Ставлення до Бога завжди було найбiльш особистою, найглибкою проблемою, яку людина вирiшувала актом свобiдної волi протягом усього свого життя. Величезною, страшною подiєю XX вiку було адмiнiстративне неєативне вирiшення цiєї проблеми. Тотальне вирiшення iменем народу -- всiх народiв великої країни. Жах цього вирiшення ми вiдчули через два поколiння вже в чорнобильську епоху.

Минулi вiки сила нашої держави торкалась релiгiї бiльш формально, оскiльки пiдтримка церкви вiдповiдала становi суспiльства -- людей бiльш чи менш релiгiйних, що дотримуються релiгiйно-обрядових форм життя i традицiй, що вихованi в дусi вiри предкiв. Прийняття християнства князем Володимором Великим у 988 роцi не було таким довiльним i накинутим, як це декому видається нинi. Вiд нової вiри вiяло не крижаним вiтром, а загадковою проповiддю добра, любови й милосердя. I княгиня Ольга, i багато князiв правлячої й освiченої верхiвки були християнами задовго до хрищення Києва Володимиром. Була в Київськiй Русi терпимiсть i свобода совiсти. Крiм того, суспiльство було в цiлому не безрелiгiйне, i в глибинах своїх давно еволюцiонувало до християнства й просвiти пiд впливом численних факторiв на жвавому шляху з варяг у греки. У грунтi речi, адмiнiстративна воля князя Володимира тiльки пiдштовхнула iнертну масу до вирiшального кроку на дорозi до свiтла.

Вцiлiлi письмовi й фолкльорнi джерела вражають тим, як швидко й глибоко християнство ввiйшло в плоть i кров народу.  Українське козацтво -- Запорозька Сiч, народ безжурний i вiльний -- не виявляло тенденцiї звiльнитися од вiри. Навпаки, воно утворило пiдкреслено християнську республiку, i оборону вiри батькiв написало на своєму прапорi. Усталилась глибока традицiя, яка зформувала моральне обличчя нашого народу.

Православна вiра була нiби засадничою пiдставою приєднання України до Росiї. Росiйська православна церква була водночас важливою причиною несумiсности їх. "Крiпосна залежнiсть" цiєї церкви  вiд держави та iснування її, як "духовного вiдомства" при самодержавному урядi було неприйнятним i навiть здавалося святотатством в очах українця, для кого Бог був усе, цар -- нiщо.

Безбожний царю! Творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землi!
(Шевченко)

Найбiльший поет України Шевченко -- бiблiйно суворий i глибоко духовий. Найбiльший український мислитель Сковорода був релiгiйним мислителем. Але жаден з них не був справжнiм сином росiйської православної церкви. Так само i їх послiдовники. По сутi, антицерковна спрямованiсть -- межа "атеїзму" українських поетiв i мислителiв. Протестантизм в Українi був i залишається пристановиськом народу, який духово шукає. Показовим в українськiй iсторiї було Кирило-Методiївське братство, що об'єднувало молодих iдеалiстiв навколо Костомарова, Кулiша i Шевченка. Середина XIX вiку -- це вже часи соцiялiстичних i атеїстичних вiянь. Основою їхнього програмового документу -- "Книги битiя" українського народу" -- є релiгiйна iдея, гаслом -- слова вiд св.Йоана: "Пiзнайте iстину, i iстина звiльнить вас". Християнська iдея дала основу їхнiй нацiонально-полiтичнiй i моральнiй плятформi.

"Вiра Христова дала свiтовi новий моральний дух, невiдомий ранiше. Спаситель вiдкрив людству любов, мир i свободу, рiвнiсть для всiх i братерство народiв,-- новi цiлi, вказанi народам для здiйснення серед них великої iдеї людської єдности". Дух цiєї програми вiдповiдав переконанню братчикiв у тому, що "український народ -- глибоко релiгiйний народ в найповнiшому значеннi цього слова". За довгi вiки колонiяльного рабства вiн багато втратив, але вiру зберiг.

Народовi релiгiйному в XX вiцi випали найжорстокiшi випробування, оскiльки перевиховання в атеїстичному дусi зачiпало живе й найглибше корiння.

Декрет про вiдокремлення церкви вiд держави i школи вiд церкви своєю назвою був нормальним лiберальним документом революцiйної доби. Але суттю своєю вiн поклав початок державному безбожництву i став прообразом закону, не забезпеченого гiднiстю.

Вiдокремлення церкви вiд держави зовсiм не означало вiдокремлення держави вiд церкви. Навпаки, нiколи ще держава так повновладно не керувала долею, полiтикою, справами, майном церкви -- аж до лiквiдацiї священнослужителiв i храмiв. "Закон" означав право держави на боротьбу з церквою i релiгiєю всiма засобами, але зовсiм не означав право церкви на оборону i боротьбу з державою.  Вiдокремлення школи вiд церкви, що на практицi означало iнспiровану непримиренну вiйну школи проти церкви, твердо заклало основу роздвоєння особи. Школа, вiдокремлена вiд церкви, не мала свободи вибору: атеїзм став обов'язковим у школi, i єдиною формою самозахисту вiд нього було покiрне мовчання й цiлковите непротивлення не те щоб насильством, а навiть -- благим словом. А що народ вiками здiйснював безперервну традицiю i нiс завiти, то адмiнiстративне безбожництво не могло "скасувати" живу душу.  Але воно створило страшну своїми наслiдками духову розщепленiсть, що загрожує руйнування моральних начал. "Вдома вiрую, а на роботi -- нi". "Вдома вiрую, а в школi -- нi". "В душi вiрую, а в дiлах -- нi".

Брехня культивувалась, поглиблювалась, узвичайнювалась, леєалiзувалась. Особа ставала безсилою перед слизькою замiною iстини, що заповзала в усi щiлини. Iстина в усi вiки була чимось найвищим. Iстина дорожча за життя -- на цьому законi вiдбувалося становлення людини. Брехня -- завжди сповзання, i нижньої межi нема над безоднею. З часом безвiр'я входило в звичку. Багато хто не вiрив нi вдома, нi на роботi, нi в школi. Брехня переросла в байдужiсть, Байдужiсть -- у бездушнiсть.

Важко видiлити з усiєї сукупности чинникiв, що дiють на людину, звiльнену вiд власности, вiд землi, вiд традицiї, тiльки один чинник -- релiгiю. Та оскiльки на нiй тримаються начала духовнi, етичнi, естетичнi, вагу її важко переоцiнити.  Вiдомо, що людина переживає бiльше малi втрати, нiж великi.

Сорочка -- ближча до тiла -- особливо цiнується. Великi ж втрати навiть не вiдразу усвiдомлюються, особливо коли цi втрати не сут особистi, а нiби подiленi на всiх i пояснюванi невблаганною ходою iсторiї. Такi величезнi втрати, так само як i Великi iстини, людинi непосильнi. Вони витiсняються з свiдомости й залишають глухий бiль в серцi. Колективне зречення Бога здавалось нiби несправжнiм i тимчасовим. Багато хто думав: так треба в даний момент. Але втрати -- безповоротнi. За ними йде руйнування особи.

Людина втратила Страх Божий, той страх, що мобiлiзував її моральнi сили й змушував раз-у-раз робити вибiр мiж величчю обов'язку i нiкчемнiстю людських слабкостей.
Великi християнськi цiнностi -- Iстина, Добро, Краса -- були вистражданi й осягненi на висхiдному шляху служiння Боговi, у любовi до Бога i в напруженому вiдчуттi Страху Божого. В основi їх лежить той безкорисливий iдеалiзм, який стає потребою високої душi, спрямованої до Бога. Страх Божий утримував людину на досягненiй моральнiй висотi. Тiльки Абсолют був джерелом, камертоном, зiркою. Крах цiнностей починається iз заперечення Абсолюту i слова Бог з малої лiтери. Висхiдний шлях до духу вiдкинутий. На зворотному шляху вже нема засвiчених iдеалiв Iстини, Добра, Краси. Вони полишаються за спиною. Вiд Iстини беруться тiльки личини правдоподiбности -- їх цiлком досить для минущих негайних потреб. Добро полишається, i навiть iм'я його вимовляється з соромливою посмiшкою. Воно замiнюється мерехтливим словом "щастя". Краса зневажається. Але iм'я її в поєднаннi з словом нова скрiзь використовується для декору нових явищ, що виникають у новiй дiйсностi.
Iнерцiя, тiнь цих моральних цiнностей ще залишається, але то вже тiльки свiтло згаслої зiрки. Поступово вони вироджуються в пародiю.

Страх перед начальством не мобiлiзує моральних сил, а ослаблює їх. Вiн активiзує низькi iнстинкти на шлях упристосування до чужої волi. Заповiдь Господня в релятивiстському тлумаченнi тратить силу морального закону. Шануй отця твого i матiр твою -- коли є за що... Не вбивай -- дивлячись кого... Не кради -- дивлячись у кого... Не давай кривих свiдчень -- а коли для користi?.. Не зажадай чужого -- ?! Заповiдi залишаються заповiдями лише в свiтлi звучання першої заповiдi Господньої.

Чого ми досягли i що ми розтратили на порозi тисячолiття християнства? Скидається на те, що ми зупинились у розгубленостi на фатальнiй межi озирнулися з жахом. Страшно стало за мертвi зони, витворенi запеклою волею людини на землi, на морi i навiть в космосi. Моторошно стало вiд думки про мертвi зони в душi поколiнь, якi не вiдали животворного джерела любови й плодотворного насiння добра i милосердя, з чого виростає совiсть. Ми стали збирати рештки розкиданої пам'ятi i вцiлiлої Краси. Але дедалi гострiше почав вiдчуватись дефiцит Добра, навiть просто -- тепла. Ми задумались над своїм вiдчуженням вiд людської сутности разом з вiдчуженням вiд абстрактного гуманiзму. Вiдкрилась холодна порожнеча...

Ми вiдчули порожнечу гординi й нiкчемнiсть самовихвалянь, i рабську ницiсть перед жорстокими кумирами. Крiзь величезний маховик державного атеїзму почала пробиватись  естетизована мiсячна стежина до Христа -- i нинi вже нема охочих оскверняти її.
Але Краса є шлях i Добро є Шлях до Iстини, до Бога. Чи може людина, позбавлена духовного виховання з дитячих лiт, полюбити всiми чуттями, всiми помислами, всiєю душею -- i вiдмовитись вiд тих замiнникiв, у яких виросла? Чи може вона протистояти жорстокiй нетерпимостi й непримиренностi всiх державних iнститутiв? Чи може вона без благодатного раннього посiву протистояти сьогоднiшньому свiтовi, який щораз далi вiдходить вiд первiсних джерел, щораз бiльше наповнюється суєтою, речами, замiнниками, що вже здаються незамiнними?

Здається, "звiзда полин" викликає тепер бiльший вiдгук у серцi людини, нiж Любов i Iстина. Та в мiнливому свiтi, де вчорашнiй i почавчорашнiй день швидко забувається, навiть звiзда полин забувається, i часто ми нагадуємо зграйку голубiв, на яку налетiла в шаленiм розгонi автомашина: вцiлiлi розлетiлись на мить, а потiм знову почали дзьобати, старанно обминаючи розчавлених колесами. За всiх казкових технiчних досягнень людина не стала паном природи i паном сама собi, а навпаки -- стала ворогом природi собi... Вона -- у полонi своїх витворiв, своїх нагромаджень i безповоротно пущених механiзмiв. °й щораз важче боротися iз собою й стримувати себе за теперiшнього розгону, i ставити себе в рамки Закону Божого.

Нинi ми вже не творимо християнських острiвцiв на неосяжнiй землi -- i марнi всi надiї втекти на кращий острiв. Вiють тi самi вiтри часу, розносяться єльобально епiдемiї i розмивається гора одвiчно священна. Нинi з Гавайських островiв лунає по свiту проповiдь, i часом вона нагадує мудрi наближення до Нагiрної проповiдi, часом скидається на резони фарисеїв навколо храму, де торгують мiняйли,-- i розважний голос проповiдника, здається, зовсiм змирився з реальнiстю, що в храмi торгують, вже невпевнено розводить, як Христос порушив узаконену реальнiсть i вигнав гендлярiв з храму...

Але ми вiдчуваємо, що той високий Повелитель проходив i проходитиме крiзь реальнiсть -- понад реальнiстю, що вона може розвiятися, як дим, вiд всевладного голосу Сина в домi Отця Свого. I можливо, в нашiй стражденнiй країнi ми вiдчуваємо це навiть гострiше, нiж там, де й саме служiння Боговi професiоналiзувалось.

Та повернутись з дитинною яснiстю лицем до Бога -- все одно що знову народитись i одразу опанувати вершину. Досить того, що є така тенденцiя повернення -- адже експеримент голого розуму привiв на грань безумства й самознищення. Збентежена душа шукає... Перед нею стоїть споруда порожнього храму. Як нiмий свiдок минулого. Чи як пiсланець з минулого? До кого? Що вiн має нам сказати? Що ми в минулому були молодцi -- вмiли будувати? Що ми й сьогоднi молодцi -- шануємо, мовляв, працю предкiв -- не руйнуємо? Що ми розумiємо красу?

Що можна сказати людям, якi сповiдують культ порожнього храму?  Навколо нього шелестять порожнi, неживi, музейнi слова -- iмена, подiї, дати. Слова не дають вiдчуття висоти, значення й сенсу...
Творiння без Творця -- з печаттю загублености... Орган без звуку... Iкона без нiмбу святости.
Нонсенс! Адже всi нашi земнi споруди -- лише недосконалi пам'ятки iдеальних поривань. Тiльки молитва, тiльки лiтургiя i божественний спiв можуть вiдкрити нам Дух, який творив храм.  Дух, який той храм наповнив. То незбагненна животворна сила!
Храм -- лише слiд її, оболонка...
Тiльки дотик цього духу може нас нинi оживити й засвiтити, дати нам вiдчути ту повнязу творчих сил, що могла творити храми.

Пiдняти з руїни храм, з пилюки -- iкони,-- треба перше вiдтворити в своїй душi священнi символи, зневаженi i написанi з малої лiтери рукою духово лiнивих i темних. Ми звиклися з цим писанням лукавим, iнше вже вважаємо або справою забутих предкiв, або забобоном бабусь. А тим часом у цих символах -- доконечнi сходини, якими йшло духове становлення наших предкiв, що передали нам Спадщину, i наших дiтей, що хочуть пiднятись до Спадщини. Тiльки це може збудити в нас повагу й повернути нам самоповагу.
Збентежена душа шукає... "Духа Iстини, що Його свiт прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його" (Йоан, XIV, 1.).

Тарас Шевченко поставив цi слова епiграфом до своєї комедiї "Сон". Їх можна поставити епiграфом до людської трагiкомедiї.  А все ж таки на тлi ночi спалахують блискавки радiсної зустрiчi людей з Духом Iстини. Хоч би як трагiчно складалась доля тих обранцiв Духа -- вони в собi несуть сенс життя i його надiю.

У вiчному морi все та сама вода. I вiтри часу женуть хвилю -- з минулого в майбутнє. В ясну годину море вiддзеркалює небо. В темну годину, в лиху годину за зухвалим i запiненим гребенем хвилi пливе вiдхлань безоднi...
Але -- "серце ваше нехай не бентежиться, анi не лякається". (Йоан, 14, 27)