Я народився в iншу епоху, в iншiй державi. Ще не чути було технiчного проєресу i "повстання мас". Волинське село Сiльце Горохiвського повiту жило своїм спонтанним життя за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвiчний опiр землi -- ногами, конем, плугом... Напругою рук -- всiєю сiм'єю. Зрiдка тишу села тривожила "чортопхайка".  I десь через сусiднi села проходив потяг з Луцька на Львiв -- мало хто мав з ним справу.

Пам'ятаю правiчний спокiй полiв. Холоднi роси на ранкових i вечiрнiх травах... Рiздвянi замети снiгiв... Вiльний вiтер -- без гуркоту й диму (але як це мучило i поривало в iнший свiт!).

Життя людини дiлилось на три перiоди: хрестини, весiлля, похорон. Час -- на пори року i свята (тижнi i днi до Рiздва, у Великий пiст, перед Великоднем чи пiсля Великодня, перед Пречистою, перед Спасом), але над видимою тишею села в повiтрi щось дiялось. Над моєю головою (великою, круглою, стриженою пiд драбинку) потрiскували голубi iскри iдеалiзму й офiрности.  Була своя хата з великим садком. Своя з дiда-прадiда земля.  Свiй хлiб. Навiть свiй лiс. Якось зимового вечора, саме на Андрiя, батько (звали його Лiксандр) зайшов з морозу в хату, не розпрягаючи коней, i мама йому сказала: "Батьку, а у нас є хлопчик". "Добре,-- вiдказав батько,-- я йому морє лiсу купив". Цей лiс синiв на обрiї, манив у далечiнь, але я з ним так i не зустрiвся... Я був п'ятий, найменший у сiм'ї, i скiльки сягає пам'ять, завжди було ясно, що старшi будуть господарями, а найменший "пiде вчитись". У цьому було щось святкове. Взагалi чекання свята, прагнення животворити, оберегти i творити свято визначає мiй життєвий стиль.  Польща, здавалось, догравала своє зiм'яте середньовiччя... В школi спiвали "єще Польска не зєiнєла". В цьому ж вереснi 39-го року ми вже спiвали "повстаньте, гнанi i голоднi". Це було теж степове середньовiччя.

Тихеньке село, тихенькi солдати... Тихенькi чутки про Сибiр i солодкi пряники з ячмiнною кавою на шкiльнi свята. Моторизованi нiмецькi вiйська теж догравали якусь середньовiчну драму -- важку i криваву.  "Другi совєти" прийшли стрiмким наступом, одразу провели мобiлiзацiю, а мiй рiк 1928 пiшов у школу. Навколо вирувала боротьба -- важка, сувора, нерiвна. Леєенди народжувались i згасали на очах людей, незвичних до такої щоденної гри зi смертю.

Питання про вибiр шляху стояло рано. Мама тихо мрiяла, щоб я став священиком. У кiнцi вiйни це був шлях реальний: Луцька духовна семiнарiя... Та був саме романтичний перiод буйного байронiзму... Попереду ще стояли -- нiгiлiзм, нiцшеанство, кантiянство... Достоєвський теж дiяв у рiчищi часу. З моїх шкiльних рокiв збереглись виписки з роздумiв Версiлова, Ставроєiна, словом -- з Iвана, а не Альошi Карамазова... В джунєлях унiверситетської фiлософiї з третiх рук, у лябiринтi щоденної рутини вироблявся релiгiйний iндиферентизм. I тiльки в тюремнiй камерi навпроти Св. Софiї я остаточно прокинувся i зрозумiв, що душа тужить до Вiчного Неба.  Схиляюся перед пам'яттю моїх неписьменних батькiв: з дитинства я брався за книжку, де "за Бога" непристойнiстю була книжка проти Бога. От тiльки було непросто це схопити дитячою iнтуїцiєю. Потiм було легше. Шекспiр i Єете не творили молитви, як Шевченко, але у них був такий самий свiт -- пiд Вiчним Небом.

Я рано пiзнав євангельський мотив: "мають нори лисицi, i гнiзда птахи небеснi"... За винятком студентських рокiв (у гуртожитку), я вiчно шукав житла i жахався, що це взагалi пiдмiнює життєвi шукання. Горохiв кiнця вiйни... Почаїв i Богданiвка пiсля унiверситету... Київськi роки аспiрантури...  Полтавськi три роки... Знову бездомнi київськi роки без прописки... Зрештою, було в цiм корисне зависання над землею.  14 сiчня 72-го року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софiйським собором i вiдчув стабiльнiсть. Вiдсутнiсть речей, вiдсутнiсть суєти, незмiнних клопотiв i змiнних мод сприяє поверненню до себе. Але абсолютна бiднiсть, брак неба, сонця i землi не сприяє активiзацiї душевних сил. Якiсь невиразнi обличчя, невиразних ранґiв, невиразною мовою менi натякали, що це буде четвертий унiверситет. Я задумався, як вони рахували.  Львiвський унiверситет -- це ясно. Другий -- аспiрантура при iнститутi психологiї. Третiм, очевидно, було зараховано мiй несподiваний ухил в лiтературу: викладання клясичної української лiтератури в Полтавському педiнститутi, потiм перехiд на сучасну лiтературу в журнал "Вiтчизна", потiм лiтературно-критичнi публiкацiї в журналах 60-х рокiв -- i те, що не вмiстилося в нашi журнали, вийшло в Парижi книжкою пiд загальною назвою "Собор у риштованнi".
Повернулося дитинство. I мотив юнацтва:

Коли душу мою роздирає туга
I вiдлунює криком в путинi,
Ти приходиш до мене,
Жорстока жага
Небувалої в свiтi святинi.

Провидiння вело мене понад прiрвами нечутно. Нараз урвалася видима дорога життя:

Я, здається, лечу в безодню
на саме дно
Тiльки руку --
Руку Господню --
водно водно.

Але висiла надi мною холодна яснiсть: волосок з голови не впаде, як на те Його волi не буде.
Вирок 12 рокiв згодом менi вже не здавався жахним, коли зважилось, скiльки людей несе кару -- маску вдоволеного раба з кривою усмiшкою, скiльки народилось i несе кару невольницького життя, так i не зважившись нi разу в життi бути вiльним.
Я народився пiд щасливою зiркою: вона висвiтлювала моє обличчя i нiколи не ховала його в тiнь того мiсця, на якому сиджу.  Навiть у найтемнiшi днi без просвiткiв я вiдчув, що моя зiрка висока -- i любив її. На Становому плоскогiр'ї в холоднi бурятськi ночi зорi такi великi, що здається -- вони грiють.  Як циганське сонце. В пустелi велелюдного мiста вони блякнуть, але голубе мерехтiння залишається.
  ПЕРЕД ВХОДОМ ДО ТУНЕЛЮ

Осiнь 1971 вигасала сiро i болiсно. Буденнiсть i безнадiя стали повiтрям часу, зiм'ятого гуркотом танкiв у Празi в серпнi 1968-го. Що вони робитимуть з Чехо-Словаччиною? Це
питання висiло в повiтрi всю Празьку весну i лiто.
-- Те, що й з Угорщиною! -- сердито вiдповiдали радянськi люди. Але я вперто доводив усiм, що це неможливо, бо це означало б поставити крапку на iдеологiї комунiзму, яка хоче
протриматись у свiтi як "мрiя усього проєресивного людства"...

Але танки ввiйшли. Я з сином мандрував тодi по Гуцульщинi, заглядав людям у вiчi i з розпачем бачив, що люди цим не живуть i не розумiють, що сталося.
Кримiнальна психологiя бандитської зони зависла в повiтрi.  Куди далi? Душити i вбивати... Переляканi вдаватимуть спiвучасникiв, аби не подумали про них, що вони проти.  Я весь час думав (i писав до Зiни Єеник-Березовської в Прагу) про закони банди, яка вiд злочину до злочину йде до свого ганебного кiнця.
Але скiльки жертв...
Убивство Алли Горської 29 листопада 1970 року поглибило таке бачення: свiт без законiв! Вони хотiли посiяти страх. Особисто я не вiдчув страху, але вiдчув навкруг себе зону безнадiйности, де все, приречене, бо разом iз законами впала повага й самоповага.
На столi в слiдчих у КЄБ лежав мiй щоденник, який обривався датою 20 грудня 1971 року: "Убито академiка Дмитра Зерова" -- i далi ляпка вiд зламаного пера... Я був смертельно втомлений, щоб писати далi. Десь у закордонних виданнях писалось, що мене звiльнено з роботи за виступ над могилою Дмитра Зерова. Я був, звичайно, на похорнi. Пригадую, розгублена до вiдчаю дружина Дмитра Костьовича М.Я.Зерова мене питала: "Чи будемо ховати за тим ритуалом, що у них в Академiї Наук, чи взагалi вiдмовимось вiд послуг вбивцi?" Але, по сутi, вибору не було -- у нас не було другого варiянта, другого кола, другого ритуалу...

Ховали офiцiйно.
А у гроба стали мародери
I несут почетный караул.

Виступити менi не дали. Я напружено думав, чи зрозумiють, чи вистачить духу зрозумiти, коли прямо скажу те, що всi знають:
Ситник убивав академiка Зерова останнi пiвроку систематично, i ось -- iнсульт на засiданнi Вченої Ради на очах усiх. I всi мовчать. Тiльки дехто пiдходить до мене iз спiвчуттям:
-- Нема Дмитра Костьовича, хто прикриватиме вас тепер?
-- Мене? Хiба справа в менi? Я тут доживаю останнi днi -- це ж ясно...

Зрештою, усунено його не за мене: вiн заважав як величезний авторитет, який стояв нездоланою стiною перед партiйним карликом iз титулом академiка.
Не пам'ятаю, як облiтали мої останнi днi в редакцiї "Українського ботанiчного журналу" перед новим роком. На Рiздво 1972 року ми з дружиною поїхали до мого старшого брата Якова в Лозову. Туди ж приїхала з Волинi мама з родичами -- як на прощання...
Брат помiтив якiсь манiпуляцiї з квитками. Я помiтив якихось пiдозрiлих пасажирiв, що вголос висловлювали невдоволення усiм побаченим через вiкно вагона. Я глухо мовчав. То був час, коли хотiлось мовчати, i навiть болiли вiд руху вуста...
Нехiть i втома поєднувались з холодним презирством. До партiї, до нахабної активностi каєебiстiв, до їхнiх метушливих перестановок на верхах.
-- Ти подивись, яке обличчя,-- посмiхнувся Iван Дзюба, показуючи в газетi портрет нового шефа КҐБ Федорчука,-- вилитий начальник районного вiддiлення мiлiцiї.
Я запам'ятав собi цей портерт. Коли пiсля арешту слiдчi наполягали, щоб я зустрiвся з "головним" -- для моєї ж користi, я вiдповiдав:
-- А хiба ви не маєте вiд нього всiх повноважень?

Портрет був головною причиною, чому я кожен раз вiдмовлявся вiд зустрiчi. Потiм кожного року, аж до 1983, я вiдчував, що вiн це пам'ятає...
12 сiчня 1972 я лежав з ґрипою i читав самвидавський роман Максимова "Семь дней творения". Коли пiсля обiду подзвонили у дверi, я встав з лiжка, а рукопис кинув пiд лiжко.
-- Ого! -- сказав я, побачивши цiлу бригаду "гостей" у цивiльному. Але не здивувався.
-- Дозвольте зайти, Євгене Олександровичу, ось у нас ордер на обшук у вас.

Далi, як водиться, запропонували видати всi нелеєально переховуванi речi, а потiм узялися за дiло. Весь марудний ритуал тривав до пiзньої ночi, душею обшуку був тихий, як кiт, "спецiялiст по Сверстюку", про iснування якого знав навiть Iнститут ботанiки. Здається, Петруня (згодом начальник тюрми).  Взагалi, я не знав, чого менi слiд боятись. Роман Максимова вони вiд самого початку витягли з-пiд лiжка i не здивувались.  Росiйська лiтература їх не насторожувала i наче зовсiм не цiкавила. Зате досить невинний уривок зi спогадiв Данила Шумука схопили, як знахiдку.
Велике пожвавлення настало, коли з книжкової шафи втягли бiлий, добре заклеєний саморобний конверт.
-- Це ваше, чи хто принiс?
-- Не знаю, хто принiс, може, ви принесли. Запишiть, в якому станi знайшли.

Не вмiю лукавити, i ледве пригадував, що щось таке давав Iван Свiтличний. Вони послали по свого начальника. Потiм не менше пiвроку мене мордували за цей лиховiсний документ: хто, де, коли передав i кому належить ця "програма у.комунiстiв", аж поки самi встановили, що це полiтична iмпровiзацiя Василя Рубана i що я це "скрив вiд суду й слiдства".
Пiзно ввечерi примчав сiрий, захеканий i, здається, навiть у сiрiй шинелi старший лейтенант Пархоменко, злий генiй винюхування ворожої думки. Старшi чини КҐБ називали його iз заздрiстю i острахом "космонавтом", який перескакує всi щаблi службової драбини. З першого погляду легко було впiзнати цю ягiдку з поля Яєоди.
-- Ну що ж, збирайтеся, поїдемо, Євгене Олександровичу,-- рiшуче сказав вiн.

Чогось менi й на думку не спало запитати про ордер на арешт.
Але я вiдповiв:
-- Нiкуди я не поїду, я з ґрипою.
-- То пошлемо про доктора.

Приїхав лiкар, помiряв температуру. Висока. Я залишився вдома. Але з таким вiдчуттям, наче чекаю наступного поїзда, i маю ще час помовчати.
На другий день забiг сусiд Леонiд Плющ, прочитав протокол обшуку i теж зацiкавився, що це за "програма у. комунiстiв".  Зрозумiло, що квартира прослуховувалась i розмови не було. Хiба очима: там, Льоню, зустрiнемось, то поговоримо.
Вони прийшли через день, аж 14 сiчня. Один назвався доктором, мацав пульс i метушливо озирався по хатi, заглядаючи в кутки.  Я попрощався з дружиною й дитям i пiшов, як у нiч. У дворi чекало авто.
У величезнiй почекальнi менi запропонували посидiти бiля столика з газетами. Коло виходу сидiв черговий. У журналi "Крокодил" я розважався гострими сатиричними матерiялами.  Нарештi мене привели до якоїсь канцелярiї. Я почувався, як турист на iншiй плянетi -- вiдчужено i холодно. Прийшов знайомий уже Пархоменко i тут таки при менi телефоном став вести переговори. Аж тодi я здогадався, що вони щойно узгоджують ордер на мiй арешт.
Дiставши "добро", вiн весело закрутився на крiслi, i менi здавалося, що пiд ним заворушився сiрий хвостик.
-- То яке сьогоднi число -- 14 сiчня? Старий Новий рiк,-- задумливо промовив я до себе.
-- Чотирнадцяте, Євгене Олесандровичу, старий Новий рiк,-- охоче вiдказав менi господар мертвого дому.
-- У вас буде якась книжка почитати?
-- Буде, Євгене Олександровичу, буде. Яку вам книжку? -- поцiкавився вiн одразу.
-- Якусь пристойну. Зрештою все одно не дасте менi бiльше, нiж маєте.

Вiн вийшов кудись i повернувся з товстою книжкою широкого формату: В.И.Ленин. "О войне и революции".  Передi мною вiдчинялись i зачинялись якiсь дверi. Нарештi якийсь лисий єном в унiформi старшини запропонував менi роздягтись i став оглядати й заглядати. Я здивувався. Вiн теж здивувався, що я дивуюсь. Виявилось, це головний тюремний ритуал, майже щоденний.
Мене завели в одиночну камеру й зачинили. Камера маленька, пiд стелею вiконце, в одному кутку лiжко, тумбочка, в другому катеринка ("параша").

У камерi i в коридорi була моторошна тиша. У скупому свiтлi жовтої лямпочки я прочитав сторiнку якоїсь звинувачувальної i наступальної статтi Ленiна, згорнув книжку i бiльш нiколи до неї не заглядав. Якби я в такому ж стилi спiлкувався з ними в тюрмi,-- ми повидирали б один одному очi.

У камерi я вiдчув свободу. Я не можу нiкого провiдати. Я не можу нiкому порадити. Я не можу нiкому прихилитись чолом до чола. Але можу лягти на лiжко i довго дивитись широкими очима в нiкуди, знаючи, що мене нiхто не чекає пiд дверима. I, мабуть, нiхто не пiдслуховує. Тiльки час вiд часу вiдхиляється краєчок вiчка. Ця "скрадлива, як кицька, сатана" (Василь Стус) мала в мене свою назву, але я вже забув. Мабуть, вона була вiдмiнницею пiдглядальної служби.

З мене спали обов'язки --  стало порожньо. Здавалося, що вiдмирає тiло. Через непотрiбнiсть. Потiм я вiдчув, як мене списують. На запчастини. Спершу записують в iнвентар з докладним описом усiх ознак i дефектiв. Потiм записують термiн.  Демонтаж людини в зонi смерти. Але вiд самого початку плянується моральний демонтаж.
Головне -- що вони вмiли це створити -- iлюзiю вiчности антисвiту.
Ви могли її руйнувати, нагадуючи їм про тимчасовiсть їхньої злої метушнi:
-- Ви ще будете каятись. Ви ще будете з-помiж себе шукати винних за цi гострi пароксизми ненависти.
-- I коли ж то буде, Євгене Олександровичу?
-- Рокiв за десять-п'ятнадцять.

Лейтенанти й майори уважно, дуже уважно, слухали i полегшено посмiхались, мовляв, за рокiв п'ятнадцять доростем до генералiв...
Ви їм могли вiщувати, а вони мали столiтню тайну створення iлюзiї тюремної вiчности.
Потiм кожний старий Новий рiк повторювався. У таборi теж.

Сiрий птах помахнув
крилом
П'ять разiв
I завмер пiд нiми
шатром
Синiх зiр
Знову в камерi я один
Новий рiк
А за вiкнами шарудить
Сiрий вiк
Той старий Новий рiк
втямки
Вдень тодi
Пульс мацнув озирнув
кутки
Що ж -- ходiм
Нинi в смутку замерзлих
шиб
Той же свiт
Намалюй менi напиши
Босий слiд
(1977).

В тунелi не було руху повiтря i, здавалося, зупинився час.  Кремлiвськi старцi вiйшли в смак життя i пробували зупинити його, зiгнорувавши закони руху. В'язнi у малiй зонi перечiкували, коли закiнчиться епоха застою у великiй зонi. В кiнцi тунелю морок згущувався, i навiть вихiд нiкуди не вiв.  Важко сказати, де було менше свободи: п'ять рокiв у Схiдному Сибiру чи п'ять рокiв у Київi -- за тiєю ж самою столярною роботою, пiд тим самим наглядом.

Але з Чорнобильським вибухом наче уневажнилися тi служби, що несли варту. Смерть заглянула у вiчi не тiльки засудженим, а всiм у великiй зонi.
Тодi десь нараз трiснула пружина -- i стрiчка почала крутитись з такою шаленою швидкiстю, що годi було встежити за зв'язком подiй. "Перебудова" перестала бути черговою партiйною грою,  вiдколи з'явилась свобода слова. Падiння цензури повело до падiння Берлiнської стiни i до падiння iмперiї закам'янiлого зла.
На сценi -- комедiя перевдягань, трагiкомедiя змов i тихого злодiйства, що хоче узаконитись.
На сценi тi самi персонажi, той самий уряд. Вiн згоден на будь-яку роль, аби тiльки не сходити зi сцени.  Скiльки спектаклiв здавалися вiчними, а виявились минущими...  Але мене переслiдує вiчний сюжет Гамлета. Здається, вiн розпочався ще до нашої появи, i ми з розгону шукаємо у ньому своєї ролi.
Належу до щасливого поколiння, якому судились радiсть i смуток боротьби, судилась доля на розгойданому кораблi i роль зi шпагою в руцi.

Ми застали фальшивий свiт прихованого злочинства i мовчазної згоди. Пасинок вiдчуває холод i фальш в стiнах рiдного дому.  Якийсь чужий i слизький володар, прихований убивця. Сама не своя мати, що змирилась з усiм i заплющила очi на все задля спокою -- "нехай лихо спить". I всi страшенно хочуть миру, примирившись з пiдлотою.
Тiльки привид батька стає в синових очах i говорить правду, страшну i... нiкому не потрiбну. Але ця правда дає сенс життю принца i вiдкриває очi на все життя, на оточення, на справжнi ролi, що їх грають благопристойнi маски.  Синiвське почуття жалю до матерi гiркне, любов обертається вiдразою. Почуття правди зривається на прямоту в ставленнi до короля-вiтчима. Питання бути чи не бути по сутi означає: бути собою аби нiким! Боротись i не приймати або терпiти i прийняти все, як є, а потiм знайти свою фальшиву роль в маскарадi навколо влади.
Бути -- це бути сином!
Бути -- це бути в опозицiї, бути зi шпагою.
Бути -- значить виконувати обов'язок.  Моє поколiння зробило вибiр. Говоримо про десятки iмен, бо бiльшiсть волiє за краще не бути, а -- здаватись.  Правду можна приймати або не приймати. Це вибiр. Найлегше обминути її, назвати сумнiвною, i скинути з плеч обов'язок.  Здаватись -- це теж гра, причому нiби безпрограшна, тому прийнятна для бiльшости.
Насправдi тут програють своє призначення, програють лице.
Але коли приймати правду -- тодi гра за законами чести!
Бути чи не бути -- ось питання.
  ОСТАННЄ СЛОВО НА СУДI

У переламний момент життя зараз оглядаюсь на своє минуле -- i не бачу в ньому нi значних досягнень на рiвнi моєх домагань, нi падiнь та порушень закону.
Я прожив кращу половину свого життя в постiйному прагненнi до висот справжньоє творчости, в надiє, що цi висоти близько попереду, але iронiчнi слова поета вже напрошуються як раннiй пiдсумок:

Намолотив я нервiв добрий снiп
I вимолотив жита зо двi жменi.

Тi двi жменi жита -- то десяток моєх науково-психологiчних та лiтературно-критичних статтей i роки моєє викладацькоє та журнальноє роботи на пристойному рiвнi сумлiнности. Iронiя мого пiдсумку в тому, що я якось розминувся з усiма дорогами, що стелилися менi до катедри -- i ось стою перед цiєю катедрою.

Звичайно, слiдство не цiкавилось усiма цими складними речами -- його цiкавили ж тiльки моє вiдхилення, ексцеси, якi можна було б квалiфiкувати як державний злочин.
Бiльше року слiдство розшукувало мою таємну i ворожу дiльянiсть i, не знайшовши такоє, ухвалило вважати ворожою мою лiтературну дiяльнiсть, кинувши на неє кримiнальну тiнь.
Я не говоритиму про речi, якi випадково прилипали до мене, як отой трагiкомiчний проєкт "Програми комунiстiв", як отi липкi свiдчення моєх полiтичних "дiягностiв". Усе це змiє з пам'ятi чиста хвиля життя, i вже зараз я не вiрю, що хтось може дивитися серйозно на подiбнi речi -- на цi суто технiчнi пiдпори, якими попереднє слiдство скрiплювало свою стандартну версiю про злу, обмежену i тупу креатуру, яка систематично силкувалася пiдiрвати державний i суспiльний лад, щоб запровадити капiталiстичний.

Волiю мовчки обминуте це страховисько i пiдiйти до сутi обвинувачень. Думаю, менi нiколи не загрожувало роздвоєння обличчя на суть i вигiдну маску. Навпаки, наскiльки я розумiю, до мене є претенсiє саме за одверту прямоту, критичнiсть i гостроту моєх лiтературних виступiв, за неспiвзвучнiсть єх даному полiтичному моментовi, за використання єх ворожою пропаєандою.

Все це справдi -- факти -- реальнi i драматичнi. Цi факти випливають з мого драматичного становища в сучасному лiтературному процесi. Я залишаюся невеликою, але покищо живою посатттю в цьому процесi. Та моє iм'я випадає з преси, наче вiд таємного закляття. Це iм'я спритно пiдхоплює буржуазна пропаєанда Заходу. Я опиняюсь мiж двох вогнiв i, замiть працювати на повну мiру на нивi духового розвитку нашого суспiльства, безпорадно стаю жертвою газардовоє iдеологiчноє боротьби.
Я не вмiю вийти з цiєє ситуацiє. Бачу єдиний гiдний вихiд -- мовчки зiйти з цiєє пiнистоє поверхнi на глибину, в позитивну працю, хоч би й безiменну. Але вихiд цей для мене закритий.

Менi важко встановити частку моєї особистої вини в цьому: є речi, закономiрностi процесу, якi сильнiшi за нас. Вони виносять людину на хвилi часу, i якщо вона не хоче канути на дно -- мусить плисти назустрiч невiдомому... Але вона не хоче канути: сила творчого покликання така ж нездоланна, як сила росту i розвитку всього живого.
Менi випало гiрке щастя спiлкуватися i працювати з людьми рiдкiсно талановитими i шляхетними -- про подiбних ранiше я читав лише в книжках. Щастя жити високими культурно-громадськими iнтересами i нехтувати особистими.  Щастя спiзнати суворiсть i вагу валиких слiв -- правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якоє йдуть з безстрашнiстю дослiдника -- без єарантiє повернутися. На цих поняттях я виростав i прагнув до них пiднестися, вириваючися з замкненого кола порожнiх слiв...

На хвилi девальвацiї етичних вартостей за цi принципи, за розкiш самоповаги я розплачуюся всiм, що дало менi життя. Коли цього мало -- розплачуватимуся рештою.
Звичайно, коли на початку 60-х рокiв ми з запалом та безпосереднiстю молодости пiдтримували популярнi гасла особистоє вiдповiдальности за все, що робиться навколо, гасла смiливости й активности в лiтературно-громадському життi -- менi на думку не спадало, що за десять рокiв про все це доведеться говорити на судi. Одверто кажучи, я й зараз не вiрю в серйознiсть нинiшнiх кримiнальних звинувачень за лiтературознавчi статтi i не вiдчував такоє певности й серйозности протягом року з боку слiдства: кримiнальнi формули "з ворожою метою", "з метою пiдриву радянськоє влади" завжди вимовлялися якось соромливо-непевно в поєднаннi з такими назвами, як "Собор у риштованнi", "Остання сльоза", "На мамине свято", "Iван Котляревський смiється".

Правда, важко говорити про спiльну зi слiдством мову в лiтературних питаннях: творчi працiвники завжди зацiкавленi в максимальнiй свободi, в тому, щоб усе росло й буяло нестримно, смiливо i трохи неспокiйно, а гальмiвнi органи завжди зацiкавленi в тому, щоб тихо було. Думаю, що це вiчнi паралельнi шляхи, якi не повиннi схрещуватися.
Я не можу прийняти протиприродного тлумачення окремих моєх статей як наклепницьких: якби це було так, я б єх добровiльно зрiкся i втратив би моральне право писати.
Не можу зрозумiти кримiнального звинувачення, що єрунтується на нерозумiннi мого тексту або на явному небажаннi його правильно зрозумiти. А тим часом я й досi не отримав на своє статтi критичноє оцiнки -- хай найсуворiшоє, але на рiвнi науковоє сумлiнности i логiки. Я не можу прийняти кримiнальних звинувачень за елементарнi лiтературнi контакти -- за те, що показував свою статтю перед тим чи пiсля того, як надiслав єє до редакцiє журнала. Звiдки менi було знати, що цю статтю через 4--5 рокiв сквалiфiкують як антирадянську? Я писав єє в дусi тогочасноє преси i покладався на своє право надрукувати єє в журналi або отримати квалiфiковану рецензiю. Нi першого, нi другого не було. До статтi я втрачав iнтерес i контроль над нею; доля єє складалась уже незалежно вiд мене.

Попереду нас нелегка дорога проґресу -- не тiльки технiчного, але й соцiяльного, морального, етичного. Порiвняно з великими i неминущими проблемами, що чекають нашого розуму i рук, питання моєє кримiнальноє справи -- рiч епiзодична i третьорядна. При бажаннi єє можна пiдтасувати до "порушення закона", а при iншому бажаннi можна тлуматичи як використання прав i добровiльних обов'язкiв у межах закону i навiть в iнтересах змiцнення авторитету закону. Бо закон у моєму розумiннi набуває авторитету не тодi, коли бояться до його меж близько пiдходити, а тодi, коли вiн дає громадськi єарантiє для працi на повну силу.

Попереднє слiдство закидало менi, що я дiяв на гранi закону.  Що ж -- це вразливий бiк моєє професiє. У галузi лiтературноє критики "золота середина" -- це найлегша дорога, яка дає матерiяльнi вигоди. Але вона веде вниз, а не на висоту. А кожне нове поколiння споконвiчно поривається незвiданими дорогами на новi висоти. Хтось при цьому зривається, ламає шию, втрачає сили -- але така вже сувора логiка життьовоє боротьби, призначеноє людинi.

Перед сумлiнням i перед законом я не почуваю вини. А чи зумiв я хоч би на мить пiднестися до вимог часу, до рiвня обов'язку -- хай про це судить народнiй суд, а потiм суд iсторiї.