Задумуючись над первинним руслом нашої великої ріки, захарещеної вже на сьогодні застарілими експериментальними спорудами нашого віку, я згадую працю академіка Білецького "Українська література серед інших слов'янських літератур".  Нині ця стаття читається вже з поблажливістю: надто тяжіла над автором прийнята схема, надто позначилася печать мертвого часу. На ту пору це була цікава стаття, але й тоді я волів би послухати, що говоритиме на цю тему Олександер Білецький за чаєм...
Було в цій публікації (1958 р.) щось від гордости за нашу літературу (адже за підручниками вона просто аґітково-викривальна і провінційно-наслідувальна), про що свідчить сама назва. Але говорити про українську літературу в пляні порівняння і протиставлення, вирізнення її самобутности було не прийнято, було навіть небезпечно.

Мені хотілося б сьогодні цю тему трохи в іншому аспекті. Тепер момент гордости не актуальний, як на мій погляд. Нині нас хвилює питання -- може фатальне на історичному перехресті -- про долю української культури і мови, про українську молодь, про місце нашої літератури в духовому житті сучасної молоді, дітей, які підростають у нинішній атмосфері і кажуть своїм батькам: "Нам это скучно". Дійсно, у нас немає Дюма, немає романтики індивідуалізму "Героя нашого часу". У нас немає (правда, не знаю, чи тепер цікаво молоді) "Злочину і кари", немає "Війни і миру". Але в англійській літературі їх теж немає. І в німецькій їх немає. Натомість у нас є щось таке, чого немає ні в російській, ні в німецькій, ні у французькій літературах. Це надто примітивний підхід до справи, споживацтво на міру недорозвиненого смаку: "це скучно" чи "не скучно", "мені нудно, давайте мене розважайте", давайте мені щось гостре". У нас просто немах виховання!
Візьмімо пересічних батька -- матір, у яких росте дитина. На відміну від предків минулого віку, вони мають середню освіту.  Але чи зможуть вони перелити у свою дитину чари рідної мови?  Красу рідної пісні? Леґенду про подвиг національних наших героїв, що відстоювали честь і обличчя свого народу? Чи зможуть вони виховати людську гідність так, щоб дитина змалку знала абеткові істини: з якого вона кореня і який корінь їй плекати, щоб рости духово здоровою? Як і для чого жили, за що боролися їхні предки? Чому вони так зневажали яничарів, покручів, перевертнів, які цуралися свого роду, своїх святинь, своєї мови, і воліли йти наймитами й жебраками до сусідів, щоб вислужити на маленького пана... Чи можуть нинішні молоді батьки дати дітям приклад високої гідности?
Що я маю на увазі, коли говорю про контекст рідної культури?  Звичайно, є великі моря світової культури. Але хто їх перепливе? Людина живе на березі своєї річки, і світ відкривається їй із рідної хати. Якщо вона не знатиме своєї річки, свого берега, своєї хати, а все говоритиме про сусідів і далекий світ -- це буде поверховий базіка. Скільки в нас таких базік? Ще про історію російських царів вони можуть поговорити, але про власну історію -- мало хто... Світова культура складається з національних, і кожна національна культура -- це органічне породження, розгалужене в різних сферах, з одного коріння. З одного коріння Харківщини, Полтавщини, Київщини виросли Сковорода, Квітка, Гоголь, Гнідич, Капніст, Щепкін, Семен Гулак-Артемовський, Остроградський, Тарас Шевченко, Микола Лисенко і сотні інших, напоєні тими соками, наповнені піснею, виховані в підсонні тієї землі, в її традиціях.

Було б вельми цікаво намалювати карту цього коріння з відомих і менш відомих імен з річних міст і сіл від Карпт до Кубані.  Не минаючи козака Чайки, козачки Розумихи, князів Волконських -- Репніних, сотні й тисячі акліматизованих у Петербурзі, Москві та інших центрах імперії корінців -- більш чи менш приглушених і не обов'язково національно вирізнених. Бо то ще питання, хто виражає народне єство -- обдарований рідним краєм мистець чи поет російськомовний, польськомовний, англомовний, а чи пересічність, яка звично користується в розмові і на письмі українською мовою.
Йдеться зовсім не про те, щоб позихуватися чи виставити рахунок, чи вилучити фігуру з контексту тієї культури, куди вона вписалася. Йдеться про мету пізнавальну: як плодоносило українське дерево в різні часи, в умовах різної акліматизації?  Бо хай би що там говорили про російський історик, як обдарована, співуча, містично настроєна мати -- українка, родичка Григорія Сковороди.

Навколокультурні шкуткарі з ножицями в руках кроять мозаїку:
Пушкін, Бєлінський, Глинка, Чайковський, Шевченко, Чернишевський... Таке павутиння можна снувати, як бальзаківський Вотрен -- без кінця. Ми вкраплюємо українські імена в російський традиційний контекст так, як спритний лектор уставляє українські вирази в російську лекцію. У вухах тріщить, а в серці порожньо. Тріск на поверхні явищ. Запитаймо господаря про клімат і рослини, про ареал і рослини, про те, що, де, коли "любить рости". Простий неписьменний дідусь міг нам дати більше живої мудрости, ніж ціла школа. Недарма колись казали приказку: "В село по розум, у місто по гроші".
Нам важливо знати, що наша література має, що вона нам дає, що вона повинна дати нашим дітям. І чим вона справді вирізняється серед інших літератур світу. А, отже, чим і ми самі вирізняємося серед інших народів світу. І чи відповідає наша література, наша культура нашим духовим запитам і нашій натурі. От що мені хотілося б зачепити в нашій розмові -- що не зачеплено в статті О.Білецького.

Нині ми стоїмо знов у позиції самозахисту перед чужими і своїми. Питання самозахисту завше стояло перед нами, і завжди був дуже активний наступ на наше право бути собою. У різні часи цей наступ був різний, часом він був скажений, часом був ліберальний, але він завжди був. ДОсить згадати, що в спогадах П.Тичини "Із щоденникових записів" розповідається, як "на суботах" Коцюбинський розповів про свої розмови з російською інтеліґенцією на Капрі. Всі знаємо, що Коцюбинський гостював у Ґорького на Капрі, і знаємо, що в Ґорького гостювали не монархісти, може не всі соціял-демократи, але ліберали, не реакціонери. І ось Коцюбинський розповідав, як цілу ніч ішла тяжка суперечка одного проти всіх: чи має право українська мова на існування, чи ні?! Наступали зі своїми запереченнями не якісь жандарми, з обов'язку служби, а еміґранти -- політичні вільнодумці, носії демократичної ідеї. Наступ на Коцюбинського -- це лише момент, який мені згадався...

Нині ми змушені відстоювати себе і перед своїми дітьми, тому що наші діти виховані в контексті російської культури, в контексті сучасних біжучих цінностей, які -- треба прямо сказати -- є дуже тимчасовими і дуже далекими від справжніх.  Нині вже в телевізійній передачі білоруський письменник Василь Биков сумно визнає, що наша молодь не цікавиться такими великими речами, як честь, порядність, самопожертва. Це нині не престижно. Що ж може дати тим бідним українська література?  Я думаю, що вона їм щось може дати тільки тоді, коли їх підготувати до сприймання чогось чистого, чогось джерельного.  Для дикунів завжди чужі скляні блискітки значили більше, ніж їхні власні дорогоцінності. Вони дуже часто міняли перли на скляні прикраси. А наша молодь нині дуже схожа на розцяцькованого прикрасами дикуна. Вона не підготована до того, щоб зрозуміти джерельні наші цінності. У школі подавали нашим дітям нашу мову й літературу без належної гідности, без самоповаги, без великої синівської любови, подавали рабською, байдужою мовою програм і підручників. Діти збайдужіли до своєї духової спадщини і з голодним газардом накинулися на те, що вітер несе, що модне, що реклямується... Чужа мода падає не на власний національний культивований ґрунт, а в порожнечу й неґативне відштовхування від свого... Коли чогось не знаєш, тобі здається, що його й нема. Отже, річ не в тому, що наш історичний образ порівняно мало привабливий...

Народе мій замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжі
(І.Франко)

І де ми сили беремо
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь ґрати?
(О.Олесь)

Відрадніше ми виглядаємо в очах чужих:
На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла.
... И, следуя строго
Печальной отчизны  примеру,
В надежде на Бога
Хранит она детскую веру;
Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит.
(М.Лермонтов)

Можна було б навести відрадні сторінки з російської клясики, де переселенці з України, шукаючи землі й життя за тридев'ять земель, зберігають печать етнічної культури, господарности й духовости  і тим вирізняються серед чужих народів. Але то треба  поважати себе і любити своє, щоб вчитуватися в ті сторінки, шукати їх, докопуватися до своєї суті. Взагалі можна б було багато знайти таких оцінок, де добачається якась глибинна наша якість, а не просто наш стан.

Але тепер ідеться не про це. Що справді в нашій духовості нас вирізняє серед інших народів? Звичайно, це питання спірне, так само як спірним є питання про психологію нації. І дуже обережно про це говорять. На всі чесноти знайдеться багато претендентів, і на всі вади знайдеться багато арґументів і пояснень. Може, найбільш вірними такими історичними й етнічними спостереженнями можуть поділитися автори, кревно належні до двох різних націй. Як, наприклад, Микола Костомаров. Але ж ми знаємо, що коли російський державний патріотизм ще допускав публікацію знаменитої праці Костомарова "Дві руські народності" (1861 р.) -- задля поваги до великого наукового авторитету її автора, то наш "інтернаціоналізм" відреаґував на цю давню хрестоматійну річ емоційно і алергійно. Задля ясности мусимо сказати, що Костомаров не вмів писати обережно. Він характеризував методом зіставлення фактів і протиставлення. "В українсько-руській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було політики, не було холодного розрахунку, усталости на шляху до визначеної цілі".  Він виділяє в українстві начала демократизму й індивідуалізму, сильний релігійний і естетичний елемент, простежує примат ідеалів волі, гідности, чести й позбавленої догматизму віри, зумовленої поетичним ладом і духовим складом натури.

Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба. Те джерело Сковорода бачить у єдності трьох світів: макросвіту, мікросвіту і світу Біблії. Від самовираження та від того третього світу йде наша культура більшою мірою, ніж будь-яка культура, мені відома.

Не слід забувати, що в імені Сковороди ми часто вбачаємо ніби підсумок великого середньовічного етапу нашої культури, нашої духовости. Ми не називаємо десятків і сотень імен, які творили духову і світську літературу мовою руською книжною, латинською, польською... Часто ім'я Сковороди для нас ніби символ узагальнюючий. Але в яскравій постаті.

Ні в кого немає такої феноменальної постаті --  ніби блаженного, ніби дивака, -- такої незалежної постаті, як мандрівний філософ Сковороди. І ніхто не може похвалитися, маючи дуже багато прекрасних філософів, отакою простою мудрістю, яка зуміла поєднатися з етикою особистого життя. Це надзвичайно важливо -- підтверджувати своїм життям ті ідеали, які ти утверджуєш своєю проповіддю.
В европейській літературі завелася навіть тенденція ставити ці питання окремо. Одна річ -- життя письменника, це його особиста справа інша річ -- його творчість. Звичайно, і так можна. Раз це є, то це реальність. Але дуже важливо, надзвичайно важливо для того, щоб сіяти насіння, сіяти його особистим прикладом. І написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не впіймав".

Дуже важливо знати все, всі віяння свого часу, а час був цікавий -- до французьких просвітників-вільнодумців залицялися навіть королі й царі. Але важливіше відсіяти од усіх наймодніших віянь оте, що є джерельне й справжнє, і написани замість чогось дуже вільнодумного й дуже модного "Сад божественних пісень"! До речі, у "Божественних піснях" Сковороди сама назва містить пояснення джерел. Сковорода був проти шукання мудрости у світах. Вона знайдена. Мудрість одна -- об'явлена Духом Святим. Мудрість є у Святому Письмі. Ми маємо цілі томи розумувань -- більш багатослівні, менш багатослівні, більш сміливі, менш сміливі. Розсудок дає широку панораму світу. Далі він поступається місцем розумові. Розум вибирає між різними пристрастями, тенденціями, ідеями.  Вольтеріянці впивалися грою розуму -- вони творили культ розуму і... зневажали мудрість. Мудрість -- це той етап, до якого треба дорости тільки у світі духовости. Тільки у світі тих великих християнських цінностей, на яких тримається наша культура. Це поділ загальновідомий -- розсудок, розум і мудрість. Він приходить через філософію Геґеля, Канта. Дуже просто зформулював це на одній сторінці, як азбуку, Гоголь. Я хотів підкреслити, що Сковорода проповідував себе мудрість, його "Сад божественних пісень" зріс з цієї мудрости священних книг. І його кожна пісня прояснює, пророщує це зерно в контексті сучасних образів, у контексті часу:

У людині дух безодні, вище неба, глибше вод, І його не втишать жадні хвилі втіх і насолод.
Дуже близький до нього в тій традиції і Шевченко. Ми в школі звикли, що Шевченкові епіграфи -- це щось одне, твори -- це щось інше. Ну, скажімо, -- "Дух істини, єгоже мір не может пріяти, яко не відіт єго, ніже знаєт єго". Епіграф до поеми "Сон". Це одне з найглибших місць Євангелія. І одне з найглибших мотивувань, чому Шевченко не приймає того освяченого законом світу. Було це питання зовсім не другорядне. Бо існує імперія, існують закони, існує вся державна сила, і треба цю силу приймати як реальність. Але коли ти ту силу заперечуєш, то зовсім не тому, що вона тобі просто не подобається. Ти мусиш виходити з якогось вищого принципу. Ось той принцип, з якого виходив Шевченко: "Дух істини, якого світ не може прийняти". Оця глибинна духовість, яка бере джерело у Святому Письмі, є характерною ознакою творчости найбільших постатей в українській літературі.
Ось ми говоримо, наприклад, про світові мотиви в українській літературі чи в будь-якій літературі. Наші літературознавці люблять підіймати такі мотиви -- світовий сюжет Дон Жуана, Фавста, мотиви богоборства, мотиви індивідуалізму. Називають дух соціяльно- і національно-визвольної боротьби, не заглиблюючись при цьому в сенс офірного ідеалізму. Рідше вони наважуються називати пророчі мотиви, мотиви каяття, мотиви офірности й всепрощення, бо ці фрукти не ростуть у квітучих садах матеріялізму. А поширений мотив материнства стає світовим тоді, коли він піднімається до святости Богородиці, як у Шевченковій "Марії".
Це -- Біблії.

Ми просто відвикли од цього великого поняття. У нас в Київ немає того екскурсовода, який в Ермітажі серед сотні дітей виділив підготовлених:
-- Хто з вас читав Біблію? -- запитав він екскурсію. Небагато дітей підняли руки. -- Добре. Залишайтесь, а решта йдіть гуляти! Я буду їм показувати картини, яких ви не зрозумієте.  Цей світ поки що не для вас...

Те ж саме і справжня література. Якщо хтось не знає цих зерен, то він просто не готовий до такої літератури. Він готовий на близькі житейські образи, готовий на ефектні фабули. А там -- поверхи вищі.

Візьмімо великі імена нашої літератури. Через кожну велику творчість проходить оте джерело духовости. Можна, правда, поставити запитання: як же з Лесею Українкою? Біблійні сюжети є в її драмах, наприклад: "На полі крови", "В домі роботи, в країні неволі", "Вавилонський полон". Релігійні мотиви як світові сюжети і образи їй не чужі. Але згадаймо "В катакомбах". Чи передається релігійний дух в її творах? Це питання дуже непросте. Я сказав би, що Леся Українка виросла на цих давніх традиціях, глибинних традиціях, високий дух у ній світиться, але сама вона була під впливом нових віянь, нових течій і працювала в іншому річищі. Треба нам ясно усвідомити, що кінець XIX ст. -- вік соціялістичних і атеїстичних ідей, вік шукань нової істини. І дуже мало хто тоді шукав у старих річищах. І особливо мало хто шукав у ділянці релігії з-посеред поетів нації поневоленої. Тому що шукали нової дороги і активної праці, активної боротьби. А дорога, яка веде від релігії, була цілком заповнена казенними фігурками від російської православної церкви. І численна армія казенних служителів переконала народ, що все гаразд, шукати нічого і всякі дороги і шукання виходу неактуальні й неможливі -- "опасные мечтания".

Так от, Леся Українка жила дуже великою мірою в тій же давній духовній традиції і, я б сказав, у своїй духовій одержимості вона ще більш духова, ніж її сучасники. Але у своїх шуканнях доріг вона далека від культивування релігії, і світло її духовости, мені здається, можна було б порівняти зі світлом погаслої зорі, яка світить і ще дуже довго світитиме отим самим джерелом, але зорі вже нема. Першому поколінню це не страшно. А що буде через кілька поколінь? Таке запитання було б дуже цікаво поставити самій Лесі Українці. Що буде через два-три покоління? Не знаю, чи таке питання стояло перед нею.  Можливо, було несвоєчасно ставити, коли гостро стояло питання "Що робити вже сьогодні?"
Ще складніше було у Франка -- учасника соціялістичного руху з молодих років. У школі нині вивчають його студентський соціялістичний вірш-деклярацію "Товаришам із тюрми", але не вивчають поему "Мойсей", за яку Франка висували кандидатом на Нобелівську премію. Поема безпрецендентна у світовій літературі -- не темою (тема якраз традиційна), а тим, що Франко трактує цю тему так глибоко особисто і пише кров'ю свого серця, промовляючи устами пророка:

Я ж весь труд, я весь піт тобі дав
У незламнім завзяттю,
І підеш ти в мандрівку століть
З мого духа печаттю.

Усі спокуси віку перейшов Франко для того, щоб пройти книгу сумної філософії світу, а потім повернутися знов до народньої духовної традиції і висловити її мовою ХХ віку, в контексті загальнолюдських здобутків, і приєднатися до Шевченка:

"Молітесь Богові одному..."

Я хотів би у зв'язку з джерелами зупинитися на такому феноменальному явищі української історії, української духовости, як велика літературна трійця і Кирило-Методіївське братство. Костомаров, Куліш і Шевченко -- така була послідовність їхнього членства у братстві. Це явище надзвичайно цікаве, явище, якого ми не осмислили ще.  Кирило-Методіївське братство, 1847 рік.
Другий політичний процес відбувся в 1849 р. -- процес петрашевців. Пригадуєте основний документ, який був предметом звинувачення, зокрема Достоєвського? За поширення якої речі Достоєвський дістав вирок -- смертну кару? За поширення відомого атеїстичного листа Бєлінського до Гоголя. Це джерельний документ російського нігілізму, патос заперечення, з якого в сибірських снігах повільно народжувалися всі біси Достоєвського.
Вузол глибоко символічний. У світі завирували приховані течії, заносилоася на революцію 1848 р. Оживали в кожній країні старі джерела. Гоголь був на еміґрації, був у тій Европі, яка визріла до повстань і революцій. Але бродили в ньому не европейські гасла, а давні начала, винесені пам'яттю дитинства. У 1846 р. виходить його книга духовних тривог з роздумів "Вибрані місця..." І в той же час створюється Кирило-Методіївське братство, та одразу ж його розкриваються, розконспіровують жандарми. Це братство, як говорить уже сама його назва, було культурно-освітнім на християнській основі.  Але у своїй опозиційності, у своїй антиімперській, антисамодержавній сутності воно йшло незрівняно далі за петрашевців. Його програма дуже співзвучна з Книгою "Пілігримка" Адама Міцкевіча.

Весна -- тайна дрож пронимає народи,
Мабуть, благодатна хвиля надходить
(І.Франко)

І наслідком, вікової традиції, і наслідком спільности долі поневолених, та революційна весна мала багато спільного в сприйманні українців і поляків. Нічого й казати, що це відлунає в перегуку великих національних поетів. Міцкевич важив для Шевченка незрівняно більше, ніж, наприклад, Пушкін.  Вплив польської політичної пропаґанди періоду боротьби за волю (1830, 1848) відчула на собі українська інтеліґенція, що об'єдналася в Братстві Кирила і Методія. Позначився цей вплив і на програмових документах братства. Ось звернення, написане Костомаровим до братів-слов'ян:

Браття Великоруси і Поляки!
Це говорить до вас Україна, вбога сестра ваша, котру ви розіп'яли й розшарпали і котра не пам'ятає зла і жалкує разом з вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це братнє послання, обміркуйте важну справу нашого спільного рятунку. Повстаньте зі сну та дрімоти, знищте в серцях ваших нерозумну ненависть один до одного, розпалену царями й панами на спільну погибель нашої свободи, засоромтесь ярма, що тяжить над вашими плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена земного царя і земного пана, виженіть із ваших умів дух невір'я, занесений німецькими і романськими племенами. Дух запеклости, вдмухнений татарами. Перейміться властивою слов'янам любов'ю до людства. Згадайте також про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя і діяльности кожного з вас:
"Слов'янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов Господа нашого Ісуса Христа. Амінь".

Ще один уривок з программових документів Кирило-Методіївського братства, уривок, який прямо нам показує і дороги, які вели Шевченка без манівців до вселюдських ідеалів:
Христова релігія дала світові новий моральний дух, котрим він не був перейнятий досі. Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу. Рівність для всіх і братерство всіх народів -- нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности.
"Велика ідея єдности світу" -- це те, що стоїть нині перед нами. Нині, у зв'язку з порізненістю світу ідеологічним антагонізмом і загрозою самознищення. Ця ідея в прямій формі була зформульована тоді. І небезпека роз'єднаности була зформульована в цьому самому програмовому документі. Ми тепер відкриваємо в Альберта Швайцера його основну ідею -- благоговіння перед життям, його ідеї про найвищий дар, священний дар -- життя. А ось кирило-методіївці: "Найбільший дар Божий -- народнє життя". Саме народнє життя. Життя джерел.  З його духом, ідеєю, його ціллю, до якої воно повинно простувати. Любити й оберігати життя своє, щадити і не пригнічувати чужого -- це святий обов'язок людини й народу, що досяг уже моральної свмосвідомости та ясности свого призначення.
Але "панує деспот -- кат над трьома народама слов'янськими, псує -- калічить"... "І голос України одізвався в Московщині, коли після смерти царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство і установити Річ Посполиту і слов'ян поєднати по образу іпостасей Божественних -- нерозділимо і незмісимо; а сього Україна ще 200 р. до того хотіла"... "... І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім", "і не буде ні царя, ні князя, ні кріпака..."

Цей політичний радикалізм не пов'язувався з насильницькими кривавими методами (зло породжує зло), а ґрунтувався на вірі у визрівання посіяних добрих начал, на вірі в народ. "Україна завжди держалась Закону Божого... Ні в одній стороні на світі так щиро не моляться Богу, ніде муж так не любив своєї жони, а діти своїх батьків"...  У розвитку республіканських і релігійних начал уявлявся ґрунт для майбутнього.

Гоголь -- українець, людина українських традицій. Незалежно від того, чи він переписував у дитинстві Сковороду чи тільки про нього чув, він знав дух свого краю. Ось ідея, яка єднає кирило-методіївців і Гоголя: "Немає другого царя, тільки один цар -- Небесний і Утішитель. Хоч люди і поробили собі царів".  Це дуже цікаве явище, коли глибока духовість іде знизу, з усіх каналів, перекритих і не перекритих, тих що люди бачать і не бачать. Наші моральні цінності -- Істина, Добро, Краса -- в різні части змінювалися місцями. На своєму історичному перехресті, де істина була дуже затерта, Достоєвський вигукнув: "Краса врятує світ"...
Кирило-методіївці обрали євангельські слова: "Узнайте, уразумійте істину, і істина спасе вас"...

Що є істина? Це є цінність найбільша, тому її найважче осягнути.
Є в М.Бердяєва стаття "філософська істина й інтеліґентська правда". Це поняття він добре роз'яснює на цінностях російської культури -- що таке філософська істина і як вона була страшенно посоромлена, ця істина, і витіснена інтеліґентською правдою на потребу дня. Кожен, хто виступав з великою джерельною істиною, вважався ретроґрадом, бо це осторонь і ніби проти народолюбних ідей, проти визвольних ідей. А що таке визвольна ідея? На чому вона заснована? У чому вона реалізується -- зміна установ з участю тих самих людей?  Зміна законів, які споконвічно не виконуються? Зміна гасел чи, як каже Гоголь, -- зміна вивісок? Зміна вірувань на протилежні?
Ой, це занадто невидні й легкі зміни... Справжні зміни починаються з визрівання самої людини, з нагромадженням добрих начал любови, ушляхетнення серця. "Ми звільнимось від зовнішнього гніту лише тоді, коли звільнимося від внутрішнього рабства, тобто покладемо на себе відповідальність і перестанемо звинувачувати у всьому зовнішні сили" (М.Бердяєв).

Ось як трактують визволення "Книги битія українського народу".  "Але тільки там свобода, де дух Христа". "Бо нема свободи без віри".
В цьому ідеалізмі сходяться київські братчики і Гоголь. Бо попри декляровану льояльність він виношував теж задум пробудити Росію і всіх слов'ян на духовній християнський основі, поставити велику грішницю на сповідь, відвести її з дороги завоювань на дорогу  каяття і служіння Правді, нагадати, що "Єдина служба на землі є служба Богові". Гоголь не дражнив влади, більше того, -- підтримував. Але в межах тієї влади він готував духову революцію проти царя земного. До речі, на думку Бердяєва, три найбільші винуватці падіння царизму -- Гоголь, Достоєвський, Толстой...

У 1947 р. Бєлінський пише відкритого листа до Гоголя і приватного листа до Анненкова. У них спільний момент: безпардонна нігілістична реакція на християнську проповідь Гоголя і ще нетерпиміша на викрите жандармами Кирило-Методіївська братство. Сюди ще можна додати його раніший злий відгук на Шевченкові "Гайдамаки" (у яких теж проповідь християнського братання слов'ян) -- і постане образ войовничого неприйняття позитивних начал духової традиції, в якій український етнос уявляв собі визволення і оновлення життя. З фрази "Якби я був на місці государя, я дав би йому не менше" напрошується висновок, що політичний радикалізм критика, схильного судити, і суворо судити, перекривався антагонізмом начал: йому легше було уявити себе на місці государя, ніж на місці поета, політичного в'язня Шевченка.  Характерний деталь: великий критик обурюється, що через цей "хохлацький лібералізм" цензура зопалу заборонила переклади невинних французьких книжок...

Оце тобі і цінності! У своїй скандально знаменитій книжці Вибрані місця з листування з друзями" Гоголь дуже просив: "Я благаю вас -- прочитайте мою книжку декілька разів".  Бєлінський, читаючи її, думав про свою відповідь. А в листі до Аненкова чоловік, сповнений гордині й нетерпимости, здається, зовсім не розумів, що сталося: розгромлено великий осередок культури, це був справді цвіт нації -- цей київський гурток молодих ідеалістів. Яка духова обдарованість, яка молода сила, які неповторні обличчя!.. Не будемо говорити про чільну трійцю -- Шевченко не потребує характеристики, Костомаров і Куліш дивують уже самою бібліографією своїх праць. Про Гулака написано художні твори, зокрема роман Р.Іваничука "Четвертий вимір". Скромний серед братчиків Маркович (але який це був чоловік!) ще чекає на свого дослідника. Залишається загадкою його вирішальний вплив на двох великих письменників -- Марка Вовчка і Лєскова. Адже то факт, що російська дворянка стала автором чарівних українських "Народніх оповідань", людяних, милосердних, пісенних, -- після того, як стала дружиною Марковича і своїм псевдонімом, Марко Вовчок, ніби повторила його прізвище. То факт, що під впливом політичного засланця Опанаса Марковича зформував світогляд і моральне кредо майбутнього великого письменника Лєскова, автора роману "Нігілісти".

Одне слово, були це люди великої культури, високого ідеалізму.  Можна було б поцікавитися істиною і жертвою цих ідеалістів більше, ніж чуткою про заборону французьких перекладів...

Істина завжди прихована. ВОна дорого дається. Люди бояться її.  ВОна невигідна. І невідомо, що з нею робити... повернімось до Миколи Бердяєва (киянина, згодом учня В.Соловйова), який на прикладі ліберальної літератури показав, що істину занедбали, істину принизили, її оголосили потойбічною, далекою, нереальною, неактуальною... І треба було комусь заговорити проти течії і щось від імени істини сказати проти актуальних цінностей того часу, як зразу накидалася на нього ліберальна публіцистика. І носіями істини були постаті непопулярні. Може тільки в творчості Достоєвського, завдяки його величезному талантові й завдяки його поліфонізмові, істина зазвучала цікаво для сучасників. Тому що в Достоєвського поряд з істиною Альоші Карамазова є істина Івана Карамазова, і кожному читачеві дається вибір. І може у філософії, перед Бердяєвим, В.Соловйов був власне тією непохитною постаттю, яка всупереч усім віянням часу і всім спокусам часу несла оцю істину як хрест, переданий матір'ю.
Хочу зупинитися на цінності поняття добра. Це дуже важливий критерій етичної вартости якоїсь культури, власне -- повноти зерна цієї культури. "Добре жить тому, чия душа і дума Добро навчилася любить" (Т.Шевченко).

Колись я був під великим впливом Лермонтова, зокрема "Героя нашого часу". Але в передмові до цього твору мене завжди насторожували такі слова: "Я тільки вказав на хворобу..., а виправляти людські вади -- боронь мене Боже від такої глупоти"... У самому романі теж не відчувається прихованої проповіді добра. Не відчувається і кваліфікації хвороби. А в літературі найвищого ґатунку теж потрібен надвозначний позитивний фон! Адже в "Дон Жуані" демонічного поета Байрона він є! Схоже на те, що Лермонтов соромливо уникав цінностей, непридатних для гри у велику гординю. Художня цінність, психологічна глибина. Але все ж таки далеко від етичних ідеалів, яким має служити культура. Зрештою -- усе в дусі епохи самолюбства і порожньої гордині, якою заражені всі. При всьому художньому блиску "Євген Онєгіна" цей роман не став книгою, яка духово будить, яка і в перекладах іншими мовами дає духову поживу й веде до витоків.

Це надзвичайно істотне і делікатне питання. Писарєв поставив його нещадно гостро в статті "Пушкін і Бєлінський". Відмовити Писарєву в логіці дуже важко. Але погодитися з ним теж не можна, оскільки він в ім'я вузько витлумаченої, ужиткової Істини й Добра заперечував Красу. Він руйнував естетику. ВІн підрубуав корінь. Характерно, що европейські ідеї рідко коли здирали верхню верству в себе вдома, на своєму ґрунті (але здирали -- безпардонний сміх Вольтера, "Генеалогія мораль" Ніцше), зате на російському ґрунті вони часто давали нігілістичну реакцію. Відгуком на таку нігілістичну реакцію були відомі Шевченкові ескапади:

І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий...

Треба осмислити нам таке явище в російській літературі, яке Чернишевський назвав "гоголівським періодом" у російській літературі. "Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі", -- уточнив противник Чернишевського Достоєвський. Розуміється, йдеться не про вплив самої повісти, а про вплив тих начал, які вніс у російську літературу Гоголь.
Велика російська література, знана всьому світові, пішла від Гоголя. Передусім сам Достоєвський, який пішов у своєму розвитку після заслання так далеко, що навіть незручно згадувати ранні наслідування Гоголя. Але йдеться не про наслідування: йому судилося вторувати гоголіським релігійним шуканням, навіть повторити в "Щоденниках" реакційні мотиви листування Гоголя... А в "Братах Карамазових" повторити гоголівський слід до святинь Оптиної пустині...
Тими ж гоголівськими дорогами йшов до своїх духових вершин і Лев Толстой -- у міру заглиблення в релігійну проповідь.

Цей релігійний напрям і "дух скрушного схимництва" приніс Гоголь у російську літературу з української традиції, з рідної стихії. Задумаймося над таким фактом: вчорашній гімназіст із провінційного Ніженського ліцею приїжджає в Петербурґ з рукописом поеми. Пушкіна він, звичайно, знає напам'ять. Само собою ніби зрозуміло, що він почне з наслідувань Пушкіна, Жуковського. Але двадцятирічний юнак видає свої малоросійські повісті -- і настільки незвичні, ориґінальні, що Пушкін сам заходить до нього познайомитися, привітати. Далі Гоголь благоговітиме перед Пушкіном, але у творах буде навіть полемізувати з ним.

Значить, він прийшов до Петербурґу вже зі своїм естетичним світом. Років дев'ять після нього прийде сюди кріпацький хлопець з України -- і теж не з простягнутою рукою, а з щедрим багатством рідних образів, тем, сюжетів. Тут уже панував дух романтизму й культ української пісні, тут уже до Гоголя вихідці з України витворили сильний український струмінь у російській літературі й відкривали столичному читачеві світ зовсім невідомий, ориґінальний побут, інші звичаї, м'який незлобивий гумор, сповнений любови й людяности. Ліризм, схоплення явищ з усмішливого боку, туга до козацької романтики -- це і Гоголь, і та стихія, яку він приніс із собою. І якщо він потребував допомоги, то від матері. Вона постачала йому етнографічний матеріял.
Не забуваймо, що столичні поети теж потягнулися до українських мотивів. Не забуваймо, що вийшли вони з наслідувань: Пушкін прийшов до російської літератури через французьку, Лермонтов -- переважно через англійську, Жуковський і Тютчев -- через німецьку.
Гоголь утвердив і свій напрям, і свій ідеалізм, і мораль, з якою не було дороги в суєтний світ честолюбства і дуелів.

Дві джерельні сили, що живлять українську культуру протягом століть, -- віра і пісня. Кирило-методіївці були переконані, що український народ -- один з найрелігійніших народів світу.  І чи не всі братчики були людьми глибокої віри й збирачами українських пісень. Сила естетична закоренилася в пісні. Пісня єдналася з працею і любов'ю, пісня являла первісну джерельну силу, яку пронесли крізь віки "Гомери України" -- кобзарі...  Про це багато писано різними мовами. Добра пісня має легкі крила.
Але ми мало зрозуміємо в наших джерелах, якщо обминемо ті пісні, що співалися на церковному криласі. Адже найкращі співаки українського села і міста звичайно співали в церковному хорі, і ця традиція тривала аж до двадцятих років нашого століття. З неї вийшов і Павло Тичина, який не без виклику писав у 1920 р.:

Без конкурсів, без нагород
напишіть ви сучасне --
"Христос Воскрес!"

Схоже на те, що він завжди знав: такий гімн може породити тільки висока віра. Дехто приписує авторство цього божественного гімну Сковороді. У всякому разі, він іде з нашої традиції -- так само, як численні співаки, що пішли у XVIII ст. до Петербурґу. Деякі з них у неприродних, неймовірно драматичних умовах виспівали свою і народню думу в церковному хорі. Бортнянський, Березовський, Ведель виспівали її так, що нині стали відомі цілому світові.
Напрочуд багата наша мовна стихія вибухнула в такому явищі, як "Енеїда". Є багато перелицьованих з Верґілія "Енеїд" -- є варіянт французький, німецький, російський. Чому ж залишився живий тільки український варіянт, який навіть перекладається іншими мовами? Оце та же сама сила, яка існує в наших піснях, у нашому фольклорі.

Але що я можу зробити,
як в мені багато мене
(Л.Костенко)

Мені здається, що є щось загублене в нашій історії, спалене в тисячах пожеж, через які випадково вціліло "Слово і полку Ігоревім". Може і про це натякає О.Олесь: "Такий безпам'ятний, такий" -- про народ. БО справді, для того щоб створити "Слово о полку Ігоревім", треба було створити попередньо дуже і дуже високу культуру. Особисто я довго не вірив в автентичність "Слова", і мені здавалися розумними й переконливими статті, де розвивалася ідея Андре Мазона. Цікаво про це написав Майфет:
"Слово", коли потрібно було для основи імперії закласти якесь естетичне, літературне начало".

Але від цих спокусливих гіпотез вертаєшся для "Слова" і відчуваєш: ні, це не може бути підроблене! Потім я натрапив у Пушкіна на роздум -- дуже лаконічний: "Прочитавши "Слово" остаточно переконуєшся, що це не могло бути підробкою". Просто читаючи відчуваєш...
Добре, а де ж зникло те, що було навколо "Слова"? Залишилися літописи, згадки, натяки... А з художніх -- це ж одна тільки пам'ятка з цілого острова потонулого. Це така річ, що не могла існувати сама собою. Мені здається, що ми страшенно багато загубили в нашій історії.

Взагалі треба сказати, що людство живе уламками минулого і завжди знаходяться ті солдати, які ціляться з гармат на єгипетські піраміди, а потім знаходяться реставратори, які пробують їх відновити. Ну добре, піраміди справді створені на віки. Але бібліотеки спалили й розбити статую -- це річ найпростіша. Людство страшенно багато розтратило. Та ми щодо цього явно йдемо попереду всіх. З нашої історичної традиції вціліло -- може найбільше --  в душі народу, в нашому фольклорі. Ось через що наш фольклор є такою загадкою і для нас, і особливо для чужинців, які мають з чим порівнювати.  Пригадую, я написав одній німецькій кореспондентці, щоб вона прислала мені німецькі народні пісні. Вона не розуміла, чого я прошу. У них, очевидно, культу народньої пісні немає. Тоді я попросив віцепрезидента німецького ПЕН-клюбу Христину Брікнер.  І вона мені їх прислала. П'ятсот народніх з пісень. Прекрасні, дуже культурні, дуже гарні пісні. Але коли їх читаєш, порівнюєш з нашими. У наших закладені якісь шекспірівські начала, закладені великі драми, це не просто гарні пісні -- це щось інше... Через те іноземні схильні читати в нашому фолькльорі щось набагато глибше, набагато потаємніше, ніж у тому фолькльорі, до якого вони звикли. Я хотів би виділити наш фолькльор як найдавніше джерело нашої культури і духовости, зокрема християнської. Естетична стихія проймає нашу літературу від самого початку, робить її не провінційним відгалуженням якоїсь літератури, а одразу вводить її в контекст світової, оскільки вона змикається з найрозвиненішими літературами світу на своїх верхів'ях. Як каже Франко, іде "туди, де вселюдські ідеали зоріють".

На закінчення хочу зробити застереження проти поверхового розуміння духової традиції як наполегливої релігійної проповіді чи апології. Духове життя вирує від глибин до мілин, від тихої молитви до богоборства. Особливо вирує в поетів великих. Але нам ідеться про річище у якому вони реалізуються.  Річище широке. У ньому завжди знаходиться місце для боротьби з офіційним російським православ'ям. Були явні симпатії до реформації і Лютера, відбиті в "Книгах битія українського народу". Знаходилося місце і для гумору, який не милував попів і владик.

Минає тисяча років Хрищення Руси і більше тисячі років християнства, бо за літописним переказом ще перший учень Христа Андрій приходив на Київські гори... його честь стоїть
нині порожня Андріївська церква... У XX ст. були якісь нечутні голоси на підтримку традицій. Була і галаслива

Одним-одна турбація --
Традиція підрізація
(П.Тичина)

Були і великі таланти, і страшні долі. Велика, справжня, поезія народжувалася з таємної молитви і зі спалахів від погалів зорі. Були і заклики, і зусилля виробити нові традиції -- матеріялістичні. Але коли ми говоримо про великих, ніхто не наважиться продовжувати список після Франка... Може тому, що ніхто не ставив епіграфом до своєї творчости Шевченкових слів:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь!

І то не тому, що не знають молитися. Камертон правди -- то великий максималізм. Не чутно співу "Я на гору круту крем'яную"... Для цього замало самого хисту. Для цього треба вирости, повільно, по-чеховськи "по краплині вичавлювати з себе раба". І тоді обрати вузьку дорогу -- для одиноких. І з гори високої оглянутися, щоб ще раз звірити за камертоном і задуматися, чи йдеш від джерел, чи спираєшся на плечі велкиих, щоб стати вище, а чи просто висиш на них...

Але йшлося сьогодні не про традицію десятиліть, а про традицію століть. Що лежить в основі української літератури, які пов'язуючі цінності, які начала, якими нитками вона єднається з контекстом світової літератури?
Багато, дуже багато в нас написано проти традиції. Одні її гудили. Другі -- заперечували. Треті -- переступали.
Але річка пливе від джерел. І, за еспанською приказкою, "хто в небо плює -- влучає в обличчя своє".