Розкіш життя світиться в утворенні тієї верхньої верстви, яка, всупереч людським чварам і диким інстинктам, береже в собі голос вічности -- мудрість традиції, гідність і незалежність думки.

Плебейська епоха клясової боротьби і "прискореного проґресу" розорала ту ниву, шо її культивувала дворянська й різночинна інтліґенція. Традиція, гідність, незалежна думка стояли впоперек дороги, торованої "диктатурою пролетаріяту".  "Интеллигенции покедова не трогать", -- розпорядились більшовики і стали сортувати її та формувати в загони. Для початку вони їй перекрили кисень.
Одна частина була забракована відразу -- це "безнадійна" інтеліґенція, визнана непотрібною або шкідливою. Решта складала іспит, де треба було довести свою готовість служити партії, і потроху опускалась.

Мені ще пощастило зустрітися зі старою українською інтеліґенцією, яка вціліла. Директором Інституту психології, де я проходив аспірантуру в 50-роки, був проф. Григорій Костюк. Звичайно, він був оточений парторгами й профоргами, витрачав на них забагато часу, але залишався при цьому зразком інтеліґентної, освіченої і безпартійної людини, яку всі поважають і відчувають на собі її шляхетний вплив. Мені пощастило шість років працювати і спілкуватися з академіком Дмитром Зеровим -- гідним репрезентантом славетної родини. У ботанічному інституті, ним організованому, він був реліктом старого порядного світу відповідальности і чести Реліктом, звідусіль глушеним гінким бур'яном. На моїх очах він був зацькований і доведений до інсульту партійним представником "радянської ботанічної науки" Костянтином Меркурійовичем Ситником. Це був клясичний приклад партійної нетерпимости до справжньої інтеліґенції, біля якої, звісно, гуртуються дисиденти. Багато нинішніх письменників і художників пройшло через ліберальну хрещатицьку світлицю Білецьких -- Андрія Олександровича і Тетяни Миколаївни.
Це добре і справжнє обличчя старшого покоління української інтеліґенції. Як мало було тих реліктів -- і як багато вони важили в житті молодшого покоління! Вони ще плекали старий принцип полярної несумісности з поліційними службами, що їх було піднесено над усе і, здається, теж... до інтеліґенції.

Планка, скажемо прямо, після Жовтневої революції була дуже занижена. Ті, що взяли планку, оглядались залякано і все щось перечікували. А тим часом основна маса густим партійним косяком перла під планкою і займала чільні посади. Вона задавала тон.
І ось ми біля розбитого корита. Доїхали до краю, принижені, порізнені, мало освічені і не готові до відповідальности -- в годину історичного іспиту.
Потрібні добрі автори, яким, можна було б вірити, добрі вчителі, яких хотілося б слухати, добрі редактори, які забезпечують належний рівень. Де їх узяти? Навколо багато безробітного люду з дипломами, але вже без того світіння ідеалізму й народолюбства, без уміння працювати на совість, без того, що ціхувало колишню інтеліґенцію.

Як багато наламано дров, як багато зведено лісу!
Коли вдивляєшся на Заході в обличчя людей і порівнюєш з нашими, то наш народ видається вродливішим і від натури багатшим у своїй кореневій системі. Але яка невиробленість, який брак самоповаги, який розпад!
Стоїмо під брамою незалежности й розуміємо, що тепер потрібні люди, готові нести великий обов'язок. Тим часом життя нас готувало тільки до того, щоб жити-служити. Усім нараз закрутилася голова, коли дозволено називати речі своїми іменами й самим думати. А як діяти далі, коли всі викриття буде зроблено і старих ідолів повалено?
Передова наша інтеліґенція відзначалася критичним мисленням і сміливістю у викритті комуністичного ладу. Тепер те мислення має знайти позитивне річище утвердження добрих начал, має будити, поривати і зігрівати. Людину великої витривалости має замінити людина великої віри.

Уже бачимо, що тут замало самої заміни гасел і прапорів, якщо під ними йдуть ті самі люди, з тими самими звичками й нахилами. Мусить виробитися новий тип людини, готовий робити справу з внутрішньої потреби, робити її добре, з гідністю й відповідністю.
Очевидно, зміна суспільних обставин змінює і орієнтацію. Але то ще не все. Всяке відродження починається з нового типу людини, з розчищення джерел живої води для неї.  Ці джерела живили нашу культуру віками. І їх було заказано, запущено, занедбано. Кілька поколінь дивилися на них з острахом і погордою, як на притулок для бабусь, носіїв "пережитків минулого". Їх було віддано під контроль професійних розтлителів.
Ми звичайно спостерігає на кожнім кроці людське здичавіння, що йде в парі з середньою і вищою освітою. Маємо тип невиробленої дипломованої людини, не здатної горіти і світити вона прийшла на місце інтеліґентного подвижника. Тому скрізь бракує й індивідуальностей, і фахівців доброго рівня. Свобода слова дала можливість вільної дискусії -- і чуємо словесні баталії.  Але часто то не духові провідники ведуть суперечку про кращий шлях для народу -- то сваряться між собою сліпі поводирі сліпих.
Нині раптом усе живе повернулося до зневаженого Духу. Не до святого Духа, а до слідів його -- духовости. Почали згадувати, де кого бабуся потаємно христила, де батьки христили -- і визначати свою конфесію. Не повернувшись до самого джерела, до самого Христа, вдарились у конфесійний патріотизм без глибокої віри, яка просвітлює всю істоту.
Нині Біблія українською мовою стала загально приступною, але хто прочитав цю книгу, яка віками була на столі в кожній українській хаті, де вміли читати? Уже не кажу -- хто постійно читає і докопується там суті наших понять у галузі моралі, етики культури? Хто шукає там мудрости як хліба щоденного?

Власне, з цього починається тип ідеаліста, що виріс на моральних максимах, на суворих заповідях і заборонах. Людини, яка визнає одну святиню і всім життям животворить її, віддаючи їй найкраще. Людини, для якої матеріяльні цінності на другому пляні. Людини, здатної жити любов'ю і вищими цілями. Тільки з того джерела йде відродження особи і народу, тільки воно живить душу інтеліґенції, хоронительки духових етальонів, етичних і естетичних. Той факт, що не кожна порядна людина йде від великої віри, не змінює того загального правила, що етальони виробляються в святині і передаються людям, яких по-різному формувало життя, зробивши релігійного з натури Андрія Сахарова в середовищі науковому позитивістом, якогось черствого чиновника -- церковним ієрархом. Моральна атмосфера вирівнює. А разом з тим вона завуальовує джерела.
Інтеліґенція не випадково була зведена до слуг, на яких спирається тоталітарна партія, але не може спертись народ так, як він спирався віками на хронителів духового скарбу. Звідкись вони приходили, виростали до високого обов'язку, віддавали на вівтар України життя і платили за честь усім, чим могли.

Закрите суспільство важко просвічується. Діягностика, статистика не можуть дібрати ключа до вчорашніх співучасників тотальної маскаради. Але результати виборів, а потім референдуму чогось оптимістичніші, ніж були попередні прогнози. А голосування 1 грудня за незалежність України перевищило всі сповідання оптимістів. Абсолютно зацьковане українство за два-три роки з'являється там, де його найменше чекали, у той час як спеціяльно готовлена партійна еліта не виявляє творчої енерґії навіть на газетному рівні.  Російськомовна інтеліґенція чогось не здобувається на свій власний голос. Водночас скрізь є здібні й порядні люди. Важко пояснити, чому кріпацьке село на Київщині дало Шевченка, а зросійщений Київ не дав нікого. Чому брати Бердяєви реалізували себе в українській морально-релігійній традиції?  Чому юний поет Леонід Кисельов і набагато старший Борис Мозолевський стали поміченими лише тоді, коли заговорили українською мовою. Не просто мовою, а своїм голосом... І це тоді, коли в книгарнях і кіосках чи не дев'ятдесят відсотків книжок російською мовою. І те саме -- на вулиці...
Згадаймо пору перших мітинґів: навколо російськомовне море.  Але ті, що хочуть говорити, і ті, що мають що сказати, чогось говорять по-українському. Аналогічна картина була і в політичних таборах.
Видно, у живих глибинах е потаємні сили, які серцем чує Пророк, але не може бачити об'єктивний спостерігач. Наша соціологічна наука, оснащена комп'ютерною технікою, дивиться і не бачить, слухає і не чує.
Звичайно, ми маємо здеморалізоване страхом, хворе суспільство, підбиту тоталітарними стандартами інтеліґенцію, виховану на фальшивій поверховій літературі, без знання джерел.
Але приходить молода хвиля, і вона вертається знов до джерел і до традицій.

Які ж традиції української інтеліґенції? Нагадаємо для роздумів деякі висловлювання про російську інтеліґенцію Дмитра Мережковського з "Прийдешнього хама":
"Пушкін порівнював Петра з Робесп'єром і в Петрівських реформах бачив "революцію зверху", "білий терор"... Воліємо залишитись з Петром і Пушкіном, який любив Петра як рідного з рідних...  Справді, Петро не тільки перший російський інтеліґент, а й перший російський нігіліст".

Не всі висловлювання можна брати за істину, але тут маємо судження письменника, який має право судити. Тим більше, що судить він у стилі виправдальному.
"Коли Бєлінський повстав на Гоголя за те, що в "Листуванні з друзями" Гоголь пробував освятити рабство ім'ям Христовим, то Бєлінський, який Христа лаяв, був, звичайно, ближче до нього, ніж Гоголь, який Христа сповідував".

Отут доведеться задуматись над цією "ругательною" діялектикою: прийдешній хам запанував таки. Він підняв на прапор Бєлінського "ругательного" і приховав Гоголя сповідального. А Христа він не тільки лаяв, не тільки віддалив, а заперечив і сам став на його місце. "Про російську інтеліґенцію, -- веде далі Мережковський, -- іноді можна сказати те саме, що й про Бєлінського: вона ще не з Христом".
Все слушно, можна тільки пропустити слово "ще". Можна і посперечатись, чи справді слушні ці судження щодо всієї російської інтеліґенції.

Але чим все ж таки відрізняється інтеліґенція українська?  Здебільшого вона вийшла з середовища духовенства і залишилась у християнській традиції навіть тоді, коли приставала до соціялістичних течій. Братчики взагалі стояли на євангельських, а не на революційних позиціях, і то напередодні 1848 року! А на процесі СВУ 1930 року,  по суті, та сама тенденція: українська інтеліґенція перейняла позицію Гоголя.  Від старогромадівців менш відомих (Андрієвські, Кістяківські)
-- до відомих Драгоманова, Потебні, Вернадського. Праві серед української інтеліґенції, такі як Вячеслав Липинський, і ліві, аж до близького до більшовизму Володимира Винниченка, залишалися вірними традиції демократії. І навіть уражений характерною для ХХ віку хворобою насильства Дмитро Донцов не знехтував християнської традиції, а утверджував її і, попри крайні тенденції, не стояв над прірвами нігілізму, а плекав ясність духу.

Усе це просто треба розуміти, заглядаючи в таємну глибину скаламучених джерел. Ми знаємо, чому українська інтеліґенція тотально винищена й замінена радянською. Вона не знала такої рятівної резервації, як Москва, де все ж таки був імперський показний і політично-діловий центр, на утримання якого працювало 15 республік. Але головна біда її була в тому, що вона антинігілістична духом. Ми також знаємо, що в загальній масі російськомовна інтеліґенція у всіх республіках була привілейована вже тим, що не мусіла виснажуватись у небезпечній і нерівній боротьбі за рідну мову. Треба сказати й ту правду, що неодмінно умовою виживання української інтеліґенції гуманітарного профілю була льояльність щодо русифікаторської ґвалтівної політики партії.

За всіх цих умов все ж таки подекуди виживав і український патріотизм, і зберігався культурний рівень, а в російськомовних сім'ях з'являлися українськомовні діти. Отже, у житті є глибини, які не вписуються у видимий ланцюг детермінізму. В житті народу є невидимі запаси сил, яких не поглинає ні голодомор, ні клясова чи вітчизняна війна, ні радіяція. Але сили так виснажені, що їх  вистачало лише на вирощування напівінтеліґенції...

Загальноісторичний образ української інтеліґенції своєрідний: вона ніколи не була зацікавлена в політичній ідеї чи доктрині.  Вона брала на себе невдячну місію пророка, будителя і просвітителя народу, і дотик до рідної землі завжди давав їй силу, як Антеєві. Додавав і сил, і зросту.

Часи змінюються, але й досі нічого не змінюється в цій місії.  Може, навіть навпаки: нині особливо актуальна роля духового просвітителя народу. Україна чекає на скромних героїв живого прикладу, на хорнителів джерел, на добрих учителів і проповідників істини. Особливо актуальні тепер євангельські застереження щодо лжепророків, які сіють полову -- патріотичну фразу, провінційно-доморощену демагогію, розраховану на недовчену темноту та готовість запущеної ниви плодити бур'ян.  І їх можна зрозуміти: до европейського контексту культури треба підійматися все життя і з усіх сил, і то без перспективи бути духовим вождем.
Важко бути інтеліґентом покоління, розбещеного безвідповідальністю особи, вихованої в атмосфері дезинформації: того не знаю, бо не міг дізнатись, того не читав, бо де міг  дістати, того не чув, бо про це в голос не говорилось. А відповідно й обстоювати не міг, і протестувати не смів. То як міг стати серйозною людиною? Як з убогою інформацією могли вийти добрі знання і чесні переконання?

Нині злива нової інформації проходить повз людей, що не звикли до інтеллектуальних зусиль і дисциплінованої роботи думки.  Вони користуються старим капіталом з поправкою на нинішню коньюктуру і патріотичну стихію. Звідси емоційний спосіб мислення. Неуцтво оформляється у філософію провінціялізму, ледачу, але претензійну. Мовляв, ми нація виняткова, наша культура та джерела її зруйновані, зате доісторичний період у нас незрівнянний... Безвірність оформляється в клерикалізм, зрозуміло -- войовничий, а неуцтво -- у хамовите вчительство.  А національно-релігійної самосвідомости як фундаменту культури нема, бо той фундамент має викладатися з добротного каміння наполегливой постійно.

Вироблення національного мислення на зміну стереотипно-імперському мисленню -- одна з проблем становлення української інтеліґенції. Вживання націоналістичної фразеології не веде до такого вироблення. Поперше, це не мислення, а своєрідна гра, висміяна ще в минулому столітті нашими письменниками як небезпечний вид фарисейства. Подруге, це лякає і перешкоджає консолідації здорових сил нації.
Відомо, що напрям мислення диктується також знаннями людини.  Чим глибшій серйозніші її знання про український народ і культуру, тим менше треба її переконувати. Власне, тому нам і не давали знань.

Ми брали знання в антинаціональній школі, що виробляла комплекс нижчевартости й рівень провінційности. На створеному ґрунті антиукраїнських упереджень важко прищепити інтерес до українських проблем, отруєних і досі тінню страху. Людина відчуждена й не вироблена йде за вітром моди, яку диктують російські телебачення та преса.

Тільки добрий культурний рівень може працювати на українське відродження. Тільки культура і гідність є тією силою, яка переконує і ставить на своє місце всілякі замінники. Але гідність -- це певність свого коріння, добра орієнтація у вартостях нинішнього світу й результат великої самовідданої праці на народній ниві. Коли Україну на шляху незалежности атакують професійні маніпулятори громадською думкою -- їм можна протиставити лише нашу вистраждану правду, "голосну та правдиву, як Господа слова" (Шевченко).

Великою проблемою для нинішньої молоді є відшукування живих моральних джерел. Батьки здебільшого не дали науки живої етики, на чому тримався світ у минулому. Школи, профшколи, інтернати, піонерські й виправдні табори вчили морального релятивізму й мислення суржиком. Плюралізм нині реалізує всі нинішні форми свідомости, в тому числі і таку, яка в післявоєнній Німеччині була визнана злочинною. Причетність до комунізму з його антихристиянською теорією і практикою нині не стає предметом моральної оцінки. Нині від нього відрікаються не так з моральних, як з коньюктурних міркувань. Через це перехід від комуністичної фразеології до християнського фарисейства проходить плавно, обминаючи острів душі, обминаючи почуття сорому й сумління. Усе це потенційна загроза для духових вартостей нашого дня: вони можуть бути прийняті лише формально.

Якщо назвати прикмети, яких ми особливо чекаємо з появою нового типу українського інтеліґента, вихованого в річищі української традиції, то це справжність і якість. Справжність як непідробленість дорогоцінного каменя. Колись така справжність забезпечувалась добрим релігійним вихованням і оточенням. Здається, і нині відродити цю втрачену людську вагу може тільки глибока віра, яка дає незламний стрижень.
Якість виховання, якість культури, якість інтеліґенції -- нині чи не головне питання становлення реальної незалежности України, бо тільки високий культурний рівень може забезпечити відродження. Без такого рівня ми не зможемо навіть запровадити в життєвий обіг тих досягнень культури, літератури й мистецтва, які вже маємо. Буйна веґетація без цвіту глушитиме ці розрізнені й незібрані острівці, що їх витворювали наші таланти ціною цвітіння і згорання.

Є ще одна особливість української ситуації, яка здавна ставила над усе національний обов'язок нашої інтеліґенції. Нація поневолена втрачає свої верхні верстви: риба шукає, де глибше, а чоловік -- де краще... У всякому разі, їм здавалося, що "там" краще. Але Україна завжди мала тих, що приносили на її вівтар усе найкраще. Це зберегло святиню і вівтар. Офірність української інтеліґенції стала наче неодмінною умовою її духового самозбереження. І коли вона втрачала цю рятівну офірність, то, по суті, переставала бути українською.  Національний обов'язок став для неї цементуючим і стояв навіть попереду творчого обов'язку. Вона була голосом мільйонів "рабів незрячих, грекосіїв". І це була велика важка місія -- бути голосом. Часто голосом, що волає в пустелі.

Але тут була і небезпека полегшеного патріотизму, який волає, не знаючи обов'язку. Ця небезпека забуяла в більшовицьку епоху, коли всі прероґативи щодо чести, обов'язку і навіть совісти взяла на себе найбезпринципніша в політчиній історії партія. Відчужений від цих чеснот український "патріот" і далі волав і гудів, як порожня діжка згори. Він ставав ґротесковою постаттю, і трагічна тема українського патріотизму теж робилася ґротековою. З'явилася ціла когорта ситих і вдоволених співців щастя нашого бідного і пограбованого народу. Вони офіційно представляли обличчя української літератури і творили недобру репутацію України в світі. У Москві, де все ж таки ще залишалися старі імперські цінності, критерії і мірила вартостей, було пристойніше: не було такої рабської наготи.

Тема патріотизму стала вельми проблематичною і нині. Треба віддати належне тим, хто підіймав український прапор і ніс його крізь море байдужости. Треба віддати належне твердим, наполегливим і непоступливим. Але на зміну мітинґам і прапорам приходить пора діяльного утвердження національної гідности.  Приходить пора боротьби з патріотичною фразою, інфляція якої тепер загрожує поверненням на старі кола. Нині вже стало вигідно бути патріотом, і вся патріотична піна шумує зверху мілко розлитим морем неповноцінности. І знов "патріотів багацько скрізь, а робітників щось не чути", як казав Борис Грінченко. Безпредметні розмови про неньку Україну за нинішніх умов суворих виробувань звучать чужим голосом. Народ, може, як ніколи чекає на людей мовчазного обов'язку і діяльної любови.  І за цими ознаками він упізнаватиме свою справжню інтеліґенцію.