Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

СУВОРІ ВИПРОБУВАННЯ

Мене багато разів запитували, який період чи подія в кримсько-севастопольському регіоні виявилися найскладнішими для Української держави і ВМС України зокрема, а також для нашої організаційної групи. На мою думку: перша половина травня 1992 року. Саме цей період став апогеєм у соціально-психологічному становищі, перш за все навколо питання про Крим. Не хотів би привертати увагу до своєї особи, але задля об’єктивності скажу: перша половина травня цього року стала найпомітнішою і в моєму житті. Я довго думав, як краще про це розповісти, і прийшов до висновку — знову ж таки у хронологічному порядку.

3 травня

Вранці мені додому зателефонував майор Геннадій Варицький, помічник командира радіотехнічної бригади військ ППО України з правової роботи, активний член СОУ і нашої орггрупи, і повідомив, що близько 10-ї години з Ялти до Севастополя на автобусі прибуває колектив вокально-інструментального ансамблю із Львівської області. Він давав концерти у Сімферополі і сьогодні хоче виступити в Севастополі.
Варицький запропонував організувати їх зустріч і виступ. Я погодився.
Незабаром ми вже їхали до КПП з боку Ялти. Дорогою обговорили наші спільні дії. Поділилися враженням, як 1 травня на майдані ім. Нахімова в м.Севастополі організували протиукраїнський шабаш проросійські сили, перш за все РРК. Треба було бачити, яка люта ненависть палала у них до України, від чого наша любов до Батьківщини ставала ще міцнішою.
Автобус з гостями прибув вчасно. Без перешкод ми проїхали через КПП (місто Севастополь тоді було закрите). У цьому мені допомогло не стільки посвідчення депутата Севастопольської міськради, скільки розуміння співробітниками міліції мети візиту акторів.
Я привітав гостей, пересів в їхній автобус, і ми рушили до Севастополя. Дорогою розповів про обстановку в місті, на Чорноморському флоті та навколо орггрупи ВМС України.
Делегацію очолював голова Франківської районної Ради народних депутатів м.Львова Василь Дзера. Ця наша перша зустріч з часом переросла в міцну дружбу. Познайомився я також і з відомим істориком зі Львова Богданом Якимовичем. Візитною карткою делегації був гурт «Соколи» на чолі з його провідником, художнім керівником Михайлом Мацялком.
3 травня була неділя, тому виникла пропозиція, щоб гурт «Соколи» виступив з концертом у центрі м.Севастополя. Я запропонував сцену естради Приморського бульвару, а це в самісінькому центрі міста, біля майдану ім.Нахімова. Щоб не дати підстав для звинувачень у самоуправстві, вирішили взяти дозвіл у місцевій держадміністрації на проведення концерту. Голова Балаклавської райради Олександр Кунцевич, старший по місту, не заперечував. Після узгодження із начальником Управління культури Севастопольської держадміністрації Олександром Рудомйотовим ми пішли готуватися до виступу акторів.
Про проведення концерту повідомили багатьох членів орггрупи ВМС України і членів Севастопольського товариства «Просвіта».
О 16-й годині розпочався концерт. Людей зібралося чимало. Спочатку виступ артистів сприймали з напругою й настороженістю. Але коли заспівав соліст Іван Мацялко, слухачі повеселішали і з кожною піснею все гучніше плескали пісням січових стрільців, Української Повстанської Армії, бойківським, лемківським, українським народним пісням: «На вулиці сурма грає», «Тихий Дунаю», «Гей, зі Львова до Мукачева», «На полянці», «Рости, рости, черемшино», «Там, десь далеко на Волині», «Колискова», «Ламала калину», «Прощай, голубко», «А зорі та зорі», «А пісня та родом з Карпат», «Гілка калини», «Соколи, соколи» і багато інших.Такі пісні виконувалися в Севастополі вперше, проте жодних вигуків та образ не було. З цього приводу згадав відоме прислів’я: «Краса врятує світ».
Проте «Соколи» все-таки одержали записку: «Концерт хороший, однако хватит агитировать за Украину», на що соліст Іван Мацялко з щирою усмішкою запросив у гості до Прикарпаття — вибухнули схвальні оплески.
Та ось настала хвилююча подія. На закінчення концерту гурт «Соколи» виконав Український Гімн «Ще не вмерла Україна!» Треба було чути і бачити, з яким натхненням співав Іван Мацялко. Багато хто з присутніх слухав стоячи. Серце сповнювалося непідробною радістю за наш український народ та його рідну Батьківщину — Україну, а ще я подумав: що б не робили проти неї імперські російські сили, рух історії зупинити не вдасться нікому, наша держава з кожним днем зміцнюватиме свою незалежність, буде все більше визнаватися світом.
Також на думку спав афоризм американського президента Ф.Рузвельта: «Перш ніж щось вимагати для себе від держави, дай відповідь на те, що ти особисто зробив для цієї держави».
Тому кожний з тих, кому вона не байдужа, щоденно повинен все робити для її зміцнення. Запорукою цьому був концерт львів’ян, як перший щабель високої драбини, що вела до національного успіху.
Після виконання Гімну люди довго аплодували «Соколам» з Дрогобича Львівської області: солістам Іванові Мацялку та Марії Шалайкевич, бандуристці Наталії Дуб, скрипалю Ігорю Лешишаку, клавішним Ярославу Дубу та Роману Наконечному, бас-гітаристу Іванові Остапчуку, звукорежисерам Богдану Малішу та Іванові Соколу, художньому керівникові, провіднику гурту Михайлові Мацялку. Свій внесок в успіх зробили костюмерші Наталія Гадиняк та Орися Угрин, адміністратор Василь Загакайло.
Від імені командувача ВМС України я тепло подякував Василеві Дзері, Богданові Якимовичу, Михайлові Мацялку, Іванові Мацялку і усім гостям за чудовий концерт, висловив сподівання на подальші зустрічі. Щиро дякували гостям і представники українських організацій Севастополя.
Дійсно, для всіх тих, хто виборював українську державність в кримсько-севастопольському регіоні, це була міцна моральна і духовна підтримка.
Пам’ятаю, хтось із львівських гостей передав мені виступ полковника Сергія Литвина, кандидата історичних наук, голови Кримської організації Спілки офіцерів України, який пролунав на Всеукраїнському віче. Я тоді ще особисто не знав Сергія, але вже чув про його активну патріотичну діяльність в епіцентрі боротьби за Український Крим.
Пізніше ми познайомилися з Сергієм Литвином і вдвох пішли шляхом розбудови Української держави на Кримському півострові. І хоча його виступ на Всеукраїнському вічі в Сімферополі ввійшов у збірник «За Український Крим», він залишається конче злободенним і по сьогодні, а тому пропоную текст шановним читачам:
Дорогі співвітчизники, щиро вітаю всіх учасників Всеукраїнського віча в Сімферополі з першим українським святом такого типу на кримській землі.
Маю повноваження привітати вас від імені Кримської організації Спілки офіцерів України, що об’єднує у своїх лавах офіцерів, істинних патріотів України, які в цей складний період історії українського народу знайшли в собі сили вирватися з багаторічного полону утопічних комуністичних ідей і всією душею прийняли святу ідею Незалежної України.
Ми усвідомлюємо, що незалежність України ще дуже слабка і хитка, та нам випала доля зміцнити і захистити її.
Свята ідея Незалежності України міцніє з кожним днем, знаходить все більше і більше своїх прихильників.
Спілка офіцерів України закликає гордо нести цю ідею, вірити у її велику місію, втілювати її у свідомість усіх наших співвітчизників, не схиляти голову ні перед чужими, ні перед власними маловірами.
Пам’ятайте: якщо не втілимо у свідомість людей нашу ідею, її місце займе чужа. Природа не терпить порожнечі.
Але одна лише любов до України не забезпечить її незалежності. Безсильна та ідея, яка обмежується лише альтруїзмом та добрими побажаннями.
Гарантом незалежності України, непорушності її кордонів і територіальної цілісності мають стати її власні Збройні Сили. Вони вже створюються на міцній правовій основі, на законодавчій базі, наперекір шаленому спротиву і протидії старих структур. Але поки що вони є осколком збройних сил, колишнього Радянського Союзу. Тому Спілка офіцерів України, усвідомлюючи те, що є сили, здатні на агресію проти України, виступає за рішучі заходи для розбудови істинно українських Збройних Сил.
Ми не повинні допустити помилки наших попередників у боротьбі за українську державність 1917—1919 років, коли відсутність боєздатних Збройних Сил призвела до втрати Української незалежності, до втягнення її до імперії знову.
Ми повинні, ми можемо і ми розбудуємо Українські Збройні Сили.
Створення Україною власних Збройних Сил не повинно бути засторогою для наших сусідів. Збройні Сили створюються Україною не для того, щоб погрожувати миру та іншим народам. Цього Україна не робила ніколи і ніколи робити не буде. Нам не відомий інстинкт державного насильства. Пригадаймо, що революційне українство початку нашого століття, окрилене бажанням ліквідувати насильство, не спричинилося навіть до організації свого самозахисту.
Щоб не повторити історичної помилки, ми повинні створити Збройні Сили, здатні відстояти нашу незалежність, і заявити, що ми готові захистити свободу.
Кажу зараз про це тому, що багато хто в Криму ніяк не хоче зрозуміти, навіщо Україні власні Збройні Сили. Збройні Сили України і українські війська, що дислокуються в Криму як їх складова і невід’ємна частина, будуть, гарантом Незалежності України. Вони ніколи не стануть на бік тих політичних сил, які не хочуть нашої держави, які прагнуть відірвати Крим від України.
Крим завжди буде складовою частиною України і разом з усім українським народом розбудує краще життя на засадах, гідних людини.

4 травня

У цей день відбулася 12-та сесія Севастопольської міської Ради, в роботі якої я брав участь. Сесія розглядала декілька важливих питань, найголовнішим з яких було ставлення до загальнокримського референдуму.
Голова Севастопольської міської Ради народних депутатів Іван Єрмаков відкрив сесію востаннє, бо був призначений представником Президента України в Севастополі. Зразу ж виникла колізія, чи може він сесію вести далі. Були різні погляди. Після виступу депутата О.Костенецького, голови депутатської комісії з питань законності і правопорядку, сесія дозволила І.Єрмакову вести подальшу роботу.
Дуже складною і тривалою виявилася процедура обрання нового голови Севастопольської міськради. Від імені узгоджувальної комісії виступив депутат Віктор Семенов, який розповів про її роботу і оголосив декілька кандидатур на посаду голови. Що тут почалося!..
Деякі депутати підходили до цього з чисто політичних міркувань. Наголос робився на тому, інтереси якої держави відстоюватиме майбутній голова. Горезвісний депутат О.Круглов прямо заявив, що запропоновані кандидатури Г.Асиркіної та В.Заїчка орієнтовані на Україну. У Севастополі введено інститут представника Президента України, тому потрібен баланс. На думку О.Круглова, серед запропонованих депутатів на місце голови міської Ради достойних кандидатур немає.
Наступне голосування не дало переваги жодному із запропонованих кандидатів, і стало зрозумілим, що навколо виборів нового голови Севастопольської міськради продовжиться штучна політична гра. Також стало ясним, що за один день це питання не розв’язати, тому вибори голови було вирішено провести пізніше.
Що ж до референдуму, то в роботі сесії, слід підкреслити, це питання стало кульмінаційним. Мова йшла про ставлення Севастопольської міської Ради саме до всенародного опитування про майбутній статус Криму.
З початку 1992 року проросійськими силами в Криму й Севастополі велася запекла, шалена протиукраїнська діяльність, яка не припиняється й зараз. Її стрижень — проведення референдуму з неприхованою метою: або повернути Крим до Росії, або проголосити його незалежним, вийти зі складу України.
Від імені робочої групи, створеної рішенням Колегії голів постійних комісій Севастопольської міськради, виступив її голова, депутат Анатолій Мінаєв. Він наголосив, що за проведення всенародного опитування в Криму зібрано 240 тисяч підписів, з них у Севастополі — 60 тисяч 400. У кінці виступу запропонував на розгляд депутатів три варіанти проведення референдуму, а саме:

1. Призначити його на конкретну дату і з певними питаннями.
2. Верховна Рада АР Крим може відмовити у проведенні референдуму, але лише на підставі конкретних фактів.
3. Верховна Рада на сесії може сама вирішити долю Криму.

Після цього було багато різних запитань, полярних виступів. Нарешті, представник Президента України в Севастополі І.Єрмаков сказав вагоме слово — він проти референдуму, тобто підтримав відоме звернення Президента України.
Такої ж думки був і прокурор Севастополя Ю.Зєлянін, бо, за його словами, це суперечить чинному законодавству України. Переконливі докази проти проведення референдуму навів депутат В.Махно, капітан 3 рангу, офіцер орггрупи ВМС України.
Проте на сесії створилася група депутатів, яка активно ініціювала прийняття рішення про проведення всенародного опитування, а також про залучення до нього севастопольців та моряків-чорноморців.
За вікнами сесійного залу лунали вигуки членів РРК, які , як завжди, скандували проімперські, протиукраїнські гасла.
Та ось, нарешті, головуючий на сесії І.Єрмаков оголосив рішення Севастопольської міської Ради проголосувати питання про референдум.
А зараз декілька слів про свою тактику поведінки на цій сесії.
Раніше я часто виступав на засіданнях сесії, вносив різні пропозиції. Бувало, що деякі депутати прохали мене висловитися про якесь складне чи суперечливе питання. Пізніше вони мені пропонували виставити свою кандидатуру на посаду голови Севастопольської міськради.
Під час роботи 12-ї сесії, на якій розглядалося чисто політичне питання про референдум, треба було діяти дуже виважено. Усі депутати знали, що я довірена особа Президента України, виконуючий обов’язки начальника Соціально-психологічної служби ВМС України, тому моє негативне ставлення до проведення референдуму їм було вже відоме.
Потрібно було знайти незвичайний хід, що я і зробив. За кілька хвилин до початку голосування я попросив у головуючого на сесії слова. І.Єрмаков відповів, що все вже ясно. Але я наполегливо попросив півхвилини і сказав про те, що тут багато говорять нібито від імені народу, який, якщо їм вірити, жити не може без референдуму. Дозвольте мені сказати від імені виборців Севастополя. Так от, нещодавно до мене, як до народного депутата, звернулися декілька виборців і попросили їм допомогти забрати назад свої підписи з вимогою проведення референдуму, які вони поставили у свій час, оскільки їх відверто обдурили. Тому я твердо переконаний, що серед 60 тисяч севастопольців, від імені яких тут вимагають проведення загальнокримського референдуму, є сотні, а може, й тисячі, котрих також обдурили. Тому прошу мій виступ врахувати під час остаточного прийняття рішення кожним депутатом.
У залі на деякий час запанувала напружена тиша. Мовчав і головуючий. Потім І.Єрмаков промовив: «Анатолий Петрович! Этим избирателям, которые хотят забрать свои подписи назад, надо было думать раньше. А сейчас поезд ушел. Переходим к голосованию».
Почалося голосування, наслідком якого була незгода сесії Севастопольської міської Ради щодо проведення загальнокримського опитування.
Отже, Севастополь, як місто республіканського підпорядкування, не буде брати участі в протидержавній, антиукраїнській акції. Щойно головуючий на сесії І.Єрмаков сказав про це, як в залі деякі депутати почали галасувати: «Провокация!», «Даешь референдум!». Дехто обурився, але люди розуміли, що все-таки досить хитати кораблем, бо він і так вже бортами черпав воду на скажених хвилях політичного і мітингового популізму.
Коли я вийшов на вулицю, потрапив під психологічний тиск і брутальні образи членів Республіканського Руху Криму. Боже, що то була за лексика! Бажали, щоб я на тому світі опинився в пеклі, жбурляли лайки і каміння. Мабуть, багатьом з них можна без сумніву було поставити такий діагноз: «Деформування звивин від зіткнення з думкою».
Не встиг пройти декілька кроків, як мене наздогнав І.Єрмаков і сказав, що я сьогодні дуже влучно і своєчасно виступив. Іван Федосович запропонував мені завтра поїхати на сесію Верховної Ради Криму, на якій розглядатиметься питання про загальнокримський референдум. На це я йому відповів, що я не депутат кримського парламенту. І.Єрмаков заперечив, мовляв, що мене, як довірену особу Президента України, депутата Севастопольської міської Ради, праву руку контр-адмірала Б.Кожина, знають всі. Відповів, що коли я потрібен делегації депутатів від Севастополя, то згоден.
Після дозволу командувача ВМС контр-адмірала Бориса Кожина, який мені дав декілька конкретних рекомендацій, я взяв участь у роботі сесії Верховної Ради Криму.
До речі, у зв’язку із засіданням кримського парламенту 12-та сесія Севастопольської міськради припинила свою роботу.

5 травня

Усі народні депутати Криму від Севастополя зібралися і автобусом вирушили до Сімферополя.
По дорозі обговорювали вчорашню сесію. Поруч зі мною в автобусі сидів Павло Власенко, колишній перший секретар Севастопольського міського комітету партії, чесна і порядна людина, яка завжди мала свою думку, відстоювала інтереси людей, ніколи не тремтіла перед авторитетами. Його виступи на сесії міської Ради були глибокі, змістовні, розумні, розставляли всі крапки над «і». Пам’ятаю, коли Павло Олександрович виступав, у залі була напружена тиша.
Перед в’їздом до Сімферополя П.Власенко попередив, що сьогодні день буде ще більш напруженим і важко сказати, чим він закінчиться. Сказав, наче у воду глянув.
Був сонячний, теплий день. Але чим ближче ми підходили до Будинку Верховної Ради Криму, тим більше відчувалася якась штучна напруга, навколо метушилося все більше людей з транспарантами, мегафонами, російськими прапорами, гаслами колишнього Радянського Союзу та Росії. Поза будинками, у провулках, збиралися військові люди, стояли пожежні машини, було дуже багато міліціонерів у незвичайній амуніції. Але, як виявилося, це були лише квіточки, ягодки з’явилися пізніше.
Десь метрів за п’ятдесят до будинку Верховної Ради по мегафону пролунав чийсь голос: «Вот идет подполковник Данилов. Он вчера сорвал сессию Севастопольского городского Совета, которая выступила против проведения референдума в Крыму. Не пускайте его, иначе сорвет и нашу сессию». Спочатку ніхто не зорієнтувався, про якого підполковника Данілова йде мова, оскільки я був капітаном 1 рангу. Поки депутати роззиралися, ми встигли пройти ще метрів сорок. Але чим ближче підходили до проходу, який штучно було створено навколо Верховної Ради, тим зліше й гучніше лунали крики з вимогами не пропустити мене.
Дорогу перепинили три літні жінки зі страшними, перекошеними обличчями. Почали мене штовхати в груди, хапали і обривали погони, гудзики (готуючись на кримську сесію, одягнув новий костюм). Спочатку намагався щось їм культурно перечити, а потім зрозумів: даремно. Мене оточили з усіх боків, дряпали обличчя, били ногами. Ззаду хтось схопив мене за шию. Я встиг обернутися і побачити здорованя, по очах якого зрозумів, що він п’яний або наркоман. Він заволав: «Кончай его, гада!» і з усією силою здушив мою шию. Мені зразу ж стало все байдуже, вдарила думка, що пливу на той світ. Перед очима, як блискавка, пролетіло все життя, майже з дитячого садка до служби на флоті. Через якусь мить здалося, що десь із самого небосхилу на рожево-червоній тарілці до мене почала летіти моя менша донька Наталя. Вона закричала: «Тату, куди ти зібрався, а хто мене буде виховувати?» Мене, як струмом вдарило. Зібрав усі сили і вирвався з рук скаженого здорованя. У цей момент севастопольські депутати Федір Кужим та Іван Гусар захистили мене. Хтось із натовпу крикнув: «Военный, чего стоишь? Беги!» Але як же бігти у військовій формі? Поки соромився, відчув по спині удар києм прапора, після чого отримав прискорення вперед. В останню мить два міліціонери зімітували мені допомогу. І ось, нарешті, я опинився за бар’єром. Оглянув себе: погони відірвані, ґудзиків немає, кашкет порваний і в крові. Одним словом, мав дуже непривабливий зовнішній вигляд. Промайнула думка: як же йти на сесію ?
З’ясувалося, що мене багато хто з депутатів Верховної Ради Криму та гостей знали, бо посипалися запитання, що зі мною трапилося. Швидко пішов до умивальника. Глянув у дзеркало: і не міг себе впізнати, обличчя було біле як сніг. Коли вмився і привів себе хоч трохи до ладу, вийшов у коридор, почув по трансляції запрошення депутатів до сесійного залу.
Назустріч ішов І.Єрмаков, який запитав: «Что случилось?» Я відповів: «Иван Федосович! Меня только что «отметелили»!» Він сказав: «Дорогой мой Петрович! Меня так «метелят» каждый день». Ця думка навіть заспокоїла. Подумав: якщо його так кожний день, то мене лише сьогодні. У сесійному залі дехто дивився на мене здивовано, хитав головою.
З самого початку роботи сесії зрозумів, що сьогодні просто так вона не закінчиться. Ті сили, які навіть на слух не могли спокійно сприймати слово «Україна», вирішили дати рішучий бій: вирвати, нарешті, Крим зі складу України. Тому з голови швидко вилетіли думки про ранкове «хрещення».
На порядок денний були винесені питання:

1. Про становище, що склалося після прийняття Верховною Радою України закону «Про статус Автономної Республіки Крим».
2. Про проведення загальнокримського референдуму.
3. Про проект Конституції Республіки Крим.
4. Про події в районі штабу 32-го армійського корпусу в м.Сімферополі.

Роботу сесії розпочали з розгляду четвертого, останнього питання. Керівник сесії Голова Верховної Ради Криму Микола Багров запропонував спочатку проінформувати про події навколо штабу 32-го АК, розташованого у Сімферополі. Він розповів, що 30 квітня, ввечері, літаком повернувся з Одеси, де був на переговорах про Чорноморський флот. По дорозі із аеропорту дізнався про те, що є рішення щодо зміщення з посади командира 32-го армійського корпусу генерал-майора Валерія Кузнецова (закінчив Академію Генерального штабу в Москві, набув бойовий досвід в Афганістані). 1 травня у нього відбулася розмова з міністром оборони України Костянтином Морозовим. Головними причинами зміщення командира корпусу міністр оборони назвав особисте бажання сформувати новий апарат Міністерства оборони України, до якого ввійшли б фахівці з урахуванням географії України, з відповідною освітою та службовим досвідом.
У цей же день М.Багров мав розмову із Президентом України Леонідом Кравчуком. Наголосив, що зміна командира корпусу на свята, напередодні непростої сесії Верховної Ради Криму, не бажана. Як з’ясувалося, — вів розповідь далі М.Багров, — Президент розмовляв з міністром оборони, але й після цього останній не змінив свого рішення. На закінчення М.Багров сказав, що ще раз розмовляв з Морозовим, з командувачем ОдВО генерал-лейтенантом Віталієм Радецьким та першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. Але все залишилося без змін.
Від імені комісії з військових питань виступив депутат, заступник командувача Чорноморським флотом контр-адмірал Ю.Халіулін. Він повідомив, що 2 травня відбулася зустріч членів комісії ВР з військових питань з генерал-лейтенантами Живицею і Радецьким. Був присутній генерал-майор Кузнецов. Комісія встановила, що формально все було за законом. Але призначення командира 32-го АК генерал-майора В.Кузнецова начальником Управління Головного штабу ЗС України має політичний підтекст. Під час розмови з ним на Вищій атестаційній комісії в Києві полковник Мулява запитав його: «Готовы ли Вы воевать против России?». Це обурило багатьох депутатів у залі.
Далі депутат Халіулін наголосив, що наказ МО України підписано 29 квітня, а 30 квітня генерал-лейтенант Живиця приїхав з новим командиром корпусу. Комісія з військових питань вважає, що наказ треба обов’язково відмінити до кращого часу, бо сам генерал Кузнецов не бажає служити в Міністерстві оборони України.
Потім знову слово взяв М.Багров, який сказав, що на його ім’я надійшли телеграми від командувача ВМС України контр-адмірала Б.Кожина, від командувача ПрикВО, Спілки офіцерів України з Севастополя, групи офіцерів з селища Перевальне, в яких засуджується позиція генерала Кузнецова у зв’язку з тим, що він не виконує наказ міністра оборони України. На закінчення запропонував прийняти звернення до Президента України та міністра оборони про зупинення дії наказу.
Депутат Кизилов запропонував висунути генерал-майора В.Кузнецова кандидатом у депутати Верховної Ради АР Крим. Депутат Круглов звернувся з пропозицією до Кузнецова ні в якому разі не покидати свого поста.
На закінчення голосуванням було прийнято рішення звернутися до Президента України та міністра оборони зупинити дію наказу щодо нового призначення генерал-майора Кузнецова, а також висунути в одному з вільних округів його кандидатуру в народні депутати АР Крим.
Слово знову взяв М.Багров, який сказав, що навколо будинку Верховної Ради, як йому повідомили, сильний шум, народ гуде і не чути, про що йдеться в сесійному залі. Таким чином, продовжував він далі, обстановка нагнітається. Є намагання добиватися політичної мети силовими методами. М.Багров зачитав заяву Верховної Ради Криму. Її головний зміст полягав у тому, що кожний восьмий кримчанин виступає за референдум. Не вирішується питання про Чорноморський флот. Але вини кримчан тут немає, її коріння поза півостровом. Тому курс на політичну та економічну самостійність Криму незворотний: він буде в дружбі з Росією і Україною, і ми повинні зробити все, щоб не допустити кровопролиття.
Із розумінням слухали депутати виступ заступника Голови Верховної Ради України Володимира Гриньова. Він нагадав про прийнятий 29 квітня 1992 року українським парламентом закон «Про статус Автономної Республіки Крим», в якому наголошувалося, що Республіка Крим є складовою частиною України і самостійно вирішує питання, які віднесено до її компетенції згідно з Конституцією і законами України. Підкреслив, що, враховуючи полярні точки зору у Верховній Раді України, сподіватися на те, що з першого заходу можна було б прийняти правильний закон, неможливо. Але і той закон, що вже є, дає змогу рухатися далі, шукати розумні компроміси. Після виступу В.Гриньов відповів на численні запитання депутатів, серед яких були й провокаційні.
Під час перерви я вийшов на балкон і побачив людське море. Навколо будинку Верховної Ради Криму були тільки прапори колишнього Радянського Союзу та Російської Федерації. Знову лунали проросійські гасла, найбільш гучно: «Не-за-ви-си-мость!»
Настрій був препоганий. А тут ще підійшли два журналісти, почали запитувати, чи справді вранці мені заважали пройти на сесію, пропонували дати інтерв’ю. Але штучно підготовлена режисура сесії Верховної Ради АРК, дипломатичне запрошення бути її гостем, де побили як собаку, зіпсований настрій, ганебний зовнішній вигляд — все це не сприяло бажанню говорити.
Що робити? Вирішив зібрати депутатів ВР АРК від Севастополя і запропонувати комусь з них чесно виступити, довести до відома кримських депутатів про підсумки роботи вчорашньої сесії Севастопольської міськради, яка не підтримала проведення референдуму в Криму. Вдалося поспілкуватися з деякими депутатами, але зрозумів, що в потрібному руслі ніхто не виступить, відчувалося пригнічення, а у деяких депутатів навіть страх. Вони психологічно були зламані.
Після перерви взяв слово депутат Єфимов, який очолював кримську делегацію в Києві на переговорах про розподіл повноважень України і Республіки Крим. Виступ носив популістський характер, додав куті меду.
Почулися пропозиції щодо прийняття Акту про суверенітет Республіки Крим. Слухав депутатів і гостро відчував, як вони змагалися, щоб болючіше вдарити по Україні, по її національній символіці. Особливо вирізнявся депутат Ю.Мєшков, який, на його думку, вже представляв вільний народ Криму: «Мы горстка — народ Крыма. Нет необходимости уточнять соленость моря, выпивая его до дна. Даешь Акт независимости Крыма и референдум!» На закінчення його виступу ще більш екзальтований депутат Левченко на весь зал прогорлопанила, що зараз заарештують генерал-майора Кузнецова, тому вона йде піднімати народ на його захист.
Добре, що на сесії були присутні також народний депутат Верховної Ради України Альберт Корнєєв та державний радник Президента України з правових питань Олександр Ємець, які виступили досить переконливо й аргументовано.
Серед депутатів ВР Криму були і такі, що говорили помірковано, заспокоювали своїх колег, пропонували діяти виважено, згідно із законами України. Це О.Дмитрієв, С.Куніцин та інші.
Голова комісії депутат Ю.Комов відзначив, що не потрібно використовувати деякі помилки української Верховної Ради, не варто розпалювати пожежу в своєму домі, треба йти вперед парламентським шляхом, краще здійснювати права, які надані Автономній Республіці Крим.
Але більшість депутатів вели себе бурхливо, крикливо, багатьом з них явно бракувало витримки, здорового глузду, депутатської етики, культури людської поведінки.
Як я і передбачав, не знайшлося серед народних депутатів Верховної Ради АРК від Севастополя жодного, хто б сказав про підсумки вчорашньої сесії Севастопольської міської Ради, начебто вчора нічого не відбулося, хоча в залі було 28 представників міста-героя, які вели себе явно не по-геройськи. Ось так: на словах одне, а коли до справи — інше.
Виступив депутат Ю.Шапранов, представник Севастопольської делегації, який запропонував прийняти Конституцію Криму, навіть не розглядаючи її проект. Якщо з ним погодитися, то чим швидше до незалежності Криму, тим далі від України.
Головні події на сесії розпочалися після обіду. Народний депутат А.Мєняйлов, капітан 2 рангу, який проходив службу на ЧФ, та депутат В.Заскока, теж колишній військовий ЧФ, запропонували прийняти Акт про незалежність Криму. Головуючий на сесії М.Багров закликав депутатів йти правовим шляхом і висловився про необхідність прийняття Акту про державну незалежність Криму.
Відбулося дуже бурхливе та емоційне голосування. Десь о 17-й годині 15 хвилин 118 голосами «за» було прийнято Акт про державну незалежність Республіки Крим. Прийнята постанова веліла:

1. Затвердити Акт про державну незалежність Республіки Крим.
2. Звернутися до Президента та Верховної Ради України з пропозицією щодо підписання двостороннього договору між Республікою Крим та Україною.

Момент голосування я не забуду ніколи. Напруга в залі. У депутатів, які сиділи поруч зі мною, тремтіли руки. У цей момент від мікрофона вигукнув депутат Ю.Дмитрієв про те, що треба скинути маску та сказати правду про тих, хто готував документи до сесії. Сказав дуже влучно, бо не встиг М.Багров оголосити про прийняття Акту, як у залі пролунав Гімн Республіки Крим. Депутати не стримували почуттів. Хтось обіймав сусіда, у когось з’явилися сльози на очах. Але це було не на користь населенню Криму, якому закрили рота «Актом о провозглашении государственной самостоятельности Республики Крым»:

«Исходя из необходимости ускорения процесса становления государственности Республики Крым, в связи со сложившейся вокруг Крыма политической ситуацией:
— выражая огромную тревогу и обеспокоенность возрастанием напряженности между Украиной и Россией, стремясь стать консолидирующим фактором в их взаимоотношениях;
— основываясь на волеизъявлениях крымчан на референдумах 1991 года, осуществляя Декларацию о государственном суверенитете Крыма;
— подтверждая приоритет общечеловеческих ценностей, приверженность общепризнанным принципам и нормам международного права, разделяя с другими государствами полноту ответственности за возвращение депортированных народов из Крыма,
Верховный Совет Республики Крым провозглашает создание суверенного государства — Республики Крым. Республика Крым будет строить свои отношения с другими государствами в соответствии с международным правом, на началах равноправия и взаимовыгодного сотрудничества.
Территория Республики Крым в границах Крымского полуострова является неделимой и неприкосновенной.
Настоящий Акт вступает в силу с момента его утверждения на общекрымском референдуме».

Я вийшов із залу на балкон. Занадто заагітована і збуджена вулиця скандувала: «Эврика! Победа! Крым! Свобода!» Це були найважчі хвилини мого життя. Навіть зараз важко передати мій душевний стан. Я був на грані нервового зриву. Таке напруження продовжувалося хвилин десять. Страшно стало від того, що в цей день, 5 травня 1992 року, Президент України Л.Кравчук перебував з офіційним візитом у США. Подумав, мабуть, краще йому було б бути зараз тут, бо саме в Криму вирішувалася доля України.
Коли повернувся до залу, депутати розглядали питання про проведення загальнокримського референдуму. Остаточно було прийнято «Постановление Верховного Совета Крыма о проведении общекрымского референдума».

На основании Закона Крымской АССР «О референдуме» и обеспечивая реализацию демократических принципов народовластия, Верховный Совет Крыма постановляет:
1. Провести общекрымский референдум 2 августа 1992 года.
2. Включить в бюллетени для тайного голосования вопросы в такой формулировке и варианты ответа на него: «Вы за независимую Республику Крым в союзе с другими государствами ?»
«Да» или «Нет»
Вы утверждаете Акт о провозглашении государственной самостоятельности Республики Крым?»
«Да» или «Нет»
3. Совету министров Крыма рассмотреть вопрос о выделении необходимых средств для подготовки и проведения общекрымского референдума.

На цьому сесія закінчила свою роботу.
Питання про прийняття Конституції Республіки Крим було заплановано розглянути наступного дня.
Після закінчення роботи сесії навколо будинку Верховної Ради Криму людей вже майже не було. Але представники РРК з багатьох районів Криму стояли групами й аплодували депутатам.
Між іншим, я помітив, що в багатьох депутатів від Севастополя піднесеного настрою не спостерігалося: відчувалася гіркота, був сумний вигляд.
Мовчки ввійшли до автобуса і поїхали. Поруч зі мною сів капітан 3 рангу Олег Чубук, кореспондент газети «Флаг Родины». Ми один одного добре знали, тому стали обмінюватися враженнями від роботи сесії Кримського парламенту. Розповів я і про ранкові події зі мною. Потім мене як прорвало. Висловив депутатам своє обурення їхньою поведінкою на сесії. Дивно: ніхто не заперечував. Вони теж добре розуміли, що трапилося. Керівник делегації І.Єрмаков сидів теж невеселий. Хтось поцікавився, чому Данілов такий схвильований. Олег Чубук сказав, що капітана 1 рангу А.Данілова біля Верховної Ради Криму, вранці, побили. Для депутатів, які їхали в автобусі, це було несподівано.
Таким був той незабутній, горезвісний для нашої держави, день 5 травня 1992 року.

6 травня

Не встиг прийти на службу, доповісти командувачу ВМС Б. Кожину і розповісти офіцерам орггрупи про підсумки сесії ВР Криму, як зателефонував І.Єрмаков. Попросив мене негайно приїхати до нього, бо була потреба порадитися.
Секретарка зразу ж провела до кабінету. Я подумав: дивно, адже раніше навіть командувач чекав своєї черги. Мабуть, справді щось трапилося надзвичайне. І.Єрмаков сів напроти мене, підкрутив радіоприймач, жестами показав навколо нас по кабінету. Я зрозумів: навіть тут можуть підслуховувати. Після цього промовив:
— Анатолий Петрович! Вопрос очень серьезный. Я представитель Президента Украины в городе Севастополе. Вы его доверенное лицо. Поэтому мне больше некому довериться. А речь вот о чем. Вчера на сессии Верховного Совета Крыма я проголосовал в поддержку Акта о провозглашении государственной независимости Крыма. Я всю ночь не спал, думал, переживал. И вот решил Вам об этом сказать, обратиться за помощью. Я проголосовал за государственную самостоятельность Крыма, но я против референдума.
Я не утримався:
«Як Ви могли таке зробити?»
І.Єрмаков відповів, що його умовив М.Багров, а він його заступник.
Потім поцікавився, чи правда, що завтра, 7 травня, я з контр-адміралом Б. Кожиним їду на святкування Дня Перемоги до Києва? Я підтвердив. Він попросив виконати його особисте прохання: передати лист Президенту України Леоніду Кравчуку, в якому він доповідає про наслідки сесії Верховної Ради Криму і своє бачення того становища, яке складається на Кримському півострові.
Прохання І.Єрмакова мене здивувало. Відповів, що Президент у відрядженні і, ймовірно, 9 травня його в Києві не буде (так воно й сталося). Крім того, такий лист не для пошти, краще по урядовому телефону домовитися про особисту зустріч з Президентом.
Іван Федосович наполягав на тому, щоб я виконав його прохання. На закінчення нашої розмови І.Єрмаков довго розпитував мене про ранкові події біля будинку Верховної Ради Криму. Ставив риторичне запитання: хто і за що мене побив. Пообіцяв дати доручення начальнику Управління МВС міста Севастополя полковнику В.Бєлобородову спільно із сімферопольською міліцією порушити кримінальну справу про заподіяння мені тілесних пошкоджень. І хоча я був проти цього, бо ніколи було займатися власною персоною, декілька разів до мене приїздили слідчі, показували фото ймовірних порушників, але я пізнати когось не зміг. На фото були люди, як люди. А мене лупцювали «особи» з перекошеними, м’яко кажучи, обличчями, виряченими очима, що вкрай змінювало їхній зовнішній вигляд.
І все ж від передачі листа І.Єрмаков відмовився, бо, мабуть, наступного дня мав можливість все ще раз продумати.
У цей же день він провів прес-конференцію з представниками преси телебачення та радіо, на якій підтвердив свою точку зору на вчорашню сесію Верховної Ради Криму, наголосивши, що самостійність кримської території не є її незалежність.
З цим, безумовно, пов’язано і те, що І.Єрмаков не поїхав до Сімферополя, де продовжувала роботу сесія парламенту, що саме в цей день прийняла Конституцію Криму.
Я ж готувався до поїздки у Київ, де з нагоди Дня Перемоги планувався виступ командувача ВМС України Бориса Кожина на урочистих зборах. Тому треба було підготувати матеріали для його першого виступу на високому державному рівні.
У цей же день відбулася прес-конференція і командувача Чорноморським флотом І.Касатонова, на якій він звернувся до ветеранів війни з проханням допомогти у вихованні особового складу, не дати, на його думку, розвалювати екіпажі кораблів. Адмірал знову висловив свою точку зору на Чорноморський флот, який повинен бути єдиним, при цьому підкреслив, що законними вимогами є створення флоту України, але це повинно бути не за рахунок припинення діяльності Чорноморського флоту.
Саме в цей день флотська газета «Флаг Родины» надрукувала занадто небезпечну статтю «Казацкие кони пьют воду Салгира».
Шановні читачі, прошу вас зробити висновок:

Недавно в Симферополь прибыла небольшая группа кубанских казаков при конях и полной походной амуниции. Казаки приехали в Крым по просьбе руководства РДК для выяснения обстановки и защиты русскоязычного населения. 2 мая они приняли участие в акции, организованной РДК возле штаба дислоцированного здесь соединения сухопутных войск. Многие тогда воочию убедились, что казаки — очень мужественные и решительные люди, которые не побоятся в случае необходимости взяться за оружие. Вот только не ясно, кто ответит за пролитую кровь, если дело дойдет до крайности?

Як бачимо, з одного боку, войовнича рішучість газети, з другого — риторичне запитання до тих, з чиєї вини може пролитися кров. Відсутня звичайнісінька логіка, що не дивно, бо це було і є властивим для імперських шовіністичних кіл, які не припиняють свою протиукраїнську діяльність в Криму і нині.

8 травня

У цей день ми з Борисом Кожиним прибули до Києва. У поїзді по радіо почули приємну новину про те, що вчора, 7 травня, відбулося засідання Президії Верховної Ради України, на якому розглядалося питання про становище, що останнім часом склалося в Автономній Республіці Крим. Президія зробила висновок, що, незважаючи на прийнятий 29 квітня 1992 року Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим» , згідно з яким вона отримала широке коло повноважень для самостійного вирішування питань соціального, економічного і духовного розвитку республіки, Верховна Рада АРК без урахування можливих негативних політичних і економічних наслідків затвердила Акт проголошення державної самостійності Республіки Крим. Усе це могло призвести до дестабілізації обстановки як у Криму, так і в Україні.
На засіданні підкреслювалося, що затверджений ВР Криму Акт перебуває в протидії до Конституції нашої держави.
У поїзді обговорили і текст виступу командувача ВМС Б.Кожина на урочистих зборах, присвячених Дню Перемоги. Борис Борисович поставився до цього виступу з великою відповідальністю. Пам’ятаю, як він хотів висловити свої думки державною мовою. Між іншим, завдяки наполегливості він з часом виступав українською мовою.
Його приклад, як і першого міністра оборони України К.Морозова, гідний для наслідування тими, хто прагне оволодіти нашою мовою, отже і культурою.
У Києві ми побували у начальника Соціально-психологічного управління МО України полковника Володимира Муляви. Він вислухав про становище в Криму, Севастополі, особливо цікавився психологічним настроєм членів організаційної групи ВМС України під час дії мораторію. Володимир Мулява до виступу, який ми йому показали, додав декілька слушних тез.
Встигли ми побувати і у Військово-морському управлінні, побалакати з виконуючим обов’язки його начальника капітаном 3 рангу Ігорем Тенюхом, де отримали конкретні рекомендації щодо подальшої роботи орггрупи ВМС України.
У призначений час прибули до Палацу культури «Україна», де контр-адмірала Бориса Кожина тісно оточили ветерани війни, журналісти, яким він стисло і змістовно відповідав на запитання.
Незабаром до нас підійшов міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов і запитав, чи готовий до виступу командувач ВМСУ. Поцікавився нашим житлом, розпорядився влаштувати нас зручно і запросив після покладення квітів до пам’ятника Слави 9 травня прибути до нього, щоб конкретно доповісти про становище в Севастополі, Криму і навколо процесу відродження Українського флоту.
Знаходячись в залі, приємно було поринути в спогади про травень 1970 — 25-річчя Великої Перемоги.Тоді я був ще курсантом Київського вищого військово-морського політичного училища, стояв на сцені цього залу за членами президії, тримаючи Військово-Морський прапор.
На засіданні взяли слово прем’єр-міністр України Вітольд Фокін, міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин та інші.
Дорогі читачі! Не хочу зловживати вашою увагою, тому дуже стисло процитую виступ командувача Військово-Морськими Силами України контр-адмірала Б.Кожина:
«Напередодні світлого свята Перемоги дозвольте мені, як командувачу Військово-Морськими Силами України, від імені воїнів-чорноморців, які присягнули на вірність народу України, сердечно поздоровити ветеранів війни, мужніх героїв визвольних змагань за волю України, побажати доброго здоров’я, сімейного щастя та вагомих успіхів у будівництві незалежної та соборної Української держави.
Ми прибули із міста-героя Севастополя, де сьогодні в гострій політичній обстановці, пов’язаній з відомими подіями в Криму і навколо Чорноморського флоту, функціонує організаційна група ВМС України.
Відповідально заявляю, що, незважаючи на всі складнощі і політичні ігри в нашому напруженому регіоні, Україна, як морська держава, повинна мати і буде мати свої довгоочікувані Військово-Морські Сили на Чорному морі».
Я хвилювався, слухаючи Бориса Борисовича. Поруч сидів і полковник Володимир Мулява, що теж був небайдужий до вдалого виступу. Зал гучно плескав.
І командувачу, і мені це вселило дуже велику морально-психологічну наснагу. Про всі свої почуття ми потім детально розповіли членам організаційної групи ВМСУ.
Дуже сподобалось те, що в програмі концерту для учасників урочистого вечора знайшлося місце і морській тематиці. Так, зал з великим піднесенням і увагою сприймав «Матроський танець» у виконанні дитячого зразкового ансамблю народного танцю «Україна» Дарницького будинку школярів та юнацтва, а також пісні про море у супроводі ВІА «Океан» Київського вищого військово-морського училища.
Після святкового концерту до нас підходило багато людей, серед них і ветерани зі словами вдячності і підтримки.
Відбулася тепла, плідна розмова з представниками адміністрації Президента, Верховної Ради України, уряду, з головою Комітету ветеранів війни України генералом армії І.Герасимовим.
Увечері пройшлися з Борисом Борисовичем по гомінкому Хрещатику, задивилися на Дніпро, спілкувалися з киянами.
Із готелю зателефонували до Севастополя, з’ясували обстановку. У зв’язку з прийняттям Верховною Радою Автономної Республіки Крим протидержавних документів суспільно-політичне становище на півострові, зокрема і в Севастополі, загострилося. Значно активізувалися члени РРК і антиукраїнські елементи. Почали погрожувати розправою над офіцерами орггрупи, лунали анонімні дзвінки у квартирах. Капітан 2 рангу Ю.Шалит просив у своїй телефонній доповідній звернутися до міністра оборони України щодо охорони і обслуговування організаційної групи. Повідомив також і про звернення командувача Чорноморським флотом до особового складу морської піхоти:
«В последнее время отдельными злопыхателями, ставшими на враждебный путь раскола и деморализации личного состава морской пехоты, упорно распространяются слухи о передаче бригады МП в подчинение МО Украины, повальном сокращении и выводе за штат неугодных офицеров и прапорщиков... Наоборот, планируется переход на новую оргштатную структуру в целях повышения боевой готовности сил морской пехоты...».
Незабаром ми зрозуміли, що таїлося за визначенням нової оргштатної структури: окрема бригада морської піхоти ЧФ почала комплектуватися призовниками тільки з Росії.
Ю.Шалит також доповів, що сьогодні решта офіцерів і мічманів орггрупи в урочистій обстановці склали присягу на вірність народу України. Цим ритуалом керував він.

9 травня

У призначений час прибули до парку Слави. Там зібралося багато людей. Їх дуже цікавило майбутнє Українського флоту.
Був сонячний, теплий день. Трохи псувала настрій невеличка купка людей похилого віку, яка несла гасла з вимогами до Президента України відновити колишній СРСР.
Серед керівництва держави, яке прибуло до парку Слави, був і міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов. Після ритуалу покладення квітів до пам’ятника Слави він запросив нас до свого кабінету, в якому тепло зустрів, ще раз поздоровив зі святом Перемоги, побажав всього найкращого.
Почалася розмова. Міністра оборони цікавило: який психологічний настрій у членів орггрупи ВМС України у зв’язку з мораторієм; які взаємовідносини з командуванням Чорноморського флоту, місцевою владою, населенням Севастополя; які соціальні умови нашого перебування; кого з військовослужбовців треба поновити на посадах; як вирішується питання про отримання заробітної платні; в чому є потреба надати конкретну допомогу тощо.
Командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин давав вичерпні відповіді на всі запитання міністра, який, відчувалося, залишився задоволений нашими повідомленнями. Інколи щось помічав у своєму блокноті. Поцікавився і ставленням офіцерів орггрупи, севастопольців, особового складу ЧФ до політичної метушні навколо особи генерал-майора Кузнецова. Сказав, що на його адресу надходить багато листів і телеграм, з яких видно, що генерал втягнувся в політичну гру. Тому він, як міністр оборони, вирішив звільнити генерал-майора Кузнецова з лав Збройних Сил України в запас.
До речі, про політичну гру навколо генерал-майора Кузнецова дуже цікаво розповіла стаття в газеті «Народна Армія» за 12 травня 1992 року «Дешевая пьеса для бывшего комкора».
Під час розмови К.Морозов повідомив, що найближчим часом знайде можливість відвідати орггрупу ВМС у Севастополі.
Я, скориставшись слушною нагодою, сказав, що в зенітно-ракетній бригаді, в радіотехнічній бригаді ППО, які перейшли на бік України, підтримується здоровий морально-психологічний стан всіх категорій особового складу. Це повідомлення сподобалося міністру оборони України.
Раптом він сказав: «Борисе Борисовичу! Я вважаю, що треба капітана 1 рангу Данілова призначити начальником Соціально-психологічного управління ВМС, щоб ви були вдвох. Ніякого порушення мораторію не буде, адже переможе історична справедливість, бо один в полі не воїн, тим більше на морі, та ще й Чорному».
На закінчення розмови Костянтин Морозов подарував кожному з нас книгу «Історія України» Ореста Субтельного і телефонні апарати, поцікавився, де і як ми розташувалися.
Після перебування у Києві, спілкування з керівництвом Міністерства оборони України за кілька днів я був призначений заступником начальника Соціально-психологічного управління ВМС України, пізніше за наказом командувача став тимчасово виконувати обов’язки заступника командувача ВМС України — начальника Соціально-психологічного управління.

10 травня

Ми з Б.Кожиним повернулися до Севастополя, де вже перебували делегації України і Російської Федерації, очолювані В.Дурдинцем і Ю. Яровим.
Зустріч делегацій відбулася в штабі флоту з командирами з’єднань, начальниками управлінь і відділів штабу ЧФ. Були присутні представник Президента України в Севастополі І.Єрмаков і заступник міністра закордонних справ Росії, посол з особливих доручень Ю.Дубінін.
Ю. Яров у виступі зазначив, що вони будуть захищати російськомовне населення у кожній точці Співдружності. Висловив точку зору Росії про неподільність Чорноморського флоту. Наголосив на тому, що Росія Крим завоювала і з нього не піде. Нагадав про прийнятий обома президентами мораторій, на відомі всім укази. Контроль за дотриманням мораторію на флоті будуть здійснювати два представники від кожної делегації.
Василь Дурдинець зазначив, що Україна, дотримуючись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, керуючись міждержавними угодами, має повне право на створення Збройних Сил і Військово-Морських зокрема. Потрібно, продовжував промовець, залишити осторонь емоції і виходити із політичної дійсності, враховуючи інтереси як Росії, так і України.Тим більше, що наша держава не претендує на весь Чорноморський флот, а лише на ту його частину, яка дислокована на її території.
Він також поінформував присутніх, що 6 травня 1992 року з території України вивезено всю тактичну ядерну зброю, а це — перший крок до того, щоб Причорномор’я стало без’ядерною зоною.
В.Дурдинець спростував чутки про те, що при призначенні на керівні посади Міністерство оборони України буде зважати на національність. Головне, наголосив він, — це компетентність військовослужбовця, його професіоналізм.
Згодом делегації побували на великому протичовновому кораблі «Керч», зустрілись з його екіпажем. Відвідали також музей Чорноморського флоту.
Голови делегацій закінчили свою роботу зустріччю у Будинку офіцерів флоту з військовослужбовцями, членами їхніх сімей, ветеранами.
В.Дурдинець і Ю.Яров відповіли на численні запитання севастопольців, військовослужбовців, які в основному висловили бажання: зберегти єдність Чорноморського флоту.
Перебування делегацій України і Росії в Севастополі ще раз засвідчило: мораторій не розв’яже питання про Чорноморський флот, яке все більше зав’язується в міцний вузол.
Контроль за мораторієм на ЧФ стали здійснювати по два представники від кожної делегації, тобто була створена змішана комісія. Від України до неї ввійшли народні депутати О.Тарасенко, Б.Горинь, від Росії — народний депутат Є.Пудовкін і представник МЗС Є.Свиридов.
Олександр Тарасенко і Богдан Горинь регулярно відвідували розташування орггрупи ВМС України, спілкувалися з її командуванням та офіцерами і переконалися, що почуття людей, душевні намагання бути в Українському флоті жодними мораторіями не задушити. Саме до них зверталися військовослужбовці по допомогу.
Звинувачень на адресу командування ВМС України з боку протиукраїнських сил про нібито різні порушення положень мораторію було безліч, але всі вони мали вигляд хворої голови, яка намагалася бути здоровою.

13—19 травня

На 13 травня мене було викликано на засідання ВАКу при МО України в Києві.
Але як би я не хвилювався у зв’язку з своєю подальшою долею, все ж уважно стежив за роботою сесії Верховної Ради України, яка розглядала кримське питання.
Кожній неупередженій людині було зрозуміло: рішення кримського парламенту щодо проведення загальнокримського опитування — перший крок до громадянської війни. Із засобів масової інформації було вже відомо, що депутати Євпаторійської і Феодосійської міськрад, Джанкойської, Красноперекопської і Чорноморської райрад вирішили у випадку перемоги прибічників незалежного Криму створити Таврійську область у складі України.
Увечері стало відомо, що український парламент визнав голосування за незалежність Криму протиконституційним і визначив Сімферополю термін — до 20 травня 1992 року анулювати свої резолюції.
Командування ЧФ підтримувало і незалежність Криму, і проведення загальнокримського опитування.
Таким чином, все стало на свої місця, за декларативними заявами, спрямованими на неподільність Чорноморського флоту, вишивалася білими нитками відверто протиукраїнська політика командування Чорноморського флоту. Незабаром наші висновки підтвердилися.
18 травня на зустрічі з курсантами ЧВВМУ ім.П.С.Нахімова адмірал І.Касатонов виступив проти розподілу Чорноморського флоту.
19 травня в газеті «Флаг Родины» була надрукована заява Військової Ради ЧФ про проведення референдуму в Криму. У ній мова йшла про те, що певні сили намагаються відмовити кримчанам самим визначати свою долю на загальнокримському опитуванні, бажають поставити на коліна Верховну Раду молодої Республіки.
Чорноморський флот є флотом СНД. Але воїни-чорноморці переконані в тому, що долю Криму повинен вирішувати його народ.
У флотській газеті було і звернення командувача ЧФ І.Касатонова до особового складу Військово-повітряних сил флоту, в якому він підкреслив, що робить все, щоб авіація флоту була єдиною, служила інтересам захисту всієї багатонаціональної СНД. Знову говорив про порушення мораторію з боку якихось емісарів, які нібито агітують за складання повторної присяги.
У цей же день у газеті «Народна Армія» був надрукований відкритий лист Л.Кузнецової, мешканки Києва, матері матроса, командувачу ЧФ І.Касатонову.
Подаю його у скороченому вигляді:

Уважаемый Игорь Владимирович !
К Вам обращается мать Валерия Кузнецова.
25 мая 1991 г. мой сын был призван в армию тогда еще существовавшего СССР. До февраля этого года проходил службу в 1-м батальоне боевой бригады морской пехоты в г.Севастополе. Я неоднократно там бывала и видела, какой это замечательный коллектив...
... В начале этого года ребятам, большинство из которых призвано с Украины, пришлось сделать выбор, нелегкий, но необходимый: 22 февраля сын принял присягу на верность народу Украины. А уже 24-го началась расправа. Ребятам пришлось пройти через цепь унижений и издевательств. Убеждена, что все это происходило с Вашего ведома и согласия...
Вы постоянно говорите всем, что Ваш отец и Вы всегда были людьми порядочными. Можно ли назвать Ваши действия по отношению к этим мальчишкам поступками порядочного человека?
Вы постоянно твердите, что главное для Вас — забота о людях. О своих близких Вы тоже так заботитесь?
Вы постоянно убеждаете, что чувство долга обязательно для военного человека. Кто же дал Вам право издеваться над молодыми людьми, видящими свой воинский долг в служении Украине?
Я не жду от Вас ответа. Но пусть мое письмо прочтут другие матери.
P.S. Слово «Уважаемый» рассматривайте только как общепринятую форму обращения.

Додаю від себе: ось він, «глас народный!» Прямий, як стріла, гострий, мов меч.
І ще один важливий матеріал «На всекримському віче» з газети «Народна Армія». У Львівському Крайовому управлінні Руху відбулось чергове засідання комітету захисту Криму.
Голова Франківського райвиконкому м.Львова Василь Дзера, який нещодавно повернувся з Криму, побував і в Севастополі, запропонував зробити все можливе, щоб прорвати інформаційну блокаду півострова. Кримчани не отримують українських газет, не всюди мають можливість дивитися програми УТ.
Пропозиція В.Дзери дістала підтримку. Вирішено рекомендувати місцевим Радам усіх рівнів встановити постійну співпрацю з органами влади в Криму, відкрити для фінансування діяльності комітету рахунок у банку.
А на майдані ім. Нахімова в Севастополі у цей же день відбувся мітинг представників громадськості міста, присвячений річниці з часу виселення кримських татар із своєї історичної батьківщини у 1944 році. До речі, у командування ВМС України встановились добрі стосунки з керівництвом меджлісу кримськотатарського народу М.Джемільовим, Р.Чубаровим, головою Севастопольського регіонального меджлісу А.Смаїловим.
Учасники мітингу під голубими прапорами кримських татар і національними знаменами України заявили, що виступають проти Акту Верховної Ради Криму про державну самостійність і вимагають його скасування.

20—21 травня

Два дні працювала в Сімферополі позачергова сесія Верховної Ради Республіки Крим. На порядку денному було три питання, але найбільш гарячі суперечки виникли навколо одного із них — «О политической ситуации в Крыму и постановлении Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года».
Сесія працювала важко. Висловлювалося багато точок зору, вносилося немало різних пропозицій, які інколи заперечували одна одну. Знову ж першу скрипку грав спікер парламенту М.Багров, який цього разу, хоча і зайняв більш виважену позицію, але тягнув своє.
М.Багров категорично не погодився зі спробами представити рішення Верховної Ради Криму як вибухонебезпечні, як намір відійти від прийнятого курсу на правове вирішення питання про відновлення державності Криму, як дії, яка створює принципово нове становище у республіці і за її межами. Проголошуючи Акт про державну самостійність, підкреслив він, депутати добивалися лише однієї мети — визначити суму тих повноважень, які необхідні Криму як республіці.
Але з цим не можна погодитися, якщо уважно, без емоцій і політичного популізму вдуматися в зміст закону України «Про статус Автономної Республіки Крим», прийнятий українським парламентом 29 квітня 1992 року.
Я переконаний : який би закон не прийняла Верховна Рада України щодо статусу АР Крим, він не задовольнив би проросійських патріотів і тих, хто розігрував «кримську карту», рвався до влади.
Ця думка підтверджується і словами М.Багрова, який заявив на сесії, що особлива віра і надія, безумовно, на кримчан, які вже сказали про те, яким би вони хотіли бачити Крим. Голова Верховної Ради АРК звернувся до депутатів із закликом прийняти таке рішення, яке дозволило б продовжити правовий шлях становлення Республіки Крим.
Врешті-решт 21 травня було прийнято чотири постанови:

О политической ситуации в Крыму и Постановлении Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года «Об Акте о провозглашении государственной самостоЯтельности Республики Крым»
Учитывая политическую ситуацию в Крыму и постановление Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года, Верховный Совет Крыма постановляет :
Считать реализованным Акт о провозглашении государственной независимости Республики Крым в связи с принятием Конституции Республики Крым и отменить постановление ВС Крыма от 5 мая 1992 года «Об Акте о провозглашении государственной самостоятельности Республики Крым».

О политической ситуации в Крыму и Постановлении Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года «О разграничении полномочий между Украиной
и Республикой Крым»
...С учетом высказанной Президентом Украины Л.Кравчуком на встрече с народными депутатами Украины от Крыма готовностью возобновить работу по разграничению полномочий между Украиной и Республикой Крым представить Президенту Украины конкретные предложения, выражающие позицию Республики Крым по этим вопросам.

О политической ситуации в Крыму и Постановлении Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года «Об обращении к Верховному Совету Украины»
...Обратиться к Верховному Совету Украины с предложением приостановить действие Закона Украины «О статусе АР Крым» и рассмотрение проекта Закона «О представительстве Президента Украины в Республике Крым.

О политической ситуации в Крыму и Постановлении Верховного Совета Украины от 13 мая 1992 года
«Об общекрымском референдуме»
...Приостановить до 10 июня 1992 года Постановление Верховного Совета Крыма от 5 мая 1992 года «О проведении общекрымского референдума» для проведения консультаций и разграничения полномочий между Украиной и Республикой Крым.

Таким чином, кримський парламент хоча й анулював свою резолюцію про незалежність, але не оголосив недійсною декларацію про незалежність, запропонував Києву зупинити закон про Кримську Автономію. Дії резолюції про референдум були тільки зупинені, при цьому Верховна Рада Криму закликала до нового розподілу влади між Києвом та Севастополем.
На становище в Криму відгукнулася і Верховна Рада Російської Федерації. 21 травня вона прийняла постанову «О правовой оценке решений высших органов государственной власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году».

Верховный Совет Российской Федерации постановляет:
1.Постановление Президиума Верховного Совета РСФСР от 5 февраля 1954 года «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР» как принятое с нарушением Конституции (Основного Закона) РСФСР и законодательной процедуры признать не имеющим юридической силы с момента принятия.
2. Ввиду конституирования последующим законодательством РСФСР данного факта и заключения между Украиной и Россией двустороннего договора от 19 ноября 1990 года, в котором стороны отказываются от территориальных притязаний, и закрепления данного принципа в договорах и отношениях между государствами СНГ, считать необходимым урегулирование вопроса о Крыме путем международных переговоров Украины и России с участием Крыма на основе волеизъявления его населения.

На другий день, 22 травня, російський парламент заявив Верховній Раді України про необхідність керівництву України утримуватися від тих чи інших дій, спрямованих на придушення вільного волевиявлення населення Криму, яке має, згідно з міжнародними нормами, повне право самостійно вирішувати свою долю.
Отже, до питання про Чорноморський флот додалося кримське, яке вимагало від керівництва України, її парламенту виважених і далекоглядних дій.
З цього приводу у засобах масової інформації висловлювалися різні погляди на питання про Крим і перспективи українсько-російських відносин. Наведу лише одну із них, а саме: редакції газети «Известия» від 30 травня 1992 року під назвою «ВОЙНА ИЗ-ЗА КРЫМА НЕ НУЖНА НИ РОССИИ, НИ УКРАИНЕ»:

Даже само обсуждение ТАКОГО развития отношений между двумя крупнейшими государствами СНГ, между двумя народами, братскими по крови и по вере, вызывает громадную тревогу. Война России с Украиной может закончиться только взаимным поражением, катастрофическим для обоих народов.
Имел ли вообще право российский парламент обсуждать крымский вопрос? Вероятно, имел, коль такой вопрос существует, будоражит умы и чувства определенной, не столь уж малочисленной части общества. Вызывает ли возражение идея восстановления исторической справедливости? В абстрактном ее виде — нет, разумеется. Но когда речь идет о давно и прочно устоявшихся административно-территориальных границах (межгосударственными они стали только теперь), любая попытка их перекроить способна привести к братоубийству. Так можно объявить неконституционными и поставить под сомнение едва ли не все границы между бывшими советскими республиками, установленные во многих случаях лишь росчерком сталинского карандаша. Такое «восстановление исторической справедливости», какими бы высокими патриотическими чувствами оно не диктовалось, означает нарушение Хельсинкских договоренностей о недопустимости пересмотра границ и ведет к вооруженным конфликтам. Тревогу тут усиливает и отказ Украины подписать Ташкентский договор о коллективной безопасности.
Поспешным и непродуманным денонсированием акта 1954 года российский парламент поколебал наметившееся сближение Киева и Симферополя. Республиканское движение Крыма уже потребовало от крымского парламента отменить решение о приостановке общекрымского референдума. Спровоцировав новое обострение в Крыму, российский парламент, где раздаются речи об оскорбленном национальном чувстве, только усилил антирусские настроения на Украине, укрепил там подозрение в имперских амбициях соседа. Если это на пользу России, то что же тогда во вред?
Крым хочет сам определить свою судьбу. Но даже свободный от обязательств перед Украиной, он вряд ли присоединится к России, опасно для ее целостности удлинив ряд автономий (Чечня, Татарстан), уже заявивших о своей государственной независимости.
В отличие от российского парламента Борис Ельцин, судя по его интервью «Комсомольской правде», занимает реалистичную и ответственную позицию: «У нас с Украиной тысячелетняя история, и что же — будем воевать сейчас? Это преступление нам никто не простит...
Щоб шановний читач мав хоч невеличке уявлення про історію Криму, дозволю собі привернути його увагу до статті народного депутата України М.Поровського «Кримська проблема: закономірна реальність чи цілеспрямована провокація?», яка надрукована в книзі «Забутий заповіт борцям за Україну»:

Хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем. Цей вислів найбільш точно окреслює стратегічне значення півострова. Саме тому за володіння ним у всі часи точилися запеклі війни між різними народами. Кримом володіли сармати й римляни, готи й гуни, греки й київські князі.
989 року київський князь Володимир Великий здобув Херсонес, і до ХІІ століття Тмутараканське князівство, утворене у Причорномор’ї, входило до Київської держави.
У ХІІІ ст. татари Золотої Орди зайняли Крим і оселилися тут.
У 1667 році в Криму мешкало, за свідченням турецького історика Евали Челебі, 1120 тисяч чоловік, з яких татар 180 тисяч, а українців 920 тисяч.
Татари утворили Кримське ханство, яке 1783 року було завойоване російською армією завдяки участі запорізького козацького війська і приєднане до Російської імперії.
У часи відродження Української держави в 1917 — 1919 роках Крим входив до складу Української Народної Республіки.
Наприкінці Другої світової війни, після звільнення Криму від фашистів, всіх кримських татар виселено із півострова за особистим розпорядженням Й.Сталіна, а їхні оселі й майно передано людям, які переселялися до Криму, — здебільшого відставним військовим та компартійним функціонерам.
Але така колонізація Криму не принесла користі. Без працьовитих рук швидко занепадало землеробство, виноградарство та садівництво, не розвивалася промисловість. Тому на початку п’ятдесятих років Кримська область була чи найвідсталіша в Російській Федерації .
Щоб врятувати її від остаточного занепаду, у 1954 році за погодженням Президії Верховної Ради Російської Федерації та Української РСР рішенням Верховної Ради СРСР Кримську область було передано до складу Української РСР.
З цього часу завдяки українським вкладенням у промисловість, сільське господарство та індустрію відпочинку почалося швидке відродження сонячного краю. За українські бюджетні фінанси було збудовано Північно-Кримський канал та зрошувальну систему, яка забезпечила дніпровською водою полив понад 500 тис. га із 1700 тис.га сільськогосподарських угідь. Це не тільки давало нове життя сільському господарству, а й можливість освоїти північну степову частину Криму, яка до цього була непридатною для сільського господарства.
Там, на зрошуваних землях, поселилося близько одного мільйона людей.
Завдяки капіталовкладенням з бюджету України в Криму був збудований потужний економічний комплекс: машинобудівні та металообробні підприємства, суднобудівні та судноремонтні заводи, створено хімічну, залізорудну та металургійну промисловість.
Швидкий розвиток сільського господарства та промисловості потребував робочих рук, тому до Криму з його благодатним підсонням переселилися люди зі всіх кінців СРСР.
Північні, сільськогосподарські райони освоювали здебільшого українці, а в приморських містах поселилося багато росіян.
Депортованим татарам заборонялося повертатися до Криму, а влада охоче надавала житло діячам компартії, які виходили на пенсію, відставникам КДБ та армійських політорганів.
Значне покращення життя в Криму викликало нові й нові хвилі переселення з Росії.
Одночасно керівництво радянської імперії проводило активну русифікацію Криму, як і України в цілому.
Обмежувалася діяльність українських шкіл, не вживалася наша мова в діловому житті. Все це за лічені роки до невпізнання змінило демографічне становище на півострові внаслідок цілеспрямованої переселенської політики.
«З 1959 року населення Криму збільшилося вдвічі, причому за рахунок переселення на 75%. За 50 років (1939—1989) чисельність росіян у Криму зросла на 1 млн. 100 тисяч чоловік, у той час як українців — тільки на 500 тисяч». (Петро Вольвач. «Українці в Криму: трагічне минуле й гірке сьогодення»).
Завдяки людській поміркованій політиці України в дев’яностих роках XX століття до Криму почали повертатися татари. Особливо активізувалось їх повернення після проголошення незалежності України.
Хоча в Криму склалося незвичайне етнічне становище , проте населення Криму підтримало незалежність України: на референдумі 1 грудня 1991 року більшість кримчан проголосувала за її суверенність.
Радив би шановним читачам ознайомитися і з іншими популярними публікаціями, присвяченими нашому сонячному півострову:
1. П.Вольвач. «Українці в Криму: трагічне минуле й гірке сьогодення».
2. А.Свідзинський. «Крим: кухня політичної провокації».
3. Б.Горинь. «Кримська проблема: закономірна реальність чи цілеспрямована провокація?»
4. О.Міндюк. «Українці — корінний народ Криму».

З третьої декади травня, коли кримський парламент прийняв постанову про зупинення до 10 червня 1992 року постанови Верховної Ради Криму від 5 травня 1992 року про проведення загальнокримського референдуму з метою відокремлення Криму від України і створення держави, ще більше завирувала антиукраїнська кампанія. Скільки було надруковано листівок, плакатів, брошур! На загорожах, стінах, уздовж залізничної колії, особливо від Сімферополя, «малювали» різні протиукраїнські гасла, всяку ідеологічну нечисть: «Крымчане! Вчитайтесь! Вдумайтесь! Вспомните! Нет — Украинскому национализму! Да — Крымскому референдуму!»
Залякували людей висловлюванням виконуючого обов’язки заступника голови УНА Дмитра Корчинського з приводу спроби сепарації Криму, надрукованого в газеті «Замкова гора»: «Крим буде українським або безлюдним».
Виконком РРК звернувся навіть до прокуратури АР Крим з вимогами порушити кримінальну справу проти його Верховної Ради щодо факту порушення закону про референдум. Якщо прокуратура відмовить у вимозі, то в Криму почнуться акти громадської непокори.
У фарватері деструктивної політики проросійських організацій йшло і командування ЧФ. З відома керівництва флоту в газеті «Крымская правда» від 26 травня 1992 року надрукувався пасквіль «Адмирал пробирается огородами», в якому були порушені всі норми офіцерської етики, обливалася шовіністичним брудом вся службова діяльність контр-адмірала Бориса Кожина, починаючи з лейтенантського часу.
А в газеті «Альтернатива», органі соціально-демократичної партії Росії, у божевільному мареві на 18 липня 1992 року в Севастополі були спрогнозовані вуличні бої між росіянами і українцями, в яких буде застрелено контр-адмірала Кожина.
У ті дні члени проросійських організацій, партій і рухів активно пропагували статтю віце-президента Росії О.Руцького «Ослепление» («Российская газета» за 20 травня 1992 року):
Во время предвыборной поездки в Крым Л.М.Кравчук заверял депутатов Верховного Совета республики и севастопольцев, что Украине флот не нужен, разве только некоторое количество сторожевых кораблей для охраны границы. Но уже через месяц требование радикально изменилось: теперь Киев стал претендовать на 91% кораблей ЧФ.
Читач уже знає, що автор цих рядків був на зустрічах Л.Кравчука з виборцями Севастополя і ЧФ і нічого не чув про те, що Україні флот не потрібен.

О.Руцькой продовжував:
Сегодня, именно сегодня, мы должны понять: разжигание вражды на принципах национализма есть не что иное, как поощрение низких инстинктов человеческой природы, и дело политической борьбы за суверенность тем самым превращается в дело всеобщего разрушения. Попытки украинских сепаратистов порвать полностью с Россией, отсоединиться от российского политического пространства приведут к образованию на Украине перманентного очага национально-регионального конфликта.

Націоналізм в сучасному розумінні, з урахуванням менталітету українців — це вищий прояв патріотизму, готовності в будь-який час віддати своє життя за волю і щастя свого народу. Це почуття, яке поважає інші народи і нації. А що стосується україно-російських відносин, то, як висловився Президент України Л.Кравчук: «Ми з Росією, але не під Росією».
Не інакше як жахливими були наміри лідера Ліберально-демократичної партії Росії В.Жириновського, які він висловив під час невдалої спроби відвідати Севастополь.
Коли його затримали на КПП «Верхнесадовое», він дав інтерв’ю кореспонденту газети «Флаг Родины», яке боязко навіть читати: Я не хочу, чтобы русские были людьми второго сорта. Крым вижу только в составе России. Черноморский флот только российским. А если б я был командующим ЧФ, то поступил бы, как броненосец «Потемкин»: подчиняю флот себе, связываюсь с генералом Максимовым, с командующим войсками в Прибалтике, разворачиваю флот в Черное море, навожу ракетные установки на Москву и Киев, предъявляю ультиматум и добиваюсь референдума, чтобы народ высказался о том, чего он, действительно, хочет.
У той же час провідні економісти Криму І.Басюк, В.Анананський, А.Юдин та інші прогнозували неспроможність розвитку кримської економіки у відриві від України. У «Тезах економічної оцінки залежності АПК Криму від зовнішніх зв’язків», які за волею кримського керівництва не були опублікованими, цими фахівцями недвозначно вказувалося, що географічне положення Криму визначало на початку 50-х років необхідність його розвитку у складі України і було тоді основним критерієм економічного обґрунтування, а не «подарком под звон бокалов» керівництва держави і особисто М.С.Хрущова, як це сьогодні намагаються подати.
Цікаві цифри і факти за першу половину 1992 року, які не втратили своєї актуальності і сьогодні, наводить кандидат психологічних наук Валерій Бебик у брошурі «Крымский многоугольник».

1. Геополитическая экономика
Территория Крыма составляет 27 тыс. кв. км (4,5 процента площади Украины). Население 2,6 млн.чел., из которых 800 тыс. проживает на селе.
Трудоспособное население в основном занято в промышленности — 257 тыс. чел., сельском хозяйстве — 200 тыс., строительстве — 119 тыс., торговле, быте и общепите — 101 тыс. человек.
При населении, составляющим 5 процентов от численности граждан Украины, Крым вырабатывает 3,2 процента промышленной продукции, 4,6 процента — сельскохозяйственной продукции и 4,3 процента — товаров народного потребления, производимых в Украине.
Если рассмотреть эти цифры с учетом взятого по минимуму количества отдыхающих (3—4 млн.чел.), невооруженным глазом видно, насколько экономика полуострова привязана к материку. Вклад продукции Крыма в Украину — 1,8 млрд.руб., а получение — 2,6 млрд.руб.
По данным Совета министров Республики Крым (см. «Южный курьер» 22.5.1992 г.) он получает от остальных областей Украины 75 процентов промтоваров, 100 процентов угля, 87 процентов электроэнергии, 54 процента нефтепродуктов.
Кроме того, из других областей Украины в Крым ввозится почти все молоко — 231,8 тыс.л., 32,6 тыс. т.мяса, 49,1 тыс.т. картофеля, 34,6 тыс.т.крупы и 118,7 тыс.т. сахара (100 процентов).
Из России Крым получает 50 процентов газа, 45 проц. нефтепродуктов, почти всю деловую древесину.
За счет собственного производства Крым может удовлетворить внутренние потребности только в телевизорах, швейной галантерее, бытовой химии, чулках, носках и магнитолах. Но для производства этих товаров нужно завозить до 70 процентов сырья и комплектующих, большинство которых поставляется со всей территории Украины.
Как отмечают аналитики-экономисты, возможный разрыв с Украиной мог бы привести к катастрофическим последствиям , в результате которых до 800 тыс. крымчан лишились бы работы.
2. К истории вопроса
13 декабря 1917 года Крымскотатарский курултай заявил об отделении Крыма от России и выступил за союз с Украинской Народной Республикой.
В ответ большевики с помощью моряков Черноморского флота и солдат «принялись решать крымский вопрос».
Правительство Крымскотатарской республики было свергнуто, а майский 1921 года пленум ЦК РКП(б) принял решение «О создании Крымской АССР в составе РСФСР». В октябре того же года оно было проштамповано СНК и ВЦИКом РСФСР.
В 1945 г. Крым лишился автономии: были депортированы 189 тыс. крымских татар (вдобавок к 50 тыс. выселенных в 1941 г. немцев), тысячи болгар, армян, представителей других народов, проживавших на полуострове до войны.
В 1954 году по обоюдному согласию РСФСР и УССР Крымская область была передана Украине.
Мотивы, зафиксированные в Указе Президиума ВС СССР от 1954 года, были таковы:
«...общность экономики, территориальная близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украиной».
В результате целенаправленной демографической политики структура населения Крыма после сталинской депортации претерпела значительные изменения. После выселения крымских татар и немцев в Крыму осталось из 1.127 тыс. довоенных жителей всего 444 тыс. человек.
Если в 1930 году в Крыму проживало 41,8 проц. русских, 25,4 проц. татар, 10,2 проц. украинцев, 6 проц. евреев и 5,9 проц. немцев, то по данным переписи населения 1989 г. ныне в Крыму проживает 67 проц. русских, 25,8 проц. украинцев, 2,1 проц. белорусов, 1,6 проц. крымских татар и 0,7 проц. евреев.
Россия и Украина в договоре от 19 ноября 1990 года зафиксировали статус-кво и заявили о взаимном признании и уважении территориальной целостности в ныне существующих границах.

3. Кстати...
В ответ на территориальные притязания российского парламента на Крым уместно напомнить, что в 1919—24 годах Россия волевым путем присоединила к себе Гайворонский, Путивльский и Новооскольский уезды Курской губернии; Острогожский, Богучарский, Биргочевский Воронежской губернии; Таганрогский Донской области; Темрюкский и Ейский уезды Кубанской области, где проживало от 51 до 90 процентов украинцев.
Все это шло в русле давних имперских традиций, творчески усвоенных большевиками. Таким же путем шло присоединение к России в 1944—65 годах Тувинской Народной Республики, Карело-Финской Республики, части Казахстана и Эстонии — всего 237 тыс. кв. км территории.
Несмотря на то, что в результате территориальных рокировок Украина больше потеряла, чем приобрела в период с 1917 года, ее лидеры предпочитают придерживаться международных договоренностей о нерушимости границ в послевоенной Европе.

Про історію передачі Криму до складу України дуже цікаво розповідається у статті В’ячеслава Сабалдира «Жива вода для Криму» (газета «Радянське Прибужжя» за 27.08.92 року).
Степи Криму, де розміщено основні сільськогосподарські угіддя, споконвіку терпіли від засухи. Річна кількість опадів тут навіть у сприятливі роки не перевищує 300—350 міліметрів. Статистика свідчить, що в Криму шістдесят років зі ста — посушливі.
Кримські хани, розуміючи ці особливості півострова, всіма силами намагалися розширити межі ханства з тим, щоб вийти до Дніпра на заході і ріки Молочної на сході. Та постійний опір козаків так і не дав їм можливості закріпитися на материку.
9 квітня 1783 року Кримське ханство впало. Завоювавши півострів та почавши хазяйнувати на ньому, Російська імперія відразу наштовхнулася на проблему прісної води.
Ідею використання Дніпра для зрошування і обводнення Криму висували неодноразово, починаючи з 1846 року. Тому Росія створила Таврійську губернію (західним кордоном її на материку був берег Дніпра), привчаючи Україну до того, що ці землі належать не їй.
Проте одного виходу до Дніпра було замало. Щоб провести води Славутича в Крим, необхідно було збудувати гігантські водосховища, тобто йшлося про долю святині українського народу. На такий крок навіть царський уряд не наважувався.
Після жовтневого перевороту Україна відстояла свої віковічні землі, і Крим перетворився в окрему область, відірвану від Дніпра. Цим він був позбавлений будь-якої перспективи на розвиток і зростання кількості населення .
Кримські татари, які вміли хазяйнувати в умовах посухи, в радянські часи підтримували певний рівень життя на півострові. Але після 1944 року на місця мешкання кримських татар почали прибувати переселенці з України та Росії. На місці вирубаних садів і виноградників з’явилася... картопля. Незабаром більшість переселенців збанкрутувала.
У 1953 році помер Сталін, залишивши розвалене сільське господарство. Виникла ідея освоєння цілинних та перелогових земель. Постало питання, як освоїти засушливі степи Криму без Дніпра, як розвинути промисловість? Саме тоді до Президії Верховної Ради Росії було запрошено представників Кримської області, міст Сімферополя і Севастополя для обговорення цього питання.
Суттєва особливість: у той час мова йшла не про передачу Кримської області Україні, а про освоєння перелогових земель і збільшення виробництва зерна в Криму, тобто про підвищення добробуту населення півострова. Верховна Рада Росії, проаналізувавши історію Криму, його особливості щодо водопостачання, прийшла до висновку: якщо не можна приєднати до Криму частину України з берегом Дніпра, то заради кримчан краще приєднати Крим до України і покласти на неї клопіт щодо розвитку півострова. Наступні події повністю це підтвердили.
Було прийнято відповідну постанову Верховної Ради Росії, яку направлено до Верховної Ради України для погодження. Отримавши згоду, росіяни винесли це питання на Верховну Раду Союзу.
19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР під головуванням К.Ворошилова розглянула прохання Росії. У засіданні взяли участь вищі державні керівники Росії та України, а також керівники Кримської області, міст Сімферополя та Севастополя. Доповідав Голова Верховної Ради РРФСР Тарасов. Він оголосив постанову Президії Верховної Ради Росії про передачу Кримської області Україні тому, що «Крим є природним продовженням українських степів і має з Україною спільну економіку».
Потім виступив Голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко. Він висловив сердечну подяку за великодушний благородний акт російського народу.
«Передача Криму свідчить про безмежну любов і довіру російського народу до українського. Це рішення з подякою і схваленням буде зустрінуте всім українським народом», — закінчив свій виступ Коротченко.
Голова профспілок Радянського Союзу М.М. Шверник сказав: «Цей акт буде служити справі подальшого безперервного господарського розвитку Кримської області в складі УРСР. Кримська область буде розвиватись у все більших розмірах економічно, розширюючи вирощування цінних культур: винограду, тютюну, пшениці, підвищуючи продуктивність тваринництва».
Куусінен заявив: «Великий народ, такий, як російський, без усяких коливань передає іншому братньому народові одну з своїх найцінніших областей».
Верховна Рада СРСР ухвалила Указ «Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу УРСР»: «Беручи до уваги спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради СРСР постановляє:
Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.
Голова Президії ВР СРСР К.Ворошилов.
Секретар Президії ВР СРСР Н.Пєгов.
Москва. Кремль. 19 лютого 1954 р.

Треба додати, що як на цьому засіданні, так і після нього Кримську область змальовували тільки в рожевих барвах: «першокласна всесоюзна здравниця», «найкраща область Росії», «перлина» і таке інше. До цього хору приєднався і драматург О.Корнійчук, який на XVIII з’їзді КПУ заявив:
«Просимо передати трудящим Криму, що український народ допоможе, щоб ця перлина мала прекрасну оправу, яка створиться з нашої разом з вами колективної праці».
У квітні на сесії Верховної Ради СРСР було прийнято відповідний закон Союзу РСР і внесені зміни до статей 22 і 23 Конституції Союзу.
А незабаром на сесії Верховної Ради РРФСР було зроблено те саме і на республіканському рівні. Відповідні рішення було прийнято в Україні.
Міф про «перлину» розвіявся дуже швидко. 9 березня 1954 року секретар Кримського обкому партії Д.Полянський в газеті «Радянська Україна» змалював справжній стан справ.

«У цілому виноградарство і садівництво і досі ще є відстаючими галузями сільського господарства Криму: не досягнуто довоєнного рівня площ садів та виноградників, багато садових ділянок занедбано.
Головне завдання: в найближчі роки підвищити врожайність зернових у півтора—два рази, вже у 1954 році виростити 70—80 ц фруктів з гектара».
Про стан садівництва Криму свідчать такі факти: збір фруктів становив у 1948 році — 115, 1952 — 78, 1953 — 27 ц з гектара. Область не досягла й половини довоєнного обсягу збору фруктів.
Не кращі справи були і в будівництві, особливо курортному.
6 червня 1954 року газета «Правда» вмістила статтю Д.Полянського «Пекучі питання розвитку курортів Криму».
Автор повідомив, що в 1913 році в Криму було 1550 санаторних ліжок, а в 1928 — 7500. У 1940 році фонд зріс до 195 санаторіїв та будинків відпочинку. Під час війни було знищено 109, залишилось 86 здравниць. У 1954 році в Криму діяло 154 здравниці, всі сезонні, тобто менше, ніж до війни.
«Настав час (!), — продовжував Д.Полянський, — вирішити ряд невідкладних питань розвитку курортів. Пора врешті-решт відмовлятися від сезонності їх використання».
Хто ж йому заважав зробити це без України?
Автор визнав, що курорти і курортне будівництво занедбані, спорудження об’єктів іде повільно, дорого, якість дуже низька. Потужних будівельних організацій у Криму немає.
Д.Полянський закликав Україну (?!) «забезпечити радянським людям добрий відпочинок у Криму».

Ні про Хрущова, ні про «подарунок» не мовилося. Щодо першого, то нагадаємо, що в 1954 році до складу політбюро входили Маленков, Молотов, Хрущов, Булганін, Каганович, Мікоян, Сабуров, Первухін, Шверник, Пономаренко , Суслов, Поспєлов, Шаталін. Що міг подарувати Україні Хрущов у такій компанії «друзів» українського народу ?
Та й сам Хрущов боявся українського питання як вогню. І на будь-які звернення до нього українських представників про національні проблеми відповідав: «Що завгодно, тільки не це».
Весь історичний розвиток відносин Криму з Росією і Україною, процес оформлення передачі Криму в 1954 році повністю спростовують будь-яке припущення про «подарунок». Можна говорити хіба що про «данайський дар».
І почалася велика робота.
За короткий час були створені величезні водосховища: Каховське (1956 р.), Кременчуцьке (1959 р.) і перша черга Північно-Кримського каналу.
17 жовтня 1963 року настала нова епоха в житті півострова: кримчани зустріли на своїй землі дніпровську воду. Вона зросила 360 тисяч гектарів землі.
Ось що про це говорилося у брошурі «Зрошувальне землеробство Криму», виданої в Сімферополі видавництвом «Таврія» в 1989 році:
Дніпровська вода не тільки пробудила до життя земельні масиви, але й принесла в кримський степ великі прогресивні соціально-економічні зміни. Там , де раніш була бідна степова рослинність, чахлі ґрунти, обпалювані суховіями, нині розкинулися сади, виноградники, овочеві та рисові плантації, високоврожайні поля пшениці, кукурудзи, багатолітніх та однолітніх трав.
Тут створено нові опоряджені селища міського типу, житлові будинки з усіма видами комунальних послуг , збудовані світлі школи , палаци культури, лікарні, дитячі садки та інші об’єкти культурно-побутового і спортивного призначення.
З 1963 по 1988 рік виробництво сільгосппродукції на зрошуваних землях Криму зросло в 40 разів, а валове — в 4,8 раза, виробництво зерна — у 2 рази, м’яса — в 3,2 раза, молока — в 3 рази, фруктів — у 5 разів.
З приходом води розпочалось активне заселення Криму росіянами і українцями, підвищилися темпи житлового будівництва.
Який мають вигляд тепер кримські здравниці, знають усі люди колишнього Союзу. У Криму діють понад 1000 першокласних здравниць, які приймають людей на відпочинок протягом цілого року.
Карта водних артерій Криму нагадує густе дерево, гілки якого покрили весь півострів, досягли морських берегів, а стовбур бере початок із Славутича.
Сьогодні навіть підземні води Криму поповнюються водою із Дніпра, а це десятки й сотні мільйонів кубометрів .
Вода з Північно-Кримського каналу подається на поля машинним способом. Збудовано майже 700 великих і малих насосних станцій. Усі вони працюють на електроенергії, що надходить з дніпровських гідростанцій. А це сотні мільйонів кіловат-годин щороку.
У колишньому СРСР на одну людину припадало 20 тисяч куб.метрів води на рік, в Україні лише 950 метрів куб., а в Криму — 1350 куб.м., що на 40 відсотків більше, ніж в Україні. Спиляйте це дерево — і два мільйони чоловік будуть вимушені залишити Крим.
Для регулювання стоку води на Дніпрі збудовано 6 водосховищ. Затоплено 600 тис. га землі проти 360 зрошених у Криму. Десятки українських сіл, пам’яток історії і козацької слави навіки зникли з лиця землі. Загинули величезні масиви віковічних дібров — неоціненне багатство народу України. Дніпро, як ріка, перестав існувати.
Забір води з Дніпра призвів до того, що почала зростати засоленість Дніпровсько-Бузького лиману. Сольовий режим уже не забезпечує нормального стану екологічних систем у цьому районі. Почався процес оголення поверхневих і підземних вод і грунту, що завдає величезних збитків народному господарству України. З’явились проекти перекриття лиману греблею і будівництво каналу Дунай—Дніпро. Що це принесе Дніпру, лиману, Чорному морю, знає лише один Бог.
Оцінюючи події 1954 року, можна з впевненістю сказати: того Криму, який був, як географічного об’єкта вже не існує. Є новий півострів з новим кліматом, з новою системою водозабезпечення. Він став невід’ємною частиною материкової України.
Прогноз на майбутнє. Процес національного відродження українського народу ніхто не зупинить. Народ обов’язково з’ясує, хто сплюндрував його землю, знищував річки, ліси, пам’ятники культури, хто приймав «данайські подарунки». І тоді постане питання, як бути із скаліченим Дніпром, засоленим Дніпровсько-Бузьким лиманом, південними степами?
Добре, якщо люди знайдуть вихід і продаватимуть Криму воду. Це все-таки дасть Україні півтора-два мільярди доларів на рік (750—1000 доларів з одного кримчанина, до речі).
А якщо ні? Тоді доведеться багатьом кримчанам збиратись у далеку дорогу. Не дай Бог дожити до цього.
Тому треба об’єднувати всі сили народів, що живуть в Україні і Криму. І шукати рішення надзвичайно складного гідротехнічного питання. Від цього наше спільне майбутнє.
Для вирішення цього питання треба перш за все повернутися до ідеї наших предків, але здійснити її на новому цивілізованому рівні.
Крим, Одеська, Херсонська, Миколаївська і Запорізька області повинні об’єднати зусилля, щоб освоїти всі південні райони.
Отже, перcпектива Криму : в русі назустріч клопотам України і спільна творча робота.
Нині спалахнули суперечки навколо Криму. На місці Президента України я б запропонував Росії забрати собі Крим з тими кордонами і в такому стані, в якому він був у 1954 році. І всі переконались би, що за умов існування незалежної України Крим, а з ним і флот, Росії не потрібні. Вони їй просто не по зубах. І суперечки ці схоластичні, безпредметні. Історію не повернути назад. Відродиться Україна, відродиться Крим.
Чи зрозуміють, врешті-решт, травкіни і мєшкови, що «великая неделимая» наказала довго жити, що всі народи рівноправні і до цього треба звикати. Саме в цьому і полягає вихід з кризи в Криму.
На жаль, у той час у засобах масової інформації Криму і Севастополя намагалися замовчувати згадані разючі факти. Але Комітет громадських організацій «Крим з Україною» видав брошуру М.Поровського, в якій аргументовано спростував усі гасла РРК.
Саме завдяки конкретній діяльності цього Комітету, який очолив народний депутат України Микола Поровський, була надрукована, на мій погляд, змістовна листівка, яку офіцери орггрупи, члени громадських організацій українського спрямування Криму і Севастополя всебічно доводили до населення і воїнів-чорноморців.
Вважаю, є сенс викласти зміст цієї листівки в оригіналі.

Некоторые доводы, подтверждающие, что Крым должен остаться в составе Украины

ЛОЗУНГИ РДК И РЕАЛЬНАЯ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ
Экономика Крыма глубоко интегрирована в экономику Украины
Днепровской водой в Крыму орошается 380 тыс.га земли, на которых выращивается более половины сельскохозяйственной продукции. Правительство Крыма, а тем более РДК, не имеет концепции государственного и экономического устройства Крыма. Их сепаратистские лозунги не подтверждаются никакими расчетами.
Кто в СНГ дает Крыму миллиарды рублей наличности (которой нет и в России)? Чем выплатят лидеры РДК зарплату рабочим и пенсионерам? Кто закроет сегодня существующий дефицит бюджета Крыма — 11 млрд. рублей?
Практика и события последних месяцев свидетельствует об обратном. Разговоры по поводу референдума дают повод российским политикам вмешиваться во внутренние дела Украины. Суверенная Украина вынуждена соответственно реагировать. Такие отношения не благоприятствуют упрочению отношений между государствами.
Образование во всех государствах СНГ постепенно переводится на свои национальные языки. Для абитуриентов из Крыма приём экзаменов во всех вузах Украины осуществляется на русском языке. Согласно Закону Украины «О статусе Крыма» — Республика самостоятельно определяет функционирование на своей территории национальных языков и культур.
Сепаратистская политика вызовет обострение обстановки, что может кончиться вооруженными столкновениями. В горячие точки туристы, как правило, не ездят. Тем более иностранные.

УВАЖАЕМЫЕ ГРАЖДАНЕ !
Игнорируя призывы РДК о проведении референдума, вы сохраните предоставленные Украиной широкие права, гарантирующие экономическое развитие Крыма, мир и экономические связи с Украиной, добрососедские отношения с Россией.
КОМИТЕТ ДЕМОКРАТИЧЕСКИХ ОРГАНИЗАЦИЙ КРЫМА

2 червня 1992 року Верховна Рада України виступила із заявою щодо рішень Верховної Ради Росії про Крим. Це вже була офіційна позиція Української держави.
Верховна Рада України чітко заявила:

1. З юридичної точки зору пункт 1 Постанови парламенту Росії від 21 травня 1992 року не має за собою правових наслідків для України і не впливає на територіальний «статус-кво», який склався між Україною і Росією від часу включення Кримської області до складу Української РСР і до моменту проголошення Україною державної незалежності 24 серпня 1991 року, на тих підставах, що:
а) Постанова Верховної Ради РФ від 21 травня 1992 року не скасовує і не може визнати «не имевшими юридической силы» інших правових норм законодавства Росії , якими було визначено правовий статус Криму, зокрема ст.14 Конституції РРФСР 1936 року (зі змінами і доповненнями, діючими до 1978 року), згідно з якою Кримська область у 1954 році була виключена із складу території РРФСР, а також ст.71 Конституції РРФСР 1978 року, згідно з якою Кримська область не входила до складу РРФСР, а також ст.18 Конституції Української РСР 1937 року і ст.77 Конституції Української РСР 1978 року, згідно з якими Кримська область входила до складу Української РСР;
б) Російська Федерація не є єдиною державою колишнього СРСР. Правонаступницею СРСР, як це встановлено документами, які заключені в рамках СНД, є всі колишні республіки, у тому числі й Україна.
Таким чином, Російська Федерація не повноважна одноосібно скасувати правові норми або акти, які прийняті Союзом РСР. Це стосується, зокрема, Указу Президії Верховної Ради СРСР « Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР» від 19 лютого 1954 року, Закону СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР» від 26 квітня 1954 року (зі змінами і доповненнями, діючими до 1977 року), згідно з якими Кримська область була включена до складу Української РСР;
в) Верховна Рада Російської Федерації в пункті 2 своєї Постанови від 21 травня 1992 року визнала «конституирование дальнейшим законодательством РСФСР данного факта» — акту передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР. Визнання російським парламентом дії конституційних норм російського законодавства відносно правового статусу Криму згідно з принципом ієрархії правових норм тягне за собою недію будь-яких постанов Верховної Ради Росії з цього питання;
г) Остаточне конституційне оформлення акту передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР відбулося в повному співвідношенні до вимог діючої на той час Конституції СРСР. За ст.14 Конституції СРСР до ведення Союзу РСР у особі його вищих органів державної влади і державного управління належало: затвердження змін кордонів між союзними республіками (пункт «а») і затвердження створення нових областей у складі союзних республік (пункт «е»). Згідно з п.п.«а» і «е» ст.14 Конституції СРСР Верховна Рада СРСР законом СРСР від 26 квітня 1954 року затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР, прийнятий на основі «Загального подання Президії Верховної Ради УРСР»,а також внесла відповідні зміни до ст.ст. 22 і 23 Конституції СРСР, за якими Кримська область входила до складу Української РСР.
2. При повній відсутності формально-юридичного підґрунтя щодо перегляду питання про правовий статус Криму Верховна Рада Російської Федерації вдалась до недружнього акту по відношенню до України, виходячи виключно із політичних міркувань.
Політика України в заяві Російського парламенту безпідставно оцінюється як «причиняющая ущерб мировому сообществу в целом» і «не учитывающая стремление всех народов жить в мире и согласии с народами бывшего Советского Союза».
Керівництво України, йдеться далі в заяві Українського парламенту, паплюжиться як «не совсем адекватно осознающее в условиях ухудшения экономического положения» своих государств и народов истинные реалии и очевидную приоритетность задач восстановления и развития прерванных хозяйственных производственных связей».
Російський парламент, не запитуючи народ України, одноосібно вирішив, що співвідноситься, а що не співвідноситься із інтересами народу України і інших народів, заявив: «Интересам народов соответствует всемерное укрепление содружества и интеграционных процессов».
Верховна Рада Росії заявляє про наміри «строго соблюдать основополагающие принципы Устава ООН, СБСЕ». Але документи парламенту Росії від 21 і 22 травня 1992 року є прямим свідоцтвом небажання вищого законодавчого органу Росії дотримуватися принципу ІІІ декларації принципів Хельсінкського Заключного акту, згідно з яким держави — учасники СБСЕ «рассматривают как нерушимые все границы друг друга, так и границы всех государств в Европе, и поэтому они будут воздерживаться сейчас и в будущем от каких-либо посягательств на эти границы», а також принцип IV, за яким учасники СБСЄ зобов’язались поважати територіальну цілісність держав-учасниць.
Позиція парламенту Росії щодо питань кордонів між Україною і Росією є двозначною і суперечливою, бо не можна кордони між Росією і Україною ділити на «существующие в рамках СНГ», і на існуючі поза рамками СНД...
Розгляд парламентом Росії питання, яке торкається проблеми правового статусу Криму, є прямим втручанням у внутрішні справи України, — було підкреслено в заяві Верховної Ради України...
Такі дії парламенту Росії є також прямим втручанням у зовнішні справи України і суперечать принципу VIII Декларації принципів Хельсінкського Заключного акту.
Особливо підкреслив Український парламент те, що в нашій країні немає ніяких проявів «притеснения прав русского народа, других наций и народностей, проживающих на территории Украины и исторически связанных с Россией...»
...Тому дії парламенту Росії не можна розцінювати інакше як спробу політичного тиску і акт політичного шантажу по відношенню до України...
Дії Верховної Ради Російської Федерації суперечать семи із десяти принципів Хельсінкського Заключного акту...
Верховна Рада України без обговорень скасовує спроби парламенту Росії проводити політику по відношенню до України з позицій великодержавного шовінізму, виходячи із «права сильного» чи «права старшего брата».
Верховна Рада України, йдеться далі в заяві, звертає особливу увагу держав-учасниць СБСЄ, постійних членів Ради Безпеки ООН, а також усіх держав міжнародного співтовариства на недопустимість політики мовчання у явних випадках оголошення територіальних претензій до України з боку Росії. Політика мовчання і невтручання у цьому випадку — це по суті політика сприяння перенесенню варіанта югославських подій на землю України...
Україна буде залишатися вірною принципам і положенням двостороннього Договору, який заключено з Росією 19 листопада 1990 року.
На кінець заяви Верховна Рада заявила: «Українсько-російські відносини повинні базуватися і розвиватися виключно на началах міжнародного права і рівноправного діалогу. Тільки у такий спосіб можна зберегти необхідне для нас і для нашої Європи почуття дружби, взаємоповаги і співробітництва між народами України і Росії».

Це був дуже своєчасний, об’єктивний і сильний правовий документ Верховної Ради України, який сприяв законному вирішенню кримського питання.

1 червня 1992 року в Ялті відбулася консультативна зустріч Президії Верховної Ради України і Президії Верховної Ради Криму. І.Плющ і М.Багров відповіли на запитання представників засобів масової інформації. Вважаю, що дуже влучно відповів Іван Плющ на запитання, як пов’язувались під час зустрічі проблеми Криму з вирішенням долі Чорноморського флоту.
«Ми не випадково не називали проблему ЧФ тому, що такої проблеми для України немає, — заявив І.Плющ. — Вона існує для самого флоту, для всіх моряків, від матросів до адміралів, і існує для Збройних Сил колишнього СРСР».
Уже тоді навіть неозброєним оком було видно, що в аналізі всіх питань чітко простежувалася практична сторона політики Росії стосовно України, її намагання через Чорноморський флот, як важіль політичного і економічного тиску, примусити нашу державу бути слухняною «старшому брату».
Щоб зрозуміти суть цього питання, необхідно згадати історію.
Флот Росії будувався як символ могутності новоявленої імперії, як політична дубина, якою видовбувалися народи на її шляху до теплого моря, визначався її вплив на приморські держави.
Нам, громадянам України, було прикро чути і бачити, як певними силами Криму і Севастополя при активній участі командування ЧФ набирала швидкість ідеологічна кампанія навколо історії Чорноморського флоту і міста Севастополя.
Вважаю за доцільне навести декілька важливих фрагментів із минулого Севастополя.
Херсонес — попередник сучасного Севастополя — виник у 422—421 рр. до н.е. і був найпізнішою грецькою колонією на північному узбережжі Чорного моря.
Ім’я міста Херсонес, що означає — півострів, зумовлене місцезнаходженням між двома бухтами. Таврійським він називався тому, що находився на землі легендарних войовничих таврів.
Від VI ст. Херсонес підпадає під зверхність Візантії. Одначе, так само, як і в античні часи, влада Візантії поширилася лише на саме південне узбережжя Криму.
Київська держава мала великий вплив у Криму, вважаючи цю землю приналежною до Руси.
У походах Руси на Малу Азію 842 року брали участь «тавриди», себто кримчани. Історичні хроніки повідомляють, що у 988 році Володимир Великий здобув Корсунь (Херсонес), ніби через «зраду оборонців». Це красномовно свідчить, що в Корсуні (Херсонесі) був давньоукраїнський елемент, чи йому споріднений, дуже сильний. У Херсонесі Володимир прийняв хрещення, в 988 році його прийняла вся Київська Русь.
Для давньоукраїнської держави було дуже важливо мати постійний торговельний і політичний зв’язок з Кримом, як природним продовженням своєї території. Зокрема велике значення для Києва мали пристані Козлов (Євпаторія), Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Карчево (Керч).
У ХІІІ ст. разом з Візантійською імперією Корсунь (Херсонес) став занепадати. У степах Тавриди на той час утвердилася Золота Орда. Не раз відбивало місто татарські набіги, не раз піднімалося з попелу. Не могло воно відродитися лише після останнього погрому, вчиненого татарським ханом Єдікеєм. Вогнем і мечем пройшов він по містах Криму, залишивши на місці Херсонеса самі лише руїни.
Перші історичні відомості про козацький флот з 1492 р. подають, що українські козаки напали на татарський корабель під Тягинею. Морські походи на Крим були в 1600, 1602, 1605, 1606 роках.
Особливо успішні морські походи запорожців на Кафу були в 1613 — 1620 роках. Збереглись відомості про славне здобуття Кафи в 1616 р. під проводом гетьмана Сагайдачного, коли з татарських в’язниць були випущені невільники.
Були моменти і союзу України з Кримом проти Туреччини. Відоме порозуміння Шанги-Гірея з гетьманом Михайлом Дорошенком, коли протягом 1624 року запорозький флот нападав на турецькі галери. Гетьман Дорошенко був під Бахчисараєм в 1628 році, де і загинув у боротьбі з турецьким військом.
Політика гетьманів Б.Хмельницького і П.Дорошенка прямує до згоди з кримськими татарами, що приносить Україні часом підтримку кримських татар. Блискуча перемога гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1658 року була одержана за підтримки татар, хоч і з невеликими їх силами.
Іншого характеру була політика гетьмана Івана Мазепи, котрий, враховуючи ослаблення Туреччини, прямував до опанування узбережжя Чорного моря і Криму.
Під час російсько-турецької війни у 1735 — 1738 роках, крім 50 000 українського суходільного війська, брали участь у війні морські козаки.
У 1736 р. при здобуванні Бахчисараю брало участь 16 000 гетьманського війська і 4000 запорожців.
Здобуття українського Причорномор’я і Криму в кінці ХVIІІ ст. було заслугою українського війська.
Після ліквідації Запорізької Січі російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, мусила в 1776 р.наново організувати українське військо. В 1784 р. створено Бозьке козацьке військо, згодом назване Славним чорноморським військом, під проводом військового судді на Запоріжжі полковника Головатого. Заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь на острові Березань, Очакова, Кінбурна, Гаджибея і взагалі цілого чорноморського узбережжя і Криму в роках 1783 – 1790.
У 1783 р. було проголошено «приєднання» Криму до Російської імперії. Нерідко необізнані з історією люди вік Севастополя починають з завоювання Криму Росією і заснування міста в 1783 році. Хоча ще російський поет О.С.Пушкін зазначав: «Деякі люди історію Вітчизни знають лише з часу князя Потьомкіна». Саме таких людей немало живе в Севастополі, котрі приїхали сюди зовсім недавно.
Перші кораблі в «ахтіарській» затоці, коло Херсонесу, як першої військової бази російської імперії, складалися виключно з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців.
1789 р. Чорноморський флот у Севастополі, що складався з 4-х великих та великої кількості малих кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями.
Офіційна реляція Потьомкіна 19 липня 1788 року подає, що при здобуванні Чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався «... з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців ...» і далі: «... цими судами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».
У 1789 році цей флот запорожців розбив турецький флот під Кінбурном і Херсоном і так остаточно, і назавжди відтято від Туреччини українське Чорноморське узбережжя і Крим.
Заселення Криму українцями відбувалося рівночасно з заселенням степової України, з якою Крим був у тісному контакті і був природним і господарським продовженням української території.
У Росії була територіальна засада комплектування флотів, тому на Чорноморському флоті, що захищав Севастополь в 1854—55 рр., служили переважно вихідці з України, багато з яких відзначились під час Кримської війни.
У центрі міста стоїть прекрасний пам’ятник видатному флотоводцю адміралу Нахімову, який став справжньою візитною карткою Севастополя і про якого складена відома кобзарська пісня.

Ой, на Чорному морі, на березі кам’яному
стоїть місто славне на всю землю
православну на ймення Севастопіль.
Ой, збирались лихоманці, чужоземні
бусурмани, а за ними ще й турки-яничари,
під місто підпливали, гармати лаштували,
мушкети наставляли.
Ой, став батько Нахимів закликати:
«Ви, хлопці-молодці, добре дбайте,
нашої святої землі на поталу не давайте!

До нас також дійшла пісня, складена матросами:

Хвала тобі,
Руської землі
Нахименко хвалебний,
Що потопив і попалив
Байдаки султанівські.

За часів Мазепи генеральним писарем Війська Запорозького служив Федір Нахимовський. При гетьмані Пилипові Орлику Нахимовський був посланцем у Криму. Про його успіхи на дипломатичній ниві свідчить хоча би те, що уряд Франції призначив Нахимовському щорічну пенсію.
У 1758 році Федір Нахимовський помер у Бахчисараї, де і був похований.
За часів російсько-турецької війни за північне причорномор’я в документах зустрічається прізвище підпоручника Ахтирського полку Тимофія Нахімова. Так було перероблено нащадками Федора Нахимовського родинне прізвисько.
Син Тимофія Нахімова козацький старшина зі Слобожанщини (Харківщини) Мануйло Нахімов брав участь у війні на боці Росії і за хоробрість і мужність отримав від Катерини ІІ російське дворянство і землі в Харківській та Смоленській губерніях. Про Тимофія Нахімова в документах було написано, що він був «із малоросіян». У смоленському маєтку Нахимовських народився Павло Степанович Нахімов, адмірал, герой Кримської війни.
Адмірал Нахімов як військовий начальник діяв цілком у традиціях української запорозької старшини, що не виділяла себе від рядових запорожців. Згадаймо слова Нахімова: «Досить нам вважати себе поміщиками, а матросів — кріпаками. Матрос – це головний двигун нашого корабля, а ми — лише пружини, які на нього діють». Це стало як заповіт усім морякам.
Це той великий демократизм, що був свого часу притаманний Запорозькому війську, звідки походили предки Нахімова.
То хто творив протягом століть найкращу славу чорноморців ?
Сумлінний і справедливий історик засвідчить: українські моряки вкрили себе немеркнучою славою і пам’яттю. Але їх нівелювали, перетворили на загальну масу.
Серед тих, хто захищав Севастополь, були і прославлені українці Петро Кішка, Гнат Шевченко, Іван Демченко, Федір Заїка, Григорій Ткаченко.

Згадаймо знаменитого героя Кримської війни Петра Кішку, якого перетворили на Петра Кошку.
Він народився в 1828 р. в с.Ометинцях Гайсинського повіту Подільської губернії, нині це Немирівський район Вінницької області.
У 1849 році Петра Кішку віддали в рекрути, він був зарахований матросом 30-го флотського екіпажу. Спочатку він служив на військових кораблях, а коли в 1854 році почалась облога Севастополя, Кішка був призначений на батарею капітан-лейтенанта Перекомського. Він брав участь у 18 вилазках в тил ворога і часто діяв сам — майже щоночі ходив у секрети і повертався з полоненими і важливими відомостями про ворога. Він двічі був поранений, підвищений у чині до квартирмейстера, нагороджений знаком відзнаки військового ордена св.Георгія четвертого ступеня, а також двома медалями. Пізніше в грудні 1863 року Кішка отримав золотий георгієвський хрест другого ступеня. Помер він 1 лютого 1882 року і похований на батьківщині. 26 травня 1956 року на Корабельній стороні біля матроських казарм було відкрито пам’ятник славному українцеві — захиснику Севастополя, Петру Кішці.
Його ім’я стало зразком яскравого народного характеру, втіленням кращих якостей воїна: виняткова хоробрість, мужність, винахідливість, спритність,особиста ініціатива.
Навіки в історії нашого народу закарбоване ім’я Гната Шевченка, який здійснив свій славний подвиг під час оборони Севастополя, закривши собою свого командира лейтенанта Бирильова від штуцерної кулі ворога. Цей подвиг став широковідомий по всій імперії. Було організовано збір коштів на пам’ятник матросові. В Миколаївському адміралтействі погруддя матроса Шевченка було відлито з трофейних гармат, захоплених під час російсько-турецької війни 1828—1829 років. Пам’ятник було встановлено в Миколаєві біля флотських казарм, а в 1902 році його було перенесено до Севастополя і встановлено біля казарм колишнього 30-го флотського екіпажу, в якому служив Гнат Шевченко. Це був перший в Росії пам’ятник нижньому чину і кріпаку.

Пам’ятник Гнату Шевченку в Севастополі на початку 1918 року знищили революційні матроси-анархісти. Восени 1994 року пам’ятник Гнату Шевченку відновили в Миколаєві.
За наказом командувача ВМС України Гната Шевченка зараховано навічно почесним членом екіпажу ракетного крейсера «Україна», будівництво якого завершується в Миколаєві.

Кожному народу треба віддати належну йому честь, російському — також. І ніхто ні в кого не збирається його славу забирати.
Тільки ж українському народові пора вже і свою славу берегти та примножувати — не тільки в пам’ять наших дідів і батьків, а й задля майбутнього наших дітей.
У своїй науковій праці «Трагедія Українського Чорноморського флоту 1917—1920 рр.» завідуючий відділом Інституту українознавства Київського державного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук подає документи, розшукані ним в архівах Києва і Санкт-Петербурга, які свідчать як про патріотизм українців-чорноморців, так і їхню трагедію в спробі відродити повноцінний Український флот на Чорному морі після Лютневої революції в Росії 1917 року. Багато чого із їхнього досвіду може стати в нагоді і сьогоднішнім будівничим Військово-Морських Сил України.
Ось ці документи.

Н А К А З
депутатам от Гельсингфорской Украинской Рады,
посылаемым в г. Севастополь

Граждане депутаты!
Посылая Вас на берега издревле близкого нам, украинцам, Черного моря с горячим приветствием Севастопольской Украинской Раде, просим Вас передать братский привет и всем другим национальностям, входящим в состав Черноморского флота, а также гарнизона и населения Севастополя, и сказать им, что мы, здешние украинцы, заброшенные судьбой на Дальний Север, хотя и провозгласили своим лозунгом автономию дорогой нам Украины, но отделяться не намерены и как ныне, так и всегда грудью будем отстаивать от внутренних и внешних врагов свободу и неприкосновенность границ нашей общей великой Федеративной Российской республики. С тем вместе просим вас сообщить Севастопольской Украинской Раде нижеследующие наши пожелания по отношению к будущей автономии нашей Украины, широко раскинувшейся теперь до моря Черного и до подножья гор Кавказа...
Относительно Балтийского флота Г.У.Рада высказывает пожелания, конечно, если этому не воспрепятствуют технические условия, укомплектовать теперь же некоторые из судов украинцами, наполнив суда с наибольшим составом из украинцев, таковыми из других судов такого же типа.
Что касается судов Черноморского флота, пополняемого и теперь по преимуществу украинцами, то Г.У.Рада настаивает, чтобы все дальнейшие пополнения судов этого флота производились бы только лишь украинцами.
По вопросу о национализации школы Г.У.Рада настаивает, чтобы эта реформа была проведена в жизнь, в Украине насколько возможно скорее, для чего, по ее мнению, необходимо теперь же организовывать курсы учителей украинского языка. По крайней мере, в низших школах украинский язык должен быть введен с начала будущего учебного года.
Право владения землею и недрами ее в пределах Украины всецело принадлежит уроженцам Украины...
г.Гельсингфорс,
Мая 6-го дня 1917 года
Голова Г.У.Рады Иванченко,
Товарищ Головы Пащенко,
Депутаты: Г.Лымарь и Дудкин

Статут
Чорноморського Українського Військового Комітету

Чорноморський Український Військовий Комітет має своїм завданням організувати українців-вояків Чорного моря, а також усього узбережжя його.
1. Перше завдання Чорноморського Українського Військового Комітету — вжити заходи, щоб мати зв’язок з Українською Центральною Радою, Українським Військовим Генеральним Комітетом, а також усіма українськими організаціями Чорного моря і його узбережжя.
2. Проводити в життя всі розпорядження Українського Військового Генерального Комітету.
3. Якщо найскоріше організувати просвітні гуртки в кожній частині армії і флоту, де є українці, то...

(Далі йдеться про порядок обрання комітету і склад його.)

Постановление
общего собрания воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона,
а также рабочих и граждан города Севастополя

Общее собрание воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона, а также рабочих и граждан города Севастополя, обсудив инструкцию Временного Российского правительства Украинскому Генеральному секретариату от 4 августа сего года, самым решительным образом протестует против формы и содержания этой инструкции и требует:
1. Утверждения Временным правительством полностью статуса Украинского Генерального секретариата, одобренного и утвержденного представителями всего украинского народа в лице Центральной Рады.
2. Обязательного признания генеральных секретарей: а) по военным делам; б) юстиции; в) путей сообщения; г) почт и телеграфа.
3. Признания Украинского Генерального Войскового Комитета правомочным военным органом.
4. Учреждения при штабе командующего Черноморским флотом должности генерального комиссара по украинским военным делам на основании соглашения Временного правительства с Центральной Радой в Киеве 7 июля 1917 года.
5. Признания Черноморского Украинского Войскового Комитета военно-административным органом по вопросам, касающимся воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона Севастополя.
6. Считая изъятие из состава автономной Украины губерний: Екатеринославской (орлиного гнезда запорожцев), Харьковской, Херсонской и материковой части Таврической, сплошь населенных украинцами, необъяснимым и произвольным отторжением одной части украинского народа от другой, собрание требует включения поименнованных губерний в состав автономной Украины.
7. Обеспокоенные все усиливающимся в Киеве контрреволюционным движением и открытой деятельностью темных сил, украинцы-воины Черноморского флота и гарнизона г. Севастополя категорически заявляют, что в случае какого-либо насилия над Центральной Радой они все, как один человек, с оружием в руках грудью выступят на ее защиту, не останавливаясь перед жертвами для любимой освобожденной Украины.
8. Собрание ждет от Временного правительства удовлетворения всех категорических требований Центральной Рады.
Севастополь. Августа 8 дня 1917 года.
Председатель Шиулко.
Писарь Я.Галюк.

1. Путь к лучшей жизни и благополучию лежит только через провозглашение НЕЗАВИСИМОСТИ КРЫМА.

Что дает Крыму Что дает Крым
Украина : Украине:
электроэнергии — 85%;
минеральных
удобрений — 26,3%;
пресной воды — 82,1%;
горючего — 72%; цемента — 4,2%;
угля — 82%; фруктов — 40,9%;
сахара — 100%; овощных
мяса — 45 тыс. т; консервов — 9,9%;
мясных вина — 37,7%;
консервов — 11 млн. шт.; винограда — 9,3%.

2. Наш единственный шанс к спасению Крыма — это стать равноправным членом СНГ.

3. Общекрымский референдум — это путь к стабилизации и упрочению отношений между Украиной и Россией.

4. Голосуя за независимость Крыма, мы говорим «Да» — возможности нашим детям учиться в институтах всех стран Содружества.

5. Реальные реформы ориентированы на рынок и индустрию туризма.

СТАВКА—НАМОРШТАВЕРХ
ПЕТРОГРАД—МИНМОР
КРЕЙСЕР «СВЕТЛАНА»

Сегодня, празднуя Украину, по заявлению Украинской Рады и по постановлению Центрального комитета флота в 8 часов были подняты стеньговые Украинские флаги с тем, чтобы вечером их опустить точка. Миноносец «Завидный» поднял вместо Андреевского на гафеле Украинский флаг точка. Несмотря на предъявленное требование Центральным комитетом о замене Украинского флага Андреевским, «Завидный», поддерживаемый Украинской Радой, флаг не спускает точка. Несмотря на постановление Центрального комитета, стеньговые Украинские флаги вечером тоже не спущены точка Украинцы постановили держать их до Учредительного собрания точка. Центральный комитет против таких самочинных выступлений и обратился во Всероссийский Центрофлот за разъяснением точка. Назавтра для решения вопроса Центральный Комитет собирает председателей всех судовых и береговых комитетов и председателя Украинской Рады точка.

ЗАСЕДАНИЕ КОМИССИИ УКРАИНЦЕВ СОВМЕСТНО С СУДОВЫМ КОМИТЕТОМ
ЭСКАДРЕННОГО МИНОНОСЦА «ЗАВИДНЫЙ»

Мы, украинцы эскадренного миноносца «Завидный», подняли свой национальный Украинский флаг на гафеле для того,чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери Украины. Этим мы показали, что мы, равно как и вся демократия России, требуем провозглашения Российской Федеративной Демократической Республики, а следовательно, требуем автономии как для других, так и для своей родной и дорогой матери Украины. Поднятием флага мы показали, что мы представляем собою силу и что эту силу мы применим для достижения своих заветных стремлений, для восстановления прав всех угнетенных народов.

* * *

Гадаю, що слушними є деякі висновки із дослідження доктора історичних наук полковника Дмитра Сидорука «Військово-Морський Флот України: народження та боротьба за його життя (1917—1920)».
Автор ставить запитання і дає відповідь:

...Необхідно перш за все вияснити: чи були на той час (1917—1918 рр.) умови для народження Українського Військово-Морського Флоту?
Аналіз архівних документів, спогадів ветеранів флоту, інших історичних матеріалів свідчить: по-перше, дух волі, навіяний Лютневою революцією 1917 року, дав можливість народу України, як і народам Польщі, Фінляндії та іншим, що входили до складу Російської імперії, стати на шлях національного відродження, розвитку своєї державності. Але для України, морські кордони якої складають понад 1.700 км, не могло бути і мови про самостійність без Військово-Морського Флоту. Тому Центральна Рада вважала побудову Українського флоту справою державотворення.

По-друге, керівництво України покладало великі надії на українізацію Чорноморського флоту. І це було не безпідставно, бо він стояв безпосередньо на варті українських земель. Його особовий склад, укомплектований призовниками флоту за територіальною ознакою, був на 70% призову з українських губерній. Крім цього, реалізація матеріальних та інших потреб Чорноморського флоту здійснювалася, як правило, за рахунок українських регіонів.Тому при створенні незалежної держави українізація Чорноморського флоту мала цілком природний вигляд.

По-третє, значна частина командування Чорноморського флоту після утворення Центральної Ради виступила за українізацію флоту. Сам командувач віце-адмірал Колчак О.В., родом з Херсону, не протидіяв розвитку українського національного руху на Чорноморському флоті. Контр-адмірал Саблін М.П. увійшов до Центрального проводу Української Ради Чорноморського флоту. Контр-адмірал Остроградський М.М. (нащадок гетьмана Апостола) брав активну участь у побудові Українського флоту. Савченко-Більський В.О., підполковник, навесні 1917 року організував і очолив Українську Чорноморську громаду, активно проводив українізацію флотського екіпажу у Севастополі.

По-четверте, особливу роль у справі створення Військово-Морського флоту відіграв український національний рух. У Севастополі ще з 1905 року існував український гурток «Кобзар», що послужив осередком в організації навесні 1917 року Ради Української Чорноморської громади (голова В.Лащенко). Створена Рада займалася українською агітаційно-пропагандистською, просвітницькою діяльністю, мала свій національний прапор, надсилала на всі українські військові з’їзди в Києві делегатів від Чорноморського флоту. При її активній участі вже в квітні були організовані і діяли майже на всіх кораблях Чорноморського флоту Ради українців.
Таким чином, зазначені обставини, що склалися на Україні та Чорноморському флоті після Лютневої революції 1917 року, природно обумовили практичні дії моряків щодо українізації кораблів (екіпаж міноносця «Завидный» підняв український прапор в жовтні, команда крейсера «Память Меркурия» — в листопаді, особовий склад лінкора «Воля» — в грудні і таке ін.).
У свою чергу перехід окремих морських сил Чорноморського флоту на бік України примусив органи влади 22 грудня 1917 року заснувати в Києві Генеральне секретарство морських справ (з березня 1918 року — Морське Міністерство) під проводом Д.Антоновича. 14 січня 1918 року Центральною Радою України було ухвалено тимчасовий закон про флот України, в якому визначалося, що «УНР переймає на себе всі зобов’язання Російського уряду щодо Чорноморського флоту і утримання «фльоти та портів». Крім цього, затверджувався блакитного і жовтого кольорів прапор Українського військового флоту. Так послідовно, на підставі об’єктивних і суб’єктивних передумов, в Україні після Лютневої (1917) революції з’явилися перші морські сили, що стали на захист її безпеки, та керівні флотські органи.
Одначе спроби українців створити свій флот наштовхнулися на опір національних, класових і міжнародних сил. Так, 10 грудня 1917 року Курултай проголосив Крим Кримськотатарською Республікою (Севастополь кримські татари вважали своїм містом). Монархістські сили бачили Крим, Чорноморський флот у складі відновленої Російської імперії. Більшовики після жовтневих подій 1917 року виступили за Крим і Чорноморський флот у складі Радянської Росії. Складали свої загарбницькі плани щодо Криму та Чорноморського флоту Німеччина, Туреччина, Румунія та інші країни.
Між вищевказаними силами розгорнулася боротьба, яка особливо посилилась з грудня 1917 року. Найбільш активну участь в ній брали більшовики. Щоб привабити на свій бік матроські маси, органи радянської влади здійснювали політику демократизації флоту (скасували військові звання, старі державні нагороди, запровадили виборність командирів, загальну військову повинність замінили добровільною службою і таке інше). На флоті діяли різні партії.
Не чинили опору здійсненню політики демократизації і українські органи влади. Це цілком зрозуміло. Демократизація не закривала шлях українізації флоту. Більше того, в Четвертому універсалі Центральної Ради говорилось, що необхідно «... після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народну міліцію ...»
На перший погляд заходи демократизації відповідали загальнолюдським нормам поведінки: справедливості, рівноправності, злагоді, миру. Але це тільки на перший погляд. За суттю ці рішення були передчасними, флотські маси за своїм духовним рівнем ще не були готові цивілізовано їх сприйняти. Тому наслідки їх застосування носили революційний, а не еволюційний характер і не створювали, а руйнували традиції флотського братства, дружби, протиставляли командний склад підлеглому, розділяли співвітчизників на своїх і ворогів, стимулювали анархію і порушення військової дисципліни, підштовхували моряків до помсти один одному.
Як наслідок політики на Чорноморському флоті, вже в грудні 1917 року скоїлась трагедія: матроси в Севастополі вчинили самосуд над офіцерами. Було розстріляно понад 40 чоловік. У лютому 1918 року у моряків-чорноморців сталася друга «різня». Жертвами її виявилися віце-адмірал Василевський, контр-адмірал Львів, капітан 1 рангу Різенкампф, капітан 2 рангу Яковлєв та ін. Всього під час лютневого «зведення рахунків» на флоті загинуло понад 200 чоловік.
Мали місце конфліктні сутички між особовим складом флоту і на ґрунті міжнаціональних протиріч. Так, на знак протесту проти підняття в листопаді 1917 року на крейсері «Память Меркурия» українського прапора 200 чоловік (близько 40% екіпажу) залишили корабель. Міжнаціональні суперечності виникали також на інших кораблях і загрожували кровопролиттям.
Ось такі далеко неповні наслідки запровадження політичних заходів на Чорноморському флоті.
Велика флотська сім’я військових моряків виявилась розколотою на протилежні полюси за класовою та національною ознаками. Це дало змогу політичним силам знайти і спертися на своїх прибічників у боротьбі за владу, за Чорноморський флот.
Внаслідок цілого ряду причин (соціальний склад флоту, ідеологічне, матеріальне забезпечення та ін.) сталося так, що значна частина військових моряків виступила на боці більшовиків, а Севастопольська Рада депутатів і Чорноморський Центрофлот відмовилися виконати постанову Центральної Ради про заборону вступати у зв’язки з Радянською Росією. В їхній спільній заяві говорилося: «Центральная Рада выражает интересы не трудящегося населения и является органом контрреволюции, поэтому приказания ее выполняться Черноморским флотом не будут».
Більше того, голова Ради Народних Комісарів Росії В.Ленін 28 січня 1918 року дав наказ Морському Революційному Комітету про виділення 2 000 матросів проти «буржуазної Ради». Наслідок відомий: розгорнулась збройна боротьба .
Військові моряки боролися як на боці Української Центральної Ради, так і проти неї. Однак сили виявилися нерівними, і війська Центральної Ради на початку 1918 року були вимушені залишити Київ і відступити в західні землі України.
Складне становище, в якому опинилися політичні сили України, підштовхнуло Центральну Раду на підписання 16 лютого 1918 р. з Німеччиною угоди про надання допомоги українському народові в боротьбі з більшовиками.
Німецькі війська зразу ж перейшли у наступ вглиб України і допомогли Центральній Раді на початку березня 1918 року повернутися до Києва і очолити державну владу. А в квітні вони вже діяли в Криму, наближаючись до Севастополя.
Німецька загроза викликала занепокоєння у моряків-чорноморців, особливо у більшовиків. 23 квітня 1918 року Російська Рада Народних Комісарів наказала флоту залишити Севастополь і перебазуватися до Новоросійська. З цього приводу сім днів у військових частинах і на кораблях вирувала гаряча дискусія — йти до Новоросійська чи стати на бік Центральної Ради.
І ось 29 квітня в Севастополі на нараді представників Чорноморського флоту було ухвалено: розпорядження російського уряду не виконувати, флот передати Центральній Раді. Тоді командувач Чорноморським флотом контр-адмірал Саблін М.П. віддав наказ підняти на кораблях національний прапор України. Абсолютна більшість екіпажів кораблів і суден виконала наказ командувача. В радіограмі до Києва контр-адмірал Саблін сповістив, що Севастопольська фортеця і флот підняли українські прапори.
Таким чином, 29 квітня 1918 року після довгих страждань відбулося народження Українського Військово-Морського Флоту. Рішення було законне: так проголосували самі моряки. Рівно через рік Морським Міністерством 29 квітня 1919 року було встановлено Днем свята Українського Державного Флоту і Українського Чорного моря. З цієї нагоди військові моряки були нагороджені ювілейною бронзовою медаллю.
Великі муки винесла Україна, щоб дати життя Військово-Морському Флоту. Однак ще більші випробування її чекали в боротьбі за його існування. Вони розпочалися буквально з дня народження флоту. Так, німецьке командування в Криму відмовилося вести переговори з делегацією моряків і продовжувало наступати на Севастополь. Не надійшла відповідь із Києва від Центральної Ради на телеграму контр-адмірала Сабліна М.П. про підданість флоту Україні. Та і не могло це статися, бо 29 квітня здійснився державний переворот, і уряд Центральної Ради перестав існувати. До влади прийшов Павло Скоропадський, обраний з’їздом хліборобів гетьманом України. Становище в Севастополі стало ще більш напруженим, суперечливим.
Шукаючи вихід, представники кораблів флоту ввечері того ж дня (29 квітня) ухвалили: не коритися новому українському уряду. Командувач Чорноморським флотом контр-адмірал Саблін М.П., виконуючи рішення зборів, віддав наказ на перехід кораблів до Новоросійська.
Вийшло понад 20 кораблів різних класів, в тому числі 2 лінкори («Воля», «Свободная Россия»), на яких нараховувалося 3,5 тис. чоловік. У базі флоту залишилася основна частина лінкорів, крейсерів, всі підводні човни, велика кількість менших класом кораблів та суден. Фактично здійснився розкол флоту. Одна частина його зберігала вірність Україні і залишалася в Севастополі, інша пішла до Новоросійська, піднявши прапори Росії.
Далі доля флоту ще більше ускладнилась. 1 травня 1919 року німецькі війська ввійшли до Севастополя і розпочали хазяйнувати: на кораблях підняли свої прапори, виставили варту і проголосили про їхній тимчасовий полон. Потім почалось пограбування флотського майна. Декілька кораблів, суден, в тому числі есмінець «Зоркий», було укомплектовано німецькими командами моряків і використовувались для потреб німецьких військ. Крейсер «Прут», колишній турецький крейсер «Меджедіє», який в 1915 році затонув під Одесою і був піднятий і приведений до ладу моряками Чорноморського флоту, було передано Туреччині. Німецькі війська поводили себе в Севастополі, як на завойованій території.
Таке ставлення ображало моряків-чорноморців і викликало відповідну реакцію. Вони зверталися зі скаргами до Українського Морського міністерства, яке у свою чергу направляло ноти, зауваження німецькому командуванню, що дружня Німеччина не повинна так діяти. Але відповіді з німецького боку, як правило, носили ухильний характер, а поведінка їхніх військ мало чим змінювалася.
Знаходився в пошуках покращення взаємовідносин з німецьким командуванням і контр-адмірал Остроградський М.М., виконуючий обов’язки головного представника Української держави в Криму.
Між Остроградським М.М. і командувачем німецькими військами генералом фон Кошем виникли суперечності. Тому Остроградський був звільнений від обов’язків, і 10 червня призначено представником Української держави контр-адмірала Клочковського В’ячеслава.
Військові моряки не витримували принижень, тому залишали кораблі і подавались хто куди... Більше того, німецьке командування саме проголосило скорочення на 75% штатів робітників Севастопольського порту. Тому загроза ліквідації Українського флоту і його головної військово-морської бази ще більше посилилась.
Крім того, на Севастополь претендував Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулькевичем М.А., який 25 червня проголосив півострів незалежною державою. Уряд Сулькевича М.А. планував у перспективі будувати в Криму татарське ханство під протекторатом Туреччини. Для флоту України складалось незрозуміле становище, коли доводилося користуватися базою, яка йому не належала.
У цей же критичний час велась гостра боротьба між німецькою та українськими сторонами, з одного боку, і більшовицькою Росією, з іншого — за повернення Чорноморської ескадри із Новоросійська до Севастополя. Наслідки трагічного протистояння всім відомі: одна частина кораблів і суден була затоплена своїми екіпажами, інша повернулася до Севастополя під українське підданство, де потрапила під тимчасовий арешт німецьких військових органів.
Таким чином, Український військовий флот після свого народження опинився в надзвичайно складному становищі. Однак і в таких умовах боротьба за його існування не припинялася. Уряд Павла Скоропадського, використовуючи гальма економічної блокади, дипломатичних та політичних заходів, зумів ослабити потяг Сулькевича М.А. до незалежності Криму і дещо покращити умови розвитку флоту.
Поступово, завдяки обережним діям Морського міністерства, державного представника України в Криму контр-адмірала Клочковського В., вдалось значно усунути протиріччя у відносинах моряків з німецьким командуванням. У результаті було зараховано майже весь особовий склад флоту, що перебував у Криму, на українську службу. Моряки складали військову присягу і клялись Всемогутнім Богом, Святим Євангелієм, що будуть служити Українській державі, не шкодуючи свого життя, вірно і щиро, аж до останньої краплини крові. Саме такі слова містив текст військової присяги.
Морське міністерство не чекало, коли буде переданий Україні весь флот, а напрацьовувало матеріали для законодавчої бази. Тому вже влітку 1918 року були видані закони про флот: військовий прапор, вимпел кораблів, уніформа та інше. Основною метою прийнятих законів було надання символіці Українського Чорноморського флоту державницької форми.
Восени 1918 року, коли німецькі війська повернули Україні майже всі кораблі, інші засоби Чорноморського флоту, Павло Скоропадський видав наказ (12 листопада) про бойовий розклад флоту та тимчасовий табель кораблів і штабів, щоб призначити на них старшин, священиків і кондукторів. Другим наказом гетьман оголосив набір новобранців до Військово-Морських Сил України. Вживалися заходи, щоб наповнити особовим складом Український флот і таким чином його відроджувати.
Одначе здійснити закони не вдалося. У другій половині грудня 1918 року німецькі війська покинули Севастополь і інші причорноморські регіони. На їхнє місце прибули морські сили країн Антанти, окупували Севастополь, захопили кораблі і ділили здобич. Життя Українського флоту ще більше ускладнилось.
У той же час Павло Скоропадський, позбувшись підтримки німецьких військ, 14 грудня зрікся влади, передавши її своєму урядові, а той в свою чергу — Директорії. Так розпочалася третя фаза української державності — доба Директорії УНР (Української Народної Республіки).
26 грудня 1918 р. Директорія призначила свій перший уряд на чолі з Володимиром Чехівським. Морським міністерством керував старший лейтенант Михайло Білінський, людина вогняної енергії, кришталевої чесності, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, державницьким поглядом на життя...
Морське міністерство, очолене Білінським М.І., вже у січні зуміло провести в життя закони: про штати, флот, гардемаринську школу. Було надіслано комісії Міністерства до Миколаївського та Херсонського портів. Наказом Морського відомства 25 січня присвоєно назви кораблям Українського флоту, які будувалися в Миколаєві: лінкор «Свободна Україна», крейсери «Гетьман Богдан Хмельницький» («Червона Україна»), «Гетьман Петро Дорошенко» («Красный Кавказ»), «Гетьман Петро Сагайдачний», «Тарас Шевченко», есмінці «Київ», «Чигирин», «Батурін» та ін. Вживалися інші заходи щодо розвитку Українського флоту.
Одначе події, які розгорнулися у лютому 1919 року, ще більше ускладнили справу. Війська Антанти захопили українське узбережжя Чорного моря, відтягли від України кораблі флоту. У таких умовах боротьба за флот набула нових форм. Так, наказом Морського відомства від 9 квітня 1919 року було проведено закон про організацію Військово-Морських Сил на узбережжі Чорного моря. Згідно з наказом сформовано у Вінниці, Коломиї морський полк (командир полковник Гаврило Никогда). До складу полку було зараховано моряків-наддністрянців з колишніх австро-угорських сил, а також частину службовців Морського міністерства. Крім цього, сформовано 1-й і 2-й гуцульські полки морської піхоти. Відтворювалися Дніпровська, Пінська військові флотилії. Успішно діяв бронепотяг «Чорноморець».
Разом з тим складні умови громадянської війни не дозволили сформувати 3-й гуцульський полк морської піхоти, як планувалося, та розв’язати інші питання. Не повністю сформовані морські частини, підрозділи вже влітку 1919 року брали участь у бойових діях в районах Проскурова, Жмеринки, Білої Церкви. Моряки мужньо воювали під час зимових походів армії УНР. Багато з них загинуло. 17 листопада 1921 року впав в бою і капітан 3 рангу Михайло Білінський, колишній морський міністр Директорії УНР.
Українська армія і її морські сили опинилися в надзвичайно складному становищі. З усіх боків їх оточували військові сили Антанти, більшовиків і білогвардійців Росії, Польщі, Румунії, які непримиримо ставилися до України як незалежної держави. Вони бачили Україну у складі своїх держав або поневоленою.
У таких умовах відстояти незалежність України і побудувати Український Військово-Морський флот було майже неможливо.
І сьогодні звинувачувати наших пращурів у допущених помилках — означає творити злочин проти старших поколінь. Інша справа: знати досвід моряків вітчизняного флоту, усвідомити уроки історії і не повторювати помилок минулого, тому що за них доводиться платити життям.
Старше покоління моряків за допущені помилки розплатилося дуже дорогою ціною. Значна їх частина була вигнана з Батьківщини. Тисячі наших співвітчизників після громадянської війни опинилися на чужині. Одні у військових таборах на території Польщі, інші — в долині «Роз та смерті» (Туреччина), треті — у складі Чорноморської ескадри в Бізерті (Туніс) і т.д. Всіх їх душила смертельна нудьга за рідною Україною.
Великі випробування випали і на долю військових моряків, які залишилися на Батьківщині і брали участь у відбудові Чорноморського флоту. Вони здійснили подвиг: побудували новий флот — нашу вітчизняну спадщину.
Таким чином, Український Військово-Морський флот в історичний період 1917—1920 рр. існував. До 29 квітня 1918 року нашими співвітчизниками велась напружена боротьба за його створення. Тому час від Лютневої революції 1917 до 29 квітня 1918 року (Дня народження Українського флоту) в історії названо періодом утробного розвитку.
З 29 квітня 1918 року, коли більшість екіпажів кораблів Чорноморського флоту прийняла підданство України, розпочався період безпосереднього існування і діяльності Військово-Морського флоту.
Але умови, в яких він опинився після свого народження, для розвитку були надзвичайно несприятливими. Різні політичні та військові сили прагнули ним заволодіти і використовувати в своїх інтересах. Тому, незважаючи на самовідданий опір, Український флот не витримав випробувань громадянської війни.
Одначе досвід боротьби нашого народу, бойова історія флоту, його традиції залишилися в спадщині поколінь нинішніх моряків.

* * *

Отже, документи і наукові статті Володимира Сергійчука та Дмитра Сидорука дають переконливу відповідь на те, чи існував Український Чорноморський флот.
І щоб закінчити про історичне минуле Українського Чорноморського флоту, хочу нагадати читачам такі цікаві факти, про які наші опоненти згадувати не люблять, а саме: одним із перших Героїв Радянського Союзу під час оборони Севастополя у 1941—1942 роках став моряк-чорноморець Іван Голубець — українець; Героєм Радянського Союзу під час визволення Севастополя (1944 р.) став старший лейтенант Володимир Пилипенко, відомий катерник, зараз він віце-адмірал у відставці, заступник голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів, голова Ради ветеранів ВМС України, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, почесний член екіпажу корвета «Вінниця». А прапор Перемоги на Сапун-горі 7 травня 1944 року встановив Герой Радянського Союзу Іван Яцуненко. Мало того, за даними головної редколегії зведеної Книги пам’яті України український народ дав збройним силам країн антигітлерівської коаліції понад 6 млн. воїнів. За питомою вагою воїни-українці всю війну посідали друге місце у Збройних Силах СРСР. А те, що вони були на другому місці й за кількістю Героїв Радянського Союзу та нагороджених урядовими відзнаками, свідчить на користь високого усвідомлення ними військового обов’язку. Український народ дав Червоній армії сотні полководців та воєначальників. У тому числі й найвидатніших. Це прославлені маршали і генерали І.Д.Черняховський, Р.Я.Малиновський, А.А.Гречко, П.Т.Жмаченко, А.Г.Кравченко, Д.Д.Лелюшенко, П.С.Рибалко, К.С.Москаленко. К.С.Тимошенко. Досить сказати, що більш як половину з 15 фронтів, які діяли у період війни, очолювали маршали та генерали — українці за походженням. Мабуть, досить. Фактів, як бачимо, вистачає.
Наприкінці травня 1992 року газета ЧФ «Флаг Родины» знову надрукувала пасквіль. У статті «О флоте, кадровой политике и пушкинской сказке» знову пише, що начебто у ВМС України йдуть ті, хто заплямував себе на Чорноморському флоті: хапуги, рвачі і т.д.
Командування ЧФ почало культивувати тактику масованого впливу на особовий склад з метою утримати його в руслі своєї проросійської політики. У зв’язку з цим група адміралів і генералів флоту на чолі з І.Касатоновим побувала у 126-й дивізії берегової оборони ЧФ у м.Сімферополі, а також у Керч-Феодосійській ВМБ. Під час зустрічей з різними категоріями військовослужбовців, особливо офіцерами, І.Касатонов, його заступники і помічники доводили звернення особового складу 98-ї десантно-штурмової дивізії у Болграді із закликом не служити Україні.

Унаслідок такої відвертої протиукраїнської агітації під час зустрічі з Касатоновим військовослужбовці 126-ї дивізії берегової оборони ЧФ заявили: «В случае односторонних попыток решений нашей судьбы Министерством обороны Украины за нами остается право самим защищать честь и достоинство родной части, военнослужащих и их семей».
Таку позицію особового складу дивізії підтримав і командувач ВМФ СНД В.Чернавін, який надіслав звернення до офіцерів і прапорщиків з’єднання, в якому подякував їм за вірність єдиній даній військовій присязі.
Все це грубо порушувало всі положення мораторію напередодні переговорів у Дагомисі, а факт оголошення різних заяв перекладав моральну відповідальність за протизаконні дії з боку командування ЧФ на своїх підлеглих, які були гвинтиками у політичних іграх.
А «героєм» травня став сумнозвісний генерал В.Кузнецов. Російські засоби масової інформації всіляко мусували його, як постраждалого за те, що не висловив бажання воювати з Росією, хоча голова Вищої атестаційної комісії Міністерства оборони України генерал-лейтенант І.Біжан відкрито заявив журналістам, що подібного запитання не було і не могло бути задано.
Але читачам активно насаджувалася думка про агресивність України. На шпальтах газет, по телебаченню і радіо настирливо пропагувалися заклики до рішучих дій і до військового втручання у внутрішні справи України, якщо вона й далі буде проявляти непоступливість. При цьому штучно принижувалась роль зусиль урядових делегацій України і Росії для ліквідації «крымского кризиса» політичними шляхами.
Так, газета «Красная звезда» за 8 травня 1992 року писала: «Очередная попытка России и Украины решить судьбу Черноморского флота на этот раз в Одессе... закончилась ничем. Как заявил корреспондентам «Красной звезды» адмирал И.Касатонов, «украинская сторона продолжает в одностороннем порядке осуществлять военно-политические акции против Черноморского флота». При этом сам Касатонов назвал переговоры, начавшиеся в Одессе, «столетними», намекая на их бесперспективность».
Але і на Чорноморському флоті вже багатьом набридла брехлива пропаганда і необ’єктивний аналіз подій, які відбувалися. Саме це стало причиною різкого падіння інтересу читачів до газети «Флот Родины», які відмовлялися її передплачувати.
У зв’язку з наближенням закінчення мораторію на проведення референдуму в Криму ще більше активізувалася діяльність членів РРК. З цією метою вони широко використовували факт обрання генерал-майора запасу Кузнецова народним депутатом Верховної Ради Криму.
Фракція депутатів ЧФ на сесії Верховної Ради Криму на чолі з контр-адміралом Ю.Халіуліним знову порушила питання про референдум у Криму.
У цій обстановці дуже своєчасним виявилося звернення вчених Криму до співгромадян від 19 червня 1992 року. У ньому йшлося про те, що референдум про незалежність Криму — це шлях до міжусобиць та конфронтацій між двома слов’янськими народами.
У разі відокремлення Криму, наголошувала заява, не важко собі уявити становище вузів, медичних та наукових закладів, шкіл, дитячих садків, а також великої кількості пенсіонерів Криму.
Закінчувалася заява вчених такими словами: «Переможців у референдумі не буде, ми переконані в самих згубних наслідках цієї авантюри і закликаємо вас відмовитися від референдуму».
Заяву підписали член-кор.УАТН В.Загоруйко, член-кор. АНУ Л.Черчесов, доктори наук, професори Л.Апостолов, П.Дикань, В.Зінченко, В.Іваненко, В.Ігнатенко, П.Киричек та інші.
З цього приводу 7 липня відбулися збори Севастопольського відділення товариства вчених «Крим з Україною» спільно з виконавчим комітетом товариства.
На цих зборах і я був з командувачем ВМС Борисом Кожиним, який теж виступив.
Одноголосно була прийнята заява вчених Севастополя, яка повністю підтримувала позицію першого Загальнокримського Конгресу народних депутатів Рад усіх рівнів і товариство вчених «Крим з Україною» про недопустимість зміни статусу Автономної Республіки Крим у складі України і закликала кримчан відмовитися від самої ідеї відриву Криму від України і не дозволити втягнути себе в політичну гру.
Піднімали свій голос і народні депутати Криму, які 28 червня 1992 року зібралися на перший Всекримський Конгрес народних депутатів усіх рівнів «За мир, демократію і громадську злагоду». У своєму зверненні до Верховних Рад Криму і України, до всіх демократичних сил Причорномор’я, до всіх людей доброї волі в Криму і за його межами вони теж виступили проти провокаційного референдуму, який розколе не тільки народи, а призведе до порушення перших крихких демократичних завоювань і в Україні, і в Росії, створення ситуації хаосу і анархії.
Пізніше 8 серпня 1992 року в Севастополі було створено Севастопольське відділення Всекримського Конгресу народних депутатів «За мир, демократію і громадську злагоду». Його головою став депутат Севастопольської Ради капітан 3 рангу Вадим Махно, член орггрупи ВМС України, а заступником голови активний член Севастопольської «Просвіти» капітан 1 рангу в запасі Віктор Задоян.
Також примусило багатьох замислитися над своєю подальшою долею Звернення оргкомітету Всесвітнього форуму українців «До українців в Україні й поза Україною сущих». Воно закликало до єднання українства, єднання усіх: батьків і дітей, братів і сестер, українців нашої планети.
Усе це певною мірою стабілізувало становище на півострові.
Треба зауважити: організаційну групу ВМС України морально підтримував кореспондентський пункт газети «Народна Армія», який працював на ЧФ. Він правдиво висвітлював події.
Мені хотілось би запропонувати шановним читачам лише один матеріал цього корпункту на ЧФ, надрукований в газеті «Народна Армія» 23 травня 1992 року «Черпаю силы в правоте нашего дела. Командующий ВМС Украины контр-адмирал Борис Кожин».

На Черном море — политический девятый вал. Пожалуй, именно такая — политическая — стихия опаснее природной. В этом нетрудно убедиться , побывав, к примеру, в Симферополе всего лишь сутки. А каково людям, постоянно живущим здесь? Каково морякам-чорноморцам, издерганным несговорчивостью медлительных политиков ?
— И вам тоже не позавидуешь, — начал я свой разговор с контр-адмиралом Б.Кожиным. — Только вступили в должность командующего, и буквально через пару дней было приостановлено выполнение Указа Президента Украины о формировании Военно-Морских Сил Украины.
— Да, службу в новой должности мне пришлось начинать не с соответствующих церемоний, не с поднятия флага командующего на большом корабле... Знаете, недавно в одной из газет, отнюдь не балующей меня своими симпатиями, иронично написали: «Этот командующий командует лишь собой, так, дескать, кому он такой нужен». Что ж, я не виноват в том, что обстоятельства сложились именно таким образом. Но надо быть выше их. Тем более, я оптимист и меня тяжело в чем-либо переубедить, в том числе — в правильности выбранного пути. Искренне верю в будущее Военно-Морского флота, в наше дело. Это и придает мне силы.
Нам выделили 1,5 млн. крб. на текущие расходы. Они используются для работы орггруппы, созданной при командующем Военно-Морскими Силами. Ходят о ней много слухов, что, мол, Кожин сформировал штаб и люди в нем назначены на должности. То есть, этим хотят уличить в том, что мы нарушаем мораторий. Официально заявляю : мы ни на шаг не отошли от того моратория. Я остаюсь единственным человеком, назначенным на должность в ВМС. Никакого штаба при мне нет. А та орггруппа, о которой ходит так много слухов, занимается будничными делами, далекими от разработки планов боевой учебы и т.п.
— А если подробнее?
— Прежде всего орггруппа занимается с теми, кто обращается с желанием служить во флоте Украины. Каждый день ведется такой прием. На КПП — строгий учет обратившихся в ВМС Украины с желанием видеть себя в их рядах. И с каждым днем поток увеличивается. На сегодня в наших рядах около 4 тысяч моряков, присягнувших на верность своему народу.
Хотя наши недруги называют цифру в несколько сотен... Орггруппа занимается отработкой документов по военным вопросам, принятым Украиной. Сейчас занята изучением проектов уставов Вооруженных Сил Украины. У нас есть ряд соображений на этот счет. В ближайшее время мы их будем представлять в Главный штаб. У нас созрело немало предложений по Корабельному уставу. Он, на наш взгляд, должен учитывать особенности флота Украинского. К тому же мы разрабатываем символику. Свои первые эскизы уже направили в Министерство обороны Украины.
— А какие действия по дестабилизации обстановки предпринимаются на ЧФ?
— Один лишь факт. 55 подписей военнослужащих бригады ОВРа. Обращение в знак протеста против того давления на личный состав, которое оказывается. Они были даже готовы начать голодовку. Плохо, что откладывается встреча в Дагомысе. И хотя моряки — народ терпеливый, однако затягивание с окончательным решением вопроса нормализации ситуации в Крыму может весьма отрицательно сказаться на положении дел.
Вважаю своєчасним Наказ міністра оборони України № 100 від 13 червня 1992 року «Про призначення начальника Севастопольського гарнізону»:
Згідно з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року № 1431-ХІІ «Про військові формування на Україні» і у зв’язку з неправомірністю покладення обов’язків керівників з’єднаннями і частинами Збройних Сил України в Севастопольському гарнізоні на командування Чорноморського флоту НАКАЗУЮ:

1. Начальником Севастопольського гарнізону призначити командувача Військово-Морськими Силами України контр-адмірала Кожина Бориса Борисовича.
2. Начальнику Севастопольського гарнізону контр-адміралу Кожину Б.Б. забезпечити організацію і несення служби у суворій відповідності до вимог Статуту гарнізонної і вартової служб щодо підтримання високої військової дисципліни і порядку в гарнізоні.
До вирішення питання про політичний і правовий статус Чорноморського флоту повноваження командувача Військово-Морськими Силами України контр-адмірала Кожина Б.Б. розповсюдити тільки на з’єднання і частини Збройних Сил України.
3. Наказ довести до з’єднань і частин Севастопольського гарнізону.

Для швидшого вирішення питання про Чорноморський флот і створення на його базі ВМС України пропонували свою допомогу навіть відомі іноземні гості.
З 29 по 31 травня в Севастополі з особистим візитом знаходився генерал-лейтенант ВПС США Ніколас Кравців. Американець українського походження, він добре відомий як національний герой США, учасник в’єтнамської війни, арабо-ізраїльського конфлікту 1972—73 рр., один із організаторів бойових операцій проти Лівії у 1986 році. Будучи одним із провідних експертів Пентагону, він очолював незалежний Міжнародний інститут глобальної і регіональної безпеки.
Під час зустрічі з адміралом І.Касатоновим Н.Кравців заявив, що якщо його відпустить міністр оборони США, то він протягом року буде працювати радником міністра оборони України.
На жаль, нашому командувачу не вдалося зустрітися з генерал-лейтенантом Н.Кравцівим у Севастополі, хоча ми мали можливість чути його виступ через деякий час у Києві, на конференції, а також спілкуватися з ним.
Але під час перебування в Севастополі колишніх Президента США Д.Форда і Прем’єра Великобританії Д.Калагена з дружинами контр-адмірал Б.Кожин мав можливість з ними спілкуватися на яхті, ошвартованій у Артилерійській бухті.
Б.Кожин був також запрошений представником Президента в Севастополі І.Єрмаковим на урочисту вечерю, де був присутній і адмірал І.Касатонов.
Під час розмов з Д.Фордом і Д.Калагеном Б.Кожин відчув щиру зацікавленість гостей із США і Великобританії розвитком дружніх відносин з Україною. На яхті «Міхаела Роуз» був піднятий Державний прапор України, що офіційно підкреслювало симпатії гостей до нашої держави.
Вони висловлювали свою підтримку Україні як потужній незалежній державі, а також пропозиції аж до включення Збройних Сил України до складу НАТО, що, на їх думку, слугувало б розрядці напруги у взаємовідносинах між Україною і Росією, а також розв’язанню питання про Крим і Чорноморський флот.
Від імені ВМС України Борис Кожин вручив гостям Севастополя квіти і сувеніри.
Хоча й існував мораторій, а життя вимагало дивитися у перспективу, насамперед все гостріше поставало питання про подальшу долю випускників вищих військово-морських училищ, у тому числі і двох у Севастополі. До нас звертались батьки з вимогами вирішити такі питання:

1. Порядок проходження служби офіцерами-випускниками 1992 року ЧВВМУ імені П.С.Нахімова і СВВМІУ, а також можливість їх перепідготовки з метою проходження служби у ЗС України або можливість подальшого проходження служби у ОЗС СНД, маючи громадянство України.
2. Порядок відбору абітурієнтів для вступу до військових училищ, дислокованих за межами України, гарантії повернення їх після закінчення навчання в Україну.
3. Порядок комплектування змінним складом ЧВВМУ ім. П.С.Нахімова і СВВМІУ на 1992/93 навчальний рік.

Усі ці питання ми довели до відома міністра оборони України генерал-полковника К.Морозова і начальника Управління військової освіти генерал-майора Ю.Прокоф’єва.
Також пропонували вирахувати вихідні дані про кількісний і якісний склад ВМС для визначення будов навчальної мережі ВМС України про підготовку молодших спеціалістів і мічманів для кораблів і частин.
Але скласти списки випускників севастопольських училищ, що хотіли служити в Українському флоті, було непросто, тому що кадрові органи ЧФ цю справу всіляко блокували. План розподілу випускників не розкривався.
Треба також було організаційно вирішити механізм присвоєння військових звань випускникам, бажаючим служити у ВМС України. Те, що такі люди були, ми вже знали.
У цьому напрямку активно працювали офіцери орггрупи: капітан 1 рангу Євген Лупаков, капітани 2 рангу Юрій Шалит, Володимир Шишов, капітани 3 рангу Олександр Пляшечников, Геннадій Ситников та інші.
27 червня 1992 року відбувся 47-й випуск молодих лейтенантів у Чорноморському вищому військово-морському училищі імені П.С. Нахімова. Від Чорноморського флоту були присутні члени Військової Ради на чолі з адміралом І.Касатоновим. Від командування ВМС України на випуску був присутній я, але мене, як могли, відсікали від президії, не дали можливості виступити, обмежували спілкування з випускниками, хоча бажаючих служити в ВМС України було дуже багато. Під час розмови з молодими офіцерами повідомив їх, що при орггрупі ВМС України почав формуватися навчальний офіцерський батальйон для удосконалення підготовки командних кадрів, де перш за все увага буде молодим офіцерам. Батальйон розпочне функціонувати з 1 серпня 1992 року. Планується структура навчального батальйону із 10 класів до 40 чоловік. За програмою будуть вивчатися історія України, українська мова, військові і корабельний статути, курс англійської мови, військове і міжнародне право, етика, естетика, проблеми формування у флотських колективах ненасильницьких і нерепресивних відносин на основі активної соціально-психологічної роботи з особовим складом. Також повідомив, що на офіцерські посади, які поступово будуть з’являтися у ВМС України, кандидати будуть розглядатися на конкурсній основі.
Подібна розмова у мене відбулася і з молодими офіцерами Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища, де випуск відбувся на другий день — 28 червня.
Через деякий час постало питання про визначення у перспективі складу Військової Ради ВМС України. Ми про свої пропозиції своєчасно доповіли міністру оборони України.
Ось така виважена позиція командування ВМС України при підтримці керівництва держави, її Збройних Сил, багатьох народних депутатів України, вчених, зарубіжних гостей сприяла тому, що, незважаючи на гальма та провокації проросійських сил, перемагав здоровий глузд, норми міжнародного права і закони Української держави.
Тому «наш корабель» впевнено тримався на бурхливих хвилях Чорного моря.
Вважаю за необхідне підкреслити, що командування ВМС України отримало в деякій мірі підтримку і від новообраного голови Севастопольської міської Ради народних депутатів Віктора Семенова, який приступив до виконання обов’язків з 2 червня 1992 року.
Активізації роботи командування і організаційної групи сприяло своєчасне призначення на посаду першого заступника командувача Військово-Морськими Силами України капітана 1 рангу Миколи Кострова, випускника Академії Генерального штабу в Москві, з котрим ми спільно вирішували багато питань.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження