Вiн виводив своє прiзвище Goethe вiд ґотiв або просто вiд Gotter -- боги (цiкаво, з чого виводив це прiзвище його дiд -- дамський кравець?). З приємнiстю згадував вiн, як великий iмператор Францiї i повелитель Европи привiтав його на авдiєнцiї: "Ви справжня людина" i звертався "Monsieur Gott" (замолоду Наполеон теж "перехворiв Вертером" -- перечитував роман сiм разiв).

Але власне iм'я Ґете звучало велично ще до того, як стало популярним. У дев'ятнадцять рокiв вiн писав на прощання своєму першому коханню: "Ви для мене назавжди залишитеся чарiвною дiвчиною, навiть коли станете чарiвною жiнкою. А я, я назавжди залишуся Ґете. Ви знаєте, що це значить. Коли я називаю своє iм'я -- я розкриваю i саму свою суть".
Власне, ця суть ще нiкому не вiдома, бо юнак щойно спалив усю свою десятирiчну творчiсть... Зате вiн носився з величними задумами -- Прометей, Магомет (з яких збереглися фраґменти), Сократ, Цезар (з яких залишилися спогади) i Фавст, котрий, пiсля початкового варiянта буде визрiвати разом з Ґете i в самому Ґете ще 60 рокiв... Але саме тепер вiн носиться серед великих образiв та леґенд iсторiї i шукає ключiв до сенсу буття в людях, що найглибше врiзалися в життя людства й пiднеслися до символiв. Ґете живе фавстiвським прагненням прорвати завiсу видимости й сягти одвiчних таємниць буття, "наблизитися до надчуттєвого" за допомогою середньовiчних мiстикiв, астрологiв та алхемiкiв... Хвиля зухвалих юнацьких поривань заносить його на верховини -- аж поряд iз Шекспiром:
Шекспiре, друже мiй,-- пише студент у своїй статтi "Про нiмецьку архiтектуру", -- коли б ти був ще серед нас, я мiг би жити тiльки поряд iз тобою". Листи до звичайних людей Ґете закiнчував словами: "Любiть мене".

Поривань свого бурхливого, захвалого юнацтва Ґете нiколи не переглядав, навпаки, вважав, що великi бажання й прагнення  є вияв великих прихованих потенцiй. I справдi, у 23 роки вiн за пiвтора мiсяця створив свою славетну драму з лицарських часiв, "Ґец фон Берлiхiнґем iз залiзною рукою", а в 25 рокiв за мiсяць написав "Страждання молодого Вертера" й вiдразу прославився на весь свiт. Усе життя вiн дотримувався думки, що важливо бути, тобто органiчно почувати себе великим, а твори -- вони визрiють, коли на це прийде час. Тому головним для нього було передовсiм саме життя -- повне, вiльне життя в єдностi з природою. Коли воно забезпечить гарнiйний розвиток та щедре цвiтiння, то неодмiнно вийде добрий, здоровий плiд.
Однак ранiше треба нагадати, що в основi такого легкого полету ховався той факт, що з дитинства Ґете пiд керiвництвом батька й за допомогою хатнiх учителiв опанував грецьку, латинську, французьку, англiйську, iталiйську мови, навчився грати на двох iнструментах i малювати, а також iще до унiверситету про студiював свiтову iсторiю та iсторiю мистецтва... Вiн навчився по-справжньому працювати i по декiлька разiв переписував свої лiтературнi вправи...

Неодмiнно треба також додати, що потiм на змiну цьому унiверсалiзмовi розвитку та самовиховання прийде унiверсалiзм дiяльности Ґете в рiзних галузях науки й мистецтва -- з його девiзою: "Першим i останнiм у людинi хай буде дiяльнiсть".
Отже, було б помилковим уявлення про Ґете лише як про пестуна долi, до якого щастя i слава приходять даром, бо "Є ще один Ґете... який працює, пробивається i живе, заховавшись у себе... Бо вiн працює завжди, наче пiдiймаючися з щабля на щабель, щораз вище i вище; бо вiн зовсiм не збирається летiти навздогiн за iдеалом. Нi, у боротьбi i грi хоче вiн розвинути своє почуття, перетворити свої здiбностi на майстернiсть.  Найбiльше щастя цього Ґете -- жити поряд з найкращими людьми своєї епохи..."
Це була сповiдь -- у властивiй молодому Ґете манерi. Вiн, як нiхто iнший, у своїх творах, розмовах, практичних дiях стверджував винятковi права генiя. "Поет культивує себе не для безпосереднiх земних цiлей, а для вищої, духової i загальної мети" i таким чином "пiдносить читача до усвiдомлення свiту", до вироблення своєї iндивiдуальности -- через пiзнання самого себе як частки природи.

Ґрунт був напрочуд сприятливий -- по сутi, нiхто не стримував i не заважав: "Перше i останнє, що вимагається вiд генiя, то любов до правди". Справдi таки: "що бiльше генiяльности в самого вiку, то бiльше сприятливих даних i в iндивiда".

Ґете був напрочуд сприятливий -- по сутi, нiхто не стримував i не заважав: "Перше i останнє, що вимагається вiд генiя, то любов до правди". Справдi таки: "що бiльше генiяльности в самого вiку, то бiльше сприятливих даних i в iндивiда".
Ґете народився в добу великого духового пробудження Европи, в атмосферi якої стали нагромаджуватись iскри Великої Французької революцiї. Пiд грозовим небом февдальної Францiї зросли великi просвiтителi, проповiдники духового розкрiпачення й оновлення людини. Iдеї Вольтера, Дiдро, Руссо заполонили Европу й пробудили в нiй усе живе. Високою хвилею вони пронеслися над економiчно вiдсталою, полiтично немiчною, порiзненою на сотнi дрiбних князiвств Нiмеччиною, яка, проте, мала глибоко розгалужене iнтелектуальне корiння ще з часiв середньовiччя. I ось на благодатнiй хвилi часу тут пiднялися такi постатi, як Кант, Геґель, Фiхте, Шеллiнґ, Лессiнґ, Гердер, Ґете, Шiллер, Бетговен. Ця хвиля досягла аж до Росiї i... розбилась об холоднi сiрi мури царської столицi, в анемiчнiй кокетерiї закрутившись у будуарах царицi Катерини... (1 Ґете висловлювався за переваги нiмецької роздрiбнености, яка забезпечує багатство конкуруючих центрiв, з зауважував, що по всiй Нiмеччинi є понад 20 унiверситетiв, понад 70 театрiв, сотнi публiчних бiблiотек i гiмназiй).

У Нiмеччинi ця революцiйна хвиля заплiднила могутнi осередки фiлософської та естетичної думки. Легко уявити, яку iнтелектуальну, духову напругу створили цi велети пiд вихором драматичних подiй, що, наче колосальний дириґент, рухали почуття й прагненнями людей. Сам Ґете говорив з цього приводу:
"У мене величезнi переваги завдяки тому, що я народився в таку епоху, коли вiдвалися велетенськi свiтовi подiї, i вони не припинялися протягом усього мого довгого життя, так що я живий свiдок Семирiчної вiйни, вiдпадання Америки вiд Англiї, потiм Французької революцiї i, зрештою, всiєї наполеонiвської епохи, аж до загибелi героя i наступних подiй. Тому я дiйшов iнших висновкiв  поглядiв, нiж це приступно тим, що нинi тiльки народились i повиннi засвоювати цi великi подiї iз незрозумiлих їм книжок".
Не треба дуже перебiльшувати участi Ґете в цих подiях, але кожну з них вiн допускав у свiй свiт i по-своєму живився нею.  "У всiх цих подiях я брав участь, проте лише оскiльки вони зацiкавлювали широкi верстви суспiльства, я сам та мiй найближчий гурток не займались газетами й новинами; нашим клопотом було пiзнання людини, а до людей узагалi нам було мало дiла".

Цей iнтерес до iндивiдуальности був цiлком у дусi скептичнго вiку, в дусi великої скептичного вiку, в дусi великої революцiї, яка робилась в iм'я сильної iндивiдуальности, щоб звiльнити її вiд усяких пут i забезпечити найбiльшу свободу розвитку. Друг i наставник самого герцоґа, ваймарський мiнiстер, а згодом почесний прем'єр-мiнiстер без конкретних обов'язкiв, Ґете використав усю свою свободу для розвитку свого генiя. Не дбаючи про чиєсь схвалення чи осуд, вiн переступив через усiлякi умовностi, прагнучи наблизитись до природи з її таємної життєдайнiстю, вiчним самооновленням, марнотратною щерiстю, безперервним творенням нових форм i "аморальною" байдужiстю до вiдцвiтання. Вiн почувавсь одним з її "улюбленцiв, на яких вона найбiльше витрачає i багато приносить їм у жертву". I нiколи не забував, що "вiнцем її є любов тiльки через любов наближуються до неї".

У цiй єдностi з природою, у прагненнi наблизитися до її унiверсалiзму й проникнути в її вiчнi таємницi полягає особливiсть ґетiвського генiя. Вiн цурався всiляких упереджень, готових концепцiй, вироблених систем, бо "для нової iстини нема бiльшої шкоди, нiж старi омани". В науцi, релiґiї, фiлософiї i мистецтвi Ґете приймав лише те, що його не сковувало. "При розмаїтих напрямках моєї iстоти не можу задовольнитись єдиним свiтоглядом; як поет i художник я полiтеїст, як природодослiдник я -- навпаки, пантеїст, i в першому так само переконаний, як i в другому. Якщо Бог буде менi потрiбен як для моральної особистости, то знайдеться й вiн. Небеснi i земнi речi творять настiльки широке царство, що тiльки органи всiх iстот у сукупностi можуть охопити його".  Ґете все ж таки прагнув охопити сам, як зауважив Шiллер, "Дух його впливає на все, дослiджує у всiх напрямах i хоче скрiзь створити щось цiлiсне".

У фавстiвському прагненнi осягти суть, потаємнi звязки й  цiлiсну його картину Ґете не цурався i деяких "старих оман".  Вiн шукав зерен iстини i в творах середньовiчних мiстикiв, i в сучасних йому фiзiономiстiв (завжди приймав людей передусiм з обличчя за першим враженням), часто замислювався над демонiчним елементом людської натури й любив здоровi, простi, "ненауковi" народнi уявлення. З мiстики Ґете винiс фавстiвський iрацiоналiзм i синтетичний спосiб свiтосприймання, коли кожен факт не абсолютується до теорiї, а береться лише як ланка невидимого ланцюга, i де кожну вже вiдому рiч треба спробувати вiдкрити ще раз. "У тихiй близькостi з великою природою, що ледь чутно говорить", коли людина "вiдкриває свою душу найглибшому почуттю правдi", Ґете вiдчував найбiльшу насолоду. Найбiльшу радiсть приносили йому науковi вiдкриття.
Але за новим вiдкриттям (наприклад, мiжщелепної кiстки в людини, що ранiш була вiдома лише у тварин), Ґете нi на мить не губив свого головного вiдкриття неповторної iндивiдуальности всього живого. Тому головний висновок його далеко виходить за поверхово видимий факт: "У деталях не знаходимо жадної вiдмiности мiж людиною i твариною. Навпаки, людина вищою мiрою спорiднена з твариною. Лише у своїй єдностi кожна iстота являє те, чим вона є, i людина є людиною навiть завдяки формi й характеровi останнього суглоба на мiзинцi своєї ноги. Ось чому кожна iстота лише вiдтiнок звуку у великiй гармонiї, його треба вивчати загалом i в цiлому, бо окремо вiн тiльки мертва буква".

Легко зрозумiти, чому Ґете з такою iронiєю i скепсисом у "Фавстi" показує загалом сумлiнного вченого сухаря Ваґнера, якому, зрештою, вдалося створити навiть "мозок, що прекрасно мислить", тобто Гомункулюса, який уже одразу знає бiльше за свого творця, а проте здобувається лише на те, щоб мчати назустрiч власнiй загибелi.
Вiльно почуваючись у свiтi неосяжного й у свiтi науки, Ґете з великою обачнiстю ставився до людських претензiй усе пояснити й перекраяти по-своєму зi скупими засобами своїх узагальнень i понять. "Розсудок не може осягти природу, людина мусить спромогтися пiднятися до вищого розуму, щоб торкнутися божества, яке вiдкриває себе в першофеноменах фiзичних i моральних, яке ховається за ними i породжує їх... Перед первiсними феноменами, коли вони постають перед нашими чуттями оголено (згадаймо Фавстiв виклик Духа Землi або образiв Гелени i Парiса) ми почуваємось особливо моторошно, навiть жахаємося. Чуттєвi люди шукають порятунку в подивi. Але швидко приходить дiяльний звiдник-розсудок (хоча б у личинi Мефiстофеля, що хоче по-своєму пов'язати найшляхетнiше з найзвичайнiшим".
У трагедiї "Фавст" поет показав вiчну готовнiсть цього "звiдника" практично спародiювати найвищi iдеї i найшляхетнiшi намiри. "Всезнаючий" Дух заперечення скрiзь зазнає фiяско, бо "природа радiє з iлюзiй. Хто їх знищує,-- чи то в собi, чи в iнших, -- того вона карає, як найжорстокiший тиран".

У лiтературi якось не звертали уваги на цiлком очевидну близькiсть фiлософського пантеїзму Ґете з фiлософiєю нашого Сковороди. Їх єднає багато, попри всю вiдмiннiсть їхнiх особисто життєвих стилiв, уподобань i вiрувань. Кожен з них, при певному соцiяльному консерватизмi та полiтичному iндиферентизмi, поєднував виразно нацiональний характер iз "серцем громадянина всесвiтнього" (Сковорода), i кожен бачив єдиний шлях до щастя в працi та в гармонiї з природою, бо "Бог, i свiт його, i людина -- все то єдине" (Сковорода).  Обидва вони у своєму зверхньо матерiялiстичному пантеїзмi вiддавали примат духовому началу, котре Сковорода навiть визначав, як утiлення одвiчної волi в явищах видимости (що потiм розвине, не без впливу Ґете, Шопенгауер).
Всякий пантеїзм, звичайно, схожий, але тут iдеться не про зовнiшню подiбнiсть, а про перегук у таких iстотних моментах моральної фiлософiї, як критерiй людської вартости в дiяльностi, щастя -- у працi за природним покликанням, самоутвердження -- у почуттi власної гiдности.
"Як можна пiзнати себе? Не через споглядання, а тiльки через дiяльнiсть. Спробуй виконати свiй обов'язок, i ти пiзнаєш, що в тобi є".
Це ґетiвське утвердження здорового практичного самопiзнання, по сутi, не суперечить сковородинському, i, можливо, коли б Ґете знав учення Сковороди, вiн поставився б до нього з такою ж щирою прихильнiстю, як до iдеї самозречення в етицi Спiнози.

Однак Сковорода, послiдовно вiрний своєму вченню, завжди почувався мандрiвником на землi, тодi як Ґете долав своє загострене почуття ефемерности життя, яке мчиться потоком невловних i неповторних хвилин, тим, що мiцно й владно оселився на землi. Тут шляхи мудрецiв потекли паралельними що не перетинаються.

Найближче з фiлософiв-сучасникiв Ґете сприймав, здається, Канта, зокрема його "Критику чистого розуму", з природу якої зауважив: "Я бажав би критики людського розсудку. Було б справжньою доброчиннiстю для роду людського, коли б звичайному розсудковi могли показати, як далеко вiн може сягати, а це й буде саме стiльки, скiльки йому цiлком досить для земного життя". Однак i до суто практичної сфери розсудку Ґете мав застереження: "Загальнi поняття й надмiрна зарозумiлiсть завжди таять у собi жахливу катастрофу".

Геґеля особисто Ґете поважав, проте на одному вечорi, коли Ґегель пояснював суть дiялектики ("Це в основi своїй не що iнше, як уреґульований i методично розроблений дух суперечности, що властивий кожнiй людинi, -- дар, що виявляє всю свою важливiсть, у розрiзненнi iстини вiд брехнi), Ґете зауважив: "Жаль тiльки, що такими вишуканими прийомами мислення часто зловживають i застосовують їх для того, щоб iстинне виставити брехливим, а брехливе iстинним".

Справжнiм посередником мiж розсудком i розумом Ґете вважав мистецтво, мову первiсних тропiв, мудрiсть народнiх приказок, поезiю генiя. Тут вiн був абсолютним паном -- олiмпiйцем.  Увесь неосяжний свiт природи в його поезiї вiдбився, як у чистiй краплинi вранiшньої роси. Ґете вiльно й широко дихає на тих висотах, де людина осягає свою найвищу сутнiсть i творить подобу божества. У його музицi сфер природно й гармонiйно пливуть величнi образи, котрi примарно й невловно звучали б у iншого як гарнi й великi слова з чужого словника -- трохи архаїчнi, трохи мiстичнi... У Ґете ми особливо вiдчуваємо те, що  "невiдоме людинi, непiзнане i полишене поза увагою, блукає ночами в лябiрiнтi грудей"... Незвичнi слова й мелодiї -- вони розминаються з добрим тверезим глуздом буденностi й здаються йому химерною вигадкою. Уся велика поезiя -- з такої вигадки, з такого вищого iрацiонального свiту, де панують свої закони.

Це, власне, його стихiя, до якої вiн пiдносився вiд протилежної крайности -- вiд дрiбної буденщини й придворної метушнi -- i тут почувався справжнiм собою.
У творах Ґете простi й вiдчутнозримi образи, простi й здоровi почуття, але помиляється той, хто хоче їх схопити з побiжного ознайомлення: поезiя, як вiтражi церковних вiкон -- темнi, похмурi й невиразнi, коли на них дивитися з ринкового майдану; але коли увiйти в середину цiєї святинi -- усе спалахує живими барвами, велично оживає iсторiя у своїх шатах i одкривається такий простiр, що  тiльки живи i весели свiй погляд...
I в поезiї, i в життi Ґете безлiч вершин i низин. Знаменитi Енґельсовi iнвективи проти Ґетiвських низин фiлiстерства не були докором поетовi за брак лiбералiзму, демократизму чи "ектузiязму в iм'я нiмецької свободи": Енгельс давав нищiвну квалiфiкацiю дрiб'язковости "найвеличнiшого нiмця" у вiдповiдь апологетам фiлiстерства, що квапилися "прослизнути повз усе, в чому Ґете справдi великий i генiяльний".

Життєпис поета, рельєфно виведений i глибоко пояснений у його книзi "Поезiя i правда", показує повчальну iсторiю великого життя, у якому по вiнця виповнилися рiзнi фази становлення людини вiд дитинства до старости i начi крiзь величезний мiкроскоп вималювалися внутрiшнi процеси, творчi задуми, коливання, старiння i оновлення душi.
На цiй рельєфнiй канвi життя великого пантеїста лiпше уявляється життя та творчiсть письменника навiть з iншого свiту. Приклад Ґете вчить дивитися ширше, бiльше розумiти, глибше вникати, менше вихоплювати епiзоди з метою звинувачення чи iдеалiзацiї. Ґете дає всепроникне й безумовно правдиве свiтло. Одшумiли суперечки, вигуки та емоцiї з приводу незворушно-олiмпiйських позицiй, якi займав Ґете у великих питаннях суспiльної боротьби. З них можна було б скласти томи й зiбрати разючi сторiнки аполiтизму, егоцентризму й комiчного самозбереження в мiкроклiматi власного палацу. Але над ними стоять книги великого людського генiя -- i всi цi гострi сторiнки в порiвняннi втрачають сенс, а в кращому разi зберiгають вартiсть кольоритного дрiб'язку. Нинi нiхто з них не буде виводити феномену Ґете, i кожен остерiгатиметься, за порадою ваймарського мудреця, "помилки слабких умiв, яка полягає в тому, що вiд поодинокого вони одразу йдуть до загального, тодi як загальне можна шукати лише в сукупностi".  А з цiєї сукупности випливає та квалiфiкацiя, яку поет давав сам собi:
"Сенс i значення моїх творiв i мого життя -- це трiумф суто людського".

Не так уже легко видiлити в життi суто людське, а пiднести його до трiюмфу -- це творий подвиг, з якого не випадкового виводили -- попри всi впертi факти бiографiї Ґете -- образ поета-героя, котрий крiзь завiсу видимости проник "у внутрiшню божественну таїну", у "храм, опромiнений лагiдним небесним сiянням".
Одна епоха його ближче приймає, iнша промовчує, але коли рiка життя мiлiшає -- хапаються ґетiвських джерел i вдаються до його глибин. Генiй його живився прагненням iстини й був якийсь соняшно-благодатний, людяний у найширшому значеннi слова. ВIн особливо повно i до кiнця вмiв оддаватися людям, яких любив, i людству, для якого жив. Здалеку комусь здавалося, що жив вiн лише для себе i вмiв лише брати, -- так завжди здається тим, що знають на всiх єдину власну мiру.

Ґете -- клясичний приклад генiя, котрий учить розумiти велич та неминущу вартiсть того, що вiн дає, порiвняно з тим, що бере в людей. А iсторiя його життя вчить, як у культурному свiтi плекати, пiдтримувати й цiнувати великий талант, що все повертає народовi сторицею. Справдi, якої цiни пожалiла б якась нацiя, щоб мати свого Ґете? Але скiльки суспiльств пожалiло для своїх талантiв клаптика високого неба й загнало їх у казарму або просто послало їм отруту -- вiд Сократа до Льорки!
З урокiв Ґете згадаймо хоча б його аксiоми, без яких узагалi неможливо дослiджувати лiтературу. Скiльки списано паперу про наслiдування, впливи, потiм пом'якшенi прекраснодушним "взаємовпливи", але все в тому ж таки маленькому унiверсальному ключi, який не вiдмикає жадної конкретної  загадки психологiї творчости, бо джерела її зовсiм в iншому.

Протягом свого творчого життя Ґете творив "Фавста" i майже цiлком повторив  у ньому сюжет i образи драми "Фавст", яку написав за двiстi рокiв до нього англiйський драматург?
Крiстофер Марльо -- i навiть не цiкавився питанням про вплив, лише десь принагiдно згадав, що ознайомився з трагедiєю Марльо пiсля закiнчення першої частини свого "Фавста". Йому не було потреби запевняти, що трагедiя Марльо -- незначний твiр: це твiр далеко не пересiчний. До самого останку Ґете не знав, чим закiнчиться його "Фавст", так само, як не знав, чим закiнчаться його власнi шукання й "останнi висновки знання".  Вiн настiльки був сповнений власних життєвих впливiв  i фавстiвських тривог, що для Марльо просто не залишалось у нього мiсця.
Але на науку апологетам порiвняльної методи все ж таки записав у своїх "Максимах i роздумах": "Усi дурощi щодо "пре- i постокупацiї", плаґiятiв i напiвзапозичень такi яснi менi й здаються такими нiсенiтними: що носиться в повiтрi й чого вимагає час, те може виникнути одночасно в ста головах без усякого запозичення. Але на цьому поставимо крапку, бо з суперечкою про прiоритет справа така сама, як зi суперечкою про леґiтимнiсть: первiснiший i правомiрнiший не хто iнший, як той, хто може втриматись".
Думається, це мiркування робить цiлком зайвими писаннями про "Енеїду" Осипова i Котляревського i т.iн. Зате воно наводить на плiднi думки про те, з чого випливають спорiдненi мотиви, теми та iдеї багатьох творiв рiзних лiтератур i що вносить автор своє особливе, яке дає творовi силу проти випробувань часу.

Якiсь зовнiшнi паралелi Ґете з генiями нашої лiтератури проводити важко, бо зовнiшнi умови життя були цiлком рiзнi.  Звичайно, i Ґете, i Шiллер жили в країнi, де безконтрольно царювали дрiбнi деспоти. Але дивним деспотом був покровитель Ґете герцоґ Карл Авґуст: вiн наче розумiв, що вся його iсторична роля полягає в тому, щоб забезпечити генiєвi цiлковиту свободу й незалежнiсть вiд обставин матерiяльного й морального порядку. Навiть найгiрший Шiллерiв тиран -- герцоґ Вюртемберзький Карл-Євгенiй, оговтавшись вiд хлоп'ячих захоплень пiротехнiкою, зайнявся просвiтництвом i побудував академiю -- хай на вiйськово-пруський лад, iз шпiцрутеном, але з неї вийшов Шiллер i цiла низка талантiв, якi при бажаннi втiкали з його герцоґства. У той самий час Катерина II, теж "захоплена просвiтництвом", заклопотана листуванням з Вольтером i Дiдро, обмежилася тим, що задушила просвiтителя М.Радiщева у власнiй країнi й заборонила вiдкривати побудовану Розумовським академiю в Батуринi.
Найвище оплачуваний у Нiмеччинi поет Ґете все життя диктував свої твори особистому секретаревi, який записував його щоденнi висловлювання, i мiг розмiщувати свої колекцiї в залах подарованого герцоґом будинку з тридцяти кiмнат. Тодi як Шевченко мiг розмiщувати свої твори лише в "захалявних книжечках".

Ґете мiг загадково мовчати, коли гримiла канонада й палали нiмецькi мiста, чи то тому, що бiльше покладався на генiй Наполеона, нiж на рацiю своїх землякiв, чи тому, що до кiнця використовував своє виключне право поета попри все творити неминущi цiнностi.
I все ж таки, коли глибше вникнути в цiнностi Ґете, Шевченка i Франка, -- паралелi допоможуть виявити несподiвано багато спiльного. Переусiм у їхньому глибокому корiннi -- у тому, чим була для них народня пiсня, леґенда i взагалi первiснi елементи культури -- Бiблiя, античнiсть, фолькльор. Вiдомо, що Шевченко вирiс з народної пiснi, нацiональної iсторiї i народнього свiтогляду настiльки, що мiг сказати про себе:
"Iсторiя мого життя є частиною iсторiї мого народу". ВIдомо також, що Франко-поет визначився тодi, коли вiдмежувався вiд "язичiя" i знайшов свої джерела в "пiснi i працi".
Ґете вирiс у країнi, де фолькльор, здавалося б, не посiдав такого мiсця, як в українцiв. I все ж таки вiн уперше знайшов самого себе пiд впливом науки Гердера: "Голоси народiв -- у пiснях". А ввела його в лiтературу нiмецька хронiка з лицарських часiв та нiмецька леґенда про Фавста. I височить вiн у нiмецькiй лiтературi передусiм як творець лiричної пiснi.
Хоч би що там говорив Ґете про "нiмецький патрiотизм" i про тiснi межi нацiональної лiтератури (Ґете про вперше запровадив термiн "свiтова лiтература") -- вiн вийшов з народнiх джерел i до кiнця залишився нацiональним у своїх злетах i падiннях, нацiональним не просто мовою -- змiстом своїх творiв, по сутi так само, як Шевченко. Немає кращого за Ґете прикладу того, що чим бiльший поетичний генiй, то бiльш нацiональний i формою, i духом творчости, "як туго згорнута хартiя нарьодного життя".
Як вiдзначала нiмецька критика, лiрика Ґете "принесла нiмцям замiсть роздумiв про поезiю -- саму поезiю", яка "скоротила вiдстань мiж безпосереднiм переживанням i виразом", переступила через канонiзованi форми й умовностi. Стара нiмецька пiсня, очищена й просвiтлена мистецтвом, знов увiйшла в життя, стала витонченою i ушляхетненою...
А тепер згадаймо, як привiтали "поета з ласки Божої", автора "Кобзаря" доброзичливi до українського слова автори росiйських журналiв: "Вiршi Шевченка найближчi до так званих народнiх пiсень: у них немає штучности, ви їх легко берете за народнi пiснi та леґенди... Автор навiть не намагається свої почуття й поетичнi мислi висловити у формi ямбiв, хореїв та iн... Його картини згiднi з натурою i виблискують яскравими живими барвами..." Перегорнемо цi пожовклi рецензiї i зупинимося на пiзнiшому спостереженнi Аполона Григор'єва: "За красою i силою багато хто ставить його нарiвнi з Пушкiном i Мiцкєвiчем: ми готовi йти далi в цьому -- у Тараса Шевченка є така краса вираження народньої поезiї, яка тiльки iскорками виблискує у великих поетiв-художникiв, якими є Пушкiн i Мiцкєвiч, i на кожнiй сторiнцi "Кобзаря" вражає нас у Шевченка... Шевченко нiчого умовного не боїться, йому потрiбний дитячий лепет, народнiй гумор, пристрасне воркування, вiн нi перед чим не зупиняється, i все це в нього вийде свiжим, наївним, могутнiм, пристрасним..."
В образах природу й у фiлософськiй лiрицi, у розумiннi самотности людини в неосяжному свiтi ("Перебендя"), у тузi до iдеалу правiчної краси, у шуканнях iстини перед лицем нiмої вiчности Шевченко так само близький до Ґете, як i в стилi творчости -- у наївному характерi поезiї та iрацiональному способi свiтосприймання. Численнi Шевченковi пасажi типу: "I все те бачив, все те знаю" -- цiлком у ключi свiтогляду Ґете, який мовчки i з повагою зупинявся перед цариною непiзнаного.

"Куций нiмець узлуватий" (у Ґете й Шiллера знайдуться для нього, як для родича, ще гострiшi епiтети) так само не розумiв i знати не хотiв Ґете, як тут, на росiйськiй службi, вiн не розумiв "юродивого" на руїнах iмператорської провiнцiї. А генiї перегукуються зi своїх вiддалених вершин так, що вiдлуння їхнiх голосiв через переклади iнколи можна й сплутати.

Можна ще говорити про iдею самозречення, яка їх єднає. Але самозречення в Ґете було темою творчости, а для Шевченка й Франка -- драмою життя...
Як учений Фавст, спадкоємець людської iсторичної мудрости й трагедiї розуму, Ґете нерiдко обмiнюється поглядами з Iваном Франком. Органiчний для язичника Ґете "Райнеке Фукс", пiдживлений добрим українським гумором "Лис Микита", стає якимось творчим intermezzo для приреченого на самопожертву Каменяра. Зате болiсно чутливий страдник Вертер, якого Ґете остерiгався перечитувати, щоб не повернутися до "патологiчного стану" однiєї пори юнацтва, пройшов крiзь усе iнтимне життя Франка, що розвiялося жмутками "Зiв'ялого листя".

Ґете був близький Франковi в якомусь особливо глибокому значеннi. Десь пiдспудно захованi вiд самого себе, у ньому вирували тi суперечностi й колiзiї людського духу, що їх Ґете зi смаком, зi своєю незмiнною iронiєю i дивовижною одвертiстю висловлював усно i на паперi.
Навiть ґетiвської роздвоєности не уникнув Франко, але згармонiзована, спокiйна роздвоєнiсть творця "Фавста" озвалась у перипетiях українсько-галицького життя стоголосим трiском, як грiм у горах, i стихла, затиснена твердою мужицькою волею:
"рефлексiї -- се панський спорт". На порозi нового, ХХ вiку "розстроєна скрипка" поета заговорила таким страдницьким голосом i здобулася на такi трагiчнi дисонанси ("Похорон"), яких щасливо не звiдав великий олiмпiєць, одбувшися спокiйним вiщуванням людству: "Його вiчна доля -- никання i коливання, одна його частина буде страждати, друга -- розкошувати; егоїзм i заздрiсть, як лихi демони, нiколи не припинять своєї гри, i боротьбi партiй не буде кiнця".

Усе це читав, знав, обдумував Франко, в якийсь час особливо гостро i важко, але знову повертався до своєї героїчної пiснi.
Iнтелектуальнi експерименти на матерiяли безрадiсної людської iсторiї i скептичнi прогнози, що йшли в дусi всiєї тогочасної европейської фiлософiї, -- це було право захiдньоевропейського письменника. Цього не мiг собi дозволити український поет за умов, коли подiбнi iстини лили воду на iмператорський млин, що i сам уже не молов й iншим не давав, а начебто наочно засвiдчував власним iснуванням, що нiяке мливо взагалi неможливе.

I ось, коли Ґете творить трагедiю iндивiдуальности, для якої "метою життя є саме життя", трагедiю Фавста, що в старечнiй жадобi до життя хапається за рятiвну нитку практичного дiла, Франка тривожить трагедiя пророка, що попри всi очевиднi факти громадської порiзнености, попри всi нашiптування темних демонiв пустелi й навiть жорстоку волю самого Єгови, прокладає своєму народовi шлях до обiтованої землi -- ставши понад сумнiвами в її iснуваннi!

Понад усякi розбiжностi вiрувань, генiїв, єднають живi соки рiдного ґрунту, проблема живого дiла, що стоїть на часi. На цьому зупинялися, погасивши iронiчну посмiшку, найскептичнiшi великi уми. Свiфт готовий визнати героя в тому, хто виростить на одному стеблi для колоски. Вольтер усе ж таки посилає Кандiда копати сад. А Ґете з Фавстом зупиняються остаточно бiля людей, якi вiдвойовують шмат родючої землi... Живе дiло мертвiє пiд жужелем старечої жадоби влади, затьмарюється вiд непотрiбних жертв, пародiюється в руках Мефiстофеля та його платних наймитiв, що не зупиняться нi перед якими засобами.  Старий Фавст забуває свою мудрiсть про те, що розрiзнення мети i засобiв iлюзорне, -- вiн хапається живого дiла, судженого синам землi. I старий Ґете, здається, вiрить! Тут усi скептики сходяться з найбiльш вiруючим апостолом любови:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам.