НЕ ТУДИ Б’ЄШ, ІВАНЕ…

Будуємо державу. Прагнемо, щоб слова співпадали з ділом. Мабуть, коли вони розминаються, мусило б бути соромно. Он як красиво звучать слова «Сьогоденна мета українського суспільства – забезпечити духовну єдність, згуртованість, соціально-практичну творчість»! Хоч дисертацію починай цим афоризмом! Але так починається наклепницька стаття в газеті «Дзвін Севастополя» в №7-9 за 2007 рік.

Не став би писати про внутрішні чвари в головах окремих записних українців – їх треба якось вирішувати вдосконалюючи себе та між собою, бо ці чвари принесуть лише радість недругам, але важко промовчати. Допоки наклепи та чутки від голови севастопольської «Просвіти» Володимира Проценка не виходили далі самої організації – надія на їх зникнення ще жевріла. Але тепер, після появи цих нісенітниць в газеті під якимось зашифрованим і не всім зрозумілим заголовком (не вичитаним ні коректором, ні редактором), скажу кілька слів.

Щоб бути точним – провокативна стаття підписана іменем «Ігор Січ». Але молоде і красиве його обличчя на наступній сторінці не повинно вводити в оману – в архіві газети його фото підписане і «Ігор Сонечко», і «Ігор Проценко». З цим юнаком я навіть не знайомий, отже, під прикриттям його псевдоніму громи і блискавиці мече його батько.

Всю статтю аналізувати не буду – занадто багато там неточностей, помилок, підтасовок і наклепів. Зокрема, В. Проценко підпускає москаля, що я є керівником неіснуючої громадської організації «Український Севастополь» і що я привласнив бренд, що належить письменнику Валькові Кравченку. Із діяльністю громадського комітету читачі знайомі ще з 2000 року, коли в Києві пройшли установчі збори та на заяви організації почали звертати увагу люди, яким небайдужа доля міста, яке перебуває під впливом іншої держави. Статті і заяви комітету публікувались в патріотичній та в іншій пресі, а «Голос України» якось описав подію, під час якої двох наших діячів було нагороджено медалями. Щодо привласнення «бренду» – це теж інсинуація. Валько Кравченко друкуючи в 2001 році під назвою «Український Севастопіль» збірку статей, навряд чи думав над патентуванням «бренду». І члени комітету теж навіть не думали про якесь запозичення письменником, бо боротьба за фактичну приналежність міста є спільною для всіх патріотів країни і не може бути монополією окремої організації чи людини.

Декларуючи необхідність єдності між українцями, В.Проценко в той самий час зробив все, аби на спільному молебні за героїв України не була присутня одна із церковних громад. Та й на день Незалежності України молебень за Україну біля пам’ятника Тарасу Шевченку, який проводив о. Микола Квич, він волів спостерігати здалеку.

Ще мене Проценко звинувачує в співпраці із Союзом українок м. Севастополя, що виглядає взагалі якось макабрично. Навіщо було тоді закликати до єдності в цитованому його реченні? Отже, і тут він говорить на вітер. Або, чи має хоч якісь розумні підстави звинувачення у тому, що «Владзімірський відкрив особистий приватний сайт „Українське життя в Севастополі”  і розміщує на свій розсуд (? - М.В. ) інформацію про життя українців»? А на чий розсуд я мушу розміщувати?

В. Проценко обурюється: «Українська культура в місті як ходила в старцях, так і лишилася в лахмітті –  «Просвіта» в льоху, а інші громадські організації на задвірках». Тут вже якесь хворобливе самоїдство, адже ці неправдиві слова незаслужено ображають працівників культури, бо «в лахмітті» вони не ходять, у чому можна було пересвідчитись хоча б під час концерту на День Незалежності України у театрі ім. Луначарського, а приміщення для організації, яке Проценко неввічливо називає «льохом», він сам і знайшов кілька років тому.

У статті він виступає нещадним борцем за ефективне використання субвенції на розвиток української мови і культури, хоча увесь 2006 рік мовчки і терпляче чекав собі хоч крихти від цього гігантського пирога і вихваляв для цього управління культури і туризму СМДА в своїй газеті та в ефірі. І таки в кінці року за рахунок субвенції надрукували книгу з віршами В. Проценка! Радість від цього виплеснулась на сторінки газети «Дзвін Севастополя». Але після моєї червневої статті «Не так тії воріженьки, як добрії люди…», де було зауважено про помилки севастопольських письменників та автоплагіат, той самий В. Проценко писав про це видання його книги: «хитромудрі керівники з використання державної субвенції вирішили їм (просвітянам – М.В.) “насолити”». Видати книгу = "насолити"? Чи не є це знаменитою дулею в кишені і невдячністю? Спостерігачі зауважують також численні запозичення В. Проценка із моєї статті - як ідей, так і цілих фраз, йому непритаманних.

Фантазії В. Проценка сягають ще й чужих кишень. Ось він пише: «Утримувач сайту використовує 2500 гривень в рік». Не пригадую, щоб я показував йому квитанції та банківські рахунки. Та й, пробачте, яке йому діло до цієї приватної ініціативи?

Таких дурниць і нісенітниць, піком яких є недостовірні (і радісні!) відомості про те, що я «уже одного разу програв в суді 30 000 гривень Комуністичній партії України». Вже за одні ці неправдиві слова та за неодноразові перекручення напису мого прізвища в статті п. Проценко міг би бути притягнутий до суду. Але ж після крапки йде ще запитання: «То кому Ви служите, шановний?». Запевняю, не комуністам, якщо це може хоч якось втішити роздратованого патріота.

А ось отримання В. Проценком нагороди від антиукраїнського "Фонду культури та історії імені Геннадія Черкашина" не один я розцінюю як хитання у поглядах та жагу до марнославства. Газета "Дзвін Севастополя", коли я працював в ній, неодноразово на своїх сторінках виступала з різкою критикою цього фонду, який вирощує російських патріотів на українській землі.

У 2005 році В. Проценко вже друкував у своїй газеті аналогічну наклепницьку статтю під назвою «Чужа культура» – і так само заховався під прізвища просвітян, які й не знали про існування такої статті. Та отримання одкоша і нищівної критики в газеті «Севастопольские известия» його нічому не навчило.

Можливо Володимира Миколайовича образили мої зауваження в телефонній розмові про численні помилки та русизми в газеті «Дзвін Севастополя», роботі в якій я віддав 5 років, і мені болить цей непрофесіоналізм та реальна шкода від цього. До речі, професійною журналістикою вважалося б звернення до мене за коментарем і його друк поряд з нісенітницями і маячнею. Говорив я йому про неетичність і непотрібність розповсюдження пліток та неправдивої інформації на засіданнях «Просвіти» – тоді він начебто зрозумів… Можливо Проценку не сподобалась здорова критика – адже він так і не відповів на конкретні зауваження в статті, і, натомість, прикриваючись  псевдонімом свого сина, надіслав цю наклепницьку статтю до газети «Кримська світлиця». Редакція, прекрасно розуміючи всі складнощі розвою українського життя на кримських теренах, вирішила не друкувати цих закидів. І ось – «своя рука – владика» – через півтора місяці цей самий текст із рубрикою для «КС» «Повертаючись до надрукованого» та підписом «Ігор Січ спецкор «Дзвону Севастополя» для «Кримської світлиці», без прочитання коректором з’являється в «Дзвоні». Але ж цей текст не був надрукований в «Світлиці», та й не замовлявся редакцією! На додаток таке посилання виглядає нелогічним. Так само нелогічно, якби цей підпис стояв під надісланою, але не надрукованою статею у «Вашингтон Пост».

Якось український поет Іван Драч висловив афоризм «Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги!». Але ж недруги українства є і зовнішні – вони нікуди не поділись. І мусимо щодня виходити на прю проти них, а не воювати між собою на догоду своїм непомірним амбіціям та заздрощам. Тим більше, що тих, хто вірить в безпомильного лідера стає менше в першу чергу через неправедні його дії.

Дуже хочеться, щоб ці, на жаль, нині правдиві, слова якомога швидше стали атавізмом і втратили актуальність в українському суспільстві.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ
25 серпня 2007 р.