Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

Створення Соцiально-психологiчної служби ВМС України

Єдина країна у свiтi, де не викладалася в унiверситетах iсторiя цiєї країни, де iсторiя вважалася чимось забороненим — Україна. Другої такої країни на земнiй кулi нема. Де рости слабодухим i запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирiв, а горе. Не судить, а просить прощення i плакати за погане виховання, за духовне калiцтво у великий час.
О. Довженко
Глибокозмiстовнi слова великого українського кiнорежисера Олександра Довженка часу тяжких рокiв Другої свiтової вiйни не втратили своєї злободенності.
Найважливiший урок нашої трагiчної iсторiї, який ми повиннi винести, на моє переконання, полягає в тому, що копiтка праця на шляху поширення державницької iдеологiї серед широких верств суспiльства, належне виховання молодi є неодмiнною запорукою незалежностi Української держави, здатностi її обороняти свiй народ, свою землю та свою честь.
Це завдання, з вiдомих причин, гостро постало перед командуванням i органiзацiйною групою ВМС України. Треба було в умовах мораторiю, який був на користь Росії, розпочати формування у матросiв, старшин, мiчманiв i офiцерiв почуття українського патрiотизму, нацiональної гiдностi, любовi до України та її Збройних Сил, усвiдомлення кожним вiйськовослужбовцем, який склав присягу на вiрнiсть українському народовi, особистої вiдповiдальностi за збереження державної незалежності нашої Батькiвщини.
Тому разом з формуванням Вiйськово-Морських Сил України почала створюватись принципово нова будова роботи з особовим складом — Соцiально-психологiчна служба. I хоча пiсля розмови з начальником Соцiально-психологiчного управлiння Мiнiстерства оборони України полковником Володимиром Мулявою ще в груднi 1991 року я вже мав деяке уявлення про головнi завдання нового органу, проте концепцiї СПС Збройних Сил України та вiдповiдних керiвних документiв у нас ще не було. Але деякi офiцери вже мали змогу ознайомитися з основними засадами проекту концепцiї, яка була надрукована в газетi «Народна Армiя» 11 жовтня 1991 року. Остаточно вона була затверджена мiнiстром оборони України 5 березня 1992 року, а загальна структура СПС — 22 квітня 1992 року. Згідно з цим Управління мобілізації і комплектування Головного штабу розробляло штати, і в міру їх готовності Соціально-психологічне управління Міністерства оборони готувало призначення кадрів на конкурсній основі і формувало відповідні структури Соціально-психологічної служби Збройних Сил України.
Отже, створення Соціально-психологічної служби Військово-Морських Сил України, спочатку в межах їх організаційної групи, фактично збіглося з розробленням і впровадженням у військах нової системи роботи з людьми.
Ми дуже ретельно вивчили матерiали першої зустрiчi керiвництва Соцiально-психологiчного управлiння МО України з київськими журналiстами 1 квiтня 1992 року, якi було надруковано в газетi «Народна Армiя».
Ось її головнi думки.

Будiвництво Збройних Сил України буде базуватися на гуманiстичних принципах загальнолюдської моралi. Працювати в СПС у майбутньому будуть не полiтики, а, дiйсно, соцiальнi психологи. Сфера їх дiяльностi — гармонiзацiя особистих взаємовiдносин, вмiння своєчасно поставити психологiчний дiагноз, щоб пiдтримати здоровий моральний клiмат у пiдроздiлах. Замiсть полiтзанять, що вже набили оскому, у ЗС України вводяться години гуманiтарної пiдготовки. Вiйськовослужбовцi будуть вивчати iсторiю України, українського вiйська, культуру, традицiї і звичаї народiв, якi живуть у нашiй державi. Треба донести до кожного солдата правду про народ, якому вiн присягнув на вiрнiсть, про героїв, якi у вiйськах УНР, у лавах сiчових стрiльців i УПА боролись за свободу рiдного краю.
Потрiбно було створити кадрове ядро офiцерiв, щоб залучити фахівців до органiв Соцiально-психологiчної служби ВМСУ. Декого я вже знав пiд час служби на Чорноморському флотi, декого по роботi в Севастопольськiй органiзацiї Спiлки офiцерiв України.
З самого початку створення орггрупи штабу ВМС України висловили бажання працювати у Соцiально-психологiчнiй службi пiдполковник Володимир Черевко, капiтани 2 рангу Володимир Верба та Микола Летнянчин, майор Геннадiй Варицький, капiтан-лейтенанти Валерiй Петренко i Якiв Древаль, старшi лейтенанти Михайло Рудь i Вiктор Пащенко, лейтенант Андрiй Науменко. Усi вони негайно залучались до роботи в організаційній групі ВМС України.
Також дуже тiсно спiвпрацювали з офiцерами СПС члени орггрупи капiтан 1 рангу Євген Лупаков, капiтани 3 рангу Олександр Пляшечников, Вадим Махно і Геннадій Ситников.
Через декiлька днiв з Євпаторiї приїхав капiтан 3 рангу Дмитро Зубров, офiцер з iнформацiї вiйськово-будiвельного загону флоту, обраний головою Євпаторiйської органiзацiї СОУ. Ще 6 квiтня 1992 року вiн з бiльшiстю вiйськовослужбовцiв частини склав вiйськову присягу на вiрнiсть народовi України.
Пiд час роботи 3-го з’їзду Спiлки офiцерiв України Д.Зубров в iнтерв’ю по телебаченню висловив критичнi зауваження на адресу командувача ЧФ адмiрала І.Касатонова за його протиукраїнську дiяльнiсть, пiсля чого був негайно звiльнений у запас.
Д.Зубров просив мене допомогти перевести його до Збройних Сил України i висловив бажання служити в органах Соцiально-психологiчної служби ВМС. Така допомога Дмитровi була надана.
Згодом йому було запропоновано посаду заступника начальника фiзичної пiдготовки i спорту ВМСУ, на якій вiн з роботою справлявся успiшно.
11 квiтня до організаційної групи ВМС України прибули 11 офiцерiв штабу Кримської ВМБ, якi перед цим присягнули на вірність Україні. Командування КВМБ подало їхнi документи до Москви з клопотанням про переведення до Збройних сил України. А поки не було наказу, їх вiдрядили у розпорядження командувача ВМСУ на мiсяць до Севастополя, щоб вони не агiтували вiйськовослужбовцiв Донузлавського гарнiзону за присягу на вірність Україні. Це було перше офiцiйне пiдкрiплення з боку командування ЧФ орггрупи ВМС України.
У складi першого «офiцерського десанту», який прибув до нас, були капiтани 2 рангу В.Трумпiкас, А.Приліщ, О.Ніколаєв, В.Сутула, І.Корнiлов, I.Мироненко, капiтани 3 рангу М.Кiт, В.Палiй, М.Мамчак, майори О.Дерновий i Л.Рибальченко.
З великою радiстю i надiєю я зустрiв Мирослава Мамчака, Вiктора Палiя та Олександра Дернового, бо це були професiонали-вихователi, якi мали вiдповiдну освiту та чималий досвiд роботи з людьми.
До того ж М.Мамчака i В.Палiя я добре знав по службi на ЧФ. З великою вдячнiстю скажу, що вони з першого дня виконували свої обов’язки на совiсть і з великою ініціативою.
До речi, капiтан 3 рангу Мирослав Мамчак тимчасово став моїм першим заступником i завдяки йому почав згуртовуватися офiцерський колектив Соцiально-психологiчної служби ОГ ВМС України, який виконував рiзноманiтнi завдання. У особi Мирослава я вiдчув надiйного колегу, який з самого початку наполегливо та цiлеспрямовано торував шляхи активного впливу на свiдомiсть i свiтогляд особового складу, використовуючи для цього багаті нацiонально-iсторичнi традицiї волелюбного народу України.
16 квiтня, опираючись на костур пiсля операцiї, до мене зайшов капiтан 2 рангу Микола Тихонов. Йому необхiдно було бути у госпiталi. Але, почувши про створення органiзацiйної групи штабу ВМС України, вирiшив ввiйти до її складу.
Уже перше знайомство з ним засвiдчило, що М.Тихонов кiлька рокiв вивчав i використовував соцiально-психологiчнi методики i тести в роботi з людьми. Пiд час проведення 3-го з’їзду СОУ у Києвi, на який був обраний делегатом, ознайомився з основними положеннями Концепцiї СПС Збройних Сил України. Тому не помилюся, якщо скажу, що Микола Тихонов був першопрохідцем на шляху створення органiв СПС, починаючи вiд корабля, окремої частини i закiнчуючи з’єднанням, флотом. Саме завдяки його особистiй iнiцiативi i професiйним знанням до Соцiально-психологiчного управлiння МО України були вiдправленi нашi проекти структур СПС ВМС України, якi майже без змiн були врахованi і затвердженi МО України в загальнiй системі Соціально-психологічної служби Збройних Сил. Не випадково Микола Тихонов згодом став моїм заступником, i ми разом працювали майже пiвтора року. А це був дуже суперечливий і найскладнiший час відродження нашого флоту.
Пам’ятаю, як наполегливо прагнули ввiйти до складу офiцерiв Соцiально-психологiчної служби ВМСУ лейтенант Андрiй Науменко i капiтан 2 рангу Олександр Бондар.
Пiд час першого знайомства з лейтенантом Андрiєм Науменком я пообiцяв перевести його з ЧФ до ВМС України. Вiн служив на вузлi зв’язку флоту i своїх проукраїнських настроїв i поглядiв не приховував. Враховуючи це, а також важливiсть збереження вiйськової iнформацiї про становище на ЧФ, командування вузла зв’язку створило для нього складнi службовi умови i вивело за штат.
Через декiлька днiв Андрiй прийшов до мене. Довго чекав своєї черги, бо якраз люди йшли один за одним, а потiм з болем в голосi сказав: «Мабуть, до лейтенанта черга не дiйде». Довелося звернути увагу.
З’ясувалося: Андрiй ще в школi та у військово-морському училищі дуже цiкавився iсторiєю України, багато читав. Пiдготував декiлька рефератів з iсторiї України i українського вiйська. Добре знав бiографiї видатних синiв українського народу. Це був добре пiдготовлений фахiвець-народознавець. Свої знання згодом вiддавав Соцiально-психологiчнiй службi ВМС України. З цього приводу він попросив, щоб у книзі було його фото в курсантській формі, бо він уже в той час практично плекав незалежну Україну.
Дуже складний шлях залучення до органiв СПС ВМС України пройшов капiтан 2 рангу Олександр Бондар. Без перебiльшення скажу: таке витримав би не кожний. З Олександром на той момент ми були знайомi вже майже 15 рокiв, ще старшим лейтенантом вiн приймав вiд мене посаду заступника командира гвардiйського великого протичовнового корабля «Сообразительный», на якому пізніше служив на Пiвнiчному флотi. Коли прийшов до орггрупи ВМСУ, я попросив контр-адмірала Б.Кожина йому допомогти, бо командування ЧФ звiльнило його в запас. Пiдставити плече О.Бондарю нас просив i народний депутат Верховної Ради України Олександр Тарасенко пiд час вiдвiдання орггрупи штабу ВМС України. Я не чекав, що зарахування О.Бондаря до ВМСУ буде таким складним. Майже вiсiм мiсяцiв тягнулася ця бюрократична тяганина. Я бачив, як переживає офiцер. Але Олександр не подавав вигляду i дуже сумлiнно виконував усi службовi обов’язки. Скажу прямо: жодного разу не почув вiд нього якогось незадоволення. I це тодi, коли всi вiсiм мiсяцiв не отримував платні.
Але за допомогою командувача ВМС Б.Кожина О.Бондаря було зараховано до орггрупи ВМСУ, в якiй вiн згодом став першим начальником вiддiлу кадрiв Соцiально-психологiчного управлiння ВМС України, проявляв чеснiсть, принциповiсть, поряднiсть.
А тепер декiлька слiв про офiцерiв, якi з рiзних причин прийшли дещо пiзнiше до СПС ВМС України, бо були потрiбнi на кораблях, у частинах та з’єднаннях ЧФ, щоб гуртувати морякiв-чорноморцiв навколо iдеї свiдомої служби народовi України, органiзацiї духовної пiдтримки та соцiального захисту тих, хто присягнув на вірність Україні i знаходився пiд шаленим тиском проросiйських командирiв i начальникiв.
Серед них видiлявся капiтан 2 рангу Костянтин Iванко, помiчник командира 17-ї бригади ОВРа iз роботи з особовим складом.
Читачам уже вiдомо, що саме це з’єднання першим на Чорноморському флотi склало присягу на вiрнiсть народовi України.
К.Iванко дуже багато зробив для змiцнення української державностi не тiльки в 17-й бригадi, а й у Кримськiй ВМБ i селищi Новоозерне. Незабаром цей високосвiдомий український патрiот приєднався до СПС ВМСУ i згодом став першим начальником прес-центру ВМС України. Через декiлька мiсяцiв, незважаючи на протест командувача ВМС i мiй особисто, Костянтина Опанасовича було усунено з цiєї посади. На жаль, кадровi змiни відбувалися не завжди цивiлiзовано. Ми втратили грамотного, принципового i чесного офiцера, який згодом довів свою високу професійність.
Окремо хочу сказати про капiтана 1 рангу Юрiя Тимощука. Вiн був у запасi, непогано влаштував своє цивiльне життя, але зразу ж вiдгукнувся на прохання ВМС i керiвництва Соцiально-психологiчного управлiння МО України очолити складний процес створення газети Українського флоту, яка тодi була потрiбна як повiтря. Для цього Юрiй Антонович дав згоду знову призватися на дiйсну вiйськову службу вже пiсля 50 рокiв! Слiд вiдзначити цей самовiдданий вчинок заради держави. До речi, капiтан 1 рангу Ю.Тимощук за наказом мiнiстра оборони України пiсля командувача ВМС був призначений другим на посаду і став першим головним редактором газети «Флот України».
Спочатку офiцерам Соцiально-психологiчної служби ВМСУ довелося розв’язувати багато суто органiзацiйних питань, насамперед про щоденний прийом вiдвiдувачiв. Серед них в основному були вiйськовослужбовцi рiзних категорiй, якi проходили службу на ЧФ, iнших флотах, в округах i які висловлювали своє палке бажання служити у ВМС України.
Командування Чорноморського флоту звинувачувало Б.Кожина, офiцерiв орггрупи у порушеннi мораторiю. Але чи могло бути заборонене жагуче бажання людей звертатися до орггрупи, щоб служити в Українському флотi?

Вичерпну відповідь з цього приводу дає перший заступник міністра оборони України Іван Біжан в інтерв’ю з редактором «Народної Армії» Василем Біланом, яке було надруковано в газеті під назвою «Присягнути своєму народу ніякими наказами і мораторіями заборонити не можливо».

Ми добре бачили: штучна тяганина навколо ЧФ довела багатьох з них до крайнощiв. Усi вiйськовослужбовцi, якi звернулися до орггрупи, заявили, що їм іти назад нiкуди, своє подальше життя вони пов’язують зi службою Українi. Було багато фактiв, коли офiцери, мiчмани, матроси, якi ще не склали присяги Українi, готовi були це зробити у будь-який час.
Тому, незважаючи на мораторiй, на заборону й тиск з боку командування ЧФ, з 10 квiтня до нас щодня зверталось 35—40 вiйськовослужбовцiв та членiв їхніх сiмей, батькiв морякiв з одним проханням: зарахувати служити у будь-яку частину ВМС України.
Такий потiк людей свiдчив: силами чергової служби КПП не обiйтись, адже кожна людина вимагала необхiдної уваги.
Починаючи з 11 квiтня, на КПП з ранку до вечора було встановлено постiйне чергування. Для цього потрiбно було залучити вiдповiдного вiйськового фахiвця.
Ним виявився офiцер Соцiально-психологiчної служби майор Олександр Дерновий. Вибiр був вдалим. Олександр сумлiнно i творчо виконував свої обов’язки. Не тiльки уважно вислуховував кожного вiдвiдувача, а й проводив широку роз’яснювальну роботу, доводив останнє повiдомлення про створення ВМС України i розподiл ЧФ. Органiзовував зустрiчi вiйськовослужбовцiв, якi бажали служити українському народу та мали певний досвiд вiйськово-морської служби, представникiв засобiв масової iнформацiї з командувачем ВМС, зi мною, членами виконкому СОУ, офiцерами орггрупи, що займалися кадровими питаннями.
Про важливу дiяльнiсть майора О.Дернового свiдчить той факт, що кожне ранкове заслуховування оперативного чергового пiд керiвництвом командувача контр-адмірала Б.Кожина розпочиналося iз запитання, скiльки людей прибуло за минулу добу до орггрупи, що вони хотiли i як задовольнялися їхнi прохання. Всi такi данi я отримував вiд О.Дернового. За час свого чергування, протягом майже пiвроку, О.Дерновий зустрiв понад чотири тисячi вiдвiдувачiв, серед яких 80 % становили офiцери, а також 58 iноземних делегацiй. Я не чув жодного нарiкання на адресу Олександра. Бiльше того, люди часто просили i командувача, i мене подякувати йому за увагу. Тому ще раз iз щирою вдячнiстю висловлюю теплi слова подяки майору Олександру Дерновому, який вже зараз капітан 1 рангу, за його самовiддану працю в iм’я розбудови нашого Українського флоту, за його конкретну увагу до кожної людини. Між іншим, не випадково у той час О.Дерновий цілком справедливо отримав чергове військове звання підполковника достроково.
Ми, мабуть, не змогли б повнiстю влаштувати кожного вiйськовослужбовця, якби нам не допомагали офiцери орггрупи i командувач ВМС Борис Кожин.
Особливо дякую за допомогу капiтанові 2 рангу Владасу Трумпiкасу i пiдполковникові авiацiї Iгорю Зарембі. Не було жодного випадку, щоб ми не знайшли з ними порозумiння щодо подальшої долi того чи iншого матроса чи солдата, якi зверталися по допомогу.
З появою орггрупи ВМС України перед нею виникла необхiднiсть оперативно роз’яснювати особовому складу Чорноморського флоту, вiйськовослужбовцям, мешканцям Криму та Севастополя закони України з вiйськових питань. За допомогою Соцiально-психологiчного управлiння МО України та спонсорських органiзацiй м.Києва тiльки за квiтень 1992 року офiцерами орггрупи було розповсюджено понад двi тисячi брошур iз законами України з вiйськових питань. Подiбна акцiя мала на метi i моральну пiдтримку морякiв-чорноморцiв, якi склали присягу на вiрнiсть народу України i якi у зв’язку iз незрозумiлим мораторiєм поки що залишались на кораблях i в частинах Чорноморського флоту. У той час люди запитували одне i те ж: «Доки буде дiяти мораторiй?». Менi доведеться на цьому ще загострити увагу читачiв. Українськi газети дещо «пробили» iнформацiйну блокаду, друкуючи закони iз вiйськових питань.
Менi i тепер важко згадувати, в яких надзвичайно складних морально-психологiчних умовах перебували цi вiйськовослужбовцi — патрiоти України. Скiльки образ, погроз зазнали у вiйськових екiпажах флоту!
Надзвичайно тривожними були квiтневi i травневi днi та ночi 1992 року, коли протиукраїнськими силами робилось все можливе й неможливе, щоб назавжди вiдiрвати Крим та Севастополь вiд України, очорнити дiї керiвництва України щодо створення нацiональних ВМС. Про це свiдчили i посиленi спроби через засоби масової iнформацiї i рiзнi громадсько-полiтичнi органiзацiї втягнути широкі верстви населення Криму в конфлiкт навколо Чорноморського флоту мiж Україною і Росiєю. Особливi ставки були зробленi на пенсіонерiв Вiйськово-Морського флоту, якi традицiйно вiдiграють важливу роль у формуваннi громадської думки у м.Севастополi, а також на iнтелігенцiю Криму.
Тому поряд iз розповсюдженням українських газет та брошур про закони України з вiйськових питань серед особового складу ЧФ та мешканцiв Криму й Севастополя ми тримали постiйний зв’язок з офiцерами — помiчниками командирiв iз роботи з особовим складом ЧФ, журналiстами, якi пов’язали свою подальшу долю з Україною i, як могли, допомагали їй. Майже всi вони пiзнiше ввiйшли до органiв ВМС України.
Хотiв би назвати тих фахiвцiв, якi деякий час ще залишалися у Чорноморському флотi i допомагали нам. Це: капiтани 1 рангу П.Артюх, А.Гутевич, В.Бурчик, капiтани 2 рангу К.Iванко, М.Летнянчин, В.Лисс, В.Якупов, О.Николенко, Ю.Филипенко, пiдполковники В.Черевко, С.Тюкiн, капiтани 3 рангу Ю.Гаврилов, В.Матвєєв, О.Чубук, В.Кравченко, С.Насальський, майори Г.Варицький, Р.Бульо, В.Iзотов, капiтан-лейтенанти В.Горобець, А.Вершков, В.Лещенко, О.Левченко, А.Древаль, Ю.Шарлай, О.Юзюк, С.Кучерук, капiтани В.Бова, В.Шевченко, старшi лейтенанти С.Соколюк, С.Позняк, В.Школяр, О.Прядкiн, лейтенант Д.Деренський та iншi.
Дуже добре співпраця склалася в мене із заступником командира із роботи з особовим складом частини космічної розвідки майором Богданом Вуйком, особовий склад якої в першій половині червня присягнув українському народові.
Але, на жаль, не всі витримали психологічний натиск і, як наслідок, зрадили українській присязі.
Цiкавий факт. Було немало офiцерiв-фахiвцiв iз роботи з особовим складом, якi, знаходячись у рiзних органах Чорноморського флоту, нам надавали допомогу, але з рiзних причин до орггрупи ВМСУ так i не перейшли. Називаю їх: капiтан 1 рангу Володимир Тищенко з апарату помiчника командувача ЧФ iз роботи з особовим складом, капiтан 2 рангу Олексiй Луценко з дивiзiї протичовнових кораблiв, капiтан 2 рангу Олександр Горшков — начальник Будинку офiцерiв флоту, Олег Приходько — вiдповiдальний секретар газети «Флаг Родины» та iншi.
Важливі повідомлення ми отримували i вiд капiтана 3 рангу Сергiя Баранця, старшого офiцера вiддiлу Соцiально-правової роботи Приморської флотилiї ТОФ.
Навiть стройовi начальники нам симпатизували. Серед них: перший заступник начальника штабу ЧФ контр-адмiрал Анатолiй Манченко, командир бригади протичовнових кораблiв капiтан 1 рангу Олександр Безмельцев, командир 155-го вiйськово-будiвельного загону тилу ЧФ капiтан 2 рангу Володимир Штокол. Були й такi випадки, коли до мене додому приїжджали представники виховних органiв ЧФ, цiкавилися справами, з’ясовували механiзм переходу до орггрупи ВМС України. А зробити останнiй рішучий крок чомусь вагалися. Я їх за шию не тягнув. Усякi звинувачення нас у надмiрнiй агiтацiї офiцерiв ЧФ перейти до ВМС України були безпiдставнi. Ми не агiтували, тим бiльше це заборонялось умовами мораторiю, ми лише роз’яснювали позицiю Української держави будь-що вiдродити свiй нацiональний флот на законних пiдставах, а також з урахуванням великого бажання українських людей.
Мало того, i тепер про це вже можна сказати, деяким офiцерам, якi сумнiвалися, пропонувалося все обмiркувати. Присягу на вiрнiсть українському народовi ми намагалися органiзовувати за влучним iмперативом поета Михайла Шевченка:
Ми народ великий!
Нас не жменька.
Воля виростає з наших крес.
По рядку — зростаймо до Шевченка!
По рядку — пiдводьмось до небес.

Але було чимало офіцерів штабу ЧФ, з’єднань і частин флоту, котрі не тільки нас підтримували, а й згодом перейшли до складу орггрупи ВМС України. Серед них: капітани 1 рангу Віктор Фомін (тепер віце-адмірал, начальник штабу — перший заступник командувача ВМС), Володимир Колпаков (сьогодні контр-адмірал, начальник Севастопольського військово-морського інституту ім.П.С.Нахімова), Володимир Кузьмін (теж уже контр-адмірал, заступник командувача ВМС — начальник управління озброєння та судоремонту), Борис Рекуц (тепер контр-адмірал, командир Південного морського району ВМСУ), Дмитро Українець (контр-адмірал — командир Західного морського району ВМС), Олександр Безверхий, Олександр Буга, Петро Волинець, Василь Крят, Олександр Нерман, Павло Сєдой, підполковники Анатолій Бугаєнко, Микола Рожок і багато інших. І кожна людина — це особистість, про яку можна розповідати окремо.
Так, наприклад, Анатолій Бугаєнко, який у той час був начальником кафедри фізичної підготовки та спорту ЧВВМУ ім. П.С.Нахімова. Він підтримував постійний зв’язок з командуванням ВМС України, багато зробив для створення Севастопольського військово-морського інституту, а згодом став начальником фізичної підготовки та спорту ВМС України.
Практично з нуля створював медичну службу ВМС України її начальник полковник Григорій Гордієвський.
З набуттям певного досвiду роботи пiсля перших дуже непростих п’яти мiсяцiв iснування нашої орггрупи, а з нею Соцiально-психологiчної служби, вже можна було визначити головнi напрямки дiяльностi її фахiвцiв.

1. Вивчення, аналiз i визначення перспектив розвитку суспiльно-полiтичного становища в Криму, Севастополi i на Чорноморському флотi, яке складалося пiд час вiдродження Вiйськово-Морських Сил України, доведення до особового складу флоту i населення об’єктивних повiдомлень про шляхи будiвництва Збройних Сил України i її Вiйськово-Морського флоту.
2. Створення сприятливого морально-психологiчного становища навколо органiзацiйної групи ВМС, формування та розвиток у вiйськовослужбовцiв i населення гуманiстичного свiтогляду, глибокого розумiння закономiрності iсторичного процесу становлення незалежної Української держави, виховання почуття любовi до неї.
3. Соцiально-психологiчне забезпечення бойової та мобiлiзацiйної готовностi пiд час створення управлiнських органiв ВМСУ i комплектування перших вiйськових частин i екiпажiв кораблiв.
4. Організацiя гуманiтарної пiдготовки, суспiльно-полiтичного iнформування вiйськовослужбовцiв, вивчення державної мови, вiйськово-патрiотичного виховання особового складу на нацiонально-iсторичних традицiях народу України, культурно-просвiтницької роботи та дозвiлля з вiйськовослужбовцями i членами їхніх сiмей.
5. Вивчення й корекцiя соціально-психологiчного клiмату у вiйськових колективах, напрацювання необхiдних рекомендацiй командирам i офiцерам СПС для формування нерепресивного спiлкування мiж вiйськовослужбовцями, змiцнення вiйськової дисциплiни та правопорядку.
6. Соцiально-правова пiдтримка і захист вiйськовослужбовцiв, якi присягнули на вірність Україні, вiд свавiлля командування ЧФ, окремих командирiв, начальникiв штабів i з’єднань флоту.

Що стосується соцiально-правового захисту вiйськовослужбовцiв та членiв їхніх сiмей, то не було жодного дня, щоб цим питанням командувачу ВМС й офiцерам СПС орггрупи не доводилося займатися, хоча, на жаль, не все ми могли зробити. Лише один приклад.
До командування звернувся начальник вiйськово-морської кафедри Севастопольського приладобудiвного iнституту капiтан 1 рангу Павло Чабаненко, доктор воєнних наук, професор. Вiн повiдомив, що офiцери вiйськово-морських кафедр України не отримують окладiв відповідно до займаних посад, введених з 1 березня постановою уряду № 161 вiд 31.03.92 р. «Про грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв ЗС України» i директивою начальника Головного штабу ЗС України № 146/590 вiд 5.04.92 року.
З 1 лютого цього року офiцери ЧФ СНД отримували новi оклади вiд України згiдно з наказом ГК ОЗС СНД № 3/457 вiд 13.03.92 р. Крiм того, їм у 2 рази пiдвищенi оклади за вiйськове звання й виплачена компенсацiя (67%) за грудень 1991 року, яку офiцерам вiйськово-морських кафедр України також не виплачено, хоча вони склали присягу на вiрнiсть її народу.
У той же день командування ВМС доповiло Києву про це прохання, щоб негайно виправити становище. У роботi з соцiально-правового захисту особового складу ми отримували допомогу вiд голови Комiтету з питань соцiального захисту вiйськовослужбовцiв та членiв їхнiх сiмей при Кабiнетi мiнiстрiв України генерал-майора Вiлена Мартиросяна, його заступника генерал-майора Бориса Лавриненка, головного спецiаліста ВМС капiтана 1 рангу Вадима Слав’янова, спiвробiтникiв Комiтету Валентини Артамонової i Фатiми Бачинської, які побували в розташуванні орггрупи, мали зустрічі з командуванням і особовим складом.
Кожен з них особисто зробив вагомий внесок у справу духовного відродження військових моряків, надав моральну й фахову допомогу нам у відстоюванні законних позицій України.
За участю генерал-майора В.Мартиросяна в орггрупi ВМС влітку 1992 року вiдбулися органiзацiйнi збори, на яких було обрано уповноважених Комiтету вiд мiста Севастополя: майора Вiталiя Рожманова , уповноваженого серед офiцерiв, мiчманiв та членiв їхніх сiмей, капiтана 1 рангу в запасi Владислава Плецкевича вiд ветеранiв вiйни i Збройних Сил, Аду Мелешко від вiйськовослужбовців строкової служби.
Теплi слова вдячностi за пiдтримку нашої роботи висловлюю представнику Президента України у Гагарiнському районi мiста Севастополя Вiктору Кирюнiкову, головi районної Ради Володимиру Пилипчуку, заступнику голови Райради Нiнi Ротко, генеральному директору агрофiрми «Золота балка» Володимирові Силакову, директору техноторгового центру «Весна» Олександрові Рибалку, генеральному директору культурно-iсторичного центру «Севастополь» Валерiю Iванову, представнику фiрми «Малахов курган» Григорiю Футерману, директорам фірм і асоціацій Михайлові Дрьомову і Володимирові Решетилу та багатьом іншим.
Офiцерами СПС напрацьовувався перший досвiд проведення соцiально-психологiчних дослiджень серед членiв ОГ ВМС, молодих офiцерiв-випускникiв 1992 року, монiторингу престижу вiйськової служби та громадської думки про створення ВМС України з метою внесення корективів до iнформацiйної i просвiтницької роботи.
Були й хиби в нашiй роботi. Ми не змогли досягти повного здiйснення рекомендацiй за підсумками проведених вiйськово-соцiологiчних дослiджень, якi iнколи мали бiльше науково-пiзнавальний характер. Подеколи фахiвцiв СПС бiльше цiкавив сам процес проведення дослiджень, а не його кiнцевий фактично-прикладний пiдсумок.
Нами iз запiзненням вiдпрацьовувався iнструментарiй соцiологiчних дослiджень про оптимiзацiю проведення гуманiтарної пiдготовки, вивчення української мови, головна мета яких полягала в переорiєнтацiї особового складу на стiйкi позицiї української державностi.
Внаслiдок цього старi iдеологiчнi мiфи ми руйнували, але встановити новi поняття в свiдомостi людей ще не змогли.
Не вдалося повною мiрою забезпечити соцiально-психологiчну адаптацiю всiх категорiй вiйськовослужбовцiв згiдно з вiйськовою спецiальністю, iндивiдуальними нервово-психологiчними якостями i важкими умовами служби.
Заради об’єктивності мушу підкреслити: необхідної фахової допомоги від Соціально-психологічного управління МО України офіцери СПС організаційної групи ВМС майже не отримували, за винятком хіба що капітана 3 рангу Миколи Гука. Він поряд з виконанням контрольних функцій все ж таки давав практичні поради, деякі проблеми розв’язував особисто.
У мене був постійний телефонний зв’язок з полковником В.Мулявою, коли бував у відрядженні в Києві, обов’язково заходив до нього, доповідав про обстановку, просив допомоги у тих чи інших питаннях. Треба віддати йому належне — завжди давав конкретні і слушні поради. Але цього не можна сказати про всіх його помічників. Якось, знаходячись у Міністерстві оборони разом з контр-адміралом Б.Кожиним, вирішив пройтись по відділах Соціально-психологічного управління, попросити рекомендацій і порад у роботі СПС ВМСУ з урахуванням складного соціально-психологічного становища у регіоні. На моє здивування, декілька офіцерів, у військовому званні підполковника і майора, коли я звернувся до них по допомогу, задали мені контрзапитання: «Товаришу капітан 1 рангу! Не ви будете задавати нам запитання, а ми вам!» Я зрозумів, що треба негайно залишити кабінети, в яких опинилися люди, далекі від реальної роботи з людьми. Я був не проти медиків, соціологів, психологів, юристів, психофізіологів, це була нова хвиля у роботі з особовим складом. Але як же можна було обійтись без офіцерів, які б займалися конкретною виховною роботою з людьми. Але добре, що згодом становище було виправлено.
З початку роботи помiтним було слабке виховання особового складу на героїчних традицiях українського народу i його вiйська. Багато зусиль треба було докласти до органiзацiї соцiально-правового захисту вiйськовослужбовцiв i членiв їхнiх сiмей. На жаль, механiзм повного i своєчасного захисту людей не був вiдпрацьований, починаючи з верховної влади. Не діяв навiть пiдписаний протокол, у якому був визначений порядок переводу (вiдрядження) з Об’єднаних ЗС СНД в Україну i назад. Внаслiдок безглуздої бюрократичної тяганини були факти, коли звiльнена людина декiлька мiсяцiв виконувала обов’язки, перебуваючи в запасi.
Нам було дуже важко вiдповiдати вiдвiдувачам на такі запитання: «Чому з 3 сiчня 1992 року Україна повнiстю фiнансує ЧФ, а жоден вiйськовослужбовець, який присягнув на вiрнiсть народу України, не отримав квартири?», «Чому iснує суттєва рiзниця в грошових окладах мiж офiцерами i мiчманами ЧФ i ВМСУ?», «Чому нас погано захищає вiйськова прокуратура флоту, мiлiцiя i мiсцева адмiнiстрацiя?» тощо.
Хотiв би згадати i такий важливий напрямок нашої роботи, особливо у першi днi, як зустрiчi з представниками засобiв масової iнформацiї багатьох країн свiту. Пiсля дуже тривалої першої прес-конференцiї командувача ВМС України Бориса Кожина, на якiй начебто лунали всi можливi запитання i на кожне з них була дана конкретна вiдповiдь, бажання представникiв мас-медiа знайти ще якийсь цiкавий факт, пов’язаний з початком вiдродження Українського флоту, було великим. Треба було бачити, як у садку, на територiї вiйськового мiстечка збиралась черга телерадiокореспондентiв та журналiстiв. Усi бажали поспiлкуватися з контр-адміралом Б.Кожиним. Командувач нiколи не вiдмовлявся зустрiтися з будь-ким iз репортерiв ближнього чи дальнього зарубiжжя. Але задовольнити всiх вiн не мiг: не вистачало часу, тому доручив менi контролювати матерiали, якi давали кореспондентам офiцери орггрупи. Багато з них були членами виконкому СОУ, офiцерами СПС.
Через деякий час життя показало, що в цiй справi треба було навести порядок, тримати бiльш чiтку лiнiю у взаємовiдносинах з представниками засобiв масової iнформацiї, якi подеколи перекручували тi чи iншi факти або наголошували не там, де треба було.
Через декiлька днiв Борис Кожин доручив давати iнтерв’ю тiльки менi та членам виконкому СОУ.
Я першим вiд iменi орггрупи виступив по Севастопольському телебаченню, на якому i розповiв про становище навколо створення нашої органiзацiйної групи i про те, що кожен день, незважаючи на мораторій, її вiдвiдують близько 50 чоловiк, багато з яких просять захисту, бажають служити в Українському флотi.
Згодом на Севастопольському телебаченнi дав iнтерв’ю капiтан 3 рангу Вiктор Палiй, який представляв тимчасово створену нами прес-службу. Вона щодня аналiзувала вiйськово-полiтичну та соцiально-психологiчну обстановку у свiтi, у кримсько-севастопольському регiонi, на Чорноморському флотi. Головнi висновки з цього аналiзу я доповідав щоранку керiвному складу ВМСУ.
За допомогою прес-служби я готував пiдсумковi аналiтичнi доповiдi про становище в Криму, Севастополi та в ЧФ на iм’я Президента України Л.Кравчука, Голови Верховної Ради України I.Плюща, його першого заступника В.Дурдинця, мiнiстра оборони України генерал-полковника К.Морозова, начальника Соцiально-психологiчного управлiння полковника В.Муляви. А це, зрозумiло, вимагало вiд офiцерiв великої вiдповiдальностi та об’єктивностi. Ми добре розумiли, що наша iнформацiя могла стати основою для прийняття рiшення державного значення. Згодом ми в цьому переконалися.
Питання соцiального захисту багатьох вiйськовослужбовцiв, яких за присягу на вірність Україні почали тиснути з усiх бокiв, стало чи не найболючішим.
Уже 14 квiтня 1992 року в телеграмi виконуючого обов’язки начальника штабу ВМС капiтана 2 рангу Ю.Шалита до Головного штабу ЗС України було висловлено прохання про поновлення на посадi капiтана 1 рангу Є.Лупакова, якого звiльнили за складання присяги за наказом Головнокомандувача Об’єднаними Збройними Силами СНД.
Через декiлька днiв вирiшили вiдкрити свiй розрахунковий рахунок у банку, щоб офiцери орггрупи своєчасно отримували грошове забезпечення.
Важливим з самого початку створення СПС ВМС України було практичне проведення занять з офiцерами орггрупи з гуманiтарної пiдготовки згiдно з директивою МО України та вказiвками начальника Соцiально-психологiчної служби Збройних Сил полковника В.Муляви.
Першим керiвником групи гуманiтарної пiдготовки став капiтан 3 рангу Мирослав Мамчак. Вiн був знайомий з iсторiєю України i українського вiйська, флоту зокрема, володiв державною мовою. Уродженець Iвано-Франкiвщини, маючи диплом про закiнчення Львiвського лiсотехнiчного iнституту, Мирослав змiстовно й цiкаво розповiдав про глибинну культуру нашого народу, його духовну спадщину, нацiональних героїв України, визвольну боротьбу нашого народу в лавах УПА, про невмирущу славу українського козацтва. Все це приваблювало слухачiв, робило його виступи вкрай популярними.

Дуже важливим завданням для офiцерiв СПС орггрупи ВМС України було вивчення української мови. Воно й зараз для нашого Українського флоту є злободенним, бо йому доводиться вiдроджуватися у цiлковитому росiйськомовному середовищi. Про це влучно написав член СОУ капiтан 2 рангу Микола Гук у статтi «Умiю, та не хочу розмовляти росiйською мовою в Українському вiйську» (газета «Слава i Честь» за 27.07.96 р.).
«Спочатку було Слово... Вiрнiше, мало бути Слово українське в українському вiйську. Армiя є, а Слова нема. Українська мова як була Попелюшкою в наших штабах та казармах, Попелюшкою i залишилася.
Можна було б миритися з цим, коли б наша армiя складалася з найманцiв-чужоземцiв. Але ж це не так. Всi нашi вояки — громадяни України. Бiльше того, українцiв серед генералiв та офiцерiв, не кажучи вже про солдатiв та матросiв, переважна бiльшiсть.
То чому тодi не послуговуються вони материнською мовою? Хтось знову її заборонив ? Причина, найперше, в нас, українцях.
Наш земляк, зачувши, що хтось до нього звертається росiйською, догiдливо починає вiдповiдати так, немов би родом iз Тамбовської губернiї. А чому? Каже: «Звик».
I то правда. До чого тiльки ми не звикли за кiлька вiкiв пiд чужим чоботом — i лицарство своє зневажати, i з чужого голосу говорити, i мовчати, коли слiд волати... А посоромиш кого-небудь iз них, то лише на свою голову. Бо нi в чому грiха не вiдчувають, виправдань знаходять без лiку...
Чи не про них оце написано:

П’явки! п’явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови...
Україно! Україно!
Оце твої дiти,
Твої квiти молодiї,
Чорнилом политi,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушенi!..

Хай не ображаються за ці слова наші російськомовні військові чини. Не я їх засуджую — Шевченко. Це його портретами вони доповнили інтер’єри кабінетів. Така нині політична мода. А хто такий Шевченко — не знають. Він у них на стіні, а не в серці. Він для них лише український поет, а не український Христос, чиїм заповідям маємо слідувати...
А хiба не заслуговує на повагу i чи не гiдна наслiдування позицiя першого мiнiстра оборони України К.Морозова. Незважаючи на безлiч державних справ, вiн вивчив i швидко оволодiв українською мовою. Її вiн порiвняв iз державними кордонами, за якими не наша земля. Подiбного ставлення вимагав вiд iнших.
Морозовим пiдписано три директиви про впровадження державної мови у вiйськах. Накази росiйською мовою мiнiстр повертав iз резолюцiєю: «Чому не на державнiй мовi?»
Як писав генерал-полковник К.Морозов: «Для солдата наказ iти до бою на захист своєї Батькiвщини, який вiддається рiдною мовою, є покликом його землi, його батькiв, i тут важко перебiльшити роль української мови в мобiлiзацiї українського вiйська на захист України».
З цього приводу мiнiстр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов 15 травня 1992 року видав Директиву «Про вивчення української мови у Збройних Силах України».

«Виходячи з положень Декларацiї про державний суверенітет України вiд 16 липня 1990 року, вiдповiдно до Закону УРСР «Про мови в Українськiй РСР» вiд 28 жовтня 1989 року ПРОПОНУЮ:
Органiзувати на добровiльних засадах вивчення української мови у Збройних Силах України за вiдповiдними програмами, якi додаються.
З цiєю метою:
— створити в частинах та пiдроздiлах групи для вивчення української мови;
— заняття проводити згiдно з Положенням про вивчення української мови у Збройних Силах України за 96(48)-годинною програмою в залежностi вiд рiвня пiдготовки слухачiв 1—2 рази на тиждень;
— командирам вiйськових частин через обласнi, мiськi, районнi управлiння народної освiти залучати вчителiв середнiх шкiл, а також викладачiв вищих та середнiх спецiальних навчальних закладiв для проведення занять з української мови;
— у разi потреби заняття проводити силами офiцерiв та членiв їх сiмей, якi добре володiють українською мовою i мають вiдповiдну фахову освiту;
— вiдповiдальнiсть за органiзацiю вивчення української мови покласти на командирiв пiдроздiлiв та частин».

Виходячи з вимог керiвних документiв, капiтан 3 рангу Мирослав Мамчак разом з капiтан-лейтенантом Валерiєм Петренком органiзували першi заняття з членами орггрупи для вивчення української мови. Пiзнiше до цiєї державної справи ми залучали членiв «Просвiти» Олександру Гречко, Богдану Процак, Лесю Магдич.
Треба особливо подякувати дуже чудовій людині, щирій патріотці України Олександрі Гречко, яка постійно бувала і виступала на всіх виховних заходах з особовим складом, допомагала всім категоріям військовослужбовців ВМС оволодівати державною мовою. Низький уклін за теплоту душі і серця, вельмишановна пані Олександро.
Приклад у вивченнi української мови показував командувач, контр-адмiрал Борис Кожин. Щоб швидше її опанувати, вiн вимагав вiд офiцерiв i мiчманiв, робiтникiв i службовцiв, якi знали мову, розмовляти по-українськи. Це стосувалося насамперед мене i офiцерiв СПС.
Крім розв’язування важливих професiйних та суспiльно-полiтичних питань, нам доводилося створювати хоча б якiсь матеріальні умови для роботи та спiлкування з вiдвiдувачами. Це теж було конче необхiдно. Починали на голому мiсцi: стiл, стiльцi.
Гостро постало питання i про гуртожиток для офiцерiв, мiчманiв, якi прибували до орггрупи. Для цього видiлили велику казарму, де ранiше мешкали курсанти школи прапорщикiв, в якiй першими розташувалися офiцери Кримської ВМБ та Бакинської групи.
До речi, командувач ВМС декiлька мiсяцiв проживав у санiтарнiй частинi, бо квартира залишилася у Новоозерному.
Не раз доводилося порушувати питання перед МО України i Головним штабом Збройних Сил про видiлення автомобiля для командувача ВМСУ. Напевно, читач погодиться з тим, що мало було привабливого для молодого Українського флоту в тому, що його перший командувач їздив на УАЗi iз розбитим склом.
Дуже важливою була справа iз харчуванням. Тут добросовiсно попрацював полковник В.Iндило, який разом з командиром частини полковником А.Вельським, начальником продовольчої служби частини пiдполковником В.Кищаком створив необхiднi умови для харчування в крамницi вiйськторгу, а пiзнiше в їдальнi частини. У багатьох питаннях внутрішньої організації орггрупи нам допомагав представник командування школи прапорщиків майор О.Грушко.
У всiх службових кабiнетах, спальних примiщеннях, коридорах, на територiї вiйськового мiстечка познiмали комунiстичну символiку, бо отримали указ Президента України i наказ мiнiстра оборони України. Все це, безумовно, вимагало певної наполегливості та рiшучостi. З одного боку, потрiбно було дуже багато чого мiняти, а з iншого боку — не всi були готовi це зробити. У свiдомостi людей залишилися традицiйнi почуття до iдолiв. В одну мить позбутися їх мiг не кожний.
Тепер можна сказати про те, що бюст Ленiна у Севастополi не так просто було зняти, проте це сталося в серединi квiтня 1992 року на територiї школи прапорщиків. Якщо не помиляюсь, через декiлька мiсяцiв було знято ще один бюст Ленiна на територiї ЧВВМУ iменi П.С.Нахiмова, на базi якого було створено Севастопольський вiйськово-морський iнститут.
Пам’ятаю, як на початку 1993 року пiд час першого приїзду мiнiстра оборони України генерал-полковника К.Морозова до Севастополя була спроба зняти пам’ятник Ленiну, що стоїть бiля центрального входу колишнього Севастопольського вищого вiйськово-морського iнженерного училища, яке теж увiйшло у свій час до складу Севастопольського ВМI, а тепер тут інститут ядерної енергетики та промисловості. Це не було пов’язано iз приїздом мiнiстра, а планувалося ранiше. Але знайшлися противники, якi телефонували у рiзнi iнстанцiї. Дiйшло i до мiнiстра оборони, який, щоб уникнути полiтичних ускладнень, порекомендував поки що це не робити.
I дотепер ще є один пам’ятник i аж 2 бюсти Ленiна на територiї сучасного Севастопольського iнституту ядерної енергетики i промисловостi.
Довелося негайно зайнятись оформленням наочної агiтацiї, перш за все нацiональної символiки. З iнiцiативи капiтана 3 рангу М.Мамчака, лейтенанта А.Науменка Соцiально-психологiчна служба, капiтан-лейтенант Ю.Лужецький та інші офіцери орггрупи почали проектувати символiку ВМС України i готувати пропозиції до назв кораблiв.
До речі, пізніше, з метою відзначення офіцерів, які ввійшли до орггрупи ВМС України, виникла пропозиція запровадити почесну відзнаку для їх нагородження. Нею став знак у вигляді хреста. Виготовлення ескізів знака тривало довго, було запропоновано кілька варіантів. Найактивнішу участь у цій роботі взяли капітани 2 рангу Г.Білокур, В.Васильєв, капітани 3 рангу В.Ульянов, М.Мамчак, Ю.Мащенко та старший лейтенант А.Науменко. Вони постійно тримали мене в курсі справ. Нарешті зупинилися на варіанті, котрий запропонував Геннадій Білокур. Командувач Борис Кожин його затвердив. Почесною відзнакою став білий хрест з тризубом на синьому тлі в центрі. На верхніх раменах хреста літери В.М.С., а внизу — рік заснування орггрупи — 1992. Позаду два схрещених мечі вістрям униз в обрамленні лаврового вінка. Такий вигляд знака виходить з національно-історичних традицій нашого народу, а також факту жертовної праці патріотів України у розбудові ВМС.
Виготовлення знака вимагало дефіцитного кольорового металу, якого в Севастополі і Криму ми не знайшли. Я доручив капітан-лейтенанту Я.Древалю знайти необхідні матеріали в інших регіонах держави. Нарешті він мені зателефонував, що необхідна сировина знайдена на заводі кольорових металів в м.Артемівську Донецької області. Мені було приємно, бо це моя мала батьківщина. Через декілька днів Яків доставив метал у Севастополь. Виготовляти пам’ятні знаки на моє прохання погодився директор заводу «Персей» Павло Власенко, за що ми з командувачем ВМС були йому дуже вдячні.
Усього нагороджено близько 300 чоловік. Перші нагороди отримали Леонід Кравчук, Василь Дурдинець, Костянтин Морозов...
Концепцiя Соцiально-психологiчної служби в ЗС України вимагала нових пiдходiв у роботi з особовим складом. У зв’язку з цим ми придiляли велику увагу пiдвищенню фахового рiвня офiцерiв СПС орггрупи ВМС. Органiзували «круглий стiл» для обмiну досвiдом роботи, спiльно обговорювали специфiку, форми i методи нашої роботи з урахуванням суспiльно-полiтичного становища в регiонi. Iнiцiативу виявили капiтан 2 рангу М.Тихонов, капiтани 3 рангу М.Мамчак i В.Палiй.
Декiлька разiв з офiцерами СПС зустрiчався командувач ВМС України контр-адмiрал Борис Кожин. Вiн уважно вислуховував думку кожного офiцера i висловлював свої поради i рекомендацiї. Особливу увагу фахiвцiв командувач звертав на новi пiдходи в роботi з людьми: на всiх рiвнях викорiнювати хамство, брутальнiсть, зневагу до нижчого за вiйськовим званням або за становищем; душевно розмовляти з кожним вiйськовослужбовцем, повною мiрою поважати його гiднiсть i честь; розмову вести на рiвних; активно використовувати нетрадицiйнi на той час форми роботи — створення клубiв або гурткiв за iнтересами; всiм вiруючим i бажаючим давати змогу вiдвiдувати церкви, мечетi, собори i храми.
Контр-адмiрал Б.Кожин зазначав, що на нивi духовного вiдродження особового складу ми повиннi згуртовувати вiйськовi колективи, не допускати розбрату, насильницьких вiдносин i репресивного спiлкування. Для цього вiн рекомендував усiм офiцерам СПС ВМС добре осмислити звернення Соцiально-психологiчної служби Збройних Сил України до духовних пастирiв про церковну єднiсть, яке було надруковане у газетi «Народна Армiя» 30.05.92 року.
Я вважаю, що воно не втратило своєї злободенностi i сьогоднi, а тому прошу шановних читачiв з ним ознайомитися.

Iсторична доля українського народу складалася так, що кожен поневолювач прагнув закрiпити своє панування духовним ярмом. Вiками українцi проливали рiки кровi, щоб вiдстояти свою вiру i волю, свободу i незалежнiсть свого краю. Найбiльш ганебну роль у духовному спустошеннi народiв вiдiграв войовничий радянський державний атеїзм.
Тiльки до 1919 року в колишнiй Росiї було фiзично знищено бiльше 350.000 священикiв (iнструкцiю до їх знищення написав власноручно Ленiн), і чотири поколiння народу поринули у духовну темряву i варварську жорстокiсть, значною мiрою втративши загальнолюдськi iдеали, замiнивши їх псевдоiнтернацiоналiзмом i класово-партійною пильнiстю, якi забрали з народу України десятки мiльйонiв людських життiв.
У час, коли Україна стала самостiйною державою i релiгiя може вiльно служити своєму народовi, головним питанням сьогодення постає: досягнення духовної єдностi, братерської згоди i злагоди всiх християнських церков. Ми не можемо миритися iз внутрiусобною боротьбою церков, що сповiдують одну вiру, iз злобою i сум’яттям, якi породжує ця боротьба.
Українську армiю дуже тривожать, з одного боку, духовна пустота i вiдсутнiсть морального фундаменту у суспiльствi, а з другого — неврегульованiсть конфесiйних стосункiв, якi породжують i поглиблюють такий стан, що не може не впливати на морально-психологiчний клiмат у ЗС України — невiд’ємної складової частини нашого суспiльства.
Для народу України найважливiшим серед умов виживання є досягнення єдностi i державної незалежностi України. Подолання в Українi суперечностей мiж християнськими конфесiями, церквами, всiма вiросповiдальними християнськими угрупованнями, досягнення мiж ними єдностi пiдвищило б ефективнiсть зусиль у подоланнi соцiальної напруженостi i таких антигромадських явищ, як пияцтво, злочиннiсть, аморальнiсть, екстремiзм; з’єднало б i наростило нашi спромоги у справi милосердя, допомоги хворим, престарiлим, iнвалiдам, сиротам, бiдним, бiженцям, ув’язненим i взагалi всiм стражденним.
Все бiльшiй кiлькостi людей стає зрозумiлим, що зараз люди на Землi можуть iснувати тiльки як Божi створiння у мирi i злагодi або зникнути зовсiм. Церква Христова прагне через окрему людину змiнити суспiльство на краще.
У мiжконфесiйних вiдносинах спроба виглядає так, що скiльки церков, стiльки нiбито й богiв. Насправдi ж — Бог у нас один. Проте егоїстичнi iнтереси духовенства нiяк не дають змоги вирiшити всi суперечностi.
Народ України, по сутi, не має куди прихилити свою душу. Якi б не були обрядовi розходження мiж християнськими церквами, єднання з Богом повинно бути у душах вiруючих , а не в обряді.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни.
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) є виявом рiшучої, незламної волi українського народу остаточно визволитися вiд iмперської Православної Церкви, яка є знаряддям духовного гнiту над українським народом, його повної русифiкацiї i поневолення.
Ми зараз серед iнших народiв, як той камiнь, що його вiдкинули будiвничi, але який може стати нарiжним. Шлях у майбутнє у нас тiльки один — нове духовне оновлення в єдностi, мирi i злагодi. Саме цим ми ще можемо здивувати свiт i стати в першу шеренгу духовного прогресу. Тодi нашi жертви i нашi душевнi муки не будуть марними, а наша терпеливiсть, терпимiсть i повага до iнших, в тому числi i не християнських конфесiй, винагороджені.
Перед людством сьогоднi так гостро стоять насущнi питання порятунку, що можна з певнiстю сказати: час пророкiв уже пройшов, наступив час Божий. Кожен, стоячи вже на порозi Вiчного Заповiту, вибирає: тлiння чи воскресiння.

Виходячи iз звернення СПС Збройних Сил України до духовних пасторів про церковну єднiсть, Борис Кожин звернув нашу особливу увагу на створення нормальних умов служби для особового складу. А це i надання вiйськовослужбовцям вiльного часу для вiдпочинку, створення на всiх кораблях i у вiйськових частинах постiйно дiючих колективiв художньої самодiяльностi, регулярнi проведення спортивних змагань i свят тощо.
Мiж iншим, Борис Кожин не на словах, а на дiлi любив спорт, колись був вiдомим в Українi велосипедистом, показував особистий приклад офiцерам орггрупи, як треба сумлiнно ставитися до фiзичної культури i спорту; пропонував їм завжди дiяти за принципом: «Не людина йде до Вас, а Ви мусите йти до неї». Iншими словами: вiд кожного конкретного матроса, мiчмана, офiцера добиватися необхiдних показникiв у бойовiй пiдготовцi, у змiцненнi вiйськової дисциплiни та фізичної загартованості.
У пам’ятi живуть зустрiчi офiцерiв СПС орггрупи ВМСУ з кандидатом психологiчних наук капiтаном 1 рангу Миколою Корнiєнком, останнім начальником кафедри психологiї Київського ВВМУ (пізніше воно було розформовано). Вiн дуже цiкаво розповiв про практичнi напрямки роботи через призму нових пiдходiв, якi вимагала вiд нас концепція Соцiально-психологiчної служби Збройних Сил України. Зосередив особливу увагу на вивченнi i впровадженнi в життя атрибутiв соцiальної психологiї, на оволодiнні механiзмом проведення соцiально-психологiчних дослiджень. Це допомогло нам розробити свої конкретнi функцiональнi обов’язки.
У практичнiй дiяльностi офiцери СПС орггрупи ВМСУ отримували постiйну допомогу вiд завiдуючого вiддiлом суспiльних вiдносин мiсцевої держадмiнiстрацiї Севастополя Юрiя Датунашвiлi, кандидата психологiчних наук.
З метою пропаганди положень i вимог Концепцiї Соцiально-психологiчної служби в Збройних Силах України серед морякiв-чорноморцiв i населення вона була повнiстю надрукована в четвертому номерi газети «Флот України» 22 липня 1992 року, а раніше в газеті «Народна Армія».
Але зміст Концепції СПС у ЗС України дуже не сподобався нашим опонентам. Їхнім рупором виступила газета «Флаг Родины».
Опубликованная в газете «Народная Армия» «Концепция Социально-психологической службы ВС Украины» вызвала отрицательную реакцию, т.к. перечеркиваются все традиции ВС, которые существовали столетиями, а требование об обязательном владении украинским языком еще раз подчеркивает националистический характер строительства ВС. Главным идеологом концепции является полковник Мулява, один из активистов Руха.
Першi днi вiдродження ВМС України викликали полум’яний патріотизм у тих, хто першим почав це робити, вiддаючи всi зусилля справi відродження України. У мас-медiа нас називали не тiльки зрадниками, клятвовiдступниками, а й кар’єристами, якi начебто побiгли за посадами, вiйськовими званнями, державними нагородами, пiльгами тощо. Скажу вiдверто, що спочатку таких не було. Громадянську позицію кожного члена орггрупи можна повнiстю спiввiднести зi словами поета Дмитра Паламарчука:

Не прагнув я нi слави й нагород,
Анi вхопить побiльше iз корита.
Я жив трудом, як чесний мiй народ,
Не смiючи його в бiдi корити.

Якщо хтось через деякий час i зiйшов з дистанцiї, то лише через те, що психологiчно не погодився чи, може, не витримав штучної тяганини, заподiяної навколо розподiлу Чорноморського флоту. На мою думку, це головна причина їхнього вiдходу. Перший наказ міністра оборони України щодо призначення офіцерами СПС ВМСУ був від 10 червня 1992 року, згідно з яким капітан 1 рангу А.Данілов став заступником начальника СПС ВМС, капітан 2 рангу К.Іванко, майор О.Дерновий, капітани 3 рангу М.Мамчак та В.Палій — старшими офіцерами відділу СПС, а капітан-лейтенант В.Петренко, старші лейтенанти М.Рудь і А.Науменко — офіцерами відділу.
Першими чергове військове звання отримали члени орггрупи ВМС за наказом міністра оборони від 29 червня 1992 року. Так, військове звання капітана 1 рангу отримали капітани 2 рангу І.Мироненко, А.Прилищ, В.Трумпікас, В.Шишов, військове звання капітана 2 рангу отримали капітани 3 рангу М.Кіт, О.Пляшечников, В.Ященко, підполковниками стали Л.Рибальченко, В.Устименко, О.Дерновий, капітаном 3 рангу — В.Петренко та майором — В.Онопрієнко.
Далi буде йтися про конкретну дiяльнiсть офiцерiв СПС, хоча це не для окремого роздiлу, бо я, як виконуючий обов’язки заступника командувача ВМСУ iз соцiально-психологiчних питань, зразу ж зорiєнтував усiх офiцерiв СПС на те, що для нас не може бути не нашої справи, вся наша. Тому офiцери Соцiально-психологiчної служби брали участь у всiх заходах, де це було потрiбно для нашої спільної справи відродження Українського державного флоту.
Серед них треба назвати такi, як спiльна робота з офiцерами орггрупи ВМС; обговорення проектiв Тимчасових статутiв Збройних Сил України; підбір кадрiв-фахiвцiв СПС; пiдтримання постiйних зв’язкiв з мiсцевими громадськими органiзацiями українського спрямування; робота у вищих вiйськово-морських училищах Севастополя для створення на їх базi Севастопольського вiйськово-морського iнституту; згуртування екiпажiв кораблiв та колективiв вiйськових частин, якi формувалися; проведення iндивiдуально-виховної роботи з людьми; створення за допомогою офіцерів СПС прес-центру ВМС, газети «Флот України», телерадiоцентру ВМС «Бриз», а також органiзацiя дозвiлля особового складу та багато чого iншого.
Наголошую на тому, що якими б складними i вiдповiдальними справами не доводилося займатися офiцерам СПС на шляху вiдродження Українського флоту, органiзацiйна група не вiдчувала нестачi офiцерiв-фахiвцiв. Бiльше того, з вiдомих причин я не мiг залучити до нашого складу всiх бажаючих. I командувач Б.Кожин менi зауважив, щоб я не поспiшав приймати всiх фахiвцiв до нашої служби, яким кориснiше працювати у вiйськах.
Згодом до СПС надійшло поповнення iз офiцерiв Бакинської групи. Серед них капiтани 3 рангу Володимир Ульянов, Iван Шаблинський та Олександр Шликов.
Значно пiдняли фаховий рiвень Соцiально-психологiчної служби орггрупи ВМС України випускники гуманiтарної академiї капiтани 2 рангу Сергiй Роговик, Віктор Васильєв та капiтан 3 рангу Юрiй Мащенко, фахiвці з Тихоокеанського флоту капiтани 3 рангу Олександр Уманець та Сергій Данилевський.
Живий струмiнь у наш колектив внесли офiцери-випускники Київського ВВМУ: лейтенанти Андрiй Урсол та Олександр Степанов.
На жаль, з рiзних причин, в тому числi i через вiдсутнiсть посад, звiльнився в запас капiтан 2 рангу В.Верба, перейшли до органiв штабу i морської iнженерної служби ВМС капiтани 3 рангу I.Шаблинський, В.Ульянов, капiтан-лейтенант В.Петренко.
Були й такі, хто прийшов до орггрупи ВМС з метою, перш за все, вирішити свої особисті питання. Для них важливим була не спільна справа, а як би зайняти ту чи іншу посаду, отримати військове звання. У декого мої конкретні доручення викликали обурення, мовляв, я це вже проходив, то хай інший виконує. Цікава річ: у той час важко було працювати ще й тому, що змінилися акценти і критерії в оцінці діяльності людей. У зв’язку з цим деякі офіцери займалися популізмом, критикували усіх і вся, хоча конкретно нічого не робили. Коли вказували їм на це, спалахували образи, вони штучно нагнітали пристрасті, при цьому захисту шукали у виконкомі СОУ. По-різному склалася їх доля. Але вийшло так, як і повинно було бути — майже всі вони у ВМС вже не служать. І хай їм Бог суддя.
Були фахiвцi з роботи з особовим складом i в школi прапорщикiв, яка ще працювала до завершення випуску курсантiв. Серед них пiдполковник В’ячеслав Демченко, капiтани Володимир Маслов, Олександр Чудик, Сергiй Тєтiн, Анатолiй Дюдiн, Георгiй Титов, Олександр Мiсюк.
Якiсть дiяльностi Соцiально-психологiчної служби орггрупи ВМС України була б значно нижчою, якби у її складi не працювали високопатрiотичнi й працелюбнi службовцi Олена Гринник, Анатолiй Студецький та Iрина Добровольська.
Добрим помічником у вирішенні кадрових і професійних питань виявився старший мічман Михайло Родітєлєв.
Активним, хоча й позаштатним спiвробiтником СПС був старшина надстрокової служби Володимир Земцов, який наполегливо iнiцiював iдею створення Ансамблю пiснi i танцю ВМС України.
Дуже плiдну роботу для створення телерадiоцентру ВМС України провiв капiтан 2 рангу Борис Якутович, ще знаходячись на посаді начальника вiддiлення технiчного забезпечення вiддiлу зв’язку ЧФ. Вiн декiлька разів приходив до мене i до командувача ВМС з проектом штатiв та положення про телерадiоцентр, практично за свої кошти декілька разів їздив до Києва до полковника В.Муляви, начальника Управлiння зв’язку ГШ ЗС України генерал-майора В.Самойленка. На мiй погляд, саме завдяки самовiдданiй працi Бориса Якутовича, незважаючи на всiлякi труднощi, через рiк було створено телерадiоцентр ВМС України, який отримав назву «Бриз». До речi, пізніше так вийшло, що менi довелося бути декiлька мiсяцiв його першим начальником.
Ми пiдтримували постiйний зв’язок з багатьма адмiралами, генералами i офiцерами, якi перебували в запасi чи у вiдставцi, мали великий досвiд практичної дiяльностi з людьми, щедро i щиро з нами ним дiлилися.
Теплi, синiвськi слова вдячностi за тiсну спiвпрацю висловлюю вiце-адмiралу Миколi Клiтному, контр-адмiралам Сергiєві Рибаку і Миколі М’ясоєдову, генерал-майорам Олександру Худоєрку i Юрiю Третьякову, капiтанам 1 рангу Вiкторові Задояну, Вiкторові Мельнику, Iванові Паламарчуку, Юрію Корсакову, Борису Михайленку, Вiкторові Нарижному, Миколi Василюку, Миколi Антонюку, Iванові Князюку, Владиславові Плецкевичу, Іванові Лаському, Володимирові Козирю, Анатолію Скарбенчуку, Іванові Шимку, капiтанам 2 рангу Василеві Єрмаку, Володимирові Соляру, Григорію Журавлю, полковнику авiацiї Володимирові Бараннику i багатьом iншим.
Як же можна виховати справжнього українського вояка, якщо не займатись його вiйськово-патріотичним гартуванням?
У другій книзі я зупинюся на цьому важливому напрямку роботи командування i Соцiально-психологiчного управлiння ВМС України. А поки що висловлюю щиру флотську подяку i побажання мiцного козацького здоров’я нашим поважним ветеранам в запасi й вiдставцi, хоча вони завжди в бойовому строю: Герою Радянського Союзу вiце-адмiралу Володимиру Пилипенку, контр-адміралам Григорію Бондарю, Михайлові Байсаку, Аркадію Жидєльову, Іванові Рогальському, капітанам 1 рангу Анатолію Довбні, Олександру Глушакову, Олександру Доценкові, Іванові Калгіну, Андрієві Краснодубцю, Григорію Трубчаніну, Борису Устінову, Іванові Шевченку, полковникам Борисові Вільвовському, Іванові Веліченку, підполковникам Василеві Кабаненку, Василеві Давиденку, Іванові Коршуну, Василю Вітковському, майору Іванові Токарчуку, капітану Олексієві Мінку, капітану м/с Сиві Жупановій, Світлані Макушевій, Надії Гулак і багатьом іншим за активну допомогу у військово-патріотичному вихованні особового складу ВМС України.

Не можу не сказати добрих слiв на адресу моїх колег-фахiвцiв Соцiально-психологiчної служби Мiнiстерства оборони, видiв, родiв вiйськ та з’єднань ЗС України, якi всiма засобами допомагали нам вiдроджувати Український флот. Серед них: полковник Анатолiй Кобзар, заступник командувача ОдВО iз Соцiально-психологiчної роботи, який згодом став генералом, начальником Головного управлiння виховної роботи МО України; полковник Олександр Костюк, заступник командувача вiйськ ППО України iз Соцiально-психологiчної роботи, який теж став генералом; полковник Віктор Алещенко, заступник командувача 43-ї ракетної армії стратегічного призначення з роботи з особовим складом (зараз генерал-майор, перший заступник начальника Головного Управління виховної роботи МО України); капiтан 1 рангу Юрiй Бадах, начальник вiддiлу технiчних засобiв виховання та полiграфiї СПУ МО України; полковник Анатолiй Пахля, заступник командира 32-го армiйського корпусу iз Соцiально-психологiчної роботи в Сiмферополi, пізніше отримав звання генерал-майора, став заступником командувача ВМС України з виховної роботи — начальником управління; підполковник Юрій Овчаренко, заступник командира Південного району ППО із СПР; підполковник Геннадiй Iващенко, заступник командира 174-ї зенiтно-ракетної бригади ППО iз СПР підполковник Володимир Сенников, заступник командира 16-ї радіотехнiчної бригади ППО iз СПР; капiтан 1 рангу Володимир Щербак, заступник командира 5-ї бригади прикордонних вiйськ, начальник вiддiлу пiдготовки i виховання особового складу у Балаклавi; полковник Микола Скипа, начальник вiддiлу СПС Кримського республiканського вiйськкомату, перший голова Кримської органiзацiї СОУ; пiдполковник Петро Запорожець, заступник начальника Сiмферопольського вищого об’єднаного військового училища iз СПР; Сергiй Литвин, начальник кафедри українознавства i гуманiтарної пiдготовки Сiмферопольського вищого об’єднаного вiйськового училища, згодом голова Кримської органiзацiї СОУ, який пізніше став капітаном 1 рангу і був обраний головою Севастопольської організації СОУ; капітан 1 рангу Михайло Лисовенко, начальник турбази «Севастополь», який, на превеликий жаль, на початку 1993 року трагічно загинув.
Велику і конкретну допомогу отримували ми з командувачем ВМС контр-адміралом Борисом Кожиним, особливо в перші місяці боротьби за відродження флоту України, від першого заступника Голови Верховної Ради України Василя Дурдинця. Коли бувало дуже важко, ми, якщо були в Києві, до нього заходили або телефонували із Севастополя і просили поради з тих чи інших питань. І ніколи Василь Васильович нам не відмовляв, хоча й був дуже завантажений роботою. Бо ми знали, що В.Дурдинець був завжди там, де вирішувались складні державні питання. Як, наприклад, у вирішенні долі Українського флоту, коли він очолював наші державні делегації на переговорах щодо розподілу ЧФ і створення на його базі, розташованій на теренах України, її Військово-Морських Сил. Він по праву став хрещеним батьком національних ВМС і навіть закарбував своє ім’я в їх славетній історії.
Низький уклiн першому мiнiстру культури незалежної України народнiй артистцi України, вельмишановнiй Ларисi Хоролець. Майже кожне вiдвiдування Києва з командувачем ВМС передбачало зустрiч з панi Ларисою, яка давала слушнi рекомендацiї щодо органiзацiї культурно-просвiтницької роботи з вiйськовослужбовцями i членами їхнiх сiмей. У другій книзі розповім про приїзд Л.Хоролець до Севастополя в орггрупу ВМС, чудові виступи перед моряками і мешканцями міста.
Конкретну допомогу в духовному вiдродженнi особового складу ВМС ми отримували вiд багатьох українських засобiв масової iнформацiї. Згiдно з вимогами Директиви мiнiстра оборони України Д-12 вiд 15 травня 1992 року «Про органiзацiю спецвипускiв вiйськових засобiв масової iнформацiї», редакцiї газет «Народна Армiя», «Щит народа», «Страж неба», «СIЧ» по 2 рази в мiсяць та багатотиражнi газети об’єднань один раз у мiсяць кiлькiстю вiд 2 до 20 тисяч примiрникiв органiзовували спецвипуски, присвяченi вiдродженню ВМС України. Мушу зауважити: начальник Соціально-психологічного управління МО України полковник В.Мулява розповсюдженню газет приділяв постійну увагу. Офiцери орггрупи розповсюджували їх у частинах i на кораблях ЧФ в мiстi Севастополi та інших містах Криму, що сприяло нашiй справi.
Часто до нас приїздили кореспонденти газет, радiо, телебачення, брали iнтерв’ю, безпосередньо були свiдками рiзних цiкавих подiй, про якi потiм розповiдали.
Хочу наголосити: була велика потреба в українському Ансамблi пiснi i танцю ВМС. Декiлька зустрiчей з керiвником Ансамблю ЧФ капiтаном 2 рангу О.Сметанiним засвiдчили, що, незважаючи на те, що вiн заслужений дiяч мистецтв України і в колективi ще чотири заслужених артисти України, в концертах Ансамблю майже нiчого українського не виконувалося, хоча, дiйсно, ранiше лунали пiснi «Взяв би я бандуру», «Закувала та сива зозуля», виконувалися танцi «Парубоцькi iгри» тощо. Але це було колись. Зараз полiтичнi погляди взяли гору. Навiть на святковому концертi з нагоди 60-рiччя iз дня створення Ансамблю пiснi i танцю Чорноморського флоту на початку червня не було виконано жодного українського номера. Тому ще гостріше постало питання про створення Ансамблю пісні і танцю ВМС України.
Слова вдячностi за спiвпрацю i пiдтримку висловлюю головному редактору газети «Народна Армiя» полковнику Василю Бiлану, журналiстам цiєї газети: полковникам Валентину Дмитрієву i Миколi Горенку, майорам Сергiю Нагорянському, Геннадiю Ключикову, фотокореспонденту Миколi Сулику, спецкору газети «Голос України» Володимирові Скачку, спецкору газети «Молодь України» Володимирові Притулi, власкорам газети «Лiтературна Україна» Раїсi Скалiй i Iванові Iльєнку, кореспонденту Укрінформу Михайлові Стецюку, кореспонденту-аматору Олеговi Леусу, фотокореспонденту Дмитрові Телеорову, оглядачу газети «Слава Севастополя» Михайлові Попридкiну, кореспондентам газети «Флаг Родины», якi послiдовно вiдстоювали позицiю України i згодом перейшли до її Збройних Сил, у ВМС України, зокрема капiтанам 3 рангу Олександру Щербакову, Олеговi Чубуку, Юрiю Кондратьєву.
Багато хто з них отримав пiдвищення у вiйськовому званнi, на службi або на роботi, вони по праву у той світанковий час ввiйшли до iсторiї вiдродження нашого державного флоту.
Особливої шани заслуговує вiдомий спiвак, заслужений артист України Олександр Iванов. Вiн за покликом свого серця, як щирий українець, прийшов до орггрупи ВМС України, висловив бажання зробити свiй внесок у духовне відродження особового складу. Часто виступав з концертами не тiльки перед моряками ВМСУ, а й мав повноваження вiд командувача контр-адмірала Бориса Кожина бути солiстом ВМС України, виступав у рiзних мiстах держави. I всюди люди щиро аплодували йому. Згодом Олександр став спiвробiтником вiддiлу пропаганди ВМС, мрiяв про створення Ансамблю пiснi i танцю ВМС України, але, на жаль, після нас його не пiдтримали, і він був змушений відійти в тінь.
Треба віддати належне командувачу ВМС України адміралу Михайлу Єжелю за те, що він знову підняв добре ім’я О.Іванова, і його талант зараз працює на авторитет нашого флоту.
Дуже плiдно працював у розташуванні орггрупи ВМС у Севастополi київський письменник Степан Колесник. Пiдсумок його перебування — вже згаданий мною памфлет «Куди пливе ескадра?»
Конкретну допомогу у правдивому висвiтленнi подiй навколо вiдродження Українського флоту командування ВМС отримувало вiд спiвробiтника УТН Людмили Лисенко з Києва, кореспондента Севастопольського телебачення Марини Сидорець, кореспондента мiсцевого радiо Любовi Гуляєвої, власкора УТН у Криму Вiктора Хоменка, кореспондентiв Кримського радiо Леонiда Пiлунського, Валентини Iванової, Галини Хмiльовської, кореспондента Львiвського радiо Мирослави Лубкевич, першого фотокореспондента орггрупи ВМСУ Олега Авдєєва, фотокорiв Володимира Саквука, Миколи Пляшечника.
Щирі слова вдячності за допомогу у той час народним депутатам України Левкові Лук’яненку, В’ячеславу Чорноволу, Степанові Хмарі, Миколі Поровському, Ігореві Юхновському, Богданові Гориню, Іванові Зайцю, Олександрові Тарасенку і багатьом іншим у розв’язанні проблем національно-патріотичного виховання особового складу ВМС України.
Потужний внесок у справу відродження флоту України в той час зробили генерал-лейтенанти Анатолій Лопата, Іван Біжан, Віталій Радецький, Михайло Лопатін, генерал-майори Анатолій Паламарчук, Віктор Палій, Олександр Волков, Олександр Ігнатенко та багато інших.
Добрі стосунки у командування ВМС України склалися з Дмитром Мирошниченком — головою Центрального Комітету профспілки працівників Збройних Сил України.
Окремо зупинюся на дуже важливiй для нашої держави дiяльностi графа Ореста Карелiна-Романишина, з яким я познайомився на його персональнiй виставцi вiйськових прапорiв у Києвi. Про те, що побачив, розповiсти непросто. Справдi, важко зразу зрозумiти людину, яка власноруч за десять рокiв свого життя пошила бiльше трьохсот нацiональних вiйськових прапорiв та ще й бiльше половини з них безплатно передала вiйськовим i громадським установам, задовольняючись лише подяками та символiчними нагородами.
Він погодився підтримувати з офіцерами Соціально-психологічної служби ВМС України тісні зв’язки і конкретно допомагати в духовному відродженні особового складу, що він і робить у цей час.
До речі, перший Військово-морський прапор України, який 4 липня 1993 року було піднято на першому бойовому кораблі Українського флоту сторожовому кораблі (фрегаті) «Гетьман Сагайдачний», власноруч виробив пан Орест і подарував екіпажу корабля.
Безумовно, без цих людей — щирих патріотiв України — їх моральної i практичної допомоги в рiзних галузях роботи з особовим складом офiцерам Соцiально-психологiчної служби орггрупи ВМС України було б значно важче починати на голому мiсцi i в занадто складних соцiально-полiтичних та морально-психологiчних умовах надавати конкретну допомогу командувачу, командирам, начальникам i офiцерам ОГ у духовному відродженні та вихованнi особового складу і населення на нацiонально-iсторичних традицiях народу України та наполегливо вiдроджувати Український державний флот.
Про те, що проблеми виховання особового складу Українського флоту були завжди важливими, свідчить дослідження генерал-хорунжого В.Савченка-Більського «Воєнна фльота України», написане ще в 20-х роках.
Самим же головним елементом фльоти є її особовий склад.
Це є душа, мозок і нерви фльоти. Не досить мати численний та добре удосконалений склад кораблів воєнної фльоти — необхідно мати й особовий склад її.
Воєнно-морська історія всіх країн і народів багата випадками, коли слабіша фльота виходила переможною над міцнішою, тільки заради особовому складові й навпаки, через неуважність до особового складу, фльота не мала змоги виконувати покладеного на неї завдання...
Тому Україні необхідно звернути пильну увагу на особовий склад своєї майбутньої фльоти. І тут на еміграції не треба про це забувати. Необхідно пам’ятати , що для утворення нашої фльоти потрібні будуть досвідчені фахові сили, без яких неможлива корисна праця.
Отож конче потрібно тепер зберегти за всяку ціну невеликий кадр досвідчених українських морських фахівців, що розсіяні по цілому світові, а в майбутньому треба буде ще притягувати всі потрібні корисні сили для відбудови фльоти.
На належну постанову справи освіти та виховання особового складу (головним чином старшинського), як теоретично, так і практично, треба буде звернути головну увагу і не жаліти на це ні грошових засобів, ні часу.
Тяжку службу во флоті (де спокійний час мало відрізняється від часу війни) обставити настільки можливо краще.
Ліпшим утриманням і деякими пільгами притягнути до фльоти кращі сили країни.
Зменшенням терміну вислуги на пенсію компенсувати завчасну, через тяжку службу, надірваність організму.
Покласти всіх зусиль для популяризації фльоти в країні.
Розвиток законоположень про піднесення особового складу фльоти прагнути до того, щоби завжди мати кращий особовий склад.
Тоді Україна може сміло надіятися, що її фльота допоможе їй твердо стати на ноги, заняти в скорому часі належне місце серед культурних держав світу, а в тяжкі менти життя держави фльота її блискуче виконає свій обов’язок перед Батьківщиною.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження