Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРК Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Анатолій ДАНІЛОВ
Український флот: біля джерел відродження

Мораторій існує, життя триває

З початком дії мораторію на відомі укази президентів України і Росії ми опинилися в пікантному становищі: де-юре — подальше офіційне створення ВМС України зупинялося, а де-факто — почали діяти командування і ядро майбутнього штабу ВМС України — організаційна група.
Борис Кожин висловив думку, яка переросла в рішення: ми не маємо права агітувати, але через відповідні владні і керівні органи міста і флоту, через засоби масової інформації повинні роз’яснювати закони України з військових питань. Це наш професійний і службовий обов’язок.
А що може бути краще особистої зустрічі, на якій можна обмінятися своїми поглядами на становище, яке склалося навколо Чорноморського флоту і відродження Українського, знайти спільні шляхи вирішення існуючих нерозв’язаних питань.
Перша така наша поїздка була до представника Президента України в Севастополі Івана Єрмакова. Не дуже теплою і відвертою вийшла зустріч. Відчувалося, що Іван Федосович з радістю сприймав мораторій, рекомендував нам також чекати політичного вирішення питання про Чорноморський флот. Ми так і не зрозуміли, як же нам спільно з представником Президента України без зволікання організувати соціальний захист військовослужбовців, які вже склали присягу на вірність українському народу.
Отже, виходило, що покладати надію на місцеву державну адміністрацію в особі її керівництва не доводилось. Але зустріч відкрила очі на те, як нам потрібно діяти далі, тобто, як кажуть військові, це хоч і поганий, але результат.
Згодом зустрілися з військовим прокурором флоту генерал-майором юстиції Ігорем Кисельовим. Б.Кожин і я з ним були знайомі, тому розмова вийшла відвертою. Стало відомо, що військова прокуратура ЧФ і ВМС України підпорядкована Генеральній прокуратурі України. Приємно було почути з уст І.Кисельова, що всі війська повинні дотримуватися законів України і ними керуватися. Він наголосив, що представники прокуратури флоту перевіряють вивіз техніки та зброї разом із командуванням ЧФ, але поки що такі факти не виявлені. Для нас це було дивно, бо майже щоденно до орггрупи ВМС України доходили повідомлення про відверте вивезення найбільш цінного майна Чорноморського флоту. Навіть бронзові гвинти кораблів різали і через комерційні фірми розпродували.
І.Кисельов реагував на нашу інформацію досить-таки спокійно.
Він не підтримав пропозицію висловити протест командувачу ЧФ з приводу репресій щодо військовослужбовців, які дали присягу Україні. Стало зрозуміло, що і тут ми не знайдемо необхідної підтримки. І.Кисельов порекомендував для різних перевірок використовувати співробітників СБУ, зробивши наголос на тому, що в них більший штат, є представники в з’єднаннях ЧФ. Це була явна спроба «перевести стрілки», і генерал цього навіть не приховував.
Через декілька днів ми зустрілися з начальником Управління військової контррозвідки СБУ ВМС України та ЧФ капітаном 1 рангу Олександром Обіщенком. Розмова вийшла діловою й конструктивною, я б додав, і теплою. Ми знайшли порозуміння щодо подальшої спільної діяльності.
Велике значення відігравали засоби масової інформації, перш за все телебачення. Тому з командувачем ВМС України ми зробили візит до генерального директора Севастопольської телерадіокомпанії Федора Кужима, депутата міської Ради. В основному з ним знайшли порозуміння, і час від часу нам надавався телеефір, що також робило «погоду» у наших майже спартанських умовах.
До речі, згідно з нашою домовленістю я першим із орггрупи дав інтерв’ю на Севастопольському телебаченні, під час якого головну увагу звернув на те, що, незважаючи на мораторій, щодня десятки людей йдуть до нас, висловлюють бажання служити і допомагати Українському флотові. Через декілька днів виступив тимчасово виконуючий обов’язки керівника прес-центру орггрупи капітан 3 рангу Віктор Палій. Це були дійсні наслідки нашої домовленості.
Ми також отримали можливість доведення до населення Севастополя та особового складу Чорноморського флоту через канали Севастопольського телебачення основних положень законів України з військових питань, тобто практично могли розпочати юридичний всеобуч. У цьому була дуже велика потреба. Міські газети майже не друкували важливих документів держави і її Збройних Сил, а проукраїнські газети в кіосках з’являлися рідко.
Були помічені і прямі порушення пенсійного закону України в ряді районних військкоматів Севастополя. Це було виявлено офіцерами СОУ і нашої орггрупи: капітаном 2 рангу В.Шишовим, капітаном 3 рангу Г.Ситниковим, майором В.Рожмановим.
Одним словом, розмова з Ф.Кужимом була плідною. Хоча, як показали подальші події, керівництво СТБ не дуже твердо і послідовно висвітлювало і відстоювало позицію Української держави, часто-густо під психологічним і політичним тиском йшло у фарватері проросійських сил.
Значну допомогу командувачу ВМС України Б.Кожину і Соціально-психологічній службі надало командування 174-ї зенітно-ракетної бригади військ Протиповітряної оборони України на чолі з командиром підполковником Олександром Мільченком та його заступником — начальником відділу Соціально-психологічної служби з’єднання підполковником Геннадієм Іващенком. Вони виділили командувачу ВМС службовий автомобіль УАЗ № 20-01, хоча це в той час було не так просто зробити. Передали для потреб командування і офіцерів орггрупи декілька телевізорів, радіоприймачів, допомогли національною символікою, літературою, канцелярським приладдям, наочною агітацією.
Тому ми з великим задоволенням побували в цьому з’єднанні, яке відзначалося чіткою організацією бойового чергування, а також високою патріотичною свідомістю, що виявилося у майже поголовному складанні присяги на вірність народу України ще у лютому 1992 року.
Після відвідин Борис Кожин висловив сподівання на подальше спільне бойове чергування із ППО сил бригади та військових кораблів Українського флоту.
З початком дії мораторію ми сподівалися на те, що рано чи пізно здоровий глузд переможе, що незабаром розв’яжуться всі українсько-російські питання про Чорноморський флот. Командування ВМС України вважало за потрібне шукати результативні дипломатичні шляхи для позитивного впливу на цей процес.
Саме так планував і я свою першу зустріч з помічником командувача ЧФ із роботи з особовим складом контр-адміралом Олександром Пєнкіним.
З ним ми були знайомі понад 10 років. Хоча він був старший від мене віком, мав більший службовий досвід, проте це не заважало нам підтримувати дружні ділові стосунки. Мабуть, цьому сприяло і те, що і він, і я в минулому були керівниками молодіжного відділу політуправління Чорноморського флоту. І він, і я перебували на посаді начальників політвідділів з’єднань.
Тому, їдучи на зустріч, я, певною мірою, сподівався на те, що на всі поставлені питання знайду позитивні відповіді.
Але влучно кажуть: не кажи гоп, поки не перескочиш. Під час розмови я зовсім не пізнав О.Пєнкіна. Дійсно, правда те, що немає постійних друзів, є лише постійні інтереси.
Я відчув: навпроти мене сиділа вже зовсім інша людина, не та, якою я її знав. Це був адмірал, що представляв іншу державу. Тому розмова вийшла тільки офіційною.
На 29 квітня планувалося проведення загальнофлотського офіцерського зібрання ЧФ. Я попросив О.Пєнкіна вирішити питання про його участь у роботі делегатів-офіцерів від орггрупи ВМС України. О.Пєнкін відповів, що командувач ЧФ не дозволяє.
До орггрупи ВМСУ почали звертатися моряки-чорноморці строкової служби з проханням захистити їх від насильного складання присяги СНД, вони писали рапорти про надання можливості дати присягу народу України. Відповідь була теж негативною.
Я просив також надати змогу розповсюджувати військові закони України на кораблях і в частинах ЧФ, щоб люди змогли зробити свій вибір, якому народу служити. І тут не знайшов підтримки. Мало того, мене попередили, щоб не було ніяких випадків нелегального доведення цих законів, щоб не загострити наші взаємостосунки.
Зупинити безпідставну фальсифікацію діяльності Управління ВМС України і орггрупи контр-адмірал Пєнкін також відмовлявся.
Я запитав його, чому не надрукований в газеті ЧФ «Флаг Родины» протокол від 2 квітня 1992 року про взаємний перевід військовослужбовців зі Збройних Сил РФ до Збройних Сил України і навпаки, який підписали генерал-полковник І.Родіонов і генерал-лейтенант І.Біжан. Відповів, що в цьому немає потреби.
Напередодні засідання Севастопольської міськради і сесії Верховної Ради Криму, на якій планувалося обговорення питання про проведення референдуму в Криму, я попросив помічника командувача ЧФ надрукувати звернення Президента України Л.Кравчука до народних депутатів усіх рівнів, політичних сил, населення Республіки Крим. З цим контр-адмірал Пєнкін теж не погодився, натякнувши, що це начебто чиста політика.
Враховуючи те, що на кораблях та в частинах Чорноморського флоту великий відсоток моряків — громадяни України, попросив його залучити до репертуару ансамблю пісні і танцю ЧФ й українську тематику пісень, танців, бо майже жодного українського номера на концертах ансамблю не виконувалося. І, на жаль, і тут підтримки не знайшов. Одним словом, розмова виявилася важкою і фактично безрезультатною.
Згодився помічник командувача ЧФ із роботи з особовим складом лише з тим, щоб ВМС України могли користуватися технічними засобами виховання, а також пообіцяв допомогти перевестися до Соціально-психологічної служби ВМС України помічнику командира роти школи водолазів із роботи з особовим складом ЧФ капітан-лейтенанту Якову Древалю.
Ось такі невтішні наслідки першої моєї зустрічі з помічником командувача ЧФ із роботи з особовим складом контр-адміралом О.Пєнкіним. Усі подальші зустрічі з ним носили більше декларативний характер. У зв’язку з тим, що мене офіційно не призначали на посаду, пропонував, поки не пізно, повернутися до ЧФ, де і квартиру дадуть, і відповідну посаду. Може, й жартував, але, як кажуть, у будь-якому жарті є частка істини.
А зараз декілька слів про зустріч із редактором газети ЧФ «Флаг Родины» капітаном 2 рангу Олександром Муравйовим. Вона також не відзначалася теплотою і порозумінням.
Мета мого приїзду до головного редактора полягала в тому, щоб від імені командувача ВМС України, Соціально-психологічного управління викласти протест у зв’язку із паплюженням українських військових моряків.
Після спілкування з керівництвом газети «Флаг Родины» я зрозумів, що розраховувати на звичайні ділові стосунки не доводилося, про що доповів контр-адміралу Борису Кожину. І тоді командувач рішуче сказав: «Нам конче, друже, потрібна своя флотська газета. Я буду мати розмову з міністром оборони України генерал-полковником К.Морозовим, а ти обговори це питання з начальником Соціально-психологічного управління МО України полковником В.Мулявою». Незабаром ми з ним так і зробили.
Після цього ми з Б.Кожиним побували у Сімферополі, де зустрілися з президентом телерадіокомпанії Криму Валерієм Астаховим та начальником радіопередавального центру «Крим» Олексієм Дмитрієвим, щоб знайти взаєморозуміння для створення нормальних морально-психологічних умов молодому Українському флоту.
Кримська географія зустрічей командування ВМС України була дуже різноманітною та корисною. Ми вважали за необхідне спілкуватися з головою уряду Республіки Крим Віталієм Курашиком, керівництвом Феодосійського та Керченського заводів Леонідом Астаховим і Миколою Волковим, які з повагою і розумінням ставилися до відродження ВМС України. Велику наснагу надавали перш за все контр-адміралу Борису Кожину добрі стосунки з головою Євпаторійської міської Ради Андрієм Даниленком і його заступником Олександром Кравченком.
Не залишились поза нашою увагою і представники культури — директор Севастопольської філії Кримської філармонії Володимир Мірошниченко, який, на жаль, нещодавно пішов із життя, начальник Управління культури Севастопольської міської держадміністрації Олександр Рудомьотов, директор Євпаторійського театру ім. О.Пушкіна Микола Рудник, керівники Євпаторійського центру-комплексу «Золотий ключик» Ніна та Олег Пермякови.
Висловили бажання допомагати командуванню ВМС України відомі бізнесмени — президент концерну «Кримконтиненталь» Юрій Колесников, президент фірми «Амідас» Сергій Рибак, президент страхової компанії «Стожари» Василь Хмара, власник фірми «Гуранд-Індустрія» Галина Гуранда, підприємці Віктор Вербицький та Дмитро Вахреєв, генеральний директор агрофірми «Золота Балка» Володимир Силаков, директор радгоспу «Севастопольський» Михайло Бондар, директор радгоспу «Качинський» Геннадій Мінайкін, директори заводів у Києві Анатолій Вакуленко та Григорій Плющ, директор Севастопольського заводу «Персей» Павло Власенко та багато інших.
У ті квітневі дні офіцери орггрупи — ТВО начальника штабу ОГ ВМСУ капітан 2 рангу Юрій Шалит, голова Севастопольського відділення Спілки офіцерів України капітан 3 рангу Олександр Пляшечников, офіцер-зв’язківець капітан 2 рангу Олег Ніколаєв і я відвідали бригаду морських прикордонників у Балаклаві, мали зустріч з її командиром капітаном 1 рангу Ігорем Алфер’євим та іншими офіцерами штабу. Мова йшла про нашу тісну взаємодію.
Таким чином, наша організаційна група до відродження і створення Українського флоту йшла різними шляхами, використовуючи для цього якомога більше засобів та методів у роботі з керівним складом частин Севастопольського гарнізону, військовослужбовцями ВМС України та різними прошарками населення.
Командування та офіцери орггрупи ВМС України, не порушуючи вимог мораторію, працювали за вказівками міністра оборони України: «Треба навколо організаційної групи ВМС згуртувати всіх, хто прийняв рішення служити в Збройних Силах України, забезпечити їх соціальний захист. Запитання та пропозиції у зв’язку з цим направити до Головного штабу ЗС України негайно».
Виходячи з цього, орггрупа встановила цілодобове оперативне чергування. Першим оперативним черговим на командному пункті орггрупи ВМС України заступив капітан 2 рангу Володимир Шишов.
10 квітня 1992 року за розпорядженням начальника Управління зв’язку Головного штабу ЗС України генерал-майора Валентина Самойленка з 32-го армійського корпусу, розташованого в Сімферополі, в розпорядження командувача ВМС України прибуло декілька машин зв’язку, у тому числі і космічного.
Був установлений місцевий телефон, що давало змогу мати зв’язок із кореспондентами різних засобів масової інформації. Цей телефон був єдиним каналом зв’язку для всієї орггрупи.
До речі, починати офіцерську службу мені довелося на посаді заступника командира роти зв’язку з політичної роботи. Тому майже за три роки перебування на цій посаді на собі добре відчув, яких сил треба докласти, щоб забезпечити абонентів, перш за все командування, надійним і своєчасним зв’язком. Мені залишалося висловити теплі слова подяки тим фахівцям, які першими забезпечували зв’язок у ВМС України: капітану 1 рангу Василю Бойку, капітанам 2 рангу Леоніду Третяку, Сергію Боню, старшим мічманам Валентину Олійнику, Михайлу Міку та іншим.
Про велику фізичну і морально-психологічну навантаженість, яку постійно несли наші зв’язківці, свідчить такий факт: під час доповіді командуванню ВМС про термінові донесення в червні 1992 року втратив свідомість Михайло Мік.
Слова вдячності заслуговують зв’язківці з 32-го армійського корпусу, які на семи спеціальних машинах забезпечували роботу орггрупи ВМС України.
Треба згадати й тих, хто на перший погляд знаходився у тіні, але завдяки їм функціонувала орггрупа. Серед них: старший мічман Віктор Вдовченко — перший начальник таємної частини канцелярії командувача і старший мічман Михайло Грицак — перший начальник таємної частини 8-го відділу. Була затверджена і тимчасова структура організаційної групи, що мала складатися із 60 чоловік. Поки що було: 1 контр-адмірал, 16 офіцерів і мічманів. Ми приступили до роботи. Організували прийом рапортів від офіцерів та мічманів, які бажали служити в Українському флоті.
Дуже відповідальним завданням стало вироблення положення про бойове застосування ВМСУ та організаційні органи зв’язку.
Пропозиції щодо кораблебудівельної програми, формування загальних тенденцій і принципів розвитку ВМС України ми надсилали до Управління ВМС Головного штабу ЗС України в Києві.
Основоположним принципом державної кораблебудівельної програми ми вважали підтримання стану відповідності кількісно-якісного складу ВМС характеру та обсягу поставлених завдань. Кораблебудування, на нашу думку, повинно забезпечити вирішення завдань двох рівнів.
1. Тих, які забезпечують життєважливі інтереси держави, і тих, які не допускають зменшення обсягу та рівня їх виконання, а саме:
— підтримання прийнятого оперативного режиму в операційній зоні ВМСУ;
— захист судноплавання і підприємницької діяльності суден цивільних відомств;
— оборона своїх районів базування та морських комунікацій.
2. Тих завдань допоміжного характеру, які можна коригувати в процесі їх узгодження із виділеними ресурсами, умовами зовнішньополітичної обстановки, а також із конкретними можливостями їх виконання, а саме:
— відбиття ударних угруповань ВМС противника;
— відбиття морських десантів противника;
— порушення морських перевезень противника;
— сприяння висадці свого десанту.
Основним принципом розвитку ВМС України, на наш погляд, повинна була бути відповідність між рівнем, їх станом, а також прогнозованим аналогом майбутньої обстановки, яка сприяє і створює в загальних рисах процеси збройної боротьби на морі.
Власними принципами кораблебудування, які повинні бути згадані в концепції, можуть бути:
— збереження ударної потужності сил загального призначення;
— відповідність перспективного складу сил існуючої у нас інфраструктури;
— дотримання вимог щодо уніфікації та стандартизації із одночасним досягненням високого рівня ефективності.
Для обумовлення факторів та параметрів кораблебудівельної програми, а також механізму її реалізації пропонувалося створити спеціальну експертну групу.
Пропонувалося також відпрацювання таких типів кораблів для ВМС України:

— багатоцільовий есмінець — фрегат;
— малий протичовновий корабель — корвет;
— ракетний катер;
— морський тральник;
— рейдовий тральник;
— десантний корабель;
— підводний човен.

Офіцерами організаційної групи, Соціально-психологічної служби, зокрема капітаном 3 рангу М.Мамчаком, лейтенантом А.Науменком та іншими розроблялася символіка ВМС України.
З появою звернення Президента України до народних депутатів, політичних сил, до населення Республіки Крим та у зв’язку з підготовкою певними колами референдуму ми організували відповідну роботу.
Я дійшов висновку, що референдум — це трагічний шлях для Криму. Ніхто не може поручитися, що події на півострові не вийдуть з-під контролю і не проллється людська кров, як це вже трапилось у деяких районах колишнього СРСР. Це сталося тому, що народ своєчасно не зупинив войовничі, сепаратистські сили і не виступив рішуче проти втручання ззовні у свої внутрішні справи.
Ми, члени орггрупи ВМС України, проводили, як могли, конкретну роботу для роз’яснення та доведення звернення Президента України до населення Криму, Севастополя та особового складу Чорноморського флоту. Але, на жаль, до всіх дійти не змогли. Тому знайшлися сили, які не хотіли сприймати слушні пропозиції Президента України. Серед цих протиукраїнських сил чільне місце, як не прикро, належало голові Верховної Ради Криму М.Багрову, який разом з іншими кримськими урядовцями робив усе можливе для проведення референдуму на півострові.
Тому командувач ВМС України Борис Кожин змушений був доповісти першому заступнику Голови Верховної Ради України В.Дурдинцю та міністру оборони К.Морозову:

«Вважаю, що зволікання з прийняттям закону про розмежування повноважень між Україною та Республікою Крим буде використане членами РРК для отримання додаткових прихильників у проведенні референдуму за незалежність Криму.
Подібна тактика негативно впливає на настрій депутатів Верховної Ради Криму. Прошу вжити заходи до прискорення процесу прийняття згаданого закону. Це виб’є ґрунт з-під ніг шалених прихильників проведення всенародного опитування.
Вважаю за необхідне запросити Вас взяти участь у роботі наступної сесії Верховної Ради Криму 5 травня 1992 року, на якій буде вирішуватися доля Криму, Президента України Л.Кравчука чи Голову Верховної Ради України І.Плюща».

На жаль, вони таку можливість не знайшли, і це, на мій погляд, додало сили сепаратистам, які боролися за відокремлення Кримського півострова від України.
Але серед багатьох нерозв’язаних питань, які нам доводилося вирішувати, мабуть, найболючішим, найскладнішим було організувати соціально-правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей.
Мені зараз важко згадувати про факти моральних і фізичних знущань на кораблях Чорноморського флоту з моряків, які лише якимось чином висловили свою підтримку створенню ВМС України, не кажучи вже про тих, які дали присягу Україні. Цей процес відбувався не один тиждень чи місяць. Нерідко ми засиджувалися в робочих кімнатах до глибокої ночі, приймаючи матерів, батьків із своїми синами, яких побили або морально принизили на кораблях ЧФ і які відмовлялися повертати своїх дітей на російський флот, хоча він мав офіційну назву — Чорноморський флот ОЗС СНД.
Командування ВМС України згідно з мораторієм змушене було шукати такий законний вихід із становища, щоб конкретно допомогти кожній людині і не порушити вимог мораторію.
Ось тоді я добре усвідомив, що легше провести якийсь виховний захід з особовим складом, ніж конкретно допомогти кожному відвідувачу.
Ми добре розуміли і підтримували нашого командувача, котрий проголосив принцип: якщо людина прийшла до нас по допомогу, то вона має її отримати.
Проте не всі офіцери це розуміли, мовляв, неможливо допомогти всім. Але незабаром з урахуванням твердої позиції командувача ВМСУ всі сумніви розтанули, бо Борис Борисович виявив волю і наполегливість.
З цього приводу командувач ВМС якось нагадав афоризм Г.Сковороди, який став його життєвим кредо у роботі з людьми: «Душа — це те, що робить траву — травою, ліс — лісом, людину — людиною. Без душі трава — сіно, ліс — дрова, людина — труп». Ця слушна порада українського філософа мусить бути життєвим правилом кожного патріота нашої країни.
Дивина полягала в тому, що ми, обороняючи інших, самі не мали захисту. Не один із нас почувався як Робінзон Крузо на острові: наче ми є і наче нас немає.
Хто яку посаду обіймає? Хто де буде отримувати платню? Майже у всіх були сім’ї. Тому, захищаючи відвідувачів, ми також, як могли, боролися і за своє людське існування. Конкретну допомогу ми постійно отримували від міністра оборони України К.Морозова, порядної, чесної і принципової людини, яка з високою відповідальністю виконувала складні державні завдання щодо будівництва Збройних Сил України. Саме він, перший міністр оборони України, наказав нам: «Підготувати проект наказу про відновлення в правах офіцерів, мічманів і матросів. Підготувати і до 28 червня 1992 року подати список особового складу ЧФ, членів якого усунули від службових обов’язків або перемістили по службі без їхньої згоди».
Такий список військовослужбовців ми склали і доповіли Києву:

1. Контр-адмірал Б.Кожин.
2. Полковник В.Індило.
3. Капітан 1 рангу Є.Лупаков.
4. Капітан 2 рангу Ю.Шалит.
5. Капітан 2 рангу В.Шишов.
6. Підполковник І.Шульга.
7. Майор В.Рожманов.
8. Майор В.Устименко.
9. Капітан 3 рангу О.Клюєв.
10.Капітан 3 рангу Г.Ситников.
11.Капітан 3 рангу В.Ященко.
12.Капітан-лейтенант В.Петренко.
13.Старший лейтенант А.Ільєнко.
14.Старший лейтенант В.Онопрієнко.
15.Старший лейтенант М.Рудь.
16.Старший лейтенант В.Щегольков.
17.Лейтенант Є.Гульдмахер.
18.Прапорщик В.Ковальченко.

НАПРАВЛЕНІ У РОЗТАШУВАННЯ КОМАНДУВАЧА ВМС УКРАЇНИ:
1.Капітан 2 рангу С.Бонь.
2.Капітан 2 рангу Є.Корнілов.
3.Капітан 2 рангу І.Мироненко.
4.Капітан 2 рангу О.Ніколаєв.
5.Капітан 2 рангу А.Прилищ.
6.Капітан 2 рангу В.Сутула.
7.Капітан 2 рангу В.Трумпікас.
8.Майор О.Дерновий.
9.Майор Л.Рибальченко.
10.Капітан 3 рангу М.Кот.
11.Капітан 3 рангу М.Мамчак.
12.Капітан 3 рангу В.Палій.
13.Капітан-лейтенанта М.Гука відправлено у розпорядження начальника Соціально-психологічного управління МО України.

ПРИЗНАЧЕНІ З ПОНИЖЕННЯМ:
1. Капітан 2 рангу М.Тихонов.
2. Капітан 3 рангу С.Просяник.
3. Капітан 3 рангу О.Пляшечников.
4. Капітан-лейтенант О.Клігман.
5. Старший лейтенант І.Борисов.
6. Старший лейтенант А.Рясик.

ПРЕДСТАВЛЕНІ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ В ЗАПАС ТА ДО ЗНЯТТЯ З ПОСАДИ:
1.Капітан 2 рангу В.Бєлий.
2.Капітан 2 рангу В.Борисов.
3.Капітан 3 рангу К.Хачатуров.
4.Капітан-лейтенант Л.Широков.
5.Лейтенант А.Науменко.

ЗВІЛЬНЕНІ В ЗАПАС:
1.Капітан 3 рангу Д. Зубров.
2.Капітан-лейтенант Ю. Лужецький.

Цей список ми направили також військовому прокурору ЧФ, генерал-майору юстиції І.Кисельову, але підтримки у нього не знайшли.
Ми знали, що в третій декаді квітня із Севастополя відправлявся військовий ешелон на Північний флот з особовим складом учбових загонів та курсантів 3-го курсу Чорноморського Вищого військово-морського училища імені П.С.Нахімова. Серед випускників учбових загонів були матроси, які призивалися з території України.
Уже були випадки самовільного залишення частин із числа тих, які призначалися на Північний флот, але не бажали їхати з України.
У командування ЧФ існувала тенденція звільнення з посад офіцерів та мічманів і призначення на їхні місця відданих І.Касатонову людей, причому їм присвоювали чергове військове звання з наданням соціальних пільг. Про це ми доповідали керівництву держави і Збройних Сил України.
Щоб повністю розкрити тему нашого внутрішнього життя в перші дні мораторію, скажу, що командування ВМСУ поставило питання перед начальником Управління капітального будівництва та розквартирування військ МО України генерал-майором Д.Рудьковським, щоб він дав відповідну вказівку командиру школи прапорщиків полковнику Анатолію Вельському про виділення необхідної кількості приміщень та меблів для потреб орггрупи ВМС України. Незабаром прохання ВМС було задоволене.
Порученцем командувача став старший лейтенант Андрій Ільєнко.
Запросили у Києві необхідні печатки та штампи і попросили вирішити питання про організацію охорони розташування орггрупи ВМС України.
Варто зауважити: незабаром прибув підрозділ військовослужбовців (35 чоловік) на чолі зі старшим лейтенантом Юрієм Парамоновим, сформований на базі колишнього Сімферопольського вищого об’єднаного військового училища. Ці молоді хлопці-солдати дуже ретельно виконували покладені на них обов’язки і забезпечили надійний контрольно-пропускний режим у розташуванні ОГ ВМСУ. Через деякий час вони майже всі разом зі своїм командиром Ю.Парамоновим за особистим бажанням ввійшли до перших формувань частин і кораблів ВМС України.
Звернули увагу керівництва МО України та МЗС і на розгортання командуванням ЧФ таємної доставки через Новоросійськ на Чорноморський флот призовників — громадян Росії. Але це тема окремої розмови.
Нарешті, командування та членів ОГ ВМС України не могло не турбувати злісно-нахабне розкрадання зброї, військової техніки та майна Чорноморського флоту. Про це теж далі буде.

Далі

До змісту Анатолій ДАНІЛОВ Український флот: біля джерел відродження

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ