Чи не найвiдомiше у свiтi з українських iмен XX столiття.
Хрестоматiйно популярне iм'я кiнорежисера i письменника.
Його iменем названо кiнотеатри, кiностудiї, вулицi, школи.

Чи пiдозрiвали мiльйони шанувальникiв Олександра Довженка про важку похмуру драму, приховану за цим спопуляризованим iменем -- пiдкошену тiнь довiчного засланця i мученика за народ?
I чи знав цей "щасливий i заможний" народ, якi злочини вчинили над ним кремлiвськi компрачiкоси, накинувши йому маску "поющего i пляшущего"?
Довженко знав -- i за це був живцем закопаний без права кричати "рятуйте".
А тим часом його iменем можна було називати й прикривати речi, несполучнi з його духом...
* * *

У години великої самоти, коли нi з ким поговорити i коли хочеться втекти вiд розмов, я вертаюся до щоденникових записiв Довженка. Я їх гортаю навмання, то перечитуючи, то обминаючи давнi пiдкреслення. I проймаюся щемом великої самотности мистця, зневаженого осторонь маґiстральної курної дороги, якою мчать "у прекрасне майбутнє" ешелони, конвої i безтямнi реготуни.

Як вiн переживав, що його викинуто за борт, закопано живцем у землю... I як вiн усiм напруженим єством розумiв, що вiн iз ними разом не хоче i не може!
Постать занадто велика для епохи "будiвництва соцiялiзму".  Лавреат Сталiнської, Ленiнської премiй, спiвець iдеалiв комунiзму, засуджений вождями комунiзму на небуття -- набагато суворiше, нiж колись Данте, Овiдiй, якого вислали на околицi iмперiї. Довженка оселили в зореноснiй столицi -- без права жити!

То був час, коли люди мовчали. Тобто вони говорили про щось дрiбне, а про головне -- мовчали. Часом їх частково "вiдпускало" в алкоголi.
Але якби якийсь чарiвник розчаклував їх i зробив вiльними, я не уявляю собi, хто з українських письменникiв був готовий говорити з Олександром Довженком про великi колiзiї духу, про перехрестя iсторiї i пастки часу. Хто б одважився до нього приїхати? I про що б вони говорили, поплакавши над своєю i народньою долею та вилаявши ворогiв народу, проголошених поводирями народу?
Розумних сучасникiв знаходилося немало. Але рiч у тому, що конформiстська думка зледащiла, увага до небезпечних гострих питань притупилась, пам'ять звикла звiльнятись вiд того, чого їй не варто носити в собi, наче якусь заборонену книгу...  "Правда ця тобi не нужна",-- нашiптував голос iз хати скраю.
Не безрадiснiй маскарадi лояльности випестились безособовi обличчя -- куди вже там до ориєiнальної позицiї i безстрашних шукань iстини. Вирватися з клiтки -- ще не значить стати вiльною людиною...
Потiм вiйна розкрiпачувала. Вона поставила кожну людину в тривожну ситуацiю. Навiть дрiмотний розум ставив питання про долю, але переважно в плянi своєї сорочки, яка ближча до тiла.
"I вище себе не скочиш... I нiкуди не дiнешся!" -- посмiхався Мефiстофель у шапцi ґепеушника.

I справдi, великi питання обмiрковували тi, "кому положено".  Вони мали ширшу зокрема секретну iнформацiю. Вони мали доступ до забороненої лiтератури. Вони обмiрковували на закритих засiданнях справи, якi мали бути невiдомi народовi.
Але й вони, вiльнi вiд наївности простакiв, одурених пропаґандою, про великi проблеми думати не вмiли. Хитрiсть, пiдкуп, спритнiсть розставляти пастки на людей, наче на звiрiв, спосiб скористатися з їхньої заляканости, розгублености i слабкости -- тiльки цi iгри знали професiйнi людолови.
Тому вони ходили гордо, засекречено мовчали i дивились на iнших зневажливо. Але самi вони були нещасними карликами, що мали нечисте сумлiння i скаламученi поняття.
Довженко пiдтримував зв'язки з усiма. Тодi доводилось усiм подавати руку. Вiн умiв уважно, дуже уважно слухати. Часто з його iменем переплiтаються iмена тих, що їм було дозволено "дружити" з пiднаглядним письменником. Але навiть якби вони i втекли вiд себе, то все одно не мали б що йому розповiсти, крiм секретiв...
Вiн залишався високим i прямим. Його гiднiсть i естетизм не дозволяли йому горбитись. Тому вiн вибрав для себе маску декляматора, який красиво мрiє про майбутнє.
Пiсля вироку в Кремлi Довженко знищив три записнi книжки. Ми не знаємо, що вiн записував до вiйни, на початку вiйни.  Найiмовiрнiше, що й тодi записував. Раптово вiн не мiг би навчитися так мислити i так усе розумiти... У перших щоденникових записах Довженко тверезо дивиться на все навколо, як вiльна людина, часом iронiчно i саркастично, нiби збоку i зверху. Це свiдчить про те, що вiн, як кажуть, "не спав i все чув".

У Довженка замовчано i заховано вiд ЧК юнiсть. Звичайно, вiн був активний на боцi УНР. 25-рiчним вiн потрапляє зi зброєю в полон. Василь Блакитний його рятує вiд концтаборiв i залучає до свого табору боротьбiстiв. Бiльшовицьку мiсiю вiн бачив на власнi очi. Ленiнськi лукавi пiдступи проти України знав i переживав -- у своєму стилi...
Але корабель був червоний, i треба було плисти на тому кораблi. Блакитний збирав боєздатний екiпаж боротьбiстiв i готувався вiдвойовувати позицiї. Це йому iмпонувало,-- та тiльки скоро все осiло на мiлинi.
Вiн нiс у собi таємницю великого покликання i iнстинктово остерiгався смертельних пасток.

Довженко мав дивовижний дар правдивости. Це кара Божа в епоху брехнi. Вiн навчився щиро деклямувати "в ногу з часом". Але вiн не вмiв писати напiвправди i хитрої ложi. Вiн розумiв: "Є двi правди. Одна дiйсна, реальна правда. Друга -- вигадана, не iснуюча, така, якою хотiли б її бачити. Вона вважатиметься за дiйсну, а дiйсна -- за ворожий наклеп. Так умовлено. Ми неповторнi i єдинi на цiлий свiт". Власне, тому в нього правда i деклямацiї вiддiляються, як вода i олiя...
Вiн був нехитрий, i його було здалеку видно. I був невимовно упертий у своїй любовi. Йому нiколи не вiрили секретнi служби, а отже, i влада. Вiн тримався на високому покровительствi. Але взявся грати ролю в спектаклi соцреалiзму -- i дотримувався правил. У Москвi рiвень свободи був незрiвнянно вищий, нiж у приреченiй на духову й культурну смерть України,-- отже, гра була легшою. Москва була мiсцем заслання, але й порятунку.
Україна пронизливо заглянула йому у вiчi на початку другої свiтової вiйни у вереснi вiйни 1939-го. Вiн був у Львовi.
..."Написав би я роман про визволення Захiдньої України, про воззєднання i про все, що з цього вийшло, що говорили i говорять, кому влетiло, i як народ український фактично тут нi при чiм.
... Про цю трагедiю написати б роман, на тисячi три градуси температури i вилити в ньому увесь свiй бiль, усю тугу, усi свої скорботи... Вся наша нечулiсть, боягузництво наше, зрадництво i пилатство, i грубiсть, i дурiсть пiд час всiєї iсторiї возз'єднання Схiдньої i Захiдньої України є, по сутi кажучи, цiлковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого iсторiя не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно на презирати, якщо б воно, людство, думало про нас..."
Вiн розумiв занадто багато вже тодi. Довженковi не вiрили, навiть на фронтi.

Запис 8.7.1942 року.
Поздоровкавшись, Бажан зразу ж почав:
-- По-моєму, тобi треба зразу ж виїздити в Урюпинськ, тут тобi нiчого робити. Нiчого ризикувати.
-- Але не могли б ви менi розказати хоч трохи, чому це саме я ризикую?

Комiсар щось знає, але менi не сказав... Але як легковажно все вiдступає, якi анекдотики, дотепи...
Iнший комiсар говорив з Андрiєм Малишком про "поламанi душi", натякаючи на Довженка.
"Таким, видно, народився я, або ж кругом слiпцi..."
Довженко був ясновидом у царствi мертвих, що "дивляться й не бачать, слухають i не чують". I був вiн, звичайно, нацiоналiстом шевченкiвського стилю. Генiї i в нацiональному самоусвiдомленнi великi.

На його злочин складались такi фатальнi особливостi:
1) органiчне глибоке почуття людської i нацiональної гiдности,
2) постiйний бiль i тривога за долю України,
3) страшне розумiння: вiн бачив усе i усiх наскрiзь розумiв -- до кiнця.

Останнє було найнебезпечнiшим. Адже тодi всi прикривались недоростом, недорозумiнням, кореними недолiками i вадами, щоб, зiгнувшись, уникнути карального меча.
Довженко ж мусiв був маскуватись не згинаючись.
 

II. Жорстоке поле

Схились, Мадонно, на причiлок
Останньої хати в селi,
Усмiхнись -- i пiди собi геть по рiллi,
Одганяючись вiд куль, як од пчiлок.
(П. Тичина)

Мадонну вiдпровадили. Дiтей вигнали, щоб не дивились.
"Революцiйна законнiсть" порядкувала, як сама знала.
Розказували: пiсля "визволення" Львова у 1939-му якась стара панi прислухалась через дверi, що вчить її внучка разом з подругами. Вони зубрили вiрш "Партiя веде":

Та нехай собi як знають,
божеволiють, конають,--
нам своє робить:
всi панiв до "дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!

Вона схопилась за голову i заридала: "Боже мiй, чого вони вчать дiтей? То ж гiрше за кримiнальникiв... Пограбування власности -- то ще не все!" Дiвчатка переглянулась i побiгли до школи.
Читати ту сторiнку iсторiї -- понад людськi сили. З пам'ятi випадає, в уявi заокруглюється i  десь опускається в темне пiдсвiдоме...
До тотального експерименту над людиною, над перетворенням людей на маси, було притягнено все -- вiд пiдноготних традицiй царства Московського до найновiших досягнень европейської науки.

Дарвiна було залучено до iдеологiї клясової боротьби не лише для стягування людини з тiєї iдеалiстичної драбинки до Бога, яка творилась тисячолiттями i на якiй витворювалась iєрархiя каст i цiнностей. Вiн мав пояснити жорстокi закони внутрiшньовидової боротьби за виживання. Приручений Павлов мав дати арєументи про суто бiологiчну природу людської психiки, де не може бути мiсця для "якоїсь душi".

I все це було пiднесено до ранєу фiлософiї. У своїй книзi "Витоки i сенс росiйського комунiзму" Микола Бердяєв писав:
"Марксизм взагалi думає, що добро здiйснюється через зло, свiтло -- через темряву... Весь стиль росiйського комунiзму вийшов з вiйни. Тiльки атмосфера вiйни створила у нас тип переможного большевизму, висунула новий тип большевика -- переможця i завойовника. Саме вiйна з її навичками i методами переродила тип росiйської iнтелiєенцiї. Методи вiйни були перенесенi в середину країни".
Революцiя в значеннi змiни умов життя не вдалася, коли говорити про змiни позитивнi, а не в значеннi опущення народу до вимушеного колективiзму комуналки. Зате успiшно велася революцiя розкладу -- Розкладу Слова. Розвiнчання Бога пiдкосило всю систему гуманiтарних понять i вiдкинуло богословiє, усяку iдеалiстичну фiлософiю, мораль, етику й естетику -- як непотрiб, "на смiтник минулого".
Слово покинуло висоту вiкового сторожа людини: його розмiняли на комунiкативнi одиницi з метою ложi та обману. "Моральне все, що служить комунiзмовi" (Ленiн).
За iнерцiєю люди все ще вiрили слову, навiть слову комiсара з мавзером. Це було використано цiлком.

Десь там за морем право, честь,
За океаном совiсть
(П. Тичина)

Переступ через минуле став елементом нового кредо.  Безсоромнiсть i продажнiсть стали називатись мужнiстю рвати з минулим. Епоха переступiв, зречень i зрад творила свої закони.
З розмитих понять творилась нова, напiвблатна теорiя сiм'ї, власности, особи, нацiї, вiри...
Оскiльки вибiр мiж минулим i сучасним означав вибiр мiж смертю i життям, то Олександер Довженко вирiшив: "Мiж iсторичним минулим i утопiчним майбутнiм -- спиняю вибiр на останньому" (ж. "Кiно", березень, 1927 рiк).
Десь тодi писались моторошнi вiзiї та реальнi iсторiї про змивання минулого рiдною кров'ю: "Я -- романтика" Миколи Хвильового, "Смерть" Б. Антоненко-Давидовича. То була епiдемiя вiдкупiв -- уже без романтики. "Вороги народу" несли з собою на той свiт гiрку пам'ять про свою безцеремонну боротьбу з попереднiми "ворогами народу". Вчорашнi розкуркулювачi вже починали заздрити розкуркуленим. А свiдкам процесу СВУ здавалося, що краще вже було потрапити в цей перший тур...
Над першим великим український фiльмом стоять три великi постатi.
Задум i написання сценарiю "Звенигори" належали Юрiєвi Тютюннику, який спершу змушений був до псевдонiму (Юртик), а вже в 1929 роцi був розстрiляний. Вiдходить i другий спiвавтор -- Майк Йогансен.
"В сценарiї було багато чортовиння, явно нацiоналiстичних тенденцiй. Тому я переробив його процентiв на дев'яносто", Хто знає, як вимiрювати тi проценти, але напрям сценарiю напевне змiнено. Невiдомо, чи снився Довженковi ночами Пер Єюнт, який вибиває з рук iншого рятiвну дошку, об дiбратись до берега.

Але далi, вже в 1929-му з'являється фiльм "Арсенал".
Не треба вигадувати правдоподiбностей для пом'якшення. Питання вибору стояло як ультиматум перед усiма. I свiдомiсть зради стояла, як завжди, в ясному полi зору. Тiльки кожна епоха читає зраду по-своєму.
Довженко був учасником тих подiй. Вони стояли в його очах.
Якось вiн звiв рахунок з минулим емоцiйно i гостро.
Крокуючи через калюжi дрiбних зрад, вiдступiв, брехнi, вiн зважився на большевицький крок. Українська iнтелiєенцiя зважилась на обструкцiю його фiльму.
"Арсенал" сподобався большевикам.
Але гордий мистець помилявся: червоний папа iндульєенцiї не видає. Вiн вимагає нових доказiв "беззавiтної вiрности партiї".
Довженковi здавалось, що у фiльмi "Земля" поетизацiя активiста -- достатня данина, щоб далi бути вже вiльним у постановцi вiчних проблем.
Але вони дивились по-iншому: один загинув, а решта живуть собi, як жили, наче i не чують над собою большевицької влади!
Над Україною, над її господарем, над її iнтелiєенцiєю у 1930-му вже було занесено сокиру,-- а вони в кiнофiльмi "Земля" не тремтять!..
Це просто лютило. Не тiльки Дем'яновi Бєдному (вiн, зрештою, писав пасквiль про цей фiльм на замовлення "Правди"),-- Ґорькому не сподобалась "Земля", не кажучи вже про вождiв, одержимих бiсiвською рiшучiстю воювати проти народу.
Але кожного разу Довженко, здивований, не мiг зрозумiти, чому вони хочуть його поставити на колiна.
Ним постiйно займались, i то на найвищому рiвнi, ЧК, ЄПУ, НКВД, КЄБ. Але, видно, вiн був занесений до "червоної книги".

Не бачу сенсу в тлумаченнi Довженкових "виправдовувань" (iншим словом не назовеш його льояльних мiркувань). Цiлком вистачить обмовки в "Щоденнику" за 10.8.53 щодо погрози Берiї:
"Будем вправлять мозги!" "Хто тiльки не вправляв менi мозки, Боже мiй, кому не клявся я у вiрностi партiї i соцiялiстичнiй батькiвщинi, якi ментори не повчали мене".
Облишимо в спокої усi заяви Довженка про Ленiна, Сталiна i комунiзм. Поперше, це не думки, а неодмiннi ритуальнi заклинання та емоцiйнi штампи. Подруге, треба зважити, що Довженко пiд словом "комунiзм" розумiв щось зовсiм iнше, нiж iдеологи, а саме те, що йому хотiлось: "Комунiзм -- це краса i благородство людини". I далi вiн говорив про свої iдеали.

Щождо радянської влади, то ось його позицiя:
"Хоч я в колгосп iти i не хотiв, i лаю його нишком на чiм свiт стоїть,-- ну захищаю я його, як своє життя, бо вiн i мiй колгосп... На початку нової ери я до колгоспу iти не хотiв, се факт. I записали мене в нього так, на "ура". Ну, я крутивсь, крутивсь i так i сяк -- не виходить, живе. Тодi я розсердився i не посiяв. Пропаду, думаю, i вас потягну за собою в могилу... Боже ж мiй, як почали ми вмирати! Лежали покотом, як гнiй... I от з того часу рiшив я критично поставитись до свого нехотiння. Мало чого я не хотiв би. Не та доба".
На цю тему заборонено було думати, а Довженко таки знайшов форму. Якби зiбрати висловлювання рiзних авторiв на цю тему, то було б божевiлля, сплетене з наївности, самообману й жаху.

Ясно, що цi три символи (Ленiн, Сталiн, комунiзм), яких на глибинi тихо сахалась йог душа, вiн мусив якось животворити постiйно, як позитивний мiт, без якого не можна жити.
"Нiхто нi в що не вiрить. I нiкому нiчого не треба, крiм тихого, спокiйного, тваринного iснування. Суспiльство лжi i нiкчемства".
Довженко так не мiг. Нинi обиватель досi ще хапається за цi мертвi символи, бо не має чим їх замiнити.
Великий митець, який  м у с i в  з них творити позитивну основу своїх вiзiй майбутнього, природно оберiгав їх -- як сук, на якому сидить.
На який iнший сук вiн мiг тодi пересiсти?

Але Довженко все бачив наскрiзь -- як Гоголь, що за словами Бердяєва, бачив у Росiї "метафiзичну глибину зла".
I душа його сахалася вождiв.
Коли 28.7.1955 йому "приснився дивний сон два рази, неначе Ленiн мене обiймав i цiлував" -- вiн не шукав тлумача снiв, а серцем розгадав:
"О ч е в и д н о,  б у д е  м е н i  т р у д н о..."
 

III. Метафiзичнi зустрiчi

Десь на iсторичних паралелях Довженко зустрiчається з Гоголем.  Таланти їх спорiдненi на глибинах пiдсвiдомого, куди часом страшно було заглядати. А на поверхнi -- лояльнi декорацiї i навiть патетичнi деклямацiї. Але, як Гоголь, за спостереженням Бердяєва, не був сатириком ("Його мучило, що Росiя одержима духами зла i олжi"),-- так i Довженко бачив навколо себе "безодню зла".

Апелювати, звичайно, можна було тiльки до богiв. Але в пiдсвiдомостi боги тi кипiли в смолi. Ось запис у "Щоденнику" за 6.11.1945. Москва святкує першу повоєнну Октябрськую.  Довженко, хворий i самотнiй, бажає народовi i вождевi щастя...  Але чомусь думка його зупиняється на пiдготовцi до Нюрнберєу, де має "повторюватись свiтова в вiйна за столом".

А далi думать заходивсь
про те ж таки, що й перше думав...
(Т. Шевченко)

Пiдсвiдомо митець переключається на свою тему i за своїм столом готує свiй Нюрнберє.
"Казав менi Ю. Г., що за даними, якими вже вiдає уряд, "Україна втратила за час вiйни 13 мiльйонiв людей. I се ще, так би мовити, з оптимiстичною неточнiстю". Себто, коли ми додамо мiльйонiв два-три, то навряд чи помилимося. До Сибiру ж вислали перед вiйною пiвтора мiльйона з Захiдньої України, та й зараз висилають немало.

Таким чином, ВЕЛИКА ВДОВИЦЯ втратила сорок вiдсоткiв дiтей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужi землi на вiчне блукання. А до вiйни, з початку великої соцiялiстичної революцiї, вона втратила, крiм мiльйонiв загиблих у боях i засланих полiтичних, ще шiсть мiльйонiв од голоду в урожайний 1932 рiк. За 20 з чимось довоєнних рокiв у нiй не прибавилось населення, хоч i стояла вона на першому мiсцi в Европi по народженню, так вельми жадали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена.  Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав i не знає нi один народ у свiтi. I жодна людина не сказала менi про сей iсторичних жах з плачем чи бодай з сумом. Нi. Або мовчать, замовчують, або байдужi, або якось всмiхаються мiж iншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалько...
Мiй час -- край загибелi мого народу.

... Його сили пiдуть на обробiток землi, яку вiн прокляне як недолю свою, чи не прокляне, а плазуватиме на нiй, як раб, челядних, хлiбозаготовельнiк Европи. Що робиться в його культурi? Скiльки знищено, розiгнано, якими людьми обсадженi заклади, де творяться культурнi кадри? Скiльки провiнцiялiзму i тупої самозакоханости, асимiляторiв i русифiкаторiв! О другоряднiсть, яка страшенна сила в тобi!"
Чи це не рахунок для Нюрнберзького процесу?
А в записi на другий день вiн додає ще свiй власний рахунок:
"я створив жалюгiдно малу кiлькiсть кiнофiльмiв, вбивши на се весь свiт свого життя не по своїй провинi... Сьогоднi жовтневе свято. Гримлять салюти. Вечiр. На вулицi снiг.

Починаються пiвроку холоду. Болить серце".
Генiй на плянетi другорядности! I душогубства!
Гоголь i Довженко. Серцем вони знали набагато бiльше, нiж розумом, i воно їх заводило. Як у Шевченка:
Воно тебе в Сибiр водило,
Воно тебе весь вiк дурило.

Вони були чужими при тому дворi, де служили, i вони це весь час вiдчували як українцi. Вони виповiдали у своїх творах бiльше, нiж можна було. Гоголь умiв хоч глибше заховувати.
Коли його заносило на край безоднi, вiн тихо шептав:
"Соотечественники -- страшно!"

Вони його не чули i не розумiли. Їм не страшно. I отi апеляцiї до царя... Згадаймо, що Гоголь вiд самого початку з рукописом "Мертвих душ" шукав ходу до самого Миколи I (той знав його, але плутав вимову слiв Гоголь i Геєель).
Потiм автор "Мертвих душ" був сам здивований, а може, й посоромлений, що цензор Нiкiтенко взяв вiдповiдальнiсть на себе та ще й написав рецензiю, з якої видно, що земляк був кмiтливий i глибокий чоловiк.Таких цензорiв Довженковi не траплялось, i вiн мав рацiю, виходячи прямо на Сталiна.

До речi, примара цензури переслiдує i Довженка, i Гоголя все життя. Але порiвняння їх двох треба було б почати з того, що молодий Гоголь був одержимий мiсiєю творити щось бiльше, нiж письменник. Вiн вiдчував брак великого розуму зверху й хотiв служити вiтчизнi там, де можна було спрямовувати й шляхетнювати життя. Хоча б на такiй висотi, як Єете...
Довженка все життя гнiтила мiзернiсть влади. У нього були єльобальнi iдеї, свiтлi думки про створення красивих мiст, про красивих i шляхетних, вихованих i гарно одягнених людей. Вiн хотiв пiдказувати вождям. Але до вождiв тягнулась калiч, i вони любили тих, що слухаються. Високий i вродливий, Довженко здавався їм злодiєм, що хоче наблизитись i вкрасти вогонь, щоб потiм вiддати його якимось людям...

Були вони обидва вчителями, покликаними засвiчувати й оживляти мертвi душi. Довженко перебував у царствi Князя Тьми, де Свiтло ховали, i вiн його збирав у пiдпiльних записниках, а на екран кидав його якось приховано, хитромудро.

Сяйво його свiтле i радiсне, прозоре. I дух його свiтлий. "Все якось гармонiйно сполучилось у менi, i творчiсть моя радувала людей. I сам я радував своїм видом i вдачею".
Не забуваймо, що Довженко пiшов у кiно "з єдиною метою робити комедiйнi фiльми", але на озлиденiлому єрунтi колективiзацiї, голоду i репресiй гумор був неможлий. Вiн вигасав i котився до беззубих мисливських усмiшок.

В основi гумору -- легкiсть i розкутiсть думки, розкiш сил, гострота розуму, тонка iронiя...
Смiх у похмурому царствi став пiдозрiлим.

Згадаймо, що й Гоголь, молодий i легкий, принiс у Петербурє український гумор. Слово "Рудого Панька" смiялось i смiшило.  Але як швидко воно вигасло в похмурому мiстi фоєрверкiв! Це вже не гумор, коли вони висмiюють казенну людину, чи то чиновника, чи партiйця, найв'їдливiшими словами. Наприклад, Довженко iронiзує: "У мене є душевний iз'ян: я не можу зберiгати партiйну таємницю".
Заповiтним Довженковим прагненням була зустрiч з молодим Гоголем у кiнофiльмi "Тарас Бульба". Вiн так марив тим фiльмом, як Гоголь марив усе життя запорiзькою драмою. Але якщо в самовдоволенiй iмперiї задовольнились натяком на "русскую силу" Тараса Бульби, то в большевицькiй iмперiї нутром чули "бульбiвцiв-бандерiвцiв". Довженковi дозволено було робити фiльми про "українського Чапаєва" -- i не бiльше!
Якщо уявити метафiзичну зустрiч Гоголя з ДОВженком, то вони б заговорили про Одкровення. Довженка тривожило те, що, "придбавши крила, людина уподiбнилась не ангелу, а дияволу".  Тривожила атомна примара, але ще бiльше -- примара морального розпаду й духового занепаду в повоєнному свiтi.
Подiбнi настрої супроводжували пiд кiнець вiйни й автора "Плянети людей", зокрема в "Листi до Генерала". Прекрасна естетична традицiя Францiї дала змогу Сент-Екзюперi усмiхнутись образом Маленького принца, а велике неприйняття висловити загадковим вiдходом.
Поети наших широт вiдходили мучениками.
 

IV. Викрадений вогонь

Шiстдесятники прийшли на змiну поколiнню Довженка. Побите, порiзане, упокорене, це поколiння не мало сил пiднятись на хвилi антисталiнiзму.
Поети i прозаїки iз задоволенням викидали слово "Сталiн" зi своїх текстiв, готуючи новi перевидання. Але не цього вiд них чекала молодь. Замiсть "Слова про сталiна" з'явилося про "день грядущий", i це викликало тiльки поблажливу посмiшку.
Але коли в останнiй збiрцi Рильського з'явилось:

Вони мiж нами ходять,
I ми їм досi руку подаєм,

-- то це вже сприймалося серйозно, як аванс.

Молодим задавалось, що обтяженi реєалiями радянськi клясики вже не мають чого втрачати. То чому ж вони не роблять свого рятiвного кроку назустрiч смiливим i зухвалим? "Якби старiсть могла..." Глибокий сенс цiєї приказки не доходив. А тим часом "гайнути проти течiї", як казав Хвильовий, мабуть, може тiльки той, хто вже це робив.
Окрiм того, за свободу вибору треба платити. А на смiливiсть треба ще й здобутись, i то не вiдразу.

По сутi, тiльки один Довженко здобувся на козацький крок -- "Знайшовся таки один козак!" Головне, що автор змiг здобутись на цей твiр. Головне також, що автор сам добре знав, що в його творi є проти течiї.
Добре це розумiли i вiдчували шiстдесятники.

Я певен, що саме з цього одчайдушного, офiрного зерна, з цiєї Довженкової iскри повстання на захист народу i виросли шiстдесятники.
Пригадую, ми розшукали машинописну копiю "України в огнi", i я читав її учасникам Клюбу Творчої Молодi на лiсовiй галявинi.  Микола Вiнграновський вважався учнем Довженка. I основний його мотив -- "дума про народ" -- звичайно, йде звiдти. Алла Горська намалювала портрет Довженка -- лице затулене бiлою й чорною рукою. Здається, Довженкiв промiнь пронизав i Василя Симоненка.
Взагалi цей промiнь має таємну силу збирати всiх спорiднених духом. Зовсiм не випадково з'являється в записах Довженка i Дон Кiхот:
"Може, народ не потребує мого клопоту, до речi, i не знає нiчого про його iснування. Чи не є я звичайний Дон Кiхот з видуманими химерними мрiями?.. Може, моя "Україна в огнi" є витвором донкiхотства мого?".
Iскра, яка запалює постатi i засвiчує епохи, не мусить бути видна. Вона передається на певнiй хвилi.

Як висока постать епохи, вiн був приречений на ролю героя трагедiї. Це була дуже своєрiдна, затяжна трагедiя українця й мистця на тлi кривавого масового дiйства, де нiхто не рахував кiлькости вбитих -- навiть у приблизних мiльйонах. Замiсть рахунку було гасло: "никто не забыт".
Насправдi всi були забутi, загубленi, знеосiбленi, як люди без Бога, без нацiї, без iсторiї -- "трудящi СРСР".

Не сотнi вас, а мiльони
Полян, дулебiв i древлян
Гаврилич гнув во время оно.
...А ви дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Нiмiї, подлiї раби,
Пiднiжки царськiї лакеї.

Це було за царя.
"В Рассеи народу хватит",-- казав цар.
Червоний цар цього всього не називав навiть народом:
"массы"-- "массы трудящихся!"

Шевченко марив особистiстю, яка могла б пiднятись на похиленими в упокорi. I знайшов Юродивого:

Знайшовсь таки один козак
Iз мiлiона свинопасiв,
Що в морду затопив капрала,
Та ще й у церквi...

Звичайно, Довженко знав цю рiч, як i кожен з нас. I часто думав над нею, як i кожен з нас.
Про нього довго будуть сперечатися, як i про страшну ленiнсько-сталiнську епоху, яку вiн прожив.
При всьому моральному максималiзмi, саме йому питань ми не ставили. Читали по кусочку розкиданi недомовки, уривки зi "Щоденникiв" i вiдчували, що до його загадки треба пiдходити обережно, з розумiнням i з великою повагою.
Iз фраґментiв недопалених i цензурованих "Щоденникiв" вiн виступав перед нами як Прометей, який з кремлiвського Олiмпу таки викрав заборонений вогонь, щоб передати молодим i незнайомим.

Передi мною московське видання Довженка 1964 року.
Ось деякi з моїх тодiшнiх пiдкреслень у цiй дорогiй книжцi:

...Сталiну: "На що обернули ви моє життя в муку? Для чого одняли у мене радiсть? Розтоптали чоботом моє iм'я? Проте, я прощаю вас. Бо я -- частка народу. Я все-таки бiльший за вас".

...Щоправда, останнiм часом передове суспiльство i особливо його начальники зробили багато для унiфiкацiї, щоб забезпечити спокiй i собi, i вищепоставленому.

...Усi чекають посад. До смерти не зрозумiю, чому, чому так пнуться до посад?

...Сьогоднi менi снилось, що є на свiтi Бог...

...Я знiмаю з тебе вагу Слова, людино... Воно сьогоднi на землi лож... i я став вiльним. Я розчинився в мiльйонах звукiв, у трансцендентнiй своїй вищiй сферi, i написав для людей, яких люблю понад усе на свiтi, правду всю, без догiдливости, без тупости, не потакаючи тупостi заматерiлих неукiв i холодних честолюбцiв, безмiрно лякливих i ненаситних, жорстоких маловiрiв i людиноненависникiв...

...Полiтицi я придiлятиму найменше часу. В полiтицi буду жити лише на сталiнських iнтеєральних вершинах споглядання.

...Встановлю вечiрню годину, щось на зразок молитви народу, полету духовим зором своїм в Україну, до рiдного народу, сином якого я був, залишаюся i буду во iм'я Отця.

...Мiй полiтичний рiвень невисокий. Дечого я й досi не розумiю. Ось, наприклад, не знаю, чому люди так не люблять працювати. Чому їх треба пiдганяти газетами...

...Нащо з людини, яка працює бiля землi, зняли красу вишивки, крою, кольору? Чому людина землi стала карикатурою на мiському гультяя? Для чого це? I звiдки? Фiзичну працю ненавидять раби i паразити. Тодi хто ж мене оточує?

...Ти прекрасна, як ота розбита церква.

...Я зачаклував трибуну, так зачаклував, що нiхто бiля неї не мiг сказати того, що думає.

...Дiвчина вмирала, дивуючись; невже це все?

...Завiдувати -- це не давати, забороняти, не пускати, охороняти, ховати, вiдмовляти.

...Вiн нi разу не помилився завдяки своїй ординарностi, вiдсутностi уяви й пристрастi.

...Вона ходила в ярмi разом з коровою. В епоху електрики й пари.

...Доле моя. Свiт мiй широкий! Благословляю вас, що не пiймали ви мене... Що ношу я царство свободи в своєму серцi.

...Ми єдина в свiтi країна "побудованого соцiялiзму", в якiй слово iнтелiґент звучало презирливо... Сьогоднi iнтелiґенцiя завоювала в собi право стояти на третьому мiсцi, пiсля робiтникiв i селян... Не може бути радости життя в країнi, де тебе нема, де ти закинутий, третьорядний, фальшивий або пiдроблений...

...Сказати слово -- хай буде атомна бомба! Чи не сказати? В цю фатальну мить для iсторiї Землi великим вченим серце не прийшло на допомогу. Воно було глухе. Вони були людьми духово убогими... Вони були рабами своїх вiдкриттiв.

...Бог в людинi. Вiн є або його нема. Але цiлковита вiдсутнiсть його -- це великий крок назад i вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього.

...Є мiста-герої. Київ -- мiсто мученик.

...Заступник дурня.

...Глупо й пошло було ненавидiти i "розвiнчувати" Гоголя за "Листування з друзями", яке викликало лист Бєлiнського.

...Ти пожалiв вождевi десять метрiв стрiчки?.. Тьху, ось що твiй талант... Ти працюй, як я. Думай, що хочеш, а коли робиш фiльм, розкидай по ньому те, що люблять: тут серпочок, тут серпочок, тут молоточок, тут серпочок, тут молоточок, там зiрочка...

...Пречистi води великої Рiки мого народу. То її цiлюща роса вмила мене, її вiчна дiвоча українська ласка i непорочна чистота її щедротних барв. М'якi теплi води її оновили мою душу, для чого породила мене Мати моя, добрим i радiсним".
 

Можна ще i ще наводити виписки, перекладенi тут iз росiйського перекладу (оригiналу ми не мали).
Такою мовою вiльної великої людини не говорив ще жаден радянський письменник. Свiтло такої стихiйно-релiгiйної любови на початку 60-х рокiв нiде не зорiло!
Але це тiльки мiзерна частка пересiяного крiзь густе сито.  Однак дух є -- або його нема. I не конче потрiбна для його схоплення така вже шевченкiвська одвертiсть, як у записi за 15.9.1945, власне сповiдь:
"До самої смерти душа моя буде з тими, кого розорила й обездолила вiйна. З удовами i сиротами, з калiками, арештантами i вигнанцями, з поєвалтованими в неволi рабинями -- дiвчатками, що втратили батькiвщину i честь i розвiянi по свiту, мов чайки в лиху бурхливу годину. З усiма, хто вмер у нелюдських жорстоких катуваннях, у муках...
...З переможцями я лише розумом... всi, хто виграв у вiйнi, чужi менi, хто нажився в нiй грабунками.
...Трагедiю треба писати, новий Апокалiпсис,: нове Дантове пекло. I не чорнилом у Москвi, а кров'ю i сльозами, мандруючи по Українi, в убогих хатах, пiд вiкнами сирiт, у пустках i на пожарищах Матерi-Удовицi".
Власне, Довженкова "Україна в огнi" була першим проривом у цю заборонену для лiтератури зону. Якщо сучасники цього не вiдчули, то саме тому, що тема була збаналiзована, зведена до газетного рiвня.

В назвi "Україна в огнi" лежить глибинний шевченкiвський змiст:

Як Україну злiї люди
Присплять, лукавi, i в огнi
Її окраденую збудять.

Довженко пише про  о к р а д е н у  Україну в огнi. I кремлiвськi суддi, i пiзнiшi довженкознавцi брали тiльки позiрний зовнiшнiй бiк цiєї назви. Тим часом вiн мiг би вiдповiдати хiба що воєнному кiнонарисовi, а не драмi про народ, трагедiї України мiж двома вогнями.
Сам Довженко, звичайно, не був зацiкавлений у тому, щоб навести погромну критику на закритий пiдтекст назви. Саме iм'я Шевченка не було прикриттям: воно було прийнятне тiльки в поверхово-аєiтковому плянi. Довженко ховав його в серцi.
Тому його навiть бiльше влаштовувало їхнє сприймання назви в дусi часу.
Але вже офiцiйна критика вiдчула велику невiдповiднiсть драматичних проблем i бiблiйно-апокалiптичних мотивiв пiд цiєю легкоприйнятною назвою.
На тлi пласких комедiй позолоченої посередности Довженкове слово було шляхетним металом. Але наведенi вище виписки пiдкреслених рядкiв можуть бути документом часу. Цю книгу тодi читали всi. Вона живила дух тодiшньої молодi.
Заповiтне слово мученика не пропало. Усi вiдчували, хоча не могли прочитати знаменних слiв:
"Хай вона забороняється, Бог з ними, вона все одно написана" (28.11.43).
Цi слова носились у повiтрi, i було ясно:  щ о д е н н i к i н а п и с а н i.
I то було заповiтом для лiтературної змiни -- творити те, що ти повинен. За будь-якої погоди.
 

V. Мовчать Микитинi лакеї

Цей роздiл запропонуємо читачевi самому заповнити в мiру своїх сил, знань i уяви. Щодо самого Микити, то... лiтнього вечора 28.8.43 "читав сценарiй М. С. до двох годин ночi в с.  Померках. Пiсля читання була досить довга i приємна бесiда.
М. С. сценарiй "Україна в огнi" дуже сподобався, i вiн висловив думку про необхiднiсть надрукування його окремою книжкою. Росiйською та українською мовами. Нехай читають.  Нехай знають, що не так воно просто".
Ми не знаємо, правда, чи весь сценарiй було прочитано Микитi...

Потiм -- грiм серед ясного неба: Сталiну не сподобалось!
На конклавi в Полiтбюрi. Виступ Сталiна 31 сiчня 1944 р. "ПРО АНТИЛЕНIНСЬКI ПОМИЛКИ I НАЦIОНАЛIСТИЧНI ПЕРЕКРУЧЕННЯ В КIНОПОВIСТI ДОВЖЕНКА "УКРАЇНА В ОГНI".
Виступ дещо спрощено повторював форму полiтичних вирокiв, прокурорiв 20 -- 30 -- 40 -- 50 -- 60 -- 70 -- 80-х рокiв.
На виходi переляканий Микита вдячно подивився на Довженка, що не видав його жадним словом.
Потiм: "виявляється, я ошукав Микиту Сергiйовича".
Вони виявили "таємну мою ворожiсть до полiтики партiї".
"Україна в огнi" -- це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народi й ого лихо... Хай вона забороняється, Бог iз ними, в о н а  в с е  о д н о  н а п и с а н а". Тут -- цiлковита одвертiсть!
Микита до самої смерти не простив Довженковi свого переляку.
"З України нi вiтру, нi хвилi. Я вмер".
"Єдине, що мене заспокоює,-- моє чисте сумлiння".
 

VI. Визнання Бога

Глибоко в пiдсвiдоме загнане було те, на чому тримався свiт України, свiт дитинства -- Бог. Цей захований на глибинi символ у хвилини носталгiї став прохоплюватися в проясненнях великих потрясiнь у час вiйни. Але для пробудженої душi вiн одкривався в актi трагедiї.
Коли з iмлистої далини до нас приходять iмлистi тiнi Никодима, Варавви, Розбiйника, нам здається, що у свiтi все, як було.

Варавва був бунтарем, улюбленцем юрм. Вiн вершив справедливiсть скоро i на мiсцi.
Потаємний Никодим -- то бiльша загадки. Вiн любив. Але не був готовий пiти за свою любов на страту. Водночас вiн не вiдступав до кiнця. Шляхетний Никодим, вiн приходив до Iсуса ночами. Вiн принiс на похорон свого прихованого Вчителя смирну...
Але Розбiйник на хрестi поруч Iсуса -- цiлковита загадка. За хвилини до смерти Христос повертається на молитву: "Пом'яни мене, Господи, в царствi Твоїм". I прощає йому -- за все грiшне життя: "Сьогоднi ти будеш зi мною в раю".
Цiлком очевидно, що засуджений до страти не був святим.  Порiвняно з тим розбiйником, що до кiнця жив блудом юрби i насмiхався з розiп'ятого Невинного, другий розiп'ятий -- був по другому боцi Христа. Вiн серцем спiвчував Невинному.
В одну мить перед очима Розiп'ятого Бога проходить образ життя розбiйника на грiшнiй землi... Але що це за розбiйник, коли вiн упiзнає Бога i заступається за Невиннiсть?
Християнська традицiя пiднесла його до символу й згадує його в молитвi перед причастям:
"Сину Божий, причасником мене прийми, бо не розповiм тайни ворогам Твоїм, i не дам Тобi поцiлунку, як Юда, а як розбiйник визнаю Тебе: пом'яни мене, Господи, у царствi Твоїм".

Коли малий Сашко повторював за священиком у церквi перед чашею цi слова, чи мiг вiн уявити, яке важке розбiйницьке життя в розбiйницькому свiтi доведеться йому вистраждати на дорозi зречень i повернення до Бога батькiв своїх?
Можна уявити, як вiн ревно обiцяв: не розповiсти тайни ворогам, не видавати Вчителя поцiлунком, визнати розiп'ятого Бога, як той розiп'ятий розбiйник визнав...
А за решту -- не ручався.

А тим часом Бог вiдходить вiд душi, яка не пiдiймається до нього щоденно всiма силами, i Бог повертається, коли душа вiдроджується i спалахує свiтлом, хоч би й вiд удару грому.
2 сiчня 1946 року Довженко заговорив у тонi забутої дитячої молитви.
"Я почав молитися Богу. Я не молився йому 37 рокiв, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк.  Зараз я постиг невеличку частину своєї облуди. Нi, не той я, за якого приймав себе.
Коли посивiла моя голова, i вщухли пристрастi, i день повечорiв, i пройдено, здавалося, такий великий шлях, тепер насамотi отут в пустинi, кинутий людьми, вiдчув до глибини душi своєї, що "слаб i немощен є чоловiк, i все життя людське скорбнє є". I коли я вiдчув малiсть i мiзернiсть великих людей, i жорстокiсть, в обiйми якої нас кинуто навiки, мов у смрадну яму i мiзерну переходящiсть слави, пошани, здоров'я, сили i права, я подумав, що всi помилялись".
Але далi видно, в якому важкому духовому й iнтелектуальному полонi перебував i вiн у злиденої фiлософiї, коли навiть своїх пророкiв погодився залiчити до безбожникiв. Яка сумiш грiшного з праведним, яка довiрливiсть до совєтської преси, що пiдвела пiд прапор Бєлiнського -- Чернишевського -- Добролюбова зовсiм невинних Шевченка й Франка. Вiн читав Шевченка через окуляри епохи:
"Помилявся Шевченко, Франко, великi руськi мислителi.  Шевченко, здається менi, через брак культури. "Немає Господа на небi".

Звичайно, нема. I Матерi Божої нема. Вiн не iснує. Вiн є.  Але Його нема. I став я думати, що страшно i убого на свiтi, коли Його нема, як от зараз, наприклад".
I це при тому, що iншi мотиви в Шевченка вiн схоплював генiяльно: "Кобзаря" цитувати трудно. Вiн нагадує менi огненну пiч, з якої обережно вихвачують угольки i, перекидаючи мiж пальцями, прикурюють...
Особливо трудно вихвачувати цi вуглики нашим сусiдам. Вони тодi чомусь нагадують менi чортiв, що знаходять у Святому Письмi тексти на свою користь".
Коли пройтися сторiнками Довженка й задуматися над його роздумами про духове озлиденiння i вигасання життя без Бога, то не треба читати фiлософських трактатiв про онтологiчнi докази буття Божого...
Довженко переконав себе i читача переконує! От тiльки бiда, що обмаль у нього справжнiх читачiв...
Зате багато суддiв, готових нагадати йому кожен крок до виживання, вади його суперечливої натури, помноженi на важкi суперечностi вiку.
Звичайно, йому багато було дано, багато i вимагається з нього.
Але передусiм навчiмося брати те, що вiн дав. I не пробуймо "захищати правду", коли Довженко пише: "Якщо вибирати мiж красою i правдою, я вибираю красу. У нiй бiльше глибокої iстини, нiж у голiй правдi".
Що не кажiть, сторiнки його просвiтленi духом краси.
 

VII.Хто багато любив, тому багато прощається

Цю Євангельську iстину кожен знає з життя: є люди, яким нiяково виставляти рахунок. Є люди, якi за своєю природою -- тi, що дають. Є люди, якi своєю великою всепоглинаючою пристрастю ставлять себе поза рахунками.
Довженко став спадкоємцем великої шевченкiвської любови до України. Це був його вроджений злочин за большевицького режиму який боявся любови, як синонiму Бога. Бо то сила незбагненна, що всiх пересилює...
Проти любови, особливо надмiрної любови, комунiсти застерiгали вже на початку своєї влади.

Поете, любити свiй край не є злочин,
Коли це для всiх,--

пробував виправдовуватися Павло Тичина. Можна було любити "чортiв вiтер", "вiтер-вiтровiння". Любити Ленiна, трудящих.  Любити ударницю.
Це було безпечно, бо реєулювалось вказiвками.
Але в любовi до України було щось вiд мiстики, вiд "проклятого минулого", вiд "буржуазних нацiоналiстiв".
Тому любити свою шкуру було бiльш зрозумiлим, нiж бути готьовим покласти життя за друзiв (завтра ж вони могли виявитись "ворогами народу").
Та й сам народ український був у партiї пiд постiйною пiдозрою.
Довженко пробував пояснити М. Хрущову свою крамольну любов на прикладi: "Коли я прочитав, що нiмцi вивезли до Нiмеччини 50 тисяч українських дiвчат i жiнок, я плакав. Але не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивiз взагалi жiнок".
I вiн думав, що большевик теж вважатиме, що це "цiлком природно i законно". Що вiн зрозумiє якийсь плач.

Такими "пережитками минулого" пронизано всi сторiнки творiв Довженка. Вiн любив людину i народ справжньою християнською любов'ю, любив скривджених, беззахисних та обманутих. Вiн наче зовсiм не знав школи комунiзму: "Прощаю всiх, хто заподiяв менi зло".

Та й патрiотизм його суто християнський: "Народ мiй український чесний, тихий i роботящий, що нiколи в життi не зазiхав на чуже, потерпає i гине, спантеличений, обездолений в арiйськiй катiвнi. Болить у мене серце день i нiч".
У пiдсвiдомостi Довженковiй постiйно жеврiв великий твiр про український народ. Однак у спадщинi його нема того великого твору, на який настроювався його творчий генiй.
"Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська i жорстокiсть. Убили мою радiсть".

Ми пам'ятаємо, що великi твори народжувались i в тюрмi.  Правда, тюрма часiв Сервантеса не знала реєулярних обшукiв iз вилученням усiх записiв. Тюрма давала певну стабiльнiсть i яснiсть.
Довженко був завiшений у повiтрi -- на муку й повiльне вмирання, без сонця i вiтру з рiдного краю. Вiн не мав навiть привiлею малої зони, нi великої зони, де можна знайти свiй куток на своїй землi.
Про роботу в кiнi вiн згадував, як про "шiстнадцять лiт кiнокаторги" "...в мiщанському смiтнику... з мiзерними людцями, що ненавидять мiй народ i роблять його нещасним".
Його фiльми виходили не з серця i калiчились нещадно неуками.
В Европi, де фiлософсько-естетична культура, сама по собi культура форми була висока, фiльми Довженковi стали подiєю в мистецькому життi. Вiн увiйшов до числа десяти найбiльших режисерiв усiх часiв i народiв.

В СРСР, де мистецького життя, по сутi, не могло бути, фiльми Довженковi сприймались з боку полiтичної коньюнктури i вiдповiдно мали сезонну вартiсть. Сам вiн раз у раз витримував важкi бої з iнструктованою бездарнiстю -- i запам'ятовувались поразки. Вiн не любив своїх фiльмiв i особливо не любив середовища "блюстителiв партiйних чеснот", тих, що "розмовляють i думають суржиком".
"Закiнчення картин своїх я не дивився нiколи. Тiкав од них, i всi їх помилки, вiд яких душа моя переверталась сотнi раз, i недоробленi мiсця, i недостаток працi i таланту знав бiльше вiд усiх... Як, очевидно, усi мистцi, я бачив помилки свої в бiльшiй мiрi i завжди чомусь не там, де бачили їх великоухi критики, чiпляючи на мене свої убогi книжнi ярлики i тавруючи вимучену мою шкiру таврами рiзноманiтних iзмiв".

У лiтературу його теж не пустили. Хоча вiн дав їй такi шедеври, як "Зачарована Десна", "Хата" й iншi оповiдання.

I все ж таки вiн височiє в нiй, як на заклятому островi одинока постать, що з'єднує однiєю рукою покинутий, другою -- жаданий берег.
Це постать, зiткана з болю. Вона творить пiсню болю. I то є пiсня часу.
Йому судилось створити генiяльнi фраґменти. Вершиною його творчости стали недопаленi записи -- щоденники -- першi провiсники самвидаву.
Якщо їх пересiяти, як це спробував зробити автор найкращої досi монографiї про Довженка Iван Кошелiвець, то це буде справдi пiсня часу.

Щоденники надаються для створення мозаїчних картин: у них є перли i дiяманти.
У мене складається враження, що вони чимось нагадують Псалми.  Багато молитовних iнтонацiй i почуттєвих глибин винiс Довженко зi свого дитинства! Згадаймо, що в Шевченка Псалтир був першою i найкращою школою лiтературного смаку.
Чи не з цiєї книги в Довженка дух великої любови, дух опору тисковi ворога, яснiсть пiдступiв ворога i бiль, що "ламає костi". Усе це в нього написано з бiблiйною яснiстю i прозорiстю.

Олександра Довженка треба "очистити вiд фальшивої непорочности" (I. Кошелiвець). Приблизно так, як вiн сам очищувався вiд порочности стилю соцреалiзму.
Ми подивляємось його як феномен українського духу, що зумiв протистояти навiть тодi, коли нiхто не мiг.

Але наших звеличень вiн явно не потребує. Довженко потребує, щоб Україна нарештi повернулась до нього лицем i з гiркими сльозами обняла його як сина.
Вiн багато любив, постiйно, важко i болiсно.
Вiн багато нас навчив. I ще може багато навчити.
"Нехай мiй твiр буде мов та рясна яблуня, з якої кожен може струсити по мiрi сил своїх".