Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

Громадські організації допомагають відроджувати флот України

Військово-Морські Сили України почали відроджуватися не тільки на основі законів України з військових питань, відповідних указів Президента України, постанов Верховної Ради і уряду України, а й дякуючи всебічній морально-психологічній і матеріальній допомозі громадських організацій, які відстоювали позиції Української держави і діяли в Севастополі, Криму, на теренах України і поза її межами.
Перша офіційна зустріч з нами просвітян, представників інших громадських організацій, які відстоювали поглиблення української державності в кримсько-севастопольському регіоні, відбулася 5 липня 1992 року під час урочистого ритуалу складання присяги на вірність народу України командувачем ВМС контр-адміралом Борисом Кожиним, членами орггрупи і військовослужбовцями строкової служби (про це я вже писав).
У першій половині року створення ВМС України, — а це був найважчий у морально-психологічному та військово-політичному відношенні період, — орггрупі ВМСУ дуже добре і конкретно допомагала українська громада Севастополя, яка з любов’ю та повагою ставилася й ставиться до відродження і будівництва Військово-Морських Сил України.
Севастопольські організації, які стояли за державну незалежність України, «Просвіта», Севастопольська організація Спілки офіцерів України, Рух, УРП, КУН, Союз українок та інші, незважаючи на шовіністичне оточення і екстремістські дії проросійських політичних партій, рухів та організацій, дискримінацію з боку місцевої влади, діяли активно, допомагаючи відроджувати і будувати Український флот.
Уже в перший день непростих переговорів, 7 квітня 1992 року, парламентської делегації України з командуванням ЧФ і ВМФ з питань відродження і створення на базі Чорноморського флоту Військово-Морських Сил України про подальшу долю Чорноморського флоту у Севастополі представниками української громади піднімалися державні прапори України. У той час це був не просто символічний жест або данина моді, а й подвиг щирих патріотів нашої держави. А про те, як люто сприймали наш український прапор російські шовіністи Севастополя, свідчить факт скаженої фізичної розправи з кореспондентом Любов’ю Гуляєвою, про що я вже писав.
Члени українських товариств з хлібом-сіллю сердечно вітали створення перших військових частин ВМС України. Брали участь в урочистому освяченні кораблів та піднятті Державного прапора України на першому збудованому кораблі ВМС України «Славутич». Активісти українських громадських організацій приходили до орггрупи, на кораблі та у військові частини ВМС з вишитими рушниками, історичною і художньою літературою, газетами і журналами. Проводили бесіди з моряками про визначні події в історії України, знайомили з життям і творчістю видатних українських поетів, письменників, діячів мистецтва, славетних борців за волю України, допомагали у створенні народознавчих світлиць, колективів художньої самодіяльності. Дуже цікаво читалися військовослужбовцям лекції, проходили концерти, що підвищувало рівень занять з гуманітарної підготовки всіх категорій особового складу. Слухачі глибше вивчали історію України і українського війська, нашого державного флоту, рідну мову, українські народні звичаї та обряди. Активну лекційну роботу з військовослужбовцями ВМС України з самого початку їх відродження проводили просвітяни В.Кравченко, К.Трубникова, Ю.Ільїн, О.Подольний, Л.Гуляєва, Б.Процак, О.Гречко, О.Гринник та інші.
Від різних патріотичних організацій України, особливо із західних областей, а також української діаспори Канади, США, Австралії, Великої Британії надсилалися телеграми і листи зі словами підтримки, вітання з державними, військовими і релігійними святами. З липня 1992 року і по сьогодні Борис Кожин і я підтримуємо добрі стосунки з американцем українського походження, інженером із Флориди Василем Мацьківим, який уже декілька разів побував на Батьківщині, в тому числі й у Севастополі, постійно матеріально допомагає в духовному збагаченні особового складу ВМС України.
Згодом розпочалася конкретна шефська допомога, про яку детальніше мова йтиме у другій книзі.
Можна сказати, знаменним та історичним виявився візит до орггрупи і зустріч з командувачем ВМС України Борисом Кожиним у середині липня поважної делегації із м. Полтави у складі Миколи Кульчинського, голови «Просвіти», депутата міськради; Олександра Килима, голови крайової організації НРУ; Зої Коваленко, голови Союзу українок області. Вони подарували контр-адміралу Борису Кожину Державний прапор України, який згодом було піднято на першому новому кораблі ВМС «Славутич». З відомих причин нам доводилося підтримувати постійні зв’язки, особливо під час призовної кампанії з членами Комітету солдатських матерів м.Севастополя і Криму, їх головами Людмилою Добродій і Наталією Красновською.
Майже кожного тижня члени орггрупи брали участь у засіданнях Севастопольського товариства «Просвіта», обмінювалися відомостями, узгоджували наші спільні дії стосовно духовного, національно-культурного і гуманістичного відродження особового складу Чорноморського флоту і ВМС України, мешканців Севастополя і Криму. Також просвітяни, члени севастопольських організацій НРУ, УРП, КУНу часто відвідували зібрання Севастопольської організації Спілки офіцерів України, що надавало більшої змістовності нашій спільній справі. Члени орггрупи ВМС допомагали в діяльності недільної школи, брали участь в організації курсів для вивчення української мови при товаристві «Просвіта».
Не обходилось без просвітян при відзначенні релігійних та народних свят. До речі, 28 квітня 1992 року, на Великдень, за ініціативою активісток Богдани Процак, Олександри Гречко та інших на території Херсонеського музею, де колись хрестився київський князь Володимир, разом з представниками ВМС та інших українських частин, розташованих у Севастополі, члени орггрупи провели Великоднє свято. Добре це пам’ятаю, бо був з дружиною та дітьми, були також сім’ї контр-адмірала Бориса Кожина, капітана 1 рангу Євгена Лупакова, капітана 2 рангу Юрія Шалита, підполковника Володимира Черевка, капітана 3 рангу Вадима Махна, старшого лейтенанта Віктора Пащенка та інші. Великодні молитви читали священики греко-католицької церкви зі Львова і декілька слухачів Львівської духовної семінарії, яких запросила Богдана Процак.
Після святкової літургії в пасхальну неділю діти прийняли обряд причастя. Потім відбувся пасхальний сніданок, після якого біля колон древньої базилики лунали духовні й українські народні пісні, ходив у полі танок.
Добровільні пожертвування, які були зібрані на святі, надійшли на потреби дитячого фольклорного ансамблю «Веснянка» при севастопольській школі № 39 під керівництвом Тамари Петрикової. Між іншим, на цьому історичному місці Пасхальне свято таким чином відзначалося три роки, з 1992-го по 1994-й.
Потім деякими релігійними лідерами УПЦ Московського патріархату при невтручанні місцевої влади піднявся шабаш проти греко-католицької громади міста Севастополя. Святкувати в Херсонеському музеї було небезпечно, бо могли бути провокації. Притулок тимчасово знайшовся у клубі Севастопольського військово-морського інституту.
Тепер завжди, розпочинаючи з 1992 року, на Великдень пригощають матросів і солдатів великодніми стравами, пасками. Разом з офіцерами і командуванням ВМС України відзначається свято Покрови Пресвятої Богородиці. Наприклад, дуже цікаво й змістовно святкується Різдво Христове. З театралізованим різдвяним дійством «Вертеп» просвітяни бувають у багатьох військових частинах і на кораблях, що дуже подобається українським морякам.
Стало вже доброю традицією на Різдвяні свята відправляти делегації дітей військовослужбовців ВМС України та просвітян до західних областей України. Мені і старшому лейтенанту В.Пащенку в 1993 році довелося очолити нашу севастопольську делегацію дітей військовиків разом з запорізькою дитячою групою і побувати в Тернопільській області, відчути щиру гостинність галичан, що буду пам’ятати все життя.
Про це теж — у другій книзі.
З самого початку відродження національного флоту само собою постало питання духовного відродження особистості, тобто конкретного військовослужбовця.
Звичайно, ця робота вимагала перш за все від офіцерів Соціально-психологічної служби ВМС подолання певних шаблонів, комуністичних догм і стереотипів, якими нас у свій час напихували.
І треба зауважити, що у цьому важливому напрямку духовної і культурно-просвітницької роботи у нас знайшлися помічники. Якось увечері оперативний черговий доповів, що на КПП прибув якийсь батюшка із Севастополя і хоче зустрітися з командувачем ВМС. Б.Кожина на місці не було, тому я зустрівся з гостем.
Він увійшов до кабінету, тепло зі мною привітався. Назвав себе Благочинним Севастопольського округу, настоятелем Свято-Нікольського собору протоієреєм Георгієм Поляковим. Домовилися з ним про спільну працю на ниві духовного відродження особового складу ВМС України. При цьому я звертаю увагу шановних читачів, що ми з ним зразу ж домовилися, що не буде ніякої політики, бо отець Георгій представляв УПЦ Московського Патріархату, а тому слід було наголошувати на загальнолюдських цінностях, на відомих релігійних заповідях. Знайшов з його боку повне розуміння. До речі, в той час у Севастополі єпархії УПЦ Київського Патріархату ще не було.
Незабаром і контр-адмірал Б.Кожин зустрівся з протоієреєм Георгієм Поляковим.
Через деякий час ми відвідали Свято-Нікольський собор, що на Північній стороні Севастополя. Отець Георгій розповів нам про історію собору, його найбільш цікаві релігійні цінності, організував екскурсію по Братському цвинтарі (він з’явився після війни 1854—1855 рр.).
Домовилися, що отець Георгій допоможе нам освятити ритуал складання присяги командуванням й особовим складом ВМС України 5 липня 1992 року. Дійсно, на цьому першому нашому офіційному урочистому заході за дорученням протоієрея Георгія Полякова був отець Євгеній, настоятель Покровського собору, який провів обряд освячення моряків, що з великим натхненням присягнули Україні. Про це яскраво свідчать фотознімки.
Пізніше такі ж ритуали відбувалися вже з участю отця Георгія на складанні присяги, а також на випусках молодих офіцерів у Севастопольському військово-морському інституті. Було це красиво і урочисто.
І ми не відчували, що когось це не задовольняє.
Скажу більше: для нас це була теж духовна підтримка під час розгулу і повного свавілля з боку шовіністичних сепаратистських російських організацій Севастополя.
Допоміг отець Георгій і у виданні першого варіанта знаку ВМС України, який особисто розробив контр-адмірал Борис Кожин.
Незабаром командування ВМС України встановило зв’язки з архієпископом Сімферопольським і Кримським, владикою Лазарем.
З появою в місті громади парафії Успіння Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької церкви на чолі з отцем Анатолієм Мазуриком ми стали співробітничати з ним, ураховуючи настрої віруючих військовиків, але гостро відчувалася відсутність Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Командування ВМС України прихильно ставилося до священнослужителів українських релігійних громад, розуміючи їх велике значення у пропаганді християнських заповідей для поліпшення морально-психологічного клімату серед особового складу військових колективів.
Так, священик УГКЦ отець Анатолій відвідував різні військові частини Збройних Сил України і ВМС, богослужіння вів українською мовою, давав розумні поради щодо добрих взаємовідносин між різними категоріями особового складу.
Багато військовослужбовців ішло до нього на сповідь і причастя, чим полегшували своє самопочуття, знімали душевне напруження, а іноді й рятувалися від згубного кроку.
Як підсумок — співдружність української церкви і ВМС принесла позитивні наслідки.
Пізніше, на початку 1995 року, в Сімферополі була створена Кримська Єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату. Її представник отець Антоній обговорив з командуванням ВМСУ питання спільної подальшої діяльності для духовного відродження особового складу Українського флоту.
Вважаю, що не так довго залишилось чекати, коли в Збройних Силах України буде введено інститут капеланів, що позитивно вплине на весь процес духовного відродження і виховання українських військовослужбовців.
Члени проукраїнських громадських організацій разом з офіцерами орггрупи створювали необхідні умови для відпочинку на Чорному морі школярів України, а для учнів із Севастополя організовували поїздки до західних областей на зимові канікули, на Різдвяне свято.
Дуже плідно командування ВМС України співпрацювало в той час на ниві духовного відродження військових моряків з головою Греко-католицької громади Севастополя, активною просвітянкою Богданою Процак. Саме завдяки пані Богдані, незважаючи на шалений спротив, ще 19 серпня 1991 року, тобто в день початку державного заколоту в колишньому СРСР, Греко-католицька громада була офіційно зареєстрована в м.Севастополі. Треба відзначити і допомогу в цьому голови міськради Івана Єрмакова.
Від уряду та парламенту України неодноразово до Криму та Севастополя приїжджали комісії, щоб вияснити місцеве соціально-економічне та політичне становище. Але зустрічалися в основному з проросійськими організаціями та їх керівниками, а не з українськими громадськими організаціями, рухами і партіями, що стояли за державність України на Кримському півострові, тому не знали справжніх настроїв населення і дійсного стану справ. Це українським патріотам було незрозуміло.
І в Сімферополі, і в Севастополі завжди назустріч їм вибігали бабусі з протиукраїнськими гаслами і дикунськими викриками.
Що дивувало: «аніки-воїни» були завжди і своєчасно повідомлені, мабуть, допомагали і розвідка, і прес-центр ЧФ.
Телебачення їх показувало, видаючи за голос усіх кримчан і севастопольців.
Як неодноразово про це говорили просвітяни, українська громада майже ніколи нічого не знала: хто і коли приїде, де буде зустріч. А якщо й дізнавалась, то в останній момент, коли вже не можна було зібратись.
Я про це чув, коли доводилося бувати на засіданні Севастопольського товариства «Просвіта», де обов’язково розповідав про наше дійсне життя-буття, про ті чи інші проблеми, вносив пропозиції щодо покращення нашої спільної роботи.
Члени громадських організацій часто з незадоволенням висловлювалися, що це плоди так званої «деполітизації» і Збройних Сил, і ВМС України зокрема.
Якийсь недруг української державності, вважали вони, підкинув цю гнилу ідейку, мовляв, військовим не треба займатися політикою. А це означало: відгородитися від всього навколишнього життя і перетворитися на роботів або іванців-киванців.
А за законом про Збройні Сили України не дозволялася діяльність у військах політичних партій.
Подібної точки зору — сторонніх аполітичних спостерігачів — дотримувалися, на думку просвітян, і тодішня Верховна Рада України, і керівництво держави та її Збройних Сил, чим розв’язували руки всяким шовіністам і екстремістам.
До Криму вривалися різні емісари з Росії: Руцькой, Бабурін, Лимонов, Жириновський, Затулін та інші, які діяли і продовжують діяльність проти України.
Справа дійшла до того, що сесія міської Ради напередодні Дня незалежності України, у серпні 1994 року прийняла рішення — оголосити Севастополь російським містом.
Відкрито і дуже активно займався політикою в цей час Російський ЧФ. Моряки Чорноморського флоту носили нашивки «Россия. Вооруженные Силы» демонстрували це на параді і діяли за командою із Москви в інтересах Росії.
На противагу їм для ствердження української державності в Криму та Севастополі ВМС України повинні були сконсолідувати навколо себе всі проукраїнські патріотичні сили, які у той час згуртовувала газета «Флот України», що була першою і єдиною українською газетою в Севастополі, у котрій друкувались заяви і звернення української громади та українських патріотів з приводу різних подій.
Просвітяни допомагали розповсюджувати газету, бо саме з неї севастопольці і кримчани могли дізнатися правду, захмарену брехливим шумовинням шовіністичної преси.
Українські громадські організації, політичні партії та рухи, що відстоювали і відстоюють державну незалежність України і необхідність перебудови суспільства, економічних реформ і духовного відродження, сприяли і сприяють вихованню справжніх патріотів, свідомих громадян і надійних захисників незалежної України.
Організації кримськотатарського народу також можна вважати проукраїнськими. Так, лідери Меджлісу Мустафа Джемільов, Рефат Чубаров неодноразово передавали свої привітання і слова підтримки командувачу ВМС України контр-адміралу Борису Кожину, членам орггрупи ВМС України. Я знаю, що такі добрі стосунки з командуванням ВМС вони підтримують і зараз.
Севастопольський регіональний Меджліс у своїй заяві на ім’я Президента України та Верховної Ради України висловив свою підтримку відродженню Військово-Морських Сил України.
18 травня, в День жалоби кримськотатарського народу і пам’яті жертв депортації з Криму, українська громада Севастополя виходила на їхні мітинги з державними українськими прапорами, щоб підтримати і єдність, і дружбу наших народів.
До речі, в Севастополі зареєстровано і діють уже понад 10 національно-культурних товариств. Ніхто, крім росіян, не мітингує, не виступає проти державності України, не вимагає «двуязычия» і «двойного гражданства». Зрозуміло, що вся ця протиукраїнська істерія, сепаратизм в Криму і Севастополі керовані і фінансовані ззовні.
Лише спільними зусиллями і узгодженими діями армії та флоту України зі всіма проукраїнськими силами, при активній підтримці з боку державної влади і всього українського народу ми зможемо відстояти державну незалежність, територіальну цілісність України.
У моїй наступній книзі практика тісної взаємодії командування ВМС України, членів орггрупи, виконкому Севастопольської організації СОУ з громадськими і релігійними організаціями на шляху відродження Українського флоту буде висвітлена детальніше.
А я від себе висловлюю щиру подяку усім, хто допомагав нам морально і психологічно вистояти, не зламатися, гідно і принципово відстоювати наші українські ідеали, хто був і залишається українцем з щирим серцем.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження