Вiдзначаємо 90-тi роковини вiд дня народження Бориса Антоненка-Давидовича, видатного українського письменника пореволюцiйної доби. Несправедливо напiвзабутого, кажучи радянською фразеологiєю... Гнаного й переслiдуваного все життя, але вiрного до кiнця -- кажучи народньою мовою.  Парадоксально звучить факт, що вiн при цьому прожив вiсiмдесят п'ять рокiв i помер своєю смертю...

Отшумели его метели...
До чего же гордимся мы, сволочи,
Что он умер в своей постели!
(О.Ґалiч)

Але то було там, у Москвi, де пiд об'єктивом iноземних кореспондентiв i перед лицем свiту ховали зацькованого поета Бориса Пастернака.
Коли ховали Бориса Антоненка-Давидовича, нашi "сволочи" пишалися тим, що, нарештi, доконали.

Жалкували, що ховаємо, "не там, где ему положено, в этих местах..." i зовсiм не турбувалися тим, що скажуть люди.

Особливо зловтiшались вони з того, що зумiли знизити популярнiсть iмени видатного письменника в масi народу до найнижчого рiвня.
Зрештою, у нас це й не були "сволочи": це були "державнi дiячi", якi гордо звiтували про досягнення iнтернацiоналiзму, про викорiнення українського духу, української культури та мови в Українi. Це в нас почеснi й високооплачуванi за рахунок українського народу властi...
Задля справедливости скажемо, що вони й зараз пишаються цими досягненнями -- єдиними своїми досягненнями...

В українськiй пореволюцiйнiй лiтературi, багатiй на скалiченi, розстрiлянi й самознiвеченi таланти, iм'я Антоненка-Давидовича займає особливе мiсце -- почесне мiсце -- у першому рядi письменникiв, що мали б увiйти до хрестоматiї.
Це стiйке мiсце забезпечене йому вагою живого слова, яке не старiє. Антоненко-Давидович -- письменник справжнiй, письменник  п у т н i й. Це незвичне означення треба пояснити.  Путнiй -- знає добру путь, чесну дорогу. Безпутнiм сином у нас називали не дурного, а блудного, що обминає путь батькiв, традицiю. Дорога була освячена вiковим iдеалом: батько-мати, народ ставлять сина на добру дорогу (яку все ж таки ще й треба знайти самому!).

Путнiй знаходить i реалiзує себе на цiй дорозi.
Непутнiй кривими манiвцями шукає легкого щастя -- i вiтер носить його де попало. Вiн може наплутати багато стежок, а будучи письменником -- багато томiв...
А про те все сказано в Псалмi:

Бо вiдає Господь путь праведних,
А путь нечестивих погибне.

На добру дорогу виходить путнiй син самовiддано й торує її, аж поки не впаде, як добре зерно в рiллю. Знаючи, що поки зерно не помре -- не дасть плоду...
Борис Антоненко-Давидович знайшов дорогу правди i -- всупереч вiтрам часу -- не зiйшов з цiєї дороги. Перед нами письменник видатний, i, може, слiд було б говорити про свiт його образi в i проблем на довгiй лiтературнiй нивi. Але я говоритиму про дорогу. Бо що не кажiть, чоловiк -- це дорога.

За наших умов, коли столiттями пiдступнi чужi сили працюють на те, щоб збити чи зманити з дороги найталановитiших українцiв i взагалi розмити нашу дорогу,-- це питання має принципове значення.

Наша iсторiя береже тих, що берегли i розробляли нашу
традицiю, тих, що
Батькiвським шляхом пiшли.
(Леся Українка)

I передусiм тих, що "просто йшли", що в них "нема зерна неправди за собою".
Тих, що своїм прикладом, своїм словом, своєї жертвою пiдтримували iнших на цiй дорозi.
Не будемо роздрiбнювати цього поняття -- "дорога" -- усi ми добре знаємо, про що йдеться. Йдеться не про естетичнi смаки, формальнi шукання чи уподобання. Йдеться про старе, як свiт, слово  --  В I Р Н I С Т Ь. Боговi батькiв, високим iдеалам i заповiтам, вiрнiсть народовi, його правдi,-- суворiй, нерозмiннiй, за яку треба платити життям. А естетичне -- це свiтiння...

Путнiй письменник прояснює путь народу, НЕПУТНIЙ ХИТРУЄ ЛУКАВО I ВИДАЄ ЗА ПУТЬ ТЕ, що йому нинi вигiдно.

У нас гори книжок i купи iмен, з яких iсторiя вiдбере тiльки путнiх, що торували шлях i вмирали на шляху.

В особi Антоненка-Давидовича маємо українського письменника, що не розминувся зi своїм покликанням i випив повну часу української долi, пив її до останнього подиху.
Доля йому судила зв'язати розiрванi ланки українського життя, порубаного й затоптаного, i поєднати й свої особi добу визвольних змагань часу революцiї 17-го року, добу короткого вiдродження, розстрiляного в 30-тi роки, з добою задушеного вiдродження 60-х. Судилось саме йому, чесному i прямому, нащадковi козацького роду, нести важку мiсiю свiдка в ту фальшиву добу, коли правдиве свiдчення прирiвнювалось до злочину, оскiльки воно суперечило державним приписам замiни правди на догiдливу хвалу владi.
Дорога його долi весь час пролягала на краю тiєї прiрви, над якою утримувався український народ у найстрашнiшу добу своєї iсторiї.

Почалося з того, що дитинство давало йому шанс розминутись зi своїм народом, його мовою i культурою. Врятувала чiпка, розкорiнена українська традицiя, до якої неминуче повертається лицем той, хто має виразне лице.

У Бориса Антоненка-Давидовича було виразне лице,-- настiльки виразне, що вiн нiколи не надягав маску i не ховав його вiд колючих вiтрiв. Отже, у час боротьби України за свою незалежнiсть вiн стояв пiд українським прапором, а коли революцiя вiдкрила простiр пiд червоним -- вiн обрав вiдкриту дорогу життя, дорогу боротьби за самоствердження, але -- за правилами чести й слави.

Його шукання вiдбилося в повiстi "Смерть", де письменник усвiдомлює залiзну дiялектику доби, яка неминуче ставила умову вбити себе в собi чи вбити матiр (як у новелi "Я" М.  Хвильового), щоб здобути довiр'я i пристати до колон, якi простують до загiрної комуни...
За розкiш самосвiдомости, за чесне думання треба було розплачуватись у своєрiднiй формi бiсiвської гри: бiс накидав письменниковi своє лице -- терориста, i те його лице за правилами гри треба було прийняти, як маску, зiграти в нiй накинуту ролю, а потiм уже по-справжньому розплачуватись за гру в пiддавки... Злочинець судив жертву iменем закону, неузгодженого з Законом Божим.
Антоненко-Давидович не прийняв маску, за що був викинутий "на смiтник iсторiї" -- у безвiстi, де лупали камiння для споруди Вавилонської вежi.
Там вiн обережно уникав бiсiвської гри, i, мабуть, тому вцiлiв, не заплутався в розставлених тенетах.

Треба вiддати належне натурi Бориса Антоненка-Давидовича -- це був козак хоробрий, з мiцного матерiялу, щедро обдарований життєвою силою i здатнiстю виживання. Вiн брав на себе бiльше, нiж можуть iншi: вiн брав на себе смiливiсть грати свою власну ролю на кону життя -- вiдповiдно до своїх власних понять про обов'язок i гiднiсть. Його роля важка: бути собою i "живим лишатись до кiнця" (Б. Пастернак).
Коли Борис Дмитрович повернувся пiсля своїх митарств до Київа, його реабiлiтували, прийняли до СПУ i надiлили службою коректора. Там не було вибачення за недостойну бiсiвську гру, оскiльки та гра була їхнiм способом життя i мислення. Вона була нiби тимчасово зупинена, i реабiлiтованому письменниковi тимчасово дозволено бути поза грою...

Антоненко-Давидович, повторюю, завжди з самоповагою нiс свою життєву ролю. Вiн був однолюбом. Тi, що погодилися бути нiким, вважали, що вiн має вже таку козацьку слабину. Мовляв, навiщо це -- проти рожна перти...
Але справа не в них. Професiйнi конвоїри вiдчули пiдозрiлi симптоми життя. Вони зафiксували, що Антоненко-Давидович поводиться не так, як вiд конвоєм. Вiн не порушує законiв, але вiн... не перестає думати своє.
Хто знає Бориса Дмитровича 60-х рокiв, той не закине йому екстремiстських дiй, не пригадає якогось зухвалого виклику властям.
Просто Борис Дмитрович робив те, що не заборонено, i почував себе господарем у видiленiй йому хатi. Вiн робив те, що повиннi робити справжнi громадяни, яким належить наповнювати життям дух i букву законiв, збагачувати, урiзноманiтнювати форми життя, будити в людях громадськi почуття, думки, сумлiння.
У професiйному вiдношеннi вiн робив те, що повинен робити справжнiй письменник, створювати навколо себе культурне середовище, єднати навколо себе культурнi сили, мати своїх слухачiв, шанувальникiв, а також тих, кого шануєш i читаєш.
Вiн у своєму побутi культивував правду i щирiсть -- те, що повинно бути повiтрям живої лiтератури. Вiн не жалiв часу для людей вiдомих i невiдомих, молодих i старших. Це не був лiтературний сальон -- куди там до такої розкошi! Але то була гостинна українська хата, вiдчинена для всiх.

У тому й полягала його крамола як на мiру свободи 60-х i 70-х рокiв: вiдкрита хата в закритому суспiльствi! Ця хата була позначена тiнню лукавої пiдозри. Рiч у тому, що Борис Антоненко-Давидович був зовсiм непiдозрiлий. Його хата прослухалась i контролювалась наскрiзь -- про це всi знали. У се його життя було на виднотi, було зовсiм леєальним. Вiн десятки й сотнi разiв розповiдав i переповiдав бувальщини зi свого життя рiзним людям -- з хистом i блиском талановитого письменника, i якщо в цьому й була якась потаємна думка, то це -- пiдтвердити iстини моралi -- що правда перемагає, що мужнiсть i смiливiсть потрiбнi завжди, що нацiональна гiднiсть i честь -- це неодмiннi ознаки лиця. Здавалося б -- згуртуватися усiм навколо такої постатi й стояти непохитно...

Возьмемся ж за руки, друзья,
чтоб не пропасть по одиночке!

Цiєї пiсеньки Булата Окуджави нашi письменники, мабуть, не спiвали. Деякi молодi заходили раз чи два i, вiдчувши тут особливу атмосферу, непрестижну з погляду сiрих набурмосених творцiв коньюнктури, зникали й пропадали поодинцi десь осторонь вiд дороги.

Власне, навколо привабливої, небуденної постатi Бориса Дмитровича завжди було коло шанувальникiв. Але хiба ж це те коло, яке мало б бути навколо такого письменника? Саме йому б, культурному i делiкатному, зустрiчатися зi Стайнбеком у той час, як зустрiчався Василь Козаченко i тлумачив Стайнбековi шкiдливiсть абстракцiонiзму та "простоту музики Бетговена".  Йому б читати лекцiї про мову художньої лiтератури, про лiтературу справжню i не справжню, може навiть просто лекцiї про культуру мови i культуру думки. Рiч у тому, що в нас завжди бракувало i висококультурних письменникiв, i висококультурних читачiв. Я пригадую вiдгуки Бориса Дмитровича на прочитане -- це було завжди дуже правдиво й цiкаво. До нього б мали приходити молодi автори, щоб почути письменника справжнього. Взагалi Борис Дмитрович був дуже уважною людиною, до якої варто було заходити навiть по науку елементарної етики, делiкатности, толерантности в дискусiях. Я пригадую, з якою старомодною сором'язливiстю вiн сприймав безпардоннiсть деяких наших початкуючих талантiв, з якою доброзичливiстю ставився до колеє. Усе це не похвальне слово, а радше жаль за острiвцем нашої втраченої культури, якої не оцiнили, не пiдтримали, не зберегли... З якої недобрi й нерозумнi люди зробили страховисько.

Для мене була добрим символом вiстка, що несподiвано у свiтi плянованого порiзнення й вiдчуження, зблизилися долi Бориса Антоненка-Давидовича i Михайлини Коцюбинської, пересиливши вiддаль поколiнь, пересиливши морок ненависти, у якому владно походжали безiменнi банкрути, виконуючи службу: ставати поперед дороги й проганяти людей з дороги...

У цьому символiчному єднаннi тi почули виклик. Справдi, це було єднання чесних, iмена яких несли нерозмiнну традицiю української культури. Ця сторiнка була закономiрною i неминучою в їхньому життi. Долаючи самотнiсть, вони разом виходили на ту дорогу, з якої зiскакували полохливi зайцi.
В одну з останнiх моїх вiзит до лiкарнi Борис Дмитрович, геть знесилений i пригаслий, усе ще дiлився спостереженнями:
"Михайлино, поглянь, як на Євгеновому обличчi вiдбився трагiзм життя..." Вiн все ще залишався письменником.... На превеликий жаль, його думки i спостереження не записувались.  Власне, записувались, але не тими людьми...
Менi згадався Борис Дмитрович у першу пору цих "записiв", коли вiн зажив другим життям у 60-тi роки. В тi роки прокотилась по землi хвиля бунту молодi. Це була спроба молодих сил плянети в пору НТР струснути з себе спадщину батькiв, звiльнитись, i зрештою, побачити: що в батькiвських заповiтах i традицiях є справжнє... Виявилось -- багато справжнього i неминущого.

Нашi 60-тi були не такими зухвалими. У перiод вiдлиги й кволої весни ми передусiм вiдчули, що ми живi -- i стали живе гадати.  Ширше розплющувати очi й розкидати павутину мертвого iдола, щоб бодай вiльно ступити крок, намацати справжнiй єрунт пiд ногами. Вiдчути свою вагу, вагу слова, почати називати речi своїми iменами в тих джунєлях облуди, де все було перейменоване i легке, як полова. I нагадати:

Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це, чи нi?
(В. Симоненко)

Мушу згадати, що першi кроки розцiнюються, як подвиг. Борис Дмитрович рвучко потягнувся до молодих шiстдесятникiв, як до молодших братiв, що раптом вiднайшлись. I свiй свiт, представлений на стiнi символiв української iсторiї i лiтературних друзiв молодости, доповнив обличчями молодих сучасникiв.

У ньому жила надiя, бо невiдступна дума про матiр, вiд якої ми вiдгороджуємось, як ширмою, павутиною щоденних клопотiв -- ця дума пустила памолодi й зазвучала новими голосами поетiв -- Симоненка, Драча, Вiнграновського...
Вiчна проблема батькiв i дiтей має в собi елемент i самоствердження, i якогось заперечення прав батькiв -- пiд рiзним культурним прикриттям. Нам, тодi молодим, накидали цю проблему, але ми її не вiдчували. Ми просто не бачили батькiв. Виплоди страху й коньюнктури, дрiбнi слуги безликого хазяїна назвалися батьками, по сутi, не визнаючи дiтей, їхнього права жити.

Хто є батьки? Тi, що несуть обов'язок i спадщину предкiв, що плекають ниву, що залишають пряму i чесну дорогу...

А тут Довженко вмирав вiд смертельних ран, з тугою до рiдного краю, Рильський i Тичина мовчали пiд тягарем вини, а припутень Корнiйчук i дрiбнi К об'явились батьками, що, продавши спадщину, жваво вимагали до себе любови.
За їхнiм галасом усi вiдчували мовчання матерi, стражденної, забутої серед клопотiв i обов'язкiв сьогодення. Для Антоненка-Давидовича це було вiдчуття тривожне -- вiдчуття симптомiв виродження синiв через брак великого обов'язку i великою любови...
Коли з'явився роман "За ширмою", безплатнi й платнi цензори шукали в ньому прихованої за ширмою бомби терориста. Вони пам'ятали i знали, що цiєю бомбою в Антоненка-Давидовича була "надмiрна любов" до рiдно матерi.

Але тут не мали за що зачепитись: героєм твору є безнацiональний лiкар в Узбекiстанi, а в кiмнатi за ширмою в нього вмирала мати -- при чiм тут Україна? От тiльки надто вже домiнує над усiм цей образ матерi, яка вмирає без догляду сина. Вона вiддала йому всю свою любов, а вiн їй -- тiльки казенну уважнiсть...

Щось вiдчувається, дуже вiдчувається, але -- не вкусиш...
Чому ж вiдчувається? Просто тому, що Борис Антоненко-Давидович постiйно думав, жив цiєю  с п р а в ж н ь о ю  л ю б о в' ю  i передав її тепло у своїй книжцi -- як заповiт живим.  Прихований, як потаємний грiх любови -- у свiтi нормованої уваги до казенних святинь. Роман "За ширмою" є дитя цiєї любови, якої не приховати, бо вона чи до казахської матерi, чи до української, чи з великої, чи з малої лiтери -- вона все та сама -- жива любов. Той самий великий Божий заповiт -- любити, як самого себе.

Цього року, нарештi, ми переживаємо нове повернення Антоненка-Давидовича до лiтератури. Без милувань, реабiлiтацiй -- повернення за правом справжности.

В журналах одна за одною з'являються добiрки (українською i росiйською мовами) новель, якi ми читаємо одним духом:
"Шурабуря", "Що таке iстина?", "Протеже дядi Васi". Сибiрськi новелi -- справжнi шедеври новелiстичного жанру. Поперше, вражаюча точнiсть, правдивiсть факту (характерна риса таких талантiв, як Антоненко-Давидович чи Вiктор Некрасов). Але за вибором факту в письменника стоїть його окультурненiсть -- свiй серпанок. В Антоненка-Давидовича це наш традицiйний гумор (трохи стриманий), усмiшливiсть, i доброта погляду. На доброту в нього заслуговують усi герої -- i петлюрiвський сотник Шурабуря, i впiйманий на необачному словi обачний бiлорус Васьок, i незлобивий чекiст "дядя Вася", i навiть вуркаган Обезьяна... Кожен є той, хто вiн є: письменник морально безкомпромiсний, правдивий, безпощадно! Але на людянiсть i доброту в нього заслуговують усi. Так само i в нацiональних самовиявленнях: усi персонажi нацiонально окресленi, як у життi. Але вiчно цькований моральними шахраями за "нацiоналiзм", Антоненко-Давидович був дитям табiрної толерантности й нацiональної порядности, яка ставила людянiсть, особу -- понад усi нацiональнi та iншi вiдмiнностi.

Зрештою, тут слiд сказати одне: Борис Антоненко-Давидович письменник по-справжньому культурний. У це поняття входить i мистецький рiвень, i моральна висота, i та нерозмiнна гiднiсть, яка несумнiсна з фальшем. До цього треба додати природжену iнтелiєентнiсть його натури.

Чи писав вiн свої "Сибiрськi новелi" та спогади "для шухляди"?  Вiн їх писав, як дихав. При обшуках забирали, але вiн однаково писав. У надiї, що чей же закiнчиться нiч, настане ранок.

Вiн був оптимiстом не за свiтоглядом, а за натурою. Це надзвичайно цiнна й естетична якiсть таланту. Його сильна, ясна натура не могла здрiбнитись, не могла чадiти. Звiдти та здорова й активна доброта, й активна любов до рiдного народу, до кожного народу, до людини, до правди.
Яснiсть його творчости витримана, я б сказав, у грецькiй клясичнiй манерi. У нiй чистота джерела -- i заповiт: берегти й плекати своє джерело. I любити серцем, усiма помислами, всiєю своєю душею.