Повiсть "Дивнi пригоди Петера Шлемiля" залишає загадкове враження. Справдi, дивною здається втрата того, що невiдступно супроводить людину як зайвий доказ її життя. Дивною здається i мука людини без того, що начебто не вiдiграє нiякої життєвої ролi. Тому вже з перших сторiнок книжки ми починаємо вiдчувати, що образ утраченої тiнi -- символ, за яким щось стоїть.

Понад пiвтора столiття рiзнi поколiння читачiв розгадують цей образ, наповнюють своїм досвiдом i, прагнучи глибше збагнути задум автора, знову i знову перекладають i перевидають "Петера Шлемiля" -- найпопулярнiший твiр нiмецького поета i вченого-ботанiка Адельберта Шамiссо.

Ще за життя автора повiсть-казка була перекладена майже всiма европейськими мовами, i вiд того часу популярнiсть її не пригасла. Очевидно, є щось вiчно злободенне й тривожне в цiй iсторiї з утраченою тiнню, щось неминуще, не вичерпане людьми, якщо їм хочеться вертатись до цiєї казки.

Звичайно, вона приваблює насамперед тим, що легко, красиво, талановито написана. °ї можна з iнтересом читати, уявляючи звичайну собi тiнь i не задумуючись над тим усiм, що нас супроводить цiле життя i чого ми не можемо втратити, не втрачаючи себе. Отже, навiть для дитячого сприймання казка Шамiссо цiкава, бо це таки нечуван дивовижна: людина без тiнi.  Легше вже уявити собi людину i зайвою, чужою тiнню... Але навiть тодi людина змiниться вiд цього, здавалося б, дрiбного факту: чужа тiнь заважає бути собою. Так само брак власної тiнi не дає бути собою. Зовнiшнє буквальне розумiння все ж таки затягує нас у глиб людської психологiї. I не випадково: казка про Петера Шлемiля наскрiзь психологiчна, i ключ до розумiння її треба починати шукати з життєпису й душевного складу самого автора.

Шарль-Люї-Адельберт де Шамiссо народився 30 сiчня 1781 року в замку Бонкур -- у Шампанi, в стародавнiй французькiй дворянськiй родинi, протягом столiть пов'язанiй кревно з королiвською династiєю. Революцiйна хвиля 1790 року змела замок i закинула родину Шамiссо на емiєрацiю. Майбутнього поета з коренем вирвано з рiдної землi й пересаджено на нiмецьку. Але дев'ять рокiв -- це вже для людини багато:
"Спогади мого дитинства розкриваються для мене повчальною книгою, з якої уявляється перед моїм загостреним зором цей пристрасний, бурхливий час".
Батько пiшов у емiґрантський загiн. Зносячи нестатки, родина шукала притулку в Бельгiї. У Баварiї, аж поки не опинилася в Берлiнi.

У 1796 роцi пiдлiток записується пажем пруської королеви, а там дiстає змогу навчатись у французькiй гiмназiї, потiм у вiйськовiй академiї. У 1798 роцi вiн уже прапорщик, а за три роки -- ляйтенант пiхотного полку. Траплялось, що трохи неповороткий, задумливий офiцер армiї Фрiдрiха-Вiльгельма III то з'являвся на параду без шпаги, то губив свою роту. Образ розлюченого полковника грiзним привидом плавал за ним у навколо свiтню подорож через п'ятнадцять рокiв...
Як тiльки перший консул Бонапарт 1801 року дозволив емiєрантам повернутися на батькiвщину, граф Шамiссо з родиною виїхав до Францiї. Адельберт з причин фiнансового характеру залишається в Нiмеччинi щораз глибше поринає в стихiю нiмецького життя.  Він зачитується творами Кльопштока, Єета, Шiллера, Канта, особисто зближується з Фiхте i здружується з гуртком обдарованої молодi. Пише вiршi спершу французькою, потiм нiмецькою мовою. У 1804 роцi видає власним коштом "Альманах муз" i вiдтодi органiчно входить у лiтературне життя нiмецької молодi.
Але тут проблема нацiонального конфлiкту мiж Францiєю i Нiмеччиною загострюється на гребенi iсторичних подiй i спускається до особистої драми Шамiссо. Йдучи на Пруссiю, Наполеон I видає декрет про розстрiл кожного француза, що стане пiд чужий прапор. Шамiссо не дозволяють вiдставки. Вiн залишається в полку, який не дуже певний своєї перемоги... Але буря тепер проноситься над головою: пруськi фортецi падають одна за одною без єдиного пострiлу...

Як людина з високорозвиненим почуттям чести, як офiцер.  Адельберт фон Шамiссо гостро переживає ганьбу поразки. Цього разу вiн домагається вiдставки, їде у Францiю, але не знаходить там своєї ниви й поривається знову до Нiмеччини, де розпочав i лiтературну, i природознавчу працю. Найсвiтлiшим епiзодом у Францiї було його перебування в домi мадам де Сталь, про яку поет згадує:
У колi цiєї величної, чарiвної жiнки я прожив незрiвняннi днi, спiзнався з багатьма знаменитими людьми того часу й пережив шмат наполеонiвської iсторiї, його ворожiсть до сили, що не скорялась йому; нiщо поруч з ним i пiд ним не смiло почувати себе незалежно...
Широта поглядiв i прагнення до незалежности спорiднювали Шамiссо з мадам де Сталь. Режим диктатури їх не влаштовував...
У 1812 роцi Шамiссо вступає на медичний вiддiл Берлiнського унiверситету. Але спокiй тривав недовго. Надходить рiк вiдновлення вiйни нiмецьких держав проти Наполеона.  Патрiотичнi настрої ведуть нiмецьку молодь на поле "битви народiв" -- пiд Ляйпцiґом.
Чогось подiбного Шамiссо -- людина без батькiвщини -- вже зазнав у 1806 роцi, коли наполеонiвський декрет поставив його перед вирiшальним вибором. З того часу стихiя бурхливих лiт кидала його то у Францiю, то знов у Нiмеччину. Очевидно, за той час багато гострих зiткнень пережив поет, багато дум заховав на днi душi... 1813 рiк був тiльки останньою краплею, -- i Шамiссо написав свою повiсть-казку.

Сам Шамiссо, очевидно, не почував нацiональної зради. У затишку трiюмфальної наполеонiвської тiнi вiн не дуже цiкавився своєю власною... Зате подоланi й поневоленi Наполеоном нiмцi настiльки болiсно переживали зневаження нацiональної чести й гордости, що навiть французовi не могли дарувати втрату її. В їхньому середовищi вiн змушений був гостро осмислити цю втрату.
Усе це треба зважити, щоб зрозумiти мiсце автобiографiчного елементу в повiстi про Шлемiля. Це важливо, оскiльки критика пов'язувала з цим центральну в творi проблему втраченої тiнi.  До цього, без сумнiву, прислужився такий натяк в автобiографiї самого поета:

Свiтовi подiї 1813 року, в яких я не мiг брати дiяльної участи -- тодi я вже не мав батькiвщини або ще не мав батькiвщини -- по-рiзному вибивали мене, мимо моєї волi, з обраної колiї. У це лiто я написав, щоб самому трохи розвiятись i потiшити дiтей одного приятеля, казку "Петер Шпемiль", що була прихильно прийнята в Нiмеччинi й стала популярною в Англiї.
За цим спокiйним далеким спогадом треба уявити собi, що пережив тодi Шамiссо, якого товарищi вiдрадили од участи у вiйнi й створили йому затишок для наукової працi...
З цих переживань вирiс його найвизначнiший твiр.
Змальовуючи життя свого героя, Шамiссо вгадав власне майбутнє (випадок ясновидiння, не такий уже рiдкiсний у лiтературi, -- згадаймо "П'яний корабель" Артюра Рембо), бо саме таке майбутнє вiн вимрiяв, вистраждав i знайшов як єдиний вихiд.  Цим виходом були подорожi по свiту.

У 1815 роцi автор "Дивних пригод Петера Шлемiля" став натуралiстом росiйської полярної експедицiї i на кораблi "Рюрик" пiд командою капiтана Отто Коцебу три роки плавал довкола свiту. Обширнi матерiяли й спостереження його, зiбранi за цей час, створили Шамiссо iм'я вченого в рiзних галузях природознавства. У 1819 роцi його обирають почесним доктором фiлософiї Берлiнського унiверситету, членом Товариства натуралiстiв. Вiн стає забезпеченою людиною. Працює адьюнктом Ботанiчного саду. Згодом одружується з вiсiмнадцятирiчного дiвчиною i вступає в спокiйну, щасливу пору свого життя.

У двадцятi роки приходить до Шамiссо лiтературна слава. Його поезiї стають надзвичайно популярними: їх читають напам'ять, кладуть на ноти. Його портрет висить поряд з портретом Ґете.  Росте його авторитет ученого-ботанiка й лiнгвiста. У зенiтi слави Шамiссо помирає 21 серпня 1838 року.

Серед нiмецьких поетiв-романтикiв Адельберт Шамiссо душевно наймолодший, найпроєресивнiший. Вiн розширює тiсну тематику романтизму, смiливо вносить у неї -- один з перших у свiтовiй лiтературi -- соцiяльнi, полiтичнi, iндустрiяльнi мотиви.  Гайне, -- його Шамiссо перший оцiнив i пiдтримав, -- взагалi видiляє автора "Шлемiля" зi школи романтикiв i залiчує "бiльше до молодої, нiж старої Нiмеччини".
Для багатої нiмецької лiтератури Шамiссо, без сумнiву, не тiльки видатний поет свого часу (щоправда, деякi нiмецькi критики вiдводили йому почесне мiсце як єдиному французовi, що став нiмцем), але й живий поет, якого не забувають. Понад чотириста пiсень на слова поета -- лише один з виявiв цiєї життєздатности.
У спадщинi Шамiссо половину займає проза -- "Подорожi довкола свiту" i "Повiсть-казка", половину -- поезiя i численнi поетичнi переклади. За всiма цими творами стоїть яскрава постать, яку так схарактеризував один iз сучасникiв поета:
Людина рiдкосного обдаровання, але довго переслiдувана долею, французький емiєрант i пруський офiцер, аристократ i лiберал, поет i ботанiк, автор фантастичного роману i мандрiвник довкола свiту, нiмець i все ж таки природжений француз...

"Природжений француз" угадується не лише в стилi, в поетичному темпераментi в мовi. Нiмецька мова його насичена ґаллiцизмами, як гоголiвська -- українiзмами. I це не дивно: засвоюючи нiмецьку мову, вiн не мiг позбутися всiх тих скарбiв, якi несвiдомо вбираються в дитинствi зi звуками рiдного слова й становлять джерело пiдсвiдомого.
Поет залишається сином свого краю, своєї доби у вiльнодумствi й ненавистi до деспотизму. В пошуках духу боротьби й романтики Шамiссо торкнувся й української iсторiї, а саме постатi засланого в Сибiр Войнаровського. Поема "Вигнанцi", написана за мотивами рилєєвського "Войнаровського" та за розповiдями про долю декабриста Бестужева, сповнена вiри в крах деспотизму й полiтичної сваволi.
Найбiльше перекладав Шамiссо французького поета-патрiота Беранже. Їх єднали демократичнi переконання, життєлюбнiсть, симпатiї до простого люду. Вiльнолюбнi iдеали Французької революцiї по-рiзному в них переломились, але дали здорову основу їхнiй громадянськiй поезiї.

Шамiссо поєднував у собi багато суперечливого. Вiн любив Нiчеччину Ґете, Шiллера i Канта, як свою батькiвщину, обурювався легкодухою капiтуляцiєю перед Наполеоном i захоплювався постаттю Наполеона так само, як французький патрiот Беранже. Все ж таки вiн, нiмецький поет, бiльше тривожився про долю Францiї, нiж французькi роялiсти, що в затiнках чужих дворiв зберегли рiдну мову, але не позбулися бундючної зневаги до свого народу.

Характерний для Шамiссо вiрш "Замок Бонкур", де поет з любов'ю пригадую у всiх деталях рiдний замок, зруйнований селянами, i благословляє тих, хто заорює i засiває руїни:

Мiй вiрний прабатькiвський замку,
Ти тiльки в уявi стоїш...
По тобi нi слiду, нi знаку --
Лиш чорна рiлля i спориш.

Роди, моя земле кохана,
Хай нива твоя спiва!
Благословення i шана
Тому, хто тебе засiва
* (Переклад автора статтi).

Таким ясним, щирим незлобивим поглядом дивився поет на свiт, таким добрим i нехитрим знали його сучасники. I таким постає перед нами автор таємничої повiсти-казки, що зробила його iм'я популярним у свiтовiй лiтературi.
У "Дивних пригодах Петера Шлемiля" розповiдається про людину, що в наївному юнацтвi легковажно промiняла свою тiнь на грошi, а потiм усе життя покутувала, аж поки їй трапились семимильнi чоботи, щоб утекти вiд людей i вiд своїх страждань у мiжконтитентальнi простори.
Коли людина переступає з одного острова на iнший, коли вона збирає в ботанiчну  скриньку рослини всiх континентiв, вона забуває про тiнь, та й нiкому придивлятись до її тiнi. Це, власне, фабула, за якою стоїть символiчний змiст.

Але казка написана як повiсть, на твердiй реалiстичнiй основi, населена живими постатями, схопленими так живо в найiстотнiший прикметах, висвiтленими так психологiчно правдиво, що реалiстична канва збиває зi слiду алегорiї. Автор -- талановитий прозаїк, що бачить тло у всiй повнотi барв i вмiє кiлькома словами передати характер.
Ось пан Джон, якого Шлемiль одразу впiзнає "по ситому самовдоволенню, що аж свiтилося на його обличчi". Вiн виголошує свою основну iдею: "Хто не має принаймнi мiльйона, той, той, пробачте на словi, негiдник", -- "О, чистiсiнька правда, -- гукнув я, сповнений почуттiв". Ця фраза теж цiлком характеризує юнака, що не мав нiчого за душею, крiм прагнення домогтися протекцiї Джона.

Це одразу вiдчув "загадковий пройдисвiт", що ходив лиш манiвцями", -- чоловiк у сiрому. Оцей коректний послужливий джентльмен усе подавав розманiженому панству, але не викликав цим нiякого подиву, ба навiть уваги з боку людей, що лише обмiнюються недбалими чемностями. Зманiженi й вередливi, вони звикли, щоб хтось задовольняв їхнi забаганки з першого погляду, i не дивуються навiть тодi, коли чоловiк у сiрому виймає з кишенi осiдланих коней i чемно подає до панських послуг...
Здається, ось-ось вiн усiх їх заховає в кишеню, а вони, набундючившись, навiть i цього не помiтять. Та не вони йому потрiбнi. Навiщось йому була потрiбна тiнь юнака. А той не встояв, зачувши про невичерпний Фортунатiв гаманець, i, заслiплений золотом, навiть не встиг збагнути, навiщо сiрому чоловiковi здалася чужа тiнь i навiщо самому берегти свою тiнь. Але те, до чого людей не можуть привести мiркування, дається їм через гiркий життєвий досвiд.

Можливо, коли б усе це сталося з якимсь негiдником, вiн би зумiв обминути сонячнi дороги й пройти життя сутiнками, задовольнившись тим, що дає золото. Але Шлемiль -- чесна i вразлива людина. Вiн одразу ж починає вiдчувати, що з утратою тiнi над ним немов тяжить якесь прокляття. Почуваючи себе нещасним, вiн стає зовсiм iншою людиною, далекою вiд того вчорашнього легковажного юнака, упевненого, що вся сутнiсть життя -- у мiльойнi. I потiм, пiсля багатьох Шлемiлевих страждань, саме в кульмiнацiї, коли вирiшувалась доля його кохання, знову з'являється чоловiк у сiрому й пропонує рятiвну тiнь в обмiн на душу -- на полегшених умовах, посмертно. Та Шлемiль, на душу -- на полегшених умовах, посмертно. Та Шлемiль, навiть не вагаючись вiдхиляє послугу. Вiн уже знає, що дорога компромiсу й моральних утрат не веде до щастя...

Вся повiсть зiткана з цього гiркого пiзнання. У легких, ґрацiйних переливах сюжету фантастика чергується з точним реалiстичним малюнком. То автор заманює суто автобiографiчним епiзодом, то дивує суто казковим зламом сюжету, який теж можна змiстовно осмилити. Iнтриєує в цiй iсторiї кожний художнiй деталь -- i нерозгаданий чоловiк у сiрому, i можливiсть повернути втрачену тiнь, i нагода повернути втрачену тiнь, i нагода продати душу на полегшених умовах, i вигаданi пояснення втрати тiнi (то вона, мовляв, примерзла в снiгах Росiї, то була скалiчена чоботом незграбного чоловiка, то пiд час важкої хвороби була  втрачена разом з волосся). Усе це викликає найширшi асоцiяцiї у зв'язку з ляйтмотивом, що звучить як рiзка вiбрацiя струни -- про марнiсть золота, яке не компенсує втраченої тiнi.
Шлемiль жив утратою, а не тим, що мало б її компенсувати!

Сюжет наснажений такими непiдроблено глибокими переживаннями, наповнений такими точними спостереженнями над людьми, що мимоволi вiриш у психологiчну правдивiсть казки й думаєш, що все це не просто вигадане, а вистраждане самим автором.
Немає сумнiву, що в повiстi вiдбилися душевнi переживання самого Шамiссо. Але будь-яка спроба послiдовного тлумачення її символiв на автобiографiчнiй основi безплiдна. Немає також сенсу звужувати образи, пiдганяти до "стрункої системи". В єдину, наперед задану iдею вони не вкладаються, так само, як не вкладаються в концепцiю алегоричної автобiографiї-сповiдi.
"Дивнi пригоди Петера Шлемiля", може, не бiльш автобiографiчнi, нiж "Дон-Кiхот" Сервантеса, хоча в них є численнi прикмети i зовнiшности самого Шамiссо (чорна куртку й ботанiзирка), i характеру (безпосереднiсть, прямота i невибагливiсть), i навiть фабула (навколосвiтнi мандри).
Але кожен художнiй твiр автобiографiчний у тому розумiннi, що автор вкладає в нього частку себе, своє свiтовiдчуття, свiй характер. Iнколи письменник зiзнається, як, наприклад, Гоголь, що позбувався неєативних прикмет, передаючи їх своїм сатиричним персонажем. Часто письменник, позбувається своєї душевної драми, довiривши її читачевi (Ґете, "Страждання молодого Вертера", Франко, "Зiв'яле листя").
Звичайно, Шлемiль -- не Шамiссо, але, без сумнiву, -- його частка, певна фаза його життя, об'єктивiзований, важко вистражданий образ, який став од автора на вiддалi, як "друг, до якого вже можна признатись". Цей образ пiшов за законами вiльної творчої уяви шляхами  казки й набрав широкого значення. Звiсно, його треба сприймати як художнiй образ i осмислювати за власним досвiдом, а не за досвiдом автора.

Що ж до автора, то, заховавшись у тихий свiт ботанiчних дослiджень, вiн цiлком природно мiг собi уявити власнi тривожнi блукання важких рокiв в образi Шлемiля. I, цiлком природно, вiн собi вимрiяв утечу вiд суперечностей у навколосвiтнi мандри, де "тiнь" губиться в безлюдних просторах.

Очевидно, для нiмецького письменника Адельберта фон Шамiссо його герой був тим зiм'ятим обставинами, змученим французом, котрий знайшов собi назву в європейському iменi Шлемiль, що означає бiдолаху, який, за розповiддю в Талмудi, дорого розплачується за те, що iншим минається безкарно.
У передмовi автор розповiдає, нiбито йому потрапив до рук зошит, де колишнiй його друг Шлемiль написав свою iсторiю, i "з-пiд пера цього добродiя вона вийшла невибагливою, простуватою". Ця мiстифiкацiя -- радше традицiйний лiтературний прийом, нiж прагнення автора завуалюватися.
За сюжетом цiєї "невибагливої" казки люди дедалi бiльше стали докопуватись до її потаємних глибин, стали здогадуватись про гарячi джерела, з яких вона випливла.
Прославленого поета i вченого Шамiссо почали дошкуляти запитаннями, що ж треба розумiти пiд тiнню, втраченою Шлемiлем.
У той час письменник уже мiг би спокiйно говорити про давнi рани i страти, коли б це не було банально. Письменниковi пояснювати свiй образ -- значить звужувати й спрощувати цей образ, який кожен має наповнити за власною потребою i мiрою.
Сама прискiпливiсть сучасникiв викликала в нього посмiшку: вiн зовсiм не збирався роз'яснювати й торкатись джерел. I ось у передмовi до французького видання (1837) Шамiссо зi справжнiм французьким гумором обiгрує всiлякi версiї i тлумачення тiнi й глумливо пропонує цiкавим... визначення з пiдручника фiзики:
"Тiнь -- затемнений простiр..." i т.д.
Це для цiкавих. А для вдумливих вiн закiнчує казку реалiстичним повчанням: "Ти ж, мiй друже, коли хочеш жити серед людей, то насамперед навчись нашувати свою тiнь бiльше за грошi".

З повiстi бачимо, як у душi великого художника вiддзеркалилася драма втрати i зречення, щоб стати наукою людям. У цiй самiй передмовi автор знову ж таки вказує, де шукати в життi свою тiнь:
Фiнансова наука достатньо довела нам важливiсть грошей; важливiсть тiнi не така загальновизнана. Мiй необачний друг захотiв грошей, цiну яких знав, i не подумав про справжнє ("un solide") За його задумом, урок, який дорого йому обiйшовся, повинен пiти на користь нам, i досвiд його закликає нас: не забувайте про справжнє.
Що ж таке це "справжнє", протилежне багатств? Це тi вищi цiнностi, "не такi загальновизнанi", тi, яких ми не помiчаємо, якi незримо ввiйшли в нас, як повiтря дитинства, як рiдна пiсня, як пам'ять про батькiв i прадiдiв. Проте в життi ми iнодi не помiчаємо "тiней", що даються задарма й присутнi невiдчутно, як повiтря i сонце.
Мабуть, найбiльшого взагалi не помiчаєш саме тому, що воно дається даремно. Цю велику правду треба вистраждати, як вистраждав її Адам Мiцкевiч, коли писав:

О Литво, краю мiй! Ти на здоров'я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе...

Великi, незримi для недалекооглядного ока iстини i цiнностi самi не приходять: їх треба утвердити власним життя.
Якщо шукати паралелi з тiнню, яка фiксує той факт, що людина займає своє мiсце пiд сонцем, яка окреслює на землi постать i зрiст людини, яка невiдступно супроводить нас i немов нагадує, що ми живем, то ми дiйдемо висновку, що це не просто те, "що є у всiх, а тому має бути i у мене". Це щось невiд'ємно, як прикмета, без якої нема iндивiдуальности. Це один з вимiрiв людського єства.

Але як вимiряти масштабнiсть духового, коли "вiд великого до смiшного один крок", як висловився Наполеон. У межах цього кроку безлiч рiзних людей, якi чи то недобачають великого, что не вiдчувають смiшного.
Розмiри окреслюються стратою -- трагедiєю втрати. Але вiд трагедiї до комедiї теж один крок, у межах якого деякi люди будують собi навiть затишок вiд життєвих бур. Нi трагедiї втрати, нi комедiї втрати вони не переживають: вони звикають до буденности втрати.
До втрат того найбiльшого, що далось нам задарма, можна звикнути i, що найстрашнiше, пiсля перших втрат усi наступнi здаються легшими. Можна дiйти до стану безлистого осiннього дерева, можна спроститись до голого осикового кiпка, що пливе за водою, можна не помiчати навiть, що служиш комусь просто палицею, якою пiдганяють мулiв i обганяють вiд собак, а потiм викидають як непотрiб, бо сама по собi палиця нiчого не значить i нiчого не варта.

Втрати зменшують людину й роблять її нечутливою до iнших i до себе самої, роблять її грубою, бездушною i черствою. Бо зрештою, людина -- це витвiр нашарувань моральних, етичних, iнтелектуальних, естетичних. Без цих нашарувань мало сказати, що вона опускається до рiвня тварини. Тварина має належне їй виховання, вироблене тисячолiттями спiлкування з природою. Для вирiвняння своїх потреб, бiологiчних прикмет i нахилiв людинi даються згадуванi духовi цiнностi. З утратою їх вона стає однобокою, i той один її бiк скалiчений. З утратою духових сил людина втрачає рiвновагу й занепадає. Нею починають рухати не глибиннi потреби й iмпульси, а сверблячка поверхових пошукiв найдешевшої, найстандартнiшої компенсацiї -- кар'єри i грошей, грошей i кар'єри.
Зi своєї втрати батькiвщини, втрати, що не могла пройти легко, бо стояла на очах, як мечi, схрещенi в бою, як особиста драма i великий вибiр. Шамiссо створив для нас трагiчний символ духової втрати. Нинi для нас важливо не те, з чого створено цей символ, а те, щоб знайти для нього вiдповiдники у власному життi й навчитись цiнувати свою людську сутнiсть.
Художнiй талант пiдносить до справжнiх розмiрiв те, що губиться на мiлинi буденности. Вiн розкриває i повертає речам їхню справжню суть, даючи нам iстину разом iз збiльшувальною призмою.
Художник i людина, духове життя якої кристалiзувалось у фокусi бур найдраматичнiшої епохи, Шамiссо глибоко пережив i художньо осмислив утрату як велику трагедiю, i створив прекрасну казку про людське життя, про незамiннiсть утрат, про спiввiдношення життєвих вартостей, побачених широко розплющеними очима.