Вiн був найбiльшим в українськiй лiтературi спiвцем Мадонни.  Вiн любив її високою любов'ю, i вона була вiд юности його єдиним коханням.

Стою, молюсь, так тихо-тихо скрiзь,
Як перед образом Мадонни.

Як важко, як фатально вiн прощався з Мадонною -- наче зi своєю душею! Але вiк новий владно наступав на людину, на душу, на народ i його святинi:

Замiсть лiлеї рожу
Цiлують уста.
А все ж, як Петро вiд Христа,
Вiдректися вiд тебе не можу.
I в ким тепер, в яку годину
Молодий вiдмолодюсь?

Цей вибiр постав i перед великим поетом нацiонального вiдродження Павлом Тичиною, i перед Україною.  Iндивiдуалiстична з натури, iндивiдуалiстично-християнська в традицiї, українська психологiя не була готова до прийняття бездухового матерiялiзму, господарського колективiзму й культурного самовiзму. Треба було переступити через себе, щоб увiйти в цю добу нову. Поетовi цей переступ, цей перехiд з голубого храму соняшних клярнетiв до залiзного плуга та до зеленої веґетацiї в опустiлому свiтi був чужою пiснею, в якiй вiн у компанiї бадьоро пiдтягував не своїм голосом:

З пiснями, з поцiлунками
стрiнуть нас Мадонни.
Пiзнiй... залiзний...
Над персами сон.

I було це вже в 1920 роцi...
Новi владнi iмперативи часу звучали як потреба життя: треба було орати закривавлену, забур'янену ниву, i до цього закликали державнi гасла. Вiяв утилiтарний вiтер часу...  Уявити треба iнтелiєентного поета, ще заслуханого в золотий гомiн, але вже оглушеного "новим псалмом залiзу" та доступно-сучасною метаморфозою краси:
Жона вiдважна, дiва грiховна,
Гряде на нас,
Нагая -- без одежi, без прикрас --
Чарує, мов та рожа повна.

Звичайно ж, ця "рожа повна" двоїться в його очах, як гранчак спирту! Але йому вже довелось випити повну гiрку чашу цикути пройти через море крови й слiз, щоб стати перед байдуже примруженим оком чавунного ренесансу. За Павлом Тичиною вже стояв великий, прожитий за три лiта громадянської вiйни в Українi, пекельний свiт. У тому свiтi вiн став поетом Радости й Надiї, Горя i Розпуки, спiвцем Скорбної Матерi i Невинної офiри.
Одчиняйте дверi -- наречена йде!
...Одчинились дверi -- всi шляхи в кровi.

Оторопiло вiн пройшов кривавими житами України в супроводi Скорбної Матерi. Про цi три лiта Тичини писалось багато, але ця велика тема знайде дослiдника щойно тепер, коли iсторичне тло вже не потрiбно маскувати пiд iдеологiю.
Невеличкими книжками "СОНЯШНI КЛЯРНЕТИ", "ЗАМIСТЬ СОНЕТIВ I ОКТАВ", "ПЛУГ", "ВIТЕР З УКРАЇНИ"Тичина створив епоху в українськiй поезiї,. i якби наш вплив естетичний на культурний свiт Заходу дорiвнював впливовi полiтичному, то Тичина був би першою постаттю в поезiї, i його iм'я було б вiдоме, як iмена художникiв Кандiнського i Малевича. Але тоталiтарна полiтика, зневажливо переступивши через усiх генiїв, виставила для свiту єдиний символ революцiйного оновлення -- Ленiна i Сталiна.
Непотрiбного для мiжнародньої полiтики партiї українського поета вiдсунено на те мiсце, яке займав його народ у системi iмперських цiнностей. На нього влада звернула особливу увагу вже пiсля публiкацiї в 1926 роцi твору "Чистила мати картоплю" -- там голодна мати картає сина-комунiста:

Ленiн -- антихрист явився, мiй сину,
а ти проти мене.

Довго i важко виношувався i народжувався цей твiр на декiлька сторiнок -- i не мiг народитись! Так i зостався -- "уривок з поеми"...
Довго i трудно, цiлих сiм рокiв, iшов поет до прийняття революцiї, але "контрреволюцiя форми" глушила декляроване ним прийняття. Глухою i вiдчуженою була його "творча павза" аж до кiнця 20-х рокiв...
У статтi "Вiтер з України" Микола Зеров з глибоким розумiння простежив еволюцiю Тичина та "досить численних кадрiв" української iнтелiґенцiї, "я к а  л и ш  п о в о л i  м и р и л а с я  з  "л о г i к о ю  п о д i й". На захист Тичини (та й на свiй захист) М.Зеров вдається до Турєєнєвського образу: "...дуб -- шляхетне дерево, воно тiльки тодi розлучається зi старим, пожовклим листям, коли буйною шевелюрою поросте по нiм молоде, зелене". Згадується М.Зерову й стережлива Свiфтова "Казка про бочку", де нерозумний син у прагненнi опрощення "волiв, випорюючи золоте гаптування, на шматки подерти батькiв жупан, анiж лишити на нiм одну золоту нитку".
Який страшний образ: адже на очах i Тичини, i Зерова легкодухi пролеткультiвцi шматували батькiв жупан i навiть стежили, хто утримується...
Нова груба свита ткалась з рудого лакейського прядива...  М.Зеров необачно рятував Тичину: "Не вимагаймо вiд Тичини формулювання, пiдвищеного тону. Утримуймо його вiд сентенцiй!"

Тим часом жорстока полiтика партiї вимагала саме спiвучасти поета з добрим iменем -- вимагала заяв i сентенцiй! Вимагала нової зрозумiлої мови в унiсон партiйним гаслам. Тут ми не повиннi забувати, що iншої мови тодi просто не було. Навiть iноземцi за декiлька днiв засвоювали ту мову, якщо хотiли бути прийнятими. "Проєресивний" Захiд наслiдував цю мову, а на лавi пiдсудних приреченi жертви державного терору теж потрапляли в тон... Дух часу вiяв в одному напрямi -- безборонно. Тiльки "за"!
Зусилля Тичини приєднатись до мас i прийняти день новий були щирими i надривними -- попри всю любов до Сковороди i попри настрої, що пронизують поему "Прометей", спiвзвучну зам'ятiнському "Мы". Суперечностi виснажували сили i стихали, як бiль.
Влада мала опiр разом з кiстками. Люди рятували своє життя в лютий час, коли розпочався тотальний наступ на життя.
Стався замах на Тичину як поета в жахливому 1933 роцi, коли смерть з косою стала червоним диктатором України. Смертельно стероризований поет у коньюнктурному дитячому вiршику про партiю затримував усi пропаєандистськi стереотипи -- i це було передруковано в газетi "Правда". Вiдтодi з Тичини зроблено спiвця партiї. Гiпноза терору була така всесильна, що поет, не роздягаючись ночами в чеканнi арешту, i думати не посмiв про змiну цього накинутого йому амплюа. Навпаки, вiн став потрафляти в пропаєандистський тон, i подальшi його вiршi "ЧУТТЯ ЄДИНОЇ РОДИНИ", "ПЕРЕМАГАТЬ I ЖИТЬ", "МИ -- СВIДОМIСТЬ ЛЮДСТВА" -- виглядали нiби гасла п'ятирiчок.

Зрештою, ми не можемо бути певнi, що тут належить самому Тичинi, а що дорадникам, якi знали його делiкатнiсть i в ноздрьовський спосiб тиснули на нього або дописували за нього, а потiм ставили перед фактом. Скажiмо, в рукописi перша строфа вiрша "Партiя веде" звучить зовсiм по-тичинiвському:

Та нехай собi як хочуть
Викривляються, хихочуть,
Нам своє робить.

У виправленому варiянтi --

Та нехай собi як знають
Божеволiють, конають,--
Нам своє робить.

Тут уже тон енкаведистський. I не тiльки тон: змiнено акценти, адресу вiрша: тепер вiн спрямований проти "ворогiв народу", а не проти "зовнiшнiх ворогiв".
Протестувати, вiдмовлятись -- це привiлей вiльних!
Це особлива тема для патопсихолога, для соцiяльного психолога.  Перед ним ляже десяток томiв Тичини i тисяча томiв не-Тичини -- як недорiкувати свiдки льояльности перед лицем жорстокого часу.

Але при цьому слiд зауважити, що багато тичининських прикмет вiд ясного оптимiстичного тону до ориєiнальних стильових форм -- збереглось як рiчище, як надiя на воскресiння смертельно зачаклованого i полоненого поета, що в силу свого органiчного таланту й натури не мiг рятуватись подвiйнiстю.
I в цьому рiчищi були справдi моменти пробудження. Зразком такого можуть бути деякi поезiї часу вiйни, зокрема, "Похорон друга" i могутнє нацiональне кредо: "Я єсть народ, якого правди сила нiким звойована ще не була".

Потрiбне також уважне нове прочитання i пропаєандистських творiв Тичини, i то з двох причини. Перша -- зовнiшнiй збiг їхнього звучання з газетними гаслами геть профанує той живий змiст, що закладений автором. Наприклад, якщо "Чуття єдиної родини" в стратегiї партiї означало тотальну унiфiкацiю i нацiональний нiгiлiзм, то в Тичини, доброго знавця багатьох мов i культур схiднiх народiв, це був гiмн культурнiй єдностi народiв, бо потяг до такої єдности справдi в нього могутнiй i на багатьох стоїть пiдпорах.
Поет був людиною великої природженої культури, а безлiч оповiдань i анекдот про його неадекватну поведiнку свiдчить про те, яким вiн був самотнiм i незрозумiлим у свiтi вульєарного холуйства, задекорованого iдейнiстю. Як у своїй юнацькiй вiзiї:

Буду вiчно сам я, в чорному акордi.
Променi, як вiї, соняшних очей.

Друга причина, чому треба нинi вiд початку перечитувати збiрки Тичини, здавалося б, безнадiйно запрограмованi, пов'язана з iронiчним характером його натури, далеко не такої слабкої, як це виглядало збоку, де грубiсть беруть за силу.
1930 рiк ознаменувався злочинним судилищем над українською iнтелiєенцiєю -- СВУ за сценарiєм ЄПУ. Суджено й євалтовано демократичну iнтелiєенцiю демонстративно -- 9 березня в примiщеннi оперного театру -- i то просто за належнiсть до української культури та за дiяльнiсть на нивi нацiональної культури. Оббрiхували i змушували до самообрiхування таких людей, як академiк Сергiй Єфремов -- "совiсть української землi", як його називав там таки на процесi пiдсудний Нiковський, людина близька до Тичини. Розумiється, Павло Тичина морально мусiв почувати себе разом iз ним на лавi пiдсудних.

А тим часом у цьому з 30-му роцi вiн пише:

Ленiн! Одне тiльки слово,
а ми вже як буря: готово!

Напружим в один бiк, направим в другий -- i крешем, i кришим, i крушим як стiй.
Ну чому б це не почитати як образ загiпнотизованої пропаєандою юрби, яка слiпо й руїнно реаєує на гасла й сиєнали? Але ця слiпа юрба i захватом сприймала свiй образ у свiчадi. Тому епоха цiлком позитивно сприйняла цей сумнiвний дитирамб:

Не батькова, нi ненiна
дочка i мас i Ленiна.

Ця вiдчужена дочка готова брати за чисту монету все "пропечатане в газетi". Гола правда, що висить у повiтрi, i є в словах:

У всi слова узуємось
врiзаємось шлюзуємось полiтехнiзуємось.

Аж важко уявити, щоб сам Тичина з його наскрiзним поетичним поглядом та органiчною традицiєю, не знав, що пише в дальших рядках:

Нехай Европа кумкає
у нас одна лиш думка є
одним одна турбацiя
традицiй пiдрiзацiя
колективiзацiя.

Вчувається в цьому якесь уперте юродство iронiчної натури, змушеної насильно приймати рацiон пропаєандистських трюкiв.  Юродство в часи деспотизму залишається єдиною формою опору, єдино можливим способом сказати правду. А незвична форма поезiї Тичини iдейним напiвосвiченим читачем сприймалась звичайно як рiзновид юродства.
Не випадкова й форма самовихваляння у вiршi "Партiя веде", якого заведено вважати зразком оспiвування партiї. Адже до цього вiрша теж можна пiдiйти збоку й здивовано вигукнути:

"Ви тiльки послухайте, що вони самi про себе говорять!"

Але не будемо заходити надто далеко в шуканнi свiдомого пiдтексту в поета, який iз жаху втратив лице. Радше це пiдсвiдомi багатозначностi, характернi для великого таланту.  Далi Тичина буде боротися з такими багатозначностями й досягне на цьому шляху тривiяльної ясности: "I вiльне слово пiд опiку взяв царизм проклятий" -- писав вiн у вiршi Максимовi Рильському в 1940-му, але щоб не було рiзночитань, на яких спецiялiзувалися критики-доносителi, пояснив:

У щасливий час ми живемо. Бо слово
у нас -- в повазi i любовi.

Закiнчується вiрш цiлковито круглою крапкою над "i":
Нехай народ увесь пiсень спiває
про партiю.

Тут уже кругова оборона на 360 градусiв -- i комар носа не пiдточить! Але тут i образ зацькованого iнтелiґента в замкненому колi.
Хто може судити його за полон, як судили бiльшовики за те, що не покiнчив з собою? Вiн був приречений мiж вовками жити -- по-вовчому вити.

Прокладаємо рiжем ламаєм
нi жалю анi жалощiв нема
бо це ж сплянованiсть сама.

Вiн iшов наче зачаклований, як зламаний табiрний в'язень iде на допомогу конвоєвi. Найвищим доказом вiдданости партiї були прояви готовости бити своїх:

Нехай же знають "патрiоти",
нехай повiдомлять "мiщан",
не заспокоїмось ми доти,
аж поки з поля весь бур'ян
не вирвемо. А вирвем грiзно
багнетом, критики мечем.
Клянемось клятвою залiзно,
що ворог жаден не втече.

Нинi ми не можемо обминути цi рядки, деклярацiю однодумности зайця з вовками, бо ми на них виховувались, i вони в нас сидять як леєалiзацiя переступу. Ми також пам'ятаємо, як в iмперських маштабах частина гнаних переходила на бiк гонителiв i їх охоче приймали i як поповнення, i як арєумент леєалiзацiї насильства.

Але Тичина -- не пересiчна постать пристосуванця. Це орган, який вiбрував на подиху часу. Оскiльки вiн не був розчавлений колесом, то вiн передавав скажений свiст i оглушливий гуркiт цього колеса. Вiн волав не своїм голосом, i, може, часом сам дивувався, що дадає до цього свiй голос. I, може, у потаємних зiм'ятих снах йому ночами снились бездоннi очi Мадонни, i вiн тихо ридав.

У своїй парцi кiнця 60-х рокiв "Феномен доби" Василь Стус писав: "Як би там не було, Тичина -- така ж жертва сталiнiзацiї нашого суспiльства, Як Косинка, Кулiш, Хвильовий, Зеров i Курбас. З однiєю рiзницею -- їхня фiзична смерть не означала смерти духової -- Тичина фiзично живий, помер духово, але був приневолений до iснування... по той бiк самого себе. Тичина пiддався розтлiнню, завдавши цим такої шкоди своєму талантовi, якої йому не могла завдати жадна в свiтi сила. Починалася смуга подальшої деєрадацiї поета, при чому деєрадував покiйний поет так само генiяльно, як колись писав вiршi".
Василь Стус мав хист говорити чiтко i ставити всi крапки над "i". В дусi 60-х рокiв мова його була нещадно рiзкою. Але треба сказати: в тi роки було дуже небагато людей, здатних вiдчути генiяльнiсть Тичини. "На руїнах померлого генiя народився пiгмей, поет на блазенську ролю -- єдину ролю, яка була для Тичини дозволена".

Ми знов i знов будемо повертатись до його драми, особливо до соняшного прологу. Павло Тичина зазнав впливу великого чернiгiвського сонцепоклонника, гуманiста Михайла Коцюбинського. Можливо, там народжувались звуки соняшних клярнетiв. Але попри учителя вiн змалку жив давньою українською церковно-хоровою традицiєю, яка на Чернiгiвщинi широким морем захопила й такi постатi, як композитор Iгор Стравiнський, i такi, як революцiонер Микола Подвойський. Для молодого Тичини, спiвака, концертмайстра, учасника хорової капелi Кирила Стеценка, що їздила по Українi з пропаєандою за українську автокефальну православну церкву, для ентузiяста церковного спiву цей хор був своєю стихiєю -- не менше, нiж "хор лiсових дзвiночкiв". У ньому поєдналось мистецтво слова з мистецтвом спiву та з мистецтвом пензля -- i в цьому була олiмпiйська особливiсть його хисту. Апостолом Тичини все ж таки був Григорiй Сковорода, релiгiйний мислитель, автор "Саду божественних пiсень", теж великий спiвак, якому приписують навiть генiяльну мелодiю "Христос воскресе iз мертвих" (чи ж випадково автор збiрки "Замiсть сонетiв i октав" кидає виклик аєiтковiй культурi: "Без конкурсiв, без нагород напишiть ви сучасне "Христос воскрес"").

У свiтлi цих фактiв глибше прояснюється дух поетики Павла Тичини -- наскрiзь духової. Мати Пречиста, Скорбна Мати, Храм душi, Мойсей, Месiя, Учнi Сина, Тiнь Його розп'ята, Ленiн-антихрист явився -- це не якась зовнiшня символiка часу, а це структурнi форми поетики, i за ними стоїть суть. З цими традицiйними образами не мiг розминутись поет українського нацiонального вiдродження. Зрештою, вiн створив вiдродженню, воскресiнню України свiй гiмн -- "Золотий гомiн". Гiмн Київу, Андрiєвi Первозванному на київських горах, гiмн Днiпру, i над усе -- Боговi:

Над сивоусими небесними ланами Бог проходить, Бог засiває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин вiчности падають зерна
В душу.
I там, у храмi душi,
Над яким у недосяжнiй високостi в'ються
голуби-молитви,
Там,

У повнозвучнiм храмi акордами розцвiтають, Надхненними, як очi предкiв!
Вiн був мов жрець, сп'янiлий вiд молитви,-- Наш Київ,-- Який моливсь за всю Вкраїну...
До кiнця життя поет любив цей твiр i всiляко пробував його "рятувати", замiнюючи "елементи лексики". Але там не можна було замiнити жадного слова, бо то спосiб свiтобачення, маєiстралi радiсно-тривожної душi. Зримо реальний тут i наш, i протилежний -- апокалiптичний свiт, свiт чужий, ворожий -- чорний ворон, котрий "розп'яття душi людської столiття довбав", тут i калiки (завтра вони ще вiзьмуть слово!) --

Повзають, угнявлять, сонце проклинають,
Сонце i Христа!

Коли затихнуть кулемети, встановиться "соцiялiзм без музики", i сонце буде зовсiм вiддалене вiд Христа i зараховане до комунiстичного активу десь на другому мiсцi пiсля "Генiяльного вождя"...

Але що станеться з Тичиною? "А все ж... вiдректися вiд тебе не можу",-- благально простягне вiн руки до своєї Мадонни -- "мiй Цвiте Голубий!"
Над цiєю великою драмою задумувались i будуть задумуватись дослiдники, згадуючи Достоєвського: "Не можу знести того, що навiть вищий серцем чоловiк, i високого розуму починає з iдеалу Мадонни, а закiнчує iдеалом содомським. Ще страшнiше, хто вже з iдеалом содомським у душi не заперечує Мадонни".

Звичайно, Тичину, всупереч Карамазову, затягувала не безодня пристрастей: його затягував вир розхитаного революцiєю життя -- диктат терору, безодня вседозволености й безоглядности.

Нiколи так душа ще не мужала!
Нiколи так ще дух не безумiв!

У цiй захмелiлiй сповiдi з модною хвалькуватою назвою "За
всiх скажу", може, головне визнання --
iронiя i гордiсть на лицi
iронiя...

I, може, головна обмовка -- про безум духу...
Датується вiрш 1922 роком, але коли не рахувати цiльної в християнсько-гуманiстичнiй ясностi збiрки "Замiсть сонетiв i октав", то суперечливi мотиви в Тичини звучали й ранiше: "Я знаю: вас не раз ще прокленуть" (1919).
Глибоко затаєний Тичиною факт його арешту й визволення з пазурiв ЧК Блакитним ще не все пояснює в наростаннi нових мотивiв. Якийсь душевний надлам чується вже ранiше,-- скажiмо, у наличеннi червоного Месiї:

Хтось кине слово п'яне:
В розстрiл! на тротуар!

"Двiстiрозiп'ятий" поет зазирає в душу своєму народовi:

Чорнозем пiдвiвся i дивиться в вiчi,
i кривить обличчя в кривавий свiй смiх.
Поете, любити свiй край не є злочин,
коли це для всiх!

За цим неперевершеним образом обманутого й зєвалтованого українського села затаїлась непевнiсть у вiчному абсолютному правi -- "Л Ю Б И Т И  С В I Й  К Р А Й". I потреба виправдовувати любов арєументом: коли це для всiх... I окличний знак раптом м'якне...
"В космiчному оркестрi" (1921) той бiль наче видуло холодними вiтрами. Вже не чується нi звукiв арфи, нi соняшних клярнетiв -- тут "ходить сонце в шлеях", а унiверсальний принцип -- "пiдвладно все однiй руцi" -- заспокоює всiх:

Не плачте од дрiбних образ!
Людина зникла -- зникли її проблеми, i зник бiль... Зате
Народи йдуть, червоно мають:
Свободi путь! Свободi путь!..
Звичайно, поет був фатально залучений, разом з народами, до
цiєї оркестри, але йому ще вчувався
Червоний крик, кривавий крик,
Червоних сонць протуберанцi!

Чи не найбiльш заспокiйливим тут було мати таких союзникiв, як Шевченко, Вiтмен, Вергарн, якi нiбито "революцiї диктують на землi"... А все ж таки свiдомiсть жорстоко розкривала очi, називала речi своїми iменами i фiксувала непоправне:

Наш страшний суд прийшов.
Це ж вiн укинув борозну, яку ввiк не переореш.
Це ж вiн ступив нам у Днiпро
i роздiлив надвоє.
(То не тiнь херувима --
аеропляна путь! --
Яка музика невловима! --
Пропелери гудуть...)

I попри це все поет змушує себе прийняти нову музику часу, як неминучiсть, як нову мову, i як "голод -- революцiї язик".
Змушує, бо, мовляв, потерпiлi всi, винних нема:
Хiба не в усiх розстрiлянi серця?
Власне, це єдиний мотив, що висне в повiтрi й дзвенить над сум'яттям "космiчного оркестру",в  якому зник голос особи, розчавленої колесом iсторiї. Бо пропала сковородинська єднiсть трьох свiтiв -- макрокосмосу, мiкрокосмосу i Бiблiї (свiту слiв-символiв), що єднає людину з космосом i надає сенсу всьому. Залишився -- макрокосмос... А за ним стояло море загальних слiв...
Страшний суд пройшов через розстрiлянi серця всiх сучасникiв кривавої доби, i проблема вибору була наперед вирiшена: живий живе гадає, а вiчна туга до самореалiзацiї приводить людину на вiдкритi дороги...

Але доводиться повернутись до содомського iдеалу у зв'язку з такими мотивами любови:

Нiкого так я не люблю,
Як вiтра вiтровiння.
Чортiв вiтер! Проклятий вiтер!

Це вже було остаточне прощання з Мадонною -- ще освiдчення "чортовому вiтровi", що дме проти Христа, i проти Рабiндраната, i проти погляду Заходу на "похiд звiра"...
"Регоче вiтер з України" -- це регоче iдеал содомський, а з ним в унiсон поет. Регоче не як шевченкiвська вiдьма,а  як "нова краса -- голота", якiй тратити нiчого... У морi втрат -- утрати не помiчаєш.
Але в поета було iм'я, а з ним -- великi iмена й великi заповiти. I давня, як свiт, казка:

Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi.

I ще страшнiше:
Бо лихую тiльки славу
Тiї руки можуть дати.

Багатьом тим, що приймали "красу нового дня", здавалось, що вони йдуть у ногу з часом. Якi вже там золотi сiтi -- тут джунєлi сiрої павутини, вiд якої "нiде не дiнешся"!
Але старi вiчнi формули з того берега нагадували Маланюки, i це нагадування мусiло ходити за поетом, як шепiт:

Не спiвай -- спiвай, поете,
Бо ти вже продався.

Крута течiя часу вiдносила вiд давнiх святинь, вiд свого, рiдного, як поет обережно бере в лапки. Вчорашнi цiнностi зблякли, i засвистана буйним комсомольським свистом Мадонна втратила авреолю в очах юрби. Поколiння вiдходило вiд Бога своїх батькiв, вiднесене течiєю, i не розумiло, що стає поколiнням блудних синiв, а отже, приймає долю свинопасiв.
Здається, найрiзкiший бiль утрати Павло Тичина мусiв вiдчути саме в зрадi iдеалу.

Людинi гiмн,
Людинi, а не богу.

Це було прийняття самообману -- нiбито звеличення людини...  Але Тичина ж розумiв, що мiрою людини є її Бог. Розумiв i одчайдушно хапався за тiнь Сковороди.
Людина високого дару й великих творчих сил, Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. У ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла -- пiсля Шевченка. У ньому вона i перегорiла...
Якщо говорити про зраду поетом себе, то вона проходила на полi Духу, що малiв i танув на печальних мiлинах матерiялiзму.  Голоснi декляративнi вiршi його читаються як спроба перекричати голос душi. Те, що легко проходить у пересiчної людини, закрученої в суєтi днiв, те приходить, як Страшний суд, у душу великого поета, котрий живе духовими проблемами передусiм.

Для Тичини Дiм Отця був духовою батькiвщиною, яка породила його i його поезiю. На вiдмiну вiд тих синiв священикiв, що йшли в нiгiлiсти, син дяка Григорiя пiдхопив батькiвське слово, як спiв  О С А Н Н А. Цю закорiнену традицiю "у нас не так легко розчистити" (М.Зеров). "З iдеалом содомським у душi" вiн не поєднував Мадонни: вона вiдходила з душi -- i душа згасала. I можливо, блiдими вустами вiн шепотiв кожен раз свiй вiрш, як причинний:

Схились, Мадонно, на причiлок
Останньої хати в селi.
Усмiхнись -- i пiди собi геть по рiллi,
Одганяючись од куль, як од пчiлок...

* * *

Нам не розминутися з тим образом Тичини, який закарбувався у свiдомостi кiлькох поколiнь. З нього в'їдливо кпили школярi.  На нього лукаво показували нездари й посмiхались темнi чиновники. тичини не любили: Тичини не знали... I нiхто не смiв пояснити, ким був в українськiй поезiї Павло Тичина, бо для такого пояснення потрiбнi були публiкацiї i факти, що лежали пiд забороною. Навiть у хрестоматiйному вiршi "Як упав же вiн з коня" не було ясно, що поет оспiвує своїх:

Слава! Слава! -- прокотилось
I лягло до нiг.

Хоча всi наче знали, що червонi вiйська були росiйськомовними й кричали не "слава", а "ура"...

Навiть чарiвний вiрш "О панно Iнно, панно Iнно" служив проти Тичини, бо коли вiн був перероблений на "нiжна Iнно, люба Iнно", то панна Iнна була розвiнчана до пересiчної "дiви грiховної" -- i в цьому вже вчувалося блатне дихання доби...
"А Тичина пише вiршi, та все гiршi, та все гiршi" -- цей жарт знали всi, i вiн використовувався проти української лiтератури...

Пропаґандистський ефект зневаження поета забезпечувався двома чинниками.
Перший -- творами, якi потрафляли в смiшну коньюнктуру ("хай живе Радянська влада -- от!" або: "ударником станеш -- полюблю iзнов"). Здавалося, вiн писав для партiї i зовсiм не мав на увазi читача. Вiршi друкувалися у всiх газетах, i настирливе повторення iмени автора нещасних вiршiв робило це iм'я одiозним. А коли вiн ще ставав на мозолi, нагадуючи:
"пiд проводом партiї всi євинти заєвинчують", тодi давав право на ненависть.

Другий чинник, що працював проти Тичини,-- це запрограмована естетична бiднiсть читача, звичного в лiтературi до римованої полiтичної риторики, зрозумiлої без зусиль. Потрiбна певна естетична школа, виробленi навички сприймання поезiї, щоб вiдчути тонкий, нечуваної музикальности вiрш, ритми, що впливають музичними ефектами, iмпресiонiстичнi навiювання.  Навiть "шкiльний" вiрш "На майданi коло церкви" весь у музично-зоровому пiдтекстi. Без виробленого естетичного чуття поверхова думка ковзає в найпримiтивнiший спосiб i зачiпається лише за соцiяльну iнформацiю. А тим часом символiка й метафоричнiсть поезiї вiдкривається в контекстi всiєї лiтератури часу, i в контекстi всiєї творчости.

Але в цьому полягала єльобальна режисура розстрiляного вiдродження, щоб знищити фiзично бiльшiсть поетiв, викреслити їхнi iмена, книжки. А тих, котрi залишаються живими, зробити смiшними й жалюгiдними в очах поколiння, що не знає, якою була українська поезiя i що значило в нiй iм'я великого поета Тичини в культурному свiтi 20-х рокiв. Навiть в iнформованому лiтературном уколi шiстдесятникiв своєрiдним вiдкриттям великого поета Тичини, а з другого боку -- i великого графомана -- драматурга Корнiйчука послужила книжка Iвана Кошелiвця "Сучасна лiтература в УРСР". Книжка була видана в Мюнхенi, i за неї давали кримiнальний термiн, як за розголошення державної таємницi.
Правдоподiбно, молодий Тичина сам прочував свою страшну долю ще в трьох "Листах до поета" в 1920 роцi.
Першою запрошувала Тичину естетка:

Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерцi лебiдь:
оце i вся моя кiмната,--
Заходьте колинебудь.

Вона "над книжкою поезiї смiялася-ридала": поет-символiст був наче її давнiм другом -- її поетом...

Другого листа написала сiльська дiвчина, яка вичитала: "про вас недавно хтось писав: поезiї окраса". Але сама вона надто проста i волiє читати старих поетiв:

Про все у вас єсть: i за народ,
i за недолю краю,
А як до серця те узять,--
даруйте, я не знаю.

З третiм листом стоїть рiшуча й самовпевнена аґiтаторка, яка до серця нiчого не бере, але знає все за всiх:

Я комунiстка, ходжу в "чужому",
обрiзала косу,--
I Вам не соромно спiвати
в цей час про сонце, про красу?

Саме вона, власне i не читачка, диктує поетовi перебудову.
Саме вона накаркала поетовi долю:
...Ви -- сила,
I з вас ще буде комунiст.

I поет, одхилившись од свого справжнього читача, пiшов за владним голосом дiви грiховної. Але так i не знайшов iз нею спiльної мови. Вiн пристосувався до неї, потрафляв у тон, повторював її гасла й грубувато засвоював стиль клясової боротьби: "О будьте проклятi..." Здається, спiваючи вiн не чув свого голосу, i абсолютний слух разом з витонченим чуттям форми i мiри десь лежав без ужитку разом з пiдрiзаними традицiями та сковородинськими iдеалами -- у реквiзитi "пережиткiв минулого".

Тичина вростав в епоху недобачення, недочування, недорозумного вислухання i панiчної готовости схвалення. Там нiхто нiкого не цiнував i не любив, але зате всi всiх перевiряли...
В епоху без поезiї i без Мадонни, котра вiчно живила й живитиме поезiю божественним свiтлом.