З цим iменем у нас пов'язане одне з найiнтенсивнiших, найповнiших читацьких переживань. Роман "Червоне i чорне" (1830) i "Пармський манастир" (1839) чи навiть кiнофiльми за мотивами цих творiв залишають глибоке, неповторне враження, герої їх чарують глибиною пристроти, небуденнiстю переживань, драматизмом шукань i боротьби. Так i ввiйшов у нашу свiдомiсть Стендаль як спiвець великої душевної енерґiї i глибоких почуттiв, драматичного кохання й одчайдушних поривань людини до свого щастя.
У нашiй країнi Стендаль -- один з найпопулярнiших письменникiв. Автор широко вiдомої в нас книги про Стендаля "Три барви часу" А.Виноградов пише: "За чверть вiку в СРСР книги цього письменника вийшли кiлькiстю, що перевищує тиражi за сто рокiв у всiй свiтовiй пресi бiльш як удвоє".

Цей факт примушує згадати, як мало вiдомий i мало популярний французький письменник Анрi Бейль (що найчастiше пiдписувався псевдонiмом Стендаль), переступаючи через столiття, пророкував, що його будуть читати в 1935 роцi... За життя його книги лежали нерозпроданими на полицях книгарень або й залишались зовсiм неопублiкованими. У той час нiкому не спало б на думку, що iм'я Стендаля в майбутньому стоятиме попряд з iм'ям прославленого його сучасника Бальзака, але звучатиме актуальнiше й сучаснiше...
Стендаль належить до тих письменникiв, що прожили бурхливе життя й вiдчули потребу iнтенсивно, активно продовжити його в лiтературi. На сорок сьомому роцi життя вiн написав свiй перший великий художнiй творi -- "Червоне i чорне", у якому дав психологiчний образ активної й енерґiйної людини, що задихається в суспiльствi, де "однаково ненавидять у людях як правду, так i енерґiю".

Психологiя його образiв дуже складна: у нiй переломились усi напластування важкої доби, коли пiсля великої революцiї i великих наполеонiвських перемог монархи Европи натягли на Францiю чорний саван покори, а з щiлин минулого стало збiгатись уцiлiле дворянство, щоб заповнити мiсця, якi досi посiдали енерґiйнi й здiбнi люди героїчнi доби.
Коли авторовi закидали, що його Жюльєн Сорель -- негiдник, вiн коротко вiдповiдав: "У часи Наполеона Жюльєн пiшов би чесною дорогою..."

Конфлiкт мiж живою людиною i з мертвiлим суспiльством був гостро пережитий Анрi Бейлем, але це було тiльки частковим проявом типового конфлiкту доби реакцiї. Стендалевi судилось почати у свiтовiй лiтературi велику й вiчну тему, яка в росiйськiй лiтературi втiлилась в образi Печорiна, на українському ґрунтi -- в образi Чiпки, тему даремно, трагiчно загубленої сили. Цю тему мiг вiдкрити письменник-психолог, який багато на своїм вiку побачив, пережив i передумав.

Важко знайти в iсторiї лiтератури постать, яка могла б зрiвнятись у цьому з Анрi Бейлем.
Народився вiн у заможнiй родинi, але на восьмому роцi втратив матiр i був вiдданий на виховання убогим духiвникам, яких зненавидiв як деспотiв i лицемiрiв. Усупереч суворим принципам консерватора батька, Анрi Бейль став революцiйно настроєним юнаком, i вiдтодi вже все життя з'являвся саме там, де кипiла енерґiя боротьби або хоча б жеврiв вогонь вiльної опозицiйної думки.

Сiмнадцятирiчний юнак стає учасником боїв i трiюмфiв Наполеона в Iталiї, населення якої святкувало звiльнення вiд австрiйського ярма. Тут народжується його гаряча любов до цiєї соняшної країни перших радощiв, країни, яку вiн уважатима за свою справжню батькiвщину. Наполеонiвський офiцер Анрi Бейль, енерґiйний, талановитий, iнiцiятивний, вiдiграє значну ролю майже на всiх етапах наполеонiвської епопеї. Вiн -- учасник походу 1812 року на Москву, свiдок загибелi французької армiї i невтомний дослiдник людських характерiв та психологiї народiв у ситуацiях найбiльших випробувань. "Росiя вже далеко, але кожна клiтина нервiв заморожена її холодом i почуттям смерти", -- у цьому пiдсумок цього виснажливого походу.

З падiнням Наполеона Бейль утрачує все. Але спокiйно й бадьоро приймає удари долi. Вiн стає любителем мистецтв, мандрiвником i письменником. 1814 року переїжджає в Iталiю, в Мiлян, i тут уключається в бурхливе життя iталiйських борцiв за свободу -- карбонарiїв, спiлкується з найяскравiшими людьми Iталiї -- Сiльвiо Пеллiко, Конфалоньєрi, Монтi, графом Порро, -- знайомиться з великим бунтарем i вигнанцем Байроном, з французькою письменницею мадам Сталь, з багатьма видатними людьми Нiмеччини, Англiї.
Нарештi, на цей час припадає знайомство Бейля з iталiйською патрiоткою Матiльдою Вiсконтiнi (образ її виведено в "Пармському манастирi" пiд iменем герцоґинi Сенсеверiни), що вiдкрило письменниковi драматизм безнадiйного кохання i дало джерело ще однiєї великої теми в його творах, теми, якiй Стендаль присвятив окремий трактат -- "Про кохання".

Книги про Моцарта, Гайдна, про iсторiю iталiйського живопису, сповненi гострих випадiв проти австрiйської монархiї, пiдписувались вигаданими iменами або виходили зовсiм без пiдпису.
У 1818 р. до рук Ґете потрапила книга "Рим, Неаполь i Флоренцiя" за пiдписом "Офiцер французької кiнноти Стендаль".

Мудрий ваймарський старий порадив зацiкавитись iм'ям автора:
"Вiн прибрав чуже iм'я. Це -- француз, мандрiвник, сповнений гострої життєвости, пристрасний прихильник музики, танцiв i театру. Вiн приваблює i вiдштовхує, вiн захоплює i хвилює нетерпiнням, i, зрештою, вiд його книг не можна вiдiрватись.  Вiн здається менi одним з тих великих талантiв, що виникли у вирi вiйни й революцiї i ховаються пiд виглядом офiцерiв, урядовцiв, або шпигунiв, а може -- всiх трьох разом".
Шпигуном Стендаль не був, але 1821 року австрiйська полiцiя виселила його з Iталiї як карбонарiя, а коли пiсля революцiї 1830 року його призначено консулом у Трiєст, всевладний "князь тьми" Меттернiх не прийняв у своїх володiннях консула-"якобiнця", i Стендаля було переведено консулом у папське  мiсто Чiвiта-Веккiя. Там вiн працював, нудьгував i тужив за Парижем, куди приїжджає лише у вiдпустку.

23 березня 1842 р. раптом посеред вулицi Парижу помер великий скептик i ентузiяст, суворий реалiст i останнiй з романтикiв великої енерґiї i пристрасти, французький консул, кий не вважав себе французом пiсля 1840 року, коли уряд Люї-ФIлiппа покiрно поступився перед монархiчною Европою (Стендаль усе ж таки був "офiцером французької кiнноти...")
За його труною йшов Проспер Мерiме i ще двоє людей... У пресi з'явилось кiлька спiвчутливих некрологiв. Мабуть, так скромно i уявляв собi Стендаль увесь балянс згасання життєвої енерґiї...
Лише наступнi поколiння зацiкавились цим багатогранним розумом, талантом психолога й мислителя, творцем глибоких характерiв, позначених печаттю величi й мужньої вiрности собi.

Поступово вiдмирали в лiтературi рiзнi форми зовнiшньої реалiстичної описовости й романтичної поетизацiї, а предметне, майже науково точне слово Стендаля зберегло свою силу й здатнiсть розкривати в характернах незмiннi психологiчнi закони, за якими люди дiють i почувають так, а не iнакше.

Як мало хто з письменникiв, Стендаль дає сучасному читачевi iнтелектуальну насолоду точнiстю й правдивiстю психологiчної аналiзи нещадним розкриттям тих пружин людської поведiнки, що пускаються в дiю соцiяльною системою життя. Стендаль стоїть у першому рядi художникiв-реалiстiв, якi тверезо дослiджують основи й потенцiї людського єства, характеру, прагнення до свободи й повного самовияву як iндивiдуальности, так i цiлого народу. Ставши письменником, Стендаль у глибинi душi залишився тим самим, що i в п'ятнадцять рокiв, коли взявся за вивчення математики, вважаючи, що це єдина не заражена лицемiрством наука. Вiн виводив образи героїв, приречених на лицемiрство й простосовництво, вiн витворив майже точнi етичнi формули такої поведiнки, але як письменник Стендаль нiколи не показував безсовiсности й аморальности за гарною ширмою, нiколи сантиментально не зарожевлював егоїзму, легкодухости чи пристосовництва, яке усвiдомлює себе як мало не громадянську доброчеснiсть. Один з найiстотнiших урокiв Стендаля -- це наука тверезо бачити речi i явища та називати їх своїми iменами. Тенденцiя реалiзму ХХ ст. полягає у вивченнi тiєї проєкцiї, яку кидає суспiльство на характер людини, i ця тенденцiя нерозривно пов'язана з творчiстю Стендаля.