У своїй передмові до українського видання творів Сент-Екзюпері Євген Сверстюк писав: "Для утвердження своїх істин Сент-Екзюпері зробив усе, що міг: він їх вистраждав життям і створив у згоді з ними модель свого життя". Ці слова повною мірою можна віднести й до самого автора передмови.

Уже перші публічні виступи й критичні статті Євгена Сверстюка на початку 60-х років знаменували прихід у наше літературне життя самобутньої, давно очікуваної індивідуальности. Гостре нестандартне мислення, життєдайне поєднання іронії (для якої добру поживу давала наша така багата на абсурди дійсність) і високого лету думки, уміння знайти слово, здатне збудити заколисані душі... І коли ми говоримо про відродження нашої культури в 60-х роках, про недовгу, але яскраву й повчальну добу шістдесятників, то Євген Сверстюк -- одна з найпомітніших постатей цієї доби, один з її творців і символів. Та, на щастя, він належить до тих, про кого говоримо не в минулому, а в теперішньому часі, хто з честю перетривав роки випробувань, замовчувань, опльовування  й оббріхування, пройшов крізь ув'язнення й заслання, не зрадивши своїх переконань, і сьогодні повноправно й гідно ввійшов у наше оновлене суспільно-культурне життя як носій і проповідник високої духовности, як своєрідний моральний камертон, за яким звіряємо чистоту тону нашого голосу.

Доробок Євгена Сверстюка як критика і публіциста -- а це доробок значний і якісно, і кількісно -- позначений великою внутрішньою сконцентрованістю ідеї. Маґістральна ідея -- значення духовности у формуванні людини, нації, суспільства, її безсумнівний пріоритет у всій ціннісній системі суспільного буття. Нині ця ідея загальновизнана -- корозія бездуховности, що роз'їдає наше суспільство, надто очевидна. А він починав "лупати скалу" й бити на сполох давно, коли за такі ідеї дорого треба було платити.
Роздуми про долю і місце рідної культури -- великої культури зі своїм обличчям, глибоким корінням і високим цензом моральних цінностей. Ключова в доробку Сверстюка постать Шевченка, побачена "крізь велику призму" (так називалася одна з перших його статтей про Шевченка), звільнена від вузькоклясового вульґарно-соціологічного здешевлення. Широкий спектр проблем естетичного виховання -- як однієї з найважливіших передумов становлення людини. Глибинний рідний ґрунт, відчуття коріння -- в цьому запорука зформованости естетичної культури, її цілісности й життєздатности. Ще одна наскрізна тема -- відповідальність мистця перед суспільством і суспільства перед мистцем. "Справді, якої ціни пожаліла б якась нація, щоб мати свого Ґете? -- писав Сверстюк у статті "Відлуння Ґете" (1969).-- Але скільки суспільство пожаліло для своїх талантів клаптика високого неба і загнало їх у казарму або просто послало їм отруру -- від Сократа до Льорки!" Додам від себе: від Шевченка до Стуса.

В усіх Сверстюкових працях -- етична домінанта, свідомий, сказати б, войовничий моральний підтекст. Чи це есей "На полі чести" про Лесю Українку, чи рецензії на біографічні твори про українських письменників, чи лірико-публіцистичний портрет Симоненка, чи передмови до творів Ґете, Шаміссо, Сент-Екзюпері, Грабовського, чи власні поетичні твори -- ця етична домінанта незаперечна, не зважаючи на відмінність проблематики, історичної епохи, на діяпазон постатей. Виразно проглядається вона, до речі, й у виступах Сверстюка релігійного змісту, що робить їх цікавими не лише для людей канонічно релігійних, а й для всіх, до кого промовляє "голос духу".

У кожному з цих творів -- чи то критична стаття, чи поетична медитація -- всюди яскраво відсвічує особа автора.  Непоправний романтик та ідеаліст, в якому раз-у-раз спалахують життєдайні іскри високого донкіхотства, він завжди на боці того казкового Івана-дурня з його "Казки про Іванову молодість", який кінець-кінцем виявляється мудрішим і конструктивнішим за своїх розумних братів з їхнім повзучим практицизмом. Та водночас -- нещадний критицизм, роз'їдання штампів, знищення іронією того, що заслуговує на таке знищення. І тут-таки -- учительна тенденція, настійне прагнення повести за собою думку й душу людини, спонукати її відірватися від "корита" в ім'я високих істин. Його думка завжди обертається навколо ключових ціннісних проблем нашого духового буття. Правда і облуда, вірність і зрада, цільність і роздвоєність, гідність і пристосовництво... Свобода думки, духу й чину. Людська і національна гідність...

Поєднання високого романтичного лету, розумного критицизму, учительної тенденції зумовлює принаду й силу Сверстюкового слова. Творить своєрідний що не дає іронії і критицизму виродитися в холодне безвірництво, а його просвітництву -- перетворитися на набридливу декляративність і моралізаторство.  Його любов до України далека від сантиментального замилування, від малоросійської всеїдності, це Франкова "нелюбов" "з надмірної любови". Саме на цьому ґрунті виросла одна з найсерйозніших Сверстюкових праць, якій немає рівних в українському публіцистичному літературознавстві,-- "Іван Котляревський сміється". Намацує він точно больові точки в розвитку нашої культури, національному характері, які наші недруги, навпаки, культивують всупереч усьому живому й динамічному. Викриває "малоросіянство" і "котляревщину", іхній псевдонаціональний характер і замшілий примітивізм, справедливо доводячи, що сучасна "котляревщина" "розмножується самосівом на вітрах часу, а зовсім не йде від кореня Котляревського".
Сверстюків "Собор у риштованні" міг би стати важливою віхою на шляху нашого морального відродження, якби його не ховали від людей, а дали б змогу авторові і його однодумцям розвивати в людях відчуття своєї причетности до великої спадщини, усвідомити доконечність "вироблення власної індивідуальности як частки власного народу". "І перед кожним різка альтернатива -- бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером" -- ця афористичка максима Євгена Сверстюка глибоко актуальна сьогодні. Адже тому, хто починає як лукавий наймит, легко скотитися до мародерства. Це вони, лукаві наймити, довели Ураїну до екологічної кризи, це їхні порожні душі -- породження і водночас живильне середовище для національного нігілізму, культурного вакууму і войовничого споживацтва, коли, за визначенням Григорія Чубая в його геніяльному "Вертепі", землю населяє "силенна сила ходячих шлунків", які "лише ковтають і жують"... Це вони так поруйнували й позакручували дороги наші, що нелегко знайти ту з них, яка веде до храму. Євген Сверстюк допомагає цю дорогу знайти.

"Мало свого таланту, треба мати український хребет",-- читаємо в його статті про Котляревського. Сверстюк такий хребет має.  Все, про що пише, що осмислює, що чинить, вся система оцінок та ідеалів -- усе так чи так, безпосередньо або опосередковано, співвідноситься з ідеєю України, до якої він -- один з її гідних синів, завдяки котрим українська культура седед лихоліть, злигоднів, розгулів національної зради й відщепенства не втратила і (сподіваймося!) не втратить своєї самобутности, духового потенціялу й морального авторитету.