Пiсля цього iмени раптом залягає тиша. Щось справжнє -- велика тiнь проходить перед нами, i стає незручно за дрiбнi слова.
Микола Зеров -- не герой леєенди, не прижиттєво канонiзований клясик, навiть не автор якогось знаменитого твору. Поезiї, позначенi холоднуватою дистанцiєю давньої, клясично суворої форми. Лiтературно-критичнi статтi, лаконiчно скупi, точнi, позбавленi ефектiв i яскравих приман. Публiцистика, окутана атмосферою 20-х рокiв в Українi. I разом з тим навколо його iмени залишається те магнитне поле, яке було навколо його особи.
Зараз нам уявляється Зеров як одна з наймаштабнiших постатей часу, що заповiдався як доба українського вiдродження. В контекст українського культурного життя ця постать вписалась як символ справжнього, надiйного -- вiдповiдального за долю й розвиток культури.
Покищо ми не маємо його критики й публiцистики, де вiн виступав у найбiльших, у найвиразнiших своїх вимiрах. Але з кожного поетичного рядка його "Вибраного" вiє на нас духовою яснiстю i спокiйною силою, чистою i глибокою, що залишається поза сумнiвами. Читаючи Зерова, почуваєш себе людиною.
Очевидно, у його постатi залишається головним: животворна таємниця збереження особи у всiх її вимiрах -- за будь-яких умов!
Прийшов вiн у лiтературу на початку 20-х рокiв, коли на широкому єрунтi революцiйного заперечення старого пробивалися вузькi й химернi стежки шукань нового в лiтературi.
У 1920 р. виходять високої мистецької вартости його переклади "Антологiї римської поезiї", у 1924 р.-- збiрка поезiй та перекладiв "Камена", тодi ж нарис "Нове українське письменство", у 1926 р. лiтературно-критичнi статтi "До джерел"... Самi назви говорять, що шукання Зерова були спрямованi в глибину традицiї. Тонкий мистець i ерудит, вiн розумiв революцiйне оновлення культури передусiм як перегляд i закрiплення фундаменту, у якому в нас бракувало вiдкриття античности, що його зробили для себе французи XII столiття:
"Ми на плечах у старожитнiх, як карлики, i бачимо далi з них завдяки тому, що вони бачили..."

Розумiння античности й шанування традицiї лежать в основi понять европейця, як аксiоми.
У 20-тi роки вони стали дискусiйними. Переоцiнка цiнностей стала модою. Легко вона породила за умов, коли зречення цiнувалося як поступ, а моральна нескристалiзованiсть i байдужiсть до нацiональних традицiй -- як вияв високої свiдомости.
Людина з глибоким i мiцним корiнням, Микола Зеров був органiчним утiленням культури, i в цьому хисткому морi заряджених коньюнктурою напiвiнтелiґентiв вiн стояв непохитно i йшов безоглядно, що викликало подив.

Його гасло "До джерел" звучало анахронiзмом i викликом. "Бути сучасним письменником,-- писав Остап Вишня,-- значно легше.  Нiчого собi не читаєш, тiльки пишеш. I всi задоволенi". А вiн суворо застерiгав: "Ми повиннi засвоїти найвищу культуру нашого часу не тiльки в її останнiх вислiдках, а i в її основах..." "Освоюймо джерела европейської культури, бо мусiмо її знати, щоб не залишитися назавжди провiнцiялами".
Лiтературну традицiю вiд грецьких i римських клясикiв до корифеїв рiдної лiтератури вiн уважав тiєю артерiєю, поза якою не можна уявити собi народження i життя нового.
Це дратувало провiнцiялiв, готових розпочинати iсторiю заново i вести за собою людство. Культурнi iнтереси були для них чужi вже тому, що їх треба плекати, вирощувати в собi, пiдноситись до того рiвня, на якому починаєш жити болями й тривогами народу, осмисленого в єдностi минулого, сучасного i майбутнього. Коли його пам'ять землi п поривання до високого стає твоєю пам'яттю i пориванням. Коли ти вiдчуваєш опору в духовiй спадщинi, виробленiй столiттями боротьби й шукань великих людей.
"Революцiя,-- писав Зеров,-- вiдкрила широкi перспективи українському культурному розвитковi. Пiсля 1917 р. не вдалася нi одна спроба загнати його в тiснiшi межi". Революцiя вимагала свого продовження в духовiй сферi -- творчого утвердження, розширення, поступу.

Вiн хотiв якнайвище пiднести стелю революцiї, почати з глибокої оранки там, де метушливi плужани грались у своєчасну й дострокову, i працювати по-справжньому, як працюють тi, що викликають повагу i привертають увагу.

Для цього, як мiнiмум, "потрiбнi три речi:
1.  Засвоєння величного досвiду всесвiтнього письменства, тобто хороша лiтературна освiта письменника i вперта систематична робота коло перекладiв.
2. Вияснення нашої української традицiї i переоцiнка нашого лiтературного надбання.
3. Мистецька вибагливiсть".

До вияснення української традицiї так i не дiйшло, але всiма силами Зеров вiдмiтав вiд неї iнертний намул простацтва, що найлегше схиляється до бурлеску й копирсання в побутовiм дрiб'язку; сантименталiзму, захопленого розчуленим вигадуванням почуттiв i фактiв, замiсть дослiдження їх, i вдоволеного iграшковими дозами правдоподiбностей; парубоцького споглядального патрiотизму, переважно етнографiчного, що асимiлював "тупiсть i муругу лiнь", запозичив "мы ленивы и не любопытны" i приберiг собi для тилу випробуване: "моя хата скраю".

На вироблення нової традицiї Зеров поклав усi сили. Вiн повертав сучасникiв обличчям до "тiєї культурної Европи, синтезу якої поклав Маркс в основу своєї соцiологiї:
"Вiльний розвиток кожного є основою для вiльного розвитку всiх".
Тi, для кого Маркс був лише iдеалiзованим iм'ям, вiдмовляли Зерову в проєресивностi. Одному з них вiн дав характерну вiдповiдь: "Ю. Якович ласкаво, хоч i безпiдставно, вiдносить мене до лiтератури правої (в наших безнадiйно заплутаних вiдносинах лiтературних -- "правая, левая где сторона?")".

Центрального мiсця в галасливому лiтературному ярмарку Зеров не займав, але здалеку виднiвся на видноколi i своїм талантом, ерудицiєю, чеснiстю протеєував те, що було покликане творити i рости. I зовсiм не випадково вiн, не змовляючись, зiйшовся з найяскравiшим тодiшнiм письменником Миколою Хвильовим, котрий iз зовсiм iншого кiнця прийшов до "орiєнтацiї на культурну Европу". Просто саме в цьому рiчищi вироблявся ритм оптимальний для творцiв високого лету.
Поза дiяльними вимiрами здогади про свiтогляд письменника безплiднi. Настала пора сумлiнного перегляду оцiнок громадянських i мистецьких позицiй тих творцiв, якi не зменшились через те, що їхнi iмена дрiбнi люди писали з малої лiтери. Пiдносячи одне з тих iмен, Л. Новиченко пише:
"Плужниковi в "Днях" не треба було, як скажiмо, М. Зерову в "Каменi", йти в свiт образiв далекої античности,-- вiн жив своїм часом, його турботами i болями. Щоправда, болiв ними i Зеров. Але як i чому? "З високих хор лунає спiв туги i безнадiї; навколо нас кати i кустодiї, синедрiон, i кесар, i претор" -- цi рядки iдеолога "неоклясикiв", датованi 1921 роком, достатньо ясно розкриваюсь характер полiтичних порахункiв з "революцiйною епохою".

Сумлiння критика передусiм має з'ясувати, що Плужник у "Днях" жив не лише "своїм часом", а й минулим, яке пiдсумовував:

О, минуле! Твоїм васалям
I в майбутньому тiсно буде!

Однак згадаймо, що в працi про раннього Тичину Л. Новиченко спецiяльно вивчав проблему "Поезiї i революцiї" i зупинявся на збiрцi "Замiсть сонетiв i октав", мотиви якої рiзнились вiд вихопленого Зеровського хiба що характером образности. Тим часом критик не називає їх "полiтичним порахунком з революцiйною епохою", а сумирно констатує, що Тичина "не розумiв i не приймав революцiйного насильства". Там Л.  Новиченко виявив дивну гнучкiсть i широту розумiння: на чотирьох сторiнках пояснював, що "тодiшнi помилки поета аж нiяк не були його  о с о б и с т и м и  помилками: достатньо згадати, скiльки представникiв iнтелiєенцiї..." Пiд цю широту погляду М. Зеров не попав, бо йому випала роля антипода, потрiбна за добрим старим звичаєм для демонстрацiї "суворо принциповости", яка має врiвноважувати "лiберальне" трактування i довiр'я, виявлене на цей раз до Є. Плужника.

Вiдомо, що "iдеолог неоклясикiв" був лише центром притягання в гуртi Рильського, Фiлiповича, Драй-Хмари i Бурєгардта, прозваних "неоклясиками" в дусi часу, коли все осмислювалось у поняттях угруповань. Очевидно, вся правда про групу "неоклясикiв" була в їхньому жартi:

Ми виникаємо стихiйно,
Щороку сходячись на чай.

Але стихiйно єднала їх висока освiченiсть, пристрасть до ваговитого слова, повага до культурної спадщини, зокрема античної,-- i далеко не iдеологiчне кредо:

Клясична пластика i контур строгий,
I логiки залiзна течiя --
Оце твоя, поезiє, дорога.

Кредо, власне, Миколи Зерова, бо в творчостi "Неоклясикiв" було бiльш вiдмiнного, нiж спiльного. Легко зрозумiти, що з такою "програмою" не було нiякої потреби в "iдеологовi", особливо коли зважити, що "неоклясики" найменше грались в iдеологiю i плятформи, за що й були прозванi парнасцями...
Але чого ж вiн усе ж таки -- "йшов у свiт образiв далекої античности?"

Для Зерова клясика -- не захисний плащ, а справжня любов, "порив, недосяжна мрiя та гострої розпуки гострий бiль". Лiрик за натурою, людина величезного темпераменту й великої вразливости, Зеров шукав гармонiйно врiвноваженої форми, яка давала б iлюзiю фiлософського спокою " у ненастанних сльотах" i фiксувала б хисткi марева та жахнi вiдчуття прiрви в "ясну й дзвiнку закiнченiсть сонету".
"Строгий стиль" клясики вiдповiдав стримано-суворому, вольовому ставленню Миколи Зерова до життя. "Олiмпiєць", вiн усе ж таки вбирав його на всю широчiнь своєї багатої натури, але вiдкидав легкодухiсть сантиментальної квашi, твердо зазираючи у вiчi Скорпiону, щоб мужньо вичитати з гороскопу:

А це на бруку знайдена пiдкова --
Єдиний добрий на майбутнє знак.

З лiтературних попередникiв чи не найближчою Миколi Зерову була Леся Українка, i то не лише через ерудицiю i "холодне царство суворих лiнiй" давньої клясики. Присвячена Лесi Українцi його розвiдка найактуальнiше звучала, сповнена суперечок з "масовим" читачем i натякiв типу: "тодi ще вiн цiнував ерудицiю". "Теми й мотиви цiєї високої творчости всi, майже без винятку, навiянi враженнями українського життя, породженi думами i настроями українського iнтелiєента" -- у цьому Зеров знав Лесю Українку, як самого себе. Вiн захищав цi теми й мотиви не перед Лесиними сучасниками, а перед своїми:
"Зупинiмось на греках i римлянах, на французьких та англiйських революцiонерах,-- невже це для нас екзотика?  Невже ми до такої мiри вiдчуженi вiд їх свiтогляду, мистецтва, суспiльних iдеалiв та громадянських традицiй, щоб не побачити в їх свiтi коренiв нашого?" I тремтять у цьому запитаннi навiть нотки спiвчуття.

М. Зеров був лiтературознавцем, що вiдчував живий пульс творчости й знав живий смисл фактiв, хоч би де схоплених у принагiдному висвiтленнi. Вiн дав нам справжнi зразки наукової критики -- точне розумiння слова i думки письменника, якого дослiджував, точне знання творiв, про якi писав i якi "в умi" тримав -- i жадного сумнiвного арєументу, квапливої гiпотези, однобiчного судження, чи позiрних фактiв, за якими губилося б головне. Таке тонке чуття мiри i чуття iстини можливе було на єрунтi зеровської ерудицiї та багатющої пам'ятi, в якiй уявлення зберiгались незаокруглено живими й активними -- як засiб тонкого розумiння та естетичного сприймання. Зеровськi рядки притягають силою життєрадiсного, енерєiйного таланту. Хоч би про що вони були -- вони ваговитi, зернистi, розорi. Як самовиявлення людини, яка хоч би скiльки розкривалась -- нiколи не вичерпає себе i нiколи не сяде на мiлинi. Зеров-поет, на перший погляд, правдиво окреслив себе в самоозначеннi:

Ми надто рiзьбимо скупi слова,
Прихильники мистецтва рiвноваги.
Нiхто не скаже нам: "Жерц i маги!
Ви творите поезiї дива"...
Чутливiсть наша вбога i черства
I не вгамує молодої спраги.

Нiхто й не говорив йому тих високих похвал. I, мабуть, у чомусь iншому шукала вгамування молода спрага. Клясична форма приваблювала аматорiв та лiтераторiв, що шукали справжньої школи й зразкiв рафiнованого смаку. Але в книжцi Зерова читач завжди вiдчує подих непiдробної поезiї та далеко не черстве чуття, що ледве стримується тiсними рамками сонета. Його образи -- не химерно-величнi побудови зi слiв, тут слова наче виростають з цiльного монолiта i справдi рiзьблять контури чогось душевно ясного й незбагненно знайомого, як тi затертi в пiдсвiдомостi веснянi акварелi, як свiжiсть квiтневого повiву:

Десь ключ птахiв небачених летить,
А сутiнь гусне, i дзвiнка блакить
Вже мерехтить у iскравiм уборi.

Як затертий "серед буденних справ i злої метушнi" "край придорожнiх верб i мудрих вiтрякiв". I як прозорiсть вечiрньої години, коли

Вiдкрились знову "дверi у стiнi":
Стих очерет, замшiлi сплять колеса,
I чаплi, знявшися на мiлинi,
Перелiтають золотистi плеса.

Багато вмiстила в собi збiрка "Вибраного" М. Зерова, де нема нiчого випадкового i зайвого, i можна з живим iнтересом говорити про кожен вiрш, в основi якого -- фундамент iсторiї.

Скiльки разiв повторювався, вiд Шевченка до Довженка, наш традицiйний сон про прийдешнього архiтекта-поета, який

Зламає будiвельний трафарет,
Безстильних рокiв соромiтний спадок,
Злетить над городом на крилах гадок
I вроду-бранку визволить з тенет.

Скiльки разiв ставали i ставатимуть актуальними аксiоми, що тратя силу там, "де розум i чуття -- все спить в анабiозi", а в хвилю пробудження знову iнстинктово хапається за рятiвну нитку традицiї, урезонюючи себе:

В природi стiльки знакiв i замiт;
Держить рисунок листу антрацит
I бiла крейда мушлi вiдпечаток,

Чи ж людська споминка така слаба?
Чи то його, минулих днiв остаток,
Пожерти мусiла нова доба?

А потiм знову, поринаючи в клопiтно безплiднiй метушнi, втрачаємо вiдчуття реальности власного єства i починаємо сумнiватись:
А може й так, що весь той вiк несвiтський Є тiльки виплiд молодого сну, Що й досi снить романтик Яворницький.

Єримасними й зайвими здаються окриленi спiви поета, що "животворить душею давнiй мiт", коли "зранка й до ночi гуде колесо темних турбот". У "Потьомкiнських селищах" Микола Зеров спробував визначити iсторичну результативнiсть многотрудної маскаради -- до самозабуття i самозречення -- задля цивiлiзованого звеличення дикунського культу:

А нiч iшла на працю, крик i галас,
Щоб завтра сонцем названа -- з єалер
На степовi експромти милувалась.

Нi "чистого мистецтва", нi олiмпiйської байдужости до проблем сьогоднiшнього дня в Зерова не знайдеш. Навпаки, в його поезiї особливо серйозно звучать мотиви громадянського виховання, народньої самоповаги й гiдности. В суворiй клясичнiй формi вони набувають переконливої сили непорушних законiв людського життя. Є щось вiчне, неминуще в тих рiзьблених формах, у тому зеровському монолiтi, де не знайдеш жадної фальшивої чи легковажної лiнiї. Його можна багато разiв читати й перечитувати, вiдкриваючи новi нюанси, гранi, перегуки. Як в отому вiчному мотивi протиставлення чистоти й любови -- мстивости й ненависти.

I Соломея!... Ще дитя (дитя!),
А п'є страшне, отруєне життя
I тiльки меч та помсту накликає.

Душе моя! Тiкай на корабель,
Пливи туди, де серед бiлих скель
Струнка, мов промiнь, чиста Навсiкая.

Невелика збiрка ориєiнальної поезiї Миколи Зерова досить чiтко малює основнi штрихи внутрiшнього життя поколiння i психологiю доби, передає iнтелектуальний пульс її. Клясична тенденцiя ловити вiчно сутнє з-помiж яскравих зблискiв життєвої течiї вiдповiдала складовi розуму й таланту поета.

Здавалося б, у цьому зачарованому колi "гелленiської гармонiї" було цiлком досить простору для кристалiзацiї хвилин душевної напруги поета, який до того ж був професором -- одним з найяскравiших в iсторiї Київського унiверситету.
Вiн розiрвав це коло i вийшов поряд з Хвильовим на вiтряний переднiй край боротьби за долю української культури. Очевидно, у цьому було його бiльше покликання... Поезiя Зерова творилась, мабуть, тiльки в тi гармонiйнi хвилини, що приходять пiсля працi на повну силу -- а завжди навколо нього було неосяжне поле, що чекало благословенних рук.
Здається, його праця й творчiсть трагiчно перервалась у той час, коли вiн мав тiльки розпочинати свiй головний твiр -- на рiвнi своєї постатi, органiчно не здатної здрiбнюватись i меншуватись.

"Я туго рiс"... Зате вiн рiс у всяку погоду. Так туго росте в землi кремезний дуб, скидаючи листя, скрiплюючи крону, щоб потiм сягнути в небо своїм верховiттям i шумiти на вiтрах iсторiї.
Якось не вiриться, що вiн, як i Франко, не був кремезним i не мiг виконувати хлiбної норми, коли його доля завернула на дорогу Чернишевського.

Полярна нiч i волохатий сполох.
Над безвiстю заснiжених долин.

Саме так, як рiк тому наснилось у сонетi "Чорнишевський"...
Коли звужувалось життєве коло й студено зазирала у вiчi слiпа соловецька нiч, вiн працював, працював з останнiх сил над тими ж перекладами, якi вслiд за ним та нiч безслiдно поглинала.

Навiщо? "Щоб зберегти єднiсть особи". За найнiкчемнiших, нелюдських умов цей монолiтний живий уламок української культури залишався собою. У ньому жеврiла та сама снага творчости й шарпала та сама дума: "Глибокими борознами лягають лiта, зруйновано багато набуткiв i багато чого потрiбного поросло травою забуття. Валиться стара школа; культурний сосняк, посаджений коло неї, розрiсся на справжню тайєу i закрив краєвид навiть на чумацький шлях Сагайдак, "до повiту -- 60, до станцiї -- 80", i в учительськiм помешканнi самогонний апарат,-- i все таки цей глухий шлях виходить десь на широку дорогу iсторiї... I цiлина таїть в собi великi сили, треба лише знати, як тi сили збудити до життя..."

Будуть приходити й приходити в нашу культуру поколiння, яким не розминутись на роздорiжжях з цiєю великою тiнню, з цим ясним розумом, що не знав половинчатости, i суворим сумлiнням, яке не знало пер-ґюнтiвської спокуси: "обмини стороною".