ПОШУК ДУХОВНИХ ДЖЕРЕЛ

Ці слова, здається, щонайкраще характеризують суть Євгена Сверстюка, котрому випало відбути 12-річне ув'язнення за літературні твори "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза", "На свято жінки" та інші, що поширювалися в самвидаві, а потім публікувалися за кордоном українською, англійською, німецькою та іншими мовами. І лише через роки й роки - аж 1999-го - прийшли вони до українського читача у книзі вибраного "На святі надій".
"Доробок Євгена Сверстюка як критика і публіциста - а це доробок значний і якісно, і кількісно - позначений великою внутрішньою сконцентрованістю ідеї, - підкреслює у передмові М. Коцюбинська. - Магістральна ідея - значення духовности у формуванні людини, нації, суспільства, її безсумнівний пріоритет у всій ціннісній системі суспільного буття. Нині ця ідея загальновизнана - корозія бездуховности, що роз'їдає наше суспільство, надто очевидна. А він починав "лупати скалу" й бити на сполох давно, коли за такі ідеї дорого треба було платити"1 .

I. "Дні без надій і втіх…"

Думається, що якби не зародився в ті роки рух шістдесятництва, не з'явилася та когорта (а радше - горстка) людей, котрі відважно пішли проти течії, відчувши, проте, легкий повів попутного вітру хрущовської "відлиги", Євген Сверстюк усе одно вибрав би дисидентство, хай і одиноке, - такий непереборно-донкіхотський романтизм рухав ним тоді, коли розум осягав усю приреченість виступів проти влади. "А я з дитинства не міг відмовитись від спокус новизни і кидався в воду і плив собачим стилем", - писав він 31 травня 1981 року в листі до Юрія Луцького. Дружба між цими людьми зав'язалася, коли йшов 8-й рік Сверстюкового ув'язнення і заслання. Ю. Луцький - у той час заступник директора Канадського інституту українських студій - від імені українських науковців привітав Євгена Олександровича з його 52-річчям, маючи симпатію до одного з чільних учасників руху спротиву в Україні ще й із тієї причини, що чотирма роками раніше з допомогою Українського інституту в Гарварді опублікував книжку "Clandestine Essays", до якої увійшли твори Є. Сверстюка в англійському перекладі). Пішов би, розуміючи, що:
Лицарський вік минув.
Лицарство - вік оман.
Може пародію втну
На лицарський роман?
("Сервантес")
"Лицарський роман", що часом і справді здавався пародією, а надто часто абсурдом, починався, як і кожен роман, із зав'язки. Нею можна назвати те материнське навернення до традицій, до християнських устоїв, які освітлювали весь життєвий шлях, чи той день, коли писав на стінах власної хати "Смерть Гітлеру й Сталіну", або коли читав хлоп'ям 44 правила життя українського націоналіста...
Народжений у родині волинських селян Олександра Тихоновича та Євдокії Яківни (с. Сільце Горохівського району), він був сьомою, наймолодшою дитиною, а проте знав усі "принади дорослого життя": брата Якова було засуджено за участь в УПА.
А можна назвати й ті роки, коли приходив у літературу "від психології" (1952 року закінчив відділення логіки і психології Львівського університету, у 1953-1956 рр. навчався в аспірантурі Київського науково-дослідного інституту психології; до захисту дисертації Є. Сверстюка не було допущено), свідомо уникнувши філфаку, де, на його думку, були "конячі дози" фальшу, спроможні вбити будь-яку живу душу. А потім були вчительська "кар'єра" в Почаєві (яка тривала аж півроку - система цькування "занадто розумних" діяла безвідмовно на всіх рівнях), робота у Полтавському педінституті (1956-1959), де спрацювала все та ж система "зрівнялівки умів". Неважко здогадатися, що його курс лекцій з української літератури істотно відрізнявся од того, що у той час читалося у вузах з обов'язковим марксистським підходом. Ясна річ, "професорська кар'єра" викладача, який замість рекомендованих джерел і сам читав забороненого С. Єфремова, і студентів знайомив, закінчилася вже на третьому році "скороченням штатів". Відмінність від офіційного трактування характерна і для Сверстюкових публікацій 50-60-х років про Панаса Мирного, П. Грабовського, Т. Шевченка, Й-В. Гете, М. Сервантеса, І. Тургенєва...
Підхід Сверстюка настільки дистанційований від матеріалістичного й соціологічного, що це можна розглядати як перегляд марксистсько-ленінського стереотипу в ідеалістичному й психологічному ключі. Друковані під нейтральними псевдонімами, його праці не привернули в той час "пильної" уваги "літературних наглядачів". Але подібне, ясна річ, могло тривати недовго... (воно й тривало недовго - "аж" до 1965 року).
Коли у 1960 році в Києві виник Клуб творчої молоді, що став центром неофіційного культурно-громадського життя, Є. Сверстюк був одним з-поміж активних його учасників - поряд із Василем Симоненком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Аллою Горською, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та ін. За його сценаріями тут проводилися вечори пам'яті Шевченка, Франка, Лесі Українки - і то були незабутні події в культурному житті тогочасної столиці.
У 1961-1962 рр. Євген Олександрович працює в журналі "Вітчизна", куди у цей час горнулася бунтівлива молодь і де Є. Сверстюк очолював відділ прози, згодом - нарису і публіцистики. Саме у той період відбулося зближення з колегами й однодумцями Іваном Світличним та Іваном Дзюбою, який працював завідувачем відділу критики цього ж часопису.
Завдяки першим публікаціям у "Вітчизні" та "Літературній газеті", на хвилі критичних виступів Сверстюкове ім'я стало відомим. У 1962-му "вилетіли" з редакції і Дзюба, і Сверстюк, і їхній редактор Д. Копиця. А далі, уже за кілька років, коло "своїх" дедалі більше звужується - почали один за одним відходити, здавалося, найнепоступливіші... Настав момент істини: мало було думати так, як учора, потрібно було робити так, як думаєш, - згодом прокоментує Євген Олександрович ту ситуацію.
1965 року Є. Сверстюк влаштовується на роботу до "нейтрального" для його репутації "Українського ботанічного журналу". Завдяки академікові Дмитру Костьовичу Зерову - рідному брату письменника Миколи Зерова, замордованого на Соловках, Євгена Олександровича "терпіли" на суто технічній роботі відповідального секретаря аж до арешту у 1972 р. Спілкування з Дмитром Зеровим - високоосвіченою шляхетною людиною з роду "реліктових" інтелігентів, втіленням гідності й сумління, - ще одна сторінка Сверстюкової долі, його "духовні університети".
Люди того покоління добре пам'ятають, як у тісній редакції на вулиці Рєпіна збиралася творча інтелігенція - ті, хто перебував під підозрою влади й негласним наглядом. Та залишалося все менше можливостей для творчої самореалізації. Коли перед Євгеном Сверстюком зачинилися двері всіх видань (вряди-годи ще вдавалося надрукуватися у таких часописах, як "Література в школі" чи пряшівська "Дукля"), коли вже не було можливості підписувати своїм власним прізвищем передмови до творів (так, передслово до "Дивних пригод Петера Шлеміля" А. Шаміссо ще з'являється за його авторством, а вже передмови до "Планети людей" А. де Сент-Екзюпері та "Вибраного" Й.-В. Гете вийшли під прізвищами перекладачів), він створює свої есеїстичні шедеври "Іван Котляревський сміється" та "Собор у риштованні".
12 січня 1972 року відбулися перші обшуки у Стуса, Світличного, Дзюби, Оксани Мешко, Шумука, львів'ян Чорновола й Калинців... І зрештою прийшло усвідомлення, що підтримки, власне, нізвідки немає - ні з-за кордону, ні з верхів, ні з низів, і що вони, та маленька горстка одчайдухів, замкнуті у власному просторі, окресленому їхньою непоступливістю, безстрашністю й розумінням, покликані йти до кінця.
З початком репресій Євген Сверстюк відкрито виступає на захист В. Чорновола, С. Караванського, В. Мороза, А. Горської. На той же період припадає й написання нелегальної праці "У справі процесу над Погружальським" - спроби сказати чесне слово про підпал фонду україніки в Центральній науковій бібліотеці як про одну з акцій цілеспрямованого нищення національної спадщини.
Все це разом "зав'язувало" тугий вузол Сверстюкової долі.
Для висунення проти Євгена Олександровича конкретного звинувачення у влади не було достатніх підстав. Власне, його було засуджено за виступи опозиційного характеру. До того ж слідчі мали в руках неспростовний аргумент - книжку "Собор у риштованні". Вперше випущений 1970-го видавництвом "Смолоскип" ім. В. Симоненка у США без відома і згоди автора, твір мав такий (узятий видавцями з тексту) епіграф: "Творці української літератури віддали найкращі сили мистецтву, не отримавши за це ні гроша, і якщо не всі вони були знайомі з тюрмами, то всі, принаймні, з жандармами.
Хіба може таку літературу зрозуміти людина, яка ніколи не відчула, що таке громадська мужність і обов'язок совісти?".
Можливо, не випадковим, як і все у житті, є той факт, що після п'ятнадцятимісячного слідства - від січня 1972-го до квітня 1973 р. - суд над Сверстюком відбувся у Великодню п'ятницю, у день розп'яття Христа.
Від письменника чекали зречення, осуду книжки, виданої за кордоном, яка, по суті, сперечалася з системою у головному - в питаннях устоїв. Осуду не було і тим більше не було зречення. Був тихий, спокійний, з ледь вловимими нотками іронії голос - голос людини, переконаної у своїй правоті. Останнє слово Євгена Сверстюка на суді - не спроба оправдання чи покаяння - це спроба звіту перед власною совістю. І усвідомлення своєї долі, свого покликання: "Мені випало гірке щастя спілкуватися і працювати з людьми рідкісно талановитими і шляхетними - про подібних раніше я читав лише в книжках. Щастя жити високими культурно-громадськими інтересами і нехтувати особистими. Щастя спізнати суворість і вагу великих слів - правда, честь, обов'язок - слів, що становлять морально-етичні підвалини, суть мого світогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника - без гарантії повернутися. На цих поняттях я виростав і прагнув до них піднестися, вириваючися з замкненого кола порожніх слів..."2 .

Знову подвійний стиль.
Знов королівський такт.
Чорні в очах хрести -
Тіні від ґрат в хрестах.

... Зболений кожен нерв.
Рублений кожен жест.
Власне, мене нема -
Дублений палімпсест.
("Сервантес").

Вирок за статтею 62 г. І КК УРСР "За систематичне виготовлення, зберігання та розповсюдження антирадянських наклепницьких матеріалів, які порочать радянський державний та суспільний лад", звучав як 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму із засланням на 5 років.
... А якби не було того виснажливо довгого слідства й суду?.. Але ж були! Та й не могли не бути - та зірка, під якою народився на Андрія Євген Сверстюк у тихому волинському селі і що її згодом він назве щасливою, не могла не привести його на заслання.
Табірне життя - то, безперечно, кульмінація його "лицарського" роману, яка давала духовний "простір свободи", але вимагала надто високої плати від страдника, що зависав "роздвоєний між небом і землею". І про ту кульмінацію, яка тривала аж цілих дванадцять літ життя, Євген Сверстюк згадує дуже стримано, з гідністю людини, свідомої свого покликання на цій землі й свого долею визначеного хреста. Власне, до українського читача "враження" того періоду Сверстюкового життя дійшли з його чи не першого розлогого інтерв'ю - маю на увазі інтерв'ю з письменником Валентини Пащенко, опубліковане у двох числах "Літературної України" у лютому-березні 1993 року. Це, мабуть, був перший "прихід" дисидента Сверстюка до широкого українського загалу.
А ще та його стриманість од того, що "слова болять". Болять, відлунюючи щемкими спогадами про час, закутий у безвихідь, який веде свій рахунок - живим і мертвим, звершеному й незвершеному...

Як Вічний Жид, я поза колом часу
Розводжу ватру спогадів, утрат.

Бо табір, хоч і "звільняв людину від таємного страху, від прихованого пристосовництва", позбавляючи свободи зовнішньої, усе ж "для справжньої творчості... не є місцем ще і в тому розумінні, що в атмосфері постійної сірості, коли бракує барв, облич, якогось ширшого спілкування, людина глухне внутрішньо, вона недоживлена у всіх відношеннях"3 , можливо, й справді виявляючи риси й таланти, котрі не виявлялися за інших умов.
Той шмат життя - поза часом. Але він працював і на час також. Не на той швидкоплинний час, котрий залишає нас за вікнами історії, як потяг привокзальні будівлі, а той, що, складаючись із митей, витворює Вічність... Працював, гартуючи душу, ошляхетнюючи стражданням розум і серце, увиразнюючи риси вдачі - ті, що від народження...
Було би блюзнірством говорити, що саме табірне життя й роки заслання, наповнені стражданням самітньої душі, приреченої, може, на найбільше випробування, коли та душа може говорити хіба що з Богом і ще із зорями, котрі "ті самі, що і дві тисячі літ", зробили Сверстюка таким, яким ми його нині знаємо.
Безперечно, існує логіка характеру, що й визначає долю. Або, може, навпаки? Проте хоч як би там будувалися причинно-наслідкові зв'язки, логіка характеру привела письменника до арешту, але та сама логіка характеру (що, безперечно, живилася дуже потужним джерелом родинного виховання) й зробила Сверстюка Сверстюком. Пізніше він напише: "Бути - це бути сином! Бути - це бути в опозиції, бути зі шпагою. Бути - значить виконувати обов'язок. <…>
Правду можна приймати або не приймати. Це вибір"4 .
Табірне життя - окрема сторінка біографії, на якій так важко спинятися душі.

Нині святвечір.
Я сам. З листами.
Тиша - на цілий світ.
Музика й зорі - зорі ті самі,
Що і дві тисячі літ.

Надрукований 1990 року в альманасі "Поезія-90" разом із останнім словом на суді (доти відомим лише на Заході з "Вибраного" Євгена Сверстюка, упорядкованого Іваном Кошелівцем і випущеного 1979-го у Мюнхені), цей вірш, датований 6 січня 1980 р., змальовує один із святвечорів довгого життя у таборі...
Легко зрозуміти Євгена Олександровича, коли він говорить, що арешт був для нього своєрідним полегшенням. Це звільняло від задушливої атмосфери тотального лицемірства й подвійних стандартів, прислужництва і холуйства, стеження та доносів (коли в тюрмі чув за вікном цокання друкарських машинок, йому щоразу здавалося, що то друкують доноси, - і це теж можна зрозуміти). Заслання давало чітке усвідомлення того, що плата за нонконформізм - це постійні переслідування й репресії. А ще - ізоляція. Суцільна зона мовчання. Мертве інформаційне поле, що само собою - нонсенс, оскільки інформаційне поле - це завжди рух, новизна. Однак його можна було перекрити штучно. Проте був навіть щасливий, коли сидів у камері сам (підсаджування провокаторів - річ не найприємніша), - це давало простір свободи. Й незалежності. На жаль, ніколи не жив в одній камері більше двох місяців - це теж був психологічний тиск.
"Ми так мало знаємо про таємницю життя, але здогадуємося, що воно живиться радістю сонячних хвилин. Без них іде повільне згасання, яке просто не відчувається, лише осцилограф міг би зафіксувати видовжені хвилі в моменти оборонних реакцій і чекань на стимули з негативними емоціями (здається, на таких емоціях не виріс ще жоден колос). Власне, людині не треба довгого життя - треба, щоб у короткому було чергування стихії природи і гри у людському морі" (з листа до Ю. Луцького від 27 жовтня 1981 р.), - це написано під впливом випробувань, що випали на долю Івана Світличного. Але й своїх також...
Що залишалося? Переконання. Надії. Відчуття власної правоти. Почуття гідності. А ще - ідеалізм. Пізніше згадував: "Ти входиш в зону смерті й у тій зоні хапаєшся за щось і розбудовуєшся. Це "щось" є суто ідеальний світ. Матеріальний для тебе вже перестав існувати. Якщо ти не схопишся за небо, у тебе нічого немає. Тим небом була віра в Бога. І - саморозбудова" (з вищезгаданого інтерв'ю). Там не можна було читати нічого фальшивого - це теж його слова. Перекладав з Шіллера, Гете, Кіплінга... Писав поезії - аби сягати неба. Багато думав.
"...Одна справа - ужинок днів у творчій атмосфері, де світло падає не лише на листок паперу, інша справа - будні сірої роботи, куди капають занесені вітром чутки, щоб згаснути... Мені не думалось, що просто не буде бажаючих вийти в ідеальний світ поезії, що так вигасають з літами шляхетні пориви, що буду вічним жидом поза колом часу" - з листа до Ю. Луцького від 22 червня 1986 року.
Опубліковані Луцьким табірні листи Євгена Олександровича - то, безперечно, вражаючий документ. Документ незнищенності людського духу в умовах екстраординарних. Там немає ані озлобленості, ані нарікань - хіба що промайне екзистенційна туга ("Дай Боже нам щось про високу блакить - там не загубимось. Лишимось монадами" - з листа від 9 квітня 1982 р.).
А в післяслові до збірника листів (датованому 20 липня 1991 р., Сан-Дієго) Євген Сверстюк зізнається в тому, що, власне, й так видно уважному читачеві: "Милий професор Луцький говорить про одвертість листування - і це правда, естетична правда. Але якщо читач захоче уявити собі життя, від якого я втікав у листи, то тут проскакує тільки часом якийсь одвертий чи прихований штрих. Взагалі, я задумувався, чому допускалась ця епістолярна ідилія в зоні особливо суворого нагляду? Мабуть, їм здавалось, що ці листи допомагають приховувати ту реальність, яку вони приховували" 5 .
За Сверстюковою стриманістю й самоіронією вчувається хіба що спрага спілкування, пошук у Всесвіті бодай однієї-єдиної душі, що може вислухати. І зрозуміти. Тобто - з ким можна бути на рівних. Говорити - і бути почутим.
Тож - утікання в Шевченка, у Франка, в Достоєвського, у Грабовського, Свідзинського. Це в ті дні трагедія Франка постала для нього передусім як трагедія розуму "без віри основ", а трагедія Гоголя - як феномена роздвоєного духу. "Кожна велика постать еволюціонує в нашій свідомості", - написав він 12 липня 1981 року. І додав до того: "Мабуть, найцікавіше еволюціонувала постать Павла Грабовського, яка мене завжди манила своєю високою справжністю і вродженим ідеалізмом". Це тоді Євгена Олександровича вразили пророчі слова Грабовського: "Ні в одній країні брак самопошани так людей не жере". "Його хвалять і жаліють" - це теж про Грабовського, життя якого, чимось схоже до його власного, намагався обійняти зором і серцем.
Сам Сверсюк постановив собі бути таким, аби не хвалили й не жаліли. Тому завжди йшов проти течії. І уникав похвальби - тієї, що від запобігання й бажання догодити, присолодити... "Слабість хвалити йде від млявості думки, яка інертно підтримує замість дивуватися й упокорюватись духом", - писав він до Луцького 12 липня 1981 року.
Отже, звідти вони, з тих днів і ночей випробування духу, три складові морального імперативу Сверстюка, про які говоритимемо нижче: гідність (тобто самопошана), сумління і віра. А ще - основа основ - любов.

Сплили злоби вали каламутні,
Пробивається світло основ,
Встає п е р ш а, є д и н а сутність,
І та сутність всього - л ю б о в, -

напише Сверстюк пізніше, повертаючись думками до тих вічно пам'ятних днів "без надій і втіх".
І ще один маленький штрих. Євген Олександрович уміє зберігати вдячність до тих, хто підтримав його на життєвій дорозі. Не просто вдячність, а якусь трепетну ніжність - до дисидента Вудки, з котрим ділив табірні дні і який завчив Сверстюкові вірші напам'ять і виніс їх у вільний світ; до Анни-Галі Горбач, котра слала йому з Німеччини по-сестринськи теплі листи й посилки… А ще Євгена Олександровича морально підтримували професор Сорбонни
А. Жуковський, члени ПЕН-клубів Англії, Німеччини, Італії. Звідусіль надходили листи на адресу в'язня лагеря Н389/36 селища Кучино Чусовського району Пермської області Є. Сверстюка… Тут же, за колючим дротом, багато важила підтримка "своїх", "політичних", зокрема звістки від Василя Стуса й Івана Світличного з інших табірних зон, членів російської правозахисної групи Сахарова - Ковальова…
..."Йде світом та рання, прозора і тиха весна, в якій затаїлась чиста радість життя, саме та метафізична ясність, яка потім закриється надміром цвіту і буйною зеленню дерев. Пробую згадати себе в таку пору життя, але все насуваються і насуваються хмари, за якими губилась і розпливалась індивідуальність, входила в стан подій. Минула ціла епоха, а індивідові так і не щастить розправити груди" (21.04.86), - здається, чи не єдине сумовите нарікання на долю, та й то адресоване людині, яка вже стала близькою - дарма що жила за океаном і доти вони зі Сверстюком жодного разу не бачилися.
А розправити груди судилося не скоро. Хоч були вже й видання за кордоном - твори Сверстюка почали публікувати з 1970 року. Серед них видання "Clandestine Essays" (Cambridge; Massachusetts, 1976), "Essays" (Франкфурт; Штуттгарт, 1976), "Вибране", упорядковане автором передмови І. Кошелівцем ("Сучасність", Мюнхен, 1979), "Angst-ist bin dich Losgeworden" (вірші Є. Сверстюка, В. Стуса, І. Світличного; Гамбург, 1983), збірник спогадів про спільну боротьбу в гулазьких умовах "Острівки приязні" ("Українське видавництво", Мюнхен, 1983)...
Попереду було, по суті, повернення у вакуум - окрім кількох найближчих людей, ніхто Євгена Олександровича в Києві не чекав. У літературне середовище входити не поспішав, пояснюючи це так: не хотілося зближуватися з літературою, яка до нього не наближалася. Входив радше в контекст - мав з чим. Попереду був і Культурологічний клуб - єдиний у ті роки напівлегальний вихід у світ і можливість бодай якихось публічних виступів, і знамените зібрання біля пам'ятника Володимирові, коли 1988 року було вирішено святкувати хрещення Київської Русі у Москві та Ленінграді, - та Сверстюкова промова обійшла мало не всі українські видання на Заході. Попереду були перші відвідини редакцій, перші публікації в Україні, перші виступи в залі Спілки письменників та за кордоном...

Усе ще тоді було попереду... А поки що стелилися під ноги сніги, сніги й сніги, що їх пророче передбачив у своїй долі Є. Сверстюк, написавши у січні 1954-го: "І в тих снігах іти, іти, іти".

ІІ. Вистраждано власним життям

Вслухаючись у неголосний, неспішний голос Євгена Олександровича, уявляєш його у слідчому ізоляторі: бачиш зумисне пригашуваний (а все ж непригашений) тріумф в очах од несхитної моральної переваги, від власної правоти. Й здається, що ті мимовільні паузи між реченнями (особливий стиль мовлення, коли слухачеві пропонується можливість замислитися про сказане, аби, вникнувши, погодитися чи подумки заперечити висловлене судження - ще й через те, що кожне Сверстюкове речення - змістовне й невипадкове, у ньому конденсується не просто інформація, а енергія вистражданої думки) заповнює ще й ледь приховувана самоіронія - та, що від виваженого, пережитого, незмірно глибокого... Та, що з підслідних днів і місяців...
І відчуваючи несхибну переконаність письменника у своїй правді - не умоглядну, а здобуту ціною нелюдських випробувань, ціною сумнівів і душевних терзань, - дедалі більше переймаєшся усвідомленням, що ця людина має право на ті оцінки й узагальнення, ті моральні максими, той моральний імператив, на "внутрішній потяг до абсолюту" (І. Дзюба), що сприймається, одначе, далеко не всіма беззастережно. Вона те право не тільки вистраждала своїм життям, але й оберегла в чистоті від тих спокус, що ними повсякчас випробовує людину час, яким би він не був: тоталітарним чи так званим демократичним (і ще невідомо, який з них спокушає більше!).
Тож якби треба було сказати про феномен Сверстюка одною-єдиною фразою, я би обмежилася тим, що він, цей феномен, полягає в органічному перетіканні біографії у творчість і навпаки. Біографії, що виладнувалася в долю творчістю, і творчості, що виростає з біографії. Бо як не потребує доведення те, що страждання ошляхетнюють людину, увиразнюють її характер, так аксіоматичним видається мені й те, що тривала "замкнутість" людини на власному "я" (ясна річ, якщо ця людина є самодостатньою особистістю), спонукаючи до глибоких роздумів і переосмислень, вибудовують власну систему мислення, викристалізовують думки й пережиття у сталі філософські переконання. Хоча, потрібне одне суттєве уточнення: якщо це "я" зосереджене не на власній екзистенції (а це якраз і бачимо з листування Євгена Сверстюка з Юрієм Луцьким), а на спілкуванні з тим вищим, духовним, яке одне й вирятовує людину в годину жорстоких випробувань і не дає їй маліти духом навіть у якісь кращі часи, коли приходять у душу рівновага і спокій.
У цьому розумінні, очевидно, можемо говорити, що саме роки заслання і сформували Сверстюка таким, котрий зміг взяти на себе місію розвивати "проповідницьке літературознавство" (І. Дзюба). Термін, прийняти який можна із застереженням, тому що це проповідницьке літературознавство не має нічого спільного з просвітницьким народництвом, а ґрунтується на необхідності органічно заповнити належну лише йому нішу в посттоталітарному українському соціумі й на засадах християнських традицій та прагненні наблизити їх до сьогодення у морально-філософському освітленні.
Це засвідчила вже книжка "Блудні сини України", що містить літературно-критичні статті (деякі з-поміж них було надруковано доти лише за кордоном, українською мовою та в перекладах, - і тільки після фактичного зникнення цензури вперше вони прийшли до нашого читача) й публіцистичні виступи, присвячені відродженню духовності, морально-етичним проблемам в їхньому філософсько-релігійному переломленні. На зламі часу, коли падають "обжиті" ідоли і йде невблаганна переоцінка цінностей, книжка Є. Сверстюка вимагає повернення до правічних джерел, християнської традиції.
Образ блудного сина - наскрізний у творах цього видання - ще й своєрідна метафора життя цілої нації, як, власне, й життя самого автора, котрим він і вистраждав свою правду. Тільки прийшов до неї на десятиліття раніше, прозрівши ще тоді, коли всі ми перебували в ідеологічному дурмані. А через те переконаний, що людина не може відстоювати якусь думку просто як думку - вона може відстоювати лише вистраждану думку, заповітну ідею, за яку можна офірувати життям (чи не звідси та наша прикра реальність, яка вражає і нас самих, звичних уже до всього?!). А офірувати життям, за Сверстюком, можна тільки тоді, коли ти є людиною великої віри.
Цей мотив великої віри - також один із наскрізних в останніх публікаціях та виступах письменника і дає ключ до розуміння нинішньої місії інтелігенції, від котрої час потребує не стільки великої витривалості, з якою "ішли в дисиденти", скільки необхідності переплавити ту велику віру в горнилі конкретних діянь - і про це також першим заговорив Євген Сверстюк.
Але ж усе в цьому житті - від Христа - починається з вибору. З вибору свободи в умовах несвободи і, хоч як це парадоксально, з вибору несвободи в умовах свободи. Вибір між вигодою та обов'язком, корисливим і безкорисливим постійно постає перед кожним з нас. І це страшна правда, зазначає письменник, "однак людина легше зрікається великого, ніж малого: велике їй несила нести проти течії...". Тому так нелегко робити свій вибір і так легко продати свободу за шматок хліба. Бо й справді, уявлення про те, що "людина з соцтабору виходить на поле вільного вибору, виявилось ілюзорним. Людина є такою, якою її зробило життя... Її навернення до традицій - неймовірно складна проблема. Вона робить вибір між чужими святинями, аж поки не відкриє для себе аксіоми: матері не вибирають"6 .
Так із теми вибору й випливає отой мотив блудного сина, котрий - часом через помилки і поклоніння "чужим святиням" - і робить зрештою свій свідомий вибір, тобто приходить до усвідомлення, чиїх батьків він син.
Статті та есеї "Блудні сини України", "Шістдесятники і Захід", "Перебудова Вавілонської вежі", "Феномен Шевченка", "Прощання з Мадонною", а ще сторінки, присвячені Василеві Стусові, Борисові Антоненку-Давидовичу, Валерієві Марченку, Оксані Мешко, Опанасові Заливасі та іншим, несуть потужний заряд здорового опозиційного духу, опірності та тієї високої віри, яка й допомагає не схибити, обравши чесну дорогу.
Євген Сверстюк аргументовано анатомує руйнівну природу імперії постіндустріальної епохи, чиїми дітьми ми ще донедавна були, дискутуючи й із Солженіциним, вводить в обіг поняття "стероризованої пам'яті" та "історичної амнезії", подає кардіограму деформацій суспільного життя, показує моральну корозію, глибоку духовну кризу суспільства.
Відродження починається з почуття гідності, наголошує письменник і навертає нас, "дітей розореного дому", до істин, дорогу до яких загублено за роки колоніального мислення, зриває з очей полуду, яка так часто заважає бачити імітацію свободи слова, лжепатріотизм ("патріотизму нам бракує, але діяльного і мовчазного..."). Автор чесно, прямо й жорстко говорить про речі, може, самоочевидні, але часом нам, одурманеним сьогоденним словоблуддям, невидимі, не дозволяючи потонути в новому - з протилежним знаком - славослів'ї, захлинутися в ейфорії національного самомилування та самовивищення - тобто показує нам нас такими, якими і є ми насправді, обтяжені тоталітарним минулим. Він розчищає авгієві конюшні нашої засміченої свідомості від сурогатних понять і зашкарублих догматів, підкреслює небезпеку девальвації слова і совісті.
Книжка "Блудні сини України", що, за словами І. Дзюби, "дає гострий психологічний розтин сучасної української суспільності - принаймні, сучасного стану її свідомості та моральної практики"7 , несе великий духовний заряд, бо, по-перше, виходить на найголовнішу для українців проблему - самоідентифікації особистості - не поверхово, ковзаючи лише по канві національного питання, а всеглибинно - через євангельське бачення світу й себе у тому світі; по-друге, чесно й без упереджень діагностує український соціум.

Власне, можемо говорити про те, що Сверстюкові часто вдається першим увиразнити в думці й слові те, чого ми ще й не помічаємо, тобто, скориставшись висловом самого письменника з приводу таланту Тичини й Толстого, "схопити невловиме і вирізьбити форму".
Чому такою небезпечною видалася у 70-ті книжка "Собор у риштованні"? Річ не в тім, що Сверстюк наважився включитися в дискусію довкола "Собору" Олеся Гончара, а в тім, що він посягнув на "святе святих" - устої самої системи. Більше того, намагався, як зазначає у передмові до згадуваного вже закордонного видання Марко Антонович, наголошуючи на універсальності як самого "Собору", так і "Собору у риштованні", "подати відповідь на основні світоглядові та етичні питання, що постають перед людством у сучасному світі", порушити "важливі, наболілі питання сучасности, що фактично виходять далеко поза межі проблематики одної країни". Так Сверстюків есей переростає межі коментарю одного твору й сягає багатьох глобальних проблем.
Якщо усвідомити ті цінності, на яких, за Сверстюком, зможе надійно розвиватися людство - а це родина, рід, народ, стає зрозумілим, яку загрозу для системи несло його прагнення повернути нас до джерел. Саме тих джерел, коріння яких нещадно підрубувалося вірними слугами цієї системи. Тих джерел, яких нам бракує і понині й чистоту яких намагається зберегти письменник у наших душах серед цього розбурханого сьогодення.
Собор осмислюється автором як символ духовності, продовження традицій та високості духу. Проте водночас Сверстюк розуміє, що "собори минулого не можуть бути універсальним "філософським каменем" для нашої молоді. Але вони були і будуть колискою її духовного становлення. Як рідне гніздо, без якого не обходиться жоден птах"8 .
У книжці є ще один момент, можливо, й не помічений достатньою мірою. Відстоюючи не тільки право на національну гідність, а й саму національну гідність як спосіб мислення, спосіб почування і спосіб вчинку, Є. Сверстюк пророчо застерігає від порожнього національного фразерства, від безплідних з'ясувань "чия мама краща", від самозакоханості й самовивищення.
Цей філософсько-літературознавчий есей, що його Іван Кошелівець називав "одним з кращих (чи не найкращим?) шедеврів есеїстики нашої сучасности", за його ж словами, твір "написаний поза категоріями оптимізму чи песимізму. Він лише безжально показує найнижчу точку амплітуди піднесень і падінь, з якої Україні доведеться підводитися, <...> якщо вона спроможеться".
"Вибране", упорядковане в Мюнхені Іваном Кошелівцем - тоді, як його автор вдивлявся в "тіні від ґрат в хрестах", - серед мороку тоталітарного режиму стало незаперечним доказом того, що жива думка в Україні, попри все, існує, вона живиться загальнолюдськими джерелами християнської моралі, засадами чесності й порядності, інтелектуальним спрямуванням і традиційним підґрунтям родоводу. Як повертав до "моралі, традицій, історичних уявлень, мови і пісні свого народу" Сверстюків Котляревський ("Котляревський сміється"), доводячи правомірність закону "про незнищенність духовної енергії: не можна безслідно поховати ту силу, що вулканила Україну століттями, сходила кров'ю, вкривалась могилами, а потім знову вставала, налітала вихром і зносила тимчасові палаци нових панів та перекривала принишклі чужі голоси українською піснею"9 . Воно, те вибране, повертало до національних основоположних засад, до неспростовних істин, закодованих у Шевченковому слові...
1996-го побачила світ праця Євгена Сверстюка "Шевченко і час". Вже в її назві закладено таку категорію, як час. Це через його об'єктивно-невблаганну призму, а ще - історичну перспективу, "пропущено" пророче слово Кобзаря. А вже затим - через призму авторського світобачення, мудрість серця і біль власної душі. Книга, власне, відкривала нову сторінку у Шевченкіані - не в радянській, вульгарно-соціологічній, ортодоксальній, а в тій, що претендує на перегляд Шевченка, і закладає добрий підмурівок у необхідну нам будівлю пізнання. І, може, тому у нас досі була така убога "шевченківська книгозбірня" (не кількісно, а за духом своїм), що стоси книжок писали люди здебільшого байдужі, приземлені, також убогі духом своїм, нерідко ж просто спекулюючи на високому імені. Твір Євгена Сверстюка, як мені здається, відкрив нам просту істину: до долі людини високого болю має право доторкнутися - і душею, і розумом - тільки той, хто також звідав того болю бодай дещицю, якщо не сказати - сповна.
А втім, не можна не відзначити, що будь-яке нове слово про Шевченка постає на фундаменті напрацьованого - досить назвати імена О. Кониського, С. Єфремова, І. Франка, Ф. Колесси, С. Смаль-Стоцького, П. Зайцева, О. Білецького, С. Шаховського, М. Антохія, Ю. Шевельова, В. Барки, Г. Грабовича та інших авторів з України та діаспори (а може, вже час перестати розмежовувати самих себе на Україну та діаспору, бо ж батьківщина, як і Шевченко, у нас одна, і, можливо, саме це ім'я стане тією сполучною ланкою, якої ми досі не можемо задіяти?!).
У дорозі до Шевченка кожен долає існуючі стереотипи, наближаючись до розуміння його символічного коду - через інтуїтивне сприйняття та осмислення образного ряду. Ми ж дістали можливість наблизитися до справжнього - не ужиткового - Шевченка, подивитися на його творчість не по-хрестоматійному, а крізь призму Сверстюкового серця, яке вміє бачити і навчене відчувати глибше й прозірливіше, що йде від його переконання писати лиш про те, "що чорно знаю серцем".
Повнота думки, насичені змістом фрази, де кожне слово вивірене й осмислене, зумовлює і своєрідний стиль цієї книжки - сказати б, лаконічно-тезисний, ущільнений до краю, коли за кожним реченням - думане-передумане, виважене, звірене з пережитим. Автор, пропонуючи свій ключ до прочитання творчості Кобзаря, зокрема, наголошує на тому, що для Шевченка Біблія завше була богонатхненною книгою, і, власне, тому він написав вершинні твори, які повертають народ до святинь, що духом своїм підносився до Святого Письма.
Вже перші сторінки цієї книжки настроюють читача на сприйняття не знаного ще нами Шевченка, сприяють входженню в його духовне поле, запрошуючи не до іконотворення - до доростання. Доростання до духу Тарасового. Це наближення до Кобзаря в ключі духовності передбачає можливість хоч якоюсь мірою пізнати високу таїну пророчого слова, що вміщує цілий світ - і землю грішну, і високе небо.
Постання Шевченка таким, яким він є насправді - без фальшивого глянцю, у всій глибині і силі, - таке надзавдання поставив дослідник, вирізьбивши у строгу форму афористичності те невловиме для пересічного читача, що вдалося йому "схопити" спершу, може, інтуїтивно, певною мірою зі спротиву тому образові, який досі іконотворили попередники, а вже затим - накопичене за місяці, роки роздумів, перелитих у просвітлюючі слова-образи.
Книжка "Шевченко і час" спонукає думати, переосмислювати, виважувати. Бо перед "Шевченківською брамою" (Є. Сверстюк) так боязко сфальшивити. Чи перебрати міри.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ
Проти хвилі несем його ім'я,
Проти вітру кидаєм насіння
І під косу кидаємо цвіт…
І співаєм його заповіт
В поколіннях,-

так завершується вірш, написаний Є. Сверстюком у пос. Кучино 1977 року.
... У 1979 році в передмові до "Вибраного" його упорядник Іван Кошелівець писав: "Можна припустити найгірше: що Сверстюкові не пощастить написати нічого більше. І тоді дещо з уже написаного ним залишиться тривалим вкладом у фонд української літератури. Нових відродженців, як судитиметься їм появитися ще раз, дивуватиме скромність, з якою він сам визначив себе "невеликою, але поки що живою постаттю" в культурному процесі свого часу; і ще більше - шляхетність його натури, чисте душевне тепло, яке, недоторкано збережене в оточенні номенклятурних монстрів, випромінюється з кожного написаного ним рядка"10 .
Залишаючись "живою постаттю" в культурному процесі свого часу, Євген Сверстюк продовжує робити свій внесок у золотий фонд української літератури.
Окремою великою темою є: Сверстюк і проблеми української інтелігенції другої половини ХХ століття.
Здається, мало хто з-поміж наших сучасників - за великим рахунком - має таке моральне право на виокремлення цієї теми, як Євген Сверстюк. І не тільки тому, що родом із дисидентства. Хіба він один? І не тільки тому, що вийшов з усіх випробувань непереможеним. Невже один він? А через свою послідовність, несхибну відданість принципам і переконанням. Підкреслюю: вистражданим принципам і переконанням, умінням відстоювати їх негучно, але переконливо, послідовно. Може, навіть затято - у кращому розумінні цього слова. Він не втомлюється повторювати те, що ми, очевидно, мусили б і самі бачити, але не бачимо. Отже, вміє, обсервуючи український соціум, поставити вчасний "діагноз" тому "ферментному" шарові суспільства, яким є інтелектуальна еліта, завважуючи тенденції й узагальнюючи їх, прогнозувати хвороби нації, передбачати дальший розвиток суспільства.
Відправною точкою можна назвати таку улюблену Сверстюкову тріаду: гідність - сумління - віра. Це ті константи, ті максими, до яких він постійно апелює, що становлять основу його морального імперативу.
Перше. Сверстюк постійно наголошує на особливій ролі інтелігенції, необхідність якої, за переконанням французького соціолога й філософа Едгара Морена, зростає водночас із загрозою її знищення. Якщо вірити цим словам (а не вірити - не можна, бо їхню справедливість уже не раз потверджувала наша трагічна історія), то в нинішніх складних умовах можемо говорити саме про зростання цієї ролі.
Друге. Офірність, яка ґрунтується на безкорисливості служіння. Служіння ідеї, принципам, людям.
Третє. Поняття інтелігентності базується на традиціях роду, на тому родинному корінні, на якому виплекалися цілі родини світочів української культури.
Четверте. Поняття "інтелігенція" у Сверстюка невідривне від поняття офірності, що йде від християнської традиції. Отже, неодмінною умовою є етичний ідеалізм, другим полюсом якого неодмінно виступає обов'язок.
П'яте. Гідність, яка зобов'язує й тримає на висоті. Уміння шануватися й шанувати.
Шосте. Постійне апелювання до сумління: якщо не ти, то хто?
Сьоме. Ядро духовної аристократії, за Сверстюком, завжди в опозиції. Інтелігент відстоює принципи, чинячи опір бюрократії й охлократії, стоїть на сторожі моральних засад, які завжди вище кланових інтересів.
Восьме. Лише цінності абсолютні породжують духовну непохитність, а брак вистражданих цінностей породжує безвідповідальність, другим боком якої є цинізм.
Дев'яте. Потрібно розпалювати ватру любові, яка убожіє.
Десяте. Людину великої витривалості має змінити людина великої віри.
Одинадцяте. Вироблення національного мислення повинно ґрунтуватися на глибоких знаннях та інтелектуальних зусиллях.
Дванадцяте. Фундаментом культури інтелігенції мусить бути національно-релігійна самосвідомість.
Тут я не відкриваю нічого нового - все це є у статтях, виступах, інтерв'ю Євгена Сверстюка і лише синтезовано, "одягнуто" у форму стислих тезисних фраз.
Вдумливо обсервуючи український соціум кінця ХХ століття, письменник не поспішає з остаточними висновками - він їх постійно трансформує, модифікує, модернізує відповідно до зміни часу й найменших тенденцій еволюції українського суспільства. "Виходить на люди" лише з виваженими, невипадковими думками, сконденсованими мало не до тез. Тим більше не поспішає Євген Олександрович з присудами. "Не судіть - і не судимі будете" - його християнське кредо. Придивляється, розмірковує, порівнює, намагаючись при цьому зазирнути вперед. Бодай на крок. Власне, заради цього - й озирання назад, вивіряння пережитого. Шукання сенсу й сенс шукання...
А ще в тому згадуваному вже передслові до закордонного "Вибраного" вельми слушним є спостереження І. Кошелівця про Сверстюків "благословенний дар, який літературознавця і критика робить майстром: він уміє знайти невловну паскалівську точку, змінну для кожної доби, з якої в конкретних історичних обставинах найкраще видно літературну постать чи явище. І виходить у нього це так природно, що читач, сам того не помічаючи, стає на ту саму точку і до кінця лишається в полоні авторової логіки". Авторовою ж логікою було, є і буде слово. Чесне, правдиве слово.
У цьому можна переконатися, взявши до рук таку довгоочікувану в Україні книгу вибраних творів Євгена Сверстюка "На святі надій". Книгу унікальну з багатьох причин. По-перше, більшість із того, що ввійшло до неї, було відоме досі лише із закордонних видань чи з "самвидаву". По-друге, книга унікальна тим, що так довго - аж вісім років незалежності! - йшла до читача, і це при тому, що ім'я її автора відоме і в Україні, і за її межами й, здавалося, саме це ім'я зробило би честь будь-якому видавництву. А по-третє - і це головне - унікальна своїм потужним духовним і моральним зарядом - може, саме через те так довго й "пробивалася" через суспільну апатію та деформовану, як і все в нашому пострадянському соціумі, систему меценатства, де панує своя, часом незбагненна ієрархія вартостей, вельми далека від цінностей істинних.
Але на те й надії, аби справджуватися. Справдилися й Сверстюкові - прийшло свято і на його вулицю. Після скромно виданої в Києві 1993 року книжки "Блудні сини України", яка, хоч і дрібна шрифтом, та велика змістом своїм і принесла авторові Шевченківську премію, з'явився друком чудово виданий ваговитий (на вісімсот сторінок) том, який гідно репрезентує доробок цього блискучого есеїста, літературознавця й поета другої половини ХХ століття.
Нарешті на свято надій Євгена Сверстюка "зійшлися" гуртом усі ті, хто найдорожчий його душі, кому він залишається вірним упродовж цілого свого життя. Тарас Шевченко та Іван Котляревський, Павло Грабовський та Микола Зеров, Павло Тичина і Олександр Довженко, Борис Антоненко-Давидович і Василь Симоненко, Олесь Гончар і Борис Мозолевський, Василь Стус і Зіновій Красівський, Іван Світличний та Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба й Микола Руденко, а ще - Мігель Сервантес, Йоганн-Вольфганг Гете, Адельберт Шаміссо, Стендаль, Антуан де Сент-Екзюпері, Іван Тургенєв, Микола Гоголь…
Як бачимо, тут немає випадкових імен. Але не тільки. Немає тут і випадкових думок - як і випадкових фраз чи навіть слів. Кожне з-поміж них просіяне, обдумане, виважене на терезах мудрості й сумління, а відтак - фрази пружні й енергомісткі, а думки - тезисно насичені, сконденсовані часом до афористичності.
А все це разом і творить ту потужну енергетику зі знаком "плюс", підживлення якою так потребує наше кволе на дух і волю, ошукане й ошукуване суспільство з його втраченими моральними орієнтирами та підупалими ціннісними критеріями.
З авторової волі під обкладинкою книги "зібралися" й ті, кого вже поглинули невблаганні води невсипущої Лети, й ті, хто (маймо те за велике щастя) ще є з-поміж нас, сущих. Кожен зі своїм неповторним обличчям, своїм голосом, своїм самобутнім мікрокосмом, що й витворюють макрокосм цього місткого видання з промовистою назвою-метафорою. Бачені пильними й мудрими Сверстюковими очима, повертаються вони до тебе щораз новим, часом несподіваним боком. Хоч той же хрестоматійний Павло Грабовський, який постає зі сторінок книжки передусім як жива людина, чи запрограмований нам образ Павла Тичини з його вічною тугою за Мадонною.
Та хоч би хто з-поміж великих не потрапляв у поле зору дослідника, усі вони несуть у собі велику трагедію християнського вибору. Бо вибір їхній - між честю й безчестям, між служінням собі й служінням людям - бере початок від вибору Христа - і це автор нагадує повсякчас, шукаючи християнських джерел та опертя в християнській традиції.
Усі есеї Євгена Сверстюка про товаришів, з якими ділив "зону мовчання", - гранично чесні, максимально об'єктивні. Показуючи людину зусибіч, а найперше - в екстремальних умовах, автор робить спробу відобразити не тільки мотиви її поведінки і вчинків, але й ту духовну та фізичну міць, яка визначає міру опірності, розуміючи, що кожній людині призначено нести свій хрест і пройти власну Голгофу. Це дуже вдумливі, розважливі документи-роздуми, в яких аналізується психологія людини у межовій ситуації, на грані вибору між волею і неволею, нонконформізмом і поступливістю… Це дослідження психології ув'язненої людини, якій випало звідати всі "зони мовчання". Перечитайте хоча б есей "Іван Дзюба - талант і доля" - і вам багато що відкриється по-новому.
До речі, про щастя, яке полягає в тому, що є ще ті, незламні духом, з-поміж нас, сущих. Їх залишилося так до болю мало: Іван Дзюба, Микола Руденко, Михайлина Коцюбинська… І це лише потверджує ту просту істину: спішімо сказати про кращих з кращих ще за життя, яке часто вривається на півкроку. Сказати так, як сказав Євген Сверстюк про Михайлину Хомівну Коцюбинську ("Слово і честь імени").
Є тут ще одна, цілком окрема "галерея героїв" - з якогось начебто іншого, паралельного світу, котрий, проте, так тісно сусідив із світом самого Сверстюка й багатьох його сучасників-дисидентів, що не міг залишитися без авторової уваги. Це численні слідчі, наглядачі, присутні на сторінках книжки "во плоті й крові". Автор згадує про них, сказати б, незлобливо, із властивою йому іронією, за якою відчувається переконливість у своїй правоті й безперечна моральна вищість, пише з поблажливістю, яка дозволяє не опуститися до непримиренних контрзвинувачень, а вести полеміку, усвідомлюючи, однак, її безнадійність. Але ж на "святі надій" і така надія має право на існування, як, очевидно, мають право на оприлюднення й "рецензії для слідчих" - на есеї "Іван Котляревський сміється", "Собор у риштованні", "На свято жінки", "Остання сльоза" - з конкретними титулованими підписами як зразок і сьогодні живучого "замовного жанру", а якщо точніше - стосовно творів та їхнього автора - політичного доносу.
Книжка Є. Сверстюка - як попередження для нас, наших дітей та онуків. У ній - великий біль за Україну, яка тільки й спромоглася, що на свято надій, - саме ж те свято ще ген-ген де…
Здається, ніде й ніколи не доводилося зустрічати таких цікавих приміток до статей, як у цій книзі. Кожна з них є цілком завершеним міні-сюжетом із життя одного дисидента, змальовує драматичні колізії, промовисті факти з біографій цих неординарних людей, що в сукупності й витворюють канву їхнього життя.
Але, мабуть, найперше, про що заповзявся нагадати нам у цей зневірений час Є. Сверстюк, - це ту банальну істину, без якої, проте, не існувало б самого життя: надія вмирає останньою. І це оптимістичне запрошення на "свято надій" - як ковток свіжої води, як нагадування про те, що від нас самих залежить, перетворимо ми свої сподівання на цвинтар укотре розбитих ілюзій чи доведемо - собі і світові, що ми є, ми існуємо, ми, попри все, віримо у своє майбуття. Чи не тому тло обкладинки книги Євгена Сверстюка - сліпучо-біле, і тільки синім і жовтим по ньому - грона наших надій?..
У своєму останньому прижиттєвому літературному портреті письменника "Окремий Євген Сверстюк", датованому 1994 роком і вперше друкованому як передслово до книги вибраного "На святі надій", Іван Кошелівець пише: "У літературі активно лишився, завжди окремий, - Євген Сверстюк; але в критиці - лише принагідно; його жанр останніх літ - філософічно-медитативний (ні, це не точне визначення, точніше було б - експресивний) есей, серед персонажів якого виокремлюється постать "блудного сина України" <…> і що не есей - то новий Сверстюк, неповторний і не подібний до когось іншого.
Тут мушу дещо скоригувати сам себе: ні, не відійшов Сверстюк від літературної критики, тільки не вкладається він у збаналізоване, як завжди буває за втрати почуття міри при зловживанні термінами, означення "рухома естетика" (либонь, за Бєлінським). У критиці він не дуже рухомий у розумінні дійовости сказаного ним не на рухливу мить, а на тривалий час, і тим окремий, що змушує наново замислюватися над ніби остаточно відомим, щоб побачити його ще раз у несподіваному ракурсі"11 .
…У передмові до першої виданої в Україні по роках заборон книжки "Блудні сини України" Євген Сверстюк написав: "Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчував, що моя зірка висока - і любив її"12 .
Достоту парадоксальне зізнання для людини, котра відбула дванадцять років ув'язнення і заслання, й, маючи європейську освіту, аж до виходу на пенсію пропрацювала столяром. Достоту чесне - перед лицем Бога - й мужнє усвідомлення того, що попри всі випробування зірка його була щасливою й високою. І він любив її, несучи свій хрест хоробро й несхитно, без нарікань і жалю. Аж донині, коли та зірка засяяла й нам, явивши всю міру синівської любові і всю недаремність високої жертовності.
Прийшло до Євгена Сверстюка і визнання. Він - доктор філософії (захист докторату на тему "Українська література і християнська традиція" відбувся у стінах Українського вільного університету в Мюнхені 1992 року), дійсний член Української вільної академії наук (США, 1996), лауреат Державної премії України імені
Т. Шевченка (1995), президент Українського ПЕН-центру (з 1993), головний редактор газети "Наша віра" (з 1989), президент Асоціації незалежної української інтелігенції (з 1988), яка відзначає кращих українських митців премією імені Василя Стуса...
В Українському вільному університеті Євген Сверстюк читає курси лекцій "Українська література і християнська традиція" та "Літературна творчість як свобода вибору", у Гарварді й Мериленді, Нью-Йорку, Урбані звучать його виступи на філософські та релігійні теми. А ще до слова дослідника й проповідника дослухаються в аудиторіях Риму, Любліна, Варшави, Парижа, Вашингтона, Філадельфії, Едмонтона, Торонто, Єрусалима, Праги, Любляни, Мінська…
І то вже питання більш риторичне, пізно чи ні прийшло визнання, й, можливо, не таке вже й посутнє для того, чия свідомість занурена у внутрішній плин життя, в той духовний всесвіт, що витворювався упродовж усіх цих нелегких років. Головне, що прийшло. Бо не могло не прийти. Адже письменник завжди вірив: ніщо посіяне не пропадає, воно даватиме свої паростки, оскільки усією душею відкрився євангельській істині: "Той, хто дбає про своє життя, той його втратить, той же, хто не про життя дбає, здобуде".
"На полі честі головною зброєю було Слово. І залишається Слово", - з гідністю прозвучало з уст Євгена Сверстюка на урочистому зібранні з нагоди вручення йому Державної премії імені
Т. Шевченка13 .
Ми ж мусимо знати, як нелегко виборюються свобода думки, духу й чину, пам'ятаючи слова Івана Дзюби про те, що зроблене Євгеном Сверстюком ще далеко не всі оцінили.

* Коцюбинська М. Крізь велику призму // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране.- К.: Наша віра, 1999. - С.6.

1 Коцюбинська М. Крізь велику призму // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране.- К.: Наша віра, 1999.- С. 6-7.
2 Сверстюк Є. Останнє слово на суді // Сверстюк Є. На святі надій. - С. 32.
3 Євген Сверстюк. Профіль на тлі покоління / Розмова з В. Пащенко // Літ. Україна.- 1993.- 4 берез.
4 Сверстюк Є. Перед входом до тунелю // Сверстюк Є. На святі надій. - С. 30.
5 Луцький Ю. Листування з Євгеном Сверстюком. - Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1992.
6 Сверстюк Є. Українська література і християнська традиція // Сверстюк Є. На святі надій. - С. 251-252.
7 Дзюба І. Феномен Євгена Сверстюка // Літ. Україна.-1995.-2 берез.
8 Антонович М. Переднє слово // Сверстюк Є. Собор у риштованні. - Париж; Балтимор, 1970.- С.8.
9 Кошелівець І. Переднє слово // Сверстюк Є. Вибране / Упоряд. І. Кошелівця.- Мюнхен: Сучасність, 1979.- С. 3-6.
10 Кошелівець І. Передмова // Сверстюк Є. Вибране.- С. 9.
11 Кошелівець І. Окремий Євген Сверстюк // Сверстюк Є. На святі надій. - С. 14-16.
12 Сверстюк Є. Блудні сини України.- К.: Т-во "Знання" України, 1993.- С. 6.
13 Сверстюк Є. Нам потрібна висота духу // Літ. Україна. - 1995. - 23 берез.

До змісту ЄВГЕН СВЕРСТЮК: "Це - вибір"