Попри те, що межа, назва якiй середнiй вiк, уже виразно перейдена, вiн зберiг юнацьку стрункiсть постатi й легку ходу.  Молодi очi приємно контрастують з сизавою сивиною густого волосся на гарно змодельованiй головi. Й усмiхається вiн при розмовi очима. Умiє добирати одяг i, що важливiше -- носити його. Це останнє має не абияке значення як складова стилю в тому широкому розумiннi, як зформулював його Бюффон.

Таким я побачив уперше рокiв зо два тому Євгена Сверстюка.  Знали ж ми один одного давно, буде, либонь, кругло рокiв з тидцять. Вiн мене з книжки "Сучасна лiтература в УРСР", що вийшла 1964 року. У задумi вона була призначена для дiяспори, але кiлькома примiрниками потрапила й в Україну i стала тут популярною переважно в колах лiтературної молодi, бунтiвної проти змори т. зв. "застою". В умовах чорної глухоти, коли панувала абсолютна вiдсутнiсть гласности, для цього кола читачiв, виявилося, вiдкриттям була загибель сотень письменникiв i дiячiв культури в терорi довоєнних рокiв.  Звiдси популярнiсть книжки. Її мав Євген Сверстюк. Я ж помiтив його з лiтературно-критичних статтей у перiодицi вже вiд початку шiстдесятих рокiв.

Ми, лiтератори дiяспори, радiсно стежили за кожним паростком вiдродження, як поминути "Вечiрнi розмови" Максима Рильського й ролю Бориса Антоненка-Давидовича, який не так творчiстю, як промовистою фрондою притягав до себе молодь i був для неї своєрiдним ґуру, -- явленого молодим поколiнням. То бiльш вiдрадно було, що вiдродження виклюнулося було в усiх вiдгалуженнях лiтературного процесу. Щоправда, традицiйно для нас найбiльше в поезiї, але досить густо й у прозi, особливо ж у критицi.

Офiцiйна критика того часу суворо трималася критерiю "об'єктивности": евфемiзм, за яким крилася вiрнiсть лiтератури кожночасним вимогам партiї. На такому одноманiтному пейзажi легко було помiтити Сверстюка, який уже з перших виступiв у лiтературi бачив завдання критики не в манiпуляцiях зовнiшнiми фактами бiографiї, а в проникненнi в "iсторiю внутрiшнього життя" письменника i, без орiєнтацiї на якусь "об'єктивнiсть", в умiннi вiддалити своє особисте враження вiд об'єкта обсервацiї. Творче бо в мистецтвi, i критицi як мистецтвi в тому числi, починається з суб'єктивного.

Далi постать Сверстюка-критика вияскравлювалася в друкованому натодi пiвлеґально в пряшiвськiй "Дуклi" й остаточно -- достоту в шедеврах самвидавних.

Десь по серединi сiмдесятих рокiв, коли Сверстюк вiдбував ув'язнення в концтаборi, я дiстав вiд нього доручення диспонувати його доробком i невдовзi уклав збiрку його лiтературно-критичних статтей пiд назвою "Вибране", що появилася у видавництвi "Сучаснiсть" 1979 року. I от нарештi зустрiч iз живим Сверстюком 1992 року в Києвi.
Серед тодiшнього талановитого гурту критикiв особливо вирiзнялися троє: Iван Дзюба, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк.  Дзюба був знаний з багатьох лiтературно-критичних статтей i публiцистичних виступiв, а Свiтличного я знав лише з однiєї статтi "Боги i наволоч" (з приводу роману М.Стельмаха "Правда i кривда"), i її вистачало, щоб помiтити живу появу в критицi.

У вступнiй статтi до Сверстюкового "Вибраного" є моя спроба порiвняльної характеристики таких яскравих i таких рiзних трьох критикiв. Порiвняльна характеристика кiлькох творчих iндивiдуальностей вимагала б ширшої нюансованої розмови.  Кiлькох рядкiв тексту одного з них вистачає, щоб не сплутати його з кимось iншим, бо кожен у баченнi лiтературних явищ i стилi вислову, сказати б,-- iндивiдуально окремий.

Серед тих, що повстали тодi проти фальшу доби, вияскравлюється постать Євгена Сверстюка. Коли виокремити найiстотнiше: розумiнням сили слова й умiнням оперувати ним в образно точних дефiнiцiях, у поверненнi слову його первiсного значення й вiдповiдальности за нього; згадаймо його останнє слово на процесi 1973 року: "Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника -- без ґарантiї повернутися. На цих поняттях я виростав i прагнув до них пiдноситися, вириваючися з замкненого кола порожнiх слiв..." Тут адекватнiсть слова думцi на тому рiвнi, коли патетика не сприймається як фальш, бо вiрнiсть сказаному потверджена особистою життєвою поставою письменника.

Твердження, яке деколи можна почути, нiби критика -- вторинна лiтература i, як така, жанр другорядний,-- продукт елементарного непорозумiння: хоч i яка вона була б "учена", критика передусiм мистецтво, i тим вона рiвнозначна з усiма iншими жанрами. Звiсно, вiд критика, який уподiбнюється, за гострим словом Вольтера, ветеринаровi, що перевiряє поросят, везених на базар, i всiх визнає хворими, годi сподiватися мистецтва; як i вiд iншого, якому його покликання здається в тому, щоб учити письменника, як краще писати, а читача -- як правильно розумiти написане. Годi чогось сподiватися й вiд критика, що захоплюється модною на його час школою в критицi: уже на вихiднiй позицiї вiн примiряється в чужий слiд i тим вiдмовляється побачити обсервоване в доти не вiдомому ракурсi.  Критик з покликанням -- сам собi школа, якщо йому вистачає уяви, скажемо, вiльно перефразовуючи Дiдро,-- помiтити в баченому всiма те, чого не помiтили iншi. I ще важливiше: постережене належно зформулювати. Цим i вiдрiзнялися троє названих вiд iнших критикiв.

Вiд першої появи "Кобзаря" проминуло понад пiвтора столiття, i написано про його автора гори книжок i статтей, виголошено безлiч ювiлейних промов. У тому всьому, попри полову, тенденцiйний фальш з пiдробкою його пiд предтечу партiйного секретаря, врештi, попри залiзну маску "Великого Кобзаря", є й багато слушного, розумних спостережень, нiби достатнiї, щоб в уявi нащадкiв склався повний образ Тараса. Але велике не перестає жити в сприйманнi поколiнь, i складна рiч побачити iстотне в ньому в дусi свого часу.
Тому будемо писати знову й знову вiдкривати Шевченка, бо "в ньому рiзнi поколiння висловлюють своє" (Сверстюк). У вмiннi вiдчути те "своє" сучасних йому поколiнь i, що важливiше, адекватно вiддати його в словi -- таємниця пiзнавальної методи Сверстюка.
У численних працях шевченкознавцiв годi шукати рядкiв, якi дали б вiдчути всю велич Шевченкового генiя, як це вдається Сверстюковi показати в невеликому есеї "Остання сльоза". Суть бо не в самих фактах, а в невловно iрацiональному пiдтекстi, що вiд нього живим таємничим свiтлом спалахують тi самi факти.  Вiдкривається непоясненне з допомогою рацiо чому люди, часом ледве письменнi, що сприймали Шевченка "мудрим серцем", "плакали, читаючи "Катерину", над власною нацiональною долею" (Сверстюк). Тому в нього часто повторюване неґативне наставлення до "видимости факту" й попередження типу: "Нiякою логiкою не пояснити..."

Зловживу фiлософуванням Паскаля, який мiркував над складним питанням: з якої вiддалi найкраще оглядати мистецький образ: недобре з великої, як i з надто малої, бо є лише єдине вiдповiдне мiсце: iншi будуть задалеко або заблизько, зависоко чи занизько. Отже, звiдки треба дивитись? "Вiдгадайте",-- закiнчує фiлософ. Сверстюк володiє даром вiдгадувати ту точку, розумiється, не дослiвно, а в узагальненому значеннi. I з неї (у нiмцiв є добрий термiн -- штандпункт, дослiвно -- точка стояння), як лишатися покищо в добi його шiстдесятництва, в есеї "Iван Котляревський смiється" можна побачити поета так, як нiхто
до нього.

Я почав мову про Сверстюка яко критика. Час застерегтися, що це не зовсiм точно. Вiн есеїст, i з природи жанру поле його обсервацiї куди ширше вiд суто лiтературного факту. У названому есеї не тiльки, а може, й не стiльки Котляервський з "Енеїдою" й "Наталкою Полтавкою", як Україна початку минулого столiття, т. зв. миколаївської доби, побачена через творчiсть поета очима нашого сучасника. Сверстюкова образна мова має суґестивну силу ставити читача на той штандпункт, на якому стоїть автор.

Ще виразнiше своєрiднiсть методи Сверстюка -- через лiтературний твiр бачити й живописати долю народу, продемонстрована за тiєї ж доби творi "Собор у риштованнi".  Тут таки дослiвно на прив'язках до роману "Собор" Олеся Гончара образ України "перебудовної" доби, загнаної в провiнцiйнiсть, зрусифiкованої i доведеної до такого духовного спустошення, що, перефразовуючи Сверстюка, можна посивiти з розпачу, замислюючися над її долею, на три чвертi столiття вiдданою в руки нищителiв нелюдського образу:
"Вбогi, злиденнi духом, вони без пуття переступаючи один одному через голови, рвуться до корита, об'їдаються й обпиваються. Раби зорового поля, вони не знають iншої поживи.  Як дикунам потрiбнi гострi прянощi, так i їм потрiбна найгострiша ситiсть, а потiм уже ситiсть владою, самогон сваволi, тиранiї..."

У грецькiй мiтологiї Кронос поїдає своїх дiтей. Кронос -- час.  Тiльки в мiтологiї багиня Рея здолала перехитрити синожерця-Кроноса й урятувати найменшого з дiтей -- Зевса. У нашому смертному життi -- час непереможний жерун, його не зупинити. Ми в першiй половинi дев'ятдесятих рокiв, i колишнi лiтературнi "дiти" шiстдесятники вже посiдають у садах СПУ почесне мiсце "батькiв", а мури Спiлки облягають "дiти" нового поколiння.
З полином часу майже непомiтними в критицi стали тi троє, мовою про яких починається ця стаття: Iван Свiтличний фiзично не витримав концтабору; Iван Дзюба за велiнням почуття вiдповiдальности, як i не один iнший шiстдесятник, змушений був обiйняти високий пост в управлiннi державою. У лiтературi активно лишився, завжди окремий,-- Євген Сверстюк; але в критицi -- лише принагiдно; його жанр останнiх лiт -- фiлософiчно-медитативний (нi, це не точне визначення, точнiше було б -- експресивний) есей, серед персонажiв якого виокремлюється постать "блудного сина України". Наявнiсть цього типу людини у хворому органiзмi нашої держави -- найболючiша рана, яка може бути смертельною. Йому присвячена остання книжка Сверстюка, видана на початку 1993 року, що так i називається -- "Блуднi сини України", достоту страшна анатомiчними перекроями нашого суспiльства в площинах -- соцiяльнiй, нацiонально-культурнiй, релiгiйнiй.
Цей тип блудного сина, що загрожує загибеллю нашiй молодiй державi, був довговiчно плеканий в iмперiї, особливо ж iнтенсивно за останнi три чвертi столiття в совєтчинi.  Володарi iмперiї, незалежно вiд рiвня їхнього iнтелекту, навiть як це був примiтив на подобу Сталiна, що прикрашав свiй похмурий бункер, за свiдченням його дочки Свiтлани, витинками iлюстрацiй з "Огонька", знали просту iстину: головна загроза iмперiї -- в "национальной розни". Знали вони й те, що виплекання безликого "советского человека" можливе лише через убивство нацiональних культур, що називалося "викорiненням пережиткiв минулого у свiдомостi людей" i означало вбивство iсторичної пам'ятi народу, руйнування й перетворення на зерносховища храмiв, примус забути рiдну мову, пiсню, звичаї, обряди.

Треба визнати, що певною мiрою це вдалося: виплекати тип "нової людини", зрусифiкованої, визутої з нацiональної культури, яка робиться всюди однаковим "iнтернацiоналiстом", i йому, якщо вiн за пашпортом українець, ближчий -- такий самий, як вiн, функцiонер у нiчийому господарствi механiзатор, облiковець, бриґадир -- росiянин, -- нiж захiднiй українець, який сприймається як людина ворожої культури. Моторошний парадокс: тiєї самої рiдної культури, яку забули вже батьки живих поколiнь; вона сприймається тепер як чужа, i їм страшно, що прийдуть "бандерiвцi" й завоюють їх.
Психологiчно тип "новой общности -- советского народа"-- споживач. Виплеканий у духовому вакуумi, вiн не має нiчого, щоб боронити як своє; проголосував, як йому сказали, що можна, за самостiйну Україну, але зайшли труднощi, стало в перебудовi життя гiрше, нiж було за Брежнєва, i вiн знову готовий укласти шию в московське ярмо, як йому скажуть, що за те завтра привезуть до маґазину хлiб i матерiю. Такий блудний син незрячий, не з своєї вини. Гiрший "iнтернацiоналiст" на вищих рiвнях, теж виплеканий у неможливостях, дикої iмперiї бути людиною, але тут є i свiдомий перекинчик. За пiдвищену платню вiн може в Казахстанi дiяти як русифiкатор; з дорученням Кремля може управляти Україною, коли ж вона стане самостiйною -- здасть депутатський мандат, бо поза провiнцiєю iмперiї -- не його Україна; може вибитися навiть на президента iмперiї й звiдти пiдписувати укази про полiпшення викладання росiйської мови й витиснення нею української. Є багато можливостей перекинчицтва: вiн може бути поетом i вiршувати по-українському, а як вiдкриється йому перспектива на високий пост у Кремлi -- заспiває iншої.

Це не переказ Сверстюкової книжки "Блуднi сини України", лише мiркування на одну з порушених ним тем, либонь, домiнантну, сама ж книжка багатогранна тематикою нашої сучасности у всiх її перекроях, i що не есей -- то новий Сверстюк, неповторний i не подiбний до когось iншого.

Тут мушу дещо скориґувати сам себе: нi, не вiдiйшов Сверстюк вiд лiтературної критики, тiльки не вкладається вiн у збаналiзоване, як завжди буває за втрати почуття мiри при зловживаннi термiнами,-- означення "рухома естетика" (либонь, за Бєлiнським?). У критицi вiн не дуже рухомий у розумiннi дiйовости сказаного ним не на рухливу мить, а на тривалий час, i тим окремий, що змушує наново замислюватися над нiби остаточно вiдомим, щоб побачити його ще раз у несподiваному ракурсi. Ось "прощання з Мадонною". Добре вiдомий Павло Тичина, i всi знають, що в реєстрi (саме в реєстрi, а не в творчостi) його доробку пiсля "Вiтру з України" (1924) залягає тривала павза, i раптом -- "Чернiгiв" (1931), за влучним висловом Михайлини Коцюбинської,-- початок юродства. Страшно читати наступну збiрку з макабричною "вiд середньовiчного danse macabre -- танок смерти" "Партiя веде", надрукованою в "Правде" щойно по прибраних мiльойнах трупiв тридцять третього, з власним, може, ще страшнiшим коментарем поета:
"...Нiколи не забуду я тiєї великої, пережитої мною радости, коли я отримав нумер газети "Правда" вiд 21.XI.33 р. i в ньому, в цьому нумерi, побачив свiй вiрш "Партiя веде", видрукуваний в ориґiналi! В цьому ж числi "Правды" в передовiй статтi -- кiлька слiв було слказано й про мене. Це вельми й вельми допомогло менi в моїй роботi, та й у всьому подальшому життi".

I далi пiсля "Партiя веде" все отаке. Чого ще там шукати? Але Сверстюк пропонує прочитати Тичину ще раз, усього; з отаким ризикованим, як з "Чернiгова":

Нехай Европа кумкає
у нас одна лиш думка є
одним одна турбацiя
традицiй пiдрiзацiя
колективiзацiя

-- прочитати не як Тичинине, а як "образ загiпнотизованої пропаґандою юрби, яка слiпо й руївно реаґує на гасла й сиґнали?" Справдi, може, наступнi, з бiльшої дистанцiї, так його й читатимуть?

Далi. Чи в раз назавжди заштампованому юродством Тичинi не переочимо проривiв генiя й у геть пiзнiших часах на подобу "Похорону друга" або "Я утверждаюсь". Це останнє цiлковито укладалося в пропаґандивний контекст свого часу, але

Щоб жить -- нi в кого права не питаюсь,
щоб жить -- я всi кайдани розiрву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу,--

укладатиметься чистим чуттям власної гiдности в кожному контекстi.

I врештi, генiяльний поет, певно ж, i юродствував якось iнакше, нiж звичайний графоман! Я залюбки повторюю тут Сверстюка, бо на ньому перевiряю й сам себе: чи не спрощений мiй образ Тичини? Адже вiн, генiй,-- певно i в юродствi вiршував якось iнакше, нiж той з натовпу персiчних, що укладав свої вiршi в правильнi строфи, пильнуючи, щоб i змiст був "правильний". Ось Тичинина "Пiсня пiд гармонiю", уже 1935 рiк, про танцюристу трактористку, що сприймається як пародiя, але яка вiртуознiсть ритмiв у сполученнi з неповторною, тiльки тичининською образнiстю:

Повне лiто та перелiто
медоцвiтами нахиля
Дощик бором та перебором
переструнчуючи гiлля

Танцюючi тучi
ви не при собi
нащо вам ронити
перли голубi.

"Потяг до Европи -- з кiннотою i на танках, потягом i пiшки потаємно -- жителi iмперiї вiдчували завжди" (першi рядки зi Сверстюкового "Европейського контексту").
Що нас туди тягне? Адже знаємо, що в тому "багатолюдному й багатоповерховому домi" на рiзних поверхах є всяке: на вищих трапляються нечеснi полiтики, хапуги великими шматками й ошуканцi, по низу шиються в темних завулках мафiозi, вбивцi й просто злочинцi. Нiби те саме, що й у нас, i якщо нас усе таки туди тягне, значить -- ми чимось вiдмiннi, i то не таким, що промовляє на нашу користь.

Насамперед тим, що протягом столiть у безглуздiй iмперiї ми нiколи не знали свободи. Азiятська iмперiя, духом своїм подiбна (за Плехановим) до схiднiх деспотiй, плекала тип людини, в уявленнi наївного европейця,-- з загадково "широкою душею", насправдi -- не привченої до чiтких норм порядку i тим безстильної. Ось вона очима одного з наших европейцiв у найкращому розумiннi цього слова:
"...Так уж створено нашу людину. Всiм надiлила її природа. I силою й вiдвагою, i благородством душi, та є в неї часом одна хвороба -- не скрiзь вистачає їй вправности, наполегливости завершити добре розпочату справу. Нема ще в неї iнодi культури розрахунку. Не любить вона точности. Не любить секунди, сантиметри. Вiд легкої звички до неосяжних можливостей не завжди у неї справжний годинник, i колесо, казав той, не завжди кругле" (О.Довженко).

Та найболючiше вражає в нашiй людинi психологiя провiнцiяла.  Нацiя, що чисельнiстю могла в Европi пiсля Нiмеччини сперечатися за друге мiсце з Англiєю, Францiєю чи Iталiєю, була мало не чотириста рокiв провiнцiєю iмперiї й ужилася зi свiдомiстю своєї неповноцiнности; тiльки одиницi проривалися з замкненого кола задухи. Микола Хвильовий таким винятком уважав П.Кулiша i сам з пристрастю романтика рвався до "психологiчної Европи".

Не без того, що пiдсвiдомо прокидається вiдчуття своєї нижчости, i тодi, нiби для самовиправдання, можна iнодi почути вигуки про нашу великiсть, якраз там, де це звучить смiшно.

Мрiяти можна про те, чого немає. Хвильовий мрiяв про "психологiчну Европу" тому, що жив в оточеннi iнтелiґенцiї, яка "страждала i страждає на культурне позадництво. Без росiйського дириґента наш культурник не мислить себе...".  Хвильового вабила не Европа взагалi, а "европейський iнтелiґент у найкращому розумiннi цього слова. Це, коли хочете,-- знайомий нам чорнокнижник з Вертемберґу, що показав нам ґрандiозну цивiлiзацiю i вiдкрив перед нами безмежнi перспективи...".

Євген Сверстюк в есеї "Европейський контекст" не цитує Хвильового, але його Европа та сама, тiльки, пiдкреслимо, з iстотним додатком. Сверстюк не перечить, що хазяїн великого европейського дому може бути подiбний до мольєрiвського Журдена, який не знав, що все життя говорив прозою. Але в нього є вчитель (той самий "iнтелiґент у найкращому розумiннi цього слова" Хвильового), який пояснить йому, що "та проза наскрiзь пронизана духом i буквою християнської культури, яка викристалiзувала загальнолюдськi цiнностi". Це власне той iстотний додаток вiд Сверстюка, вiдсутнiй у концепцiї Хвильового, без якого поняття "психологiчна Европа" не може бути повним. Але продовжимо цитату: "I високi ґотичнi собори, i впорядкованi пiдприємства, i розкiшнi супермаркети виростають i зберiгаються тому, що зберiгаються старi поняття чести, гiдности, доброї волi. Всi вони, пояснює вчитель, перейшли в поезiю й прозу з вiчної книги Святого Письма. Вся етика й естетика -- з християнського корiння!"

Я не маю намiру переказувати всього Сверстюка, що й не можливе в такiй короткiй спробi лiтературного портрета. Iдеться менi лише про доведення винесеного в заголовок: окремости його на пейзажi нашої культури сьогоднi. Вона, окремiсть, користуючись формулою самого Сверстюка, у "єдностi слова i життя", якiй вiн демонструє подивугiдну вiрнiсть. Саме вона дала йому змогу достойно витримати концтабiр, та завдяки їй вiн окремим лишився й у теперiшнiх, нових обставинах життя. У його поставi є щось вiд осторонности, але це не значить, що вiн цiлковито iзолювався в нiй. Нi, Сверстюк активно втручається в суспiльне життя, i його можна вставити в груповий портрет, але й там вiн стоятиме якось осторонь.

Зi Сверстюком легко розмовляти. Якось я був присутнiй, коли промовляючи в Будинку лiтераторiв, вiн висловив максиму:
"Культура -- це нiчого зайвого". Ця прикмета помiтна i в розмовi з ним: умiє слухати партнера -- мистецтво, яким володiє не кожна людина, незалежно вiд її iнтелектуального рiвня. Сверстюк бiльше слухає, а як говорить,-- завжди конкретно-- "нiчого зайвого".
Як трапляється рiдка нагода посидiти з ним на терасi при фiлiжанцi кави, коли укладається неквапна розмова, я подумки вдаюся до порiвняння i визнаю його перевагу надо мною. Я -- рацiоналiст i скептик; вiн -- володiє даром образної мови.  Силою емоцiйного впливу рацiо завжди пасує перед образом.

Конкретно образнi "Думки" Паскаля сприймаються легще i, головне -- емоцiйнiше, нiж "Мiркування про методу" його сучасника -- рацiоналiста Декарта, хоч перший аж нiяк не "легший" ваготою думки вiд другого. I образ завжди ощаднiший у словi. Як обмежитися одним лише прикладом, сама лише Сверстюкова назва "Перебудова Вавилонської вежи" вельми багато говорить про безглуздя Московської iмперiї.
I ще я тодi думаю: як гарно й природно ця людина особистим стилем своєї культури вписується в европейський контекст.