Антуан де Сент-Екзюперi, цей знаменитий поет-мислитель i пiлот-винахiдник, став героїчною леєендою Францiї в той час, коли на змiну героям i леєендам приходили виконавцi i статистика. Як живий, вiн усмiхається до нас широкою сердечною усмiшкою в мiльойнах книг, позбавлених спокусливого сюжету i все ж таки чи не найбiльш читаних на всiх континентах. Над головами знудьгованих i спраглих розваги вiн дивиться в Людину i шукає рiдної душi, щоб навести на свою хвилю. "Я люблю пробуджувати в людинi шляхетнi почуття. Коли можу дати бiльше, нiж сам дiстаю... Можливо, у мене покликання вiдкривати джерела". Джерела постiйного оновлення, джерела любови й самопожертви, джерела творення життя i себе, джерела обов'язку й вiдповiдальности... Бо "бути людиною -- значить бути за все вiдповiдальним".

Один з перших вiдкривачiв повiтряних просторiв, увесь час живучи на гранi прiрви, Сент-Екзюперi зумiв по-новому, нiби з висоти, глянути на сучасний йому свiт. Син вiку технiки i сам людина науки, вiн був "страшенно невдоволений турботами своєї епохи", своєї цивiлiзацiї, яка гарячково створювала i пiдносила над людиною систему матерiяльних вигiд та нових винаходiв, забуваючи, що вони можуть служити лише опорою, засобом у шуканнi духових цiнностей. Вiчно тривожний i в щось заглиблений, вiн прозирав далеко крiзь свою епоху, позначену наступом нiмецького фашизму, який "накидав прiоритет одного народу над iншими народами, однiєї раси над iншими расами, однiєї думки над iншими думками".

Екзюперi поважав розум i його здобутки. Але думав вiн про те, що "розум набуває цiнности лише тодi, коли вiн служить любовi!"
Вiн неухильно йшов до великих iстин, упевнившись, що найголовнiшого очима не побачиш: найглибше бачиш тiльки серцем...

Для утвердження своїх iстин Сент-Екзюперi зробив усе, що мiг: вiн їх вистраждав життям i створив у згодi з ними модель свого життя.
"Звiдкiль я? Я з мого дитинства. Я прийшов з дитинства, як з країни..."
Це була казкова соняшна країна -- з безхмарним небом, лицарськими замками й захованими скарбами.

Народився Антуан-Марi-Роже де Сент-Екзюперi 22 червня 1900 року в родинi  старовинного дворянського походження в мiстi Лiонi. Дитинство проминуло в атмосферi казки, таємничої i загадкової, у замку Ля Молль. Антуан рiс вiльно, гармонiйно, у ньому зростало почуття самостiйности й незалежности. А в атмосферi старовинного замка, парку i нiким ще не дослiдженого даху зростало почуття вiчности, надiйности рiдного дому, стiйкости домашнього вогнища.

На дев'ятому роцi його разом з меншим братом вiддають учитись до колежу, де колись навчався й батько. Почуття гiдности, смак до лицарства, любов до краси -- це вже тодi було й назавжди залишилося з ним, як основа цього свiтлого, веселого, життєрадiсного характеру, наснаженого тривогою пошуку i винахiдливiстю.

На початку вiйни мати йде в шпиталь сестрою-жалiбницею, а дiтей вiдвозить до Швейцарiї в привiлейований колеж, певна, що там вони почуватимуть себе, наче вдома...
"Чи вiдомо вам, такiй слабенькiй, що ви янгол-хранитель, сильний i мудрий, сповнений благодати, якому моляться ночами на самотi?"

Цей i iншi листи до матерi -- аж до останнього, написаного перед останнiм полетом, -- вражають не просто рефреном синiвської вiдданости. Є щось у тих листах надособистого, що примушує читати слово "Мати" з великої лiтери. I мимоволi напрошується узагальнення: чи не стала для нього мати, у мiру зростання дистанцiї мiж ними, символом усiх тих свiтлих вiрувань, традицiй, високих почуттiв i духової снаги, якi успадкував цей великий талант як "тисячолiтню духову культуру"?

У тривожному юнацтвi воєнної пори особливо гостро вiдкривалася ефемернiсть життя, звiдусiль позначеного гранями смерти. Дiм дитинства уявлявся вже кораблем, що перевозив цiлi поколiння з одного берега на другий.
В юнацтвi Антуана почались неспокiйнi шукання своєї зорi -- у свiтi i в самому собi. Але вiдтодi вже нiщо не створювало такої iлюзiї стiйких вартостей.
Колеж дав Антуановi широку основу гуманiтарної освiти й добру пiдготовку в галузi природничих та точних наук.

Проблема власного вибору й першого кроку постає перед ним уже в Парижi.
За пiвтора року цей невгомонний i життєрадiсний характер виявляє, що не знайде своєї визначености нi в академiчнiй науцi, нi в аристократичнiй богемi, де мистецтво, фiлософiя й полiтика стали iграшкою тих, для кого вони нiколи не були доконечнiстю.

У його душi назрiває бунт -- перший великий бунт проти конформiзму середовища, проти себе -- вiн кидає академiю i йде добровольцем у старсбурзький авiяцiйний полк, де спершу потрапляє в робочу команду й живе прагненням стати пiлотом.  Власним коштом (мати не вмiла вiдмовляти синовi нi в чому) вiн навчається у ветеранiв вiйни, тепер цивiльних пiлотiв, що саме закладали першу повiтряну лiнiю Париж -- Лондон, потiм Тулюза -- Касаблянка. Згодом переїздить на пiвроку до Марокко -- навчатися на вiйськового пiлота -- i 1992 року дiстає звання молодшого ляйтенанта.

Але "як повiльно дозрiває людина!" Знайти професiю -- це ще зовсiм не значить знайти себе: у ту пору сенс цього ремесла -- нової професiї вiку -- ще не вiдкрився для Екзюперi.  Пролiтаючи над пустелею, вiн скаржиться матерi на брак зеленi...

Тим часом сприятлива доля старанно оберiгає юнака вiд легкого шляху, прокладеного для молодi верхнiх верств: вiн зазнає першої важкої аварiї i в зв'язку з тим пориває з дiвчиною, батьки якої вимагали зректися небезпечної професiї. Його демобiлiзовують, але вибору вiн не приймає i зрiкається затишного щастя, назавжди заховавши в мовчання цей життєвий епiзод.

Так починається тривожне життя, яке кожнi кiлька рокiв загрожує обiрватись. Але щоразу небезпечна для нього критична ситуацiя поставала через власний вибiр...
Далi йдуть роки працi в торговельнiй фiрмi, перiоди гострого невдоволення собою -- i поглиблене внутрiшнє життя, яке мало для нього "найвищу цiннiсть". Лiтературна творчiсть тiєї пори закiнчується великим для письменника Екзюперi вiдкриттям:
"Ранiш нiж писати, треба жити".

У пошуках життя восени 1926 року вiн iде на поштово-повiтряну лiнiю Тулюза-Касаблянка й потрапляє в середовище таких знаменитих пiлотiв, як Дiдьє Дора, Мермоз, Ґiйоме, яких потiм увiчнить як образи сильних i цiльних людей дiї. Тут починається "друге народження" Екзюперi.

У 1927 роцi його призначають начальником аеродрому в Кап-Джубi на лiнiї Тулюза--Дакар.

"Я знаю, що таке самотнiсть. За три роки в пустелi я звiдав її смак". Це були щасливi роки -- "серед пiскiв i зiр". Вiн навчився вiдчувати бiг часу, розрiзняти вiдтiнки тишi, розумiти внутрiшнiй динамiзм i подих пустелi, звик зосереджено думати i, головне -- органiчно вiдчув єднiсть зi своєю плянетою. Виявилось, що з висоти полету вона зовсiм сиротлива -- води, пiски, скелi, а серед них причаїлись оази життя...

Пустеля навiювала казку, в якiй реально дiяли кочiвники, що розгубили в пiсках i столiттях колишню велич, а нинi наче поринули в сон. Для цих дiтей вiдмерлої цивiлiзацiї було захопливою грою полювати з рушницями на поштовий лiтак...  Маври любили ворогiв -- любили i ненавидiли. Пустеля знала закон: "Як загрожує небезпека, знову почуваєш себе людиною".

Тут, у Сагарi, приходить змужнiння -- людина, пiлота, письменника. Пустеля, здається, наснажила його думою на все життя. Добре було тут вiддаватись чарам пам'ятi -- вертатись у дитинство. Може, уже тодi почав кристалiзуватись образ "маленького принца"...
Писати й малювати Антуан почав ще вiд шести рокiв. Шкiльнi товаришi згадують про його вiршовi драми. Уривок з незакiнченої повiсти "Втеча Жака Бернiса" публiкує пiд назвою "Пiлот" (1926).

Але власний стиль Екзюперi починає виробляти лише тепер -- разом з виробленням власного стилю життя. 1926 року закiнчує свiй перший роман "Пiвденний поштовий". Це його прощання з юнiстю i головний пiдсумок пережитого -- несполучнiсть затишно-споглядального i дiяльного модусiв життя.

Тут починається Екзюперi -- його непристосуванство, його прагнення висловити нове бачення свiту, що вiдкривається людям активної дiї.

Уже в юнацтвi вiн мав непересечнi уявлення про лiтературу:
"Треба вчитися не писати, а бачити". Далi письменник вiдмовиться цiлком вiд умовностей сюжету й шукатиме найбезпосереднiшого самовираження.
"Я розгублюсь перед творчим актом, бо не знаю, що говоритиму, точнiше, не знаю, як перекинути мiсток мiж вiдчуттями i свiдомiстю. Я повинен створити мову".

Вироблення мови було для нього не лише лiтературною проблемою: Екзюперi гостро переживав нерозумiння, розмежованiсть мiж людьми i вважав, що подолання мовних бар'єрiв наближує  людей до єдности, до iстини. Для нього слово -- це конденсована енерєiя духу й живий пульс думки, iнтелектуальної й емоцiйної енерєiї, здатної наводити iнших на вiдповiдну хвилю. Думка Екзюперi починається завжди на певнiй глибинi вiд поверхнi загальноприйнятих уявлень. "Довести можна все. Але iстина -- це зовсiм не те, що можна переконливо довести: це те, що робить наш свiт простiшим". Вiн покладав надiї на поєзiю, яка несе зародок справжньої мови спiлкування. I ставив її поряд з наукою.

Творчiсть вимагала щораз нових життєвих експериментiв i вiдкриттiв, для Екзюперi лiтературна творчiсть була просто завершувальним актом участи в життi.
1929 року пiлот Екзюперi отримує нове призначення -- у Пiвденну Америку технiчним директором авiялiнiї "Аеропоста -- Арєентiна". Це були героїчнi часи перших перелетiв через Атлантiку i через Кордiльєри (вищi за стелю тодiшнiх лiтакiв), перших жертв i перемог. Суворi випробування чекали на пiлота, i вiн гартувався в твердiй школi дисциплiни й обов'язку. Життя диктувало доконечну потребу нiчних польотiв, що спершу скидалися на органiзоване вбивство, проте ввiйшло в життя завдяки непохитнiй волi директора лiнiї Дiдьє Дора, колишнього ветерана вiйни, який єдиний з 64 пiлотiв повернувся на свою базу. Цей незвичайний чоловiк знав силу, заховану в кожнiй людинi, i вмiв збудити її. Вiн, звичайно, був персонiфiкацiєю принципу для технiчного директора Екзюперi.

Складнi проблеми мiжлюдських стосункiв в умовах жертовної боротьби за поступ лягли в основу "Нiчного полету" (1931).  Директор лiнiї Рiв'єр, прототипом якого став для автора Дiдьє Дора, тут стає динамiчним нервовим вузлом, який має поєднати суперечливi сили дисциплiни i добровiльного обов'язку, вiдваги i страху смерти, любови i справедливости. Лицарство i героїзм в умовах технiчного проєресу ставить щораз новi проблеми, якi має розв'язувати людина в iм'я того, "щоб тривало життя, щоб на всiй лiнiї тривало зусилля людської волi". Можна було б цю доведену до аскетизму силу волi засудити як антигуманну, коли б не те, що вона спрямована не на поневолення людини, а на те, щоб допомогти їй перевершити себе. Замiсть домашнього тепла вiн їй пропонує високу радiсть дерзання. Така антимонiя життя.  Утверджуючи культ дiї i культ волi. Рiв'єр переступає через iндивiдуальну правду особи. Вiн немилосердно видобуває з кожного пiлота максимум.

По той бiк рiв'єрiвського принципу iснує iнший свiт, як його антипод. Дружина пiлота теж виступала вiд iмени "свiту, що має свою абсолютну цiннiсть, своє розумiння обов'язку i свої права".

З давнiх-давен ця велика тема живе в красному письменствi, набуваючи характеру то соцiяльно-фiлософського (Ґете), то етичного (Iбсен), то громадянского (Франко). Антуан де Сент-Екзюперi усучаснив її для утвердження правди Принципу, загального над окремим, вищої правди духу над правдою логiки.  Але в надто абстрактнiй формi, доведенiй до символiв, легко могли б умiститись i деякi iдеї, несполучнi з гуманiзмом Екзюперi. Тут треба мати на увазi авторськi iнтонацiї i акценти, щоб зрозумiти суворий образ поступу i примат Принципу на шляху становлення Людини.

"Нiчний полiт" мав незрiвнянно ширший резонанс, нiж "Пiвденний поштовий". У свiтi корисливости та безвiдповiдальности цей гiмн аскетичному подвижництву мав глибокий сенс. Але вiн принiс авторовi найбiльше болю: багато пiлотiв, колишнiх друзiв письменника, зустрiли його з глухим роздратованням.  Вони ще могли терпiти Дора, але апологiї його жорстокої дисциплiни -- нiколи.
1931 року Екзюперi повертається до Францiї разом з дружиною, арєентiнкою Консуельо, людиною артистично неврiвноваженою i безтурботною. Вона нiяк не вiдповiдала традицiям графського дому, зате вмiла створювати неспокiй...

Потяглися роки невдач i депресiї. Восени 1932 року Екзюперi як пiлот-випробувач дивом рятується вiд загиблелi зi своїм гiдропляном у буєтi Сан-Рафаеля. Пiсля цього вiн поринає в стихiю лiтератури й кiна (за обидвома його творами ставляться кiнофiльми), але, очевидно, з цiєї невлаштованої атмосфери, сповненої метушнi, витрат i боргiв, насуваються на нього найстрашнiшi привиди опортунiзму й застою.

Екзюперi знався з багатьма видатними людьми свого часу, дружив з ученими, мислителями, композиторами. Вони любили цю чарiвливу людину, зустрiч з якою ставала святом, вони поважали цей розум, який вiльно працював на всякiй хвилi i все йому було до снаги. Цей пiлот i письменник утверджував себе також i на полi науки, де в нього завжди були свої iдеї (за ним числяться п'ять патентiв на науковi винаходи в галузi аеродинамiки).
З життєвої метушнi письменник виносить переконання, що писання сценарiїв i статтей -- це не шлях до створення книги, а, навпаки, втрата шансу. I взагалi "дiлити мету i засоби -- це софiзм". Цi рiзницi вигадуються заднiм числом".

Кожен новий твiр Екзюперi -- це крок в опануваннi нової смуги життя. Тридцятi роки принесуть йому багато вiдкриттiв, бо це, власне, були роки близького знайомства зi свiтом. Вiн їде до Iндокитаю. З лекцiями про цивiльну авiяцiю об'їздить найбiльшi мiста Африки, потiм -- Стамбул, Рим, Атени. Як журналiст їде до СРСР, до Еспанiї. Потiм вiдвiдує США i, нарештi, Нiмеччину.  Вiндовiряє лише власним очам -- без упереджень: "Менi плювати на режим: найважливiше знати, який тип людини створюється тим ладом".

"Дух має переважати над почуттями". Саме цього бракувало в Захiднiй Европi, де мiльйони, захованi в робiтничих селищах, снять пробудженням до життя. "Декому думалось, що досить одягти їх, нагодувати, задовольнити всi їхнi щоденнi потреби, щоб пiднести їхню душу. I ось потроху з них зробили обивателiв. °м дають непогану освiту, але це не культура".

Особливо гнiтюче враження справила Нiмеччина 1937--1939 рр.  Єiдовi, якому потiм судилося стати намiсником в окупованiй Францiї, Екзюперi сказав: "Тип  людини, який ви створюєте, не цiкавить мене".

Вникаючи в атмосферу полiтичних чвар, Екзюперi цiкавився бiльше способом мислення i самовираження, нiж полiтичними питаннями. Так само в стосунках з людьми: вiн любив безстрашного пiлота Мермоза, хоч i не подiляв деяких його поглядiв.
А проте всi твори Екзюперi послiдовно звойовують одну iдеологiю -- ту, що нiвелює особу, -- iдеологiю фашистського тоталiтаризму. Тут вiн був послiдовний.

Пiлотське життя давало не тiльки внутрiшнє очищення. Воно давало Екзюперi масштабнiсть свiтосприймання i вистраждане вiдкриття того, що земля -- вiтчизна людей. Порiзнена кордонами, звичаями, мовними бар'єрами й полiтичними упередженнями, охоплена гарячкою смертоносних винаходiв -- вона є спiльною вiтчизною людей.
Це вiдкриття утверджується книгою "Плянета людей" (1939) -- глибоко книгою роздумiв про подвижництво людей, закинутих у снiги гiр i пiски пустелi, про спрагу людей, замкнених бездорожжям i вiдiрваних вiд джерел, про агонiю людей, розрiзнених фронтами. Ця книга сповнена свiтлою тривогою i вiдчуттям молодости землi, де "сто рокiв iсторiї машини -- це так мало", де люди ще не добудували навiть свого житла, "ще не встигли створити собi вiтчизни" i навiть не не зрозумiли, що матерiяльний статок -- це ще далеко не все, що лiтак -- не мета, а засiб, так само як плуг...

"Надто багато на свiтi людей, яким нiхто не допомiг пробудитись..."

Автор вiрить, що люди знову "знайдуть матiр природу, близьку садiвниковi, мореплавцевi або поетовi" (цi троє часто виступають в Екзюперi повноважними послами людства). I, може, найбiльше вiн вiрить в елементарну силу життя, яку бачить у селянськiй стихiї, в здоровiй натурi селянки, що "передала дiтям не тiльки життя, вона їх навчила рiдної мови, довiрила їм багатство, нагромаджуване повiльно, вiками".
Треба буде тiльки одного року -- 1940-го, щоб до дна сколихнути це ясне плесо рiки i раптом вiдчути, що ця естафета духової спадщини обривається... Визрiвала не тiльки земля -- визрiвали i її хвороби.

Жити -- це поступово народжуватись... Екзюперi судилося знову народитись iншим... Насувалася катастрофа, не просто на нього -- на Францiю... I тут до нього приходять i стають над усiм думи про розтрату тисячолiтньої спадщини, про кризу цивiлiзацiї -- "спадок вiрувань, звичок, знань, здобутих вiками, не завжди виправданих логiкою, але виправданих самих у собi, як шляхи, що кудись ведуть, бо вони вiдкривають людинi її внутрiшнi простори".

Життя вимагало участи Екзюперi не приймають у вiйськову авiяцiю за станом здоров'я -- вiн використовує всi свої зв'язки, щоб потрапити саме в дiючi частини. Для нього це єдиний вихiд -- i то не тому, що проведена в усiх його творах апологiя дiї випливала з самої його натури. Тепер вiн гостро почував себе часткою Францiї. "Поки я не беру участи у вiйнi -- я морально хворий... Менi багато треба сказати про подiї.  Я можу говорити про них як солдат, а не як турист..."

Усякi арєументи про "сiль землi", про те, що "ви заслуговуєте бiльше, нiж смерти", -- просто дратували: "Не можна говорити "ми", вiдокремлюючи себе вiд iнших. Тiльки негiдник може говорити при цьому "Ми"!

В ескадрильї 2-33 вiн зголошується добровольцем на будь-якi завдання. Це не була гра зi смертю -- Екзюперi не любив тореадорiв. Це не була одчайдушна спроба затримати навалу. Але в авiягрупi, що з 23 лiтакiв утратила 17, жаден пiлот не скористався з нагоди вiдмовитися вiд завданнями: "Дух брав гору над Розумом... Є iстини вищi за всi доводи Розуму".

Так народився "Вiйськовий пiлот" (1942) -- твiр великої громадянської наснаги, фiлософської i мистецької сили. За формою це насичений роздумами й завершений патетичною проповiддю авторепортаж про один з тих розвiдувальних полетiв крiзь вогонь на малiй висотi, з яких рiдко повертались. За змiстом це сповiдь, громадянська й лiрична сповiдь солдата, який здобув право на весь свiт говорити всю правду про поразку Францiї, зрадженої її правителями.

Екзюперi завжди життям здобував право виражати болi й тривоги свого часу, свого краю. Тепер вiн уцiлiв для того, щоб говорити людству вiд iмени своєї нацiональної духової культури. Переживши трагедiю поразки й хаос розгрому, вiн не почував себе переможеним. Бо в чому сенс перемоги?  "Перемога... Поразка... Я не вмiю користатися цими формулами.
Бувають перемоги, якi звеличують, i перемоги, якi принижують.

Поразки, якi вбивають, i поразки, якi пробуджують до життя.  Життя виражається не змаганнями, а дiями. Єдина перемога, що в нiй  годi сумнiватися, -- це перемога, вкладена в силу кинутого зерна. Впавши в родючу землю, зерно вже святкує перемогу".
Найкращi сторiнки своєї високої поезiї Екзюперi присвятив товаришам -- їхньому нiмому братерству, їхнiй самовiдданостi, поетизацiї їхньої сутности, яку вони утверджували, конвульсивно "хапаючись за букву обов'язку, суть якого вже померла", -- i тiльки в такому зв'язку слiд розумiти вiдкриття письменником найбiльшої вартости -- розкошi людського спiлкування.

Екзюперi зустрiчав i людей, цiлком позбавлених сутности, -- людей без ваги, багатих емiєрантiв. Вони покинули Францiю, захопивши жалюгiднi релiквiї -- цiннi папери, грошi, документи. Зрiкшись життя як боротьби, вони "все ще грались далi в живих людей".
Сьогоднi їхнi духовi спадкоємцi, пасивнi до вiдчаю, роз'їденi рацiоналiзмом i скепсисом, посмiхаються з "високою риторики" Екзюперi, яка, мовляв, ще не стає фiлософiєю, коли її пiдняти на десять тисяч метрiв... Очевидно, це лише безсила реакцiя самолюбного розуму буржуа на той факт, що молодь нинi кинулася шукати своїх джерел саме вiд цiєї "риторики".

"Особа -- це тiльки шлях. Людина, що обирає цей шлях, -- ось найголовнiше... Якщо я заклопотаний тим, щоб урятувати певний тип людини --  i її можливостi, -- я повинен урятувати принципи, що формують її... Моя духова культура єрунтується на культi Людини в окремiй особi".

Цю духову культуру письменник протиставляє ерзацовi фашистського нацiонал-соцiялiзму, виготовленому на розкладi людини: "Легко виховати слiпця, який, не протестуючи, слухався б поводиря чи Корану. Навпаки, наскiльки ж важче звiльнити Людину, навчивши її володiти собою". Високий сенс понять Рiвности, Волi, Братерства випаровувався, залишалися слова, зручнi для демогогiї "в iм'я особи", i водночас зникав отой величний принцип, який велiв "тисячам людей приймати смерть заради врятування одного невинно засудженого".

"Вiйськовий пiлот" дає в найвищому розвитку поняття про духовi вартостi, що абстрактно вже утверджувались у "Нiчному полетi".  "Я вiрю, що культ загального пiдносить i зв'язує в одно духовi багатства окремих осiб i закладає єдину справжню гармонiю, яка є гармонiєю життя. Дерево сповнене гармонiї, хоча корiння його i вiдрiзняється вiд гiлок".
Екзюперi визнає себе спiвучасником розтрати. Спадщини. Так само як спiвучасником поразки Францiї. З цього приводу вiн пише рядки, сповненi найвищого розумiння нацiональної гiдности й вiдповiдальности.

"Я невiддiльний од Францiї. Францiя виховала Ренуарiв, Паскалiв, Пастерiв, Ґiйоме, Ошеде. Вона виховала також нiкчем, полiтиканiв i шахраїв. Але менi здається надто зручним проголошувати солiдарнiсть з одними i заперечити всяку спорiдненiсть з iншими. Поразка рiзнить людей, поразка руйнує споруджену єднiсть. Нам це загрожує смертю: я не буду сприяти такому розрiзненню i звалювати вiдповiдальнiсть за разгром на тих моїх спiввiтчизникiв, якi думають iнакше, нiж я. Такi суперечки без суддiв нiкуди не ведуть. Ми всi були переможенi.  Я був переможений... Францiя, невiддiльна од мене, була слабкою. °ї слабiсть була моєю слабiстю".

В Америцi, яка ще не прокинулась була до боротьби i здалеку спостерiгала агонiю Европи, "Вiйськовий пiлот" був одкровенням -- вiн зробив величезний вплив на громадську думку всiєї країни. У Францiї борцi Опору взяли цю книгу на озброєння, її видавали й поширювали всупереч заборонi окупацiйних властей, її видiляли як книгу, "гiдну Францiї, єдину, в якiй гiднiсть i шляхетнiсть почуттiв стоять у вiдповiдностi з минулою величчю країни".

Покищо Екзюперi залишався в Америцi, бо тiльки тут вiн мiг зiбратися з думками, писати видавати. Нечуваний успiх "Вiйськового пiлота" його не зiгрiв, бо вiн усе ж таки всiм єством залишався у Францiї. Екзюперi виношує свого "Листа до заручника" (1943) i акцентовано адресує його давньому друговi Леону Верту. Бо вiн заручник найбiльшою мiрою: йому "загрожує смертельна  небезпека -- i тому, що вiн француз, i тому, що вiн єврей". Вони нiколи не були однодумцями -- весь патос "Листа" спрямований на утвердження не просто взаємної толерантности, а братерства людей, якi поважають вiру iншого i приймають один одного такими, як вони є.

Усi надiї письменник покладає на внутрiшню силу французького Опору.
Екзюперi виходив з того, що не можна жити вчорашнiм днем, не прозираючи в завтра. Для письменника єдиний справжнiй вихiд -- це розшифрування теперiшнього з його недоладностями й суперечностями. "Минулого не переробити, але теперiшнє лежить у безладдi, як матерiял пiд ногами будiвничого, i вам належить виковувати майбутнє". Крiзь тимчасовi, ще не розв'язанi вiйною проблеми вiн бачить найтривожнiшу: "Є лише одна проблема, одна-єдина у свiтi -- повернути людям духовий змiст, духовi клопоти".
У душi Екзюперi пройшла цiла епоха вiдтодi як вийшла його погiдна книга про сонце, пiсок i зорi. Тепер вiн стає перед лицем проблем повоєнного "свiтового чиновництва" i болiсно, до глибини душi, переживає втрати. "Я печалюся за моє поколiння, цiлком позбавлене духової субстанцiї... Культура -- багатство незриме, бо основане воно не на речах, а на незримих зв'язках, що поєднують речi так, а не iнакше".

Щораз частiше в години самотности, що нагадувала самотнiсть пустелi, поринав на дно спогадiв i там, на розгойданих хвилях уяви, лелiяв "Маленького принца" (1943). Вiн повертався в дитинство -- крiзь десятки рокiв, наповнених болем утрат i гiркотою дум, -- i вже не знаходив у ньому безтурботної радiсної усмiшки.

Маленький принц дивиться на свiт дорослих мудрими очима: вiн усе розумiє... У своїх межплянетних мандрiвках вiн натрапляє на тi самi феномени, якi оселились на Землi, схожi з тими, якi зустрiчав ще Свiфт. Тiльки вiн швидко проходить повз них зi смутною посмiшкою, бо вiн навiки прикутий душею до своєї маленької плянети. Вiн знає приручати, любити, по-дитячому серйозно допитуватись. Але висмiювати -- цього вiн не вмiє: вiн сприймає серцем. Вiн прийшов з плянети, де треба кожного дня виполювати баобаби. Бо коли їх не розпiзнати вчасно -- потiм уже не позбудешся.

Маленький принц розумiє бiльше за дорослих, бо вони дивляться на свiт до всього звиклими очима i кожен заклопотаний лише собою. Тодi як "добре бачиш тiльки серцем"... Вiн знає також, що люди на землi не знаходять того, чого шукають6 "тим часом його можна було б знайти в єдинiй трояндi або в ковтку води".
Маленький принц, звiльнившись вiд ваги тiла, "перенiсся на iншу плянету, подарувавши друговi свою усмiшку"...

Цей сумний свiт, розвиданий у розмагнiченому полi, примарився людинi, яка зрозумiла, що розгубила духову спадщину й опинилася поза батькiвщиною -- серед пустелi.
Тональнiсть казки гармонiює з настроями Екзюперi тiєї пори.  Вiн чекав, вiн жив одним прагненням -- "брати участь"! "Мене почують тiльки тодi, коли я i мої товаришi будемо знову ризикувати життям за нашу справу".
Весною 1943 року Екзюперi в Альжiрi. Найвищий вiк для пiлота на "ляйтнiнєу" -- 35 рокiв. Екзюперi -- 43. Вiн з багатьма травмами, з обмеженими рухами лiвої руки. I все ж таки своєю наполегливiстю, силою свого авторитету вiн домагається дозволу брати участь у бойових полетах. Вiн знову над Францiєю з фотокамерою. Знову пiсля другого полету зазнає аварiї.

В Альжирi вiн почуває себе серед своїх як вигнанeць на вигнаннi: порiзненi поразкою, люди не можуть погодитись навiть на тому, що "єдине вакантне мiсце -- це пост вояка".
Нарештi майор Екзюперi знову домагається участи в полетах своєї ескадрильї 2--33. Генерал дає дозвiл "на п'ять полетiв -- i жадного бiльше". Але пiсля п'ятого Екзюперi домагається шостого, сьомого, восьмого... I навiть бiльше: "Я залишусь з товаришами до кiнця. Думаю, уже недовго".
Знов над землею, де минуло дитинство. Було щось символiчно в тому, що востаннє летiв вiн над країною дитинства й останнього листа написав до матерi.
31 липня 1944 року з острова Корсiки майор Екзюперi зробив свiй дев'ятий полiт, з якого не повернувся.
До визволення Францiї не дожив мiсяця.
Але вiн став її пiснею.

Звичайно, Екзюперi створив своє життя на великiй традицiї патрiотизму та героїзму. У найбiльшi хвилини свого краю вiн був серед перших.
Але головний його подвиг полягає все ж таки у внутрiшньому горiннi найбiльшими тривогами вiку. У своєму творчому подвиговi, в осмисленнi духової сутi предметiв, явищ i подiй своєї епохи Екзюперi був передовсiм сином Францiї з її великими традицiями духового життя.
Не кожен, далеко не кожен вiдважний пiлот, пролетiвши крiзь вогняну завiсу, залишав по собi повiсть про життя, побачене з вершини iнтеллектуальних i духових надбань часу.