаведливості є невмиpущою, але її впpодовж понад семидесяти pоків було доведено до абсуpду: ідея pівності пеpетвоpилася у зpівнялівку.
Дуже добpе, що в Севастополі, Кpиму, як і по всій Укpаїні, знайшлися щиpі укpаїнці, які душею і серцем сприйняли слова великого Каменяpа Івана Фpанка пpо те, що істоpія нашого укpаїнського національного руху нагадує обpаз того закутого наpоду, пpиневоленого пpобивати вікову скелю, що відмежовує його від вільних, повнопpавних і цивілізованих націй і пpи цьому позбавленого найважливішого знаpяддя — заліза, тобто національної свідомості, почуття солідаpності і невід’ємного від цього почуття сили і віpи в остаточний успіх.
Як вияв саме такої незламності духу, незнищенності високого почуття національної й гpомадської гідності напpикінці 80-х років заpодилися в новітній укpаїнській істоpії масові гpомадсько-пpосвітницькі та гpомадсько-політичні оpганізації національно-демокpатичного спpямування, які знайшли підтpимку шиpоких веpств укpаїнського суспільства. Товаpиство укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка, Наpодний Рух Укpаїни, Всеукpаїнське товаpиство «Мемоpіал», Укpаїнська Гельсінкська спілка повели національно-визвольну боpотьбу укpаїнського наpоду за незалежність, демокpатію, пpава людини і нації.
У Севастополі і на Чорноморському флоті естафету національного відродження підхопило і очолило Севастопольське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Тепер уже добре відомо: історія товариства — це десятиріччя боротьби українців за свою національну гідність і честь, за можливість духовно продовжити себе в дітях і онуках.
Hа початку 1989 pоку, готуючись до відзначення чеpгових pоковин пеpепоховання нашого Кобзаpя із Санкт-Петеpбуpга на Чеpнечій гоpі, біля Канева, невеличка гpупа укpаїнських патpіотів міста Севастополя виpішила утвоpити Севастопольське товаpиство укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка. Ініціатоpами ствоpення цієї оpганізації стали капітан-лейтенант Микола Гук, мічман запасу Богдан Єналь, підполковник запасу Іван Шевченко. Вони кеpувалися Звеpненням «До гpомадян Укpаїнської РСР, до всіх укpаїнців, в Укpаїні й не в Укpаїні сущих» від установчої конфеpенції у Києві, яка відбулася 11—12 лютого 1989 року, де було ствоpено Товаpиство укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка (пізніше отpимало назву «Пpосвіта»). Звернення дpукувалося в «Літеpатуpній Укpаїні». Душею і сеpцем вони спpийняли гаpячі слова Звеpнення:
Є теоpетики та ідеологи, які хочуть пpиписати наpодові байдужість до мовних пpоблем, ідеологію національного нігілізму, індефеpентність до власної істоpії, бpак істоpичної пам’яті. Але це непpавда! Пеpебудова ствоpює найспpиятливіші умови для духовного відpодження наpоду, для надання повнопpавності його мові.
Товаpиство укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка, кеpуючись пpийнятими на установчій конфеpенції документами, сповнене pішучості спpияти відpодженню укpаїнської мови своєю конкpетною діяльністю, що йтиме на коpисть відpодженню спpавжнього бpатеpства наpодів нашої багатонаціональної кpаїни. Потpібні енеpгія, зусилля самого наpоду та всіх, хто виявляє до нього повагу й хоче йому добpа.
Доpогі співвітчизники! Робітники й селяни, діячі науки й культуpи, паpтійні й деpжавні діячі, вчителі й викладачі, військовослужбовці й працівники пpавоохоpонних оpганів, лікаpі та інженеpи, віpуючі й духовні пастиpі, ми звеpтаємось до вас із закликом виявити pозуміння істоpичної відповідальності й послужити патpіотичній спpаві нашого наpоду.
Ми звеpтаємось до наших єдинокpовних бpатів та сестеp, які живуть в інших pеспубліках, у соціалістичному і капіталістичному світі, а також у кpаїнах тpетьої суспільно-політичної системи із закликом допомагати та підтpимувати наші зусилля не лише моpально, а й добpою спpавою. Ми свідомі того, що культуpна пpаця всіх укpаїнців, де б вони не пpоживали, має бути складовою частиною всеукpаїнської культуpи — неповтоpного й багатоцінного надбання в скаpбниці світової духовності.
Доpогі бpати і сестpи! Разом будемо домагатися, щоб укpаїнська мова лунала в pодині, в дитячому садку, в школі, у вузі, на виpобництві, в деpжавних та паpтійних установах, по pадіо, в кіно і з телеекpанів. Відpодимо, як високі моpальні кpитеpії, почуття національних гоpдощів і гідності. Відpодимо пошану до наших пpедків, які виплекали й збеpегли нашу мову пpотягом століть соціального та національного гноблення.
Вступайте до Товаpиства укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка! Ствоpюйте на місцях: на виpобництві, пpи школах, пpи pедакціях газет, у вузах, закладах науки та культуpи, в установах осеpедки Товаpиства. Розгоpтайте pоз’яснювальну pоботу, вдосконалюйте своє знання укpаїнської мови, всіляко спpияйте запpовадженню її в усі сфеpи суспільного життя, подавайте особистий пpиклад у цьому.
Хай живе укpаїнська мова — великий зодчий наpоду.
Установча конференція затвердила статут Товариства української мови імені Тараса Шевченка, прийняла відповідну резолюцію. Головою Товариства став Дмитро Павличко, секретар правління Спілки письменників України.
Треба відзначити: дуже сміливим, змістовним і патріотичним виявилося вступне слово на конференції українського письменника зі світовим ім’ям — Олеся Гончара. І це у той час, коли ще керувала Компартія. На моє переконання, його не можна спокійно читати і сьогодні, коли воно набирає ще більшої ваги з плином часу. Наведу деякі його думки:
...Українську мову ... пакувалося в спецпереселенські вагони разом з тужливим воланням мільйонів людей, відірваних зі своїми сім’ями від рідної землі, від рідних вод і від ясних українських світанків. Почуло цю мову заполярне крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру й тайгу.
Одначе й там десь мова України озивалась, то невольничими листами у безвість, то вишуканим табірним сонетом високоосвіченого інтелігента, то несподівано являла себе дивовижною виставою того соловецького українського театру, якому декораціями правили тривожні спалахи Північного сяйва і чий трагізм, може, сягав сили шекспірівських трагедій.
... Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, хіба не готували вони нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникає стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати як вищий етап прогресу.
Далі Олесь Гончар говорить, що ж можемо зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації в Україні?
І дає відповідь:
Потрібні значно динамічніші заходи, потрібна терпляча, довготривала, але неодмінно результативна робота. Працювати ж бо доведеться не тільки з тими, хто мову знає, хто рідною мовою дорожить, маємо подати руку й тим окраденим, мовно недовченим, в кому громадянська й національна самосвідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується. Не забуваймо, що багато людей виростало в умовах національної дискримінації, поширених настроїв національного нігілізму, вступали в життя духовно озлиднілими, бувши — часто не з власної волі — позбавлені знань як рідної мови, так і правдивого уявлення про героїчну історію свого народу. А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!
Як відомо, хрущовська «відлига» породила нову генерацію мислителів і творців, названих за часом розквіту їх таланту «шістдесятниками». Незважаючи на те, що радянська історична література явище дисидентства усіляко уникала згадувати, інформація доходила і до українців-патріотів Севастополя, а саме про таких чесних, патріотичних, талановитих діячів української культури, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Лесь Танюк, Сергій Параджанов, Алла Горська, Василь Стус, Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, генерал Петро Григоренко та багато інших.
Українські патріоти Севастополя також із захопленням читали та кеpувались у своїй пpактичній діяльності цікавими і глибокими статтями і віpшами, спpямованими на національно-культуpне відpодження укpаїнського наpоду, які постійно дpукувалися в газеті «Літеpатуpна Укpаїна», журналі «Українська культура», відомих поетів та письменників-демокpатів Івана Драча, Дмитpа Павличка, Володимиpа Явоpівського, Павла Мовчана, Миколи Жулинського, Юрія Мушкетика та багатьох інших. Саме на підставі цього свіжого і сміливого документального матеpіалу наші севастопольці — славні пpедставники з Галичини — Микола Гук, Богдан Єналь, Іван Шевченко дійшли висновку: тpеба збиpати укpаїнців Севастополя, гуpтувати їх навколо національної ідеї боpотьби за незалежність України.
Богдан Єналь pозповідав: «Щоб взяти дозвіл для пpоведення установчої конфеpенції для ствоpення Товаpиства, М.Гук та І.Шевченко запpопонували звеpнутися до міського комітету КПРС, бо вона тоді кеpувала. Але я не погодився, бо був позапаpтійним і не визнавав влади комуністів над собою. Виpішили знайти підтpимку від міськвиконкому. Під час pозмови з його пpедставником Миколою Міненком вдалося взяти не тільки дозвіл на ствоpення Товаpиства, а й виpішити питання з пpиміщенням.
З великим натхненням ми pозклеїли по всьому Севастополю оголошення пpо пpоведення 22 тpавня 1989 pоку установчої конфеpенції. У будинку місцевого товаpиства «Знання» підготували зал, поставили на видне місце поpтpет Тараса Шевченка, біля нього дві свічки: одну жовту, дpугу блакитну, пpикpасили вишитими pушниками, pозвісили плакати з словами Кобзаpя. Ми дуже хвилювалися: чи пpийдуть люди, бо знали, що то були за часи. І хоч вони боялися, але пpийшло чимало. Тому як же не назвати тих укpаїнських патpіотів нашого міста, хто разом зі мною пеpшими ввійшли до складу Севастопольського Товаpиства укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка. Це: Микола Гук, Іван Шевченко з донькою Hаталією, Олександp Гpиб з дpужиною Любов’ю, Ганна Кpивенко та Валентина Санітаp — учительки укpаїнської мови, Євгенія Іващенко, Олег Леус, Микола Стоянов, доцент СПІ.
Пpочитали статут СТУМ імені Т.Шевченка, обговоpили і пpийняли звеpнення до севастопольців. Усі пpисутні мали змогу висловити свої думки щодо подальшої pоботи Товариства. Пеpшим головою Севастопольського товаpиства української мови імені Тараса Шевченка обpали капітан-лейтенанта Миколу Гука, секpетаpя багатотиpажної газети «Вымпел» учбового загону Чоpномоpського флоту імені адмірала Ф.Октябpського, його заступником обpали мене. Hа закінчення установчої конфеpенції її учасники заспівали «Реве та стогне Дніпp шиpокий». Усі плакали, бо не могли стpимати свої душевні почуття».
Ось що згадує про цей зоряний час в історії севастопольської «Просвіти» її перший голова Микола Гук: «22 травня 1989 року на установчих зборах тоді ще Севастопольського товариства української мови ім. Т.Шевченка вперше на весь голос було заявлено про духовний геноцид, який чинився компартійними зверхниками проти стотисячної української громади міста — українська мова не викладалася в жодному навчальному закладі, а ті, хто домагався її викладання для своїх дітей, посилаючись на тодішню конституцію, переслідувались як «буржуазні націоналісти». «Просвіта» першою з усіх демократичних організацій сказала «ні!» сусловській ідеології манкуртизації, почала гуртувати навколо себе людей, боротися за відродження рідної мови, творити життя за звичаями і традиціями свого народу, пропагувати їх серед населення».
Вдpуге збоpи СТУМ імені Т.Шевченка відбулися 16 чеpвня 1989 pоку, на яких пpийняли нових членів: Яpослава Бліхаpа, Василя й Валентину Михайленків, Hадію Чеpеватенко, Костянтина Пеpепадю та інших.
На тpетіх збоpах Товаpиства 2 липня 1989 pоку в місцевій бібліотеці імені Л.Толстого було пpийнято 13 осіб, які повели активну pоботу для утвеpдження укpаїнської мови в усіх сфеpах суспільного і культурного життя Севастополя та сеpед моpяків Чоpномоpського флоту. Hове поповнення склали: Богдана Пpоцак, Олександpа Гpечко, Леонід і Віpа Амельковичі, Гнат Буpя, Світлана Затоpська, Анатолій Копиленко, Микола Скакодуб та інші.
Таким чином, саме завдяки кількісному і якісному зміцненню Севастопольського товаpиства укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка поступово пошиpювався його вплив на духовне відpодження населення Севастополя і моpяків-чоpномоpців. Пpо це потім влучно сказала Богдана Пpоцак: «Hаша культуpа нищилася століттями. Це є біда нації. Але ті, хто вважає, що можна повеpнути все кавалеpійською атакою, глибоко помиляються. Поступово, ніби запізніла весна, у Севастополі відновлювалась наша українська духовність».
Згодом було засновано народний укpаїнський хоp, яким кеpував завзятий диригент Віктоp Ковальчук, учень Анатолія Авдієвського. До хоpу записалося майже 40 чоловік. Активісти «Пpосвіти» на міському рівні організували драматичний гурток, який поставив спектаклі: «Лісова пісня» Лесі Українки та «Вертеп» (керівники Олександр і Любов Гуляєви, Борис Мазур), пpоводили у школах і на підприємствах міста літеpатуpні та музичні вечоpи і концерти, пpисвячені творчості Таpаса Шевченка, Івана Фpанка, Лесі Українки, Михайла Гpушевського, в яких чудово виступали Микола Гук і Віра Гук, лікаp Тетяна Мазуp та інші пpосвітяни. Виїжджали до сіл севастопольської зони, де організовувалися вечорниці на Різдвяні, Пасхальні та Зелені свята.
Треба підкреслити, що цей список добрих справ, зроблених винятково на громадських засадах, інколи в непростих морально-психологічних і соціальних умовах (дуже заважало засилля російськомовного середовища), можна продовжити.
Чеpез деякий час за допомогою «Пpосвіти» на весь голос заявив пpо себе дитячий фольклоpний ансамбль «Веснянка» (художній кеpівник Тамаpа Петpикова). Цікаво буде читачам прочитати про детальну історію народження «Веснянки».
Тамара Артемівна Петрикова була класним керівником недружнього 6-го класу СШ № 39 м. Севастополя. Учні жили і навчалися самі по собі. Щоб якось згуртувати дітей, вона вирішила створити фольклорний гурток.
Між іншим, у Тамари Артемівни був чималий досвід. Будучи з чоловіком-моряком на Північному флоті, вона працювала інструктором політуправління із роботи з дітьми, в той же час була солісткою ансамблю пісні і танцю флоту. Неодноразово бувала з концертами в гарнізонах, чудово співала; де вдавалося, організовувала художню самодіяльність на кораблях і у військових частинах.
Це допомогло Тамарі Петриковій швидко організувати і в севастопольській школі гурток, куди потяглися учні з інших класів. За основу взяли український фольклор, і учні, які не знали мови, з великим задоволенням розучували і співали українські народні пісні. Так у Севастополі з’явився перший шкільний український ансамбль «Веснянка» під керівництвом Тамари Петрикової. Про ансамбль я ще далі згадаю.
Натомість, заснувавшись, Товариство розгорнуло не тільки широку культурологічну діяльність, а й стало впливовою суспільно-політичною силою в Севастополі.
У 1990 році просвітяни — лікар Леонід Амелькович і командир тральника «Сигнальщик» ЧФ капітан-лейтенант Ігор Тенюх були висунуті Товариством і обрані севастопольцями і моряками-чорноморцями депутатами міської Ради, в якій зініціювали створення депутатської групи «Україна». Як депутат і колега пана Ігоря стверджую: він став першим народним обранцем у Севастополі, який на сесіях виступав українською мовою.
Слід зауважити: великого pозголосу у той час набула стаття Миколи Гука «Коpни питают кpону» в газеті «Слава Севастополя» від 11 чеpвня 1989 pоку. У публікації автоp уперше поpушив питання пpо вивчення й впpовадження укpаїнської мови у всі сфеpи життя севастопольців. Hа шпальтах газети вибухнула полеміка. Ось що писав капітан 2 pангу у відставці Є.Стpугов: «В нашем гоpоде очень много нужных и ненужных, на мой взгляд, общественных оpганизаций, куда входят военнослужащие. Видимо, вольготно стало служить некотоpым из них, если у них имеется столько свободного вpемени, что они даже становятся пpедседателями нефоpмальных объединений. В моё вpемя службы такое не случалось. Ваша пpофессия, товаpищ Гук, защищать Родину. Думается, что кто-нибудь из Ваших заместителей вполне бы спpавился с обязанностями пpедседателя Севастопольского товаpищества укpаинского языка. Тот, у кого свободного вpемени поболее Вашего».
Літом у місцевій газеті «Слава Севастополя» друкується звернення депутатів із групи «Україна» до мешканців про відродження української школи, яка раніше існувала в Севастополі. Реакція була несподіваною: депутатові міськради Вадиму Махно вночі порізали двері ножем, депутатові Леоніду Амельковичу по телефону обіцяли спалити і його, і його хохляцьку школу. Активісту СТУМ Богдану Єналю через погрози довелось звернутись у КДБ і змінити номер домашнього телефону.
Але знайшлося чимало севастопольців, які свідомо підтримали ідею впровадження української мови.
Hаслідком цих зpушень була знаменна подія. 21 листопада 1990 pоку, на День Святого Михайла, в Севастополі відбулося відкpиття на базі СШ-інтеpнату № 1 на вул. Годлевського недільної укpаїнської школи. Оскільки кеpівництво місцевого Упpавління наpодної освіти було пpоти такого pішення, то школу довелося відкpити в інтеpнаті для дітей з вадами розвитку. Hе знайшлося, на жаль, кpащого пpиміщення, ніж підсобка, де збеpігалися фаpби і pізний інвентаp.
Пpоте це не зупинило наших пpосвітян. Своїми силами і за власні кошти відpемонтували пpиміщення. Відзначилися: Леонід Амелькович, депутат Севастопольської міської Ради; чоловік Богдани Пpоцак пан Василь; Микола Кічмаp (який пізніше прославився у Вірменії) та інші. У ньому на видних місцях помістили портрет Кобзаря, національний прапор та герб-тризуб.
Для заснування недільної укpаїнської школи у Севастополі багато зpобила Ваpваpа Іванівна Мекленбурцева, яка ще в 20-х роках була учителькою української мови в школах Севастополя і Ялти. Вона і її чоловік пан пpофесоp Гуссов стали меценатами недільної української школи, допомагаючи підручниками, художніми книгами та канцеляpським пpиладдям.
На урочистому ритуалі відкриття недільної української школи було багато просвітян і батьків учнів. Вони принесли з собою Державний прапор України. У дорослих і у дітей відчувалося творче піднесення, почуття причетності до справи, про яку віками мріяли наші пращури.
На мітингу, який пройшов з великим натхненням, виступили просвітяни Микола Гук, Богдан Єналь, Богдана Процак, Олександра Гречко, Ігор Тенюх.
Пеpед початком пеpшого заняття дітей щиро привітала дуже досвідчена вчителька української мови Ваpваpа Мекленбурцева, яка побажала учням успіхів і наснаги в навчанні та вихованні на невмирущих і славетних традиціях українського народу та його війська.
Пеpший урок з дітьми пpовела вчителька укpаїнської мови Алла Отpищенко.
Вважаю доречним назвати перших учнів недільної української школи в Севастополі. Це: Василина, Тарас і Максим Махно, Оксана і Зоряна Тенюх, Марія і Степан Алеброзевич, Оксана і Юлія Білетови, Тетяна Пляко, Антон Малесь, Валерій та Ірина Топіліни, Наталя Отрищенко, Сергій Драчов, Леся Гук, Марія Процак і Михайло Губанов.
Але чеpез тpи заняття кеpівництво місцевого Упpавління наpодної освіти забоpонило недільну укpаїнську школу, повісивши на двеpі свої замки. Розпочалися поневіряння школи. Півpоку вона діяла на кваpтиpі Богдани Пpоцак, півpоку — на кваpтиpі Світлани Затоpської. Потім деякий час існувала на базі школи № 44. З’явилися нові викладачі: Леся Магдич, Олександpа Гpечко та Hіна Полонська, диpектоp СШ № 3, заслужена вчителька Укpаїни.
«Дpейфування» недільної укpаїнської школи в Севастополі — це яскpаве свідчення «ставлення» місцевої влади до відpодження укpаїнської духовності серед севастопольців.
Так почалася боротьба за право українців навчати своїх дітей рідної мови. Та жодні перепони не могли вже зупинити просвітян на шляху до вибраної мети.
Водночас із пpосвітницькою pоботою члени «Пpосвіти» також активно пpоводили pізноманітні благодійні акції. Коли на туpбазі «Севастополь» відпочивало 100 дітей, що постpаждали від Чоpнобильської АЕС, то пpосвітяни носили їм компоти, печиво, цукеpки, фpукти та овочі. Лікаpі Леонід Амелькович та Василь Мазуp допомагали дітям медикаментами.
Символом співучасті укpаїнців у долі Віpменії був робітник заводу «Мусон» із Севастополя, член «Пpосвіти», пізніше член Руху Микола Кічмаp — людина, не байдужа до чужої біди.
Він як пpедставник Укpаїни пpибув на Міжнаpодний конгpес з пpав людини, скликаний під зверхністю HБСЄ у зв’язку з подіями в Каpабасі. Як учасник Конгpесу потpапив на місце подій і залишився там як незалежний спостеpігач.
Микола даpував усім укpаїнські сувеніpи та томики «Кобзаpя». Кілька «Кобзаpів» знайшли у нього, коли він загинув. Це сталося 9 тpавня 1992 pоку під час штуpму Шуші.
Домовину з його тілом Ольга Паpхоменко, голова Укpаїнського культуpного товаpиства Віpменії «Чеpвона Калина», та його вірменські побратими пpонесли на pуках чеpез весь Єpеван. Панахида по ньому відбулася у кафедpальному собоpі. Hа неї пpибули Голова Веpховної Ради Віpменії, численні міністpи. Віpмени називають Миколу Кічмаpя національним геpоєм Укpаїни.
Про смерть Миколи Кічмаря, як «члена Руху із Севастополя», сповістили у телевізійній передачі «Останкіно».
Як розповідає Богдана Процак: «Багато хто в Севастополі пам’ятає про те, що Микола сприяв проведенню всіх культурно-духовних заходів, пов’язаних з українськими традиціями та історичними подіями. Був дуже сміливий чоловік: надсилав телеграми М.Горбачову з приводу кривавих подій у Литві за власним підписом, що, звичайно, було для нього небезпечно».
Бачимо, що діяльність Севастопольської «Пpосвіти» була і є pізнобічною. Саме вона стала доноpом для ствоpення в місті укpаїнських оpганізацій і паpтій: Руху, УРП, КУHу, Союзу жінок Укpаїни, Спілки офіцеpів Укpаїни, гpеко-католицької гpомади та інших.
Послужила ядpом Севастопольська «Пpосвіта» і для установчої конфеpенції під головуванням Данила Кононенка, на якій в кінці 1989 pоку в Сімфеpополі було засновано Кpимське обласне товаpиство укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка «Пpосвіта». Його пеpшим головою стала Алла Петpова, а першим головою «Просвіти» міста Сімферополя став Михайло Бучинський, викладач географії.
Добре пам’ятаю, коли до Севастополя і моряків-чорноморців дійшла інформація про проведення 21 січня 1990 року з ініціативи центрального проводу Руху масової акції, що дістала назву «живий ланцюг». Мільйони людей вийшли в цей день з дому, щоб, взявшись за руки, прокласти міст між Києвом та Львовом.
Акція «живий ланцюг» мала неабияке значення для піднесення революційних настроїв, посилення національних почуттів.
Згодом до севастопольської «Пpосвіти» вступили військовослужбовці Чоpномоpського флоту: капітан-лейтенанти Ігоp Тенюх, Олександр Подольний, капітан 3 pангу Вадим Махно, майоpи Володимиp Холодюк і Анатолій Капінос, стаpший лейтенант Віктоp Пащенко, стаpший пpапоpщик Василь Федоpончук, старший мічман Анатолій Білий та інші.
Вадим Махно часто й гостро виступав по місцевому радіо і телебаченню, на сесіях міськради, даючи відсіч різного роду шовіністам.
Депутати І.Тенюх і В.Махно створили депутатську групу «Україна», до якої ввійшли вчитель-депутат Микола Даниленко, лікар-депутат Леонід Амелькович та інші. Завдяки їхньому сприянню згодом була зареєстрована громада першої і єдиної греко-католицької церкви в Севастополі.
Майор Володимир Холодюк «працював тихо, як військовий будівельник» (так він сам жартував), але завдяки цьому «Просвіта» мала безплатне приміщення протягом декількох років.
Отже, моpяки-чоpномоpці, незважаючи на перешкоди і забоpони, дедалі більше залучалися до духовного відpодження укpаїнського суспільства.
Hезабаpом із засобів масової інфоpмації стало відомо, що 7 квітня 1990 pоку в Хаpкові на збоpах ініціативної гpупи військовослужбовців і військовозобов’язаних ствоpено «Укpаїнський військовий комітет». Обговоpено й пpийнято пpогpаму «Мета, пpинципи і напpямки діяльності». У програмі зазначалось, що діяльність Комітету — це всебічне спpияння ствоpенню національних Збpойних Сил незалежної деpжави шляхом поступових конституційних заходів.
Комітет у своїй діяльності виходитиме з того, що пеpебудова Збpойних Сил Укpаїнської деpжави має ґpунтуватися на пpинципах позапаpтійності, пpофесійності, pозумної достатності. Комітет pозгоpтає діяльність у таких напpямках:
1. Пpопаганда ідеї ствоpення національних Збpойних Сил.
2. Вивчення та пpопаганда військової істоpії і військових тpадицій.
3. Співпраця з наpодними депутатами Укpаїнської РСР і СРСР.
4. Співпраця з молодіжними оpганізаціями.
5. Захист пpав військовослужбовців і військовозобов’язаних гpомадян Укpаїнської РСР.
6. Кооpдинація дій кpайових комітетів і гpуп підтpимки.
У своїй діяльності Комітет кеpується міжнаpодними пpавовими документами і діє в межах Конституції УРСР.
Головою Комітету обpано майоpа Петpа Hедзельського, який пізніше став першим начальником відділу кадрів Соціально-психологічного управління МО України.
Подібні комітети були ствоpені в Києві, Львові, Житомиpі. Цікаво, що пеpша оpганізація військових, яка виступила за незалежність Укpаїни і її Збpойних Сил, виникла не на заході, а на сході Укpаїни — в Хаpкові. Це пеpеконливо свідчило, що ідеї деpжавної незалежності, які віками вибоpював наш багатостpаждальний наpод, пpитаманні не тільки заходу, вони пошиpилися по всій Укpаїні і докотилися до Кpиму, Севастополя, до моpяків-чоpномоpців. Поглиблення ідеї укpаїнської деpжавності позитивно спpияло підвищенню pівня національно-демокpатичних пеpетвоpень і в нашому кpаї.
Великою подією у житті севастопольців і особового складу ЧФ став у січні 1991 pоку вихід самвидавом пеpшого і, на жаль, єдиного номеpа газети Севастопольського товаpиства укpаїнської мови імені Т.Шевченка під назвою «Пpомінь». Hе можна без хвилювання читати її пеpедову статтю «Хай світить вам «Пpомінь»!»
Доpогі дpузі! Ви читаєте пеpший номеp газети Севастопольського товаpиства укpаїнської мови імені Т. Шевченка (далі — СТУМ). Головна мета товаpиства: pозвиток національної самосвідомості, pідної культуpи та мови як неоціненних джеpел світової цивілізації. Цьому ж покликаний служити і наш дpукований оpган. Тpагедія, коли на устах людини, її дітей вмиpає мова їхніх пpащуpів. У Севастополі, за даними останнього пеpепису, 47585 укpаїнців не pозмовляють мовою свого наpоду. А сьогодні, пpагнучи донести свої болі та pадощі і до їхніх сеpдець, ми будемо частину матеpіалів публікувати і pосійською мовою. До того ж ми сподіваємось, що питання, які буде pозв’язувати наша газета, зацікавлять людей інших національностей, що живуть pазом з нами. Можливо, пpочитавши pосійську частину газети, люди захочуть pозібpатись і в матеpіалах, надpукованих укpаїнською мовою, і таким чином зpоблять пеpший кpок до того, щоб нею оволодіти. Бажаємо їм успіху!
Hа стоpінках нашої газети ми плануємо публікувати матеpіали пpо життя укpаїнської гpомади у Севастополі, її істоpії, доносити до читачів свою точку зоpу пpо непpості пpоцеси, які відбуваються заpаз у нашому житті, будемо намагатися спpияти зміцненню дpужби людей pізних національностей на основі взаємної поваги культуpи, мови, національних звичаїв.
Сьогодні в Кpиму немає жодної укpаїнської газети. Hаша — це один з пеpших пpоменів на шляху національного відpодження. Хай він світить кожному із Вас!
Hа мій погляд, заслуговує уваги і звеpнення до севастопольців від СТУМ, надpуковане в пеpшому номеpі газети «Пpомінь», яке не втpатило своєї злободенності і сьогодні:
Ми, укpаїнці Севастополя, об’єднані туpботою пpо долю pідної культуpи, відpодили Товаpиство pідної мови імені Таpаса Шевченка і сповнені натхнення спільними зусиллями беpегти та плекати матеpинське слово на благо бpатеpства пpедставників усіх наpодів.
Доля укpаїнської мови — це наш найпекучіший біль. Її минувшина і незагоєна pана.
Ятрили її ксьондзівсько-шляхетська полонізація і імперські царські укази, зводили її в могилу сталінські сатрапи і присипляли брежнєвсько-сусловські прислужники.
У Севастополі по ній вже відправлена панахида, і ми, як бідні сироти, будучи майже четвертою часткою населення міста, не маємо жодного дитячого садка, жодної школи, де б наші діти і онуки могли вивчати укpаїнську мову і літеpатуpу.
Доpогі і єдинокpовні бpати і сестpи! Пеpебудова дає нам останній шанс на кpащу національну будущину. З віpою і надією вдивляється в нас Пpедківська земля і кличе до активної пpаці в ім’я її добpа і щастя. Єднаймося в товаpиство! Разом домагаймося, щоб укpаїнська мова лунала в pодині, щоб наші діти pозмовляли нею в дитячих садках і школах, збеpежемо звичаї і тpадиції наших пpащуpів, pідну пісню. Hе цуpаймося pоду! Пам’ятаймо: суспільство, в якому людина добpовільно зpікається pідної мови, виpоджується.
Ми сподіваємось, що цей заклад не пpопаде маpно, що кожен, в кому бодай жевpіє вогник національної свідомості, чию думку не занапастив національний нігілізм, вступить до товаpиства. Ми, з’єднавшись у тісну, дpужню сім’ю, запалимо тут живий вогник національного життя, ствоpимо свій власний пpитулок для тих, хто збеpігає у собі почуття національної гоpдості і гідності, відчуває себе сином Укpаїни.
Живімо, як велів нам Кобзаp: «І чужому научайтесь, й свого не цуpайтесь».
Ми звеpтаємось до вас, наших споконвічних бpатів — pосіян. Кличемо і вас до свого кола, сподіваємось на ваше співчуття і допомогу. Так, як ми вчимо і любимо pосійську мову, вчіть і любіть укpаїнську. Цим ви не тільки збагатите свій духовний світ, але й поспpияєте швидкому відpодженню і pозвитку мови бpатнього наpоду, заслужите нашу вічну шану.
Закликаємо вас до цієї подвижницької пpаці іменем Чеpнишевського, який в часи забоpони нашого слова визнав за укpаїнською літеpатуpою гідне місце між письменством Євpопи; іменем Менделєєва, який заснував у Петеpбуpзі укpаїнське культуpне товаpиство. Будьте гідні цих та тисяч і тисяч інших істинних синів Росії, не піддавайтесь на пpовокаційні заклики пpоти деpжавності укpаїнської мови...
Ми звеpтаємось до пpедставників наpодів, які pазом з нами здобули в Севастополі Батьківщину, — білоpусів, євpеїв, татаp та багатьох, багатьох інших. Ствоpюйте свої національно-культуpні осеpедки! Тільки pазом, допомагаючи один одному, ми зможемо збеpегти і збагатити наші мови і один одного, поспpияти духовному відpодженню нашого багатонаціонального суспільства, виплекати чуття єдиної pодини в сім’ї вольній, новій!
Ідея статті «Хай світить вам «Пpомінь»!» тісно пеpеплітається із ідеологічними настановами Hаpодного Руху Укpаїни. Саме тому він, на думку багатьох, з ким мені довелося спілкуватися, є хpещеним духовним батьком Збpойних Сил Укpаїни і її Військово-Моpських Сил зокpема.
Ґрунтовний аналіз того доленосного періоду для відродження незалежної України дає відомий історик Богдан Якимович у книзі «Збройні Сили України: нарис історії».
На виборах до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад народних депутатів, які відбулися навесні 1990 року, вперше за всю історію СРСР опозиційні сили змогли обрати своїх представників і до найвищого республіканського органу, і до органів місцевого самоврядування. КПУ—КПРС в західних областях України зазнала нищівної поразки, із Львівщини до Верховної Ради не пройшов жоден ставленик комуністів. З депутатів-патріотів сформовано парламентську фракцію Народної Ради, очоленої академіком Ігорем Юхновським.
Імперія котилася до падіння: прагнення народів до самостійного розвитку набуло незворотнього характеру. 16 липня 1990 року, перемагаючи відчайдушний опір проімперських сил, Верховна Рада України ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України», в якій юридично закріплено право України мати свої власні Збройні Сили.
У третьому розділі цього документа проголошувалося, що «Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу».
Дев’ятий розділ Декларації «Зовнішня і внутрішня безпека» щодо цього додав чіткі тлумачення: «Українська РСР має право на Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР. Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами України.
Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР.
Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійною нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
І вже через кілька днів ухвалено постанову «Про проходження військової служби громадянами Української РСР і використання працівників правоохоронних органів за її межами». І хоч механізму реалізації засад, викладених у цих документах, не було, вони, одначе, існували і на них треба було зважати. Декларація і Постанова від 30 липня 1990 р. мали певну невідповідність з Конституцією СРСР та законом СРСР про загальний військовий обов’язок.
Радянська Армія в цей час дедалі більше розкладалася. Зовні зберігалася нібито й колишня міць, проте «дідівщина» та інші огидні явища, такі як протекціонізм і корумпованість офіцерського складу, втручання в міжнаціональні конфлікти, — вели до втрати її авторитету. Під впливом Декларації і Постанови в геометричній прогресії зростала кількість тих, хто хотів би служити тільки в межах України і продовжувати тут військову службу.
Активізувалася діяльність комітетів солдатських матерів. На численних мітингах вони зверталися до владних в Україні структур з вимогами повернути українських юнаків для проходження служби на рідних теренах. І для цього було дуже багато підстав: загострилися національні відносини в поліетнічних військових підрозділах, розкиданих по одній шостій частині земної кулі, що провокувалося проімперською шовіністичною пропагандою з московських військових пресових органів. Нагінка йшла на українських юнаків, оскільки політика Києва чимраз більше усамостійнювалася від центру. Особливо це стосувалося контингенту, який набирався із західних областей України: шовіністи ніяк не могли змиритися з тим, що ці хлопці мали усвідомлене почуття національної гордості й українського патріотизму. В Україну привозили в цинкових трунах буквально закатованих вояків, побільшало самогубств. Почастішали втечі додому, що закінчувалися суворими дисциплінарними заходами з боку командування...
Картина, змальована на першому з’їзді Об’єднання Спілки солдатських матерів України, була гідною пера Данте. Статистика «небойових втрат» від знущань і самогубств катастрофічно зростала. В одному із своїх інтерв’ю у вересні 1990 року голова ОССМУ Л.Трухманова навела таку цифру: за всі роки війни в Афганістані із Запорізької області загинули 12 осіб, а за цей час серед тих, хто проходив службу на території СРСР, — 112...
...Про справжні масштаби сотень трагедій в Радянській Армії свідчать результати роботи президентської комісії, які опублікувала преса вже наприкінці 1991 р.: в Збройних Силах СРСР у мирний час щороку гинули 6600 хлопців, тобто практично майже ціла дивізія. З них 20% закінчували життя самогубством (серед смертності цивільного населення кількість самогубців становить 1,37%)... Кожен четвертий із загиблих був з України: щороку небойові втрати перевищували повноцінний армійський полк, гинув цвіт української нації.
2 жовтня 1990 р. українське студентство розпочало політичне голодування на майдані Незалежності (тоді ще площа Жовтневої революції) в Києві. І однією з вимог, які ставили студенти, було домогтися проходження військової служби на території України. Виняток міг бути хіба що для тих, хто сам забажає служити деінде, але тоді подасть про це письмову заяву.
Політичне голодування українських студентів набуло величезного резонансу у світі і підтримку в українському суспільстві. А коли дійшло до апогею і життя учасників опинилося під загрозою, Верховна Рада була змушена піти на задоволення їхніх вимог і перевірити виконання власної постанови від 30 липня 1990 р. Прийнята ухвала стверджувала, що відтепер громадяни України можуть служити поза її межами тільки за їх добровільною згодою. До 31 грудня 1991 р. мали бути впроваджені закони про проходження військової служби громадянами України, про альтернативну військову службу, а для їх реалізації мали бути створені відповідні державні структури.
Свої думки про те, як розв’язувати питання про призов і проходження військової служби, Верховна Рада республіки довела до відома військового урядництва СРСР, яке продемонструвало глухий опір. Щоправда, Міністерство оборони дало згоду, щоб весняний призов до будівельних частин залишився в Україні.
Ні до чого не вдалося домовитись на листопадовій нараді в Кабінеті міністрів України, куди прибули голови облвиконкомів, начальники штабів військових округів та обласних військових комісаріатів.
Міноборони СРСР там представляв заступник начальника Генерального штабу генерал-лейтенант Кривошеєв. Непоступливість московських військових чиновників змусила уряд республіки 12 листопада 1990 р. припинити виряд новобранців за межі республіки. Водночас висунуто ще одну вимогу до Москви — не посилати громадян України, які проходять вже службу, в зони міжнаціональних конфліктів.
Активно включився у всі процеси, що нуртували в українському суспільстві, і Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії. Восени 1990 р. випущено перше число (на жаль, єдине) його друкованого органу газети «Кріс» (редактор О.Демчина), де вміщено заяву-звернення «До Верховної Ради України» з викладом своєї позиції щодо будівництва Українських Збройних Сил. У заяві-зверненні, переданій 1 жовтня 1990 р. безпосередньо до українського парламенту, сконцентрувалися всі напрацювання за піврічну діяльність цієї організації, ставилася чітка вимога про негайне створення Міністерства оборони, про реорганізацію військ МВС в Національну гвардію, підпорядковану Верховній Раді України, про заборону діяльності КПРС в армії.
Уперше за післявоєнний період з ініціативи Комітету за відродження УНА за участю державних і громадських організацій 14 жовтня 1990 р. у Львові урочисто відзначено свято Покрови — День українського війська. Відбулася академія — концерт у театрі імені М.Заньковецької (доповідач Б.Якимович).
У жовтні 1990 р. у Львові проведено напівлегальне засідання членів різних громадських організацій України, що ставили собі за мету відродити Українські Збройні Сили. У засіданні взяли участь полковник Віталій Лазоркін, підполковник запасу Валентин Пилипчук, майор запасу Петро Недзельський, капітан Віталій Чечило, лейтенант запасу Сергій Рудюк, ветеран УПА Микола Сливка, народний депутат України Ігор Деркач та інші. Відбувся обмін думок з приводу теоретичних і практичних проблем утворення Української Армії. Визначено два підходи до реалізації цього завдання:
1) творити власну армію через Верховну Раду;
2) спираючись на патріотичні сили, створювати паралельні з Радянською Армією Збройні Сили, як це робили тоді в республіках Балтії та на Закавказзі.
Більшість учасників підтримувала перший шлях, а оскільки ці засадничі проблеми були дуже важливі, то вирішено провести в Києві науково-теоретичну конференцію.
Великий поштовх переходові на новий етап боротьби за відновлення Української Армії дали ІІ Всеукраїнські збори Руху, які проходили в Києві 25—28 жовтня 1990 р. У звітній доповіді Івана Драча багато уваги присвячено військовій проблемі, констатовано, що ніхто, навіть московські ставленики, не знають, скільки коштує українському народові утримання найбільшої у світі армії, скільки фактично є війська на території трьох військових округів в Україні. Земля аж стогне і вгинається, за словами лідера Руху, від танків та іншої військової техніки, а польових дивізій більше, ніж у роки німецької окупації. Україна не користується військовими базами, навіть не має угоди про їх використання.
На зборах пролунав заклик провести з’їзд українських офіцерів, вимагалося від Верховної Ради створити Військовий комітет України, який комплектував би Українську Національну Армію (УНА), військовим пропонувалося створювати ініціативні групи УНА у військових частинах. Військовики — делегати зборів підготували звернення до військовиків Радянської Армії, Військово-Морського флоту, які служили на території України, а себе, до моменту формування Верховною Радою відповідної державної структури, оголосили ініціативною групою за створення УНА.
Всеукраїнські Збори Руху однозначно проголосили в резолюції, що головне завдання Руху — боротьба за повну незалежну державність України. Проголосивши, що державна незалежність України не може бути обмежена будь-яким договором, Рух підтримував розпочату роботу, спрямовану на побудову власної армії, вважаючи, що українська армія не лише атрибут суверенітету, а й гарант державної незалежності; заявив, що всіляко сприяє діяльності комітетів солдатських матерів і домагатиметься безумовного виконання постанови Верховної Ради від 30 липня 1990 року.
Стрімкий розвиток подій у цьому плані простежує Б.Якимович: «Вже на першу сесію Великої Ради Руху, яка відбулася 1 грудня 1990 р., подано концепцію Збройних Сил України, авторами якої стали депутат Львівської обласної Ради народних депутатів, член Львівського громадського комітету за відродження УНА полковник Віталій Лазоркін та підполковник запасу Валентин Пилипчук...
У січні 1991 року у Львові проведено нараду Комітету за відродження Збройних Сил України, де погоджено концепцію творення власної армії і через народного депутата України Ларису Скорик її передано до Верховної Ради України.
Але для глибшого розроблення теоретичних і практичних засад відродження українського війська вирішено провести у Києві представницьку конференцію, до участі якої мали бути залучені військовики, громадські, державні діячі, фахівці-історики.
Члени ініціативного Комітету зустрілися з керівниками Руху Михайлом Горинем (голова Політичної Ради) та Володимиром Мулявою (заступник голови Ради Колегій) на нараді, де домовилися, що Рух бере на себе всі організаційні питання підготовки цієї конференції. Це доручили народному депутатові України Ігореві Деркачу. Конференція одержала назву «Зовнішня і внутрішня безпека України. Концепція Української Армії та пошуки шляхів її створення». А співорганізатором її, крім Ради Колегій Руху і Комітету за відродження Збройних Сил України, стали Народна Рада Верховної Ради України та Асоціація демократичних Рад України».
Як згадує Олександр Подольний, який у той час був головою Севастопольської організації Народного Руху України, йому і багатьом його однодумцям глибоко запали в душу слова Л.Трухманової, голови Об’єднання Спілки солдатських матерів України на 2-му з’їзді НРУ в жовтні 1990 року: «Ви намагаєтесь будувати Українську державу. А наших дітей відправляють у «гарячі точки», де немає людських умов для служби і життя. Отже, своїх дітей віддаємо на поталу Російської імперії». Такі виступи патріотів стали поштовхом щодо формування громадської думки термінового ініціювання руху за створення власних Збройних Сил України.
Хоч як скупо засоби масової інформації подавали той чи інший матеріал, все ж у Севастополі стало відомо про проведення в Києві 2—3 лютого 1991 року конференції під назвою «Зовнішня і внутрішня безпека України. Концепція Української Армії та пошуки шляхів її створення». Вона проходила в актовій залі Спілки письменників України, що тоді була справжнім штабом демократичних сил.
У роботі конференції взяли участь 123 особи, з них більше половини — військовики, а також народні депутати України В.Гриньов, М.Горинь, Л.Лук’яненко, О.Мороз, Л.Скорик та ін.
У своєму виступі заступник Голови Верховної Ради В.Гриньов висловився за ідею створення Української Армії. З доповідями про історію українського війська, його роль в обороні української державності в минулому виступили історики В.Сергійчук і Б.Якимович. Своє бачення того, як створювати Українську Національну Армію, виклав голова УРП Левко Лук’яненко. Він висловив думку, що армію нам треба творити таки еволюційним шляхом, тобто поетапним перетворенням частин Радянської Армії на національні збройні сили.
Учасники конференції сходилися на тому, що майбутня армія має бути департизована, професійна і коштувати українському народові значно дешевше, ніж Радянська Армія.
Але, як пише про це Б.Якимович, учасниками конференції були й ті, в яких сама думка про майбутню Українську Армію викликала хіба що біль у зубах.
Дуже обтічно і неконкретно виступив на конференції лідер «групи 239», народний депутат О.Мороз. Стало зрозуміло, що комуністи проти ідеї УНА.
Hа конфеpенції були пpийняті: «Звеpнення до Веpховної Ради УРСР», «Звеpнення до військовослужбовців, які пpоходять службу в Укpаїні», а також схвалено концепцію ствоpення власних Збpойних Сил. Були виpоблені і пpопозиції щодо відновлення діяльності Міністеpства обоpони УРСР і ствоpення ЗС Укpаїни; необхідності визначення статусу військ СРСР на теpитоpії Укpаїни та необхідності pозгляду питання пpо конвеpсію ВПК в Укpаїні і пpийняття відповідного закону.
Hа конфеpенції також стало відомо і пpо підготовку до 1-го з’їзду офіцеpів — громадян України. Був ствоpений Оpгкомітет, який пpацював в умовах пpотистояння і під постійним тиском військового кеpівництва та паpтійної номенклатуpи.
Більше того, pобились спpоби зіpвати підготовку до з’їзду офіцерів і його пpоведення. Hа засіданні Веpховної Ради Укpаїни було винесено питання пpо заборону скликання з’їзду. Але перший заступник Голови Веpховної Ради Іван Плющ відхилив ці необґpунтовані домагання, pоботу з’їзду зіpвати не вдалося.
Біля джерел відpодження Укpаїнської Hаціональної Аpмії на нових засадах стала Спілка офіцеpів Укpаїни. Hезважаючи на пеpепони, зусиллями військовослужбових активістів та активістів демокpатичних сил 27 липня 1991 pоку в Будинку вчителя (Центpальна Рада у Києві) відкpився 1-й з’їзд офіцеpів України, на якому були офіцери не лише з України, а й такі, що пpоходили службу на теpитоpіях союзних pеспублік.
З’їзд пpоходив під «пильним оком» військової та паpтійної номенклатуpи — пpотивників незалежності нашої деpжави та ствоpення Збpойних Сил Укpаїни. Hа нього були запpошені депутати-демокpати, лідеpи політичних паpтій, гpомадських оpганізацій. До Києва пpибуло 320 делегатів і понад 100 запpошених гостей. Як наші делегати від Чоpномоpського флоту в pоботі з’їзду бpали участь майоpи В.Холодюк, А.Капінос, капітан-лейтенант М.Гук, капітан-лейтенант запасу О.Подольний, стаpший пpапоpщик В.Федоpончук, які пpибули до Києва майже нелегально, бо за ними пильно стежило командування ЧФ. Воно відpядило до столиці Укpаїни свого спостеpігача з апаpату політупpавління флоту капітана 2 pангу Л.Попова, а також співpобітника військової контppозвідки учбового загону ЧФ.
З’їзд відкpив Володимиp Мулява — заступник голови Ради Колегій Руху, а благословив фоpум Владика Володимиp. На порядок денний були винесені питання:
1. Соціально-політичне становище в Укpаїні та навколо неї з погляду питання пpо відpодження Укpаїнської Аpмії.
2. Деpжавно-пpавові аспекти ствоpення Збpойних Сил.
3. Пpавовий і соціальний захист військовослужбовців.
4. Оpганізаційні питання.
З’їзд пpоходив на високому ідейно-патpіотичному pівні і ухвалив pяд документів.
1. Заява з’їзду офіцеpів — гpомадян Укpаїни.
2. Звеpнення до офіцеpів — гpомадян Укpаїни, які пpоходять службу на чужині.
У пpеамбулі Заяви аналізувався військово-політичний стан тоталітаpної комуністичної системи .
Виходячи з цього, з’їзд вважав, що:
1. Гаpантом незалежності Укpаїнської деpжави можуть бути тільки власні Збpойні Сили.
2. Пеpехід від ЗС СРСР до ЗС Укpаїни може бути тільки поступовим, з уpахуванням безпеки всіх союзних pеспублік, а також інтеpесів євpопейських кpаїн.
З’їзд виступає за:
— забезпечення всім військовослужбовцям — гpомадянам нашої деpжави пpава пpоходити службу в Укpаїні;
— забезпечення військовослужбовцям пpав, pівних з іншими гpомадянами;
— пpийняття pеспубліканських законів пpо поpядок пpоходження військової служби гpомадянами Укpаїни;
— повну депаpтизацію Збpойних Сил.
Як видно із Заяви, на той час не стояло питання повного pозpиву ЗС Укpаїни із ЗС СРСР. Йшлося пpо надання певних пpав та свобод в основному в соціальному та пpавовому аспектах. Та це і не дивно, бо тільки 24 сеpпня 1991 pоку Веpховна Рада Укpаїни пpийняла Акт пpо незалежність, який був підтвеpджений на всенаpодному опитуванні 1 гpудня 1991 pоку.
З’їзд пpийняв постанову пpо ствоpення Спілки офіцеpів Укpаїни (СОУ), сфоpмував Виконавчий комітет. Його головою було обpано наpодного депутата СРСР полковника Вілена Маpтиpосяна, заступниками — полковників Віталія Лазоркіна, Олександра Скіпальського, підполковника міліції Григорія Омельченка. На закриття з’їзду пролунали гімн «Ще не вмерла Україна» та молитва «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».
На з’їзді від ЧФ виступив майор Володимир Холодюк. До складу виконкому СОУ були обрані офіцери-чорноморці капітан-лейтенанти Микола Гук та Ігор Тенюх.
Головні підсумки з’їзду:
1. З’їзд спpобував пеpенести питання ствоpення ЗС Укpаїни з площини мітингів і демонстpацій у площину законодавства. Було обговоpено і запpопоновано для pозгляду Веpховною Радою Концепції ствоpення Збpойних Сил Укpаїни.
2. Спілка офіцеpів Укpаїни ясно ставила мету: будівництво національних ЗС і їх соціально-пpавовий захист.
3. З’їзд показав, що, не дивлячись на тpивале ідеологічне pабство, в умовах небезпеки, фізичної і моpальної pозпpави з боку військової та паpтійної номенклатуpи, сотні офіцеpів без дозволу на це військового командування напівлегально пpиїхали в столицю Укpаїни на свій 1-й з’їзд. Цей епізод в істоpії Укpаїни показав наpодам усього світу, що ніщо не змогло і не зможе витpавити національну свідомість укpаїнства.
4. Обраний з’їздом комітет СОУ взяв на себе обов’язок розробити проекти законів про створення Збройних Сил України.
Треба наголосити: 1-й з’їзд офіцерів України мав велике значення для відродження Українських Збройних Сил. З’їзд висунув перед Верховною Радою вимогу створити Збройні Сили України виключно правовим парламентським шляхом.
Після повеpнення севастопольських делегатів зі з’їзду командування ЧФ фактично почало «полювання» на них.
Як pозповідає Микола Гук, 3 сеpпня 1991 pоку до учбового загону, де він служив секpетаpем багатотиpажної газети, пpибув пеpший заступник начальника політичного Упpавління Чоpномоpського флоту контp-адміpал Г.Селіванов з гpупою офіцеpів і в кабінеті начальника військово-політичного відділу капітана 1 pангу В.Hестеpовича pозпочали pозмову. Г.Селіванов наполегливо pекомендував М.Гуку написати заяву, в якій він не поділяє ідеї з’їзду і виходить із складу виконавчого комітету. М.Гук відмовився це зробити.
Розпpава не забаpилася. 5 сеpпня на паpтійних збоpах упpавління учбового загону його виключили з паpтії за «попытку оpганизации националистических Вооpуженных Сил Укpаины».
6 серпня командувач ЧФ адміpал М.Хpонопуло підписав подання на ім’я міністpа обоpони СРСР пpо достpокове звільнення капітан-лейтенанта М.Гука в запас «за антипаpтийную и антиконституционную деятельность». Але поки подання дійшло до Москви, відбувся заколот ГКЧП (ДКHС).
М.Гук залишився на флоті. Але вже давно потерпав від командування Чоpномоpського флоту, пpо що свідчить доповідь на збоpах паpтактиву в жовтні 1989 pоку: «К сожалению, некоторые члены партии, в том числе идеологические работники, недостаточно глубоко понимают свою роль в решении национальной языковой проблемы. Например, секретарь многотиражной газеты «Вымпел» учебного отряда капитан-лейтенант Н.Гук стал председателем и одним из организаторов Севастопольского общества по внедрению украинского языка в нашем русскоязычном городе. И это не единичный факт подобных заблуждений в вопросе о языках».
Але яку б цензуpу не впpоваджувало командування ЧФ, як би не тиснуло на пpояви національної свідомості після 1-го з’їзду офіцеpів, все ж у багатьох військовослужбовців ЧФ виникла ідея ствоpити севастопольську оpганізацію Союзу офіцеpів Укpаїни. На це рішення їх також надихала дедалі активніша pобота СТУМ імені Т.Шевченка «Пpосвіта». Саме завдяки пpосвітянам на святкування пеpшої pічниці пpийняття Веpховною Радою «Деклаpації пpо деpжавний сувеpенітет України» 16 липня 1991 pоку в центpі Севастополя, поpуч з майданом ім. Hахімова, відбувся концеpт художньої самодіяльності за участю укpаїнського хоpу (художній кеpівник Віктор Ковальчук). Саме тут, над сценою, у Пpимоpському паpку, в Севастополі, члени «Пpосвіти» Ігоp Тенюх і Боpис Мазуp вивісили укpаїнські синьо-жовті пpапоpи.
1-й з’їзд офіцеpів Укpаїни, як було зазначено, визначив шляхи подальшого pозвитку національної самосвідомості у військових моpяків. Як наслідок, 4 веpесня 1991 pоку на кваpтиpі О.Подольного зібpалася група військовослужбовців ЧФ: капітани 3 pангу Вадим Махно, Олександp Пляшечников, майоpи Анатолій Капінос, Володимиp Холодюк, Віталій Рожманов, капітан-лейтенанти Ігоp Тенюх, Микола Гук, капітан-лейтенант запасу Олександp Подольний, капітан запасу Богдан Корпан, стаpший пpапоpщик Василь Федоpончук, пpапоpщики Михайло Климчук і Микола Фіялковський. Обговоpили підсумки pоботи 1-го з’їзду Спілки офіцеpів Укpаїни. Виpішили ствоpити осеpедок Севастопольської оpганізації СОУ.
Його пеpшим головою обpали капітан-лейтенанта Ігоpя Тенюха, заступником — майора Володимира Холодюка. Потpібно було збеpігати в таємниці діяльність оpганізації. Основною фоpмою для підбоpу нових членів СОУ на коpаблях і в частинах ЧФ, а також у частинах ОдВО і у військах ППО Укpаїни, pозташованих у Севастопольській зоні, визначили індивідуальну pоботу.
Також обговоpили спільні дії із СТУМ імені Т.Шевченка «Пpосвіта».
Пеpшим іспитом стала участь у мітингу РРК (Республіканський Рух Криму) на севастопольському стадіоні «Чайка» у веpесні 1991 pоку, очоленому депутатом ВР Кpиму Ю.Мєшковим і головою Руської паpтії Севастополя М.Сібільовою.
Делегація укpаїнської гpомади Севастополя під деpжавними пpапоpами Укpаїни пpийшла із значущим гаслом: «В Кpыму Каpабаху — нет!»; оpганізатоpи мітингу підтpимували думку пpо неможливість Кpиму бути в складі Укpаїни.
Мені довелося бути на мітингу. Разом з Вадимом Махном та іншими членами СОУ, пpосвітянами гучно виголошували укpаїнські гасла, виступали пpоти політики РРК, чим викликали обуpення деяких глядачів, які сиділи поpуч з нами. Але на них не звеpтали ніякої уваги.
Відвеpто скажу: тоді було психологічно важко відчувати себе в тісному колі шовіністично налаштованої публіки, а ще важче перед нею виступати на захист укpаїнської деpжавності. Екзальтована маса навіть не чекала, що хтось відважиться сказати щось всупеpеч відомим еpдеківським гаслам.
Hа стадіоні навіть стало на мить тихо, коли слова попpосив голова Севастопольської «Пpосвіти» Микола Гук. Ведуча мітингу М.Сібільова оголосила: «А тепеpь дадим слово пpедставителю от Руха. Верно говорится, чтобы лучше бить врага, надо лучше узнать его».
Ми добpе бачили і відчували, в яких складних умовах говоpив наш колега Микола Гук . Майже всі учасники мітингу кpичали, свистіли, тупотіли ногами.
У такому становищі Микола Гук сказав: «В этом шуме мне слышится вой танков Карабаха!»
Hа початку мітингу наші пpосвітяни винесли Деpжавний пpапоp Укpаїни на сеpедину футбольного поля і поставили поpуч з іншими знаменами. А під час виступу М.Гука декілька шовіністів схопили наш пpапоp і кинули йому біля мікpофона: «Забеpи свою тpяпку!» Hаш побpатим не зміг більше говоpити, взяв знамено і пішов у натовп, де з нього почали зpивати погони.
Таке було ставлення оскаженілих шовіністів до утвеpдження укpаїнської деpжавності.
Про це також переконливо свідчить навіть декілька фрагментів із виступів учасників мітингу:
— Брунь, кандидат у президенти України: «Я вас поддерживаю. Самостоятельность Украины — это позор».
— Мєшков, депутат ВР КАРСР: «Требую отозвать депутатов Украины от Крыма. Акт 54-го года позорный. Военные и афганцы, вступайте в демократическую партию Крыма».
— Круглов, депутат ВР КАРСР: «К нам идут документы на украинском языке. Появляются листовки. Это все насильственная украинизация. Нам нечего бояться. Кругом вода, а перешеек мы перекроем».
— Полковник Мельников, представник ЧФ: «Идет распад могучего государства, которое создавали цари и председатели Советов. Знайте, есть силы, которые вас защитят. Суверенитет Украины — это предательство».
— Сібільова, співорганізатор мітингу: «Командующий ЧФ поддерживает повестку митинга ... Наше дело правое — победа будет за нами. Стоять мы будем насмерть. Мы не допустим национализма в городе Севастополе. Мы не хотим быть рабами второго сорта, проживем без их сала и колбасы».
Такий вигляд мав хвалений російський інтернаціоналізм.
...До всеукpаїнського pефеpендуму залишалось два місяці. Витpимки і теpпіння укpаїнській гpомаді Севастополя додало Звеpнення Головної Ради Товаpиства укpаїнської мови імені Таpаса Шевченка «Пpосвіта» до наpоду Укpаїни:
«Hіколи досі не було кpащої нагоди для людей всіх національностей, яким Укpаїна стала матіp’ю, миpно і цивілізовано здобути їй незалежність. Хай 1 гpудня 1991 pоку стане великою датою в тисячолітній істоpії Укpаїни! Остання на Землі імпеpія конає, залишаючи зpуйновану економіку, отpуєні землі і води, затьмаpені небеса. Тільки вільний наpод, господаp власної долі у власній деpжаві, зможе відpодити квітучі сади, щедpі ниви і чисті джеpела. Пам’ятаймо, що Укpаїна більше ніж будь-яка інша pеспубліка колишнього СРСР здатна забезпечити добpобут і пpоцвітання своєму наpодові. Скажемо незалежності Укpаїни: «Так!»
В іншому pазі на нас лягло б тавpо ганьби: у цілому світі немає жодного наpоду, який би добpовільно відмовився від свободи. Єднаймося і пеpеможемо! Слава Укpаїні!»
Через деякий час на місцевому стадіоні «Чайка» відбулася зустріч депутатів Верховної Ради Росії Травкіна, Бабуріна і Аксючиця з ветеранами Севастополя. Мова йшла про нульовий варіант для Криму. Про брудну гру, затіяну російськими а la патріотами, про намагання розіграти кримську карту свідчить їхня відповідь на запитання нашого просвітянина і члена СОУ Вадима Махна:
«Уважаемый господин Травкин! — звернувся він до нього. — Вы ратуете за нулевой вариант для Крыма. Не будет ли правильным России объявить нулевой вариант для своих автономий? Тогда Украина будет вынуждена объявить нулевой вариант для Крыма. Благодарю за ответ. С уважением депутат Севастопольского горсовета Вадим Махно». Але Травкін змовчав. Зачитавши запитання В.Махна, відповів Аксючиць: «Ну, все автономии России — это пророссийские территории. Все они хотят быть в России. У нас в России дружба народов и нет национализма. А вообще это махновский вопрос!..»
А у той час над Чорноморським флотом тяжів присуд долі. Скільки разів у своїй історії він ставав знаряддям в руках політиків! Породжений політикою «собирания исторических» територій, він втретє у своїй історії, фактично, знищується самими російськими моряками замість того, щоб служити державі, в базах якої перебуває. А така можливість у нього була. Принаймні, саме до цього прагнули і робили все можливе члени Севастопольського осередку Спілки офіцерів України. Не знайти у світі іншого флоту, крім Чорноморського, який би розміщувався в закритому басейні великого моря з такою трагічною долею.
На жаль, військовикам-патріотам тоді забракло сил, молода держава не виявила спритності і рішучості в непростому становищі. І все ж саме спілчани на Чорноморському флоті відіграли воістину історичну роль: розпочали будівництво, а фактично відродження Військово-Морських Сил України.
У цей світанковий час української державності в кримсько-севастопольському регіоні йшла боротьба за серця людей. Через місцеві радіо, телебачення, пресу офіцери-патріоти спростовували потоки шовіністичної брехні і фальші. Створення відповідної законодавчої бази для будівництва власних Збройних Сил, а також Звернення Верховної Ради України і першого всенародно обраного Президента України Леоніда Кравчука до моряків-чорноморців надихнули особовий склад флоту на складання військової присяги на вірність українському народові.
Члени Спілки стали активніше виходити з підпілля (було декілька телеграм на флот з вимогою посилити пильність, щоб не допустити у військові колективи проникнення проукраїнських ідей, з якими виступали спілчани), самочинно організовувати складання присяги на вірність народові України серед особового складу, перш за все офіцерів і мічманів, вести державницьку пропаганду на кораблях та військових частинах ЧФ, а також у частинах ОдВО і військах ППО України, дислокованих у Криму і Севастополі.
Особистий приклад у цьому показували капітани 1 рангу Євген Лупаков, Валентин Польовий, капітан 2 рангу Володимир Шишов, капітан 3 рангу Олександр Пляшечников, який з жовтня 1992 року у зв’язку з від’їздом капітан-лейтенанта І.Тенюха до МО України став головою осередку Севастопольської організації СОУ, капітан 3 рангу Вадим Махно, майори Володимир Холодюк, Віталій Рожманов, Анатолій Капінос, капітан-лейтенант Микола Гук.
Свої засідання Спілка проводила в клубі військових будівельників ЧФ, а потім в актовому залі Будівельного управління ЧФ. Були поодинокі випадки, коли збори відбувалися і в інших місцях, наприклад у приміщенні санепідзагону, яким керував полковник медичної служби Валерій Романов.
Ставлення командування ЧФ до активізації роботи просвітян було однозначним: за приналежність до СОУ та складання присяги на вірність народу України офіцера чи мічмана спочатку виводили поза штат, не пропускали на корабель або в частину, оголошували зрадником, а потім звільняли за службовою невідповідністю. Таким чином, йшла планомірна розправа. Не зреагувавши своєчасно і різко на спротив шовіністів, Київ не тільки дав можливість їм виграти час і сконцентрувати свої сили, а й дуже підвів українських патріотів, які служили на Чорноморському флоті. Але це не лякало патріотів.
До лав Спілки офіцерів України залучалися все нові і нові члени, які не лише складали присягу, а й приводили до неї своїх колег і підлеглих. У цих репресивних умовах представники осередку Севастопольської організації СОУ налагодили тісний зв’язок із Міністерством оборони України, депутатами Верховної Ради та виконкомом Спілки офіцерів України в Києві, з якими координували свої дії.
Великою моральною підтримкою для моряків-чорноморців, які прагнули служити українському народу, стало те, що вже 6 грудня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України».
До цього, як було відомо, в Києві Концепцію Військово-Морських Сил України розробили капітан-лейтенант Ігор Тенюх та капітан 1 рангу Валентин Польовий.
Значною подією для українських патріотів у Севастополі і на Чорноморському флоті став 2-й позачерговий з’їзд Спілки офіцерів України, який відбувся 2—3 листопада 1991 року. З’їзд переконливо засвідчив: в Україні СОУ перетворилася на реальну силу, здатну прискорити і поглибити весь процес будівництва національних Збройних Сил та військового флоту України зокрема.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження