Пошук утраченої традиції висить у повітрі нашого часу. З одного боку, це можна зрозуміти в посткомуністичному світі за аналогією до традиціоналізму як реакції на антирелігійні тенденції просвітництва. З другого боку, кінець XX віку дає підстави шукати традиції, як вода шукає свого пересохлого річища і як скалічена істота шукає своєї природи, бо в цій природі закладені самозахисні інстинкти й доцільні реакції, що уможливлюють продовження роду. Нині все живе тягнеться до свого коріння, до своїх джерел.

Але джерела і коріння в країні тотальної стандартизації і перманентного терору висушені всіма можливими засобами, зокрема з допомогою науки і техніки.

Найвразливіше і найочевидніше цей руїнний процес зачіпає особу як носія традиції. Знецінення і приглушення замість зміцнення і плекання традиції фатально відбивається на молодлому поколінні. "Звільнена" людина мусить робити неймовірні зусилля на витворення того, що в нормальному світі дитина бере готове від батьків уже на початку життя. Раз-у-раз доводиться відшукувати втрачені ланки, відновлювати в правах і доводити аксіоми, а це так само важко, як вічно котити на гору сізіфів камінь.

Загублення джерел і занедбання дороги -- це ще не вся руїна.  Головні деформації -- у спустошенні особи, зокрема за допомогою ідеологічної зброї в безвідповідальній грі підміненими й викривленими поняттями. Грабунок як право, насильство як демократія, обман як загальнообов'язкова правда, рабство як реальна свобода -- це не що інше, як організоване браконьєрство на колись досягнутому полі духовному, клуьтурно-освітньому, громадсько-політичному. Через девальвацію слова, яке тратить певність і вагу, а в епоху інформаційного вибуху та загальнообов'язкової середньої освіти морально калічить і баламутить цілий народ, традиції розмиваються разом з усіма формами усталеної культури.

Відомо, який чудодійний вплив на сучасників мав "Кобзар" Шевченка в 1840 році і яке гнітюче враження справляв Шевченко на сторінках совєтських видань (навіть Довженко під цим враженням занотовує у своєму щоденнику: "Шевченко, здається мені, через брак культури писав "немає Господа на небі").  "Кобзар" цих років був подекуди скорочений і зфальсифікований, але головне -- він був неправильно прочитаний. Ті спотворення не йшли навіть у порівняння з цензурними скороченнями 1840 року. А тим часом наші люди часто запитували, де можна прочитати "справжній "Кобзар", ще дореволюційний...

Насправді не "Кобзар" був змінений, а ключ до його сприймання підмінили через систему спотворених понять. Малописьменна людина християнської традиції була більш готова до читання Шевченка, ніж проведений через систему комуністичної освіти школяр, який пропускав повз увагу слово Бог, написане з малої літери, а слова "правда", "воля", "слава", "Україна" вимовляв без Шевченкового священного трепету. По суті, з усіх драматичних духових колізій у Шевченка він не брав нічого, а сприймав лише соціяльне тло. Великі людські цінності й геній поета перестали працювати на покоління, позбавлене традиції, що берегла ті цінності. Бо саме через аперцепцію відбувається диво ідентифікації особи і народу, диво появи співака, який впізнає і знаходить себе в пісні.

У культурі кожного народу є ключові постаті, до яких завжди звертаються, як до камертона. В українській куль турі такою всепроникною постаттю є Сковорода, що узагальнив укрнську середньовічну традицію і дав заспів літературі національного відродження. У його вченні про єдність трьох світів -- макрокосмосу, де живе під сонцем усе народжене, мікрокосмосу -- світу людини, в якій відбивається весь великий світ, і світу символів, через які одкривається людині правда (передусім світ Біблії) -- ці три світи нерозривні. Якщо усунути один з них -- два інші теж роозпадаються. Заперечений ідеологами комунізму світ символів залишив людину перед всесвітом сліпою і аґресивною: вона почала вести війну проти природи і проти себе.

Людина без символів опустилася до примітивного матеріялістичного сприймання тих трьох світів, які мають природу видиму і невидиму. У кожному з трьох світів природа невидима, божественна є головною, а видима, матеріяльна -- це лише тимчасове "поле слідів Божих", лише тінь.

Зрозуміло, що струмінь традиції передає "сліди Божі" -- вічні цінності, мову символів, через які людина може пізнати своє божественне начало. Поза цим струменем залишається сама видимість, сьогоденні матеріяльні цінності та безпросвітна боротьба за ті цінності. Це і є, власне, той ключ, який запропонувала марксистсько-ленінська філософія замість традиційного ключа до явищ української культури.
Сталося те, проти чого так категорично застерігав філософ Сковорода, як проти найтяжчої помилки: змішування цих обидвох нероздільних, але незмішуваних природ.
"Якщо обидва ці єства змішати водно і визнавати саму лише видиму натуру, то це буде повне ідолопоклонство".
У дусі такого ідолопоклонства писалися всі історії та дослідження української літератури "з позиційдино вірної марксистської методології".
 

Особливості української традиції

Українська християнська традиція, що живила й тримала націю крізь епохи і лихоліття, розквітла в українські йлітературі часів барокко, яке поєднувало культуру середньовічну і ренесансу. Епоха барокко і вчення Сковороди наперед визначили характер української культури на століття. Вплив Сковороди йшов і через церковний спів, і через фолкльор, і через усну проповідь та утвердження свого вчення власним прикладом.  Подібно до Сократа, Сковорода вчив, що щастя в пізнанні самого себе та свого спарвжнього природного покликання, в розумному самообмеженні у світі спокус. Шевченко виріс у сковородинській традиції, яка злилася з пісенним фолкльором, загалом так само, як Гоголь. Духові, таємничі мотиви були визначальні в їхній творчості, і цими мотивами, може, більше, ніж соціяльними, вони вписалися в европейський контекст та в нашу ментальність і досі живуть у серці народу. До речі, життя вони прожили без власного дому й без майна.
Досить зіставити зовсім різні, такі несхожі долі, життєписи і школи цих трьох великих українців, щоб зрозуміти, яка ж то мала бути дивна сила, що об'єднала їх перед лицем святині.  Провидіння вело їх неймовірно складними та все чужими дорогами, і тут справді в кожному відбилася історія України.  Якби позбирати з чужин і поставити в ряд подвижників українського слова, то їх можна було б об'єднати хібла що словами Шевченка до Гоголя.  Самі вони були розділені світом відчуження і об'єднані тільки генієм:

Всі оглухли, оніміли
В кайданах байдуже.
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже!

З історичних випробувань українці виходили живими, але з травмами й болячкою амнезії. Пам'ять мали б берегти літописці, що мають привілей незалежности. Досить згадати імена і долі Величка, псевдоКониського, чи навіть долі академіків Грушевського і Єфремова, щоб засумніватись, чи взагалі в нас могли бути такі літописці. Якось уціліла рукописна спадщина Сковороди... Вціліли захалявні книжечки Шевченка... Зовсім загублено імена рано погашених талантів. Конфісковано й спалено рукописи...

Цього досить, щоб поставити під сумнів реальність картини духових процесів в Україні в наших історичних візіях. Чи не схожі ці візії на розмиту мапу, де збереглися фраґменти контурів і русла річки, з якої можна вгадувати течію, знаючи, де є море. Течія поглинула багатьох пливаків і пощадила щасливіших. Крім затоплених, маємо і затоптані континенти.

"Але ми знаємо й дещо інше, зовсім протилежне, а скільки ж фактів глибоко підпільної політичної діяльности (а ще більше думок!) українських патріотів усіх часів залишилось назавжди захованими від історика!",-- роздумує Олександр Оглоблин у нарисі про Василя Капніста. Юрій Шевельов у такому ж пляні торкається вже історії, у якій фактично був учасником:
"Українська література Харкова і Київа 20-х років належить до цієї країни поза часом і простором, країни, що народилася і не жила, похована, але не вмерла".
Стаття називається "Непророслі зернята". Мусимо зважати на те, що ці зерна пускають і пускають паростки, як тільки з'явиться ґрунт. Дуже часто вцілілі паростки зовсім не репрезентують зерна. Письменник в умовах української провінції, без середовища і без преси... Письменник, який приховує "гріх" творчости псевдонімом... Письменник без бібліотеки і без живих контактів... Важко уявити собі за таких умов розвиток традиції. Але можна відчути характер традиції, що незримими шляхами проникає в душу і відтворює кшталт десь колись посіяних зерен.

В об'єктивізмі "Історії української літератури" Михайла Грушевського простежується тенденція збирання і відтворення слідів. "Історія українського письменства" була народницькою версією Сергія Єфремова... Закладені на ній історії літератури марксистського періоду, на чому виховане сучасне покоління в Україні, є версією соціологічно-політичною. Вони культивують стереотипи, усталені в державних інституціях, і акцентують "прояви революційної свідомости мас".

Замішані на пласкій філософії видимости ці стереотипи принципово відмежовувалися від проблем духу, що віками живили й животворили українську культуру.
У характеристиці української літературної тардиції слід відзначити один її наскрізний прояв -- від козацьких літописів, "Історії Русів", Шевченка -- до Хвильового і Довженка. Це романтизм, очевидно закорінений у характері та естетичному світосприйманні українця, на що звернув увагу Костомаров у своїй праці "Дві руські народності". Звичайно, можна говорити про романтизм як вічне явище вільного духу, як стихію молодости і вічного неприйняття дійсности -- пародію на втілену ідею... Можна також навести філософські обґрунтування романтизму від Платона до теоретиків німецького романтизму.
Але в кожну національну культуру романтизм уписувався по-різному, часто він заносився живцем з чужого поля і часом виглядав як "москвич в Гарольдовом плаще". В українській культурі він був органічним, він був фантомним болем минувшини або прагненням вирватися єгипетської неволі на вільний простір людського духу, як у Довженка, де на глибині ховалось глибоке неприйняття дійности.
 

Прозріння у вічність

Літературу можна розглядати як духові спалахи і прозріння таланту, стривоженого вічними питаннями. Питання ці наскрізні, як світловий промінь уночі. Але що вище постать, то вище вони постають у ній як особиста доля.
Котляревський перший підняв незаймані багатства народної мови і, як на перший погляд здавалося, потонув у цих багатствах.  Але вже "Наталка Полтавка" вирівнює гумористичну стихію і непомітно підноситься до традиційного християнського ідеалу, втіленого в етиці, в способі життя, в почуавннях, в піснях, у стійкості супроти віянь часу і натиску сили. Зрештою, чи не найпершу характеристику цьому творові в цьому пляні дають факти його живучости: півтора століття не сходить зі сцени, а численні п'єси інших авторів схожі на "Наталку" як сестри...

Постійно акцентував і повторював повчання про моральні й духові вартості Квітка-Основ'яненко, але вони не стали в нього полем боротьби за людину.

Основоположником української літератури став Шевченко, і ця основоположність полягає не в "реалізмі", а в піднесенні духових проблем до контексту літератури світової. Його "Сон", за зовнішньою видимістю сатира, з висоти "Духу Істини" -- комедія, сльози і сміх високопоставлених лицедіїв, які свої міражні цінності хочуть утвердити понад цінності вічні. Його "Кавказ" -- одне з найсильніших у світовій літературі викриттів невідступного людського гріха -- фарисества, яке війною утверджує імперські слабкості, і то коштом найвищої святости. Його "Посланіє" дає пробу патріотизму мірою справжньої любови до людини. І ця євангельська міра наскрізна в Шевченковій творчості, що й було для багатьох мотивом фальшування, бо обминати легше, ніж заперечувати.

Ми звикли до тлумачення творчости Шевченка з акцентуванням соціяльних або національних мотивів, які насправді не лежали в основі його художніх творів. Шевченко став великим поетом, коли зробив духові колізії свого часу драмою свого життя.

Взагалі сузір'я великих талантів у "Братстві Кирила і Методія"об'єднала не лише ідея національного визволення, а передусім іде явідродження духового. "Київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом,-- се була молодіж високої чистоти духової, апостольство любови до ближнього доходило в неї до ентузіязму. Вдохновляючись чудесами християнської проповіді серед спізненого римського царства
вона завіт Учителя благого: "возлюби ближнього твого як сам себе любиш", виповняла... Се були добрі діти своїх отців і матерів, добрі брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзі своїх друзів, незлобливі терпеливці ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу",-- згадував учасник цього кола Пантелеймон Куліш. І коли, за словами того ж автора "на Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний",-- то це тому, що Шевченко був одержимий пророчим духом, стихійною силою християнської любови, і це світилось з його розмов і з його поезій євангельським сяйвом. Усіх їх єднала атмосфера високого ідеалізму. І хоч вони незабаром

Слово правди і любови
В степи і дебри рознесли,

цей дух живив українську літературу ще довго в пізніші часи.

Надзвичайно характерною була їхня "зустріч" з Гоголем -- без усякої домовлености й порозуміння. Адже "Вибрані місця із листуавння" Гоголя саме в річищі української християнської традиції перегукуються з гаслом братчиків "Пізнайте істину, і істина визволить вас", а також з "Книгами битія українського народу", де антиімперський радикалізм будується на релігійній, а не на революційній проповіді.

Зовсім не випадково так різко й нетерпимо поставився доних виразник настроїв російської "проґресивної" інтеліґенції В.Бєлінський у "Листі до Гоголя" і в листі до Анненського -- з приводу арешту братчиків. Звичайно, можна говорити про жандармські інтонації в предтечі російського комунізму ("будь я его судьею, я бы сделал не меньше",-- говорить російський революціонер-демократ стосовно Шевченка). Але істотно те, що тут була принципово різна орієнтація на вічні християнські цінності з боку українців -- і російська орієнтація на революційні ідеї Заходу. На російському ґрунті ці ідеї однобічно загострювались і набували характеру нігілізму, соціялізму, атеїзму.

Відомо, що цим ідеям протиставився Достоєвський і певні кола російської інтеліґенції. Але до цього треба додати, що Достоєвський вийшов з гоголівської "Шинелі", і цю метафору слід брати в найширшому значенні: він успадкував і гоголівську любов до скривдженої малої людини, і гоголівське релігійне проповідництво.

Той самий сковородинський струмінь живить "філософію серця" Памфила Юркевича, родом з Полтавщини, його учня Володимира Соловйова, а далі Миколу Бердяєва родом з Київщини. Слід зазначити, що коректний у дискусії Юркевич був ще різкіше атакований за виступи проти матеріялізму "проґресивною пресою", аніж колись його попередник Гоголь.
Звісно, ця модна преса мала вплив і в Україні. Але ні нігілізм, ні соціялізм, ні марксизм не закоренилися глибоко в українському ґрунті.

Не будемо говорити про творчість письменників типу Нечуя-левицького, для яких назавжди залишилися головними темами всякі породження хмар, що хронічно заступали українське небо. Панас Мирний зазнав впливу Чернишевського, але його соціяльно-психологічний роман "Пропаща сила" ставить не стільки питання про соціяльний детермінізм злочинства, скільки питання виродження здорової народньої сили, що за умов утрати традиції на царській службі забуває бідний засів мудрости діда та баби, натомість учиться відповідати злом на зло. У висліді стає (не революціонером, як того можна було чекати за стереотипаам часу) розбійником, якого видає людям власна мати.

Характерно що різночинці, в Україні переважно діти духовенства, в умовах революційної пропаґанди не стають затверділими атеїстами, а зберігають пошану до святині батьків і без любови пробують єднатися з проґресивними віяннями часу, яких, за словами Лесі Українки, нам не уникнути. Справді мав рацію Д.Чижевський: "Культура барокко немало спричинилася до зформування української історичної долі".
Драми Лесі Українки відштовхуються од тих віянь, але виходять на поле духу і, по суті, жоден її твір не заземлений у соціяльне.

Світові сюжети й вічні теми звучать у неї по-українському не лише мовою, а й стилем національного мислення. Придивляючись до "глибокого демократизму", приписуваного їй критикою, мусимо визнати, що насправді там анатомується і вивчться глибинна психологія різних видів плебейства і рабства, небезпечно наступального в модній одежі неофітів. Апологія лицарства й духового аристократизму складає чи не суть її неоромантизму.  Звичайно, християнські ідеї в інтерпретації рабів проходять по вузькій грані самозаперечення, але зате офірний ідеалізм її одержимих героїнь сягає вершин шевченківської традиції.

Дуже характерної еволюції зазнав Іван Франко, який повернувся від соціялізму до Івана
Вишенського і Мойсея, і в цих глибоко драматичних творах виповів власну духову сповідь і сповідь душі, розіп'ятої на прехерестях епохи.
На хвилі часу Володимир Винниченко обминає ці вічні колізії духу за допомогою філософії "чесности з собою", що виросла з базарівського постуляту "принципів нема, є тільки відчуття".

Саме цю філософію несла в Україну більшовицька революція, яку українська інтеліґенція й українське селянство так довго і вперто не приймали.
Революційна переоцінка цінностей відкинула ідеалізм, релігію і національні святині. Для поета української традиції це означало відречення і від Мадоннпи, і від мови й поетики символів, від самої поезії. Ідеологія програмувала перебудову і демонтаж людини, демонтаж поета і читача. Модель пропаґандивної сірости йшов без альтернатив. Мати, як втілення віри й пам'яті, гине від кулі власного сина в новелі Хвильового "Я".

Оскільки влада називалася народньою і формально приймала національну культуру (але соціялістичну змістом), то до клясиків був прийнятий і Шевченко, і Гоголь, і навіть Сковорода. Але були вони прийняті тільки з одного боку -- з боку поверхової видимости. Були прийняті остільки, оскільки вписувались -- з боку видимости -- в ідеологічну пропаґандивну схему, яка, зрештою, включала й загальнолюдські елементи.  Боротьба з українською релігійною традицією практично означала фальсифікацію всієї клясики через замовчування її духового смислу, який є головним.

Звичайно, на перший плян висувалися твори виразного соціяльного спрямування, співзвучні з панівними моделями.  По-різному це проходило в різних поетів і письменників розстріляного відродження, де кожен умирав раніше своєї смерти. Боротьба з традицією була боротьбою проти української літератури, яка оживала тільки там, де наверталась у своє річище.

В поемі "Скорбна мати" Павло Тичина так одчайдушно тримається за святині, що Матір Божа говорить у нього голосом української матері:

Проходила по полю...
-- І цій країні вмерти?
Де він родився вдруге,--
Яку любив до смерти?

Чи можна це назвати месіянізмом на історичному роздоріжжі, чи молитвою всіх мертвих, живих і ненароджених, але це наймогутніший у ХХ столітті голос української християнської традиції. Ніхто так зримо не відчував присутности Бога, як Тичина у "Золотому гомоні":

Над сивоусими небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває,
Падають зерна
Кришталевої музики.
  З глибин вічности падають зерна
В душу.

Про трагічний злам Тичини пишуть і говорять багато.  Здебільшого наголошують прийняття совєтської дійсности як початок смерти великого таланту. Якщо бути коректним, то це питання, чи ту дійсність поет прийняв, коли передражнював, а потім освідчувався їй не своїм голосом...
Факт, що це було "Прощання з мадонною", коли в 1920 році він усвідомлює перемогу більшовицької революції і прощається зі своїми ідеалами, як з власною душею:
А все ж, як Петро від Христа,
Відвернутись від Тебе не можу.

Але під регіт "чортового вітру, проклятого вітру" він приймає невблаганну реальність:
Замість лілеї рожу
Цілують уста.

Українська релігійна традиція голосно заговорила в ньому в переломну добу нашої історії і в ньому найясніше засяяла -- після Шевченка. У ньому вона і перегоріла. Зрада себе проходила на полі духу, що мілів  і танув на печальних мілинах "нового дня".
Загашування духу на всіхэ рівнях, зневаження святих і послідовна богозневага із "закручуванням гайок" вели до переоцінки всієї духової спадщини з викликом світові:

Нехай Европа кумкає
У нас одна лиш думка є
Одним одна турбація
Традицій підрізація
Колективізація

Духовий гніт систематично супроводжувався терором, так що вартість індивідуального і національного життя була опущена навіть нижче від утилітарної вартости робочої сили. Що можна говорити про літературу в часи тотального експерименту над людиною в умовах абсолютної вседозволености та безвідповідальности, коли тривало осквернення самого священного дару життя. Але й тоді велика, справжня поезія народжувалась з потаємної молитви і спалахів світла погаслої зорі. Животворна сила української традиції в умовах політичної еміґрації та глухої ізоляції від українського ґрунту -- це відкрита тема для історика, психолога і соціолога. У всякому разі, почуті голоси з того берега в Україні вселяли надію і породжували уявлення про незнищенність українського духу.
 

Духовий опір шістдесятників

Дивовижна здатність життя до самовідродження за генетичною програмою в єдності з процесами ентропії та занепаду культури там, де вона постійно не плекається, відкрилась нам у роки ослаблерння ідолопоклонства -- у роки т.зв. відлиги, кінець 50-х -- початок 60-х. Але характерно, що ослаблена традиція застигає в протистоянні руїнним силам і втрачає творчу силу цвісти та плодоносити.

Спроби повернення до святинь, напр., у романі "Диво" П.Загребельного, не підіймались вище фантазії в дусі неопоганства, звичайно, позбавленої тієї сакральної таємниці, яка була в поганській релігії.

Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став "Собор" Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. прочищення й пробудження джерел -- це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з'явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав перед очима сучасників як "Собор у риштованні".

Певною мірою риштовання є символом зусиль нинішнього світу врятувати духову спадщину. Але, з другого боку, також імітацією діяльности продажних і духово вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії. Характерно, що учасники боротьби не завжди до кінця розуміли цінності, за які борються, частоо приймали на віру таємний код святині, інтуїтивно покладаючись на мудрість, заховану в традиції.

Однак споконвічна боротьба на полі духовому точиться навколо Слова. Традиційна культура прагне зберегти слово на сторожі людини як незнищенний символ Божого творіння, "слово як найвищий дар людині від Бога" (Гоголь). Псевдокультура й антихристиянська імітація форм культури використовують слово лише як знаряддя спілкування, або в демагогічних цілях за принципом "після нас хоч потоп". Боротьба за справжність на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина й культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури -- все те становило зміст опозиції шістдесятників.

Критика культу особи була першим стресом, який пробуджував і тривожив думку в зачаклованому краї мовчання. Нараз нова релігія соціялізму виявилась варіянтом суворої біблійної історії про схильність гріховної людини скочуватись, відходити від великого Бога й творити собі золотих ідолів. Соціялізм створив полегшений образ людини, зформованої природою без Творця. Заповіді замінив раціональними приписами й відкрив перспективу вседозволености -- у формальних рамках традиції.  Демагоги скористалися з людських слабкостей і зсунули шкалу людських вартостей на спокусливу для маси міру -- споживацьку.  На міру цієї персічности без Закону й Принципів і програмувалася історія в дусі насильства, війни та розплати коштом майбутнього.
Голий принцип сили, по суті, цілком здискредитував себе в 20--30-і роки. Якщо Гітлер у 1945 році зазнав поразки передусім воєнної, то на десять років пізніше Сталін зазнав поразки моральної.

Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола й кинулись до вилома в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто закладати вилом. Однак одиниці кинулись його розширювати. З цього почалися шістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) -- ті, яким засвітила істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла.

Чи була це та Істина, що її написали колись на своєму прапорі братчики? Може, якоюсь мірою. Але до тієї Істини треба було добиратися в поті чола, як до гори, що здається здалеку досяжною. Шістдесятники кинулись долати пагорби за стіною і горби в собі, відкривати й усім доводити власними очима і брати власним розумом. Звідси їх недовірливість до "батьків", титулованих і заслужених на пристосуванстві, вихованих на філософії примітивізму та етиці релятивізму. То було покоління приречених на клясову й збройну війну -- замість життя. Воно хоча й зберегло щось від традиції, але геть розтратило всі сили на виживання. Воно не сміло передати своїм дітям заповіти батьків.
Отже, шістдесятники вийшли на дорогу без справжніх учителів і без великої поваги до "батьків".

Вчителями стали передусім гнані й переслідувані за правду автори, ті, чиє нерозтрачене життя залишилося нащадкам як прихований паросток, здатний пробивати каміння. Неявно викриваючи режим, вони відкривали й обороняли національну гідність. Дезорієнтована цензура часом пропускала натяки на приховану правду, і та правда стала сенсаційно привабливою.  Тривожною загадкою був Довженко: за спрофанованим іменем мерехтіла драматична доля живцем похованого за велику любов.
Вічно підіймав дух опору Хвильовий. Усі знали нонконформізм Зерова і Куліша, артистичну відпорність раннього Тичини, періодичні "ідейні помилки" Рильського і Сосюри, несподівані єретичні виступи акад. Білецького, одважне бунтарство Андрія Малишка та Миколи Руденка. Живим утіленням вірности ідеалам національно-визвольних змагань був Антоненко-Давидович.

Великим пробудженням повіяло від нелеґально перевезеної через кордон книжки Івана Кошелівця "Українська література в УРСР"...
Але навертав до річища християнської традиції підпільно поширюваний Микола Бердяєв і леґально виданий "Маленький принц" догасаючого Заходу -- Екзюпері.

Релігія, здавалось, була вигашена в серцях покоління, що виросло без священного трепету перед маєстатом святині.  Раціонального розуміння духових вартостей минулого, у порівнянні їх зі словесними сучасними ідеалами, було замало для того, щоб піднятися до перегляду матеріялістичних осново усього навчання і виховання. Можна було іронізувати над пласкою культурою на ґрунті матеріялізму, але враз прийняти цінності, що засвоюються з молоком матері, а потім закріплюються щоденно всім християнським ладом життя, це було понад силу. Всі відчували духовий голод, навіть муки дистрофії, але бракувало в житті тих учителів, які з вірою повели б -- "прийдіть до мене усі спраглі і обтяжені..."

Уся доступна література ідеалістичного пляну не вимовляла тих слів з такою елементарною ясністю, щоб можна було покласти їх в основу світогляду. А без такої основи навіть Сковорода, Шевченко й Тичина періоду "Скорбної матері" не сприймались на глибині. Вплив загальної атмосфери суспільства на особистість -- це винятково важлива історіософічна тема, яка дає ключ до розуміння різних епох. Але жадна історична епоха не ставила таких знущальних диявольських експериментів над людиною, як епоха вседозволености.

Епідемія соціялістичного опрощення і "червоного терору" зробила можливим прийняття частиною інтеліґенції навіть большевицько-ідеологічного шантажу та "революційної законности"...
Та ж таки епідемія охопила й полонила одну з найкультурніших націй, яка погодилась прийняти гіпнотичний сеанс фюрера...
Західна інтеліґенція, спадкоємиця гуманістичних традицій, набула інфантильно рожевого кольору і з симпатією поглядала на москву, яка систематично винищувала народ голодом та клясовою війною і рішуче зборювала "абстрактний гумнаізм"...
Сміх Мефістофеля над людьми, що гинуть за метал, тут уже міг би перейти в гістеричний сміх над людством.
Усі ті експерименти довели, що людина, обдарована подобою Божою, даром свобідної волі і, зрештою, здоровим глуздом, стає об'єктом пропаґандистського оглуплення і жертвою масового психозу -- і не має сили чинити опір, бо моральна відпорність у неї ослаблена в атмосфері розпаду традицій, так само, як імунна система ослаблюється в атмосфері радіоактивного розпаду...

Отже, шістдесятники чинили опір дальшому руйнуванню традицій і вперто ставили питання, на які режим відповідав силою, а коли вже погодився відповідати словом у час "перебудови", то це привело його до цілковитого фіяско й до падіння останніх ідолів.
Потрібна була безперервна злива розвінчувань і демонтажу ідеології, щоб наблизитися знов до простих істин, які становили основу традиції.

Проблема вибору

Уявлення про те, що людина з соцтабору виходить на поле вільного вибору, виявилось ілюзорним. Людина є такою, якою її зробило життя. Вона може здобутись на зусилля, щоб повернутись до святинь молодости. Але коли їй нема до чого повертатись, то її навернення до традицій -- неймовірно складна проблема. Вона робить вибір між чужими святинями, аж поки відкриває для себе аксіоми: матері не вибирають. Вона говорить до матері чужим голосом і чемними чужими словами. З цього жива література не народжується.
Експеримент тотального матеріялізму довів, що література й мистецтво без сакральних таємниць та духового простору, так само, як людина без неба й сонця, може жити лише у формах імітації. Молода література у своєму розвитку мусила зупинятися на  межі перших глибин і таємниць (звичайно, усе корелювало з сезонними змінами цензурного режиму). Здебільшого вона в найкращих своїх зразках підіймалась до більш чи менш прихованої полеміки з часом, з офіційними стандартами, дуже непевно торкалась сакральних таємниць і зовсім не продовжувала духових начал, що превалювали в творчості попередників і щоразу по-новому засвічувалися на верховинах. По суті, тільки в поезії тих, що здобулися на внутрішню свободу в ув'язненні (Василь Стус, Ігор Калинець та ін.), ті мотиви зазвучали й повернули українській поезії її загублений голос.
Живучість у народі релігійної традиції перевершила всі прогнози. Відродження духове відбувається на наших очах, долаючи хащі спорожнілих слів, збаналізованих образів та джунґлі зовнішньої атрибутики. Відроджується справжня поезія, справжня література, а справжність неминуче тягнеться до джерел вічности.