В НАШОМУ МІСТІ БУВ КОРИФЕЙ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

У своєму дослідженні «Гастролі українських театральних груп в Севастополі наприкінці XIX - XX століття», опублікованому в Інформаційному бюлетені Українського культурно-інформаційного центру в м. Севастополі № 4 «Криниця» в серпні 1999 р., Тетяна Тимофєєва після роботи з архівними матеріалами зазначає:
«Під час гастролей у Севастополі трупи Михайла Старицького, які тривали з 4 по 26 квітня 1890 року, газета «Крымский вестник» писала: «В обществе всё более и более вырастает интерес к малороссийскому театру, малороссы успели выдвинуть блестящую плеяду артистов, которыми по-справедливости мог бы гордиться не только малорусский театр, но и наши столичные театры».
18 квітня 1890 р. в бенефісі М. Старицького на Приморському бульварі йшла його п’єса «Не так сталося, як жадалося». Після завершення вистави Старицький прочитав два вірші. Севастопольська газета відзначала, що декламатор не має собі рівних, що публіка нагородила його нестихаючими оплесками і піднесла йому великий вінок із білих квітів.
Українські трупи завжди привносили в театральне життя нашого міста багато запалу, вогню, дотепності. Тому проводжали їх завжди з почуттям жалю: «Уехали от нас малороссы, весьма довольные, счастливые… Выпроводили их с честью и… остались, по-малорусскому выражению, как раки на мели. Театр закрыли. Одним словом, мы у порога царства скуки» («Крымский вестник»).

СПЕКТАКЛЬ ПРИРЕЧЕНИЙ НА УСПІХ…

Тепер настали такі часи, що нудьга севастопольцям не загрожує. Окрім болісного і почасти трагікомічного перетворення міста-гарнізону в туристичний центр, вони мають можливість відвідати російський академічний (sic!) драматичний театр ім. Луначарського, де в репертуарі поряд з комедіями простими і музичними, коміксами та містичними дефіле з’явилась ексцентрична меніпея «За двумя зайцами». Сценічний оригінал і постановку на запрошення керівників культури і мистецтва міста зробив режисер, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат премії імені Михайла Старицького, заслужений діяч мистецтв України Віктор Шулаков. Фінансування постановки відбулось в рамках державної субвенції міському бюджету міста Севастополя для розвитку та підтримки української культури, забезпечення функціонування української мови в усіх сферах громадського життя міста. Власне, російськомовні афіші та програмки яскраво свідчать про виконавчу дисципліну серед творчих людей та їхніх керівників. Цікаво, чи читали оригінал Михайла Старицького в управлінні культури і туризму СМДА і чи не виникло у них при співставленні переважно російськомовної вистави із постановою Кабінету Міністрів України відчуття спотворення її духу і букви з точністю до навпаки?
Прем’єрний показ вистави, на який неможливо було купити квитки, відбувся 21 квітня.
Необхідно зазначити, що в Києві вистава Віктора Шулакова в Молодому театрі витримала більше 800 постановок, що зараховує її в число довгожителів. Постановка ж в Севастополі, за підрахунком режисера, є його 101-ю роботою. Отже, еволюція оповідання Івана Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, за яким Михайло Старицький написав «комедію із міщанського побиту з співами і танцями в 4-х діях» «За двома зайцями», дійшла до однойменного твору жанру «ексцентрична меніпея» у режисера Віктора Шулакова.
Це чудернацьке слово «меніпея», яке вочевидь несе і комерційне навантаження, і заманює глядача, нелегко було віднайти в словниках. Найбільш повне його тлумачення я прочитав у російському літературно-енциклопедичному словнику. Походить воно від грецького філософа-кініка Меніпа, термін уведений Бахтіновим і означає універсальний тип жанрового змісту. Основою структури є пошук філософських соціальних істин з фамільярним контактом із сучасністю. А головне її призначення – революція загальноприйнятої ієрархії цінностей. Про таку революцію, власне, і піде мова.
У розмові з Віктором Олександровичем з'ясувалося, що меніпея взагалі має 27 ознак.
Щоб читач краще уявив це змішання стилів, перерахую окремі номери, які були в інтродукції до спектаклю хай і на мотив Михайла Старицького: циганський ансамбль, щось французьке, канкан, сценка з «Отелло» Шекспіра, індійські пісні з танцем живота, дуже популяризованим нині в Севастополі, російські романси, була ще кінострічка з класичним адюльтером, конферансьє, мадам Куку та месьє Пікасі. Гіпсовий герб УРСР з серпом і молотом над сценою (як факт невиконання указу президента Леоніда Кучми про ліквідацію совєтських символів) вдало доповнював таку собі меніпею. Особливо севастопольським глядачам сподобався перегук із сучасністю: «Перестань в носу ковыряться – мозги поцарапаешь» та дисциплінуючий вигук в цій колотнечі: «Панове! Вы же не на майдане!», і вони нагородили акторів оваціями. Хоча… не той зараз Майдан…
Поміж цих виступів були мікроскопічні вкраплення з Старицького, і вже потім почалась, власне, п’єса.
Можна, звісно, погодитись із трактуванням автора сучасного прочитання Старицького, адже театр – це досить жива субстанція, і кожний наступний спектакль не схожий на попередній за визначенням. Хоча, можливо, для корифея українського театру Михайла Старицького як автора таке вільне поводження з його текстом було б неприйнятним. Та й багаторічна робота Старицького в театрі – зразок самовідданого служіння рідній культурі.
Сюжет цієї комедії, як відомо, побудований на конфлікті нечасто поєднуваних – «багаті теж плачуть» – людських бажаннях – любові та матеріального благополуччя. Задля рафінованого дослі-дження цієї вічної теми Віктор Шулаков зрівняв у красі головних діючих дівчат на виданні – Проню та Галю. Більше того, вимагав від гримерів, щоб головна героїня, роль якої виконує заслужена артистка АРК Тетяна Бурнакова, була ще красивішою. Також він змінив концепцію автора п’єси Михайла Старицького і прагнув показати Свирида Петровича Голохвастова (заслужений артист України Віталій Таганов) людиною з багатющим внутрішнім світом. На мій погляд, у п’єсі Старицький іронізує і навіть висміює суржик, а у сучасній версії – через зміну оригінального тексту – є навіть симпатія до мовного покруча. Але глядачі тепло сприймали і Ірину Демидкіну в ролі Секлити, яка бережливо донесла повагу до української мови, бо за цим персонажем стоять і українські традиції, і справжня культура.
Режисер Віктор Шулаков відомий в театральному середовищі своїм оригінальним прочитанням матеріалу, рімейками і фантазуванням на сцені. Вже після прем’єри він вніс суттєві зміни, які, на його думку, покращать сприйняття вистави глядачем. Наприклад, Проня Прокопівна відчула і земне щастя, й приниження людської гідності (так і у Старицького). Але фінал у другому показі зроблено оптимістичним, і головні герої опиняються знову на вершині щастя. Ми знаємо, що і фільми голлівудських режисерів у переважній більшості мають happy end. Тепер і у нас так буде.
Глядачі жваво реагували на виставу, часто сміялись і аплодували. Після її закінчення сцена і актори були буквально завалені квітами.
Таким чином, ця вистава сприятиме мирному сприйняттю спорідненої української культури в нашому місті. Інша справа – вчителі, які шанобливо ставляться до української класики, вже негативно відгукуються про можливість додаткового вивчення класичної творчості Михайла Старицького за цією виставою. Навряд чи такі багатоповерхові меніпеї сприятимуть осягненню справжньої української класики.
Також, на мій погляд, «мені мані» (many money) на меніпею, з державної скарбниці, а значить, з кишені платників податків, є не такими вже й великими порівняно з тими, які проциндрені на інші цілі, як-от підпільно-анонімнe контрафактне друкування книг українською мовою на різографі чи виконання італійських пісень на майдані Нахімова, що чиновники від культури виставили такими, що сприятимуть розвитку української мови в місті. До речі, досі повної відповіді на інформаційний запит Конгресу українців Севастополя щодо звіту про використання 9 мільйонів гривень державної субвенції від Севастопольської міської державної адміністрації не надійшло.

«ЯКЩО ТИ ПОГРЯЗ В СУЄТІ – ТИ ЗАБУВ ПРО БОГА»
РОЗМОВА З РЕЖИСЕРОМ ВІКТОРОМ ШУЛАКОВИМ

– У «Словнику театру» Патріса Паві я не знайшов поняття «меніпея». Його тлумачення є лише в літературно-енциклопедичному словнику…
– Ще Вахтангов вперше ставив меніпею, «Принцеса Турандот» – це вже класичний приклад. Любимов, наприклад, виводить на сцену п’ять Пушкіних. Карнавалізація ситуації, пристрастей, масок, характерів, подій, фантастика, містика, екзотерія – це лише деякі ознаки меніпеї. Їх всього 27.
У цьому випадку за Голохвастовим іде п’ять друзів начебто – насправді кожен з них – це риса характеру героя. Вони користуються жартівливою мовою, комедійною, подекуди гротесковою, і в той же час висловлюються глибокі і витончені думки. У спектаклі звучать різні фрази різними мовами – французькою, англійською, російською, українською, суржиком київським, а в фіналі є щось об’єднувальне – в цій гонитві за багатствами ми все ж ходимо всі під Богом, тому старослов’янською звучить висновок: «Якщо ти погряз в суєті – ти забув про Бога».
– Вікторе Олександровичу, ви стверджуєте, що Голохвастов має багатий внутрішній світ. Але ж насправді душа Галі, яка береже свою цнотливість, значно багатша. Та й у Михайла Старицького написано: «Голохвостий (виступа наперед, з запалом). «Чого витріщились? Ну, банкрот, так і банкрот! А ви думали, как би я був багатий, то пошов би до вашого смітника?! Ха-ха-ха! Свинота необразована! Авжеж, мені ваших денег тольки й нада било! Так і понімайте!». Де ж тут багатство?
– Ви читаєте Старицького. Але є ще варіант Молодого театру. Там з моїми додатками. Потім донецький театр поставив 10 років тому – теж інші мої інтерпретації і колізії. Цей третій варіант літературно відрізняється від Старицького.
Багатство душі, за моєю версією міститься в тому, що він знає мови, образно висловлюється. Голохвастова справді підштовхнули «друзі-думки», щоб справити цирульню, потім це стало катастрофою, але настав такий момент, що він насправді закохався в Проню. І ось бачите – я сьогодні переробив фінал – у мене щасливий кінець: Галя, жертвуючи собою, зводить їх.
– Хочу зауважити величезну перевагу російської мови у виставі порівняно з оригінальним текстом п’єси…
– Цей варіант пристосований не лише до севастопольського глядача, а й до акторів, які не всі володіють українською орфоепією.
Я знав, що ставлю спектакль в російському театрі. І це, на мій погляд, є золотою серединою. Поряд із суржиком і російською у виставі звучить чимало чистої української мови, наприклад, в сценах з Секлитою Лимарихою.
У мене є впевненість, що цей спектакль в Севастополі приречений на успіх.

ТЕАТР ДІАГНОСТУЄ СУСПІЛЬСТВО
ДУМКИ ЕКСПЕРТА

Неллі КОРНІЄНКО, доктор мистецтвознавства, кавалер ордена княгині Ольги, директор Центру Леся Курбаса:
– Для Севастополя взагалі дуже корисно знайомитись з українською класикою. Сьогодні тема Голохвастова еволюціонує до іншої теми. Красиву актрису в даному випадку відібрано для того, щоб «відняти» тему товарних стосунків. Найцікавіше зараз говорити про почуття, про самотність людини. Вона каже: «Я любила вас». І ми віримо, що це правда. Але і Голохвастов в цій виставі каже: «І я теж». Але ж у виставі замало мотиваційної підготовки, щоб ми повірили в це. Хай це і жанр комедії, але актуальнішою є Проня як людина самотня. На мій погляд, стосунки нині зараз складніші, і між людьми, і між річчю і людиною. Ми знаємо, що і красиві, і багаті теж плачуть. Мені хотілося б, щоб ми говорили про те, як змінилась мораль, про самотність людини не у зв’язку з нестачею вроди. Говорили про тугу за «небом в алмазах», про щем існування, про дефіцит людського свята. І карнавальна вистава, з плином життя, в якому відбуваються різні сюжети, мусила б мати більшу мотивацію.
Віктор Шулаков цікавий тим, що він дуже фантазійна людина, але відчувається слабка структурованість і нечіткість прочитання.
Я люблю його творчість і дуже поважаю, знаю по багатьох виставах, але це правда. Карнавал життя важливий як естетика, але цей метод вимагає ще вимогливішого відбору.
Стосовно гри акторів – дуже сподобався Голохвастов, його пластичність, яка стає і внутрішньою. Настільки естетично точне вирішення – оцей лет по всіх поверхах життя. Я не знала, що він з цирком був пов’язаний і був повітряним гімнастом, але як добре використано ці вмілості – оці кульбіти згори і падіння головою вниз – це ж гарний образ радикальної зміни і свідомості з наступною зміною сюжету. Порівняно з першою виставою естетично краще виглядає Проня. Добре, що режисер індивідуалізував акторів масовки. В цьому відчувається тепло і щирість сприйняття того, що вони стоять навшпиньках через відчуття душевної провінційності. А вихід з цієї провінційності і туги – у самовдосконаленні, будуванні себе. Треба цього бажати і розуміти. Можна мандрувати духом – і при цьому не обов’язково кудись виїжджати. Самоцінність не зміниться від переміщення у просторі.
І маргінал – це ж не географічне поняття.
Одним із таких способів удосконалення є усвідомлення того, що все-таки краще знати дві мови, ніж одну, дві філософії, дві культури, ніж одну. Я вже не кажу про те, якими давніми є наша мова і культура порівняно з північно-слов’янською культурою. А театр одночасно і діагностує суспільство, показуючи дефіцит ніжності, романтики почуттів, дефіцит справжньої любові – зокрема, на рівні цієї вистави.

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2007 >