Мирослав МАМЧАК
ОЙ БУЛО НА ФЛОТІ, БУЛО…

СЕВАСТОПОЛЬ
2008

КОТЕЛЬНИЙ ЧЕМПІОН

Це зараз у нас кораблі громихають дизелями. Раніше, в часи покійного Союзу, більшість кораблів були паро-силовими. І морями ходили безшумно. Заправлялись не соляркою а флотським мазутом. І головними механіками на кораблі були не дизелісти а машиністи котельні. Ті, котрі обслуговували корабельні котли.
Коли паро-силові кораблі розпочинали приготування до походу, з димової труби валив чорний густий дим. У більшості до тих пір, поки не розігріють котли. Та на нашому сторожовому кораблі "Куниця" було інакше. Наш корабель не димів а пускав з труби чорні димові кільця. Як досвідчений курильщик.
Таку вахту на котлах і так диміти міг лише наш котельний чемпіон старшина 1 статті Степан Нехрюка. На його вахті корабельна димова труба синхронно випускала одне кільце за другим, які пливли над бухтою і викликали страшенне задоволення командира корабля і чорну зависть командирів інших кораблів бригади. Ніхто не зміг зрівнятися в майстерності з Нехрюкою. А Нехрюка-чемпіон стали звати його після того, як "Куниця" гордо пройшлася головної бухтою Севастополя, пахкаючи на ходу димовими кільцями на виду всього штабу флоту. Крейсери так не вміли!

ПРОПАВ ЯКІР

Стоїмо на севастопольському зовнішньому рейді. Чекаємо "добро" на захід в базу. Боцман порається на баці, готовлячи своє господарство до швартування. Приспустив правий якір.
— До заходу в базу готовий, — доповів на ГКП. Командир задоволено кивнув головою.
Поряд з командиром стоїть його старпом.
— Пам'ятаєте, товариш командир, — почав пригадувати минуле капітан-лейтенант, — як на бойовій службі у Середземному морі ставали на якір у точці стоянки? Віддати якір! І віддали, і поклали разом з якірним ланцюгом на глибину два кілометри. Потім всю службу ходили з дерев'яним…
Боцман заглянув за борт і з розпачем на ГКП:
— Якоря нема! Обірвався верклюг! Один якірний ланцюг висить, утопили якір!
Командир люто глянув на старпома:
— Накаркав, негідник! Роби, що хочеш, а щоб з правого борту якір мені висів!

СЕКС ПО-ФЛОТСЬКИ

Сторожовий корабель «Куниця» несе бойову службу в Середземному морі. Стоїмо у точці якірної стоянки. Повний штиль. Недалеко видніється зелений острів. Курортна зона там, на фоні тропічної зелені проглядаються симпатичні білі корпуси особняків і туристичних баз. До острова то і діло підходять і відходять невеличкі білі пасажирські судна та розкішні яхти. Сонце підганяє градусник під верхню позначку, літо, море, красота…
Та все це не для захисників соціалістичної Вітчизни. Нам туда не можна, ми, совєтікус, затягнуті у кітелі на всі ґудзики аж під шию та покриті соленим потом, охороняємо в цім районі моря соціалістичне щастя трудящих від посягань підлих буржуїнів. А ті підлі буржуїни вирішили, що раз нам на острів не можна, то їм можна до нас. На невеличких філігранних яхтах а то і просто на дошці з вітрилом підходять просто під борт корабля. І о боже, що ми бачимо! На яхті сидить молода компанія. А дівчата, а дівчата, подумати лише, без бюзгалтерів там знаходяться. Привітно махають нам загорілими руками і кличуть: «Рашен! Ком цу мір». А ось прямо на корабель на дошці з вітрилом, підгоняєма легким бризом, несеться дівчисько у такій самій формі одягу, якщо такою, звичайно, можна вважати тонюсінькі трусики. Весь екіпаж на верхній палубі, найвинахідливіші дістали біноклі. Замполіт з ГКП, озброївшись російсько-англійським словником-довідником, які в обов’язковому порядку видавалися політуправлінням перед походом, по корабельній трансляції верхньої палуби старається грізно вимовити по англійськи: «Підхід до борту корабля заборонено. Прошу відійти на безпечну дистанцію від військового корабля.» ну і таке інше.
— Серед цих красунь, — переконаний особіст, обов’язково мають бути шпіони. Командир корабля, бачачи, що матроси вже почали забувати про службу, наказав штурману зібрати на ГКП всі біноклі і оголосив учбову тривогу.
Коли корабель озвався ревом ревунів та трелями тривожних дзвінків, всі ті яхти і яхточки миттєво шарахнулись в сторону моря. Дівчата образливо надули губки.
Стоїмо на якорі дальше. Як сонце стало котитися на захід до острова мимо нас став проходити круїзний океанський лайнер. Білосніжний красень. В Чорне море в ті часи такі не заходили. На його кормі був облаштований басейн, в якому купалися симпатичні блондинки, чимало молодих жінок загоряло на лежаках в кормовій частині корабля.
Тут уже не втримався командир.
— Дай-ка бінокль, штурман, треба оцінити цю білопалубну посудину.
Всі офіцери на ГКП теж піднесли до очей біноклі. І замполіт з особістом теж. Розглядали судно хвилин двадцять. Тут раптом радіорубка викликає командира на зв'язок з штабом ескадри.
— Бабники, морські пірати! – гримить голос в трубці начпо ескадри. Ви що собі позволяєте? Де партійна принциповість, ганьбите образ радянського моряка. Вас сюди для чого прислали, голими жінками, сексом займатися, чи… Мать вашу! По поверненні в Союз я вам особисто секс устрою на партійній комісії! Подумати тільки, капітан якогось круїзного лайнера через МЗС подав протест в Москву, що ви йому і його туристкам погрожуєте гарматами. Ви що, негідники, прийшли сюди баб через стволи гармат розглядати чи державу захищати? Знятися з якоря! Відтепер навіть обрис берега до кінця бойової служби для вас буде закритим!
Командир вбіг на ГКП оскаженілим.
— Вахтовий офіцер! – відірвав того від бінокля. Хто дав команду розвертати гармати?
Ми глянули на гарматні палуби. Три гармати головного калібру чітко супроводжували лайнер. Набившись у гарматні башти матроси, не маючи більше біноклів, теж розглядали туристів на лайнері… через оптичні приціли гармат, які мали 24-кратне збільшення. А для повороту кута огляду треба було повертати гармату. З лайнера ж виглядало, що наш корабель цілиться в нього.
До самого кінця бойової служби протягом ще п’яти місяців ми таки дійсно не мали заходів в порти а берег бачили лише на екранах корабельних радарів.

ВИЗВОЛИТЕЛІ

Вперше потрапивши в іноземний порт і побачивши там туристів з Західної Європи ми всі щиро вважали, що віддихати в шикарних готелях та вільно роз’їжджати країнами Європи можуть виключно представники експлуататорів, тобто європейської буржуазії. І яке було наше здивування коли на залізничному вокзалі Варни до нас підійшли оті експлуататори і виявилося, що вони є звичайними робітниками, металургами з ФРН.
— В Болгарії нам не дуже подобається. Ціни високі а сервісу майже немає. То ж їдемо до Югославії а затим, напевно, до Італії чи Франції, — діляться з нами своїми враженнями вже літні робітники.
Ми мовчимо, не розуміємо ситуації: на практиці не сходилася політпідготовка з реальним життям. Виходило, експлуатовані буржуазією мали набагато більше прав і можливостей чим ми, не експлуатовані, «вільні люди вільної країни трудящих». Вони ходили і їздили, куди хотілося, ми ж тільки п’ятірками з обов’язковим «старшим» по зарані визначеному маршруту.
Наших же, радянських туристів, вірніше організовані їх групи, можна було впізнати здалека. Обов’язкова краватка, мішкуваті піджаки з короткими рукавами, такі ж штани і штиблети.
Ото бачимо – ідуть наші, група чоловік двадцять. Радо вітаємося, давно земляків не бачили. Виявилося, передові працівники сільського господарства з Ростовської області.
— Знаєш, — жаліється комбайнер, — німці вчора нас свинями обізвали.
— ????
— Ну, що ми такого зробили? Ну, лузали насіння соняшника, ну, плюнули кілька раз на тротуар… А вони нас, переможців фашистів, свинями?
— Я б його, гада, фріца того, — міцно стиснув і підняв як гирю кулак комбайнер, — я б його як під Сталінградом! Рив би в мене землю. Та от, дожились, не маємо права. Для чого ми Європу звільняли?

СТАТУТ І ОДИНОКА СОСНА.

Стоїмо на траверзі піонерлагера «Артек». Забезпечуємо артилерійськими салютами перебування на піонерському ювілеї Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з великою компанією високого партійного керівництва.
На слідуючий після ювілею день, до борта корабля підходить глісер з двома молоденькими піонервожатими. Просять старшого на борту відпустити з ними командира БЧ-2, якраз чергового по кораблю.
— Розумієте, ось там, — мило усміхаючись, показують на скалу, що ледве видніється на горизонті, — ось на отій скалі росте одинока сосна. Ми хочемо там сфотографуватися з вашим офіцером.
— Так, — потягнув старпом, скалу бачу. Одинока скала – просто чудово, та Корабельний статут – значно краще. Фотографуйтесь отут, на фоні кормової гармати, бо корабельна криця – це вам не одинока тріснута скала і щоб я ваш глісер через п’ять хвилин не бачив.
— А можна з Вами сфотографуватися?
— Можна.
Коли корабель повернувся до місця свого базування, дружина старпома вже отримала поштою фотографію, на якій її старпома обнімали… по пояс оголені вожаті з Артека.

ГАЗЕТА І КІЛ.

Минув майже місяць як ми створили організаційну групу, яка мала збудувати, відродити Україні Військово-Морські сили. Нас офіцерів і мічманів було всього 30 чоловік. Та ще десяток матросів охорони нашого штабу, якщо таким можна було тоді назвати школу прапорщиків військових будівельників. Місцева преса накинулася на нас як голодні пси на кістку. Зрадники, клятвовідступники це ще не найгірші епітети, якими нас щоденно нагороджували севастопольські журналісти. Навколо орггрупи – змова мовчання і інформаційна блокада, чітко управляєма з штабу Чорноморського флоту.
Командувач Військово-Морських сил Борис Кожин зібрав нас на нараду.
— Дальше так продовжуватися не може. Блокаду треба зняти, розірвати і розшматувати. Як під Ленінградом. Севастопольці мають знати, що ми не кучка заговорщиків, якими нас малюють з штабу Чорноморського флоту, а морський щит України. І будуємо ми потужний національний флот, яким Севастополь ще буде гордитися. Маємо довести, що Україна є велика морська держава. Ми вже „Флага Родіни” начиталися. Тепер мають читати те, що ми напишемо. А це значить, ми маємо випустити свою газету. Газета має виходити регулярно, багатотисячним тиражем і тоді ми, бляха муха, покажемо, хто тут господар. Коли появиться у нас така газета в місті „Український флот”, у нас полки зберуться. Це ж як звучить гордо „Український флот!”. Це буде означати, що на зміну Чорноморському прийшов Український флот. Назавжди!
Взагалі-то, раніше, командуючи Кримською військово-морською базою, Борис Кожин завжди був лаконічним і небагатослівним. Проте, ставши командувачем ВМС, став проявляти таке ораторське мистецтво, що склав гідну конкуренцію своєму заступнику, або, як ми поза очі його називали по старому – ЧеВееСом, Анатолію Данілову, відомому на флоті пропагандисту і оратору.
— Де тут Мамчак?, — продовжив командувач. Я піднявся.
— Так, у „Флажку” друкувався, статті писав? Писав. Ось тобі і ставлю завдання випустити газету „Український флот”. Даю два тижні. Не зробиш, посажу на кіл! Врозумів? Так що вперед і з піснею!
Після наради мій товариш майор Сашко Дерновий весело плеснув мене по плечу:
— Ну що, писака, дописався? То я піду заготовляти кіл? Не хвилюйся, я закінчив колись художню школу, тож затешу його гладенько, без заусениць.
— Та йди ти... Краще допоможи справу зробити.
— А я про що? Ти от починаєш спочатку, а я з кінця.
За тиждень я написав декілька статей, знайшов для них авторів, намалював у шкільному зошиті макет майбутньої газети. Показав начальнику штабу Юрію Шалиту. Той одобрив початок роботи. Та де і як зареєструвати газету, де її друкувати і за чиї кошти я не знав.
— Знаєш, — порадив Шалит, ти поїдь у Сімферополь. Там є політучилище і там випускається газета. Ось там і випусти п’ять тисяч екземплярів.
Я поїхав. Знайшов заступника начальника училища з поліграфії і видавництва. Здоровенного полковника в папасі виховував капітан-лейтенант Микола Гук, колишній флотський журналіст, вигнаний з флоту адміралом Касатоновим за агітацію присягати українському народові, а тепер старший офіцер соціально-психологічного управління Міністерства оборони України.
— Я розумію, що революція. Але не може капітан шикувати полковника!, — обурювався полковник в папасі.
Гука я знав. Подивившись мої заготовки, він за обідом повідомив, що газету вже зареєстрував у Києві та що редактором призначений колишній спецкор „Красной звєзди” Юрій Тимощук, якого призивають з запасу. Тож давай, говорить, іди до нього, він вже мав повернутися з Києва і завершуйте справу. Я зрадів, „кіл” мені не світить.
З Тимощуком ми швидко добрали матеріали, а тут генерал Мулява на поміч нам прислав ще і майора Володю Ярцева з львівської окружної газети „Армія України”.
Севастопольська журналістка Галина Авакова зробила макет газети і повезли ми її друкувати у видавництво „Слава Севастополя”. В два тижні ми не вклалися но наприкінці третього, 8 червня, ми спланували випустити газету у світ тиражем 15 тисяч екземплярів. Папір і друк оплачував Тимощук за рахунок своєї невеличкої видавничої фірми.
Та в друкарні появилися проблеми. Тимощук злиться, лякає друкарів львівським бандерівцем, тобто Ярцевим, та ті не дуже собі лякаються, дивляться лише підозріло і справа не рухається, офсет не завантажується.
Пізно ввечері я приїхав до друкарні, по дорозі взяв дві пляшки горілки і вручив робітникам.
— Оце інша справа! Перший номер газети не можна в суху друкувати, повеселішали друкарі. А що, майор справді бандерівець?
— Він зі Львова, гарний хлопець.
За годину весь тираж був надрукований і акуратно розфасований по пачках. Я взяв одну і вранці ми повезли її командувачу.
— Оце дійсно зробили справу, молодці! Гарна газета, розглядаючи гранки радів командувач. Який тираж, де друкували? Стоп! Стоять! А чому тут двічі твоє прізвище? Запам’ятай, Мамчак! У нас не шарашкіна контора а флот! У нас є кому писати. Щоб більше такого не бачив! Врозумів?
Я знову згадав про кіл.
На ранковій нараді, демонструючи офіцерам ще свіжу газету Борис Кожин сказав:
— Раз є газета, флот буде обов’язково.
Перший номер газети „Флот України” розійшовся блискавично. За нею гурбою приходили і військові і цивільні мешканці Севастополя. Так інформаційну блокаду молодого українського флоту було розірвано.

ПРИЗНАЧЕННЯ.

Я випросив коротку відпустку за минулі два роки. Десь на другий тиждень дзвонить мій шеф, начальник відділу пропаганди Костя Іванко:
— Харош на подушці валятися. Завтра вранці тебе чекає командувач.
— А що трапилося?
— Там узнаєш.
На ранок я у кабінеті заступника командувача з виховної роботи Віталія Литвиненка.
— О, здоров був. Вчасно приїхав. Зараз підемо до Безкоровайного.
— А для чого?
— Він тобі сам все розкаже.
Командувач працював над якимись документами. Побачивши нас, звернувся до Литвиненка:
— Для чого ти його привів. Я вже підписав наказ на його призначення.
— Яке призначення?, здивувався я.
— Будеш начальником телерадіоцентру „Бриз”.
— Та я ж бо в телебаченні не тямлю нічого, лише телевізор вмію включити...
Командувач уважно глянув на мене:
— Я теж флотом не командував раніше. Та наказав мені президент і я командую. Тож тобі наказую очолити і створити вкрай нам необхідний телерадіоцентр. Я не знаю, що то таке, але він мусить показувати і говорити. Питання є?
— Є.
— Які?
— А гроші на будівництво є?
Командувач зняв окуляри:
— За гроші кожний збудує. Ще одне питання і я тебе зніму з посади.

КАЦ.

Черговий доповідає, що заходив мій давній товариш по службі, прізвище в нього таке коротке, зараз нагадаю, та він ось оставив записку.
Відкриваю конверт. Капітан-лейтенант Кац просить зустрітися у суботу по указаній ним адресі. Так, дійсно, служив у мене в дивізіоні командиром БЧ на малому протичовновому кораблі такий офіцер. Прийшов з училища. Майстер спорту з боксу. Як його забути, коли мав стільки клопотів з ним. Дітдомовець з Казахстану, напевно, батьки були репресовані з України та сімейної історії він не знав. Важко сходився з людьми, не розумів жартів і був невитриманим. Постійно мав конфлікти з місцевим населенням, із-за чого, щоб не портити кар’єри молодій людині, мені постійно приходилося його „ховати” від начальника політвідділу. Чого би не зустрітися та не згадати спільну службу в Поті?
Та дивувало, що капітан-лейтенант просив зустрітися в... кабінеті начальника фізкультури і спорту Чорноморського флоту, флоту, який вперто не підпорядковувався Києву. Але йду, брала цікавість вже не просто майбутньої зустрічі з колишнім сослуживцем.
Посеред кабінету головного „мускула” дійсно стояв накритий стіл як в ресторані, на дві персони. Стояли два вишколених матроси-вістові з білосніжними салфетками в руках, третій мене ввічливо зустрічає і проводжає в кабінет. З задньої стіни відкриваються двері і звідти, з кімнати віддиху, важно виходить Кац, обнімає мене, запрошує до столу. Круто, думаю, живе капітан-лейтенант. Запитую, як попав у цей кабінет. Говорить, що являється начальником фізкультури і спорту Новоросійської бази, змінив, мовляв, фах.
Випили за зустріч, згадали спільну службу і дивізіонних офіцерів. Правда служили ми разом в одному дивізіоні всього рік, був він молодим лейтенантом-випускником училища, тож і згадувати багато спільного було нічого. Кац мені все підливає і намагається заставити пити по повному гранчаку, сам ухиляється — спортсмен. Я ж знаю, що це не правда. Будучи ще лейтенантом в Поті, у нього не відчувалося великої тяги до спорту. Встаю з-за столу, підхожу до вікна. Бачу, біля входу стоять два патрулі, побачили мене у вікні – заховалися всередину приміщення.
— А патрулі для чого? — дивлячись прямо в очі своєму співбесіднику, твердо запитую. Давай, викладай прямо, фізрук, для чого позвав.
Спортсмен налив собі повну чарку, випив, помовчав трохи, відчувалося, що йому таки важко було розпочати відверту розмову, як-не-як а поганого за спільну службу я йому нічого не зробив.
— Ну, така от справа. Вам пропонується посада в Новоросійську. По-старому, начальника політвідділу бази. Квартиру і машину флот гарантує. У вас батьків вже немає а родичі дружини на Кубані, там поряд живуть.
— Вай, біджо, — по-грузинськи пожартував я. Звідки така обізнаність в моїй біографії? Давай прямо, хто тебе, капітан, уповноважив розкидатися полковничими посадами та квартирами?
— Заступник командувача ЧФ, ваш колишній командир бази.
— З твоїм спорткомітетом ясно. Передай тому, хто тебе послав, що я можу погодитись лише на посаду вашого політадмірала у Севастополі.
Капітан-лейтенант витріщив очі а я весело веду далі:
— Тоді ви в мене присягу Україні приймете за тиждень. А за зустріч дякую. Та скажи тим архаровцям, показав на патрульних внизу, забратися з під’їзду. Я більше пити не буду.
Капітан, відчинивши вікно, розпорядився начальнику патруля направлятися в комендатуру. Я попрощався і вийшов, на душі було не приємно. Капітан мене догнав на сходах, став запевняти, що і йому неприємно ця історія але отримав завдання і мусить його виконувати. Ви праві, — подав ще раз руку. Вам посаду в Новоросійську би дали. Але там же з вами незабаром би і розправилися, вигнали б в запас. Я потиснув капітан-лейтенанту руку. Все таки спільна служба є спільна служба.
Патрулі, виявляється, були для того, щоби у випадку моєї незгоди, напоїти мене і відправити у комендатуру, щоб дискредитувати українського офіцера перед містом як п’яничку.
Заходжу до командувача ВМС віце-адмірала Безкоровайного. Розказую про свою зустріч.
— Оце вже цікаво, ну а ти що? – глянув у вічі адмірал.
— Запропонував їм себе на посаду їхнього ЧеВееСа.
Командувач невесело усміхнувся:
— Знаєш, тобі не першому зробили таку пропозицію. Думаю, що і не останньому. Вибивають з наших рядів найактивніших і найпідготовленіших. Два наших офіцери штабу повірили і повернулися на ЧФ. Один уже в запасі. Отакі-то справи!
Згодом я узнав, що той капітан-лейтенант, мінер і боксер, був офіцером ФСБ.

ГРОМАДСЬКА РОБОТА.

Главком ВМС викликав терміново. Мене як голову севастопольської організації Спілки офіцерів України, Миколу Гука як голову товариства „Просвіта” і кандидата наук з Військово-морського інституту Анатолія Сивака як керівника міського осередку партії „Батьківщина”. В управлінні виховної роботи сказали коротко: буде драти на паски!
Секрету не було. Місцевій владі страшно мішала наявність в місті національно-патріотичних „Просвіти”, „Батьківщини” і СОУ, які не те, що її не підтримували а постійно викривали її антидержавні дії. До того ж, керівниками їх були офіцери ВМС. Тож нажалілися в Київ про політизацію військових а звідти вже задіяли таке популярне в ті часи „телефонне право”.
Главком сидів у кабінеті і по його виду було видно, що його хтось добре „натиснув” зверху.
— Ну що, діячі, — замість привітання сказав адмірал, сідайте. Так ви будете служити чи займатися політикою?
— Ми політикою не займаємося, ми займаємося громадською роботою у межах чинного законодавства після служби і у вихідні дні, — запротестували ми з Гуком.
— Різниця невелика. У вас що, восьмигодинний робочий день як на заводі, ще вихідні дні маєте? — примружив очі адмірал, що не віщувало нам нічого доброго. Ось ви, Гук, замість флотської форми ходите містом у вишитій сорочці. Для морського офіцера це срам. Ваша „Просвіта” у вічній опозиції до влади, пікети ставите, протести пишете. Що маєте багато вільного часу, служба вам раєм здається? А ви, Мамчак, СОУ було вже вмерла у Севастополі а ви їх почали збирати, заяви приймаєте, критикуєте міністра. Що, служба надоїла? Забули, що на військовій службі? А ви, Сивак, кандидат наук, ото отак наукою займаються?
— Ви обмежуєте мої конституційні права, — заявив Сивак. Я не військовий і політичною роботою займаюся поза робочим часом і поза межами військових частин. Я можу оскаржити в суді...
— Та ладно вам. Скажіть, для чого вам ця громадська робота? Я от, наприклад, не займаюся громадською роботою і так дня для служби не хватає. І в громадських організаціях не перебуваю.
— Ні, — заперечив Гук. Ви є членом громадської організації мисливців. Різниця між нашою громадською діяльністю в тому, що ви стріляєте тварин а ми боремося за їх життя.
— ????. Ладно, діячі, ідіть. Тільки глядіть мені!

КУПАННЯ.

Похід завершується. Позаду Середземне море, міжнародні навчання. Рано-вранці „Славутич” вийшов на Севастопольський рейд. Неділя. Сонце вже зранку припікає добряче. Повний штиль. У Севастополі святкують День російського флоту. Зайти в базу можна лише після обіду. Стали в дрейф під Балаклавою і жаримося на сонці.
До командира походу підійшов флагманський механік бригади:
— Пане командире! Чи не організувати нам купання, погода-то яка. Дайте дозвіл, хай народ трохи освіжиться, все рівно до обіду стояти.
— А що, можна. Передай „добро” командиру корабля, хай організує. По статуту!
Радісний механік помчав до командира.
Щойно по корабельній трансляції прозвучала команда „Команді приготуватися до купання!”, бачу в ілюмінатор, як струнке тіло механіка з високого борту „Славутича” дугою плюхнулося у воду. Механік, хизуючись своєю першістю, поплив в сторону від корабля. Та поплив, не розрахувавши сили. Повертаючись назад, морська течія почала зносити його мимо корабля в сторону моря. Догребти до рятівного борту корабля механік, розтрачаючи сили в боротьбі з течією, вже не міг.
— Ей, там на борту, — чую в ілюмінаторі, — круг!, Киньте круг!
На кораблі всі переодіваються, невдаху чують лише ті, в кого віддраєний ілюмінатор. А механіка швидко зносить все далі від корабля. Далі чую з ілюмінатора як механік, витрачаючи останні сили, почав перераховувати всі коліна колінвала і клапани в головних двигунах.
— Людина за бортом! Шлюпку за борт! Трап за борт!, — корабельна радіомережа рознесла по кораблю тривожний наказ комбрига.
Вилітаю на верхню палубу. Мене упередив командир походу. Майнув на бак і, як олімпійський чемпіон, метнув в сторону незадачливого плавця рятівний круг. Докинув. Механік ще двічі змахнув руками, захопив рятівний круг і завмер на ньому.
Шлюпку спустили за борт швидко. В неї горохом посипався шлюпочний розрахунок матросів. Дружно змахнувши веслами, шлюпка взяла курс до механіка, якого вже течія віднесла від корабля на добрих кабельтових два.
Командир походу стоїть біля самого гюйсштока і спостерігає за рятувальною операцією.
— Зараз подивимось, який наш механік моряк, — розмірковує вголос. Боронь боже, першим полізе в шлюпку а не подасть спершу круг. Пощади не буде!
Дивимося і ми. Механік насамперед подав гребцям рятувальний круг а затим свою руку і матроси дружно втягли його в шлюпку.
— Моряк! Настоящий моряк наш механік, — задоволено сказав комбриг. Хоч і мудак, но моряк справжній!
Коли механік винувато підійшов до комбрига той суворо йому прорік:
— Механік! Наперед тобі купатися лише у ванні і то під наглядом жінки! Зрозумів?
І командиру корабля:
— Все! Купання закінчили.

КОРОЛЬ НА РЕЙДІ.

Завтра День Військово-Морських сил України. Кораблі вишикувалися на рейді, на свято має прибути і Президент України Леонід Кучма. Передсвяткова метушня в місті і на флоті. Мені дзвонить оперативний черговий Військово-морських сил:
— Поступила доповідь, що на зовнішній рейд прибула яхта якогось короля. Чи то Арабських Еміратів, чи Болгарії і Греції. В тебе є якась інформація? Осьде Президента треба зустрічати а тут без попередження на голову впав ще якийсь король. Як його зустрічати, де у нас в районі Чорного чи Середземного моря є королі?
— Ну, королі з Еміратів так просто морями не шарять а в Болгарії був цар. Зараз вияснимо, що за яхта і що там на ній за величність знаходиться.
Через хвилин п’ять дзвонить заступник Головнокомандувача ВМС з виховної роботи генерал-майор Анатолій Пахля:
— Преса все має знати. Чи справді в Україні є король Орест чи то перший, чи то другий? Ти такого знаєш? Прибув яхтою, стоїть на рейді, представляється українським королем і вимагає „добро” на вхід в гавань та ще на пристані морвокзалу.
Я засміявся, такого короля, мовляв, знаю особисто. В 1993 році збирав гроші, щоб дати йому змогу повернутися з сином і дочкою з Севастополя до його рідного Львова.
Пахля запросив зайти та докладно розповісти про короля та пов’язані з ним події, що стали вже флотською історією.
А справа була так. В червні 1993 ми в штабі ВМС розвернули роботу по підйому Військово-Морського прапора на фрегаті „Гетьман Сагайдачний”. А напередодні до нас з Львова з дітьми прибув Орест Карелін-Романишин. Він у Львові вважався знавцем української військової символіки, мав персональну виставку військових прапорів у Києві, які виготовляв разом з дружиною. Прибув з сином і маленькою донечкою, з собою привіз прапори для перших українських кораблів. І ще він хотів стати військовим капеланом Українського флоту. Та генерал Мулява не затвердив, хоч Борис Кожин клопотав про його. Ми поселили майбутнього капелана на „Славутичі”, щоб ближче був до моря і флотської служби. На „Славутичі” він навіть дошивав власноруч прапори. А взагалі-то про готель не йшлося, тому що Його світлість граф, як він представлявся, абсолютно був бідний, зовсім не мав грошей. Тому згодом повертали ми графа до його рідного Львова уже у складчину.
Цікавою була і його біографія, яку він за чашкою чаю сам і розказав. Його батько, російський офіцер ЧК Карелін, ловив у лісах Львівщини бандерівців. Мати, львів’янка Романишина, була зв’язковою в УПА. Тож Карелін вислідив Романишину, впіймав і арештував. Поки вів слідство, молодий чекіст по вуха закохався у файну бандерівку і, замість відправити її в мордовські табори, оженився на ній. Від цього шлюбу і народився майбутній король Руси-України Орест I Карелін-Романишин-Русин.
Мати виховувала Ореста в національно-патріотичному дусі, тож майбутній король виріс справжнім патріотом України. В родині матері передавалося через покоління, що вони якби ведуть свій родовід від Данила Галицького, який, як відомо, був руським королем.
Вже в часи горбачовської перебудови Орест зацікавився родоводом. Вияснив, що в іспанській столиці Мадриді мешкає король України, який вважає себе спадкоємцем Данила Галицького. Тож вирішив порозумітися з своїм родичем та поцікавитися на рахунок спадкоємництва престолу.
Врешті, зробив закордонний паспорт і, маючи 20 доларів в кишені, вирушив до Мадрида... пішки через всю Європу. До Мадрида добрався обірваним, голодним і майже босим та оселю короля таки знайшов.
Зустріч відбулася у під’їзді будинку короля. Завбачивши босого обірванця з котомкою за плечима, що, розкинувши руки, намагався обняти Його величність, король... кинувся тікати. Орест за ним. Таки добився квартири і розмови з королем. Коли король зрозумів, що грабувати його не збираються, успокоївся і пустив Ореста до своїх хоромів. Там виникла ще одна проблема. Король не знав української мови а Орест англійської і іспанської. Виручила прислуга короля, яка українською володіла.
Король був уже в літах і не мав наслідників. Тож появі Ореста порадувався, тут же нагородив його титулом графа і згодом видав йому грамоту, що він є наслідником трону короля Руси-України. Повертався додому граф Орест вже в європейському костюмі, без котомки і з доларами в кишені. Звичайно, не пішки.
Незабаром український король в Мадриді помер. Я, пригадував Орест, після смерті короля за монархічними традиціями вичекав шість місяців чи не появиться якийсь новий претендент на королівський титул. Таких не виявилося. Тоді я подав документи до європейського клубу монархів на визнання мене королем Руси-України. І мене визнали! Так я юридично став королем. До речі, гордо повідомив король, ось буде ювілей перебування на троні англійської королеви. Від України запрошення отримав лише я. Я, а не Президент. Бо Президент то є світська влада, пояснював Орест, а королі – то монархічна традиція влади. Я на владу не претендую, клявся король, я ці королівські регалії передав Президенту Кучмі і він їх прийняв. Моя справа національно-патріотичне виховання, бо король уособлює не лише традиції а вікову державність нашого народу і соборність.
— То як нам бути з королем, — зажурився генерал Пахля. Зустрінемо у штабі, завтра ж Президенту нашепчуть, що ми віддаємо перевагу приблудному королю і не шануємо всенародно обраного Президента. Давай, зустрічай свого кореша-короля сам. Тобі можна, ти не командуєш флотом та й як ти любиш батька народу усі знають і уваги на тебе не звернуть. А не зустріти пана Ореста не годиться, він же надавав нам допомогу у скрутний час.
Я з офіцерами „Бризу” накрив стіл в ресторані Морського вокзалу. Його директор допоміг з радістю, бо королі в нього ще не обідали. Чекаємо на короля. Прийшли два офіцери з управління виховної роботи.
Королівська яхта, доволі солідна і дорога, причалила до пристані. На щоглі майорів королівський штандарт. По трапу спустився король з донькою-королевою. Орест був вже не в своєму старенькому костюмі а одітий як справжній король, на стрічці через груди красувалися великі ордени. Поряд ступала охорона з дебелих козаків. А його донечка, яку ми любили носити на руках... Це вже було не те дівчисько, що пустувало на шкафуті „Славутича”. Статна красуня, з широкою стрічкою через груди і королівськими відзнаками-орденами на ній виглядала солідно і вела себе стримано. Ми з королем обнялися як старі знайомі. Я запросив усіх до столу. Побачивши, що нема нікого з командування, король спитав:
— А де адмірали? Налякалися, мабуть, що Кучма скаже завтра? З такими страхами ми збудуємо національний флот...
Та підійшов генерал Пахля, більше, напевно, з цікавості. В короля піднявся настрій. Я представив генералові короля з донькою. Генерал був веселої вдачі, умів завести компанію і скоро за нашим столом дружно лунало веселе „Будьмо” і „Слава королю”.
Король з задоволенням розказував, що яхту йому збудували спонсори у Миколаєві, звідкіля він і прийшов до Севастополя. Недавно, продовжував, до мене приїзджали з Пітера. Пропонували за передачу їм титулу короля мільйон доларів. Та я не погодився, гордо сказав Орест I, король Руси-України має бути українцем і в Україні. Бо інакше Романови матимуть юридичне монархічне право включити Україну звичайною територією в свою імперію. Затим король почав присвоювати титули. Пахлі присвоїв графа зразу. Мені барона. Я скривився.
— Тепер графа жалую. Ти не генерал, тож не можу зразу графа дати, мусиш трохи побути бароном, — пояснив Його величність. При цьому королівна мені мило усміхнулася.
На другий день, коли фрегат „Гетьман Сагайдачний” з Президентом України на борту для морського параду вийшов на зовнішній рейд, за ним пустилася і королівська яхта. Гордо пройшла повз фрегат, приспустивши свій королівський штандарт. Король Руси-України Орест I Карелін-Романишин-Русин на севастопольському рейді вітав Президента України Леоніда Кучму.
Це був поки-що перший і останній прихід короля до Севастополя.

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ І ХРІНОВИНА.

В країні набирала масштаби Помаранчева революція. За інформаційну підтримку кандидата в Президенти України Віктора Ющенка мене відсторонили від посади. Вранці терміново відправили у відпустку без права появлятися в телерадіокомпанії „Бриз”, головним редактором якої я був. Та в обід вже викликають в управління виховної роботи ВМС. Ради моєї особи з Міністерства оборони прибув директор Департаменту гуманітарної і інформаційної політики. Я прийшов.
— Мирославе, тобі треба написати пояснювальну записку як ти докотився до такого.
— До якого такого? Я нічого писати не буду. Що я порушив?
— Та нічого ти не порушив. Але міністр оборони Олександр Кузьмук наказав тебе зняти з посади і звільнити в запас.
Запала гнітюча тишина, директору департаменту і присутньому при розмові заступникові командувача ВМС з виховної роботи стало ніяково від такої ситуації.
— Ладно, порушив мовчанку директор, що ми про сумне, ось давайте про веселіше. Я з Севастополя сьогодні поїду у Вінницю розбиратися з рапортом. Ось, послухайте, чим мені прийдеться розбиратися. Заступник командира авіаційного полку з виховної роботи доповідає командиру про подію. Екіпаж транспортного літака АН-26 у складі майора Н. і лейтенанта М. виконував службовий рейс але із-за непогоди вимушено зробив посадку на сусідньому аеродромі. Місцеві льотчики тепло зустріли наш екіпаж, організували дружню вечерю і затим поселили в гуртожитку. Вночі, після тієї вечері, малодосвідчений лейтенант встав по малій нужді і, переплутавши в темноті двері шафи з дверми туалету, сходив по малій нужді в чоботи майора Н. Внаслідок цього в екіпажі літака склалася морально-психологічна несумісність і заступник просив командира перевести лейтенанта в інший екіпаж.
Командир наклав на рапорті розмашисту резолюцію: „Іване Васильовичу! Невже ви думаєте, що я із-за такої хріновини буду міняти організаційний наказ по полку? Нехай майор Н. насцить в чоботи лейтенанту М. і успокоїться”.
Ми всі від душі посміялися.
— Так що, будеш писати пояснювальну?
— Ні!
— Ладно, якщо я остануся директором після революції, то, думаю, що в тебе цієї проблеми не буде. Якщо ні, то вони в тебе будуть обов’язково.
Вийшло рівно наоборот. Народ не може бути неправим, тож Помаранчева революція не могла не перемогти. Директора посади позбавили. Я на посаді остався. Та, виявляється, наказ про моє звільнення і без моєї пояснювальної записки, без належного розслідування і погодження з правовим департаментом директор департаменту таки у міністра оборони підписав. Але хитрі кадровики цей наказ від директора заховали і не зареєстрували, як належить, в канцелярії міністра. Тож юридичної сили він не мав. Після Помаранчевої революції його просто викинули.


ДЕ БУЛА "УКРАЇНА МОЛОДА".

Помаранчева революція досягла свого апогею. Я повертаюся до Севастополя. Вінниця. Автовокзал. Здається, навіть повітря в місті пронизане помаранчевим революційним ентузіазмом. Автобуси, вщерть забиті молоддю в помаранчевих шалях, курсують у своїй більшості в одному напрямку – на Київ. У всіх на устах одне питання: як там в Києві?
Літня бабуся поміж автобусами носить газети. Запитую, чи є в неї газета „Україна молода”.
— Чоловіче, яка „Україна молода”?, — дивується бабуся. Вся Україна молода в Києві. Тут осталися лише такі як я.

ПРО НАТО.

Скажу вам, добрі люди, що у нашому Севастополі про НАТО говорять, пишуть і мало не співають. Особливо після Помаранчевої революції. І не тільки на майдані, слава богу, не натівського адмірала Нахімова. То таким робом місцеві партійці громадську думку мешканців нашого міста відпрацьовують.
Ото ж і я, лиха година, надумав теж у цю дискусію встряти. Та спершу, вирішив для самого себе моніторинг зробити, вияснити собі, що-то наші люди про НАТО бають, що мислять, коли мітинги розходяться, тим більше, що того НАТО у Севастополі ще в очі ніхто ніколи не бачив.
Ото ж, іду містом людними місцями. Чую, що прихильники помаранчевих кажуть, що в НАТО треба притьма і чим-скоріш вступати. Бо там сила, високі зарплати, багатство, добра всякого, соціальні пільги і там... красти не дають.
Біло-голубі стверджують, що в ніякому разі, жодною ногою в НАТО нам не треба! Що там зібралися одні агресори і кровопивці. Кажуть, що натовці лише марять нас в ясир взяти і затим послати воювати з братським слов’янським народом. І ще кажуть, але вже так, між іншим, тихо, сильно не розголошуючи, що в НАТО і без вступу красти можна, що багато наших крутих комерсантів роками вже роблять.
А ті, трикольорові, ну, що ходять містом під кольорами російського прапора, старого монаршого чи теперішнього, кажуть, що НАТО „не пройдьот” бо хоче на город руської слави ярмо надіти та, витуривши з бухти ЧФ, позбавити місто його вічної героїчної слави з якою завжди місто ворогам здавали. Отоді, за цими, пам’ятник затопленим кораблям, ознаку затопленого героїзму русского, натовці дибки перевернути можуть, тобто поставити орлом у воду. А цього ніяким робом не можемо допустити, бо він, орел отой, давно у дзьобі тримає вінок на могилу НАТО.
Ну, думаю, цього допустити ніяк не можна. Іду дальше.
На Соловйовських складах і на ринках п’ятого кілометру, де натівського барахла найбільше понавозили, я почув, що НАТО є ворогом Росії, бо кращі за неї товари робить, і спеціально їх завозить в город русской слави. Ото, думаю, халепа. І як ото вдається агентам НАТО свій товар антинатівцям продавати? Напевно, тут агент підлої западенської структури за кожним прилавком знаходиться, почав я хвилюватися...
Та коли я з пустою торбою йшов додому мимо закритого Хрюкінського ринку, то надибав по дорозі брошурку, таку, невеличку. І аж коли я прочитав її до останньої сторінки, мої хвилювання почали розвіюватися. „Не хвилюйтесь, громадяни”, заспокоїв мої натівськобоязливі нерви Павло Глазовий, та так дохідно, що я раджу, якщо не читали, прочитати ото й вам:

„Пити – мало, їсти – мало, а новин багато
Тільки й чуєш та читаєш: НАТО, НАТО, НАТО...
Запевняють, що те НАТО вигріло надію
Захопити Україну й матушку Росію.
Вже велика мать Росія, та, що з нами рядом,
Почала лякати НАТО атомним зарядом.
Єслі, — кажуть, нам нарушат бєзопастность нашу
Ми їм пєрвимі покажем Кузьміну мамашу!
Нам, говорячи відверто, нічого бояться.
Ти задумайся, будь ласка, друже мій чи брате,
Невже воно, оте НАТО, таке дурнувате?
Ну невже ж ото не знають їхні генерали,
Що давно уже до чурки всіх нас обібрали?
Уявіть, що Україну НАТО завоює,
Як одягне голодранців, чим їх нагодує?
Скільки тут пенсіонерів скільки інвалідів!
Скільки всяких чинодралів, скільки дармоїдів!
Та нехай сюди поткнуться натівські машини, –
Їх роззують за півночі, поздирають шини.
Доведеться інтервентам ночувати в танку,
Бо на вулиці задушать за консервну банку.
Тут таких спеціалістів – ой же як багато!
Їм міліція до феньки, що їм якесь НАТО?
Не хвилюйтесь, громадяни, і живіть спокійно.
Нас від Нато захистили міцно і надійно.
Дурнувата в того мама, шизофренік тато
Хто повірить, що нас може захопити НАТО”.

ВІЗИТ В ГІБРАЛТАР

Ми йшли в похід…
На пристані нас проводжали
Жінки, дівчата цілували,
В поході щастя
Всім бажали.
І обіцяли нас чекати
І сім’ в злагоді тримати...
Прийшли, вернулися, на якір стали,
Корму до пристані пришвартували
Канатами товстими.
„Добро на схід” дав командир —
Морський народ у місто повалив.
На пристані оркестру труби марші грали,
Вже сім’ї декого чекали,
Начальства теж було чимало,
А хтось і так собі прийшов — матросів привітати
Та споглядати хвилями обдертий
Наш корабельний борт.
А ті, що йти куди не мали,
Чи так до вечора години коротали,
На бак зійшлись, на хвилеріз,
Де завжди кожний щось нове про флот,
Бувальщину морську яку сюди приніс.
Любив це місце й командир
З матросами в хвилину вільну погутарить
Та більше слухав все,
В розмови часто не встрявав
Лиш люльку весело смоктав.
На цей раз Вася — боцман пригадав
Як корабель зайшов з візитом в Гібралтар.
Похід був й справді історичний,
А для держави — то й величний,
Бо Україну й флот в поході океаном, брате,
До слова — це тобі не веслами у бухті загрібати,
Навколишньому світу треба було вперше представляти.
Не буду мовить як в похід ладнались,
Як з шефами по областях братались.
Все вчасно вспіли. І корабель проводив урочисто
В похід Главком Безкоровайний особисто.
Потиснув руку кожному
Й між іншим видав нам презент,
Що за походом слідкуватиме сам Президент!
Ми що? До всього звичні,
До Президента ми привичні.
Не раз на палубі він в нас бував.
Бувало, часто в чарку разом з ветеранами в нас заглядав,
І навіть рішення про флоту День на кораблі у нас приймав.
А йти у США, в Норфолк, належало з візитом
Тож Гібралтар був для нас таким собі транзитом.
В поході, десь як Кріт пройшли,
В команді нашій суперечку затягли:
Чи будем в НАТО ми вступати
Та як нас мають там приймати.
І що, коли в Норфолк прийдем,
Тамтешнім морякам ми мовить маєм,
Як ясності з альянсом повної не знаєм?
Тут Костя, мічман, наш телеграфіст,
Слушну пропозицію всім вніс.
Поки уряд наш, міністри, партії
І депутати вестимуть дебати
Ми в Гібралтарі всі, лишень на якір станем, відповідально
В НАТО вступимо собі індивідуально.
Погодилися всі. В Гібралтар зайшли лиш сонце встало.
Пришвартувалися, скажу вам, досить вдало.
По борту справа був у нас фрегат американський
По лівому — корвет іспанський.
За ним якась стояла італійськая калоша
Закривши повністю француза. Ось, як-твіндек!
А крайнім в тім ряду стояв десантник-грек.
Зустріли нас в порту по-європейськи прямо.
Гримів оркестр, в повітрі щось кружляло.
Зійшли на пристань, в каре із натівцями разом стали.
Трибуна, ясна річ. „Здоровенькі були” з неї нам сказали.
Діаспора, радіючи, довго тризуб на кормі в нас розглядала.
З днем Незалежності нас привітала, вручили сувеніри і подарки
Й заправити фрегат пообіцяли — в них, бачте, повним-повно солярки.
Так от. Після урочистої частини
У нас зосталося ще доброї пів днини.
Ми причепурились, почистили тужурки
І нас у місто повезли для ознайомчої прогулки.
Власне, містечко-то не дуже нам і звичне-
На горбах розкинулось, по наших мірках-невеличке.
Та приглянулося. І там установили з НАТО ми потрібний нам контакт.
Ідем ми, значить, авеню. Архітектуру розглядаєм,
Дівчат тамтешніх, як морякам належить, споглядаєм.
Кафе „Альянс” замітили на розі
А там уже матроси натовські стояли на порозі..
Нас запросили: Пліс ка мін , месьє з Юкрейн.
Ми не відмовили, зайшли на їх гостину
Й там конференцію альянсу нашого створили за годину.
Познайомилися з ними, розпізнались
За флотським протоколом й не гаючи хвилину,
В кафе розсілись згідно чину.
Були там П’єр, француз-сержант, три іспанці,
Два італійських лейтенанти, турецький комендор,
Болгарин, грек, поляк, ще три британці,
А решту нашого альянсу склали американці.
Ми, звісно, не з голими руками були,
Дещо з собою мали, не забули,
Що презентуєм Україну милу
А це не зробиш просто за годину.
Тож виставили „Гетьмана” ми величезну пляшку,
Старотернопільську, на стіл поставили„Мягкова” ,
Українську з перцем, шмат сала з часником
Та ще „Коктебелем” наповнену козацьку шашку.
Першим, як господар, слово взяв іспанець Педро.
Сказав, що на Піренеях їх до океану вже приперло:
Наш курс морський якийсь неясний
І не по-флотськи кривулястий.
Що Україну нашу, чи по їхньому Юкрейн,
Давно з альянсу пильно розглядають
І всі вони надію певную на нас і Севастополь мають.
Ну, випили по першій віскі їх, звичайно,
Затим взялися за „Мягкова” градуси рівняти
І курс наш замість мапи на столі міняти.
Все гарно йшло, як українська з салом.
За кожним градусом штормить нас трошки починало.
Як „Гетьмана” осилили – у НАТО нас прийняли
За що ми шаблю із „Коктебелем” союзникам подарували.
Ось так, за північ, дійшли усі ми згоди.
Штормило трохи нас, але не було непогоди.
Тож греки і французи всім запропонували,
Щоб ми парадом Гібралтаром промарширували.
Звісно, погодилися всі. В кільватер стали
І як хто зміг, з натхненням заспівали
Про наш альянс-ми флотську дружбу прославляли!
Ми гордо крокували! Народ аж вікна відкривав. А ми співали,
Щоб нас шаблі не брали й головоньки наші кулі оминали...
А вранці ми проснулися чогось не в корабельнії каюті,
Похоже на казарму невелику щось було,
Ліжка у ряд стояли. Ну, брате, ніколи цього не забути!
Проснувся П’єр — француз і, мружачись як від зубного болю,
Нам роз’яснив, що суду військового нам вже точно не минути.
Зайшов сержант, місцевий поліцейський, усміхнувся.
Приніс кваску — хай сам він ним би похмельнувся!
І весело нам повідомив, що по обіді (О, час нас карний!)
Усіх нас визовуть на суд дисциплінарний.
Про це на кораблі вже звістку дали
Та як ми містом серед ночі крокували
Про наш альянс — все чисто командирам розказали.
Настав час суду. Ми чинно всі на лави посідали
Три судді в чорних мантіях звинувачення нам зачитали.
Виходило, коли ми в пізній час на вулиці співали
Тим спокій мирних мешканців у місті нарушали.
Щоб більше в нас не виникло бажання всіх будити
То мусим за порушення громадського порядку
Штраф у фунтах чималенький заплатити.
Для свого захисту (а грошей ми уже не мали)
Ми слово взяли і суду відверто розказали:
На вулиці не просто так співали.
В альянс, мовляв, за нашим звичаєм
Ми всі вступали. Однако судді
Дружно нам руками замахали
І до уваги, звісно, наш аргумент не взяли.
Першими по сто баксів заплатили американці.
За ними італійці, греки і іспанці.
Ми з жахом долі власної чекали,
Бо штраф платити змоги ми не мали.
Згодом судді грізно спитали й нас:
Прізвище, країна, посади, якого розміру
Оклад, з якого маєм заплатити в євро штраф.

Костя, наш телеграфіст, почав доклад. Значить,
Ситуація фінансова на українськім флоті виглядає так:
Сто двадцять гривень мічман отримує на місяць в нас.
А як з походу вернеться то через місяць десь, чи навіть через три
Можливо, фінансист нам виплатить борги.
І як інфляція не з’їсть їх до ржавого кіля,
То, може, щось й останеться і нам для прожиття.
Суддя не вірив, як так можна жити
Та й ще моря і океани бороздити?
Спитали командира, чи не обманює суд мічман-неборак?
Настенко, що й сам получку мав не більшу, ствердив: дійсно так!
Судді аж знітилися, головами захитали
Затим на калькуляторі щось довго рахували
Й порадившись, оголосили перерив.
Підчас перерви судової командир
Мало дірку в нас очима не свердлив.
Що флоту України ми принизили престиж
Й йому піднесли у поході ось-такий сюрприз.
Та вийшли судді й оголосили постанову,
Якою українським морякам
Прирекли сувору судову умову:
Співати серед ночі моряку в порту негоже.
Та від життя такого як у них, похоже,
Лиш пісня їм в поході допоможе
Лиху годину в морі пережити
І Україну твердо в світі боронити.
Тож наш вердикт їм: по фунтів п’ятьдесять умовно!
За арії нічні їм виписати штрафу,
А задля їм оформлення життя людського
стерлінгів по сотні дві їм виплатити допомогу
З тутешнього морського банку судового.
Суддя ударив молоточком: Єс!
Постанова остаточна!
Оскарженню не підлягає —
На моряків похід чекає!
Тож гроші виплатить негайно,
На корабель усіх доставити охайно.
Союзникам належить по-людськи жить!
На кораблі на нас уже чекали,
І довго й тепло обнімали
Бо всі за нас переживали
Щоб, як колись в Союзі, в Гібралтарі нас не закували
В кайдани й етапом десь не повели.
Тож з цього дня наш Костянтин, радист полтавський,
Став таким собі героєм гібралтарським.
На ранок нашого фрегату якорі у клюзи ми уклали.
Прижимні й швартові у в’юшки всі скатали.
Штурмани ще на зорі курс в океан проклали,
Тож із сусідніх кораблів сигнали зразу нам підняли.
А Натовці, між іншим, слово втримали й соляр таки нам дали
Тож в океані з топливом проблеми в нас відпали.
З тих пір на кораблі уже ніхто не сперечався
Чи в НАТО йти, чи інде де – язик не повертався.