Мирослав МАМЧАК
ОЙ БУЛО НА ФЛОТІ, БУЛО…

СЕВАСТОПОЛЬ
2008

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ.

Без гумору моряк на флоті
геть служить не може.
Та й ніхто сторонній в морі не поможе
Лиху годину, шторм і урагани пережити,
При тім успішно ще й державу боронити.
Лише природні гумору завдатки,
Вдачі веселої козацької нащадки
Зможуть із Нептуном розібратись,
Та з морем й океаном поєднатись.
Бо ж гумор завше сили надає
Й наснаги ратної матросу придає.
Бо ж гумор й служба поряд йдуть
На них тримається і
Корабельний наш статут.
А море — то ласкаве й веселиться,
То хвилю гонить і об скали грізно б'ється.
А ти, штормуючи, моряче, не скучай,
Історію яку веселу пригадай.
А їх – ну, як медуз у теплую погоду.
Навколо в’ються, й душу веселять
І успокоюють ту неспокійну воду.
Отож бо знай, цивільний чоловіче,
коли й іде моряк бульваром,
Маневрує, і кльошем замітає
пиляку сухопутних миль,
Чи висить на плечі подруги,
Це значить: і тут на вахті він,
і тут він повний ратної напруги.
Це значить: у державі – повний штиль!
Запрошую.
Турботи повсякденні відкладай,
Про гумор флотський почитай.

ТОРПЕДА.

— Значить так, курсант, або підкуєш Торпеду, або десять діб арешту і служба на Тихоокеанському флоті. Ясно?
Я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— Значить, ясно, — задоволено потер руки вже в літах капітан 3 рангу і, плеснувши мене по плечу, добавив:
— Давай, старайся, може ще й старшиною станеш. Торпеда має бути на ходу. Вечором перевірю.
Я глянув вслід офіцеру. Перед дверима кузні широко розставивши ноги і низько опустивши голову, стояла, не ворушачись, стара кляча. Я присів на колоду і вигляд мав, напевно, такий же як ця старезна кобила на прізвисько Торпеда. Худюща, облізла, вона мала копита як в оленя, широкі, стоптані і закручені. Давним давно не кована, вона щодня тягала залізний віз з матроського камбуза на прикамбузне господарство нашого учбового загону. Як її окувати, коли я, курсант школи зброї Балтійського флоту, ніколи коня не кував?
Якось мені у перші дні служби, ще до того як я попав до кузні, випала черга днювалити на прикамбузнім господарстві. В обов’язки днювального входило завантажити металічний ящик воза харчовими відходами і доставити їх до свинарника. Воно би нічого, але траса цього бойового походу проходила через офіцерське містечко а там було багато молодих дівчат. Вечором вони всі гуляли на вулиці. Ким же ти, бойовий матрос, будеш виглядати перед дівчатами, коли правиш старою клячею і возом з відходами? Але матроська винахідливість і тут знайшла вихід. При під’їзді до містечка матрос-їздовий злазив з воза і відставав від нього метрів так на п’ятдесят. Торпеда і без матроса знала маршрут відпрацьований нею роками, тож тягла собі воза куди треба. А матрос йшов позаду лихо заваливши безкозирку набакир, жартував з дівчатами і димів цигаркою, демонструючи своїм видом, що не має до кобили ніякого відношення. Інколи подавав бадьорі команди „Праве плече вперед”, „Прямо”, „Ліве плече вперед” і кобила повертала ніби по його команді. А тепер ця кляча стояла як монумент перед кузнею і я мусів її кувати або через неї іти на гауптвахту та майже три роки служити на другому кінці континенту.
Я проклинав той день і час коли я, передовий курсант і претендент на розподіл до лав Чорноморського флоту, на перерві між заняттями розказав в курилці друзям веселу історію про нашого сільського коваля Петра–цигана. Сидів тоді з нами і разом сміявся і наш взводний.
Пройшло з тої пори десь тиждень чи два, я вже й забув про той випадок. Одного дня зранку на величезному плацу вишикували весь наш трьохтисячний учбовий загін. До війни в цьому загоні розміщувалася німецька школа танкової дивізії СС. Тепер — школа зброї Балтійського флоту. А треба було ремонтувати дах великого учбового корпусу, котрий згорів напередодні нашого прибуття до загону.
— Ковалі, крок вперед, почулася команда.
Ніхто не виходив. Команду повторили. Результат той же.
— А ти чого стоїш? Ану, вперед — скомандував мені взводний. Його недавно піймали в нетверезому стані, тож знайшов нагоду відзначитись. І тут же крикнув:
— В мене у взводі є коваль, — і тут же випхнув мене з строю.
— Та я лише бачив роботу коваля, сам не вмію нічого, — став опиратися я.
— Трибуну зробив, указку виточив, і в кузні зумієш, — парирував взводний. Або гауптвахта і Тихоокеанський флот.
Іти на гауптвахту у мене бажання не було, на Тихому океані служив на атомоході мій старший брат а я бажав поповнити своєю особою флот Чорноморський. Тож прийшлося виходити.
Так я опинився в кузні і став військово-морським ковалем. Привів мене сюди мічман, начальник механічного цеху. Кузня виявилася новою, добре механізованою, куда там нашій колгоспній, бачив би її Петро – циган!
Першим бойовим завданням стало виготовлення клямбр, тобто скобів, якими мали стягуватися сволоки і бруси. Мічман показав мені в’язку арматури, з якої мали би робитися скоби, і одну примірну скобу, зігнуту аби як з арматурини.
— Отаких треба штук п’ятдесят, давай розбирайся. Треба помічників – дамо.
Я скептично оцінив взірець і мічман в мою сторону лише підозріло кинув, мовляв подивимось на результат твоєї роботи.
До вечора я виготовив необхідну кількість скобів. Зробив їх такими, як робили їх дома, по-гуцульськи. Мічман був в захопленні: „А казав не вмієш... От, салага!”
— А можеш зробити для воріт петлі? — запитав далі. Робота стоїть...
Петлі я зробив, затим ремонтував старі замки, лагодив старі, ще німецькі ковані поручні, ремонтував всякий реманент та робив інші роботи. Мав навіть матроса-помічника, який за моєю командою гатив пудовою кувалдою по розпеченому залізі. Працювати в кузні мені подобалося, з днями приходило вміння, все ж не ходити стройовим кроком на плацу. Але кувати кобилу, коли навіть жодної підкови немає?
Як виглядали підкови я знав та завдання було їх зробити. Згадав, що наш сільський коваль Петро-циган спершу чим кувати чистив коневі копита, підстругував і підганяв їх під підкову. Та як це було зробити, коли я панічно боявся взяти конячину за ногу, і не знав як заставити Торпеду зігнути ногу. У цигана все виглядало просто а тут мій перший підхід до кобили мало не перетворив мене в планериста. Торпеда, напевно, про мене, як коваля, була такої ж думки як я про її кавалерійські якості.
Та підхід до клячі я таки знайшов, стала подавати по черзі кожну ногу — згадала баба молодість! Я рашпілем і тесаком намагався зробити „манікюр” її копит. Щось похоже на копито таки згодом в мене вийшло.
Затим я взяв чистий лист паперу і, коли Торпеда на нього наступила, обозначив форму копит. По цих формах зробив підкови, за ними ковальські цвяхи.
А дальше була найнебезпечніша робота – прибити підкови. Цю операцію проводив обережно, мовби на її серці. Надвечір Торпеда таки стояла на чотирьох нових підковах. Треба було бачити її в той час! Стара кобила аж пританцьовувала на своїх чотирьох, як би приміряючи обновки. В очах появився живий блиск а голова гордо піднялася. Я ж радів, що після такої небезпечної для моряка роботи залишився неушкодженим.
Коли я підкував кобилу, мій авторитет коваля і майстра поплив по всьому навчальному загону. До мене прикурити стали приходити строслужбовці-старшини, забігали мічмани і офіцери. Начальник механічного цеху почав пропонувати залишитися в загоні начальником кузні, мовляв, станеш головним старшиною і двічі будеш у відпустці!
Я не погоджувався. Хочу на кораблі на Чорному морі! Ото, роздумував, один брат чотири роки віддав Балтиці, другий на атомоході на Тихому океані глибини міряє а я звільнюсь в запас, приїду додому і що скажу про флот, кував кобилу і гатив кувалдою в кузні? Тільки й флоту, скажуть, що кобила називалася Торпеда.
Тож поїхав я на флот, до Севастополя а звідти – в Поті. А Торпеду в пам’яті зберіг.

ПОПАНДОПУЛО.

Моя строкова служба випала на час, коли владу у Греції узурпували чорні полковники. Тож прізвище їх лідера Попандопуло мало в Союзі лайливий характер.
Та разом зі мною у навчальному загоні служив в одному взводі матрос Попандопуло. Грек десь з Одещини, був він огрядним, володів солідним черевцем і до всього був добрим лінивцем. Тож довіряли йому вахту одну – днювальним по роті.
Попандопуло днювалить. Ремінь з бляхою обвисає під животом, десь там знизу посеред ніг висить штик-ніж. Бавиться ланцюжком, якого постійно крутить на пальці.
Тут в роту заходить капітан 1 рангу, командир навчального загону. Днювальний реакції не проявляє.
— Що ти вистоявся тут як Попандопуло? Прізвище!, — гаркнув каперанг.
— Курсант Попандопуло!

ПАСТУХ ФЛОТУ.

Я заступив днювальним по прикамбузному господарстві навчального загону. В мої обов’язки входило і випасати стадо корів. А було їх там десь за тридцять.
— Так, курсант, пора виганяти корови на пасовисько. На обід пригониш доїти. І гляди мені, щоб голодними не вернулися, скомандувала мені чи то старша доярка, чи то завідуюча цією флотською фермою.
Я вигнав корів в степ. Справа за горизонтом розкинулося Балтійське море, попереду затока, зліва довжелезна огорожа навчального загону. Я зайняв відкриту позицію чотирикутника і... уклався в тіньочку спати. Куди корови дінуться?
Сон у матроса, як відомо, могутній. Проснувся, а сонце вже в зеніті. Пора корови гнати на ферму. Та корів моїх щось не видно. Я кинувся в сторону моря. Пусто. Я кілометра три промчав до затоки. І там нема. Я бігом на ферму а там мені: чого шляєшся і корів кинув. Вже пора доїти.
Куди ж вони ділися, чортові рогаті створіння? Не попливли ж у Швецію, на той бік Балтійського моря, чи до Польщі через затоку... Я пробіг ще кілометрів п’ять степом, клянучи себе, що ліг спати. Нема корів. Ото, роздумую, засміють у роті, як прознають який я пастух: що мені можна довірити, коли я навіть корів в голому степу згубив... Як не найду вчасно, точно, думаю, зашлють на ТОФ і Русский острів, про який уже наслухався всякої всячини.
Повертаюся назад, біжу мимо великих зарослів будяків. Недалеко від навчального загону, вони височіли як ліс. Я на ті колючі джунглі зовсім не звертав уваги, бо зайти туди було не можливо.
Глянь, а з колючок виглядає рогата морда. Ага, ось ви де, мої рогатики! Надів робу на голову, вигнав з зарослів одну. За нею вийшли остальні корови і самі попрямували на ферму.
Я гордо крокував ззаду стада як досвідчений пастух.
Так в радянському флоті я опанував ще одну спеціальність — флотського пастуха.

ЛУК І ЦИБУЛЯ.

У Мамонові, в учбовому загоні Балтійського флоту, в камбузний наряд знаряджали зразу цілу учбову зміну. Прийшла і наша, молодих новобранців, черга кормити кілька тисяч курсантів. Заступали в наряд звечора, перед вечерею.
Першою і найбільш гіркою справою наряду було вручну начистити більше тони картоплі. Воно би, може, й нічого, але картопля та, що йшла до нашого столу, майже вся була підморожена, гнила, слизька і її було просто неприємно брати в руки.
Поряд зі мною зітхав над картоплею мій земляк з Закарпаття Юрко Цецюрка, який майже не володів російською мовою.
Старшим наряду був інструктор нашої зміни одесит старший матрос Вітя Сальніков. Старший нас на пів року служби, він просто упивався своєю зверхністю над нами. Ми його за це дружно ненавиділи. А він платив нам тим, що не давав спокою і віддиху. Всі вже віддихають а ми все ще бігаємо, маршируємо, драємо і співаємо. І на камбуз ми заступили поза чергою.
— Ей ти, гуцул, Цецюрка, — з глибини продовольчого складу прозвучав трубою зневажливий голос Сальнікова. Ти чого спиш? Он візьми мішок і марш за луком! Понял, гуцул?
— Звісно, що поняв, промурчав у відповідь Юрко і, взявши мішок, вийшов із складу.
Пройшла година, друга, вже повечеряли три тисячі курсантів. Ми закінчили чистку картоплі, принесли і начистили цибулі і взялися мити посуду а Цецюрка все десь шукав свою цибулю. Став переживати і Сальніков, а то й справді Цецюрка від його грубості та кудись подався: одесит більше всього боявся, щоб його не списали на кораблі.
Десь години через три з пустим мішком під пахвою у широких дверях матроської столової появився Цецюрка. В руці тримав палку довжиною метрів два.
— Мо’, весело крикнув з порога Сальнікову, патик знайшов а дроту нема ніде! Все обійстя обблукав. Нема з чого зробити лука, — як нічого не бувало, скрушно розвів руками Юрко.
Стіни нашої столової затряслись від реготу. Сміявся і Сальніков. Тільки більше Цецюрку гуцулом не називав.

ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ.

Командиром нашої військово-морської бази був вже поважного віку контр-адмірал, учасник війни, кавказець, виходець чи-то з Осетії, чи з Дагестану. Російською мовою говорив з великим акцентом.
Майже щодня командир бази починав службу з обходу кораблів бригади. На кораблі забирався рідко, у більшості заходив лише на чергові сили, в основному оглядав кораблі з пристані.
Завбачивши здалеку контр-адмірала, ми, вахтові у трапів на кораблях, дружно запалювали цигарки. Знали наперед, що відбудеться обов’язковий курйоз, який тішитиме бригаду добрий місяць.
Вгледівши, що біля флагштока вахтовий смалить цигарку, контр-адмірал рішуче направлявся до нього і запитував:
— Чіто курішь?
— Біломор, товаришу контр-адмірал.
— Отвєт правільний, вопрос нє правільний. Зачєм курішь?
— Віноват, товаріщ контр-адмірал.
— Я тожі так думаю. Хорошо, чіто прізнайош. Запішітє єму замєчаніє і... увольнєніє на бєрєг.

КАЛОША.

На радянському флоті наявність жінки на бойовому кораблі розцінювалася не інакше як переддень якоїсь обов’язкової біди. Тому, якщо під час стоянки інколи якісь жінки і заходили на корабель, то вахтовий прибиральник в обов’язковому порядку там, де вони проходили, неодмінно драїв палубу до блиску. Така була традиція, якої служиві, досвідчені моряки дотримувалися свято.
Того дня по плану виходу в море не було. Тож командир відділення радіотелеграфістів запросив на свій корабель, який носив горду назву „Пантера”, свою знайому дівчину з вузла зв’язку. Хотів похизуватися тим, який він моряк, свою значимість показати а заодно і показати дівчині бойовий корабель, якого вона зблизька ніколи не бачила хоч постійно і несла з ним радіовахту. Дівчина служила радисткою на вузлу зв’язку, постійно несла радіовахти з кораблями, на вахті і познайомилася з кращим радіотелеграфістом „Пантери”. Дівча було справжньою кубанською красунею, і прізвище мала відповідне козацьке – Калоша.
Та раптом на пристані появився командир бази і зіграв учбову тривогу. На кораблях бригади заграли трелі ревунів і сигнальних дзвінків, почалося екстрене приготування до бою і походу. Прибули офіцери штабу бригади. Вивести з корабля на берег дівчину не заміченою стало неможливим. Тоді сигнальники запропонували заховати дівчину у румпельному відділенні, туди, мовляв, начальство ніколи не заходить а вона заодно і в море з нами сходить.
Так і зробили. Принесли нове робоче плаття і переоділи дівча у матроса. Мовляв, буде нести вахту на аварійних рулях.
Та командир бази учбову тривогу не відмінив, наказав кораблям виходити на зовнішній рейд і ... своїм флагманом призначив „Пантеру”.
Контр-адмірал прибув на борт. Прибрали трап-сходню, загриміли якірні ланцюги. Наш кавказець-контр-адмірал стояв на юті і споглядав за роботою швартових команд. І тут йому заманулося заглянути в румпельне відділення. Вже поважного віку, він заледве запхнув себе в люк. Матроси на юті принишкли, як-то воно далі буде?
Через хвилину адмірал як снаряд з ствола гармати, вилетів з люка з криком „Стоп, машіна! На корабль жєнщіна! Командір, ко мнє!”.
Прибіг з ГКП командир.
— Єто чіто такоє? Понімаєшь, жєнщін у тібя на борту. Куда смотрішь? Какой бардак, какой море? Понімаєшь ти, командір база в румпєльном, ана віходіт за штурвала, такой русалка в робє, бєлій волос на гюйсє вот так і гаваріт мінє: „Здрастє”. О, какой пазор! Нє боєвой корабль, кальош, кальош! Какой море, спрашіваю? Атмєняю віход в морє, оргперіод вам 10 сутка!
Командир бази з люті зняв свого адміральського кашкета, кинув на палубу і прийнявся його топтати ногами. Заплутався адміральськими штиблетами в неприбраній ще бразі і прижимних кінцях, мало не впав. З спересердя копнув свого кашкета заборт. Подали трап на берег. Адмірал притьма збіг на пристань. Вже з берега командиру:
— Как фамілій ета дєвушка?
Хтось крикнув: Калоша.
— Ех, — махнув рукою контр-адмірал, кальош вєзьот калоша. І поїхав в штаб.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ.

Штормило тижнів два поспіль. Половина екіпажу сторожового корабля „Ворон” піднятися на рівні ноги вже не могла, друга мужньо боролася з стихією. Та штаб ескадри віддиху екіпажу не давав — корабель ніс бойову службу по стеженню за американським авіаносцем в Середземному морі.
Авіаносець, гора із сталі, ледь похитувався на морській хвилі, наш же „полтіннік” то поринав, то виринав з під водяних гір. Аж стогнав метал! Матроси кляли той авіаносець на чім світ стояв: знайшов коли морську мандрівку планувати.
Не відомо, чи то бог почув наші молитви, чи командир „американця ”пожалів наш екіпаж, але авіаносець змінив курс і зайшов за один із островів Егейського моря і ліг в дрейф. Ми зупинилися від нього кабельтових в десять. Там, за тим горбатим островом, стояв штиль, як би був зовсім інший світ і наш екіпаж почав приводити себе до порядку.
Того дня у командира був день народження і офіцери, передбачаючи, що віддихати зможемо тривалий час, вже почали складати плани поздоровлення свого командира.
Сонце котилося до заходу, завершили прибирання корабля і почали готуватися до вечері. Офіцери зібралися на головному командному пункті корабля роздивитися острів та обговорити подальший план. Аж тут, небачене диво, з американського авіаносця вахтовий офіцер побачив семафор. Авіаносець міжнародним кодом викликав на зв’язок наш корабель! Нечувана справа! Сигнальник відповів і у відповідь ...отримав тепле поздоровлення командиру з днем народження. Мало того, виявляється, клятий американський командир запрошував нашого командира з членами команди до себе на борт в 19 годині за Грінвичем до святкового столу. Але просив повідомити скільки моряків і яких чинів з ним прийде. Офіцери в основному були молодого віку, тож кожний почав пропонувати в компанію командира свою особу.
Чутка про семафор швидко поширилася кораблем і тут же на ГКП появився з пістолетом особіст, офіцер особого відділу КГБ, яких обов’язково приписували на корабель на період походу.
Хто продав секретну інформацію, грізно запитав капітан 3 рангу, це так вам не минеться. Відправимо до Союзу всіх, прийдеться пояснювати звідки американці знають дату народження командира радянського корабля! Хто тут на НАТО працює, ну?
Командир зблід з лиця, офіцери принишкли. Справа приймала непростий оборот, тут вже всім стало не до дня народження. Та вмішався замполіт, найстарший за віком з офіцерів, який не приховував свого відношення до особіста. Саме замполіт виявив, що особіст в поході варить в каюті самогон, приспособивши для цього електрочайник. Тож єдиний тримав його на короткому мотузку.
Чого шумиш, зневажливо кинув зам, он у мене є дані на офіцерів натівської ескадри від майора включно. Навіть знаю, що їхні жінки одягають і чим губи малюють. А ти що, не знаєш? Службою треба займатися а не..., — замполіт не успів завершити виховання особіста бо той швиденько покинув ГКП, і порадив командиру зробити доповідь на ескадру.
Доповіли шифрограмою в штаб ескадри, повністю передали текст семафора. Штаб наказав дати на авіаносець семафор „Минуту ждать” і замість привітання командиру прислали нагоняй. Його суть зводилася до того, що в ескадрі з потійськими кораблями одні проблеми, що незабаром штаб перевірить корабель і наллє нам всім що-небуть „потяжче” американського віскі.
Пройшло ще пів години. З американського авіаносця поступив черговий семафор з запрошенням, на цей раз англійською мовою. Знову доповіли в штаб ескадри. Вам що не ясно, прислали у відповідь, дайте їм „Минуту ждать” і чекайте вказівок!
Десь через годину американці прислали семафор вже російською мовою. Напевно, зробили висновок, що ми, мов якісь морські пірати, міжнародним кодом як і англійською мовою не володіємо. Знову доповіли на ескадру. Звідти отримали чергову порцію розносу по-флотськи.
Стало стидно за свій флот, за порушення флотських традицій і не знали чого чекати від начальства. Ми могли ж просто відмовитися від запропонованого візиту, але ж... командир корабля не мав права спілкування з іноземцями без дозволу старшого начальства.
Вже стемніло, корабель жив як по бойовій тривозі, всі були на своїх бойових постах і знову недобрим словом згадували американського командира, якому, бачите, забажалося повечеряти з нашим кепом.
Аж раптом на ГКП вбіг мічман-шифровальник і зразу до командира: „Телеграма, з Москви! З Головного штабу ВМФ!” Командир зблід лицем, взяв листок паперу і почав мовчки читати. Затим підізвав сигнальника. Передайте на авіаносець, сказав старшині, дякую за поздоровлення і запрошення, але прийняти його не можу у зв’язку з напруженою бойовою підготовкою. І віддав розпорядження вахтовому офіцеру оголосити учбову тривогу.
Москва наказувала відмовитися від запрошення і слідувати у вказаний нею район моря, де чекати подальших розпоряджень. Координати додавалися. Точка та виявилася неподалік іспанських територіальних вод, тож щоби не допустити вечірки з американськими моряками нам належало пройти майже через все Середземне море.
„Ворон” пустив густий чорний клубок диму з димової труби і розпочав відворот від острова. Топливо і питтєва вода закінчувалися, тож зразу подали заявку на поповнення корабля флотським мазутом і водою.
Весь шлях нас супроводжував п’ятибальний шторм, по верхній палубі гуляли морські хвилі, море начебто намагалося витряхнути з нас так і не покуштувавшу американського віскі нашу морську душу. Ми посеред розбурханих хвиль вперто просувалися до протилежного берега моря. За нами йшли два судна-заправщики: з водою і мазутом, яким було не легше чим нам. Заправляли нас як на війні: в штормову погоду і на ходу.
Через кілька днів море успокоїлося. Нас знову дозаправили топливом і водою. Від екіпажів танкерів дізналися, що по ескадрі вже ходять анекдоти про нашу „воронячу” вечірку з американцями. Підчас заправки моряки з заправщиків незлобливо дарували нам зразки флотського фольклору в образі п’ятипалубної російської лайки.
Нарешті прийшли в визначену нам точку якірної стоянки, стали на якір, доповіли по команді. З Москви отримали на цей раз оперативну відповідь, що нам належить рано-вранці слідувати в район з такими-то координатами. Координатами тими виявилося те ж саме місце, звідки ми прийшли. Флотські душі „воронівців” вже закипали як вода в головних котлах. Та накази не обговорюються і вранці корабель взяв курс до східного узбережжя Середземного моря.
Поверталися в хорошу погоду. Виявилося, що авіаносець знаходився на тому же місці, що і до дня народження нашого командира. Коли стали на якір, отримали черговий семафор. Американський командир вітав нас з поверненням і визнавав, що ми є добрими моряками але з не достатньо напруженою бойовою підготовкою. Слідкував за нами через супутник.
Після повернення з походу випадок з днем народження командира корабля на всіх нарадах і партійних конференціях став головним прикладом демонстрації низької політичної пильності комуністів і комсомольців корабля. За такий гріх командиру корабля вісім років затримували чергове військове звання а замполіта позбавили права вчитися у військово-політичній академії. Згодом їх відправили у один із віддалених гарнізонів флоту.

ПІД ПОРТ-САЇДОМ.

Сторожовий корабель «Вовк» на бойовій службі мав завдання забезпечити бойове тралення в Персидському заливі. Тож, належало пройти Суецький канал і Червоне море. Караван кораблів і суден збирався на зовнішньому рейді Порт-Саїда. Курс і швидкість корабля спеціально вибрали таким, щоб під Порт-Саїд прийти затемна. Згідно розпорядження штабу Чорноморського флоту належало змінити бортові номери, та зробити це не замітно до вірогідного противника. А зробити це можна було лише вночі, коли, на думку штабних стратегів, противник спить. Нам спати не належало, тож всю ніч майже весь екіпаж перефарбовував бортові номери з «893» на «200» а з ними і всі борти.
Робота була не легка. Матроси про себе чортихалися, але фарбували, іншого виходу в екіпажу не було. Всі знали, що бойове тралення мін в Персидській затоці належало виконувати кораблям ЧФ у зв’язку з рішенням ООН. Але екіпаж не міг збагнути необхідність маскараду з перефарбуванням. Врешті, бойові кораблі іноземних флотів, які разом з нами були задіяні в операції в Персидській затоці, ніяких маскувань від нас не проводили. Нашому ж кораблю, належало змінити навіть корабельну печатку і відповідні документи, словом, треба було забезпечити… повну таємність корабля під час виконання завдань цього миротворчого походу.
Вранці, як зійшло сонце, борти нашого «Вовка» вже виблискували свіжою фарбою. Стали в точку якірної стоянки і по радіо подали заявку на прохід проливної зони:
— Совєтський корабль „200” просить „добро” на прохід Суецьким каналом і включити в караван.
У відповідь динамік на корабельному командному пункті прохрипів з арабським акцентом:
— Нєт, нєт, нєт. Ето не корабль „200”! Ето – „Вольк”. Ето „Вольк”.
Переглянувшись, на корабельнім КП всі розсміялися. Це була оцінка нашої секретності.

ОКЕАНСЬКА РИБАЛКА.

Сторожовий корабель „Пантера” ніс бойову службу в Індійському океані. Десь там за кормою острови Сокотра. Екваторіальне сонце розпікає корабель зверху, а знизу — паросилова електромеханічна установка. Від жари рятунку немає. В БЧ-5 за залізо можна взятися лише в рукавицях. Машиністи і кочегари більше двох годин ходову вахту не витримують. Установлені японські кондиціонери „Хітачі” вийшли з ладу вже через місяць. Працював лише один у каюті командира, де офіцери хоч інколи переводили дух. Вентиляційна установка просто гонила по корабельних приміщеннях гаряче повітря. А тут вийшла з ладу, не витримавши температурного навантаження, ще й холодильна камера – „рефмашина” і затухло останнє м’ясо нашого корабельного пайка. Доктор заборонив його подавати на камбуз. Половину коров’ячої туші прийдеться викидати. Сидимо у кают-компанії, думаємо.
— Значить так, на цю тушу будемо ловити акул! – подав пропозицію старший лейтенант, командир машинно-котельної групи. З її плавників кубинці готовлять дієтичний суп а печінка – просто „об’єдєніє” та ще й має лікувальні властивості.
Корабельний доктор ствердно кивнув головою. Вирішили провести експеримент. Матроси-механіки викували з арматурини гачок . На нього зачепили вже розморожену коров’ячу тушу і на довгому канаті через кормовий шпиль скинули у воду. Буксируємо. На кормі неслася протидиверсійна вахта – стояв матрос з автоматом і гранатами, тож йому і доручили рибалити акулу, контролювати стан гачка з "наживкою".
Тягаємо акулячу наживку добу, дві, три. Не ловиться акула. І взагалі їх на горизонті і не видно зовсім. З нашої туші осталися одні ребра, солена вода м’ясо геть роз’їла. За кормою біліють одні білі кості! То ж якою голодною має бути акула, щоб на голі кості накинутися? Акула ж не дворова собака… Прийшлося з великим жалем на четвертий день буксирний канат обрубати.
Шкодуємо про невдалу рибалку. Шукаємо винного. Та думка про дієтичний суп з акулячих плавників нас не покинула.
На кораблі в районі корми стояв металічний ящик, в якого з камбуза зносили останки обіду чи вечері, одним словом харчові відходи. Як сонце вже котилося до горизонту ті відходи скидалися за борт. Тут же на залишки наших продуктів накидалося багато різних риб. Вільні від вахти завжди в цю пору сходилися на ют подивитися на небачених в Чорнім морі риб і ми були горді з того, що годуємо їх і вносимо свій вклад в розвиток океанської фауни.
Корабель лежав у дрейфі. Щойно ми з сумом потопили коров’ячі ребра, як матроси перекинули ящик з відходами за борт. Як по команді біля борту появилося з сотня різнокольорових риб, які, намагаючись схватити картоплину чи кусок хліба, аж вистрибували з води. Ось тут десь з глибини і появилася акула! Правда, жрала вона не наші сухарики а рибу. Аж вода почервоніла від крові. Старпом скочив, схватив у вахтового матроса автомат і дав чергу по акулі. Акула перекинулася догори черевом. Ми швидко, як по тривозі, спустили шлюпку, заарканили акулу і тягнемо через шпіль на борт.
Акула лежить на палубі юта. Десь метрів чотири довжиною. Підходить боцман, який не брав участі в нашому експерименті.
— Що це за акула така? – кинув зневажливо. Рибьошка! От ми в Атлантичному океані піймали, ото була акула! – і копнув акулу ногою.
Удар акули хвостом і боцман змахнувши бородою догори ногами полетів за борт. Акула, виявляється, ще була живою.
— Людина за бортом! – команда по кораблю і рятувальна група кинулась рятувати боцмана, щоби його не з’їли ображені ним акули Індійського океану.
Боцмана витягли з води. Затим взялися готувати дієтичний суп та жарити печінку. На юті вишикувалася черга бажаючих придбати собі акулячий зуб. В ті часи у Севастополі, якщо у тебе на шиї теліпався на мотузці акулячий зуб, то всі дівчата в кабаку твої, стверджував той же командир групи. Бо ти в такому разі виглядав настоящим морським вовком з великого моря.
На камбузі жарять акулячу печінку. Вонь від неї стоїть несусвітна, хоч противогаз надівай. Вентиляція почала її розносити по кораблю. Командир не витримав і наказав викинути печінку за борт. Значить, другого блюда у нас уже не буде. Чекаємо на перше. Вістовий кают-компанії приносить з камбуза бачок з супом, розливає по тарілках.
На дні тарілки лежать три чорні кусочки плавника і плавають три краплини жиру. Жуємо плавники. Щось похоже як би жувати кусок покришки від колеса „Москвича”. Командир корабля жував, жував, поклав ложку і до вістового:
— Оцими ластами будеш годувати механіка з командиром групи. І вийшов з кают-компанії.
Після акулячої печінки камбуз, щоб вбити запах, який в'ївся у помальовані переборки, перекрашували тричі.

ПОЛЮВАННЯ НА КАБАНА.

Моя студентська залікова книжка мала номер з останніми цифрами 21. Очко. А це значило, варіант всіх контрольних і курсових у мене був двадцять перший. На весь курс він випав мені одному, то ж списати було нівкого. Готуватися до сесій приходилося самостійно. Та на третьому курсі у нашій групі появилося поповнення. Нам добавили колишніх академвідпускників і серед них опинився студент з …з моїм варіантом. Був це дядько років сорок п’ять, Терентій Йосипович його звали. Приїздив на сесію на "Волзі", що в радянські часи свідчило про його високе службове становище. І дійсно, був він начальником великого лісництва в Карпатах і видавав ліцензії на полювання на різного копитного, рогатого і пушистого звіра.
Я ж, молодий, на перших порах просто виручав свого старшого за віком одногрупника, бо приїздив він на сесії без жодної контрольної чи курсової роботи. Він, або його помічники, добросовісно переписували мої роботи і начальник лісництва майже без захисту отримував за них "відмінно", у рідких випадках "добре".
Я ж на захисті сходив потом. Мусів, окрім самої роботи, ще розказати добру половину підручника. Затим доцент довго і задумливо до мене приглядався і вирікав:
— Гм, ну, у нашому лісотехнічному інституті танкісти вчилися, були льотчики, навіть пожежник. А от моряка-студента ще не було.
— Тепер, кажу, вже є.
— А для чого?
— Буду Чорне море лісом засаджувати. А ще збудую флотилію чайок на флоті. Вони ж то дерев'яні були.
— Ага. Тоді скажи, хто тобі курсака зробив. Ти ж на кораблі служиш? А яка там промисловість, га? Тут начальники цехів за спеціальністю працюють і як гуси в озері плавають на екзамені а ти хочеш довести, що сам в своєму кубрику осилив курсову з теорії машин і механізмів?
— Відступати нікуди, відбиваюсь, позаду турецька границя.
Інколи мені в приклад ставили мого однокурсника, який щойно добросовісно в мене списав чергову курсову.
Так тривало певний час і моя морська душа не витримала. Сказав Йосиповичу, що тепер пора вже йому ділитися зі мною знаннями.
— Ти що, моряк, страйкуєш? Які контрольні? В мене господарка пів області. Жінка, діти, дня не хватає. Коли ж мені ці колеса малювати? Так… А ти був колись на полюванні, ну, з мисливської рушниці стріляв?
— Стріляв з 100-міліметрової гармати, а так же з торпедного апарата і з крупнокаліберного кулемета. А в дитинстві піймав на городі у сильце зайця.
— Для мисливства годишся, — весело крякнув начальник лісництва, — Після сесії поїдемо до мене. Там, у моїх обійстях є виводок кабанів. Серед нього є один малий кульгавенький кабанчик, все одно вовки розірвуть. Тож пополюємо краще ми з тобою!
…"Волга" швидко доставила нас у лісництво десь за 250 кілометрів від Львова. Їдемо густим хвойним бором. Вузька асфальтова лісова дорога привела нас до великого дерев'яного двоповерхового особняка, виконаного у гуцульському стилі. Поряд стояли різні господарські будови. З конюшні фиркали коні.
Господиня пригостила нас вечерею і ми, відзначивши успішно завершену сесію, відправились на віддих перед полюванням. Встали затемна. Господар озброїв мене мисливською двохстволкою, сам взяв карабін. Вперше тримаю в руках зброю з двома вертикальними стволами. Цікава штука. А ще цікавіше побачити кабана в лісі, бо лишень бачив його у зоопарку.
— Ти от що, інструктує мене Йосипович, — як вийдемо на кабана, стріляти будеш лише по моїй команді. Кабан, це тобі не заєць! Стерегтися треба на два ока. І стріляти здорових не будемо, хай ростуть. Я сам вибиратиму в кого цілитись.
Я послушно погодився. Бредемо лісом до обіду – нема кабанів. Хоч би пробіг якийсь косий заєць. Хвойний ліс змінився на мішаний, по ярах ще осталися залишки снігу. Йти стало важче і я вже почав втрачати надію побачити в лісі щось живе окрім Йосиповича.
— Кабани є і ми їх знайдемо, — впевнений господар лісу. Тягнемо ноги далі. Підходимо до галявини, навколо якої ростуть могутні дуби і буки. Йосипович зупинився, прислухався, визначив напрямок вітру і пошепки наказав йти за ним уважно.
— Стояти! – скомандував Йосипович, як підійшли до галявини. Я виглянув із за розлогого бака. Посеред галявини… рилися в листі кабаняче стадо. Маленькі кабанята бігають кругами а кабан!... настояний сікач! Розміром в теля!
— Стій тут і не висовуйся із за дерева, я зайду з іншої сторони, розпорядився Терентій Йосипович і зник у кущах.
Не висовуйся… Але ж мені цікаво подивитися на дику природу. Я висунувся наполовину і споглядаю. Пролунав постріл. Кульгавеньке кабанча підскочило вгору і завалилося на землю. Самка з своїм виводком кинулася в лісову гущу. Сікач від підплигнув і… кинувся у мою сторону. А я собі стою і усміхаюся. Розлючений сікач, опустивши голову і наставивши свої ікла як мечі, несеться на мене а я стою, по-дурному усміхаюся, геть забувши що я мисливець і маю заряджену рушницю. Лише дерево руками так шкряб, шкряб…
Пролунав ще один постріл, кабан біжить. Та коли осталося між нами якихось метрів п’ять якась могуча пружина підняла мене з землі і я, доставши гілляку над головою, переворотом її осідлав. Глянув униз: кабанище розлючено драв кору з дерева. І тут мене взяв страх, я міцно, що мав сили охвативши рятівну гілляку. Рушниця валялася під деревом, кабан по ній добре потоптався. Пролунало ще постріли три і лише тоді кабан зник у лісі.
Підбіг зблідлий Йосипович:
— Живий, моряк, цілий? Ну ти й мисливець! Ладно злазь з дерева, — підняв і взявся оглядати мою двохстволку. А я злізти не можу, як і відповісти. Страх ще мене не відпускає. Та поволі спустився з дерева.
Запалили по цигарці.
— Ти чого висунувся? – пустився на мене Йосипович. — Кабан іде на постріл а тут ти стирчиш як колода в морі, от він на тебе і пішов. Як би тебе достав, розсік би навпіл. Бо то сікач, розумієш, його вовки обходять стороною. Ех, моряк! Зайця ловив… Ну, ти й налякав мене! Це тобі не в зоопарку! Вперше таке бачу: кабан біжить а він стоїть і не ховається.
Подивившись на гілляку, з якої я щойно спустився на землю, запропонував:
— Ану, попробуй, достанеш?
Я тричі підстрибнув – не достав.
Ото-то, моряк! — плеснув мене по плечу Йосипович. — Приховані властивості організму. Оце тобі опір матеріалів і теорія механізмів разом, — засміявся і ми весело пішли за своїм мисливським трофеєм.


ОБІД.

Обідаємо в кают-компанії мічманів. Колектив мічманів у нас молодий, жонатих лише один, начальник фінансової служби корабля. Він же і обраний старшим у кают-компанії. Як стверджував, був севастопольцем у десятому коліні а його прадіди Севастополь ще у першу оборону захищали.
— Це у нас тут, в Поті, — розпочав розмову старший за столом, — один каперанг в гарнізоні, комбриг, що не доступишся до нього. На „Волзі” возять! У Севастополі каперанги як зайці плигають по тролейбусах. І, взагалі, у Севастополі хоч і йде десь вулицею мужик у піджаку, один хрін він військовий!
Фінансист підрахував, що всі, крім одного, офіцери нашої бригади, що женилися у Севастополі, розведені.
— Бо у Севастополі, — пояснював нам, молодим, корінний севастополець, — серед жінок одна політика: вийти заміж за офіцера, народити йому дитину, отримати квартиру, витягти з нього всі бони і... послати затим за лінію морського горизонту! І жити на його аліменти, приспівуючи від задоволення. А коли виходять на пенсію, а вона у них може бути лише мінімальна, першими кричать про соціальну несправедливість і важке життя!

БОНИ.

В радянські часи за далекі морські походи і бойову службу платили морські, добавку до грошового отримання, не закордонною валютою а бонами. Бони платилися в процентах до посадового окладу. Офіційно в банку один бон рівнявся одному рублю та на чорному ринку їх продавали по курсу не менше один до десяти. Можна було вторгувати і вісімнадцять рублів за бон а то і більше, якщо в боновому магазині були в наявності нові заморські товари. Бони видавалися маленькими 100-боновими книжечками, кожний листочок якої був рівний вартості від копійки до десятки.
У Севастополі в Камишовій бухті був і спеціальний боновий магазин, де лише за бони продавався не бачений в інших магазинах різноманітний дефіцит: імпортні речі та побутова техніка, якою сьогодні забиті севастопольські ринки і магазини. Там можна було купити навіть сухокопчену ковбасу! А тому боновий магазин постійно і в любу погоду штурмували роти севастопольських модниць і пасли любого моряка з завданням виманити в нього бони за всяку ціну та попасти до завітного прилавка.
Ми завершили 16-місячний ремонт корабля в Болгарії і прийшли до Севастополя. Ось і рідна бухта. Троїцька пристань. Командир перший біжить до міського телефону:
— Мила, здрастуй, а ми вже дома, так скучив за...
— Мудак, бони коли отримаєш, я тебе питаю!

МОРСЬКИЙ СПРИНТ.

Сторожові кораблі „Ворон” і СКР-77 виконували залікові берегові артилерійські стрільби головним калібром. Все начебто йшло гаразд, та непередбачені проблеми розпочалися після першого ж залпу.
Береговий військовий полігон розміщувався в болотистій місцевості між устями рік Ріоні і Хобі на кавказькому узбережжі. Але саме ці болотисті місця особливо полюбляли буйволи місцевих селян з окружних сіл. Повідомлення про стрільби на полігоні і прохання вивести з його території „рогатих крокодилів” в сільрадах осталися без належного реагування. Грузини буйволів не пасли – вони самі приходили додому як їм заманеться.
Перед стрільбою, як належить, висадили на берег шлюпкою з коректировщиками і групу охорони з завданням перевірити полігон. Ті доповіли, що буйволи лежать в болоті мов рогаті крокодили – з води виглядали лише морда з рогами. Постало завдання видворити тварин з району стрільби. Здавалося, що буйволи таки покинуть улюблені лежанки в болоті. Но тільки-но їх пригнали до краю полігона, як кілька рогатих велетнів розвернулися і, наставивши вперед свої величезні роги, помчали повним галопом назад, прямо на матросів. Ті з жахом розсипалися в сторону. Буйволи заховалися в болотяних заростях.
Доповіли в похідний штаб. Старший на стрільбах командир бригади дав добро на початок стрільб – план бойової підготовки не може залежати від примх якихось буйволів. Спостерігачі і коректировщики вогню зайняли місце на спеціальній вежі. Шість 100-міліметрових корабельних гармат вивергнули клуби диму. В болоті фугаси лише хрипло хлюпнули вгору фонтаном грязюки. Це сполошило мирних буйволів і вони помчали на середину полігона. Другий залп... І треба ж, один снаряд вцілив прямо у буйвола, що біг стороною від інших. Високо вгору знялися рогата голова і копита... Доповіли в штаб, стрільбу припинили. План зірвано, з штабу флоту отримали наганяй. Затим всю ніч відпрацьовували „морський репер”. Потім на „Вороні” провели розбір стрільб. Вину за розстріляного буйвола комбриг поклав на командирів кораблів, які мали самі розраховуватися з господарем тварини, якщо він виставить претензії.
Коли комбриг приліг віддихати, за чаєм командири сторожовиків затіяли суперечку, чий корабель прудкіший. „Ворон” недавно повернувся з тривалої бойової служби з Середземного моря. Мав кілька заглушених трубок в котлах і про це знав командир „77-го”, який лишень повернувся з ремонту з Варни, то ж по стану електромеханічної бойової частини не бачив собі рівних в бригаді.
— І крила воронячі тобі не поможуть, кидав шпильки в сторону командира „Ворона”. Той не втерпів такого нахабства і запропонував зранку вийти на старт і на дистанції до вхідних створів порту Поті вияснити, в кого хід найбільший. Так і порішили, кращий той, хто першим підійде до вхідного буя.
Вранці кораблі стали на дистанцію. Море, повний штиль, розстелило водну поверхню до небачених до того змагань бойових кораблів. Кочегари і машиністи були дотошно проінструктовані. На вахті стояли найдосвідченіші моряки. Головний приз за перше місце – 10 діб відпустки!
З „Ворона” в небо звилась ракета і за кормою „сторожовиків” здибилася вода. Чорний дим оповив кораблі, тиск в котлах підняли до максимального. Обидва кораблі рвонули вперед як на ворожу ескадру. Ніхто нікому не уступав. Перемогою горіли обидва екіпажі. Командири на ГКП нервово диміли цигарками, замполіти мобілізували всіх на перемогу. Йшли паралельними курсами. Затим „Ворон” став поволі виходити вперед. На його супернику добавили пару і дистанцію вирівняли. Та „Ворон” йшов таки пів корпуса вперед і не здавав позицій. Тим часом вхідний буй невпинно приближувався. „СКР-77” йшов мористіше, тож дистанція його виглядала довшою. Штурмани припали до приборів і карт, подаючи рекомендації до омріяної перемоги. „77-й” почав зрізати курс, забираючи на вхідний буй.
...Мічмани „Ворона” в 9-й каюті, де віддихали після нічної вахти, з жахом скочили на ноги від страшного удару і скреготу. На їх очах в їхню каюту, розвертаючи корабельний борт, ... врізався форштевн якогось корабля. Горохом висипали на верхню палубу. У лівий борт „Ворона” до самої ватерлінії вгризся форштевн „СКР-77-го”. На ют вискочив сонний комбриг і взявся за голову – це було ЧП на весь флот. За таке по голові не погладять і на посаді не оставлять. „Ворон”, як поранена птаха, дико відпрацьовуючи гвинтами реверс з розворотом в сторону, намагався вирватись від обіймів свого бойового собрата. На кінець, кораблі розчепилися і розійшлися. „Ворон” таки виявився попереду, СКР-77 опинився за його кормою. З порту вийшов рятувальний буксир провів кораблі до місця швартовки. Прибув командир бази. Тут же, в рубці чергового, і провели „розбір польотів” — нараду.
По підсумках наради, як останнє слово на суді, командир „77-го” сказав, що винні в усьому ...буйволи. Командир підраненого „Ворона” був іншої думки: „А все-таки мій корабель прудкіший. 77-й зміг досягнути лише моєї корми!”. І обидва, разом з комбригом, пішли писати пояснювальні записки з приводу морської події, чи то своїх морських змагань. З Севастополя до Поті вже виїзжала висока комісія з штабу флота.

Далі