Мирослав МАМЧАК
ОЙ БУЛО НА ФЛОТІ, БУЛО…

СЕВАСТОПОЛЬ
2008

НІЧ НА РІЗДВО.

Січень. Різдво. Час так званого застою. По всій Західній Україні була розгорнута боротьба з релігійними пережитками минулого. Завдання: не допустити прославляння бога і Ісуса Христа через традицію колядування населення. В кабінеті голови сільської ради сіл Княже і Драгасимів розвернуто штаб по боротьбі з носіями релігійних пережитків. За важким дубовим столом голови сільради усілися члени штабу: голови колгоспу і сільради, директор школи, секретар парткому колгоспу та декілька сільських депутатів, яких очолив інструктор райкому партії. Стіл керівника штабу був накритий саморобною картою території сільської ради, яка скидалася на армійську „верстовку”. На карті стояла дебела пляшка добрячого самогону, нарізана по-сільському шинка, тарілка холодцю, добра миска з пампушками та ще кілька страв з місцевих делікатесів. Карта була розділена на квадрати, в кожному з яких були вписані прізвища відповідальних за цей кут села депутата сільради і вчителя місцевої восьмирічної школи а также вписувалися прізвища виявлених колядників – носіїв тих самих буржуазних релігійних традицій.
Я, мічман Чорноморського флоту і студент-заочник Львівського лісотехнічного інституту, знаходився на зимовій сесії, яка розпочалася напередодні Нового року. На Різдво ми мали здавати екзамени, лекції починалися о сьомій ранку і закінчувалися о одинадцятій годині вечора. Перерив в лекціях допускався лише на день екзамену. А так хотілося на Різдвяні свята попасти додому, де не бував уже давненько. Тож написав декану заяву з проханням допустити здавати екзамени достроково.
Декан колись у молоді роки намагався поступити до Чорноморського вищого військово-морського училища ім. Павла Нахімова в Севастополі та на першому ж екзамені з фізпідготовки зламав ногу і був відрахований. Однак з тих пір зберіг прихильність до флоту і моряків. Тож я, як символ його нездійснених мрій борознити морями, користувався його прихильністю. Мало того, як фахівець машинно-котельних установок, в запасі Васильович, як ми поза очі звали декана, отримав військове звання „капітан 2 рангу” чим особливо гордився. Тож мене, єдиного моряка на весь інститут, завжди зустрічав досить доброзичливо.
— Що, мічман, колядувати закортіло, перебігши очима мою заяву, весело спитав декан. А контрольні, а курсові? Невже ти на своєму „полтіннику” в Середземці вивчив „сопромат”? А ну-ка дай сюди свою заліковку, побачу скільки там в тебе „якорів” тягнеться.
Я простягнув свою залікову книжку. Там заборгованостей не було, не було і трійок.
— Так, перебираючи сторінки — тягнув декан. Як на Балтійський флот, то було б нічого. Та на наш, Чорноморський, могло би бути і краще. Я от, два роки тому перебуваючи на стажировці на крейсері „Кутузов”... до речі, які типи котлів там установлені? А турбіни? А яка там 100-мілімерова гармата?
— Не гармата а гармати. Б-34УСМА, з відчуттям надзвичайної переваги військового моряка над цивільним „піджаком” бадьоро розпочав я. Про крейсерські турбіни я нічого не знав тож продовжив про парові котли і їх перевагу над котлами ескадрених міноносців проекту 30-БІС.
— Ладно, салага — перебив Васильович, — даю тобі дозвіл на здачу. Не здаси, мореман, екзамени за першим галсом, тягнутимеш їх, як коляду, з року в рік до самого випуску і лейтенантом не станеш ніколи. Зрозумів?
Я взяв під „козирок”: зрозумів!
До Різдвяних свят з екзаменами і заліками я впорався. І ось старий, громихаючий на кожній рельсі і холодний як корабельна рефрижераторна камера поїзд Львів – Чернівці доставив мене до станції Снятин.
Різдвяна ніч. Легкий морозець лише добавляє наснаги. Снігу вище коліна, дерева вбралися сніговими прикрасами як новорічні ялинки. Щербатий серп місяця весело усміхався над недалекою грядою Карпат. Старий, ще австрійський, снятинський вокзал, окутаний снігом, виглядав як у казці. Десь недалеко чулися колядки дітвори.
До села яких п’ять кілометрів я форсував за двадцять хвилин. Стою на горбі, що навис над Залучем – Горішнім. Внизу розкинулася долина Черемоша, бистрий тік якого чути аж сюди. Справа в сторону колишнього панського маєтку простяглася липова алея, на липах якої австрійці в Першу світову вішали залучанських русофілів. Внизу зліва церква. В Залучі, не зважаючи на заборони, вже колядують ґазди, жінки і молодь. Гарні святкові співи на кілька голосів мовби пливуть над селом і саме повітря наче пронизував той святковий дух великого християнського свята.
Я прибавив ходу і незабаром переступив поріг рідної хати. Родина була за святковим столом і мене, звичайно, не чекали. Привітавши всіх з Різдвом Христовим і розцілувавши родину, мене посадили до святої вечері за святковий стіл.
Десь за годину колядники, сільські парубки і дівчата, зайшли колядувати і до нашої хати. За звичаєм мати запросила всіх до хати. Побачивши мене, молодь потягла мене до гурту. Я пішов як був, у флотській шинелі і кашкеті. На фоні національних одеж більшості колядників виглядало досить колоритно. Ми колядували хата в хату. „Бог предвічний”, „Нова радість стала”, „Небо і земля” колядки змінювали одна одну. Інспектори, депутати обходили нас стороною, не хотіли зв’язуватися з парубками. Вчителі, так ті взагалі переходили на іншу вулицю і у більшості стерегли школярів, хоч до сільради наші прізвища доносили. Ось левадою бредуть снігом троє учнів молодших класів з вертепом. Їх доганяє вчителька математики. Удар по потилиці і хлопчина з звіздою заривається головою в сніг, його велика фанерна звізда падає поруч.
— Марш додому! Завтра на уроці я вас всіх спитаю.
Хлопчина піднімається, обтрушує сніг, швидко поправляє свою звізду і ... йде колядувати до ближчої хати.
Десь опівночі ми почали колядувати коляду, яку колядували лише в хатах, в основному родинами. Там є такі слова „Подивися, боже, з високого неба, закували у кайдани нашу неньку Україну. Дай нам боже сили кайдани порвати...” . Не вспіли ми закінчити коляду як у воротах подвір’я появився розлютований сільський депутат, тай ще в додачу партійний. Був він невисоко росту, голова в плечах, миршавий, в селі за постійне бажання відзначитися його відверто недолюблювали. Було видно, що, не зважаючи на свою партійність, депутат вже встиг прихилитися до хорошого гранчака.
— Коляда заборонена! Я забороняю Вам колядувати! Марш додому, завтра всі будете в КПЗ у Снятині вулиці прибирати... Побачивши серед дівчат своїх племінниць, почав за руку їх висмикувати з гурту і заганяти додому.
Всі змовкли бо не хотіли на свято конфлікту. І тут кілька шкільних товаришів попросили мене:
— Мирослав, ти ж теж партійний, а ну поговори з ним по партійному. До того ти ж військовий, сільраді не підпорядкований.
Я вийшов наперед.
— Вуйку Йване! Ми живемо в найдемократичнішій соціалістичній державі. А ну покажіть мені документ, що забороняє цю коляду? Кажуть люди, що її наш класик, вічний революціонер Іван Франко написав...
— А-а, це ти, Миросю! – заверещав депутат і, підскочивши, схватив мене за борти шинелі. Ось тут твоя служба і завершилась. Будеш, до холєри, лиш коровам хвости крутити!
Мене таке відношення надзвичайно обурило: як це, чемпіона Потійської військово-морської бази по штанзі і гирьовому спорту якийсь сільський вуйко хватає за барки! Не довго думаючи, я схватив депутата однією рукою за ковнір пальта, другою за ремінь і перекинув через паркан в сніг до окопу. Депутат підхватився і з криком „Вам це так не минеться” побіг до сільради. Всі дружно засміялися і продовжили колядувати дальше.
Мені здалося, що я лишень поклав голову на подушку, а вже будить мати.
— Вставай, до сільради тебе кличуть. Що ви там натворили?
— Та нічого, просто колядували...
Але встаю, одіваюся і йду. Недалеко від хати зустрічаю сусіда Миколу, вже добре напідпитку. Він теж з нами колядував і, замість спати, йде спозарання десь з села.
— Миросю, можеш не йти до сільради, я тебе спас! З тебе причитається!, — гордо повідомив сусід, багаторічний кандидат в члени КПРС. В члени партії його не переводили бо пиячив постійно, лишень тримали в кандидатах для кількості партійних в селі.
— Там всім, хто колядував, по 10 діб дають, є міліція з району. Я сказав, що ти партійний, а партійних не сажають. Мене, як партійного, відпустили, ще й гранчак налили, щоб голова не боліла.
В сільраду я таки зайшов. Інструктор з райкому сказав, що про мої хуліганські дії по побиттю представника влади повідомлять в політвідділ по місці служби. Я не дослухав і вийшов. Капітан міліції з сусіднього села порадив в коридорі їхати на службу, бо тут роздують справу ще більше. Я так і зробив. За службу я не боявся, мічмана з служби можна було в ті часи звільнити лише у випадку, коли він гіркий п’яниця. Боявся іншого, щоби не написали донос в інститут. Звідти би виключили негайно, тому через добу я був уже у львівському аеропорту.
Пройшло тижнів два. Я прибув на службі в Поті і заступив на бойове чергування. Раптом черговий дивізіону повідомив, що після обіду мене викликає начальник політвідділу. Замполіт дивізіону сполошився:
— Що натворив підчас бойового чергування?
— Та нічого, я ж два тижні дальше пристані не ходив.
Перед кабінетом начпо пропагандист шепнув мені на вухо, що на мене прийшла серйозна жалоба. Будуть проблеми, добавив співчутливо.
В кабінеті начальника політвідділу сиділи начальник оргмобвідділу штабу бригади та замполіт навчального центру, обидва члени партійної комісії, нерозлучна трійця, як ми їх називали. Мені стало легше, бо замполіт все намагався мене оженити на племінниці своєї жінки, тож не може „завалювати” перспективного зятя.
Переступивши поріг я взявся доповідати по всіх канонах статуту.
— Скажи, мічман, обірвав мій рапорт начпо. Ми тебе чого вчимо?
— Що партія є „ум, честь і”...
— Який ум, яка честь?, — звів брови до кучі начпо. А про твою совість я мовчу, її ще перевірити треба. Ми вчимо тебе, підвищив голос, любити і захищати радянську владу. А ти, замість того, щоб студіювати марксистсько-ленінську філософію та науковий комунізм в інституті чим займався на сесії, а? І подав мені листа з району.
З листа виходило, що я у відпустці низько принизив честь члена КПРС, не лише організував колядування в селі а й співав націоналістичні колядки, напився, розігнав сільський штаб по боротьбі з пережитками минулого, навів наклеп на Каменяра і побив депутата, комуніста – передового тваринника району.
— Ну, що скажеш?, — примружився начпо. Та в твоїй Західній Україні і так радянської влади нема ніякої а ти взявся розганяти її заростки? Ми тебе до Львова для чого посилали, владу розганяти, націоналістичні пісні співати?
— А що таке коляда?, — подав голос начальник оргмобвідділу.
— А це ми сьогодні перевіримо, — сказав начпо. І до мене:
— В сьомій годині вечора, бляха муха, у столовій воєнторга. Колядувати будеш. Зрозумів?
— Саме так, — витягнувся я.
— Іди, салага, і гляди мені. Слухати будуть члени парткомісії, там і рішення приймемо.
Я подався до Вахтанга, начальника воєнторгівської столової, якому часто виділяв матросів на різні роботи: виручай, батоно, тепер мене бо горю як маяк в темну ніч.
— Генецвалє, не хвилюйся, засміявся Вахтанг. — Коляда говоріш? Вай, знаю, знаю, сам во Львовє служил, один раз в самаходє с дєвочкамі колядовал. Вах, хорошо, помню: „На варада стала, какой нє бівал”... Сколько чєловєк будєт, пят говоріш?, сделаєм на дєсят. Вай, коляда! Висшій сорт будєт, нє волнуйса, іді отдихай, придьош колядоват около сємі...
Рівно о сьомій вечора члени парткомісії сіли „за робочі місця”.
— Ну що, салага, розпочав „засідання” начпо, — колядуй чи що? Давай, давай, впєрьод!
Мені нічого не зоставалося, почав колядувати, по куплету з трьох колядок.
— А що, нічого я антирадянського не чую, а бог, та ми всі з богом, — закусуючи перцівку, промовив начоргмобвідділу.
— Так, а сільраду як розганяв, що, від коляди розбіглися, штангіст?, хрумкаючи болгарським маринованим огірцем, спитав замполіт навчального центру.
— Слюшай, какой сєльсовєт, он сам разбєжался калядоват. Там всє колядуют. Сматрі какой мічман маладєц, — кинувся підтримувати мене Вахтанг.
— Ладно, салага, беру оцю бумагу, пиши відповідь. Щоб на ранок була готова, закінчив дискусію начальник політвідділу.
„Засідання” парткомісії закінчилося далеко за північ. А вранці я приніс проект відповіді. Начпо прочитав, скривився:
— Це хто так пише, ти що, хочеш щоб ще в політуправління флоту написали, що ми не приймаємо міри партійного реагування? Напиши так, щоби навіть на твоїй Западенщині стало ясно, що ти після свого підлого вчинку мучишся як Ісус Христос на хресті. Ясно, салага – бритий гусь?
Мені стало ясніше ясного дня. Я переписав листа.
— Оце справді по партійному, як партія вчить, — хитро примружився шеф. Можна і відправляти. Дивись мені, щоб та коляда була остання і ... дуй на корабель, та гляди, салага, щоб служив Вітчизні натхненно.
Я довго не розумів, чому декан на всіх подальших сесіях, завбачивши мене, хитро усміхався і завжди запитував: „Ну що, мічман, ще рвеш якорі-кайдани?”. Лише перед самим випускним вечором секретарка деканату розказала, що декан перехопив і знищив листа з райкому партії з вимогою виключити мене з інституту.
Напевно, декан таки хотів, щоби я таки став лейтенантом.

ПОРТРЕТ ШЕВЧЕНКА.

Я знову у рідному селі. На цей раз прибув у відпустку з Болгарії. Там, у Варні, на заводі „Флотський арсенал” проходив ремонт мій сторожовий корабель „Пантера”. Переступивши пізно вечором поріг рідного дому, застав батька за роботою, обновляв рамку портрета Тараса Шевченка.
— Тату, давайте замінимо портрет. Старий, надірваний, завтра куплю новий, красивий.
— Ні, сину. Буде цей. Бо за його в 1945-у поляки мені мало не зрубали голову. Його з Польщі виселяли разом з нами. Тепер він пам’ять наша сімейна, пам’ять про те, як нас виселяли, і як нас, українців, стріляли, тому міняти його не можна.
Коли сіли за вечерю, батько почав розповідь.
Війна вже закінчувалася. Жили ми тоді в селі Бонарівка під Коросно, в 45-му ці землі відійшли Польщі. Я разом з нашими ґаздами вже повернувся з фронту, де своїми конями і возом возив боєприпаси на передову. В той час селом вже ходили розмови, що нас мають виселяти на Велику Україну. В селі була навіть якась комісія з Києва. Та в це ми не вірили: як то можна лишити рідну землю, свою хату та могили своїх предків. Ми ж там жили споконвічно.
Коли фронт пройшов на Захід, на село з лісів почали нападати польські бойовики, казали що то була якась Армія Крайова. Російська комендатура в Коросно боронити нас не хотіла, мовляв, розбирайтеся з поляками самі.
Одного разу вечором, ми якраз сіли до вечері, почулися біля села стріли, і до нашої хати вдерлися ті лісовики:
— Цо єще тут? Марш за Збруч!
Скинули все з столу додолу, поперевертали баняки, вивернули все в печі. Один з тих збуїв вгледів на стіні великий портрет Шевченка, що висів поряд з образами. Аж почервонів з люті:
— Цо то є? О, матка боска! Гайдамака, здрайця!, кинувся і, зірвавши з стіни портрет, схватив в хоромах сокиру і поніс до довбні, що стояла на подвір’ї біля дровітні. Другий поляк виніс з хати деякі речі і підпалив посеред двору. Я кинувся до першого і по-польськи почав просити не рубати портрет і віддати. Той віддав лише скло, якого в ті повоєнні роки знайти було майже не можливо, а сам портрет порубав сокирою на маленькі, дрібненькі шматочки і кинув до вогню, в якому вже горіли наші речі.
Ще один поляк виніс з другої кімнати інші портрети і образи та кинув їх до ватри:
— Так, хами, буде з вашою хатою, як що не заберетеся з Польщі, кричав.
Я вгледів у вогні цей портрет Шевченка, він був у нас останній, кинувся за ним та витяг з полум’я. Це страшно обурило поляків, почали виривати його з моїх рук і бити. Один замахнувся на мене сокирою. Та вибігла мати, почала благати, наробилося крику, збіглися сусіди, деякі з них, що боронили село з сторони лісу, мали рушниці і поляки відступили. Другим разом обіцяли спалити хату разом з нами і Шевченком.
Так ми зборонили Тараса і його портрет в нашій родині остався, лише надірваним трохи. Через місяців два нас виселили і портрет депортувався разом з нами. То хай залишиться таким яким є. Кобзарю дісталося при житті не менше нашого, ото трафило і його портрету. Така вже доля його й наша, зітхнув батько, і нам пам’ять є, як маємо свого, українського триматися.
Батько, царство йому небесне, давно пішов з життя. А портрет Тараса Шевченка, вирваний ним колись з вогню, тепер моя сімейна реліквія.


РУСЬКІ.

Я закінчив Кронштадську школу мічманів Балтійського флоту і направлявся на службу до Потійської військово-морської бази Чорноморського флоту. Історію країни я знав лише ту, якої мене вчила радянська школа.
Отже, в Росії, на Кубані мене ждала наречена, тож рейсом Ленінград-Краснодар літак швидко доставив мене до столиці кубанського краю. З Краснодару необхідно було дістатися якоїсь станиці Гривенської, яка розкинулася десь біля приазовських плавнів. Мені повезло, з літака зразу ж встиг на автобус. Приїхав на добу раніше, чим обіцяв, тож на автобусній станції мене ніхто не очікував.
Була субота та ще й якесь свято. За мірками українського села, кубанська станиця виявилася досить великою. Як наше селище. Я оглянувся кого б спитати яким чином і в яку сторону мені добиратися за такою ось адресою.
Поряд з автобусною знаходилося похилене кафе покрите комишем. Звідтіля в обнімку вийшли два вже досить веселі козачки. Я звернувся до них за порадою. Говорив російською, Пушкін би позаздрив – як-не як, я знаходився в Росії і демонстрував повагу до її мешканців і історії.
Козаки зупинилися, переглянулися і затим старший вперся в мене поглядом:
— Ти що, москаль?
Мене, вихідця з Західної України, мічмана флоту, що стояв при повному параді з кортиком на боку і з квітами в руках, це образило, у Львові так мене ніхто не називав:
— А ти хто? Я, по-моєму, в Росії зараз.
— А-а-а, — протягнув козак, видно ти з далека приїхав, нашого краю не знаєш. Запам’ятай, це ми, козаки, руські. А за нами, на північ, москалі живуть. Втямив?
— З географією ясно, кажу. Та як добратися скажіть, перейшов я на українську мову.
— О, зрадів козак, наче ти й наш козак. Зараз знайдемо для тебе скакуна.
Мимо проїздив на „Яві” якийсь хлопець. Зупинивши, козаки попросили його доставити мене за вказаною адресою.
Мотоцикл зупинився в тихому провулку.
— Тобі сюда,— вказав мені на хату, що потопала в квітах, молодий козак.
Я відчинив хвіртку і зайшов на подвір’я. Вглиб двору через великий і гарний квітник вела бетонна доріжка, яку підмітала бабуся. Завбачивши мене, запричитала чистою українською, з полтавським акцентом:
— Ой, синку, вибачай, що не зустріли. Ми казали йти зустрічати, та, от неслухняне дівчисько, лозини би їй, сказала, що ти маєш завтра приїхати. Ну, заходь, заходь...
Ввечері зібралися сусіди, накрили стіл під розлогою вишнею. Як почали козаки співати старинні українські козацькі пісні, мені, що вважав себе знавцем української пісні, стало соромно. Не знав жодної.
Оце так, руські, подумав я.

ТРИФОН ЗАРИЗОН.

Моя бойова „Пантера” знаходиться на ремонті в Болгарії на Варненському військовому судноремонтному заводі „Флотський арсенал”. Завод знаходиться в глибині Варненського озера. На протилежному березі знаходиться село Єзерово. А в селі є пошта, куда мені довірено щодня ходити за поштою. Живемо на старезній фінській плавказармі. В Болгарії я вперше.
Зібрався на пошту. Командир корабля нанаєць Жора Бельди стоїть біля трапа і смалить цигарку.
— На пошту зібрався. Ну-ну, йди. Подивимося, що принесеш і, головне, як принесеш – хитро усміхнувся.
Я знизав плечима:
— А що тут складного?
— Та нічого, йди...
Я поспіхом пішов, поки зведений понтонний міст.
Прийшов на пошту, чемно привітався з жінками, працівниками пошти.
— А чого ти нас не вітаєш з святом?
— Яким?
— А, не знаєш? – витягає завідувачка з під стола величезну пляшку ракії. Зараз будемо роз’яснювати. Нині у нас Трифона заризона. Офіційно це день обрізання винограду але свято це релігійне з старих часів. Всі болгари і всі хто у Болгарії мають випити щось виноградного. Пий, — подає пляшку.
Я віднікуюсь, на службі, мовляв, у формі, не маю права, заборонено нам за кордоном вживати спиртні напої.
— У Болгарії можна. Ми дозволяємо і вимагаємо! Не ображай, руснаку, болгарок і Болгарію, — і замкнула на ключ двері пошти.
Я трошки відпив ракії, подякував, забрав пошту і йду селом. Вулиця метрів триста. Біля кожних воріт викочена бочка з вином і сидить господар, пригощає всіх прохожих. Я, як прийнято у селах, вітаюся.
— О, другарю! Добре дошлі! Заповядай!— і господар наливає вина в дерев’яну кружку об’ємом не менше літра.
— За болгаро-совєтську дружбу! Ти що, не поважаєш нашу дружбу? – аргумент, від якого не відкрутитися.
Прийшлося випити. Іду дальше.
— Заповядай, другарю! – вже кличе його сусід. Такий гість з Союза, моряці, всім братам напишу, — і простягає не менше горнятко.
Я прошу вибачення, не можу фізично більше випити. Дуже поважаю ваше свято та вже п’яний і так, служба є служба, заборонено нам...
— Значить мій сусід кращий болгарин за мене, раз ти його вина випив а мого скуштувати не хочеш. Ображаєш другарю, та всі сусіди від мене відвернуться. Я ж у Вашому Союзі був, отож мусиш випити!
Прийшлося погодитися. І так до слідуючого сусіда. Я з сумом подивився де ж той кінець вулиці? Добратися б до кінця, а там уже можна було б пройти через вугільну пристань до понтона.
До пристані я дійшов. А там стояв пришвартований сухогруз. Біля його трапу — група болгарських моряків з жінками. Вже веселі, святкують! Завбачивши мене, жінки підхватили мене під руки, відняли пошту і з веселим сміхом під вигуки „Трифон заризон” повели в каюткомпанію судна. Свято продовжилося.
Вранці я проснувся в своїй каюті. Черговий по плавказармі сказав, що мене на автомобілі привезли болгари. На другому автомобілі привезли нашу пошту.
Лише тоді мені стала зрозумілою вчорашня хитра усмішка мого командира.

БУЛКА.

Болгарія. Варна. Наші матроси обступили кіоск біля залізничного вокзалу. Хочуть перекусити. Їм прийшлася до смаку маленька булочка, заправлена апетитною жареною ковбаскою.
— Мені, будь ласка, булку.
Молода симпатична продавщиця сміється:
— Булку? Булка то є я, незаміжня дівчина. А це – хлєбчик!

ВОЄННА ПЕНСІЯ.

Сусідом у нас у селі був вуйко Миколай. Його ще називали Кривий. З дитинства мав скалічену ногу, яка була зігнута і викривлена в коліні. Але був він людиною веселої вдачі, любив поговорити і знав багато веселих історій. То ж коли я приїздив у відпустку, він завжди зустрічав мене на своїй лавочці біля воріт.
На цей раз, завбачивши мене у формі, здалека махнув рукою, давай посидимо, поговоримо, давно не бачилися. Я присів біля нього.
— Ото, Мирославе, розпочав сусід, я люблю файне військо. А моряки, то є гонорові воєнні! То тобі не кавалерія коням хвоста крутити чи кірзова піхота. За старої Польщі, нас, українців, на море – ні, ні, ні в якому разі. Як не просися. Я – ото, за німців, в поліцію просився і то не взяли, дали бука і гнали три кілометри.
— ?????.
— Та ти не дивуйся. Такі часи були. Десь в 1942-му прийшла в село німецька команда, щоб прислали людей для поліції. Но в селі була моцна боївка УПА, брат мій старший теж там був. А в поліцію до німців здорові ґазди йти не хочуть, всі в УПА, то ж на боївці вирішили послати до німецької комендатури в Косів мене як кандидата на сільського начальника поліції. Заодно я мав Упівцям німецькі папери передавати. В помічники мені нарадили Грицька з Драгасимова, що мав горб на спині.
Ото запрягли ми коней тай їдемо до Косова. Знайшли комендатуру та й мельдуємося, що хочемо в поліцію. Вийшов до нас німець, офіцер, високий, файний, з канчуком в руці та й каже:
— Ану злазьте з воза і станьте перед мною.
Ну, ми злізли, стали рядочком: один кривий а другий горбатий.
Німець як гаркне:
— Ви що, над Рейхом знущатися надумали, то в селі, щоб послужити фюреру нема більш нікого? — і канчуком нас обох по спині, і канчуком. Я тікати не можу а горбатий сунувся під воза. Дісталося мені за двох. Довго затим з нас сміялися в селі а москалі ще й п’ять років по війні хтіли нам дати.
Помовчавши, Кривий змінив тему:
— Ось слухай, за небіжки Австрії, якщо два сини з родини служили в одному виді війська, ну, в уланах, піхоті чи де інде, то їх татові належала добра пенсія. І в Польщі так було. А вас три, і всі служили не де-небудь а на морі, ото би тоді старий Мамчак мав би яку пенсію. А так, москалі платять йому колгоспну дванадцять рублів на місяць.

ВІЙНА З ТУРКАМИ.

На військовій службі я ніколи не пас задніх. І як моряка мене поважали. Та дорогу в академію кадри політуправління мені закрили наглухо: „Не забувай звідки ти родом”, відверто натякаючи на моє прикарпатське походження. Тоді я надрукував учбову справу, приклав належного листа і відправив поштою в ЦК КПРС. Звідти прийшла телеграма направити мене на заочне навчання в Бакинську вищу партійну школу.
Так я став слухачем ВПШ. Якось після закінчення сесії ми сиділи в партійному гуртожитку і перед розставанням тягнули з друзями-слухачами чарку за успішно здану сесію. Розговорилися, згадали про службу, зайшло за батьків.
— Мій батько теж був підполковник, продовжив розмову кубанець Ігор Рябуха, підполковник з Лєнкоранського гарнізону Закавказького військового округу. В 1949 році отримав орден бойового Червоного прапора за війну з турками.
— ????. Яка, друже, війна з турками? Війна закінчилася в 1945-му, Туреччина ж участі у війні не брала...
— Я й сам не знаю. Батька вже давно нема в живих, але орден є! Виданий в 49-му, бачив сам в орденській книжці.
Це мене зацікавило. І згодом я довідався, що без оголошення війни Туреччині, Закавказький військовий округ, під видом допомоги курдам, робив агресивну спробу на території сусідньої держави створити Радянський Курдистан. Таку собі 16-у республіку у складі СРСР. І це, твердили, стало головною причиною вступу Туреччини до НАТО.

АКТ.

Начальник політвідділу свердлив мене скляним поглядом:
— Ти чим там займаєшся? Контролю в твоєму дивізіоні нема ніякого, підготовка офіцерів запущена. Творять, що хочуть. Мене на зборах начальників політвідділів Член військової ради вишикував як молодого матроса, і все із-за твоєї безвідповідальності.
— Не розумію, в чім справа?
— А, ти ще й не розумієш! На, читай, порадуйся за своїх безграмотних підлеглих, ось чому ти їх навчив. Для мене доповіді нема, лейтенанти доповідають прямо в пролітуправління флоту. Це в тебе така школа молодих офіцерів? – прищурився начпо і подав мені листочок паперу.
Читаю. Акт знищення культурно — просвітницького майна. Акт склав, підписав і сам же й затвердив замполіт малого протичовнового корабля МПК-100 лейтенант Талигін, недавній випускник Київського політучилища. Читаю далі. У зв’язку з тим, що на кораблі відсутні матроси-музиканти, комісія в його особі знищила методом розбивання кувалдою баян "Тульський" і акордеон "Красний партізан", в результаті чого утворилося 14 і 24 кілограми металолому відповідно. Лейтенант пропонує списати майно з обліку.

ВИЩИЙ КЛАС

Мічман Говорухін купив собі мотоцикл. "Вятку". Була вона не новою, але так, мала ще вигляд товарний. Мічман, єдиний власник мотоцикла в дивізіоні, з гордим видом в обідню перерву і вечорами, газуючи на всю потужність двигуна, катався пристанню, демонструючи всім своє уміння водити машину. Його мотоциклетні раллі і гуркіт мотора порядком набридли всім в дивізіоні.
Була субота, парко-господарський день на кораблях. Мічман знову появився з мотоциклом на пристані. Підкотив до рубки чергового і різко загальмував.
— Ну як? – спитав присутніх.
— А ніяк, — відповів дивізіонний штурман. Їздити ти все одно не вмієш.
— Як то?
— А то. От якщо розженешся і затормошиш точно біля самого обрізу пристані, — хитро примружився штурман, — то тоді я повірю, що ти чогось та вмієш. А так, як ти їздиш на цьому велосипеді… так кожний хлопчисько зуміє.
— Ара проблєм, — мічман взявся вивчати грузинську мову. Продемонструємо вищий клас! Але треба трохи потренуватися.
— Добро тобі тренуватись до обіду. Бо інакше їздити тут більше не будеш.
Говорухін намалював крейдою на пристані лінію і взявся тренуватися. Спочатку нічого не виходило, мотоцикл вперто проскакував лінію і переднє колесо його "Вятки" ніяк не хотіло зупинятися перед білою лінією.
Та ближче до обіду експеримент став виходити. Коли мотоцикл тричі поспіль з розгону, гальмуючи, зупинився перед білою рискою на асфальті, Говорухін голосно доповів:
— Я готовий! Приймайте залік свого комсомольського секретаря!
Оголосили "Великий збір". Всі вийшли подивитися на циркове представлення комсомольського секретаря дивізіону.
Говорухін від'їхав метрів п’ятдесят від пристані. Розігнався. Різко заскрипіли гальма мотоцикла і… комсомольський секретар з усього ходу разом з своїм мотоциклом шубовснув з пристані у воду під борт плавказарми.
На воді осталася плавати лише його мічманка, військовий флотський кашкет.
Весь дивізіон взявся за животи від сміху.
— Людина за бортом! Шлюпку за борт! – не до сміху було лише командиру дивізіону.
Мічман винирнув, його витягли з води. На другий день водолази дістали його "Вятку". Та більше Говорухін на службу мотоциклом не приїжджав. Говорив, що продав свого залізного коня.


В ПОЛІГОНІ.

Ми в морському полігоні бойової підготовки. Десь на траверзі Батумі, майже під турецькою границею. В корабельні ВЦУЗи видно прибережні турецькі села.
Навчання залікові, підсумовують бойову підготовку за всю зиму. Відпрацьовуємо протичовнові задачі. Завдання: знайти, атакувати і умовно знищити підводного противника. Підводний противник – це підводний човен, що прийшов з Севастополя. Командир його гоноровий, до потійців і нашого дивізіону далеко не нових кораблів ставиться з погордою: вам мене не знайти, не те щоби атакувати. Мовляв, мене кращі і найновіші протичовнові кораблі флоту не могли знайти в морській пучині а ваші „старички”... ха-ха, дров і вугілля побільше наберіть в море.
Нас це заділо за живе. Вирішили в морі провчити нахабу.
Наш ПУГ, тобто пошуково-ударну групу кораблів, складали сторожові кораблі „Куниця”, „Ворон” і малий протичовновий корабель МПК-100. Вийшли в район пошуку, отримали доповідь, що човен занурився на робочу глибину. Почали пошук. Проутюжили весь район – нема підводного човна. У морі температурний шар скачка такий, що підкільними гідроакустичними станціями (ГАС) підводного човна не знайти – сховався під ним надійно. Не допомогли і гідроакустичні буї, розкидані в районі пошуку викликаним на підмогу протичовновим літаком Бе-12.
Але і ми не ликом шиті! Вирішили примінити опускаємі ГАС, якими недавно оснастили наші кораблі. На кінець, контакт з підводним човном установлено! Наші кораблі міцно захопили гонорових севастопольських підводників в гідрокліщі і стали супроводжувати, не зважаючи на підводні викрутаси їх командира. Першим атакує МПК-100. Двома торпедами.
Залп правим бортом. Торпеда стрілою вилетіла з апарата, плюхнулася у воду, і пішла на глибину.
— Клас, задоволено сказав комдив. Командир, залп лівим бортом!
— Командиру БЧ-3! Атака підводного човна! Пєлєнг… лівий борт! Залп торпедним апаратом! Товсь! Залп!
З торпедної труби лівого борту спочатку повалив оранжевий дим, в трубі щось загуркотіло, заклекотіло затим поволі до половини висунулася торпеда. Як зупинилася, з труби повалив бурий дим.
Комдив захвилювався і наказав стріляти резервним способом. Для цього, коли не спрацює електричний спосіб стрільби, при торпедному апараті був облаштований так званий „вишибний” патрон, в якого закладався толовий заряд. Але щоб він спрацював, треба було вдарити кувалдою по спеціальному бойку. На такі випадки при торпедному апараті був розписаний матрос і знаходилася кувалда.
В той день там вахту ніс матрос-мінер, здоровенний узбек. По команді з ГКП він вгатив кувалдою бойок в патрон. З торпедного апарата повалив чорно-буро-малиновий дим, торпеда зрушила з місця. Матрос, окутаний димом, перелякався і зі страху, вже не слухаючи команд, з розмаху почав бити кувалдою куди-попало, аж поки майже не сплескав патрон. Диму стало ще більше, але торпеда, крутячи своїми гвинтами в повітрі, таки поволі поповзла і, на кінець, плюхнулася в море під самий борт.
— Ліва машина, стоп!, — боячись, щоб торпеда не попала під гвинт лівого борту, скомандував комдив. Все, командир, пропала торпеда а з нею і гвинти…
Та навчання продовжувалися. З кавказьких гір сповзли величезні чорні хмари, піднявся вітер, море почало хвилюватися. За непогоди атака човна могла зірватися, тож комдив наказав атакувати підводний човен реактивною бомбовою установкою.
Щойно бомбова установка розвернулася на квадрат передбачуваного знаходження підводного човна, як прямо по курсу стрільби корабля з величезної низько висячої над морем хмари... поволі виповзав літак ЯК-40.
У комдива піднялася на волоссі шапка.
— Дробь, дробь стрільба!, — заволав не своїм голосом на все ГКП. Вахтовий офіцер, вліво на борт, курс... Установку РБУ на нуль, розрядити!
Коли відвернули а літак вийшов з небезпечної зони то виявилося, що майже сплив час стрільби. Контакт з підводним човном, звичайно втрачено. Це значило зрив залікового навчання і плану бойової підготовки. Комдив рішуче подивився на море:
— Командиру корабля! Човен в координатах..., атакувати човен реактивною глибинною бомбою. Час пішов!
Реактивна бомбова установка з свистом розвернулася на заданий градус, піднялася на кут атаки і з ревом випустила реактивну бомбу.
— Все, дроб! Ідемо шукати торпеди.
Як не дивно, але обидві торпеди знайшли досить швидко. І першим на водній поверхні їх замітив торпедист матрос-узбек.
Повертаємося в базу. Настрій не веселий. І звідкіля той ЯК-40 взявся? В графіку польотів він не значився, маршрутів польотів цивільної авіації в цьому районі немає. До того, ще отримали відсирілий „вишибний” патрон в торпедному апараті... По всьому видно, провчити севастопольських підводників не вдасться. Добре, що хоч торпеди не втратили.
Кораблі зайшли по черзі в базу. Офіцери зібралися в дивізіонній рубці. На стінах розвісили карти маневрування і стрільб для розбору навчань. Під’їхав командир бригади. Чекаємо на підводного човна.
А ось і човен поволі заходить в порт. Дивимося на нього як на настояного противника. Та коли командир-підводник підійшов до нашої рубки, жартома підняв вгору обидві руки:
— Здаюсь! Десять років командую човном, але такого випадку в мене ще не було, щоб по мені за один вихід і торпедою і бомбою прямо по корпусу! Як бомба хлопнула над човном, у мене у відсіках аж ліхтарі погасли! Молодці, визнаю перемогу і беру свої слова назад, — і потиснув руку кожному з нас.
Розбір стрільб показав, що бомба прямо вцілила в човен а до того його атакувала якраз та торпеда, що диміла мов папіроса „Біломорканалу”. А та, перша, виявилося, на човна не навелася і пройшла стороною.
Комдив викликав матроса-узбека. Той підійшов, винувато опустивши голову.
— Ось, що, дружок! 10 діб оголошую тобі відпустки за стрільбу, а ще 10 за те, що знайшов торпеди. Начальник штабу, оформіть наказом. І до матроса:
— Завтра щоб убув додому, у свою Фергану, — і усміхнувся, ясно?

БЕРЕГОВА "ВОСЬМЬОРОЧКА".

Генсеком став Михайло Горбачов. В державі розпочалася широка боротьба з п’янством. Особливо запекло вона велася у Збройних силах.
Одного разу ми отримали незвичайне завдання: направити корабель в Туапсе, там на ювілей Всеросійського піонерського лагера „Орльонок” маємо дати артилерійський салют. В ті застійні часи уяви про теперішні салютні машини чи феєрверки ніхто не мав. Салюти палили з армійських гаубиць або з корабельних гармат головного калібру. Ми мали провести салют всіма своїми трьома своїми 100-міліметровими гарматами, дати аж 75 залпів. З штабу флота попередили, буде повно партійного начальства з Москви, тож дивіться там...
Для салюту направили сторожовий корабель „Куниця”, який очолив командир сусіднього корабля.. Я з начальником штабу дивізіону – відповідальні.
Прийшли, стали на якір в невеликій живописній бухточці, на березі якої знаходився піонерлагер. Нам спустили план роботи: за три дні на кораблі прийняти екскурсію півтори тисячі дітей, щоденно виділяти по 15 матросів для постійної участі в заходах на березі та двічі дати салюти.
Заходи ми відпрацювали нормально, за що отримали подяку з Москви і Севастополя. Тож вечором третього дня планували повернутися в свою базу.
Та генеральному директорові піонерлагера забажалося, щоб корабель знаходився ще кілька днів, до повного закінчення всіх заходів. Не довго думаючи, подзвонив в Головне політуправління армії і флоту в Москву і звідти через флот прийшло розпорядження залишити нас у розпорядженні гендиректора.
Ми в „Орльонку” відпрацювали весь план. Керівництво і дітвора були щасливі і задоволені, особливо фігуристі піонервожаті, яким припали до серця наші лейтенанти. Як подяку за нашу роботу гендиректор надумав дати прощальний банкет, і попросив прислати обов’язково командира корабля, який всі дні постійно знаходився на борту корабля.
— Санич, запропонував командиру. Очоль захід та подивись за начштабу, бо він щось слабкий на гранчак. Заодно віддихни перед переходом в Поті, ти ж весь час просидів на борту, провітрись. Я з механіком до 23.00 корабель до походу приготую.
Сан Санич погодився, я остався старшим на кораблі. І зробив помилку.
Рівно в 11-00 до борту прибув катер з корабельними матросами і офіцерами. Не було тільки начальника штабу дивізіону, командира корабля і двох офіцерів штабу. Командир БЧ-2 доповів, що вони затримуються на пів години і прибудуть.
Оперативний флоту запитує, чого не виходимо по плану. Я ж не можу доповісти, що старший на поході п’є горілку з гендиректором на березі, тому видумую, що потекла трубка в котлі, за пів години впораємося. Пройшло ще пів години, я знову доповідаю, що затримуємося, бо потік сальнік на валолінії. Оперативними по флоту чергували досвідчені свого часу командири кораблів, тож провести їх так просто було майже неможливо. Почалися погрози доповісти командувачу.
Я роздумую яким чином доставити на борт загулявших офіцерів. Хтось з матросів доповів, що вони всі знаходяться на прогулочнім катері, який свого часу маршал Устінов подарував піонерлагеру. Я вийшов на зв’язок з катером і капітан підтвердив, що вони дійсно там. З трудом викликав на зв’язок начальника штабу. Аж в трубку дихнуло перегаром – йому було вже все рівно. Спочатку начштабу заартачився, тут, я, мовляв, командую і переношу вихід на добу, та коли я пригрозив йому зірвати його вступ до академії, через 20 хвилин разом з командиром корабля катер доставив їх на корабель. Не було лише двох офіцерів штабу, які, ясна річ, десь гуляли з піонервожатими.
— Андрійович, вибач, спотикався язиком і на ногах начальник штабу, більше такого не повториться. Його ледве витягли з катера на корабель і тут же відправили в каюту спати. Але командир корабля Сан Санич глядівся досить непогано і звично.
— Як справи, Андрійович?, ступивши на борт, задоволено розпушив свої пишні вуса. Ну вибачай, вибачай, з директором не могли розстатися. Все нормуленько. Можемо йти?
— Так, кажу, давно пора. В котлах не осталося більше трубок, всі заклепав, поки ви там з піонервожатими хороводи водили. Оперативний флотом метає в наш борт вже громи і блискавки.
— Ладно, вийдемо і успокоїться, і віддав наказ вибирати якір.
Громихнув якірний ланцюг і ми взяли курс у відкрите море. Ми з командиром і корабельним замполітом на ГКП. Вийшли на рейс Туапсе. Там стояли на якорях з десяток цивільних суден. Сан Санич закурив цигарку, оглянув нічний берег, задумався а затим наказав викликати до себе старшину команди артилеристів. Коли мічман прибув, спитав скільки снарядів осталося в ящиках.
— Вісім, товариш командир.
— Добре, і відпустив мічмана.
Через кілька хвилин до мене:
— Зараз „восьмьорочку” виконаю.
Я подумав, що Санич жартує, пропонуючи по нічному місті виконати берегову стрільбу бойовими фугасами, кожний з яких здатний розвалити будинок.
— Перестань, Санич. Я такі жарти не розумію і жартувати не бажаю. Вийди з рейду, чого пхаєшся на якірну стоянку.
— Та пішов ти на... Тут я командую. І дальше вже серйозно:
— Вахтовий офіцер! Учбова тривога! Командиру БЧ-2, приготуватися до берегової стрільби. Зашевелилися на станках гармати.
Лише тепер стало помітно, що командира починає від випитого „вести”. Як старший начальник я попросив корабельного замполіта по-доброму забрати командира в каюту а вахтовому офіцеру накази Санича не виконувати.
— Та пішов ти..., накинувся Санич на замполіта, той хутко зник з ГКП.
Тоді я наказав двом старшинам відправити командира в каюту, оголосив, що вступив в командування кораблем і відмінив всі раніше подані команди. На всякий випадок наказав ящики з снарядами занести в погреба і опечатати моєю печаткою.
Вранці ми вийшли на рейд Зугдіді. Там мали провести з наукою тренування по зв’язку. Офіцери штабу бригади вимагали прибуття на береговий пост начальника штабу і командира корабля. Я спустився в каюту начальника штабу. Той вже знав про подію, сидів на ліжку весь в соплях, йому хтось з корабельних офіцерів вже розказав про маневри на рейді Туапсе:
— Андрійович, не губи. Прости, сам не знаю як так сталося. Та я, Та я...
— Ладно, витри соплі, приведи себе в порядок, пий чай і на берег.
Зайшов розбудити Сан Санича. Той встав і до мене:
— Де ми зараз? Пам’ятаю лише, що підійшли до Туапсе...
— Ну, Санич, крутий ти командир. Хотів любиму „восьмьорочку” по сонному Туапсе зіграти?
— ????.
— Так, так. Мені прийшлося силою тебе в каюту відправити, ти вже гармати розвертав. Та як голова твоя дісталася подушки заснув богатирем. Як себе почуваєш?
— От що, ти замкомдіва. Начальник мій. Командиру такі речі не прощають. Роби як знаєш, я не ображусь. Не проявиш партійної принциповості закладе хтось інший, полетиш разом зі мною вже за безпринципність. Я для себе висновки зроблю, вважай вже зробив.
З наукою ми відпрацювали всі елементи їх плану успішно і пішли до Поті. По дорозі я оперативно на партійних зборах організував нашим героям усні партійні догани за вживання спиртних напоїв і порушення безалкогольного курсу партії, про що і доповів начальнику політвідділу.
— Ну ти й принциповий, задоволено сказав начпо. Навіть не став чекати заходу в базу. Ну міг доповісти, може й бесідою можна було обійтися. Це ж начальник штабу дивізіону і командир корабля, відповідальні люди. Фуршет – то організував член ЦК ВЛКСМ. А він знає, що робить!
Начпо тут же доповів на флот про свою безкомпромісну позицію по боротьбі з п’янством.
Та про дійсну причину покарання в бригаді так ніхто і не узнав. Затим служба нас розвела. Проводжаючи начпо до нового місця служби, він спитав мене:
— Скажи, а було таке, про що ти мені не доповів? Я йому розказав про салюти в Туапсе. Начпо відкрив рота і, помовчавши якийсь час, промовив:
— Ну ти й взяв на себе відповідальність. Я би такої не взяв. Але то були б мої останні дні начальника політвідділу і ніколи б я не отримав посади 1 рангу. Дослужував би десь в Донузлаві чи Ізмаїлі. Ну що, дякую, що не доповів.
Пройшов час. Ми вже розділили флот. Я у Військово-Морських силах України. Санич командує чимось в Новоросійську на російському флоті. Звільняючись в запас, приїхав до Севастополя оформлювати особову справу. Знайшов мене, запросив до кафе.
— Знаєш, Андрійович, хоч ми зараз на різних флотах у різних державах, я тобі хочу подякувати за спільну службу, за те, що ти був не просто замполітом а справжнім моряком, вмів взяти відповідальність на себе, коли того було треба. Та що не дав мені впасти лицем в багно та не віддав на розправу політвідділу. І не лише мене. Я звільняюсь в запас командиром і чесним офіцером. Спасибі, друже, приїжджай в Новоросійськ, завжди буду радий бачити.


ШЛАНГ.

В радянські часи звільнитися в запас офіцеру чи мічману було справжньою проблемою. Треба було стати хронічним п’яницею, урвиголовою, загубити ключі від розуму, не мати в голові клепки, втратити лій під чуприною, отоді кадрові органи брали подання до розгляду.
Ось, наприклад, на сторожовому кораблі „Пантера” мічман Мазепа літав з Поті на кіносеанси до Севастополя, тижнями їздив до дівчат в Тбілісі, влаштовував дебоші в ресторанах – не звільняли. Аж коли випив і в присутності комбрига не порубав сокирою швартові канати кораблям, викрикуючи при цьому „Пливи, залізяка хрєнова”, лише тоді звільнили в запас.
З офіцерами було ще складніше, бо більшість з них обов’язково була партійна. По кожному треба було доповідати главкому і в ЦК. А на це і не кожний комфлотом зважувався: як це так, комуніст і не хоче захищати соціалістичну батьківщину!
Наша бригада готувалася до командно-штабних навчань. Починатися вони мали з строєного огляду, проводити який мав сам командувач флотом адмірал Ховрін. Комфлотом був знаменитим грубістю і матюками. Розказували, що він якось вишикував якесь управління штабу флотом і почав крити матюками прямо перед строєм. Член Військової ради, присутній при цьому, зауважив:
— Так в строю жінки. Як можна...
— Так вони допущені, не моргнув оком комфлотом.
Екіпажі кораблів вишикувалися на пристані. В бригаді у нас був один офіцер, який ніяк не міг добитися звільнення в запас. Тож поставили у стрій і його. Комфлотом обходив шеренги моряків. Поступила команда „Шкарпетки до огляду!”. Ми всі дружно виставили праву ногу вперед. Раптом комфлотом вгледів, що в одного капітан-лейтенанта не чорна а червона шкарпетка. Рвучко підійшов до нього.
— Ти що, мать твою..., — та не успів закінчити адмірал, бо офіцер перемінив ногу, яка була одіта вже у чорну шкарпетку.
— Та ви не хвилюйтесь, товаришу адмірал. У мене є і чорна шкарпетка.
— Це що за нахабство?, — звернувся командувач до командира бригади.
— Та звільнитися в запас хоче, не бажає служити.
— Так, на гауптвахту посадити. І відправте на бойову службу, там походить і без шкарпеток, зробив висновок адмірал і на цім огляд завершив.
Після гауптвахти офіцера перевели на корабель, що готувався в Середземне море на бойову службу.
В ті часи на бойову службу кораблі проводжали з Мінної пристані Севастополя. Проводили особисто командувач з усією військовою радою флоту. Так було і на цей раз.
Екіпаж вишикували на юті в парадній формі одягу. Командир віддав рапорт командувачу. Заграли гімн і розпочали обов’язковий в таких випадках урочистий мітинг. І тут посеред піднесених виступів і клятв підготовлених зарані виступаючих якнайкраще виконати в морі рішення партійного з’їзду і завдання уряду, з заднього ряду строю вискочив капітан-лейтенант в розстебнутій парадній тужурці на голе тіло, в шортах та в корабельних тапочках на босу ногу і подався навприсядки танцювати гопака навколо кормового шпиля, голосно виспівуючи при цьому: „А я шланг, а я шланг”.
Командувач побагровів:
— Негайно звільнити в запас!
До вечора офіцер був звільнений в запас.

МОСКОВСЬКІ ТРИВОГИ.

Колись в Потійському гарнізоні радянського Чорноморського флоту знаходився навчальний центр, в якому готували іноземні екіпажі на кораблі, які СРСР продавав іноземним державам. Навчалися там моряки з Індії, НДР, Ефіопії, В’єтнаму, Куби та інших країн світу. Нашому дивізіону, який не мав відношення до навчального центру, останнім часом стали ставити завдання проводити здачу іноземних кораблів і морську практику їх екіпажів.
На цей раз у нашому дивізіоні стояв малий протичовновий корабель з лівійським екіпажем. Екіпаж той був слабо дисциплінований, пиячив регулярно і постійно мав проблеми у відношеннях з місцевими мешканцями.
В ту неділю наступив мусульманський рамадан. Я старший в своєму дивізіоні. Ліванці в обід гурбою, майже сотня чоловік, посунули в місто. Подивлюся, думаю, коли і якими повернуться.
Через години чотири дзвонить оперативний черговий бригади:
— Треба в місто швидко виділити чоловік 20 матросів і розняти лівійців з грузинами. В центрі на площі вже б’ються.
Через півгодини чергова вимога виділити ще двадцять а за годину командир бригади особисто наказав виділити ще 100 матросів зі зброєю. Без письмового наказу я зброю не видав, але людей відправив. Затим викликав старшого на борту лівійського старпома і теж відправив його успокоювати свій бушуючий в місті екіпаж.
Години через дві перед КПП бригади появилася колона лівійців, оточена з усіх сторін моїми матросами. Позаду, теж відрізана матросами, йшла гурба розгарячених грузинів, які намагалися достати лівійців.
Лівійські матроси мали досить жалюгідний вид. Обідрані, побиті, в багатьох лице було в крові, других вели під руки, бо ті ледве пересували ногами.
Відправили всіх на корабель. Затим на пристань приїхав начальник політвідділу нашої бригади. Вітрове скло його УАЗика розтрощене, сорочка в крові, голова розбита. Начпо сунувся було розбороняти бійку і отримав колом по голові. Навіть і не знав, хто вдарив: чи-то лівійці, чи грузини.
Вранці слідуючого дня в його кабінеті роздався телефонний дзвінок. З Москви дзвонив начальник політичного управління ВМФ СРСР адмірал Медвєдєв.
— Что у вас там случілось, товаріщ Сітков?
— Лівійці мусульмани, товаришу адмірал. Вчора почався їх рамадан і лівійський...
— Какой рамадан? Какой, спра-ші-ва-ю, ра-ма-дан? Оні всю жізнь богу молятся. Ви нє владєєтє сі-ту-а-ці-єй.
Начальник політвідділу втратив дар мови. А з трубки неслося:
— Нє трєвожьтє Москву, нє трєвожьтє Москву, таваріщ Сітков!

АРИК І МОРЕ.

Ми на бойовім чергуванні вже четвертий тиждень, хоч за наказом заступали на два. Просто нема кому нас змінити, остальні кораблі дивізіону не в строю. Дурнішої служби придумати було важко, якщо і можливо. Чергування називалося корабельним протичовновим дозором або в простонародді – точкою КПЛД. На чергування нам ставилася бойова задача: виявити і знищити підводного противника.
Але от незадача. Корабель стояв на якорі 30 кабельтів від берега і під його кілем була глибина всього 10-16 метрів. Тож, скажіть на милість, який підводний човен може в підводному стані пройти на такій глибині, та й ще й не заміченим? Але вахту несли і військовий прокурор суворо контролював стан бойової готовності корабля.
Отак і стоїмо на якорі, мусимо стояти проти можливої сваволі підлого імперіалістичного підводного противника. Неділя. Мене обступили матроси, літо минає а ми служимо на флоті і ні разу не купалися.
— Добре, кажу, зараз організуємо купання.
Оголосив великий збір вільних від вахти для купання.
— Хто не вміє плавати, крок вперед.
Ніхто не виходить. Не може бути, думаю, щоб серед 200 чоловік не було таких, що не вміють плавати. Пояснюю, що купатися будуть всі але ті, хто не вміє плавати, будуть купатися в рятувальних жилетах, прив’язаних до корабля. Вийшло з строю двоє.
Ми спустили два трапи за борт. Вишикували по десятках всіх бажаючих купатися. Біля кожного трапу стояв корабельний лікар з двома плавцями — перевірених морем старшин. Вони мали купатися останніми.
Перша десятка вже на борту, друга в воду! Дивлюся, а в прозорій воді один з молодих матросів якось не природно, навіть смішно плаває. Нирне, махає руками і ногами в сторону, винирне, хватне повітря і знову занурюється. На третій раз винирнув доволі важкувато.
— По-моєму, треба вже його тягнути на борт, кажу лікарю.
— То він так по-узбецьки плаває. Думає, що в арику купається, сміється той.
Та мені не до сміху і я посилаю за матросом чергових плавців. Ті скочили в воду прямо з борта корабля. Успіли вчасно, бо матрос вже прямо захлинався на глибині.
— То чого ж ти не признався, що плавати не вмієш?, — питаю коли той трохи оговтався після купання.
— Я дома арик перепливав.
Ми всі дружно засміялися, оділи на матроса рятувальний жилет і на довгій мотузці закинули його у воду.

ВИСОКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Був лютий місяць. В морі розігрався шестибальний шторм. Шторм застав сторожовий корабель СКР-40 в морі. Сторожовик заходив в порт Поті аварійно, палива на судноремонтному заводі в Феодосії кораблю видали рівно до Поті.
Вже досягши мола, корабель піймав у лівий борт штормову хвилю. Удар морської стихії був настільки потужним, що морська хвиля підняла бойовий корабель як дерев'яну щіпку і викинула на берег. Через кілька годин корабель надійно був засипаний піском по саму ватерлінію близько 20 метрів. Постраждалих не було. Старпома одна хвиля викинула за борт та друга повернула його на корабель цілим і неушкодженим.
Про ЧП політвідділівці доповіли телефоном начальнику політвідділу бригади, який на той час знаходився у відпустці у Білорусії. Він негайно прибув на місце служби.
В бригаді вже працювала флотська комісія, яка виясняла причини навігаційної аварії.
— Вас що, визвали з відпустки, — спитали по прибуттю начальника політвідділу.
— Ні, я самостійно повернувся. Я ж високовідповідальна посадова особа.
Наказом командувача флотом начальника політвідділу бригади за навігаційну аварію корабля попередили про неповну посадову відповідність.

Далі