Тiєї зiрки не бачили, коли небосхил був захмарений i заслiплений сезонними лiхтарями...
Перед тiнню мученика свiт смирнiє. Тiнь даленiє, знайомi риси розпливаються, i на мiсцi їх згущуються образи вселенського страждання, що нас єднає на гiркiй землi.
Вiстка про табiрну смерть Василя Стуса вразила, як грiм. 5 вересня 1985 р. про неї повiдомили всi радiостанцiї свiту. До Москви пiшли урядовi протести. Була найчорнiша година перед Чорнобилем.

Україна мовчала в клiнiчнiй анабiозi, i тiльки  мале коло друзiв замученого поета збиралося в його київськiй хатi бiля свiчки перед розп'яттям. I сюди поверталася його душа, вибiлена стражданнями, як бiлий птах.

Першi оцiнки Стуса-поета були, крiм української, в нiмецькiй пресi. Першi зворушливi некрологи -- в українськiй емiграцiйнiй i в польськiй пiдпiльнiй пресi. То були справдi братнi слова спiвчуття, що супроводилися наведенням захопливих табiрних вiтань Василя Стуса до нескореної Польщi -- польським борцям за волю.
Один Бог знає, як дорого заплатив Стус за цi слова, за "Таборовi зошити", перекинутi через залiзну завiсу. Але то був чоловiк, який говорив i писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, i платив за це життям.

Український народ в останнє десятилiття дав багато покутникiв за грiхи i слабостi замореного конформiзмом поколiння. Серед них чимало працiвникiв пера. Але Василь Стус був найсуворiшим, найнепримиреннiший. Вiн творив книгу великого нацiонального болю, разом з тим -- сувору леєенду свого життя. Як у всякому великому життi -- повторилися путь невизнання у фарисейському свiтi, суд синедрiону й страдницька путь на ?ол?оту.

Василь Стус -- людина рiдкiсної моральної обдарованости, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять чести, правди, порядности. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською одвагою, не згинаючись i не обминаючи. На такiй дорозi поети гинуть.

Коротко -- етапи його життя.
Народився на Вiнничинi в селянськiй сiм'ї -- на Свят-Вечiр 1938 року.
Дитинство i навчання в школi -- на Донеччинi.
Закiнчив Донецький педiнститут.
Вiйськова служба -- стройбат на Уралi -- три роки.
Аспiрантура в iнститутi лiтератури i виключення з аспiрантури за участь в акцiях громадського протесту.
Рiзнi чорнi тимчасовi роботи -- сiм рокiв.
Арешт, мордовськi табори суворого режиму -- п'ять рокiв.
Заслання в маєаданському краї -- три роки.
Другий арешт за участь у правозахиснiй гельсiнкськiй групi -- вiдбув п'ять рокiв...
Смерть у таборi особливого режиму на Уралi, на сорок сьомому роцi життя -- 4 вересня 1985 року. I могила нумер дев'ять на табiрному цвинтарi.
Перевезення праху й поховання в Київi 1989 року.

Творчiсть Василя Стуса можна подiлити на три перiоди:
Дотюремний.
Тюремний.
Прощальний.

Найщасливiший був, напевне, тюремний...
Бо чим був перший перiод? Жадна бiографiя не може вiдтворити напiвжиття в умовах великої зони брежнєвського режиму, де поетiв робили кочегарами, а кочегарiв призначали керувати культурою i лiтературою, де iдеалiстiв посилали у виправнi табори -- пiд пильний нагляд злочинцiв.

У дотюремний перiод Стуса не публiкували (коли не рахувати кiлькох припадкових журнальних публiкацiй), не знали. А коли в Брюселi 1970 року вийшла його книжка вiршiв "Зимовi дерева", то її пiд час обшуку вилучили, а потiм вона лежала на столi перед суддями, як corpus delisi*<Речовий доказ злочину (лат.)> До неї додали ще рукописну книгу вiршiв "Веселий цвинтар" та блискучий есей про змарнований талант Павла Тичини -- "Сходження на Ґолґоту слави". I, розумiється, додали заяви протесту проти репресивної полiтики партiї.

Це був типовий полiтичний вирок 1972 року.
В судовому звинуваченнi поета фiгурують окремi вiршi бойового й сатиричного характеру. Влада вiдчула посягання на свої прероєативи в рядках:

I не скорить тебе душителям
Сибiрами i Соловками.

Влада не любила диверсiй фотооб'єктивом:
Звiром вити, горiлку пити...
I добi пiдставляти сите
Вiрнопiдданого лице.

Влада не любила натякiв:
"Досить крови" -- продеклямував кат.
I вона не любила посмiшки:
Бiльше, нiж в Маркса,
Я вiрю в вашi чоботи хромовi...

Звичайно, поезiя першого перiоду пронизана скаргою на соцiялiстичний рай:

Як тихо на землi, як тихо,
Як нестерпно -- без небес!

Але, здається, вся творчiсть Василя Стуса дотюремного перiоду була ще визрiванням -- у школi ?ете, Рiльке, Пастернака.  Переклади елегiй Рiльке -- це було типове його заняття.  Символiка поезiї, свiт поезiї, свiт естетики i фiлософiї -- був його свiтом.
Розумiється, це був свiт пiдозрiлий, бо спецслужби сприймали його як прикриття: вони не вiрили, що людина справдi може жити у сферi духу. Вони тодi люто стежили за тим, щоб пiдозрiлий поет не надрукував своїх вiршiв i не виступив перед авдиторiєю. Вони забезпечували навколо особи культурний вакуум i узаконювали тривiяльнiсть i напiвправду в умовах напiвсвободи.

В такому свiтi -- грiм, вiйна, арешт -- це надiя на змiни...
12 сiчня 1972 року Василя Стуса заарештовано. Арешт -- це завжди удар, але отерплому тiлу удар не болить. У камерi вiдчуваєш свободу вiд суєти половинчастого життя i стаєш лицем до неба.

О царство пiвсерць,
пiвнадiй, пiвпричалiв,
Пiвзамiрiв царство,
пiвзмаг i пiвдум

-- прощався поет з минулим.

У тюрмi вiдчуваєш вiдноснiсть учорашнiх цiнностей i справжнiсть тих, що завжди з тобою. В камерi, так само, як у безмежному морi, вiдчуваєш великого Бога. I навiть великi зорi на клаптику неба, розiп'ятого на ґратах.

Оце твоє народження живе.
В оновi тiла i в оновi духу.

Але до камери приходила ясна свiдомiсть долi -- така ясна, як євангельська iстина:
"Зерно не дасть плоду, поки не вмре".

У маленьких камерах, що в бiк Святої Софiї, крiзь єрати на маленькому вiконцi пiд стелею було видно клаптик неба i вранiшню зорю. Це було найрадiснiшим моментом наших сiрих свiтанкiв. Для Василя ця зоря кинула вiщий промiнь, з якого народилась вiзiя:

Менi зоря сiяла нинi вранцi
устромлена в вiкно. I благодать
така ясна лягла менi на душу
...ота зоря -- то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря -- вiстунка твого шляху.

Розумiється, виробленi вiками нестерпнi реалiї тюремного режиму нищать особу:

Уже моє життя -- в iнвентарi...

I душу пронизує холод кiнця. I холод наводить на роздуми:

А все ж нестерпна безневинна кара.

I передчуття: може -- назавжди?

А кожний ранок зазирав у тюремнi шиби iреальним кошмаром:

Свiтанки, мов яйця пташинi,
кволi спроквола-синi,
що випали з гнiзд i щебечуть,
i крильцями трiпотять.

У тюремне вiкно зазирала також змордована й розп'ята Україна, де безкарнiсть зла i сваволi нагадувала часи Батия. У сейсмографi глухої камери висвiтлювалися уявi апокалiптичнi видиви:

Привиддя постають
спогаданi, згорьованi, урочi,
з моїх артерiй кров солону точать
i, як кривавi зозулi, кують

А навколо моторошного царства квiтучого болота свище вiтер терору:

Довкруг обрiзано жалi,
обтято голосiння.

У тишi одиночної камери настає нове народження поета великого трагiзму. Вiн заяснiв, наче ударений струмом, i стеля його поезiї раптом стала пiднiматись до високих прояснень:

Моя душа запрагла неба
В буремнiм летi держить путь на стовп
Високого вогню.

У цьому вiршi, написаному на початку ув'язнення, вчувається вже Стусове поетичне й життєве кредо, i в ньому -- джерело його сили.

Власне, вiн уже давно шукав свого шляху, пориваючись у рiдну стихiю -- нагору, несмiло думаючи про Олiмп. Але коли вiдчув, що його дорога веде на Єолєоту, ступив твердим кроком, з соромом переступивши хвилину легкодухих вагань. Стус рано прийняв дорогу страждань -- рано й остаточно вiн прийняв мудрiсть Йова. Людина суворо правдива, вiн не знав конформiстської моралi i тiєї протидуховної отрути, якою легкодухi виправдовують свiй шлях повзучого егоїзму. З середньовiчною цнотою вiн принiс життя на вiвтар Батькiвщини й мистецтва -- безоглядно, цiлком.

Щось було i благодатне в зворотному боцi тюрми -- в аскетизмi, в самотностi, i в одвертостi диявольського наступу на святинi.  Смерть сидiла в камерi, як сова, зазирала в душу -- i пiд її поглядом прояснювались абсолюти, iдеали й дороги образи. Але щоденний шабаш дрiбних бiсiв нагнiтав атмосферу страху й непевности.
Про поета будуть написанi дослiдження як про стривожену совiсть його поколiння, як про трагiчний голос гармонiї i розпачливий зойк дисгармонiї свiту, що втратив моральнi опори.

Але вже зараз треба написати про мiстичне вiдкриття поетом Бога -- на тiй висотi, де розминутися з Богом неможливо.

Ламка i витка всеспада вседорога
Дорога до Бога ламка i витка.

Релiгiйнiсть у Василя Стуса не задана -- вона неминуча.  "Дослiдження" про себе як про людину наодинцi з Богом Стус почав сам у вiршi:

Та серця я, мiй Господи, не маю
на свiй талан. Це Ти мене береш,
неначе грудку сирової глини,
i мiсиш, мнеш, i пальцями всiма.
Формуєш образ, щоб незадарма
iще один кавалок з України
сподобивсь твердi. Зная я i черiнь,
i зиму знав в колимську довгу пору,
i душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидає тiнь.

"Вiн був справдi релiгiйною людиною",-- згадує таборовий приятель Стуса; i в цьому свiдченнi є багатий пiдтекст: вже було чимало вiруючих i формально, i догматично, i квiєтично...  Ми знаємо в лiтературi i богоборство як рiзновиди драматичної вiри в Бога, якого людина внутрiшньо не готова прийняти, й продирається крiзь заперечення таки до нього ж. Знаємо i патетичну апологетику на знятiй хвилi заперечення. I пристрасний полiфонiзм просвiтленого богоборства, як на сторiнках Достоєвського.

Василь Стус дає свiй образ живої вiри -- живої єдностi з Богом творiння як частки української твердi. Боюсь, що в нас ще мало читачiв з такою випрозореною душею, на струнах якої грали б так велично й точно настроєнi слова:

В менi уже народжується Бог
i напiвпам'ятний, напiвзабутий,
немов i не в менi, а скраю смерти,
куди живому зась, мiй внук i прадiд --
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох iсную,
коли нiкого. I гримить бiда,
мов канонада, Вiн -- опорятунок
для мене. Тож i мовлю: порятуй
мiй Господи. О, порятуй на мить,
а далi я, оговтаний, врятую
себе самого сам...

У пiвсвiдомостi поета Бог народжувався реально -- бiльш, нiж реально. Таку високу i святу самотнiсть треба вистраждати. Цей хисткий момент становлення треба виболiти. У це небуття треба заглянути, звичайно, через "трiпотливу вежу мук".

На цих шалених стовiтрах,
де нi коня, анi дороги,
звiряй свiй крок за словом Бога
I попри смерть, i попри жах...

Про що це? Жадна психологiчна аналiза не дасть нам уявлення про психологiю високої творчости, коли стихає душевний бiль i примари зон розпливаються, як мiражi.

Земля далiє, наче тьмяна зiрка,
I голова моя, налита сонцем,
Вже передсмертну радiсть прочува.
Благослови мене, блаженна мить --
Раптове самоспалення, i вiчне
навернення до тiла. Проминань
I входження зненацька в сто свiтiв.

Тут має зупинитися аналiза -- тут атмосфера храму, в якому дiє з цiлковитою посвятою поет, свiдомий своєї самоофiри. Наведенi нижче вiршi дають ключ до входження в цi вертикалi Василя Стуса, в тi храми, якi вiн будував у своїх зонах та камерах.
Ось i внутрiшня бiографiя поета, що зболений, змордований, пройшов крiзь зони нашого свiту i, вiдчуждено оглянувшись, запитав:

Поезiє, красо моя, окрасо,
я перед себе чи до себе жив?

Зовнiшня бiографiя Василя Стуса вписується в українську географiю: змордована Вiнничина, зрусифiкована Донеччина, зацькований Київ, чужий Урал, лиховiсна Мордовiя i пекельна Колима...
Своє життя, яке йому судилося нести, свої густi страждання Василь Стус приймає стоїчно, навiть з якоюсь вiдрадою:

Благословляю твою сваволю,
Дорого долi, дорого болю.

Вiн розумiє, що тут нiчого змiнити не можна, бо доля людини є образом долi Батькiвщини. В настанову собi й людям вiн нагадує вiчнi iстини, якi так важко прийняти:

Блажен, хто тратити умiє,
Коли заходить час утрат.

Природжений iдеалiст i поет, вiн так i не збагнув, чи то його минуло життя, чи вiн те життя обминув. Але свого життя йому вистачало для виповнення призначення -- пiднятися до верховини, на якiй вiдкривається трагєчний сенс наших шукань на землi, на якiй проблискує мудрiсть осявань, i вiдчути серцем.

Те одвiчне, що над нами,
Стрiли повиймає з рани
I губами обцiлує,
Адже хвиля пожадана
Убиваючи рятує.

Нинi iсторiя вже не помiчає перехiдних постатей. Але вистражданi Стусом слова вписуються на її канвi, як вiдгомiн великого нацiонального i вселюдського болю.

Плач, небо, плач i плач
Пролий невтримне море
Тонкоголосих вод!

Ось той прибiй, що заносить Василя Стуса в МОРЕ ВЕЛИКИХ.  Небагато з них пило таку переповнену чашу i знало таку темну безодню пiд ногами -- упродовж безкiнечних рокiв -- i черпало з тiєї безоднi ВАГУ СЛОВА. Пастернакова "нечувана простота -- пiд старiсть" -- це тiльки передчуття тих плавань у "чорнiй, як смола, водi". Тих самоусвiдомлень, у яких жив Стус, з яких виринав спалахами, з яких творив страшну поезiю смерти й гармонiзував її.

Яке жорстоке ти, пiзнання
Дороги трачених дорiг.

Краса страждання є найвищою красою. Але поезiя Стуса також багата на барви i гру сокiв землi. На нiжнiсть iнтимних почуттiв i якусь особливу ласку до всього живого. В прозорiй душi поета яскравими осiннiми спалахами яснiла краса свiту -- барвами осiннiх айстер, вранiшнiм спiвом птаха, зламаною вiткою вечора... розлитою голубою водою жалiв...
Глибинний спiв його душi затягує нас у свiт -- свiт по той бiк видимого, як стара пiсня -- "Дощi столiть" на "вiковi бездорiжжя" i часом у вiдчуття того, що поза смертю. На своїх етапах Василь Стус зазирав у зону смерти -- i те пiзнання навчило його збоку i вже вiдчужено дивитись на своє життя.

"Палiмпсести" -- це назва книги тюремної поезiї Василя Стуса.

Чим бiльше її читаєш, тим бiльше вiдчуваєш у нiй голос пiснi.  Поет зняв з вiчного пергаменту квапливi написи нашого метушливого часу -- вiн доконувався до першофеноменiв, що джерельно й таємнично озиваються до нас зi сторiнок, його книги -- давно знайоме i незнайоме.

ПРОЩАЛЬНИЙ -- третiй перiод творчости -- це покищо сфера роздумiв. Не маємо  майже нiчого з тих смертельних п'яти рокiв, коли йому було заборонено писати вiршi в листах.  Знаємо, що багато й легко писалося в безсоннi камернi ночi, уявляєм, як уранцi вiдкривалася кормушка, i сонний прапорщик нудно кидав слова:
"Ану, осужденный Стус, давайте свою писанину". Василь дивився вiдсутнiм поглядом, наче нiчого не чув, тодi клацали залiзнi замки й два прапорщики з черговим офiцером обшукували порожню камеру, обмацували все до нитки i забирали всi списанi
клаптики паперу.

Horror verbum!*<Страх слова (лат.)>

Швидше за все лiтератори в мундирах i в цивiльному ставилися до тих вiршiв холодно: нiчого цiкавого там не було для їхньої служби. Вони не розумiли, що мають справу з творчiстю поета за останнi п'ять рокiв його життя!

Сотнi перекладiв Василя Стуса -- з Ґете, Рiльке, Льорки -- загинули безслiдно. Усi його останнi творчi спалахи -- може, наймогутнiшi, канули в чорну дiру. Маємо тiльки свiдчення, яке проскочило в листi до дружини в груднi 1983 року: "Закiнчую свою збiрку "ПТАХ ДУШI" -- вiдчайдушно прозову, майже без патосу, неримовану, прозових iнтонацiй, сумно-спокiйну...  Стоїчну -- такий її музичний ключ".
Маємо в листах свiдчення, як змiнювалися в атмосферi абсолютної бiдностi, голоду i холоду цiнностi й авторитети (непохитними лишалися Єете й Рiльке). I не було вже згадок про втраченi острiвцi минулого, бо спомини болять, як почорнiлi рани.
Але знаємо, з такими пожитками людина стає легкою i ближчою до неба -- в ясну i чисту годину творчости.

Рукописи Василя Стуса мають бути в тих мiнiстерствах i комiтетах, що мали сумний привiлей виконувати вирок над речником духу i конвоювати поета на етапах жорстокого режиму.
Прости їм, Господи, бо не вiдають, що творять. Вони не вiдають i досi, тримаючись мертвою хваткою за свої невикритi таємницi.

Отже, формально реабiлiтований, Василь Стус залишається поетом ув'язненим. Його величезна популярнiсть нинi в Українi контрастує з кам'яною мовчанкою сил конвою: вони не простять йому свого злочину.

Згадаймо посмертну долю Льорки. Ми можемо порiвнювати не лише смерть цих двох поетiв, а й творчiсть. Їх єднає головне: справжнiсть.
Героєм цiєї книжки є одна-єдина постать -- бiль. Хто це сказав про свою улюблену книжку: Льорка чи Стус? Льорка. Але це не менше пiдходить до Стуса.

Треба визнати: Льорка -- поет трагiчної долi. Але навiть у найчорнiшому снi вiн не мiг би уявити свого далекого українського брата, який розпочав свою творчiсть в умовах мертвих -- без публiкацiй i досяг свого зенiту в умовах, коли вiльна поезiя трактувалася як кримiнальний злочин i кожен листочок долучався до кримiнальної справи.
Отже, Льорка був поет порiвняно щасливої долi... Але й Василь Стус був вдячний своїй долi:

Як добре те, що смерти не боюся
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
що перед вами, суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст,
що жив, любив i не набрався скверни,
ненависти, прокльону, каяття.
народе мiй, до тебе я ще верну,
як в смертi обернуся до життя...

Нинi вiн повертається i починає входити в пiсню свого краю, як трагiчний голос долi. Ми вчимось читати його лiрику як стогiн епохи, як потаємний наш власний голос. Але той голос наче потойбiчний -- по той бiк зужитих слiв, суєтних справ та малих iнтересiв, на якi не розмiнюється душа.

"Верни до мене, пам'яте моя" -- долинає до нас його медитативний голос. З нього впiзнаємо зболено-прозору душу поета.

Розумiється, така поезiя -- втеча вiд життя. Але -- втеча вiд видимости до сутi, вiд паперових корабликiв на поверхнi до глибокої течiї -- рiчищами античної трагедiї.
У свiтi Стусової поезiї -- цiлковита вiдчужденiсть вiд сьогоденности i водночас -- туга до життя, до дiї в сьогоднiшньому днi -- "Даждь нам, Боже, днесь..."
Перший рядок його вiрша дає смисловий i мелодiйний ключ:

Душа ласкава, наче озеро.
Церква святої Iрини криком кричить з iмли.
Тiльки тобою бiлий святиться свiт.
Збудився врано синiй-синiй птах.
Бiда так тяжко пише мною.
Чотири вiтри полощуть душу.
Хтось чорний-чорний бродить навкруги.
Уже Софiя вiдструменiла.
Як хочеться вмерти.

Тих вiршiв не можна гортати -- в них треба входити й повiльно обживати, як обживав поет на етапах свої камери -- i тодi вiдкривається унiкальна сторiнка поезiї ХХ вiку -- вiку вiдчуження.

Василь Стус виступає високим репрезентантом нашої культури.  Його iм'я символiчне для кiнця ХХ вiку. Проти течiї, за найжорстокiших обставин вiн пронiс урiчищi української традицiї iдеали гуманiзму й патрiотизму -- i по-лицарськи зберiг вiрнiсть цим iдеалам до кiнця. Власне, на iдеалiстах тримається сенс культури, її засади безкорисливости та вiдповiдальнiсть за духову спадщину, за власну душу.

Єднiсть життя i слова -- це традицiйний профiль Стуса: в українськiй лiтературi є традицiя оплачувати слово життям.  По-своєму в поета-фiлософа Сковороди, який жив так, як писав.

По-своєму в поета духовного неприйняття свiту -- Шевченка.  По-своєму у вiчного в'язня -- поета Грабовського. Те саме в Лесi Українки. Усi творили без офiцiйного визнання, без преси.  Поет у нас, як правило, або репресований, як Плужник, або -- змарнований, як Тичина.

Довгий ряд репресованих закiнчує монолiтна постать Василя Стуса.

Прощаю вас, лихi кати мої,
Прощаю вас...

Але за його прощенням стоїть пам'ять. Сувора, як мiт, як напис на ґранiтi:

Ми припiзненi Аеди,
Наш злочин -- спiв.

ПОЕТ ПРО ПОЕТА

Саме так слiд розумiти пропоновану читачевi статтю Василя Стуса про Павла Тичину "Феномен доби (Сходження на Ґолготу слави"): Їм стояти вiки на полицях книгарень i в енциклопедичних словниках поряд: С-Т. I культурний читач братиме з повагою томик Стуса i томик Тичини. Дай Боже, щоб вiн брав цi книги з такою повагою и трепетом, як брав до рук давнє видання "Соняшних клярнетiв" молодий Василь Стус...
Але в читача "Феномену доби" може скластися iнше враження про ставлення Стуса до Тичини. Тому прошу вiд самого початку зробити поправку на час.

У повiтрi 60-х рокiв гостро стояло питання батькiв i дiтей: смiлива, радикально настроєна молодь не хотiла приймати прикладу батькiв, якi жалюгiдно згасали в офiцiйних почестях.  Молодь волiла долю розстрiляного Косинки чи саморозстрiляного Хвильового, анiж долю радянського поета-лавреата-академiка...
Хоча примiрювати долю i нести долю -- це не те саме...

Отже, менi хочеться нинi сказати про появу на обрiї кримiнально переслiдуваної працi Василя Стуса про Тичину. З тюремних етапiв повертається до нас це вистраждане слово поета про поета.

Типова мова шiстдесятника, якого захоплює могутня рiка поезiї, генiяльної лiрики раннього Тичини. Але вiн не може звiльнитися вiд тривожної думки про полоненого спiвця... Про поета, що братався iз Сковородою. Але його свiт ловив -- i спiймав...  Про генiяльного поета, що знищив у собi душу поета.

Тому в усьому текстi й пiдтекстi дослiдження Стуса -- гостра полемiка з добою i з уявними опонентами про вибiр, зокрема про життєвий вибiр, на який має право людина з iскрою Божою.

Стаття написана незадовго до арештiв за лiтературу. Тодi Василь Стус писав збiрку "Веселий цвинтар" i явно був пiд очищувальним людяним впливом трагiчної поезiї о Тичини -- збiрки "Замiсть сонетiв i октав".

Але ми повиннi сказати про вплив Тичини на Стуса у двох вiдношеннях:

1. Вплив генiя, щасливої, благодатної зiрки -- i в напрямку шукань форми, й у використаннi християнської символiки, i в самому духовi доброти.

2. Вплив застережливий -- повчальний вплив уроку самознищення Тичини.

Цей урок В.Стус викарбовує чорним по бiлому i рiзко акцентує вину поета за згоду на участь i спiвучасть -- цiлком у дусi християнської фiлософiї -- про свободу волi. Навiть, здавалося, що Василь Стус попереджує своїх сучасникiв напередоднi вибору...
Довго ще нам вибиратися з пекельної епохи жахiв, де чи не найрозпачливiшим був жах неєативної метаморфози: справжнiй iнтелiєент, спiвець Мадонни, стає самозагiпнотизованим прибiчником злочинности, яка оскверняє всi його вчорашнi iдеали й вiру в красу та чистоту.

"Вiтер iз України!" Що за чума єси?" -- пише Iван Свiтличний у своїй табiрнiй поемi "Курбас" i запитує голосом цiлого поколiння приречених на смерть:

Таже гули космiчнi оркестри -- i небо вторило!
Таж потрясали гiмни банi небесних сфер!
... Хто вiн -- Павло Григорович?
Як Микола Платонович? Хто ви i де тепер?
...А ми, вами оптом проданi,
а ми, вами смертно проклятi,
Розстрiлянi i перевiшанi частки вашого Я?

Перед цими запитаннями нiмiєш. Важко пояснити вибiр духової смерти. По сутi, весь пiдтекст Стусової статтi про Тичину є неприйняття того вибору. Розумiється, не особистого, оскiльки Тичина став "часткою вашого Я". Адже те, що вiн посiяв, живе в цiлому поколiннi, в мiльйонах, i вiрнi його святиням мають право запитувати...

Зрештою, над їхнiми запитаннями ще стоїть запитання Лесi Українки:

ЯКИЙ МИ ГРIХ ВЧИНИЛИ ПРОТИ ДУХА?

"Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, лиш соняшнi клярнети" -- зовсiм не було запереченням Духа, а лиш вибором своєї форми бачення сутнього у свiтловому й звуковому струменi. Має стати Духа височiв над автором "Золотого гомону". Отже, запитання Лесi Українки влучає у найвищi постатi.

Сяйво молодого генiя Тичини так високе, що дальша доля його самого i його пiзнiше "сiрi газетнi вiршики" зникають у цьому сяйвi. З-за океану це бачив уже тодi поет-фiлософ Василь Барка, коли в 1967 роцi писав: "Вiдхiд Тичини": "Вiн був найвизначнiшим лiриком нашим по Шевченковi, належачи до ряду, де -- автор "Слова о полку Iгоревiм" i сам творець "Кобзаря"... Уявлення про "Соняшнi клярнети", здається нам, склалося набагато з сяйва, взятого вiд надсвiтньої авреолi навкруг образу Христа i перекомпонованого в свiтляну алегорiю вселенського гармонiйого ладу".

Чи погодився б нинi з цiєю оцiнкою замордований автор "Феномену доби"?
Я думаю, що Василь Стус з Василем Баркою погоджується.