"28 серпня 1749 року, опiвднi, коли пролунало дванадцять, я прийшов на свiт у Франкфуртi-на-Майнi. Поєднання сузiр'їв було щасливе: сонце стояло пiд знаком Дiви у своєму зенiтi, Юпiтер i Венера поглядали на нього приязно, Меркурiй -- не вороже.  Сатурн i Марс лишались байдужими, i тiльки Мiсяць, який щойно виступив у свою повну фазу, виявляв силу свого ворожого сяйва, тим бiльше, що саме настала його плянетна година. Тому вiн противився моєму народженню, яке не могло вiдбутися, заки та година не минула".

Таким багатозначним "астральним вступом" одкриває Ґете свою автобiографiчну книгу "Поезiя i правда" оповiдь про становлення генiя. Звичайно, тут немає й натяку на жарт -- нi в ставленнi до астрологiї, нi в ставленнi до себе. Новий громадянин вiльного мiста Франкфурту щодалi бiльше буде впевнятись, що його прихiд у свiт вiтало щасливе сузiр'я. За цими аcтрологiчними вимiрами вiдчувається образ князя поетiв, який усе життя почував себе вiльним, владним i великим. Уже замолоду йому було пiд силу все, i вiн з цим не збирався таїтись: "Iнколи я готовий, як Полiкрат, закинути в море свiй улюблений скарб. Менi вдається все, за що б я тiльки взявся..."

У 22 роки вiн уже знаменитий у межах Нiмеччини як автор нацiонально-iсторичної драми "Ґен фон Берлiхiнґен", а в 25 рокiв зажив свiтової слави романом "Страждання молодого Вертера". Потiм Ґете стає при Ваймарському дворi в Тюрiнґiї порадником молодого герцоґа Карла-Авґуста i залишається там головною фiгурою до кiнця життя. Нiколи вiн не звiдав зустрiчi з гарпiями, що терзають поетiв, -- нi злигоднiв, нi переслiдувань, нi сваволi сильних свiту. Щоправда, з наближенням старости Ґета, зберiгаючи внутрiшню незалежнiсть, був схильний улягати тисковi зовнiшнiх обставин i ставати на шлях компромiсу. Тодi посилювалася його самоцензура. Скажiмо, знайшовся рукопис загубленого юнацького фраєменту "Прометей", i старий мiнiстер культури Ґета з мефiстофельською посмiшкою передає його своєму секретаревi й друговi Цельтеру iз застереженням, щоб не потрапив до друку... (Саме в той час, пiсля поразки Наполеона i встановлення реакцiї, за кволою ухвалою Вiденського конєресу, герцоґ запроваджував у своїй державi конституцiю, а його прем'єр-мiнiстер Ґете боровся проти цiєї демократичної пертубрацiї).

Великий олiмпiєць Ґете начебто не зазнав у своєму життi й великих потрясiнь, хоча в зовнi спокiйну течiю його життя так чи iнакше вривались культурнi й полiтичнi подiї великої епохи.  Може, вiн умiв сприймати їх лише як тло до свого внутрiшнього життя, з якого повiльно визрiвали твори? А на його вiк припали такi подiї, як Семилiтня вiйна, Велика Французька революцiя та Наполеонiвська епопiя, що пiвтора десятка рокiв трясла Европу в її найглибших основах, вiйна Пiвнiчної Америки за незалежнiсть i Французька липнева революцiя 1830 року...

Уже в юнацтвi Ґете читав епохальнi твори нiмецького просвiтника Лессiнєа, французьких просвiтникiв Вольтера, Руссо, Дiдро. Вiн належав до перших читачiв Канта й Геґеля, що були володарями дум багатьох поколiнь, i був сучасником генiїв музики Моцарта й Бетговена, другом Фрiдрiха Шiллера.

У час його молодости вiдбулось вiдкриття античности Вiнкельманом i "вiдкриття" Шекспiра... Ґете спiлкувався з найбiльшими умами Нiмеччини перiоду її найвищого культурного розвитку -- з поетами, фiлософами, вченими.
Наскiльки це було для нього важливо, можна судити хоча б з юнацького листа, написаного нiби про третю особу: "Вiн працює завжди, наче пiдiймаючись схiдцями усе вище й вище; бо зовсiм не збирається бiгти навздогiн за iдеалом. Нi, у боротьбi i грi вiн хоче розвинути свої почуття, перетворити свої здiбностi на майстернiсть. Найбiльше щастя цього Ґета -- жити поряд з найкращими людьми своєї доби..."

Стиль цього листа цiлком закономiрний. Адже художники писали портрети автора "Вертера", а знаменитi фiзiономiсти (Ляфатер, Цiммерман) знаходили в його обличчi всi ознаки генiя -- "всеохопний i всепроникний орлиний погляд", "дiяльний дух, що осягнув надто багато..."
Ґете прожив цiлу епоху в духовному розвитку Европи i сам становив епоху. Його будинок у Ваймарi став своєрiдним мiсцем прощi для приїжджаючих з рiзних країн. I коли громадяни Ваймару ще за життя поета спорудили йому пам'ятник i промовляли "великий Ґете", важко було сказати, чи вони мають на увазi особу Ґете, чи його твори. Магiя iмени була така, що особу Ґете, чи його твори. Магiя iмени була така, що особу пiдносили i тi, хто його й не бачив, а твори поважали й тi, хто їх не читав. Саме на читачiв йому не щастило. До Ґете ставились як до рiдкiсного явища в людському свiтi. Шiллер, який найтонше серед сучасникiв розумiв Ґете, говорив про нього майже так, як говорять про явища природи: "Доки ви працюєте, вас завжди оточує пiтьма. У вас горить лише внутрiшнє свiтло. Та коли ви починаєте роздумувати, внутрiшнє свiтло виходить з вас i освiтлює i для вас, i для iнших усе навколо".
Подiбно ставляться до Ґете рiзнi поколiння, що залежно вiд духу часу наближуються до поета чи вiддаляються. Рiдко до нього цiлком, приєднуються -- здебiльшого беруть якусь частку:

Ґете цитують, посилаються на його авторитетнi висловлювання.  Ґете -- поет i мислитель -- належить до тих великих розумiв, якi органiчно почували себе часткою природи i найбiльше наблизились до неї -- понад усякими теорiями i концепцiями, так би мовити, iзсередини, безпосереднього контакту з матiр'ю-природою i таким чином кинув непiдроблено правдиве свiтло на якусь грань життя.

Пiд вiсiмдесят рокiв Ґете зiбрав i видав свою спадщину у вiсiмдесяти томах. Про нього створено неосяжну лiтературу рiзними мовами. Але чи не найхарактернiшим у всiй лiтературi ключем до свiтосприймання поета-мислителя є невеликий етюд Ґете пiд назвою "Природа". Наведiмо уривки з нього -- як внутрiшнiй автопортрет.

"Природа! Ми нею оточенi й охопленi -- непереможно, нам не вийти з неї нi глибше в неї проникнути. Непрошено i несподiвано вона захоплює нас у свiй круговий танок i крутить, аж поки ми, знесиленi, випадаємо з її рук.
Вона творить вiчно новi форми: що є, того ще не було що було, те не повернеться, -- усе нове i, по сутi, завжди старе.
Ми живемо в нiй, але чужi їй. Вона вiчо говорить з нами i не видає нам своїх таємниць. Ми раз-у-раз впливаємо на неї, але не маємо над нею влади.
Iндивiдуальнiсть начебто головне для неї, але й iндивiд їй нi до чого. Вона вiчно будує i вiчно руйнує, а майстерня її неприступна...
Вона все продумала i думає неухильно, але не як людина, а як природа. У неї власний всеохопний смисл, якого нiхто не може пiдмiтити.
Хто її не бачить скрiзь, тому вона не вiдкривається нiде. Вона самолюбна i безлiччю очей та сердець вiчно прикута до себе.
Дiти її незлiченнi. Жадному вона не скупа, але має своїх улюбленцiв, на яких найбiльше витрачає i багато приносить їм у жертву.
Видовище її вiчно нове, бо вона завжди творить нових глядачiв.  Найпрекраснiша її вигадка -- життя, смерть -- тiльки мистецький засiб для створення бiльшого життя.
Вона огортає людей темрявою i вiчно пориває до свiтла. Вона робить їх залежними вiд землi, незграбними i важкими, щоб знов i знов поривати вгору.
... Вiнцем її є любов. Тiльки через любов наближуються до неї.
Вона -- все. Вона сама себе нагороджує i карає, сама себе радує i мучить. I завжди в нiй є все. Минулого й майбутнього вона не знає -- сучаснiсть є її вiчнiстю.
Вона добра -- я славлю її у всiх її творiннях".

З цього уривка ми бачимо, в якому образi природа з'явилась Ґете, що вiчно всiм єством вiдчував i переживав зникому мить, якої не можна затримати.

Однiєю з найхарактернiших ознак ґетiвського генiя є незвичайна чутливiсть i вразливiсть, що виходила за межi звичайних уявлень, i то не тiльки в загостреностi сприймання чи бентежному, вулканiчному неспокоєвi його юнацтва. Ґета дослiвно був усi свої днi залежний вiд природи, вiд погоди -- вiн порiвнював себе з квiткою, у якої згортаються пелюстки, коли заходить сонце. Його сильний органiзм наснажувався любов'ю i вряди-годи проходив кризову фазу на гранi смерти бо другий полюс любови -- смерть.
Коли говорять про нього як про великого олiмпiйця, що все життя шукав гармонiї, то мають на увазi, поперше те, що Ґете ставився до життя як до мети, як до своєї головної творчости, -- лiтературна творчiсть визрiвала з життя i була тим насiнням, що його витрушує квiтка пiсля цвiтiння; подруге -- динамiчну неврiвноваженiсть i крайню суперечливiсть, роздвоєння його натури, для якої шукання гармонiї було порятунком:

Прочитай мої творiння --
Я роздвоєно один.

Вiн, як нiхто, мiг цiлком вiддаватись чи то людинi, чи то справi з генiяльною повнотою, до кiнця. Але за цим одним завжди принишкло ховався другий. Як за Фавстом -- захисна тiнь Мефiстофеля: вона вказувала йому найлегший вихiд.
"Тiльки людина, надiлена особливою чутливiстю, може стати найхолоднiшою i найтвердiшою. Вона змушена вдягати твердий панцер... Але той панцер часто стає для неї тягарем..."

Про холоднiсть i твердiсть, про непроникний панцер Ґете написано багато. Вiн у своєму суспiльному середовищi витворював захисний холод дистанцiї, яке справляє це на людей.  У соцiяльних питаннях панцер був аристократично-консервативного крою, мережаний мефiстофельським вiдпорним скептицизмом i цинiзмом.
Соцiяльний профiль Ґета потребує найуважнiшого розгляду за принципом, виставленим самим поетом: "Щоб поета зрозумiти, слiд в його краю пожити".
В нашiй українськiй лiтературi нема аналогiй, якi могли б перекинути мiсток до свiту, в якому жив Ґете. Може, найближче знав i вiдчував Ґете наш найунiверсальнiший велет, автор українського варiянта "Райнеке Лиса", перекладач "Фавста", "Прометея" Iван Франко. Але на українському ?рунтi поет мусiв бути передусiм першим громадянином, народним пророком i борцем за iдеали, якi пiднесуть i просвiтять народ у темрявi й неволi. Ось чому творець "Лиса Микити", поеми про вiйну всiх проти всiх, був насамперед автором "Каменярiв" i "Вiчного революцiонера", спiвцем боротьби й особистої самопожертви. У його лiричнiй драмi "Зав'яле листя" є перегук зi "Стражданнями молодого Вертера" -- найреволюцiйнiшим твором Ґете, є навiть посилання на єетiвський вiрш "До страждань молодого Вертера" -- "будь мужнiм i не йди моїм слiдом..." В умовах Галичини ця iнтимна драма борця викликала навiть звинувачення в декаденствi. Легко уявити, як би здивувався Ґета, зачувши щось подiбне, i якби вiн незалежно кинув у вiдповiдь: "Усi твої iдеали не завадять менi бути правдивим, добрим i злим, як сама природа!"
Одне слово, автор "Мойсея", досконало вiдчуваючи бездонний єетiвський дух, його соцiяльний скептицизм, а хвилинами навiть аполiтизм i мiзантропiю, був i до кiнця залишався мучеником i речником народньо-визвольної iдеї.
Ґете треба сприймати в поняттях його краю i його доби.
Лiтература зароджувалась у вiдносно затишних i вiльних мiстах, далеких вiд полiтичних вiтрiв, i цi мiста ставали великими культурними центрами.

Ґете народився в заможнiй бюрґерсько-патрицiянськiй родинi правника. Йогана-Каспара, що за батькiв капiтал купив собi звання "iмперського радника". Здавалось, усю свою надмiрну гордiсть цей похмурий i все життя бездiяльний чоловiк присягнув задовольнити вихованням сина. Мати,-- дочка мiського старости, удвоє молодша за чоловiка,-- була дiтям не так наставниця, як подруга. Пiд орудою домашнiх учителiв майбутнiй поет опанував грецьку, латинську, французьку, англiйську та iталiйську мови. Змалку також навчили його ще грати на клявесинi й вiольончелi, малювати олiвцем i олiйними фарбами, фехтувати, їздити верхи, танцювати i грати в карти, орiєнтуватись у всесвiтнiй iсторiї та iсторiї мистецтва... Але стихiєю його дитинства був театр -- змалку вiн iнсценiзував, писав та вiчно переробляв п'єси i щовечора ходив до мiського театру -- в залю i за лаштунки. Домашня атмосфера була до краю насичена, а навколишня -- настiльки космополiтична, що епiзод iз Семилiтньої вiйни -- вхiд до Франкфурту французiв -- хлопець сприйняв як добру практику з французької мови...
Коли шiстнадцятирiчний Ґете вступив на правничий факультет до Лейпцiєського унiверситету, то виявилось, що там йому, пiсля батькiвської науки, по сутi, вже нема чого робити. Вiн поринає у свiтське життя "золотої молодi": "Вечiрки, концерти, комедiя, вiзити, прогулянки -- скiльки на це йде часу!.. Ах!  Це багато варто, але дорого й коштує... Живу тут паном".

"Пан" мав трохи екстраваґантний вигляд, смiшнi манери й дуже недосконалу юнацьку маску цинiзму, за якою ховалась неймовiрно тонка вразливiсть душi, що "переливалась, як живе срiбло", i й своїх масках робилась просто нестерпною для оточення. Його ставлення до iнших студентiв деспотичне й менторське, недбале й нелюб'язне. Сестрi на день народження вiн пише, що нема коли йому складати привiтання, вимагає залишати на листах великi береги -- для нотаток та вiдповiдi...

До Ляйпцiгу в той час приїжджає слава i гордiсть тодiшньої Нiмеччини -- Лессiнє. "Але тут нам надумалось не тiльки не шукати з ним зустрiчi, а навiть навмисно обминати тi мiсця, де вiн бував. Ця нiчим не виправдана дурiсть зазнала кари",-- згадує старий Ґета, якому так i не судилось зустрiтися з Лессiнґом.
Головним пiдсумком трьох рокiв життя з Ляйпцiєу було перше кохання до шинкарiвни Кетхен Шенкопф, яка назавжди визначила тип жiнки, що подобався Ґете, а сама безслiдно зiйшла зi сцени. Це справжнє, як буває у вiсiмнадцять рокiв, глибоке почуття хаотично iскрилось, полум'янiло, поглинаючи демонiзм i самовпевненiсть студента, i закiнчилось болiсним розривом -- зреченням задля врятування особистої свободи: "Ви назавжди залишитесь для мене чарiвною дiвчиною. А я -- я назавжди залишусь Ґете... Коли я називаю своє iм'я, то розкриваю i саму мою суть".

Закiнчився ляйпцiґський перiод важким захворюванням -- одним iз тих захворювань, якими супроводились переломнi моменти в душевному розвитковi Ґете. Студент повертається до похмурого батькiвського дому, де за пiвтора року хвороби "навчився багато, чого не навчився б за цiле життя". Вiн читає Кльопштока, Вiлянда, Шекспiра...
Але раптом особливо зацiкавлюється середньовiчним фолiянтом -- книгою алхiмiка Парацельса, потiм -- мiстика Сведенборґа...  Цей дивний для скептика iнтерес до "таємних наук" у ньому пiдживлює материна подруга, послiдовниця релiгiйної секти гернгутерiв. Юнаковi здається, що в нього починаються налагоджуватись "найприязнiшi стосунки" з Богом. Власне, тодi вiн слiдами середньовiчних натурфiлософiв пiдходить до свого пантеїзму -- вiри в томожнiсть Бога з природою. Це не був суто умоглядний iнтерес. То було наполегливе прагнення юнака знайти доступ у царину потойбiчного.
Ґете не став мiстиком, але винiс звiдси зерно, яке зiйшло першому актi "Фауста". Пiсля хвороби вiн оновлюється i стає незрiвнянно глибшою людиною -- "з надзвичайною бадьорiстю духу й радiсним вiдчуттям внутрiшньої свободи".

На завершення правничої освiти батько посилає Ґете в iнший, вищий свiт -- до Страсбурзького унiверситету, що був тодi у володiннях Францiї. Тут Ґете знайомиться з людиною виняткового розуму i виняткової вчености -- Гердером, який вiдкриває глибинний смисл поезiї i вчить шукати її тiльки в первiсному -- у народнiх леґендах i переказах. Вiн, як Мефiстофель Фавста, переносить Ґете в античнiсть, уводить у свiт Гомера й Шекспiра.

То вже було не те, що читання п'єс на дозвiллi, -- це було вiдкриття нових континентiв! А з ними -- вiдкриття власної генiяльности. У ґетiвському гуртi молодi, яка започаткувала нову лiтературну течiю "Буря i натиск", усi чулись генiями, покликаними розкрiпачити людини, повернути її до природи, а лiтературу, яка живилась французькими зразками, -- до нацiональних джерел (у французькому клiматi Страсбурґу цi почуття загострювались).
Тут у двадцятирiчного юнака зароджуються великi задуми -- драма "Ґец фон Берлiхiнґем", "Фавст". У прагненнi величi вiн шукає собi героїв на гранi леґенди i звертається до Цезаря, Сократа, Прометея, Магомета.

Але передусiм Ґете шукає життя. Новий спалах його життєлюбства прокидається в любовi до дочки сiльського пастора Фредерiки Брiон, якiй судилось стати прообразом Маргарити. Ґете знову втiкає... "Важко будувати красивi фрази i весь час ставити крапки", -- роздумує вiн.

Формально закiнчивши курс навчання, Ґете з допомогою батька якийсь час мiж iншим провадить юридичну практику -- працює адвокатом. Але живе вiн зовсiм не цим. У перiод найвищого етузiязму та юнацької енерґiї вiн творить першу свою iсторичну драму, написану на основi лицарської хронiки "Життєпис Ґеца фон Берлiхiнґена". Власне, iсторичною драма не вийшла, але в нiй, за висловом Гердера, "неймовiрно багато нiмецької сили, глибини i правди". Ґете вклав у неї "найкращi сили своєї душi".Тiльки все ж таки найбiльшi сили вiн уклав не в лицаря, сповненого християнських доброчинств, а в демонiчну красуню Адельгейд з її бурхливою жагою життя i влади.

"Буря i натиск" для Ґете втiлювались не в соцiяльнiй сферi, а в стихiї природи. Як i його Вертер, вiн любить далекi прогулянки горами й лiсами, особливо вночi i в негоду. Тут вiн найповнiше вiдчуває свободу i стає собою. Чим були для поета цi зустрiчi з природою, видно з лiрики Ґете, з таких безпосереднiх визнань:

Нову поживу, свiжу кров
Дає цей свiт ясний,
Мене до свого лона знов,
Природо, пригорни.

Найповнiше уявлення про одинокi мандри дає глибоко автобiографiчний роман "Страждання молодого Вертера".

У своїх замiських прогулянках Ґете знайомиться з добре вихованим i елеєантним юнаком Кестнером та його нареченою Льоттою. Легка, струнка й весела, вона полонила поета i ввiйшла в його свiт разом з iдилiєю домашнього побуту. Почуття Ґете загострюються в мiру того, як вiн зустрiчається зi своїми новими друзями. Розважлива Льотта щораз виразнiше прихиляється до надiйного Кестнера, який умiє тактовно й розумно, навiть справедливо поводитись у цiй важкiй ситуацiї.

Для Ґете залишається вже знайомий вихiд -- утеча.  Загальмована пристрасть мiсяцями ятриться в ньому i, нарештi, знаходить вихiд у романi в листах "Страждання молодого Вертера". Вiн настiльки особистий для Ґете, що сюди потрапили його власнi листи й не замiнено навiть iм'я Льотти. Вертер з його гуманним спрямуванням розуму, витонченiстю думки й надзвичайною силою почуттiв та уяви, це, звiсно, сам Ґете, але тiльки в якiйсь фазi свого душевного розвою, в однiй з життєвих ситуацiй. Безвiльний i замрiяний печальник Вертер -- це, безперечно, образ, далекий вiд сповненого життєвої енерєiї i волi Ґете, який хоч i жив внутрiшнiм, але панував над усiма ситуацiями життя. Конфлiкт вiльного юнака iз загальнообов'язковою фiлiстерською мораллю, що вчить сприймати свiт таким, яким вiн є, пережив i Ґете разом зi своїм Вертером. Але там, де Вертер, "тiльки мандрiвник i тiльки блукач на землi", закiнчує самогубством, Ґете закiнчує творчiстю i таким чином ставить крапку на погаслому багаттi пристрасти.

Книга з'явилася як iскра в наелектризованiй атмосферi. Вона витримала шiстнадцять видань i облетiла увесь свiт, досягнувши навiть Китаю. Нечуваний успiх її колись старий Ґете пояснить тим, що вона вийшла з тих же джерел юнацького безуму, якими живилась цiла епоха.

Об'єктивно вона, звичайно, означала повстання юнацької душi проти старого свiту й вiдiграла надзвичайну революцiонiзуючу ролю поряд з творами просвiтникiв, що пiдготували Велику Французьку революцiю. Навiть такий незворушний герой епохи, як Наполеон, читав її сiм разiв, хоч i був невдоволений кiнцiвкою...
Ґете святкував трiюмф, одмежувавшись вiд сльозливої сентиментальностi Вертера: "У свiтському товариствi ми виймаємо ключа з нашого серця i ховаємо його в кишеню. А тi, що витягають його звiдти, просто дурнi". Вiн сам помiчає:

"Люди, якi на основi моїх творiв сподiвались зустрiти люб'язнiсть, завжди розчаровувались, побачивши людину холодну й вiдразливу". Цi двi крайностi, як день i нiч, супроводитимуть Ґете все життя. У творах вони промовляли тенденцiєю виражати себе в двох протилежних образах. Ґете працює над "Фавстом", який йому в той час уявлявся передусiм як трагедiя Маргарити. У лiтературi ця перша редакцiя має назву "Пра-Фавста". Фiлософсько-психологiчну основу його становлять проблеми сумлiння.

А тим часом у життi Ґете наступає вирiшальний злам. Вiн готується до одруження з красунею, звичайно, багатою, Лiлi Шенеман, та внутрiшнiй неспокiй його весь час кидає "вiд тихого причалу у вiдкрите море". Вiн боїться причалу, але й не зважується порвати з привидом щасливого затишку -- i виїжджає назустрiч каретi герцоєа Ваймарського, який запрошує поета до двору. Чим був для тодiшнього Ґете цей вибiр вищого аристократичного свiту, який не загрожував випробуваннями, а поблискував перспективою влади? В гарячу хвилину поет виливав свою сповiдь друговi на клаптику паперу: "О брате, мене розривають зрозумiлi, але невичерпнi почуття... Ганебно лежу, простягшись у пилюцi... I черва кишить, присягаюсь тобi моїм серцем. Усе це дитячий белькит i шепiт. Це Вертер i вся його братiя виступили проти таємних свiдчень моєї душi".
Герцоґовi було вiсiмнадцять, Ґете -- двадцять шiсть рокiв.  Ґете зумiв сподобатись герцоєовi й майже одразу став його порадником, товаришем розваг, а сам -- мiнiстром шляхiв i вiйськовим мiнiстром, директором театру, мiнiстром культури, прем'єр-мiнiстром.

Нагороди й дворянський титул Ґете приймає спокiйно, бо завжди почував себе аристократом. Вiн був прихильником природного аристократизму, природного генiя i навiть на творчiсть дивився як на дар генiя, а не вислiд зусиль: "Щоб створити щось, треба насамперед чимось бути".

Ґете нiколи не творив iз зусиллям -- творчiсть приходила сама собою, i тодi вiн їй вiддавався цiлком, усiєю своєю iстотою. З такою ж самовiдданiстю з життям населення маленької держави, що налiчувала вiсiмдесят тисяч, а столиця її Ваймар -- шiсть тисяч мешканцiв. Впливав на герцоєа, ставив питання про реформи на таємнiй державнiй радi (життєвим досвiдом i проникливiстю в тридцятирiчним поетом не рiвнялись навiть старшi придворнi достойники.), стимулював розвиток гiрничних промислiв i сiльського господарства в певностi, що "нема нiчого на свiтi, чого б не можна було здолати". Але, зiзнається Ґете, "жадна душа не знає, з якою безлiччю ворогiв я змагаюсь, щоб здiйснити бодай дещицю".

У душi з'являється черствiсть, настає вiдчуждення од давнiх друзiв, утома, вiд якої лiкують лише зустрiчi з людьми конкретної працi. Якось у Ґете-мiнiстра прохоплюється: "В юнацтвi нам здається, що будувати палаци для людей, а коли доходить до дiла, ми тiльки й робимо, що прибираємо за ними покидь". Нарештi, вiн зупиняється на вiдомому рiшеннi: "Треба поливати власний сад, коли ми не можемо дати дощу всiй  землi".
За рiзними дрiбними обов'язками, справами, придворними розвагами й бенкетами творчiсть пригасає. За першi чотири роки у Ваймарi написано тiльки драму "Iфiгенiя в Таврiдi" i декiлька розважальних комедiй, про якi бiографи волiють не згадувати.
А пiсля десяти майже безплiдних рокiв, коли настало загострення життєвої кризи, Ґете рiшуче поривається на волю. У 1786 роцi вiн їде в Iталiю -- щоб вiдродитись. Водночас це був розрив з Шарльоттою фон Штайн, жiнкою, душевна сила якої вiдiграла чималу ролю у внутрiшньому життi Ґете.

До Iталiї Ґете взяв з собою лише книгу вiдомого ботанiка Карла Лiннея. Вiн приїхав учитись. Рим вiн дослiджує так само предметно, проникливо, як дослiджував метаморфози в рослинному свiтi, питання археологiї, геологiї, фiзики, мiнералогiї, зоологiї, анатомiї i пластичних мистецтв. Цураючись романтизму, вiн прагне i в мистецтвi, i в життi ясности й правди. Ґете вивчає художнi скарби "вiчного мiста" i пiд його синiм небом почуває себе зовсiм iншою людиною -- нiби вдруге на свiт народжується. У природностi життя пiвденного народу поет вiдкриває найвище щастя -- щастя цiльности i покладає собi: "Я теж мушу досягти цього..."

Але пiсля двох рокiв духового розкрiпачення Ґете знову повертається в маленький набридлий ваймарський свiт: вiн уже не мiг вiдмовитись вiд свого способу життя, вiд свого становища, вiд свого будинку з тридцятьма кiмнатами, що наповненi колекцiями, як добрий музей. Тут згадується Енґельсова характеристика Ґете i нiмецької дiйсности, над якою не мiг високо злетiти навiть генiй, що не пов'язував себе з котроюсь єдиною країною i вперше запровадив поняття "свiтової лiтератури".

У безвиїзному ваймарському життi поета видiляються такi моменти, як дружба з Шiллером, зустрiч з Французькою революцiєю та Наполеоном i героїчна творчiсть останнiх рокiв -- завершення визначального твору  -- трагедiї "Фавств".
Пiсля повернення з Iталiї поет звiльняється вiд державних посад i висуває iдею перетворити Ваймар на другу Фльоренцiю.  Йшлося про мiльйони. Надзвичайно важко було здобутись на такi кошти в маленькому герцоєствi, але Карл-Авґуст сприяє своєму друговi, фiнансує, залишає за Ґете почеснє високого сану, високу платню i мiсiю загального керiвництва навчальними закладами й театром. "Славною людиною був цей маленький фараон, -- пише про герцоґа Томас Манн, -- який розумом, iнстинктом, чуттям так добре розумiв виключнiсть натури свого Йосифа, -- серед нiмецьких вiнценосцiв вiн був єдиний у своєму родi монарх, що заслужив вiчної шани нащадкiв".

Здається, герцоґ -- єдиний з вищого свiту, хто пiдтримав одруження Ґете з юною плебейкою Христiяною Вульпiус, яка стала героїнею його славнозвiсних "Римських елегiй", "маленьким духом природи", невгомонною господинею в його домi, матiр'ю його сина. Вiд придворного свiту поет вiдгороджується наче прозорою скляною стiною...

Поетична слава Ґете за десять рокiв пiсля появи "Вертера" пригасла. Сучасники просто його не розумiли. На лiтературному обрiї з'являється нове свiтило -- Фрiдрiх Шiллер. Його бунтарська драма "Розбiйники" iз зображенням на титульнiй сторiнцi розлюченого лева в стрибку i з написом "In tyranos" ("Проти тиранiв") передруковувалась у всiх нiмецьких князiвствах i виставлялася в театрах.

Ґете не iмпонував "варварський стиль драми". З холодною доброзичливiстю вiн дає її авторовi призначення на посаду професора iсторiї ?нського унiверситету. Блискучий професор i драматург, який видає свої твори одразу в чотирьох видавництвах, роками мрiє зблизитися з Ґете: "Дух його впливає на все, дослiджує у всiх напрямках i прагне скрiзь створити щось цiлiсне. Саме тому я вважаю Ґете великою людиною". На ґрунтi глибокого взаєморозумiння генiїв вони зближуються в 1794 роцi, i ця творча дружба триває аж до смерти Шiллера -- одинадцять рокiв.

Ґете захоплюється шiллерiвською "єрандiозною здатнiсть сприймання", цiнує його блискучий аналiтичний талант, прямо протилежний його власному, iнтуїтивному, i знаходить у своїй одинокостi, нарештi, людину, яка може його збагнути й обмiнюватися з ним iдеями. Високоосвiчений поет-iдеалiст Ґете був поетом природи: вiн видобуває поезiю з дiйсности, коли iншi поети поетизують дiйснiсть...

Сам Шiллер протиставляв свiй творчий принцип єетiвському, в якому бачив продовження "наївного" реалiзму античних поетiв i Шекспiра. Суть цiєї наївної об'єктивної поезiї, за Шiллером, полягає в тому, що "об'єкт панує над поетом цiлком, цого серце не лежить, як дешевий метал, одразу зверху, а хоче, щоб його, як золото, шукали на глибинi".

Справдi, слово в поезiї Ґете малює образ i має свою приховану глибину. Коли читаєш "Майову пiсню", "Нiчну пiсню мандрiвника" чи iнший лiричний шедевр поета, то здається, що природа сама спiває голосом Ґете, якого взяла своїм обранцем. Вiрш його народжується з мелодiї, а не з думки, як у Шiллера, i творить гармонiйну багатогранну картину, сповнену тайни. Його можна читати й перечитувати так само, як можна милуватися запахом i формами квiтки. Навiть здається, що вiн так само органiчно виявляє життя, як квiтка розвивається, а сонце випромiнює.  Ґете використав усi вiдомi форми, вiд грецьких гекзаметрiв до схiднiх афоризмiв, i створив сотнi своїх форм. У поезiї його промовляють не лише змiст, слова, а й звуки, музика слова, ритмiчний малюнок строфи.

Тому то так важко перекладати Ґете, i вчитуватись у його твори важче, нiж у "сантиментальну", акцентовану вiдтiнками сатиричности чи елегiйностi поезiю Шiллера, яка, зрештою, не позбавлена й рис об'єктивно-наївної.
Глибинний генiй Ґете навертав Шiллера вiд умоглядної фiлософiї до нових образiв i пiдтримував його у всiх великих починаннях: за час їхньої дружби Шiллер написав свої прославленi баляди й основнi п'єси.

У важливих суспiльно-полiтичних питаннях вони сходились. Ґете навiть уважав, що Шiллер, визнаний народолюбець, був бiльш аристократом, нiж вiн... Але Ґете, без сумнiву, аполiтичнiший, i це виявлялось особливо в зiткненнях з вирiшальними подiями епохи.
З початком Французької революцiї заворушились великi й малi монархи i, як зауважує Ґете, пройнялись войовничiстю: "Як парша, свербить вона всiх наших князiв, а мене втомлює, наче поганий сон" (коли Ґете став вiйськовим мiнiстром (1779), то дав герцоґовi лише 310 рекрутiв замiсть 600). Зрозумiло, сила небезпеки об'єднала всiх нiмецьких князiв проти Францiї. У таборi герцоґа Ґете i далi працював над рукописом "Вчення про кольори", а коли пiсля поразки в битвi офiцери звернулись до нього по слово розради, вiн їх утiшив: "Тут i сьогоднi починаєтьсянова ера свiтової iсторiї, i ви можете сказати, що були свiдками її". Сам поет був прихильником старої ери i волiв допускати несправедливiсть, нiж зносити безладдя. Але вважав, що в революцiях виннi уряди, а не народи: "Революцiї неможливi, доки уряди дiють справедливо й виявляють чуйнiсть, тобто вчасно роблять заходи, щоб полiпшити становище народу, а не опираються доти, доки потрiбнi полiпшення силомiць проводять знизу".

Iдилiчно-нiмецьким запереченням революцiї є його поема "Герман i Доротея", сатиричним -- маленька п'єса "Громадянин генерал" I комедiя "Бунтiвники", у якiй висловлене полiтичне кредо Ґете: оскiльки несправедливiсть наростає вiд поколiння до поколiння, корисливiсть передається спадково, а великодушнi дiї роблять здебiльшого окремi особи, -- треба їх пiдтримувати, виступаючи голосно завжди i скрiзь проти всякої неправди й ницости, прихованої високими фразами...
"Вони закликають на допомогу дурiсть i темряву, а я -- розум i свiтло", -- так пiдтримує Ґете прихильникiв iснуючого режиму, з якими вiн загалом солiдарний. Мабуть, вони волiли б краще обiйтися зовсiм без пiдтримки...
У той час, коли Наполеон перекроював мапу свiту й "чистив авґiйвi стайнi Европи" (Енґельс), Ґете мiсяцями не читав газет, i йому здавалося, що вiн "живе в золотий вiк, у раю, де царює невиннiсть".

Рiч, очевидно, в тому, що Ґете не лише не боявся перемог Наполеона, а навiть покладав на них якiсь надiї. Наполеон для Ґете став "моїм iмператором", принципом порядку, речником долi й "постаттю, якої ще не було, та й ледве чи коли буде". Ґете для Наполеона був "справжньою людиною" i великим поетом, якого вiн приймав поряд з коронованими особами, але ставив, звичайно, вище -- i запрошував до Парижу писати "Смерть Цезаря".

Взагалi Ґете вiрив людському генiєвi понад усе. До людської величi тягнувся через кордони i всякi упередження, навiть власнi. Вiдомо, що вiн був далекий вiд лiтератури революцiйної i всякого романтизму, чужого йому способом бачення життя. Усе це не завадило йому на схилi вiку захоплюватись особою i творами Байрона -- найбiльшого романтика й бунтаря в поетичному свiтi. Навiть скидалось на те, що вiн часом заздрив його слiпучому спалаховi. Тут поет поєднував суперечностi так само легко, як їх поєднує природа, вiд якої брав усе, на що вона тiльки була щедра. До Байрона вiн, здається, поставився так, як до найяскравiшої барви у веселцi життя. Романтичний генiй йому був незрiвнянно ближчий, нiж сумирний епiгон однодумець...

Та попри все це Ґета прекрасно розумiв бунт особи i тi поривання, що жили в ньому, як перегорнута сторiнка молодости. Вiн знаходив йому мiсце в сучасному свiтi, в чужiй молодостi. Перечитуючи свого "Вертера", поет жахався: як могла залишитись живою людина, що вже тодi розумiла всю нiкчемнiсть життя?.. У своїй здоровiй старостi Ґете прекрасно розумiв молодiсть свiту, i траплялись хвилини, коли його розумiння було бездонне -- i вiн тягнувся до молодi, у якої починалося те, що закiнчилося в нього самого. "Нема нiчого милiшого за молодь -- з усiма її вадами. Коли б тiльки старi не були такими ослами! Це вони псують гру!"

Тепер, як символ невгамовної молодости, блискучим метеором пролетiв над свiтом Байрон -- як його антипод, але великий антипод. Тiльки Байрон й Наполеона Ґете може назвати великими.  Звiстка про смерть Байрона так сколихнула всю iстоту Ґете, що вiн знову, на сiмдесят п'ятому роцi, узявся за теку з рукописом "Фавста". За цю трагедiю -- символ свого життя -- Ґете брався переважно в час найбiльшої життєвої кризи -- й коли зустрiчався зi смертю. Вперше це було в дев'ятнадцять рокiв пiд час важкої хвороби. Вдруге вiн потягнувся до "Фавста" на п'ятдесят першому роцi, коли знову захворiв i навiть на короткий час ослiп. Тепер поет завершенням "Фавста" завершує своє життя -- з похмурим передчуттям, що може й не встигне. Вiн пише з героїчним самозреченням, зовсiм не помiчаючи, що надворi -- зима чи лiто. Нарештi вiн, як колись, вiдмовляється вiд розсудливих мотивiв i цiлком вiддається на волю стихiйного творчого акту, бо наївна творчiсть завжди була його покликанням. Кiнець трагедiї вилився в поетов сповiдь перед життям.

Вiн стоїчно майже не помiчає, коли вiдходять найближчi йому люди -- вмирає Шарльотта фон Штайн, герцоґиня, герцоґ, умирає в Iталiї його син...
Вiсiмдесятий том його творiв вийшов. "Фавств. Ч.II" закiнчений i перев'язаний сторiчкою, яку розв'яжуть пiсля його смерти.  Вiн диктує до кiнця роздiл повiсти про своє життя -- "Поезiя i правда". "Доки нам ще свiтить день -- тримаймо голову високо!"
Усе життя в Ґете не було "головного дiла", яке знаходили собi поети-борцi, яке знайшов у боротьбi за визволення Грецiї Байрон. "Метою життя є саме життя". Тепер вiн пiдбиває йому фавстiвський пiдсумок -

Не може вiчнiсть поглинути
Мої дiла, мої труди.

Перед полуднем 22 березня 1832 року Ґете помер.

"Нема нiчого великого, крiм iстини. Який я радий, що присвятив своє життя iстинi".
Ґетевський шлях до iстини вiдбився у "Фавстi".

Вiдкриття леґенди про Фавста прийшло до Ґете в той час, коли вiн знаходив себе як поет, пiд впливом науки Гердера про iстину в глибинах народної творчости, i коли вiн самоусвiдомлювався як людина з усiєю властивою юнацтву жагою поривання розгадати загадку життя. Фавст носився в атмосферi нiмецької доби Вiдродження, i його збирався драматизувати вже Лессiнґ, якого притягувала глибина леґенди, але вiдштовхувала демонологiя...

Леґенда про накладання людини з нечистим тягнеться в глибину тисячолiть -- до бiблiйної оповiдi про Єву, яка за намовою диявола покуштувала яблука з дерева пiзнання. Ця iдея завжди тривожила допитливий людський розум. Але в епоху Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у свою всемогутнiсть i в початок нової ери людства, озброєного силами "таємних наук", коли алхiмiки з фанатичним самозреченням стали шукати "каменя мудрости", за допомогою якого можна буде перетворювати метал на золото, i "елексiр життя", що повертає молодiсть i здоров'я, -- леґенда набрала нового характеру. З'являються перекази про магiв i чорнокнижникiв, якi продали душу чортовi, щоб той допомiг осягнути таємницю буття.

У суворому свiтi католицького середньовiччя чорт стояв другою фiгурою, на зображення якої церква зосередила свої зусилля. А через характер церковної диктатури, що не зносила суперництва єретичної думки й узагальнювала все живе в одному образi ворога, -- вiн став першою. Чортом залякували, ятрили релiгiйну пильнiсть i запевняли, що земнi князi-кровопивцi, порiвняно з ним -- невиннi ягнята...

Пропаґанда була поставлена так добре, що в 1569 роцi в Нiмеччинi навiть видала трактат "Огляд чортiв" -- про рiзнi вiдмiни нечистої сили, щоб трудящий люд знав, як розпiзнавати i на кого доносити. Запалали "єретики" (здебiльшого люди мужньої i чесної думки) на вогнищах iнквiзiцiї, про чорта стали думати дедалi серйознiше.
А тим часом у келiях, заставлених колбами, ретортами та всяким начинням, самовiддано працювали вченi-мiстики, якi натрапляли на новi iстини (вiд них зрештою пiшла нова хемiя) i справдi виходили за межi тодiшнiх уявлень, особливо коли вони до того ж володiли даром впливу на людей. Унiверсальнiсть iнтересiв i твердiсть духу були визначальними прикметами вчених цiєї епохи.

Доктор Георгiй Фавст, що його iм'я згадується в рукописах XVI столiття, очевидно, був таким "чаклуном" i магом. У 1587 роцi франкфуртський друкар Йоган Шпiс видав обробку леґенди про Фавста пiд назвою: "Повiсть про доктора Фавста, знаменитого чаклуна i чорнокнижника, про його договiр з дияволом, його пригоди i дiяння, про заслужену кару йому; запозичена головним чином з його паперiв".

У книжцi розповiдається про молодi лiта Фауста у Вiтенберзi, про його зухвальство, схоже на "зухвальство давнiх титанiв, котрi, як про них розповiдають поети, нагромаджували гори на гори i хотiли воювати з Богом", про його бажання "злетiти на орлиних крилах i дослiдити основи неба й землi". Заклинаннями вiн домiгся того, що до нього з'явився Мефiстофель i уклав на двадцять чотири роки контракт, пiдписаний кров'ю, за яким зобов'язався надати Фавстовi властивостей духа й виконувати його побажання, Фавст за це вiддає чортовi душу i тiло, "зрiкається Бога i всiх християн".

Потiм Фавст провадить "епiкурейське життя", нi в що небесне не вiруючи, для певности спускається в пекло на розвiди, потiм мандрує з Мефiстофелем по всiляких країнах i навiть задля цiкавости лiтає на сузiр'я, звiдки Земля бачиться йому, як жовток яйця, а сонце "бiльше за цiлий свiт".

Вештаючись по дворах рiзних володарiв, Фавст славиться i чарiвництвом, i вченiстю; вiн викликає тiнi Александра Македонського i Гелени Спартанської, яку вдруге вичаровує перед смертю, i вона народжує йому сина Юстуса. Коли минає реченець контракту, тiло Фавста знаходять, знiвечене чортами до невпiзнання. Повiсть закiнчується пасторською настановою, щоб "кожен християнин, особливо ж люди гордої, допитливої i впертої натури навчились Бога боятись, а вiд чарiв, заклинань та iнших справ чортячих -- тiкати".

Отже, у леґенди є майже всi тi подiї i постатi, що й у "Фавстi" Ґете. Повiсть мала величезну популярнiсть. ще в XVI  сторiччi вона, перекладена ярмарковими трупами та ляльковими театрами Нiмеччини, стала нацiональною леґендою, духоворiдною середньовiчнiй Европi. Наприкiнцi XVI сторiччя Шекспiрiв сучасник Крiстофер Малов написав на основi цiєї повiсти свою "Трагiчну iсторiю доктора Фавста", що стала улюбленою драмою англiйцiв.
Але Фавст був герой саме для Ґете, який дослiджував i творив його в собi протягом шiстдесяти рокiв. У тривожному юнацтвi Фавст з легенди вiдкрився йому сповнений вiдчаю та свiтової скорботи, готовим гасити спрагу насолодами кохання. Тодiшнiй Фавст здатний був зухвало викликати духiв, але створити вiн мiг лише споконвiчно вiдому трагедiю, засновану на минущностi перших юнацьких мрiй та iлюзiй -- трагедiю Ґретхен.

Чи знав тодi Ґете, у що виллється, чим заповниться iсторiя життя його героя? Звичайно, не знав: зi свого життєвого досвiду тодi мiг створити лише "Пра-Фавста". Вiд самого початку поет передав йому тривоги власної душi й таким чином визначив його, в особистому лiрично-драматичному плянi.  Зрозумiло, Ґете не вигадував свого Фавст, а радше -- згадував.  На довгi роки вiн забував про рукопис, а потiм знов повертався до нього, коли в життi наставав новий поворот, за яким одкривалась нова смуга шукань.

У "Фавста" дуже мало зовнiшньої дiї -- так само, як мало її в життi автора. Але Ґете прожив велике, надзвичайно iнтенсивне внутрiшнє життя, наповнене енерґiєю почуття i думки. I в трагедiї "Фавст" позначилися слiди шляхiв самого поета. В цьому розумiннi "Фавст" -- твiр автобiографiчний: у ньому вiдбилась духова еволюцiя "великого нiмця", що втiлив у собi цiлу епоху духового розвитку нiмецького народу.

Прикмети, особистого вже є в початковому "Пролозi в театрi": директор Ваймарського театру Ґете сам творив у собi якусь синтезу директора театру, поета й актора...
Не було б трагедiї "Фавст", коли б ув автора не було чогось подiбного до похмурої драми з духами в "кабiнетi Фавста".  Iсторiя з Маргаритою -- це сповiдь юнацтва (бiографи пов'язують її з жертовним коханням дiвчини, якiй Ґете присвятив свою прекрасну поезiю "Фрiдерiцi Брiон"). Але саме iм'я Маргарити (Ґретхен) -- це iм'я першого кохання Ґете.
Сцени в цiсарському палацi могли з'явитись у творi лише пiсля того, як Ґете на посту мiнiстра герцоєського двору добре ознайомився з його клопотами та маскарадами.
Начебто й не пов'язаний з дiєю "Сон Вальпуржиної ночi" -- це збiговисько привидiв з лiтературного й придворного свiту, що з ними Ґете та Шiллер у двовiршах "Ксенiї" ("Гостиннi дарунки") у своєму журналi зводили порахунки.
"Гелена" була розпочата в Iталiї, де поет насолоджувався мистецтвом i вiдкривав для себе найвищу радiсть -- античне почуття цiльности.
Та остаточно викристалiзувалась вона в 1825--1827 роках, коли Ґете пiд впливом байронiвської леґенди став осмислювати художньо-духову синтезу геленської краси i фавстiвсько-европейської фiлософiї iсторiї.

Нарештi, на кiнцевих сценах "Фавста" позначились його останнi пошуки й захоплення -- пляном Наполеона з'єднати Райн з Дунаєм, проєктом Панамського каналу, спорудженням гребель пiд час будови Бременського порту...
Але весь цей перелiк автобiографiчних моментiв дуже мало пояснює змiст генiяльного твору Ґете. Вiн тiльки пiдтверджує висновок щодо особливостей таланту, якому було взагалi властиво творити з пережитого, тобто передусiм жити, почувати страждати, мислити, а тодi вже створювати з цього "Поезiю i правду".

"Зовсiм у дусi революцiї XVIII вiку боротьба Фавста починається тiльки в iменi одиницi i для одиницi", -- пише Iван Франко, заперечуючи тим критикам, якi вважали егоїзм Фавста за вираз нiмецького духу. "Свобода сильної особи не тiльки в думцi й бесiдi, але i в дiйствi, свобода без огляду на те, чи вона приносить добро, чи муку другим, слабим особам, щоб тiльки сильному приносила певну суму щастя -- ось яка була головна пружина суспiльно-полiтичної й духовної революцiї XVII вiку, ось що становить движучу силу й трагедiї "Фавст".

Могутня iндивiдуальнiсть Ґете була виразом епохи, а "Фавст", зрештою, як i кожен великий твiр, формою самовираження письменника. Герой Ґете аж до передостаннього акту проходить по-робiнзонiвському самотнiй шлях людини, що поривається до повноти життя. За ним iде тiнь Мефiстофеля, як його друге Я, другий голос тiєї самої суперечливої натури. Можна сказати, що Ґете-Фавст висловив, виспiвав себе в лiрицi Ґете. Але в Ґете не мiг мовчати Мефiстофель. Вiн мусив шукати виходу, свого виразу, свого обличчя -- того, що пробивається в iнших поетiв окремими дисонансами, що, скажiмо, проблиснуло в автора знаменитого вiрша "До А.П.Керн" у приватному листi з приводу тiєї ж, але по-мефiстофельському сприйнятої Керн.

Очевидно, так психологiчно виник Мефiстофель, який у лiтературi вже мав свiй одяг i свою ролю. Але обличчя й сенс дав йому Ґете так само, як i Фавстовi. I дав їм тло -- нiч, у якiй Фавст i Мефiстофель свiтять кожен власним вогнем... Ґете, який не зносив нiяких рамок, обрав готовий сюжет леґенди про Фавста. Але ця канва його нiтрохи не сковувала, навпаки, -- у кожному рядку чуєш безмежну свободу: канва стала його власною.
Уночi пiд єотичним склепiнням самотнiй Фавст, резюмуючи свої унiверсальнi знання, доходить похмурого висновку: "Не можем знати ми нiчого!" Його не втiшає свiдомiсть вiдносности людських знань, бо вiн вiдчуває, що все це -- "слова-полова" супроти "одвiчних таємниць" i "внутрiшнiх зв'язкiв свiту".  Скорботно роздумує вiн над споконвiчною суперечнiстю пiзнання i суперечностями життя, оплетеного вiчно тимчасовими клопотами, з яких неможливо вирватись в iдеальний свiт, злелiяний у душi:

На всi високi духу поривання
Матерiя лягає тягарем,
I, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
I почуття i пориви натхненнi
Ми в суєтi розгублюєм буденнiй.

Голод розуму жене його з проклятих сiрих мурiв, зi свiту книг, кiстякiв i реторт -- у свiт "живих природи хвиль", i вiн прагне вирватись iз зачарованого кола тривiяльних iстин за допомогою магiї. Перед ним "вiщий твiр" астролога, який запевняє:
В свiт духiв можна прозирнути,
Та ум i серце млявi вкрай...

Фавст натрапляє на знак макрокосму й розгублюється: вiд безконечности всесвiту вiє холодом, далека гармонiя сфер не дає радости -- у всесвiтi нема точки опертя. Ця безконечнiсть -- понад людськi сили!
Дух Землi -- єетiвський улюблений дух -- йому рiднiший, здається ближчим, i Фавст зупиняється перед знаком Духа Землi.  Вiн п'янить, "мов хмiль вина", додає сил та одваги зносити земнi страждання, що сплелися з радощами. З холодним жахом у серцi Фавст вiдчайдушно кличе: "Одкрийсь менi!" Але коли цей дух з'являється, перед його страшним обличчям Фавст нiтиться й зiзнається, блiдий: "Я не можу тебе знести!"

На страшну й загадкову велич справжнього Духа Землi, що "тче на верстатi часу богам на одiння живую красу", на його зневажливий голос Фавст гордо вiдповiдає -- з правом сина землi: "Тобi я рiвний... близький до тебе". -- "Близький до того, що збагнеш, а не до мене".

Цi споконвiчнi знайомi слова -- ми знаємо лише те, що ми знаємо -- вкидають Фавста у вiдчай, значить, справжнє знання залишиться недосяжним. Дух зникає, i на змiну йому стукає у дверi "книжковий хробак" Ваєнер, який просто бере трагiчну розмову Фавста з духом за ... деклямацiю з грецької трагедiї.

Це те "розбите корито", з яким залишається Фавст. Та карикатура на Духа Землi, на iстину, що її втiлює в собi книжна наука.

Сумлiнний i скромний Фавстiв учень Ваєнер умiє цiнувати вiдноснi цiнностi, вважаючи видимiсть за суть. Для нього цiнне все, написане в книгах. Вiн лише скаржиться на те, що не встигне всього вивчити, бо "там, дививсь, на пiвшляху спiткаєш нагло смерть лиху". Зате йому

Приємно завше
Побачить, дух часiв прослiдкувавши,
Якi колись думки у мудрецiв були
I як далеко ми тепер вперед пiшли.

Iрацiоналiст Фавст, так само як i Ґете, знає, що людство втрачало свою iсторiю, а потiм вiдновлювало її з випадково вцiлiлих решток, а тому дослухається до тих клопотiв i радощiв Ваґнера, як до дитячої забави, є скорботно веде своє далi:

В часи минулi не сяга наш зiр:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти "дух часiв",--
То лиш вiдбиток духу письмакiв...

Для нього писемна iсторiя -- "фарс з життя держав, повчальними прикрашений думками, банальними, як у ляльковiй драмi".
Вiдмiнник вiд науки, Ваґнер побожно схоплює кожне слово вчителя, незалежно вiд того, як розумiє його, i простосердо розкривається весь у словах:

Я щирий до наук -- i знаю вже багато,
Але хотiв би знати все.

Фавст несе в собi енерєiю i розпач тих численних мученикiв мислi, якi склали основу леґенди про вченого, що ладен запродати душу чортовi заради одного лише погляду за завiсу буття. Вiн волiв би все, що знає, промiняти на ключ до iстинного знання, неприступного "синам землi, що не рiвнi богам".
Людський череп у його руцi -- це справдi емблема людської мудрости. З ним Фавст веде тихосумну розмову:

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твiй  мозок, як i мiй, колись серед туману
Шукав ясного дня, блукав у тьмi густiй,
До правди рвавсь i потрапляв в оману.

Цей уривок дає поняття i образ "свiтової скорботи", що її пережив молодий Ґете, що нею сповнена вся творчiсть Байрона.
Перед найбiльшим одкритим питанням -- про смисл життя, про шлях до iстини -- Фавст з-помiж усього батькiвського спадку, здається, знаходить єдину вартiсну рiч -- пляшку з отрутою...

Ґете було дуже добре знайоме те почуття вiдчаю: вiн уже зображував його в "Стражданнях молодого Вертера". Розiрвати окови буття i через смерть досягти граней iншого свiту -- царства цiлковитої свободи -- це було те, на чому закiнчив Вертер... Правда, Вертер зазнав кризи головним чином на єрунтi особисто-iнтимному. Але хiба на тому єрунтi до нього не приходили тi самi фавстiвськi думки про марнiсть життя?
Тепер Фавст порожнiми очима оглядає суху ниву науки так само, як Вертер споглядав метушню людського життя i заздрив божевiльному, що в зимових полях блукав, шукаючи квiтiв для своєї царiвни: вiн мав мету й надiю! У кожному разi -- вiн "мiг своє нещастя приписати земним перешкодам".
З келехом отрути в руцi Фавст промовляє до себе:

Дерзни вступити самохiть до брами,
Якої всяк уникнути б волiв...

Але саме в цей момент Фавст чує найрадiснiшу, сповнену життя i свята, мелодiю дитинства -- великоднi дзвони в супроводi хору янголiв, якi спiвають "Христос воскрес"...
Що його повертає до життя -- спогади про святiсть дитинства чи святiсть благовiсту? Благовiст лише повертає його до дитинства:

Колись, було, в суботнiй тишинi
Небес цiлунок мариться менi
I чудо чується у дзвонi тайни повнiм,
I я горю в екстазi молитовнiм,
I йду, було, у поле, в лiс,
У тузi солодко-бентежнiй,
I розливаюсь морем слiз,
I свiт стає в менi безмежний!

Остаточно повертає Фавста до життя людська радiсть, жарти, розваги i тi самi спiви "мугирiв", вiд яких невдоволено вiдвертає носа Ваґнер:

Так репетують, мов їх гонять духи злi,
I це в них гра, i це в них пiсня!

Але шану й дяку вiд них доктор Фавст приймає як глум, бо йому краще вiдомо, як вiн разом зi своїм ученим батьком варив вiд холери чудовий елексир, "а хворi мерли й мерли..."
I ось вiн стоїть перед Ваєнером -- знову на роздорiжжi -- i одкриває йому ґетiвську таємницю:

У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай несхожi i ворожi.
Одна впилась жадливо в свiт земний
I розкошує з ним в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.

Тiльки Дух Землi може врятувати його вiд цiєї роздвоєности й одкрити перспективу справжнього життя... В таку пору з'являється перед ним посланець Духа Землi Мефiстофель. Як виявилось -- посланець для тiєї першої душi... Той самий, якого в "Пролозi" сам Господь визнав потрiбним надто вже схильнiй до спокою людинi, щоб вона не могла, уникаючи найактивнiшої ситуацiї вибору, прожити життя нi доброю, нi злою.
Вiн своїм рацiоналiстичним скепсисом урiвноважує високi поривання людини, зводячи все до спiльного знаменника...
Мефiстофель рекомендується:

Я заперечення усього!
Бо всяка рiч, що постає,
Кiнець-кiнцем нiчим стає...

Тому його стихiя -- "нищення, що коротко зветься: зло". Дух мороку, одвiчної матерi-тьми, яка наступає на людину -- смужку гордого свiтла, вiн прагне це свiтло зневажити й згасити:
Воно навiк приковане до тiл:

Од тiл тече, в тiлах лише прекрасне,
Тiлами лиш спиняється в ходi,
А згинуть тi тiла -- тодi
Й воно разом з тiлами згасне.

Проте дух нищення визнає свою безпораднiсть перед творчою силою людини, бо, незважаючи на всi його зусилля й пiдступи,

Цей свiт, оце нiкчемне Щось
Проти Нiщо мов затялось.

Головна його надiя на вогонь, який ще йому послужить, щоб спалити це горде свiтло людського духу -- й звести до одвiчної темряви -- небуття...
I ось вiн готовий до послуг, за якi хоче Фавстовi душi. Тепер Мефiстофель переступатиме, граючись, через людськi життя i душi, щоб здобути творчу душу Фавста. Без неї, очевидно, вiн безсилий у своєму вiчному Нiщо -- вона становить бар'єр для його руйнiвної мiсiї.
Фавст уважає "мiзерного чорта" нездатним "стрiмлення тi пiзнати, що їх плекає дух людський", i протягом усiєї драми, користуючись послугами Мефiстофеля, ставиться до нього зневажливо й зверхньо. Але тепер, у своєму скорботному вiдчаї, вiн проклинає земнi тенета й iлюзiї, людську надiю, вiру i любов. Фавст готовий вiддати душу за повноту життя, коли змушений буде вигукнути:

Спинися, мить! Прекрасна ти!

Оскiльки Дух Землi "до тайн природи вхiд закрив", Фавст прагне знайти щастя у вирi чуттєвих утiх. Мефiстофель одкриває йому безмежну свободу, тобто усуває всi зовнiшнi й внутрiшнi перешкоди, повертає снагу, молодiсть, бажання i вiдтепер надягає личину голого розуму. Цей всезнаючий, всепроникний, скептичний i цинiчний розум, що нi перед чим не зупиняється, стає Фавстовi за провiдника. На перший раз вiн дає учневi Фавста блискучий урок iронiї над усiма "факультетами":

Та де понять не стане, неодмiнно
Словами слiд їх пiдмiнять.
Словами спорять на всi теми,
Словами творять всi системи,
Словам тим вiри всi дiймають...

Бентежний дух Фавста не знаходить собi нi крихiтки поживи в розвагах веселого i п'яного товариства -- Авербахiв склеп у Ляйпцiґу був доброю стихiєю лише для витiвок Мефiстофеля.

"Вiнцем природи є любов. Тiльки через любов наближуються до неї". На цьому ґрунтi розгортаються Фавстовi шукання найвищої митi, i тут вiн знаходить свою найгiркiшу мить -- муки сумлiння та вiдкриття вiчного замкненого кола:

Я рвуся вiд жаги до насолоди,
I в насолодi я жаги жадаю.

На цьому єрунтi скептичний i цинiчний розум збанкрутував.
"Природа радiє з iлюзiй. Хто їх знищує -- чи то в собi, чи в iнших -- того вона карає, як найжорстокiший тиран".  Мефiстофель, знаючи все наперед, знищив iлюзiї i зганьбив вицвiт природи...

Маргарита з'явилась Фавстовi як символ молодости й краси. При всiй психологiчнiй витонченостi зображення її душевних порухiв. Ґете все ж таки вивiв її як узагальнений образ жертовного кохання (далека родичка Шевченкової Катерини).о Ця янгольська простота й невиннiсть, надiлена тонкою проникливiстю та iнтуїцiєю, яка їй нiтрохи не служить для самозбереження, приречена до загибелi.
Для Фавста -- це трагедiя, з якої вiн виходить духовоспустошений:

I тьма згущається кругом --
I в мене в серцi споночiло.

Мефiстофель наспiвує вiчної:

Йому дарма:
Зведе з ума --
Лишайсь сама...

Для нього це статистика: "Вона не перша".
Втеча Фавста у "Вальпуржину нiч" не може бути втечею вiд самого себе. У рясному калейдоскопi образiв, характерiв та iдей своєї сучасности Фавст, як у важкому й поганому снi, видiляє лиш пониклу блiду тiнь Ґретхен.
Вiн готовий з самовiдреченням її рятувати. Але вiд кого? З-пiд "влади злих духiв i безсердечно осудливої людськости Вона божеволiє... У подиву гiднiй останнiй генiяльнiй сценi Ґретхен, причетна до отруєння матерi -- сторожа її моральности, до вбивства брата -- оборонця, чести, до страти своєї дитини -- залишається образом, цiльним у святiй самовiдданостi й невинностi. I цiлком органiчно вона вимолює голос з неба: "Вона врятована". Небо мусiло подати той голос: небо, власне, i виплекане людством як найвища iнстанцiя справедливости й притулок милосердя.

Поза фiлософською стихiєю, у першому варiянтi -- "Пра-Фавстi" (1775) -- драма Ґретхен близька до аналогiчних драм в українськiй лiтературi -- "Сердешної Оксани" Квiтки-Основ'яненка i Шевченкової "Катерини". По сутi, вона має теж соцiяльконфлiктну основу. Фавст в образi панича спускається у свiт незайманої природної простоти i, зрозумiло, шукає зовсiм не тiєї щасливої митi, щоб одружитися з наївною мiщанкою. Соцiяльний момент закладений у самiй реальностi, на єрунтi якої вiдбувається трагедiя. Але Ґете використав з цього єрунту лише матерiял для символiв, навмисно обираючи ситуацiї скрайнi i найгострiшi (могла ж залишитись живою мати Ґретхен, мiг закiнчитись пораненням поєдинок Валентина з Фавстом, i Ґретхен могла не страчувати дитини). I в життi, i в мистецтвi Ґете уникав невиразної половинчатости. Вiн творить найтрагiчнiший варiянт споконвiчної iсторiї для виявлення людської душi на межi абсолютного загострення почуттiв.

Йшлося йому передусiм про Фавста, якому Мефiстофель створив "сценарiй" з Маргаритою -- модель щасливої митi, а сам Фавст пройшов ситуацiю вiдречення i пробу сумлiння. Але характерно, що людяний Фавст нiде себе не звинувачує i не шукає в собi вини за те, що звiв Маргариту. Вiн у всьому звинувачує свого супутника. Чи не тому, що цей супутник виступає як гiрша частка самого Фавста?

"Як справа наша?" -- запитує Фавст Мефiстофеля, коли той повернувся з родзвiдин. Далi Мефiстофель подає iдеї, а Фавст виконує. Мефiстофель розкладає мораль у софiстицi, а Фавст невдоволено погоджується, i дiялог їхнiй часто нагадує внутрiшнiй.

Маргарита боїться Мефiстофеля i вгадує в ньому ворога й зрадника любови, щось моторошне й чуже -- так наче вона в холодному поглядi Фавста схопила ту iстину, що вiн прийшов до неї з чужого свiту i пiде...

Крiзь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутнiсть --

цi мефiстофельськi слова мiг сказати й сам Фавст...

Так буде завжди: коли Фавст живе пориванням -- вiн з Мефiстофелем заодно. А коли "В похмурий день, У полi" його облягають муки сумлiння, вiн розходиться з Мефiстофелем як з мерзенною потворою, ганебним i низьким супутником, котрий обтяжує його високi пориви й бере на глум добрi намiри. Сухий i цинiчний розум показав себе найбiльшим банкрутом у любовi.

Ґетiвський Мефiстофель зрештою зовсiм не той театральний червоний Мефiстофель, який смiється i тим ставить себе над усiм. У трагедiї вiн нiколи не рiвний собi, завжди рiзний, суперечливий, привабливий i вiдразливий, i найчастiше йому все ж таки якось затiсно...
Ширший простiр одкривається перед Мефiстофелем у другiй частинi "Фавста", що повторює на вищому рiвнi першу i пов'язана з першою, як вiдповiдь з питанням. Коли частину першу можна було б назвати вiчною iсторiєю, то другу -- iсторiєю вiчности, що охоплює, за висловом Ґете, пам'ять людства "вiд загибелi Трої до здобуття Мiссолюнєi", де загинув Байрон.

Ця iсторiя зовсiм не перенаселена. Мiтологiчнi постатi та iсторичнi сили, завжди тi самi, а тому скороченi до символiв, дають широкий простiр для уявлення про плин водоспаду життя...

В його бризках розлогою дугою
Веселка грає змiнно-переливна,
То мов рiзьблена, то пов'ється млою,
Вiдсвiжує навколо все, чарiвна...
Дивись на неї й добре розмiрковуй:
Вона нам каже, осяйна царiвна,
Що все життя -- лиш вiдсвiт кольоровий.

Сiрий фон цiєї веселки життя творить цiсарський палац з його вiчними клопотами на гранi фiнансового краху й соцiяльного розколаду:

Бiда бiду в тiм бiднiм царствi плодить,
Несправедливiсть всюди верховодить
I беззаконство стало за закон.

Скарги Воєначальника на найманих солдатiв, що "нас мають захищати, а лиш плюндрують наголо..." Скарги господарника

Пiдчашого на те, що
Б'ємо ми не вгодованi ще свинi,
Спимо ми на засталенiй перинi,
°мо ми нiби з'їдений обiд.

А на думку Канцлера, вiчно виннi "чаклуни все єретичнi -- село i мiсто нам псують..."
I вже тiльки невгомонний Сатир помiчає, що

Десь там внизу химерний люд...
Вони там скнiють, не живуть,
Хоча життям те скнiння звуть.

Цiсар знає один вихiд: "Повеселiмся ж лиховi на злiсть!"
У препишнiй придворнiй маскарадi цiсар перетворюється на Пана, i хор нiмф його втiшає:

Великий Пан! В тобi весь свiт!

А депутацiя вiд спрацьованих "у темних норах" ?номiв обiцяє "щедрому царевi" пiдземнi скарби, розумiючи, що

Те злото потрапля до рук
I перелюбцiв, i злодюг,
Залiзо ж корисне для вбивць,
Для всьогосвiтнiх кровопивць.

Розумування царелюбних гномiв веде все ж таки до найльояльнiшої науки: "Ми терпимо, то й ви терпiть".

Живими силами на цiй задубiло-мертвiй iсторичнiй скалi виступають Фавст i Мефiстофель. В образi блазня Мефiстофель розважає цiсаря, пiдказує оптимiстичну мудрiсть цiсарському астрологовi, дає придворним дотепнi поради, а для задоволення найвищих потреб його, придворних i юрби створює достаток...  паперових грошей (замiсть обiцяного золота).

Залишилась iще потреба -- видовищ. I тут Фавст здобувається на нечуваний подвиг: поринаючи за межi простору й часу, з жахом перед таємною невiдомiстю вiн проникає в пiдземний свiт правiчних Матерiв, що пильнують палаючий жертовник, де зберiгаються первiснi форми, первотворення, якi несуть у собi одвiчний смисл, iдеї всiх творiнь -- тих, що були i що будуть. Фавст за допомогою чарiвного ключа вихоплює з-помiж героїв, що стали безсмертними, клясичнi образи богорiвного Парiса i прекрасної Ґелени.

Для придворних кавалерiв i дам це видовище, як незрозумiлий мистецький шедевр, стало лише приводом до вигукiв, обмов i плiток. Але для Фавста, що прагнув владно забрати Гелену з обiймiв Парiса, сцена закiнчується так само трагiчно, як перша зустрiч з Духом Землi: недосяжнi, вони з'являються привидами i зникають. З вигуком "Хто взнав її -- без неї жить не може!" -- вiн кабiнетi -- тiсний ґотичнiй кiмнатi з високим склепiнням.

Хай нам не здається театральним цей вигук Фавста: так само, як вiн у вiдчаї викликав Духа Землi, щоб зазирнути по той бiк видимого, тепер вiн з такою ж жагою хоче схопити первiсну форму краси

1 Порiвняйте рядки Миколи Зерова про красу античностi, яка

Для нас лиш порив, недосяжна мрiя
Та гострої розпуки гострий бiль.

"Кляссики"> Ґете, у поезiї якого майже зникла вiддаль мiж сприйманням, переживанням i вираженням у словi, -- ця туга на гранi недосяжного й незбагненного завжди спричиняла страждання. Власне, на цьому почуттi, на цьому стражданнi й тримається фавстiвський неспокiй i жадоба найвищої митi.

Поривання Фавста до готового символа античної краси виявилось безсилим, як i колись поривання до пiзнання. Але тепер туга за красою визначила його мету: тiльки цей найвищий витвiр природи i культури може дати йому щастя...

У кабiнетi все по-давньому, тiльки колись наївний студент тепер уже бакаляр -- став несамовито дерти носа та списувати з рахунку своїх учителiв. А тим часом Ваґнер, тепер уже "у вченiм свiтi перший стовп", зрiкшись живого життя, "здав до архiву" давнiй спосiб народження людей i виготовлює в лябораторiї "мозок, що прекрасно мислить". На подив самому Мефiстофелевi, йому вдається створити Гомункуля -- маленького чоловiчка, який одразу "народжується" з готовою мудрiстю, рiдною мефiстофельськiй, i звертається по пораду не до "татуся", бо тямить уже бiльше за нього, а до Мефiстофеля. I навiть Мефiстофелевi Гомункуль дає вбивчу квалiфiкацiю: "Ти зрiс... у темнотi середньовiчнiй, мiж лицарства й попiвщини вериг. Твiй зiр до мороку лиш звичний". Коли Ваґнер -- живий пiдручник, то Гомункуль -- жива енциклопедiя.

Вiн умить "розшифровує программу" Фавста, недбало кидає настанови розгубленому "татусевi" й вирушає з Фавстом i Мефiстофелем у свiт, щоб поставити "крапку над "i", тобто вирватись зi своєї колби. Але пробуючи вийти за власнi межi, цей генiяльно-безплiдний витвiр, ученої мудрости Ваєнера безслiдно гине. Цей виплiд ґетiвської iронiї i генiяльної єетiвської iнтуiцiї, що виходила за межi часу, надiлений вищою мефiстофельську яснiстю думки й добрим її спрямуванням.  Вiдомо, що iдея такого Гомункуля була вже в середньовiчних алхiмiкiв. Ґете накреслив йому трагiчний шлях, але роля його у фавстiвському свiтi залишається загадковою...

Крiзь стихiї "Клясичної Вальпуржиної ночi" Фавст з Мефiстофелем пробираються слiдами прекрасної Гелени. Власне, антична спадщина вся в мiтологiї -- хiба це не суцiльна Вальпуржина нiч, що складається з поривань уособлених стихiй i поривань людського духу?

"На горiшньому Пенеї" (рiчцi) розмiстились грубi й хижi сили -- ґрифи, величезнi шукачi золота -- мурашки, облуднi сирени, хижi птахи стифалiди та загадковi левожони сфiнкси. "На долiшньому Пенеї" -- свiт вищий i бiльш духовий -- напiвбоги, нiмфи й кентаври, серед яких стомлений вiд знань i мудрости Хiрон виводить Фавста в ближчий до Гелени свiт. Це, нарештi, той вищий свiт античної думки -- грецькi мудрецi Талес i Анаксагор, бог Нерей, мiнливий мудрець Протей, який веде до прекрасної гелленської культури.

Перед палацом Менелая в Спартi в супроводi хору з'являється цариця -- "на свiт увесь прославлена й ославлена". Мефiстофель пiд личиною зловiсної Форкiяди грає свою (таку саму, як i колись з Маргаритою) провокацiйну ролю "облудного демона" й малює перед нею, Геленою, єдиний вихiд -- до палацу нового лицаря (з варварiв, але великодушного) Фавста.

Як у снi переноситься Гелена з хором крiзь епоху в середньовiчний замок, а тим часом вiчний вартовий Лiнкей заповнює цю iсторичну прiрву оповiддю про перемiщення народiв:

Нестримний був той наш похiд
Ми йшли й горнули все пiд спiд,
Де я сьогоднi панував,
Там завтра iнший плюндрував.

Оповiдь його коротка: вiн збирав на шляху лише рiдкiсне...
Фавст "мов у снi -- зникає мiсце й час", i мов у чарiвному снi Гелена домовляє його недоказанi слова, а грецький хор резюмує своє "ознайомлення" з новою iсторiєю:

Все бо, що дiється
Нашого часу --
Відгомiн тiльки сумний
Дивних епох предковiчних...

Феєричним видiнням проносяться перед нами змiстифiкованi Форкiядою -- Мефiстофелем вiки, що проминули вiд Троянської вiйни.
На цьому тлi з'являється Евфорiон -- вицвiт кохання Фавста й Гелени, зухвале дитя-воїн, що рветься навмання до боротьби i подвигу, до горя i страждання. Рветься i спiває вiчної пiснi героїв:

В бiй пiти
Й полягти --
Це ж така звичайна рiч.

Явивши "дух великий, спiв прекрасний", вiн, як Iкар, злiтає вгору й назавжди зникає, а з ним зникає є Гелена -- "з красою щастя довго не вживається"...
Фавстовi залишається вiд казкового подружжя з Геленою мало що бiльше, нiж вiд наук у високiй келiї. Лише видiння Евфорiона, його одяг, лiра й мантiя. Лише одяг Гелени, i хмарина за її втраченою тiнню, та ще глумливий дотеп Форкiяди над тим одягом з погаслої величi:

Не можу я талантiв надiляти --
Даватиму хоч одяг напрокат...

Уся ця чарiвна фантасмагорiя набула сенсу в образi Евфорiона, навiяному постаттю Байрона, що загинув за землю Геллади...  Може, скептичний поет кинув би на минулi вiки мефiстофельський погляд i узагальнив би їх як iсторiю жорстокости, втрат i безглуздь, коли б не яскравий спалах Евфорiона, який створив синтезу спокiйної античної краси й одчайдушної мудрости фавстiвської Европи i надав сенсу всьому навколишньому своїм безумним полетом i пориванням до найвищого.  "Клясично-романтична фантасмагорiя. Гелена" -- це щось незвичне для переконаного реалiста Ґете: тут вiн опинився в полонi романтики.

Далi, у передостанньому актi, Фавст спускається на землю й Мефiстофель сходить зi своїх котурнiв. На землю буденну й сiру. Згадується Ґете пiсля повернення з Iталiї: "Час прекрасного минув, i тiльки потреба та найсуворiша доконечнiсть керує нашими днями". Фавст узявся за хемiю й механiку... (Пiсля того, правда, вiн ще не раз уривавсь до володiння Матерiв...)

Фавста вже не вабить мрiя юнацького щастя, i десь позаду залишився сон про Гелену. Вiн повертається на землю з готовим i остаточним намiром урости в неї своїми дiлами: "Я влади прагну, володiнь. Дiла -- це суть..."
Передусiм -- влади над стихiєю, що свавiльно й безцiльно грається багатством людей. Мефiстофель мусить здобути у власнiсть прибережний край для нової забаганки Фавста. Тут саме цiсар, отямившись пiсля своїх бучних бенкетiв i маскарад, на краю прiрви знайомиться з правом i силою народу...

Мефiстофель умить схоплює нагоду поживитись i випускає в бiй за цiсаря своїх посiпак -- Троє Дужих -- Рубай, Хапай, Тримай.

Але заодно зi стриманою iронiєю розповiдає про свою витiвку:
вiн змобiлiзував на допомогу цiсаревi казенних героїв учорашнього дня -- всi мiлiтарнi музейнi експонати.

Всi арсенали обшугав;
А там у незворушнiй тишi
Вони стояли кiннi, пiшi,
Колись -- владики грiзнi та вельможнi,
Тепер -- слимачi домики порожнi.

Дуже все це нагадує похiд февдальних покiйникiв Европи проти "повсталого самозванця" Наполеона. Тiльки "чорти iз рiзних сект" та войовнича iнерцiя струхлявiлих iдолiв допомогли тому збанкрутiлому цiсаревi врятувати корону...
Ґете мав з кого пiд самим боком брати модель полiтичного й морального банкрутства. Але ближнi, здається, навiть не ображалися вже на свавiльного поета. Зате росiйський цар Микола I, дуже пильний до натякiв, дав цензурi вказiвку заборонити "безбожну книжку". Щодо "безбожности", то тут справдi поет вiльно поводиться з авторитетом Бога, а Архиєпископ у нього -- то саме втiлення ненажерности...
Фавстовi все ж таки дiстався шматок побережжя, i тут розгортається його остання i основна драма -- влада, праця -- боротьба i смерть.

Нарештi iндивiдуалiст Фавст, який шукав для себе радостi виходу з убогостi життя, починає звикати до слова "ми":

Звели ми перший наш курiнь,
Де ми прорили перший рiв,
Тепер простiр для веслярiв...

Але, на жаль, це слова Мефiстофеля, i говорить вiн не про народ, а про "нас двоє"... Вiн демогогiчно лестить Фавстовi...
У своєму палацi, оточеному садами й житлами людей, скупа старiсть Фавста хоче iлюзiй вiчного життя i необмеженої влади.  Вiн не зносить навiть того, щоб хтось жив сам по собi, незалежно. Йому заважають Фiлемон i Бавкiда та якийсь мандрiвник, що зайшов до їхнього iдилiчного затишку. Старi тримаються собi Бога, своєї каплицi й дзвона, що звiстує свято, народження i смерть... Але з тим своїм свiтом, з тим "проклятим дзвоном" вони Фавстовi, як в оцi сiль. Вони нагадують про неповноту влади, а дзвiн нагадує про тимчасовiсть життя.

Мефiстофель, як економ, приймає кораблi, наладованi грабованим... Мефiстофель наспiвує своєї:

У кого сила, в того власть!
Важливо -- що, байдуже -- як...

Мефiстофель користується послугами Трьох Дужих -- i це не бентежить Фавста: вiн не думає, волiє не думати, чи справдi "байдуже -- як". Черствий дiд, якому залишилась тiльки радiсть влади, iлюзiя всемогутности не згадує молодости i, до речi, того колись радiсного дзвону, який одвiв од його уст чашу з отрутою. Всевладний, вiн нетерпимий до чужого в його володiннях.

Мефiстофель подiляє, ще й дуже подiляє це невдоволення Фавста:

Огидний, що й казать, той дзвiн,
Шляхетне вухо рiже вiн.

I то зовсiм не тому, що в Мефiстофеля надто шляхетне вухо...
Мефiстофеля кортить його знищити, а потiм -- дати Фавстовi iлюзiю всемогутности, певнiсть себе. Старий так мiцно тримається своєї iлюзiї, так боїться тiєї щiлини, з якої йдуть до нього одвiчнi тривоги, що тут уривається "справедливости терпець" щодо старих... так само старих, як вiн. Йому хочеться їх вирвати й переселити на новий єрунт, i вiн заспокоює себе тим, що й "тут їм добре буде житься".

Мефiстофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий усе виривати з корiнням -- у цьому ж його суть:

Та ми їх миттю переселим,
I схаменутись не дамо...

I знову старий, як свiт, скептичний i до всього байдужий чорт повторює щось плiдне до того, що говорив, зiгравши ролю звiдника, про трагедiю Маргарити: "Вона не перша". Тепер вiн спокiйно констатує жорстоку iстину життя: "Ну, що ж, не перший цей дiдок..."
I ось палахкотить скромний достаток стареньких -- хата, що давала притулок i вiдраду стомленому мандрiвниковi, "з хряском валиться каплиця", i падає триважний дзвiн.

Що голубило тут очi,
Те навiки загуло.

У єлуху нiч вiчний баштовий Лiнкей (той самий, що водив ще аргонавтiв), жахнувшись того страшного видовища, виспiвує єетiвським голосом печать... У душу Фавста закрадається жаль i каяття. Але вiн малює собi iдилiю бабусiй дiдка "в новiй оселi"... Тим часом трагедiя тих мирних i щасливих у своїй скромнiй працi людей набуває такого ж найгострiшого характеру, як i трагедiя Ґретхен: Троє Дужих вчинили розбiй i живцем спалили стареньких разом з їхнiм гостем-мандрiвником.

Фавстiв рай перетворився на пекло. Бездушна, вiльна вiд совiсти влада, органiзована заради самого будування, обертається голим насильством. I тут згадується запис у щоденнику Ґете: "Втiлення майже завжди пародiя на iдею..."

Власне, й сама iдея -- звичайне собi "дiло", яке було на часi.  Дiло Фавстове було останнiм газардом старости, яка мусить ухопитись за щось, иви триматись за життя.
Оскiльки вiн усiма засобами тримався за iлюзiю панування, то поганi засоби дали найгiрший ефект: iлюзiя зникла за видовищем грубої сили й руїн... Для нього знов "на небi змеркло сяйво зiр" -- i закрались муки сумлiння...

Палац його облягають чотири старi сивi жiнки -- Тiснота, Нужда, Турбота й Бiда, i в хату його закрадається одвiчна супутниця людей -- Турбота. Нарештi, вiн хоче спекатись магiї, "забуть химери чарiв i заклять", як його сучасник Петер Шлемiль з вiдомої казки Шамiссо прагнув спекатись сiрого чоловiка, якому так фатально в нерозважнiй молодостi продав свою тiнь...

Його iндивiдуалiзм з мефiстофельськими методами зазнав краху в коханнi, тепер -- у пануваннi. Вiн спародiював перетворення природи: сила нищення отруїла радiсть вiд творчости.

Фавст уже старий, надто старий, щоб шукати дiла, яке не обертається пародiєю на iдею. Але коли в його душi поселяється Турбота, вiн здобувається на останню сповiдь iндивiдуалiста й на останнє вiдречення -- цього разу вiд злого духа, який обмарив його iлюзiєю необмеженої влади:

Я лиш жадав, задовольняв жаду,
I знов бажав, i так мов у чаду
По свiту мчав бурхливо i бентежно;
Тепер iду розважно, обережно.

Людина дiла, вiн повертається до свого задуму -- до працi над осушенням гнилого болота -- у твердiй вiр, що

Одна душа та рук сто сот
Досягнуть творчости висот.

Ослiплений Турботою, вiн вiддається працi з якимсь одчайдушним газардом i, сердешний, тiшиться з брязку лопат, не знаючи, що це лемури копають йому могилу, а наказiв слухає лише глузливий Мефiстофель... Усi нерозгаданi загадки вiн хоче заглушити в працi. Чи так уже iстотно для Фавста, що дошукувався найвищого сенсу i щастя життя, осушити це гниле болото? Певно, що так: для нього, пройнятого вiдтепер уже суто практичними цiлями, задивленого невидющими очима в перспективу тiсноти на землi для людей, залишається єдина мета -- праця, що може тримати його на рiвнi великих замiрiв:

Мiльйонам ми настачим мiсця тут --
Стихiю зборе їх свобiдний труд.

Так пророче уявляється йому в останньому монолозi перспектива людства, яке мусить змагатись i освоювати собi мiсце пiд сонцем.
Останнi сили його душi йдуть на те, щоб осягнути сенс життя i ствердити, що життя для живих:

Служить цiй справi заповiднiй --
Це верх премудрощiв земних:
Лиш той життя i волi гiдний,
Хто б'ється кожен день за них.
Нехай же вiк i молоде й старе
Життєвi блага з бою тут бере.

Останнiй висновок знання, якого сягнув дiяльний Фавст на схилi вiку. Але чи найiстотнiший його висновок? Не менш iстотнi й попереднi висновки з трагедiї Фавста... Так i не вийшло нiчого з прекрасною миттю, яку хотiлося б зупинити i за яку вiн готовий був вiддати душу. Для неї старий мудрець ставить умови, непосильнi Мефiстофелевi, -- це вiчна перспектива на шляху людського поступу:

Коли б побачив, що стою
З народом вiльним в вiльному краю,
Я мiг би в захватi гукнути:
Спинись, хвилини, гарна ти!

Багато вкладав Ґете в це поняття "вiльний народ, вiльний край" -- так багато, що може й Мефiстофелевi цього не збагнути.  Остання його мить -- тiльки привид щастя, мить уяви i надiї на те майбутнє, що повинно ж таки прийти до людей... До цiєї найвищої митi вже пiсля Ґете тягнулись i марили про неї тисячi великих, якi й не знали у своєму життi щасливої години.

Бiдаха рветься зупинить
Пусту, благу останню мить!
Боровся вiн що мною скiльки сил, --

майже спiвчуває Мефiстофель. Але, по сутi, Фавст подолав духа заперечення й зневiри. Господнiй експерiмент з "Прологу" вдався:

В душi, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свiдомiсть.

Фавст пiдтверджує гiпотезу. Але Мефiстофель, який не бачить у його творчiй працi сенсу, вважає, що перемiг вiн. Перемiг чим?  Просто закiнчилась гра... Але дух мороку розминувся з Фавстом i залишився з тим, з чим прийшов -- з голим запереченням.

Пройшло! То звук пустий.
Як так пройшло?
Адже ж пройшло -- це те ж, що й не було.

На мефiстофельському балянсi вiчности "пройшло" i "не було" тотожнi -- тiльки фантоми в царствi вiчного Нiщо. Але на людському шляху те, що пройшло, -- минуло, залишило насiння для того, що прийде на ниву життя, зрошену любов'ю. I людство живе й триває фавстiвською вiрою в кожнiй людинi: "Слiд моїх днiв земного життя не кане у вiках". Вiра в безсмертя творчого генiя була найбiльшою вiрою в життi Ґете, що втiлював фавстiвський дух европейської культури -- "оживляв власним духом те, що побачив i почув навколо".
Для Мефiстофеля вся мiра життя людини в тому, щоб поставити на її душi свою печать -- звести її до свого царства вiчного Нiщо. А тим часом над практично заклопотаними чортами лунає хор небесних сфер, який стверджує вiдлуння духу людини у величнiй мелодiї -- над вiчним Нiщо -- вона лунає як вiчне Щось.

Тут розпочинається нова драма -- боротьба за душу страдника й трудiвника, який заслужив кращої долi, нiж забуття. I вiдбувається та битва на полi, де практично-цинiчний чорт зовсiм безсилий. Справдi, що зумiв дати Мефiстофель Фавстовi?  Самi блискiтки. Дарунки для дiвчат, примарний успiх шляхом обману, зниження кохання до облуди, ключ до недосяжних прообразiв у свiтi Матерiв, владу, здеєрадовану до насильства, i, так би мовити, транспорт у недосяжно далекi свiти минулого.  Вiн зумiв пiдживлювати вiчну спрагу й розпалювати уяву безплiдно-скептiчною мудрiстю, якiй усе наперед вiдомо у вiчного колi повторень. Але йому завжди був чужий творчий дух Фавста, те прагнення до великого, що мефiстофельською мовою зветься "дуром в iнших дур живити".

Ду знать тобi, ницак лихий,
Чого бажає дух людський? --

кидає Фавст генiєвi, але безплiдно-гiркої "мудрости", яка не знає жадних цiнностей.

Ось чому Мефiстофель стає метушливо-розгубленим, коли потрапляє в силове поле любови, яким пiдноситься "безсмертна частка Фавста" у вищi, неприступнi для нього сфери, де лунають небеснi хори i гiмни прославляють любов -- "її всесильний творчий дух". За формальним принципом деякi коментатори схиляються до думки, що старий Ґете, вводячи хори янголiв, блаженних немовлят, голоси святих вiдлюдникiв та Богоматерi, навертається до католицизму. Тим часом, iмовiрно, цi фiнальнi сцени. Ґете запозичив з християнських обрядiв як уже готовi поетичнi витвори -- "рiзко окресленi образи й уявлення". А "Всесильний дух любови" був уже власною вiрою Ґете. Явно власною поетичною вигадкою була сповнена iронiї, але й глибокого сенсу знаменита сцена несамовитої боротьби Мефiстофеля з трояндами. Забувши вже про душу Фавста, вiн заражається невiдомими почуттями i промовляє до янголiв нiби не своїм голосом:

Та чимсь чужим душа моя обнята:
Менi до мислi тi любесенькi хлоп'ята,
I їх клясти не маю вже снаги...

Вiд позитивних зарядiв любови вiн утрачує свiй "пекельний гарт", але 34 iнерцiєю не забуває навертати у свою вiру янголiв:

Скажiть менi, коханi голуб'ята, --
Ви також люциферський рiд i плiд?
Кортить менi вас всiх розцiлувати...

Остання чортяча пародiя любови -- хтивiсть до янголiв!

З цiєю ґримасою Мефiстофель ганебно зникає.

А Фавст в урочисто-чужому свiтi знаходить рiдну душу покутницi, "що звалась колись Ґретхен", i вона лине йому назустрiч -- майже так, як колись -- "щаслива знов".
"Мiстичний хор", що завершує трагедiю, спiває про стихiю вiчного як артерiю життя, що за нею всi яви минущого пливуть до своєї сутности.

"Впевненiсть у тому, -- писав Ґете, -- що ми продовжуємо iснувати вiчно, випливає в мене з самого поняття дiяльности.  Бо коли я, не знаючи втоми, буду дiяльним до самого кiнця, то природа, якщо теперiшня форма вже не зможе витримати ваги мого духу, змушена буде вказати менi нову форму iснування".

Нинi сприймаємо великого поета в новiй формi iснування -- вищiй, духовiй, як Шекспiра, Сервантеса, Шевченко. Знайомство з ним -- це вiдкриття цiлого континенту, який поглиблює й розкрилює нашi уявлення про людину, природу, свiт.

"Фавст", мов рiка, хоть джерело своє має також у XVIII вiцi, прецiнь, найширшим i найглибшим ложиськом пливе в XIX вiцi" (Франко). Тепер ми можемо додати: пливе i в ХХ вiцi, коли технiчний проєрес привiв до активного й повсюдного "перетворення природи", виставивши весь зворотний бiк проблеми; коли питання "важливо -- що, байдуже -- як" стало над усiма проклятими питаннями; коли Гомункуль уже перетворився на робота, але все ще шукає крапки над "i".

Пливе в рiчище ХХ вiку неспокiйний, вiчно спраглий i невдоволений Фавст, старий Фавст, звикаючи до полегшеного оперового варiянту трагедiї Маргарити, до анатомування праформ усього сущого, до зухвалих витiвок Мефiстофеля, що втрачає iнтерес до Фавстової душi в мiру того, як нагромаджує нищiвну силу вогню. Десь спалахують хати та церкiвки Фiлемонiв i Бавкiд, пливуть Мефiстофелевi кораблi з Трьому Дужими, стукають новi молоти будов i старi заступи лемурiв. А вiн, старий Фавст, у вирi працi, духових пошукiв зусиль живить -- у собi i в нас -- снагу творчої мислi для героїчних шукань та зречень, поривання до краси, до плiдного дiла.