Ще в дитинствi багатьом з нас доводилось читати трохи дивацьку книжку про химерного лицаря Дон Кiхота i його незвичайного, але зворушливо вiдданого зброєносця Санчо Пансу. Потiм, звiдавши колючих вiтрiв життя, ми вдумливо перечитуємо мудру книгу: Мiґель Сервантес де Сааведра "Хитромудрий гiдальґо Дон Кiхота з Ляманчi". Спершу бачимо тiльки контури неправдоподiбних постатей i подiй. Тодi вiдходимо на певну вiдстань, як вiд великої картини художника, i за рясними мазками пензля починають проглядатися постатi, разюче знайомi, картини, що наче узагальнюють подiї нашого власного життя.  Вдивляємось у книгу, як у прозору глибiнь води, i на спокiйному плесi вiдбивається обличчя i весь свiт навколо...

"Дон Кiхот" -- це не звичайна книга пригод, а книга про людину, про людство, про високi поривання духу, людськi змагання i здобутки. Ось чому три з половиною столiття читають її i знаходять у нiй либонь глибший змiст, нiж знаходили сучасники. "... Менi хочеться, щоб ця книга, дитя мого розуму, була найкращою, найвитонченiшою i наймудрiшою з усiх, якi можна собi уявити. Але я не мiг порушити закону природи, за яким кожна iстота народжує собi подiбних",-- писав про неї сам Сервантес.

Автора, що майже нiчого великого не залишив, крiм цього роману, ставлять поряд з людинознавцями Шекспiром i Ґете, пишуть про нього сотнi книжок. Достоєвський, скажiмо, поставив цю книгу над усiма iншими. Дуже цiкавi взаємини з "Дон Кiхотом" були в Гайне: "Кожнi п'ять рокiв мого життя я перечитував "Дон Кiхота" з рiзними враженнями, що змiнювали одне одне. Коли я досяг юнацького розквiту й недосвiдченими руками нишпорив у трояндових кущах життя i хапався за найвищi скелi, щоб бути ближче до сонця, а ночами марив про орлiв та чистих дiв, тодi "Дон Кiхот" уявлявся менi досить безвiдрадною книгою, а коли вона траплялась менi дорогою, я роздратовано вiдкидав її вбiк. Пiзнiше, коли я дозрiв i став мужем, я вже певною мiрою змирився з сердешним захисником Дульсiнеї i почав насмiхатися з нього. "Дурень",-- казав я. Але дивна рiч: на всiх життєвих дорогах мене переслiдували захмарнi тiнi худющого лицаря i його товстого зброєносця, а особливо коли я спинявся на небезпечному перехрестi... Праворуч був Дон Кiхот з Ламанчi на своєму абстрактному Росiнантi, а лiворуч -- Санчо Панса на своєму позитивному вiслюковi.

Хто ж вiн, автор Дон Кiхота, що вмiстив у собi так багато глибин i трагiчних суперечностей життя?

Про Мiґеля де Сервантеса iсторiя залишила мало документiв, хiба що метричнi записи, кредитнi й пояснювальнi записки...  Найвiрогiднiший, найправдивiший портрет письменника -- у його творах, навiть якоюсь мiрою у невдалих, як, скажiмо, в його десятках п'єс.

Про Сервантеса говорять i пишуть передусiм як про автора генiяльного роману. "Для мене одного родився Дон Кiхот, а я народився для нього",-- говорив про себе автор твору. Вiдомо, що народився вiн 1547 року в давньому кастiльському мiстечку Алькала-де-Енарес у родинi зубожiлого едальґо Родрiєо де Сервантеса. Здобув добру фiлологiчну освiту, бо 1569 року папський посланник, кардинал Аквавiва бере його вчителем еспанської мови в Рим. Там було безлiч нагод ознайомитися з культурою й мистецтвом Iталiї.
Восени 1571 року Сервантес -- уже солдат iтало-еспанської фльоти, що вирушає битву з "невiрними". Важко поранений у бою при Лепанто, втрачає здатнiсть рухати лiвою рукою, але залишається солдатом ще чотири роки.

1575 р. на ґалерi "Сонце" разом зi своїм братом Родрiґо (теж солдатом) повертається в Еспанiю, але єалеру захоплюють алькiрськi пiрати i всiх бранцiв продають у рабство.
За Мiєеля Сервантеса призначаються великий викуп, оскiльки знаходять при ньому похвальнi рекомендацiйнi листи до самого короля Фiлiпа II. Убога родина такого викупу дати не могла. У жорстокому королiвствi Алькiр, де кожен день лунали зойки катованих за спробу втекти, Сервантес тричi органiзовує невдалi втечi -- i на подив людям його не вiддають на страту.  Сам кривавий король Гасан милує хороброго бранця за мужнiсть i честь i тримає його, як нескореного леопарда, на срiбному ланцюгу.

1580 року еспанського письменника викуплено за кошти манастирського братства, вiн повертається в Еспанiю, де роками веде безпритульне життя. Нарештi, за нестачу грошей п'ятидесяти державний службовець Сервантес потрапив у в'язницю й тут почав писати "Дон Кiхота".

Сервантес знав Еспанiю, де iсторична марнославнiсть спричинилась не тiльки до якоїсь хворобливої моди на лицарськi романи. Вiн надто часто бачив смертельнi поєдинки за випадково кинуте слово. Вiн знав i ту Еспанiю, по якiй їздив пiд пекучим сонцем iз жезлом пiд рукою на прокляту службу. Вiн знав людей, бо пiзнав i вивiрив себе в найжорстокiших ситуацiях. тепер усе життя проходило перед ним як низка поривань -- i всi до одного картини, що спливали в уявi, були хвилинними iлюзiями. На житкому, нереальному єрунтi йому уявлявся в поржавiлому панцерi лицар минулих часiв, який їде на подвиги, що мають скiнчитись поразкою. Або перемогою, яка, по сутi, -- теж поразка...

Сервантес був веселою, мiцною людиною, здатною завжди усмiхнутися i навiть весело посмiятись. Йому не бракувало уяви, щоб створити свiт, де б "меланхолiк розмрiявся, смiхун став ще веселiшим, простак не занудьгував, розумний захопився винахiдливiстю, щоб серйозний не вiдвернувся з презирством..." Дон Кiхот сiв на Росiнанта, вигадав собi Дульсiнею i знайшов собi конечне доповнення -- зброєносця Санчо Пансу.

Початок роману має очевидне єротескове забарвлення: Сервантес пародiює i висмiює лицарськi романи. Однак цiкаво, що вже цей початок наводить на широкi узагальнення.
У кожної людини своя концепцiя свiту, i кожен по-своєму шукає в цьому свiтi своє мiсце. Один знаходить мiсце для подвигу, iншого життя облягає так щiльно, що не залишає такого мiсця.  "Нашому шукачевi пригод здавалось, -- пише Сервантес, -- що все, про що вiн думав, усе, що бачив або малював собi, створено i твориться за образом i подобою вичитаного в книжках". У Дон Кiхота призма була вже надто своєрiдною й побiльшувальною, а внутрiшня сила й рiшучiсть -- дивовижною.  Найгiршi невдачi й порадки, записанi синцями на власнiй шкiрi, не могли його навчити тiєї помiркованости й обережности, що ведуть до успiху. Зрештою, для нього важливий не успiх, а вiрнiсть собi, своїм iдеалам i високим поняттям чести. У найгiрших ситуацiях вiн не втрачає присутности духу й залишається собою!

Дон Кiхот вийшов у лицарському озброєннi допомагати зневаженим i скривдженим, що чекають його прикладу, бiльше того -- його подвигiв. Вiн мав високi уявлення про людину, творив з неї iдеал i вигадував її, як Дульсiнею Тобоську й високу лицарську любов до неї.
Його зброєносець Санчо Панса не має жадких iлюзiй. Його простонароднiй тверезий розум сприймає свiт практично. Розум цього хитруватого селянина оцiнює всi поразки й приниження шляхетного лицаря, а серце Санчо схиляється до того величного й чесного, що є в слiпiй хоробростi Дон Кiхота. Здоровим чуттям Санчо розумiє високий дух шляхетности безкорисливости свого доброго, але такого незугарного пана i вiдданий йому всiєю душею. Незважаючи на всi незгоди, якi пережив разом з лицарем i якi неодмiнно ще переживе (якщо взагалi виживе), вiн нiяк не може розлучитись iз своїм паном i сповнений до нього якогось подиву й поваги. Виявляється, зрештою, Санчо Пансу приваблює, по сутi, не губернаторство, а висока натура, ентузiязм, духова енерєiя Дон КIхота. Хай часто безпорадна й смiшна постать Лицаря Смутної Подоби, але нiколи вона не втрачає своєї величi, i жаднi приниження не можуть применшити його моральнi гiдности. Санчо пiдсвiдомо розумiє той високий дух i вiдчуває в ньому опору. Може, цiлий народ, з якого Санчо -- лише той високий дух i вiдчуває в ньому опору. Може, цiлий народ, з якого Санчо -- лише кольоритний тип, вiдчуває такий неусвiдомлений потяг до Дон Кiхотiв? У всякому разi, еспанська нацiя, за словами Томаса Манна, "з гордовитим тихим сумом упiзнає себе в цiй книзi".

Можливо, ми читаємо в романi нинi бiльше, нiж уявляв собi його автор. Можливо, вiн не завжди свiдомо вкладав у свої образи узагальнення високих людських полетiв i низьких сiдань. Але вся ця масштабнiсть була записана в лiтописi духового життя Еспанiї.

Дон Кiхот -- вiчний образ. Триста шiстдесят рокiв тому вiн з'явився в країнi найбiльших суперечностей, найглибших прiрв мiж реальним буття i марнославною свiдомiстю людей. Вiн i зараз iде по землi, його дух неодмiнно оживає в кожному народовi й у кожнiй людинi.

Життя завжди одкрите для подвигу...
Наш гiсть жаданий -- Дон Кiхот

Цей гiсть приходить до нас у зоряну годину нашого життя. В юнацтвi, коли вiдчуваєш легкiсть кроку, а надмiр сил розпирає груди, хочеться зробити щось надзвичайне. Хочеться створити iнший свiт, якого нам, звичним до второваної колiї, так бракує. Хочеться населити наш буденний свiт чарiвними видiннями з казок або вичитаними з книжок. Сувора проза життя потроху гасить романтичнi поривання й приневолює до тверезої конечности на гiркiй землi. Але знай, що з тими видiннями на твоєму обрiї проскакав на Росiнантi шляхетний лицар Дон Кiхот i поманив тебе у свiй слiд.

Цей гiсть приходить i до всього молодого поколiння, позначеного ласкою Бога i пробудженого вiтром iсторiї. Так було, коли знiвеченою i спаленою українською землею прокотилась люта вiйна 1941 року. Нечувано й небачено озброєна нiмецька армiя переможно прогуркотiла на Схiд, пройшла за лiто майже всю Україну i пiшла на Москву, Сталiнград...

А на Волинi пiд синьожовтими прапорами, потай вiд окупантiв, гуртуються сiльськi юнаки й дiвчата. Вони не мають вiйськового вишколу. У них немає зброї, крiм покинутих совєтами євинтiвок i кулеметiв. Вони оголошують незалежними вiд окупантiв цiлi райони. На них кидають каральнi загони, танки й лiтаки.  Палають села. А вiйна триває: незалежна Україна в кровi, димах i пожежах, не здається.  Дiти пишуть на стiнах хат великими лiтерами "СМЕРТЬ ГIТЛЕРУ I СТАЛIНУ". Розважливi батьки й дiди докоряють своїм синам: "Дурнi ви зi своїми ржавими ґвинтiвками й ґранатами. Нинi цiлий свiт тремтить перед тим Гiтлером i Сталiном, а ви хочете воювати проти них обидвох разом".
I то правда, що цiлий свiт тремтить i дiстає допомогу провiянтом i зброєю вiд альянтiв. А "дурнi", узброєнi трофейними автоматами i вже гарматами, витримували вiйну i проти брунатних, i проти червоних "визволителiв" десяток рокiв. Вони рясно клали голови в цiй вiйнi, зазнавали поразки, знову вставали i падали, але кожним вставанням творили леґенду нескорености. Вони животворили народнiй дух боротьби за правду -- проти сил зла. Їхнi iмена осмiяно й затавровано, їхнi тiла в безiменних могилах, але їхня леґенда -- вiчна!
Хтось назве цю леґенду нацiонально-героїчною, а хтось -- донкiхотською.
Хто ж вiн? Звiдки прийшов той чудний герой Дон Кiхот, що дає своє iм'я безумству хоробрих у всiх кiнцях свiту? Вiн прийшов з далекої, чимось близької нам Еспанiї. На початку XVII столiття вона догравала свою ролю володарки свiту, але все ще снила леґендами середньовiчного лицарства...

Книга "Дон Кiхот" належить до небагатьох найславетнiших книг свiтової лiтератури. Вже майже чотири столiття її читають усiма мовами, малi й старi. Однi знаходять у нiй чар смiшних i дивних пригод, iншi вслухаються в смуток та iронiю, розлитi в просторах великого свiту.

"Великий свiт -- а нема де дiтись", -- каже народня приказка.  Лицар Смутної Подоби, шляхетний гiдальґо Дон Кiхот з Ляманчi, начитавшись давнiх лицарських романiв, витворює навколо себе малий свiт своїх уявлень i живе за своїми лицарськими законами в цьому вигаданому свiтi. Закони цi несполучнi з упертими законами життя. Але всупереч сьому, за прикладом героїв лицарських романiв, вiн стає мандрiвним лицарем i пускається у свiт шукати пригод та творити подвиги, заступатися за скривджених i боротись зi злом. Але хтось у цьому свiтi попрацював так, що усе ховається пiд чужою личиною. Злi чарiвники так уже пiдмiнили свiт, що шляхетний гiдальґо наче все бачить i чує, але дiє скрiзь невлад. Вiн бiля корчми, що здається йому фортецею, воює з погоничами мулiв i бачить у них якихось зухвальцiв лицарiв, змагається з подорожнiми купцями, якi не хочуть на вiру визнати найкращою у свiтi неiснуючу Дульсiнею з Тобосо, воює з вiтряками, яких бере за злих велетнiв, що перемелюють добро, з чередою овець, у якiй вбачається йому вороже вiйсько...

Дон Кiхот постає перед нами, як людина з книг. Його поняття про життя формувалося пiд їхнiм впливом, тому голова його весь час була "повна вигадок про рiзнi битви, чари, пригоди незвичайностi, кохання та виклики, про якi оповiдається в лицарських книжках, i всi думки його, розмови й учинки були скерованi та такi речi".
Даремно його зброєносець Санчо Панса, простосердий i кмiтливий селянин, застерiгає свого пана: "Синьйоре Дон Кiхоте! Та що це вам таке ввижається? Погляньте -- де це ви бачите велетнiв, лицарiв, злодiїв, де тi фальшивi чи справжнi герби?.."
Але що тодi змушує розважливого Санчо йти за напiвбожевiльним гiдальґоґ Чому тверезий кмiтливий селянин так заслухується в незвичну мову свого панаґ Чому вiн самохiтє дiлить долю дивака, його пригоди й поразки, а також його надiї?

Це велика загадка роману й велика загадка життя: у чому сила тих шляхетних i непрактичних, сповнених духу i, по сутi, беззахисних, тих хоробрих смiливцiв, що вирушають на боротьбу зi свiтом боронити скривджених, з iнтузiязмом i вiрою в остаточну перемогу правди та добра. Чому селянин вiд землi, практичний Санчо, так поважливо дивиться й слухає незвичнi речi смiшного гiдальґо, який раз-у-раз зазнає поразок, i потрапляє в незручнi ситуацiїґ Чи немає в цьому прихованої алегорiї про затаєну в глибинi серця вiру народу у своїх духових провiдникiв, у своїх шляхетних iдеалiстiв, далеко не завжди розважливих i розумних, але високих духом?

Треба сказати, що дивна книга Сервантеса вiдразу пiсля появи друком у 1604 роцi стала дуже популярною у всiх верствах населення. Правда, вона тодi сприймалась лише як книга пригод i як висмiювання лицарських романiв. Глибоке прочитання її генiяльної притчi про життя прийшло аж через кiлька столiть з Нiмеччини. Чи не найвищу оцiнку романовi уже в минулому столiттi дав великий письменник Ф.Достоєвський. Вiн висловився так: якби Бог покликав людину i запитав її, чого вона навчилася протягом свого життя на землi, то можна було б показати йому єдину книгу "Дон Кiхот" Сервантеса й сказати, що то є все.
У народi теж прижились поняття, навiянi цiєю книгою -- про нерозважних мрiйникiв, що замiсть насолоджуватись життям, будують захмарнi замки, про безплiдну вiйну з вiтряками тощо.

Ми не можемо з певнiстю сказати, що сам Сервантес свiдомо заклав у свiй роман глибокий фiлософський пiдтекст. Але з певнiстю можемо сказати, що в iсторiї його життя доля Дон Кiхота була записана, як кажуть, на шкiрi, вистраждена й виболена. Досить згадати, що Дон Кiхот -- це авторове дитя, народжене в тюрмi.
Отже бiографiя Сервантеса в даному разi особливо важлива: вона дає ключ до розумiння його роману. Його бiографiя на рiдкiсть глибоко вiддзеркалює й iсторiю Еспанiї.
Це був фантастичний перiод злетiв i падiнь. Тодi Еспанiя панувала на всiх морях i суходолах. Володiння її в двадцять разiв перебiльшували колишню Римську iмперiю. Король Фiлiпп II видавав накази, що виконувались у всiх кiнцях свiту. Якось вiн виголосив, що над його iмперiєю нiколи не заходить сонце. Усе золото свiту звiдусiль еспанськi кораблi везли до його двору... Еспанська фльота "Непереможна Армада", у 1588 роцi плила на захоплення "еретичної" Англiї.

Це був час зенiту iмперiї. Але iронiя долi тихенько насмiхається з величi сильних свiту. Армаду розкидала й розвiяла буря. Золото i слава спливли, як мiраж у пустелi.  Еспанський народ вiддав цвiт свого лицарства на вiйну. Важко собi уявити, що за цих обставин сам еспанський народ залишився розореним i бiдним до краю. А найбiльший еспанський письменник-гуманiст Сервантес заробляв на прожиток ганебним здиранням реквiзицiй та податкiв з населення на вiйну.  А це було щось гiрше за службу митаря...
I до того треба додати, що король був по-справжньому великим, по-справжньому вiруючим християнином i державним мужем, по-справжньому еспанцем. Але iмперiя -- це щось таке, що має бути поганьбленим, як бiблiйна Вавилонська вежа.

Прожив Сервантес за свої шiстдесят дiв'ять рокiв довге неспокiйне життя, сповнене пригод, знегод i страждань. У збiднiлiй шляхетськiй родинi хiрурга де Сервантеса Сааведра та Леонори де Кортiнас народився Мiґель 29 вересня 1547 року в давньому кастiльському мiстi Алькала.
Йому змалку височiли на обрiї три зорi: Вiйсько, Церква i Море. Але з дитинства вiн хотiв стати полководцем.

Навчався в найкращих школах для шляхетної молодi. У дев'ятнадцять рокiв написав сонети на смерть королеви Iзабелли. У двадцять два йде на службу до iноземного леєiону в Iталiї. Бере участь у знаменитiй битвi пiд Лепанто, де мiрялись силами з мусульманською Туреччиною об'єднанi християнськi держави. Переможна битва, яка спершу здавалась остаточною i навiть давала надiї на визволення Єрусалиму, насправдi зовсiм не покiнчила з турецькою загрозою Европi.  Через чотири роки опiсля йому доведеться потрапити в полон до пiратiв i пробути в турецькiй неволi цiлу вiчнiсть -- довгiт п'ять рокiв у турецькiй фортецi Альжiр.
Неволя бусурманська -- знайомий нам з дитинства мотив. Десь на тому кiнцi Оттоманської iмперiї, на берегах Чорного моря лунала пiсня: "Плачуть-тужать козаченьки в турецькiй неволi".

Чотири рази органiзовував Сервантес утечi, i кожного разу невдало. Здавалося, Бог милував його вiд найтяжчої бусурманської кари, бо всi найглибшi страждання, поневiряння i випробування були ще попереду.
Викуплений з неволi 12 вересня 1580 року тридцятитрирiчний солдат iноземного леєiону Сервантес повертається до життя. За ним залишається невольницька iсторiя, сповнена загадок.  Невiдомо, чому жорстокий Гасан-паша у своє криваве правлiння обмивав зухвало-хороброго еспанського вояка, щодень кидаючи на палi й на гаки непокiрних бранцiв.

"Свобода -- єдине, за що можна i треба вiддати життя" -- у це вiрив Сервантес свято. Нарештi перед ним вiдкрилася свобода. I тут вiн часто повторював: "Нiхто не зайде так далеко, як той, хто не знає, куди йде".
Омрiяна країна дитинства, де його чекали обiйми дбайливої господарної матерi, старого батька, любих сестер i, нарештi, доньї Каталiни, з якою одружується... Чомусь та країна була наче пусткою, заклятою злим чарiвником.

До нас дiйшла коротка його автобiографiя. Це написана у хвилину горя петицiя до впливової особи (таких петицiй йому довелось писати немало): "Пане! До Вас звертається Мiґель де Сервантес Сааведра. Я служив Вашiй Вельможностi багато рокiв, у всiх походах на морi й на суходолi якi тiльки були за останнi двадцять два роки, зокрема брав учать у морськiй битвi, де дiстав чимало ран i де пострiлом з гаркебузи менi скалiчено руку. Наступного року я був у Наварiнi, потiм у Тунiсi й у Голетi i, вже повертаючись до двору з листами дона Хуана Австрiйського i герцоєа де Сесса, якi просили у Вашої Вельможности ласки для мене, був захоплений у полони на єалерi "Сонце" разом з братом, який теж служив Вашiй Вельможностi в тих самих походах. Доставленi в Альжiр, ми втратили майно -- грошi батькiв i посаг двох менших сестер на виданнi, якi мусiли розоритися, викупляючи своїх братiв. Пiсля визволення ми стали на службу Вашiй Вельможностi в Португальському королiвствi й служимо Вам i понинi: мiй брат -- у Фляндрiї як хорунжий, а я, ваш слуга покiрний, Мiґель де Сервантес, зокрема, тим, що доставив губернаторовi Мостоєану потрiбнi листи й документи, був з наказу Вашої Вельможности в Оранi, а потiм пiд началом Антонiо де Єевари займався в Севiльї забезпеченням фльоти, i за весь цей час менi не було виявлено жадної милости. Отож прошу й покiрно благаю Вашу Вельможнiсть дати менi в землях Iндiй одну з трьох чи чотирьох вакантних посад рахiвника в королiвствi Нової Ґранади, або губернатора Соконуско в Єватемалi, або офiцера iнтендантської служби при єалерах у Картахенi, або корехiдора в мiстi Ля Пас. Я прийму будь-яку з цих посад, якщо Ваша Вельможнiсть милостиво менi щось запропонує, оскiльки вважаю себе чоловiком кмiтливим i гiдним довiри Вашої Вельможности, а також оскiльки моїм бажанням є й надалi служити Вашiй Вельможности i скiнчити своє життя так, як це чинили мої предки. Цим ви виявите до мене велике добро i милiсть".

Як у маленькiй краплинi, тут вiдбилася доля i все житейське море, ба навiть увесь королiвський океан, у якому письменник був самотвернiй й неприкаяний.
Посада збирача податкiв була "єгипетською роботою" для людини поетичного складу й шляхетної вдачi.

Йому доводилося весь час їздити на шкапi по селах, умовляти людей, сваритися, потрясати королiвським указом, вести бухгальтерiю, тертися серед корчемної челядi й упертих селюкiв, погоничiв, пастухiв. Завжди те саме i нiчого нового.
Лицарський свiт залишився в книжках, у пам'ятi й серцi.
Велична iсторiя Еспанiї вiдходила в минуле, як сон.

Тим часом у театрах iшли п'єси Сервантеса. Було опублiковано його роман "Галатея" (1585). А в 1592 роцi йому усмiхнулась примхлива доля драматурга: мадрiдський iмпресарiо замовив йому для театру написати "найкращу еспанську комедiю".
Але життя повернулось зворотним боком до податкового комiсара, i вiн потрапляє до в'язницє за якусь розтрату провiянту.
Мiж моральним становищем в'язня у "ворогiв людства" в Альжiрi, i становищем гiдальґо в еспанськiй в'язницє була цiла прiрва.  Конфлiкти, доноси, пiдозри, оббивання порогiв, виправдовування перед чиновництвом -- усе це наповнювало днi й супроводилось втратою доброго iмени. Хвиля життя на мить пiдносила його до сонця, а потiм iзнов надовго кидала на саме дно вiдчаю.

Понурий, замкнутий, непривiтний i самотнiй, вiн виношував у душi образ навiженого лицаря, покликаного у свiтi наруги, невдач i поразок пронести iдеал справедливости й свободи.  Сутiнки i самота рiзьбили б його душi єрандiознi видива, i серце билось у його грудях у тривожних передчуттях. Але характерно, що з усiх злигоднiв i страждань, обманутих надiй, принижень i розпачу цей мужнiй християнин виходив зi скрушним серцем i доброю душею. Вiн бачив людей у час рiзних життєвих випробувань, на гребенi надiї i на днi пекла. Вiн спостерiгав людську натуру i мiряв вартiсть людських чеснот залежно вiд принципiв людей i їхньої вiри, удаваної чи справжньої. "Все одно лицедiр, що прикидається доброчесним, творить менше зла, нiж одвертий грiшник". Отже вiра й мораль все таки культивують ниву життя i людську природу, хоча зачiпають її на рiзнiй глибинi.

З простосердости й доброти письменника народився лицар Смутної Подоби Альонсо Добрий. Доброта -- то найвища мудрiсть, вистраждана в злигоднях життя. Вiн увiбрав у свою душу вiковiчну душу всього народу, наснажився її стiйкiстю i добротою.
Здавалося, джерело пробилось й вийшло на волю. Усе, що вiн бачив i чув за тридцять рокiв блукань, тепер почуло свою годину.
Але ця година вдарила в найчорнiшу пору його життя. Сервантес знову потрапляє до тюрми, i тут уже його с супроводжує i постає як живий на паперi його двiйник Дон Кiхот.
Коли в 1605 роцi з'являється перша частина роману "Хитромудрий гiдальєаль Дон Кiхот з Ляманчi" -- це був спалах великої зорi на небi Сервантеса й на небi всiєї свiтової лiтератури.
Популярнiсть була така велика, що якийсь зухвалець пера прилаштувався й видав свою  книжку -- продовження пригод Дон Кiхота. Це обурило автора, але це й спонукало його взятися за написання другої частини роману. Вона з'явиться друком аж за десять рокiв. Сервантесовi залишиться жити ще один рiк. Роман "Дон Кiхот" пiде по свiту i вже не зупиниться.

Кожне поколiння шукатиме в ньому розгадки притчi про життя -- й наповнюватиме своїм змiстом пiдтекст твору, шукатиме в ньому алегорiй, метафор.
У країнi iмперської ночi, в Росiї, де про життя вiками можна було лише мрiяти, Дон Кiхот сприймався не таким смiшним героєм, як у країнах рацiоналiстичного Заходу.
Зрештою, це тема окремої книжки: коли, де i як читався роман "Дон Кiхот".
У добу цiлковитої безпросвiтности й задушення особи за комунiстичного режиму, Дон Кiхот стає символом позитивного героя, який виборює право на життя. От тiльки небагато хто озважувався його наслiдувати... Українська iнтелiєенцiя 60-х рокiв зустрiлася з Дон Кiхотом по-своєму. То тут, то там з'являвся гурт людей, узброєних уявленнями й чеснотами з добрих старих книг та лицарською одвагою. Симптоми донкiхотства фiксувалися в КГБ як спроби повстання проти режиму.

На цю небезпечну недугу хворiли студенти й письменники, вчителi й журналiсти. Зрiдка навiть офiцери, генерали й академiки. Вiрнi невiльники режиму такими людьми заповнювали психiятричнi лiкарнi, тюрми, концтабори.
Декого з тих зухвальцiв стягував Санчо Панса з висот обов'язку на доли здорового тверезого банального глузду. Тодi вони, махнувши рукою на журавля в небi, опускалися до згоди з владою, писали покаяннi заяви, i то вже був кiнець їхнього донкiхотства. Розпрощавшись зi священними поривами i мрiями, люди блякли й опускались, i жили так, що набридали самi собi.

З тими, хто махнув рукою на розважливi докази Санчо Панси та обережних друзiв, влада не церемонилась. Їм судилась дорога терниста, казеннi доми й безкiнечнi етапи в заєратованих вагонах -- аж до повного "видужання".

Може найодчайдушнiший лицар,  що обрав дорогу шлехтної боротьби зi злими силами комунiзму, загинув у тюрмах у 1985 роцi. Це був поет Василь Стус. Ще ранiше, у 1984 роцi на цiй дорозi полiг журналiст Валерiй Марченко. Трохи пiзнiше -- Анатолiй Марченко. Не всi Дон Кiхоти гинули. Наприклад, генерал Григоренко, мужньо витерпiвши систему переслiдувань i принижень, був позбавлений громадянства. Але то цiла iсторiя, яка дала певну начку. Дон Кiхоти визбулися страху. Хто злякався чи засумнiвався, той уже починав утрачати цю священну хворобу.
На честь Василя Стуса закiнчу цю статтю своїм  поетичним образом, народженим також у тюрмi, може, у найбезпросвiтнiшi днi -- це було в тому вiдомому таборi Кучино 389/36 в лютому 1974 року.

Кажу, на честь Василя Стуса, бо вiн, стримавши в листi цей твiр пiд час свого маґаданського заслання, прийняв його якось особливо iнтимно, майже як власний. Зберiгся, мiж iншим, автограф рукою Стуса, написаний ним  з пам'ятi.

Сервантес

Скiльки дорiг i мук!
Стишивсь. Зiбравсь. Застиг.
Може, пройшов тюрму,
Щоб тут себе знайти?

Ночi, як гурт нетяг.
Днi без надiй i втiх.
Може, своє життя.
Виставити на смiх.

Лицарський вiк минув.
Лицарство -- вiк оман.
Може пародiю втну
На лицарський роман?
Знову подвiйний стиль.
Чорнi в очах хрести --
Тiнi вiд ґрат в хрестах.

Що це -- потрет душi?
Схожийґ Як я мiж вас.
В камерi цiй душнiй
Сотнi моїх Санчо Панс...

Зболений кожен нерв.
Рубаний кожен жест.
Власне, нема мене --
Дублений палiмпсест.

Все ж проступа на нiм
Лицарський перший текст;
Вiчна суворiсть борнi,
Вiрнiсть, воля i честь.

Вбогий дивак -- i єранд,
Серце i склад думок,
Навiть отой Росiнант --
Єотика духу й кiсток.

Скiльки ламало життя,
Скiльки брало на глум --
Чистим лишився стяг,
Вiчним -- шляхетний сум.

Смiх мiй терпний не вдавсь,
Смiх -- мiй останнiй шанс --
Чимсь до душi припав
Сотням отих Санчо Панс.

Цей одержимий дух,
Цей профетичний тон,
Цей круглощокий друг...
Що це було -- мiй сон?

Може, в життi, як в снi,
Дiйснiсть -- зовсiм пусте?
Справжнє єдине в нiм
Те, що в душi святеґ

Панно з Тобосу, лиш Ти,
Може, почуєш псалом
I прочитаєш листи,
Писанi синiм крилом.

...

Колом пройдуть вiки
У летаргiйнiм снi.
Хто все ж вiн був такий --
Знав, що творить, чи нi?

Творчий звiльнив порив...
Видав розваг юрбi...
I мимохiть створив
Пам'ятник Вiри -- собi!

Ти, що прийшов, спинись!
Змовкнiть, раби:
в бронi
Лицар, високий, як спис,
На сухоробрiм конi.