Фантазiє! Ти сило чарiвна,
Що збудувала свiт
в порожньому просторi...
Як свiт новий
з старого збудувати?
Як научить байдужих
почувати?
Як розбудити розум,
що заснув?

Як пекуче звучать нинi цi питання, поставленi дев'ятнадцятирiчною Лесею Українкою! Ще пекучiше, нiж у добу застою -- сто рокiв тому... Волав Шевченко, як пророк "на розпуттях велелюдних",-- "оглухли, не чують... Кайданами мiняються, правдою торгують". Стiльки лiт Iван Франко "будив їх серця i сумлiння", а вони кпили собi з того.

Гей, блискавице, громова
сестрице,
Де ти? Розбий злiї чари!
Хай ми хоч раз заговоримо
громом,
Так як вереснянi хмари!

-- закликала Леся Українка. Злiї чари трохи ослабли в революцiйному 1905-му, зашамотiли в 1917-му, а потiм так ударили, що люди, як у летаргiчному снi, повторювали чужi слова...

Часто повторювали й iм'я Лесi Українки, але так лукаво, наче заговорювали зуби. Понаписували купи книжок i дисертацiй.  Дослiдили, що вона "дочка Прометея", що мала зв'язок з трудящими i закликала їх до негайної революцiї i що навiть старий кат Молотов колись у молодостi нiбито писав їй похвальний некролог. Перегортаєш цi паперовi гори -- i згадується подорож Ґуллiвера в країну лiлiпутiї: вони кожну волосину його прив'язували до травинки...

Але з вiдрадою розгортаєш "Лiтературно-науковий вiстник" за 1913 рiк -- "Незабутнiй пам'ятi Лесi Українки" -- там Михайло Грушевський, Андрiй Нiковський, там подруга Лесиного дитинства -- Людмила Старицька-Черняхiвська -- вони розумiли свою велику сучасницю. Розумiли її й Микола Зеров, i Дмитро Донцов, i Михайло Драй-Хмара. Простi люди Лесю Українку завжди розумiли серцем. Але мiнiстерство народнього затемнення працювало на те, щоб здрiбнити образ великого будителя -- до аєiтатора i провiдника iдеї партiї комунiстiв. I працювало успiшно: їх не перекричить поет!

Лiтературнi критики 60-х рокiв, зокрема О.Ставицький, робили спробу нового прочитання Лесi Українки. Там тодi йшлося про розбиття "злих чар" i вивiльнення слова великого поета.  Навколо її iмени почались баталiї -- Леся Українка вийшла на барикади шiстдесятникiв.

Особливо ясно зазвучало її слово тодi, коли разом за дзвiнком зверху заборонили вечiр Лесi Українки, i тодi ми проводили його у вечiрньому парку. Розважливе слово Iвана Дзюби звучало таємниче. Деклямацiя артистки Тетяни Цимбал сприймалась у сутiнках, як живий голос Лесi Українки:

До тебе, Україно,
наша бездольная мати,
Струна моя перша
озветься.

Особливо ясно без усяких коментарiв звучали слова поезiї "Товаришцi на спомин". Приспанi шкiльними коментарями, цi слова оживали i лунали, як дзвiн на сполох:
Ми навiть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас
тюремним ключарям...

У прямому викликовi властям вони заходили так далеко, як далеко слухач смiє їх усвiдомлювати.
I так чи не кожен вiрш:
"О горе тим, що вродженi в темницi!", "Хай буде тьма!" -- сказав наш бог земний"...

Проти заборони вечора пам'ятi Лесi Українки написала листа група iнтелiґенцiї, включно з Максимом Рильським. Чиновники над культурою метушились i потихеньку лаяли "эту самую Лесю Украинку и всех ее сообщников..." Леся Українка їм снилась ночами.

Нинi не багатьом ясно, за що боролись шiстдесятники i чи була їхня дiяльнiсть боротьбою. З колишнiх розмов про "боротьбу поколiнь", "про батькiв i дiтей" годi щось зрозумiти, оскiльки в газети потрапляли переважно найнiкчемнiшi й найпартiйнiшi писання. За певними людьми, якi тодi займалися лiтературою, стежили вдень i вночi, як колись за народниками-терористами.
Як писав Микола Холодний:

Куди не стань, де не пiди,
Де не ступи у мiстi
вiльному --
Вiн вирина, як iз води,
Знайомий привид
у цивiльному.

Отже, професiонали делiкатної служби розумiли, що тi люди, яким закрито доступ до газет, журналiв i авдиторiй, борються.  Зокрема, вони боролися проти "iдейно вiрної" маскаради, до якої залучено й клясикiв лiтератури. Не тiльки на Тичину й Рильського навiшано орденiв -- на дореволюцiйних клясикiв навiшано словесних реєалiй, потрiйних епiтетiв, ярликiв так, що не видно й обличчя.

Цiкаво, що в той же час усi газети критикували вульєарний соцiологiзм китайської культурної революцiї i насмiхалися з цитатника Мао Цзедуна...
Зрештою, досi користуємось ми i нашi дiти тими самими "iдейно вiрними" пiдручниками, промитими на митницях стерильно-партiйної думки. I досi не тiльки дiти, а й учителi не можуть розiбратися в тих джунєлях криводушности.

У тому, як "мудро" й завбачливо органiзували iдейно вiрне висвiтлення творчости Лесi Українки, я мав нагоду переконатися. У 1963 роцi редакцiя "Лiтературної України" несподiвано замовила менi статтю до ювiлею письменницi. Я написав статтю "На полi чести" й попросив, щоб мене ознайомили з версткою. Але, передчуваючи щось, зайшов до редакцiї сам у день першої верстки. Прочитав -- i власним очам не повiрив: те, що найзмiстовнiшi абзаци було викреслено -- це в порядку речей... Але там було вписано абзаци про боротьбу Лесi Українки проти українських нацiоналiстiв -- "лютих ворогiв українського народу", саме там, де в мене було про боротьбу з темрявою самодержавства.
-- Хто це мiй спiвавтор? -- запитав я С. Тельнюка.
-- Нiхто. А втiм, запитайте редактора.

Я викреслив усi чужi абзаци й зайшов до Д. Цмокаленка. Вiн дуже спокiйно пояснив менi:
-- Вашу статтю читатимуть там, подумайте...-- Тут вiн багатозначно показав пальцем угору.
-- I що з того? Хай читають, а ви заберiть свою частину -- i то буде ваша стаття...
-- Чому ви так багато пишете про Росiйську iмперiю, самодержавство?
-- Хiба вам шкода самодержавства? Я ж правду пишу, чи нi?
-- Так, але ви маєте на увазi щось iнше,-- пильно заглянув вiн менi в очi.
-- Якщо це правильно, що я пишу,-- то так треба й розумiти.
-- А чому ви обiйшли питання про нацiоналiстiв?
-- Я не знаю, що таке "українськi буржуазнi нацiоналiсти", в усякому разi в контекстi iдей Лесi Українки. Я пишу те, за що вiдповiдаю сумлiнням.

Вiн безнадiйно подивився, i я з жахом вийшов з того кабiнету, де можуть створити тобi без твого вiдома нове iм'я, де тебе купують за безцiнь, щоб потiм викинути...

Стаття "На полi чести" вийшла без редакторських додаткiв, але зi скороченнями. Розумiється, були в нiй усi прийнятi акценти: революцiйнi мотиви, богоборчi тощо. Якось тодi легко вiддавали данину натяжкам.
Так, Леся Українка живила дух прометеїзму, нескорености, але в полiтицi її дуже цiкавила етика i вона пiдкреслювала в революцiонерах тi грiхи, за якi вони картають своїх противникiв.

Отже, щодо таких революцiонерiв тодiшня монопольна критика могла б i промовчати.
Ще складнiша справа була з "атеїзмом". Рiч у тому, що Леся Українка була поетом високих iдеалiв, за якими завжди тягнеться фарисейство людей, що пристосувались i використовують iдеали як ширму. Людей ледачих духом, корисливих. Таких викриває вся велика лiтература. Елементарно грамотне читання драми чи драматичної поеми вимагає позицiї автора i позицiї персонажiв. Радянська лiтературна критика цiлком ототожнює позицiї неофiта-раба з позицiями Лесi Українки, хоча кожен вироблений читач не може не вiдчувати певного аристократизму в кожнiм її творi, передусiм духового аристократизму, несполучного з невибагливим плебейством.  Фанатизм -- чи то релiгiйний, чи то революцiйний -- був для неї початком виродження iдеї.

"Тiльки чому поклонники загорiлого фанатизму перших християн не славлять уже заодно i не менш загорiлого фанатизму "якобiнця" Торквемади? Вiн же, власне, для рятунку своїх противникiв, для оборони Republica Dei, для щастя всiх народiв i всього людського допускався одваги незаконности з залiзною енерєiєю".

У цьому висловлюваннi Лесi Українки -- ключ до найбiльших її тривог, що пронизують її драми, перед лицем нової невибагливої революцiйної сили, готової заклинаннями соцiялiзму виправдовувати всякi засоби. До тих вiчно актуальних застережень треба прислухатись i сьогоднi загорiлим ревнителям "єдино вiрної" конфесiї. Бо морально-етична невибагливiсть руйнує саму iдею, профанує i найвищу цiль.
Треба поспiвчувати поколiнню, що вчилось у школi виводити з подiбних висловлювань тi iдеї, якi були потрiбнi, а не тi, якi там були висловленi. У цьому й причина невеликої вартости численних дослiджень творчости Лесi Українки за пiвстолiття.  Все схоже на розмову глухого зi слiпим!

Леся Українка належить до тих лiтературних постатей, що не зразу знаходять читача i не зразу стають популярними. "Бути голосом, волаючим в пустинi без вiдгуку, все таки нiкому не весело, хоч би вiн мав i так мало претенсiй на популярнiсть, як я",-- писала авторка "Лiсової пiснi" своїй матерi. Чому ж так "стримано" приймала публiка i критика її твори?

У життi i творчостi вона шукала спорiднених душ людей орлиного лету й сильного духу, тих, хто зустрiчався з нею на її високих шляхах. Вона не вмiла й органiчно не могла пристосовуватись до читача, до його звичок i iнтересiв -- вона горiла на огнi, де гартується тверда криця,-- i поривала за собою мужнiх i сильних духом. Бувало, її не чули, вслухаючись у шум дрiбної буденщини, бувало, їх спокiйно переказували i тим самим тягнули у свою мляву орбiту i, зрештою, були тi, що йшли за нею, суворо затиснувши уста. Може, саме тi, прийнявши її повнiстю, не писали про неї...

Хай це схоже на парадокс, але чогось про Лесю Українку писали часто люди слабкi, подiбнi до iронiчно висвiтлених нею героїв, скажiмо, до Мецената з "Оргiї".
Багато шанувальникiв її щонайбiльше пiдiймались до того, що цитували знаменитий вислiв Франка про "чи не єдиного мужчину на всю сучасну Україну", але чи всi вони розумiли, що такi "мужчини", як Леся Українка, рiдко траплялись i поза межами України. I йти позаду неї теж було великою честю.

Сила Лесi Українки не тiльки в мужнiй боротьбi з собою у хвилини розпачу i знесилля. Сила її -- у прокладаннi нових шляхiв сильного почуття i безкомпромiснi думки у свiтi половинчатости, пристосовництва. Сила її -- у непохитному протистояннi цiй метушнiй всепоглинаючiй стихiї, що нiвелювала людей i м'яла їм крила.

У Лесi Українки навiть не було роздорiж i спокус. З непохитною гордiстю вона простувала не на тi снiговi вершини абстракцiї, до яких кликав Iбсенiвський Бранд, а на вершини чистих i чесних почувань, що ведуть до безкорисливого громадянського подвигу...
Вона навiть не заманювала трiюмфом слави чи перемоги, а лише обiцянкою повноти життя i краси самого змагання, лише перспективою вiдчуття внутрiшньої свободи й чистоти.
Нiчого дивного, що люди, стертi й зiм'ятi життям, люди, що шукали задоволення там, де вони його звикли знаходити,-- вони уникали одержимих шукачiв правди i волi, уникали бентежних дум, що тривожили їхню сонну совiсть, зачiпали їх спокiй i нагадували їм про давно забутi обов'язки перед народом...

Вони не могли з приємнiстю читати цi важкi для них драми, цi "зайвi" загострення, цi прямi й нещаднi характеристики їхнього рабського єства.

Вони, природно, не могли взяти Лесю Українку на духове озброєння собi. Справдi, що приємне для обивателя, коли йому кажуть у вiчi слова Антея з "Оргiї":

Ти не продався, нi,
ти так вiддався,
У руки ворогу,
немов та глина,
З якої кожний вилiпить,
що хоче...

Або:

Рабський дух
краси найвищої збагнуть не може

Або:

Переможцям не трудно
переважити в чеснотах
подоланих.

Маємо все ж таки ту вiдраду, що Лесю Українку люблять. Великi iмена розливаються в безмiрi народнього моря. Вони блякнуть, поки море дрiмає. Вони пiдносяться на гребенi хвилi й стають високими, коли море бурунить. Вони никнуть на спадi хвилi та вкриваються тiнями химерних потвор, що якусь мить панують над усiм. Але в усi часи є тi, для яких Леся Українка -- найулюбленiша.

Вона залишила нам творчiсть у найвищому значеннi того слова: вона добудовувала те українське життя, якого не дала добудувати нам iсторiя. I почалося це ще з дитячих лiт у Луцькому замку Любарта. Там вона оживляла омрiяну Жанну д'Арк i вiдтворювала лицарськi форми життя:

У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Незвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.

Той вiк вона подовжила у своїх поемах i драмах. У них оживали речi, яких так бракувало на нашiй землi.
Суворої школи чести, обов'язку, офiрности та iдеалiзму степова Україна ще не проходила. Точнiш -- проходила поспiхом, вiдбиваючись од нападу пiдступних сусiдiв -- вiд битви до битви. Запорозьке лицарство було бойовим лицарством на ґрунтi давньої української демократичної традицiї. Воно не мало усталених форм життя мирного часу, усталених ритуалiв, культiв, оспiвувань.

Так... в кожнiй країнi
є спогади раю!
Нема тiльки в тебе їх,
рiдний мiй краю!
Були й за гетьманiв спiвцi;
З них деякi вiчнiї спiви
зложили,
А як їх наймення?
I де їх могили,
Щоб скласти хоч пiзнi вiнцi!

Наше лицарство живило дух волi, пiдносило, як прапор, абсолюти Вiри i Правди, завжди показувало готовiсть умерти за землю батькiв, за вiру християнську.
Але структури його символiзувала запорозька церква i Сiч-мати.  Церква часто була похiдною i мало нагадувала єотичний собор -- тiльки духом. I Сiч була живою фортецею, мало схожою на лицарський замок i мiсто. Так само й мускулатура запорожця-козака лише дуже здаля нагадувала лицарськi обладунки...

Та коли ця козацька християнська республiка могла протистояти польським i найманим европейським вiйськам, то значить, духом вона їм не поступалась -- духом нашi предки надолужували брак усталених форм життя, ритуалiв i виробленої традицiї.
Власне, цим самим духом добудовувала спадкоємниця традицiї Леся Українка ту середньовiчну ланку, якої нам бракує як етичного, морального й естетичного фундаменту, розмитого в лихолiттi руїни i "Єгипетської неволi" пiд темною деспотичною владою Москви, де:

Закон i право --
то устав тюремний.

Звичайно, той фундамент тримався на суворо християнських пiдвалинах, що стали вiчними.
Як свiт новий
з старого збудувати?

Треба будувати... На ґрунтi етики стоїцизму. "Бо кожен, хто просить -- одержує, хто шукає -- знаходить, а хто стукає -- вiдчинять йому" (Вiд Матфея. VII. 8.).