Міжнародний конкурс «Мій рідний край» - 2006 p.

Хабібулліна Ганна Вікторівна (18 років).

„Яким я хочу бачити свій край, його майбутнє"
(через призму помаранчевої революції ).

Місце навчання :
Севастопольський національний технічний університет

Керівник: Морозова Т. В., викладач СевНТУ

Крізь нелегке минуле України, не можливо не замислитись над його майбутнім. Мабуть, не має жодної людини, яка б обійшла це питання і не мала особистої точки зору на цю тему. І для мене це дуже важливе питання. Не має такої доби, такого тижня, щоб я не замислилась над своїм майбутнім, майбутнім моєї країни. Через це я почала захоплюватися неперевершеними сторінками історії України, знаходячи все більше подій, схожих на сьогоденні. З часом я вже почала думати, що якщо б деякі політичні діячі краще знали нашу історію, багато помилок можна було б уникнути.
Знаючи становлення Запорозької Січі й національно-визвольну війну 1638-1657 років, кожна думаюча людина, мабуть, помітила схожість обставин того і теперішнього часу. Загалом, український народ завжди боровся за своє майбутнє. У.Самчук стверджує, що збудувати власне життя можна тільки своїми руками, як у рамках держави, так і у житті кожної особистості. І ми завжди створювали свою долю самі. Я пишаюся цією рисою нашої національності, нашого народу. І тому бачу своє майбутнє тільки кращим. Адже я не звикла сидіти склавши руки. На мій погляд, якщо людина не зробила ані краплі для свого майбутнього, вона не буде цінувати життя, і взагалі його не цінує. Як можна насолоджуватися тим, що відбувається поруч, якщо ти не знаєш, як цього важко досягти.
Наша держава нещодавно святкувала День Соборності України. Це свято займає особливе місце в яскравій історії України. 22 січня, 88 років тому, український народ підтвердив свою духовну і культурну єдність, заявив про себе. Носіями ідеї соборності вважаються діячі Кирило-Мефодіївського братства (до якого належав і Тарас Шевченко) і ”Руської трійки”. Однак ідеологічно вона була оформлена наприкінці дев?ятнадцятого — на початку двадцятого сторіччя в трудах Юліана Бачинського та Миколи Махновського. Але для мого краю це свято має ще й друге значення, адже Крим до 1954 року входив до складу Росії. Це приєднання люди сприймають радісно, але я народилася в Українській державі, і дуже пишаюся тим, що живу в цій країні.
Так важко сперечатися з людьми, які вважають, що ми повинні входити до складу Росії, адже я взагалі не згодна з цим твердженням. Особливо неприємно чути це від людей мого віку, бо підлітки — це нове покоління, яке може і повинно боротися за своє майбутнє. А як писав Володимир Сосюра:

Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну.

Поет звертався, насамперед, до молоді , бо майбутнє України пов?язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме ії доля. Та невже Україна — держава із сильними генетичними коренями, сильною розумною молоддю, не знайде сили прокласти шляху до майбутнього? Тільки соціальна активність людини зможе врятувати нашу країну. На мою думку, вихід уже є, а якщо точніше, після подій 2005-2006 років ми маємо право на надію, бо український народ вже кинув виклик долі, а інколи — і самому собі.
Отже, звернемось до подій 2005-2006 років. Я гадаю, якщо ми добре з?ясуємо, для чого все це було і досі відбувається, можна буде говорити про майбутнє більш детальніше.
Наприкінці 2004 року офіційно почалася Помаранчева революція. Люди вийшли на Майдан у Київі та заявили про своє існування, про свої думки і про те, що вони не будуть мовчати, як було до цього. Мужність і хоробрість народу просто не може не захоплювати. Але, з іншого боку, досить добре було з?ясовано, що багато людей не хотіли чи не могли бути там та відстоювати ту точку зору, яку вони мають. Але вони її мали та мають — і зараз. Як повідомляє газета „Панорама Севастополя”, Л.Кучма, керуючись залізною логікою, сказав щодо ситуацій, коли люди виходять на вулиці, що думки тих, хто залишився вдома, ніхто не запитав. Думок цих людей ніхто не знає і не зважає на них. Але як на мене, в масових виступах приймають участь прихильники усіх ідей, усіх политиків. І у цьому не має нічого особливого. На Майдані під час Помаранчової революції знаходилися люди, які підтримували обох політичних діячів: і Віктора Андрійовича Ющенка, і Віктора Федоровича Януковича. Люди тоді нічого не боялися, ця боротьба їх об?єднала. А я, як більшість у той час, хвилювалася тільки через те, щоб усе було мирно та щоб на той час минуле не вдарило рикошетом по майбутньому, де в ролі гнаних уже будуть ті, хто тоді знаходився в ролі „утисників”. Так, я тоді не мала право голосу, але дійсно відчувала гордість за весь наш народ. Тоді він насправді був єдиним.
Авжеж, я не хочу романтизувати Помаранчову революцію, бо було багато неприємних фактів: люди сперечалися, сім?ї розходилися( а іноді, і створювалися нові: є приклади, коли утворювалися нові сім?ї, незважаючи на те, що жінка та чоловік були різних політичних поглядів), було багато криміналу, люди не знаходили себе в виборчих списках, не мали законного права голосу. Усі люди були впевненні, що включені у списки, тому не приходили на дільниці і не перевіряли наявність свого прізвища, хоча з екранів телевізору та в газетах постійно про це говорилося. Усі намагалися знайти винного, але в цьому були винні наївність і довірливість людей. Дуже сумно, що на вибори завжди витрачається просто колосальна сума грошей. Я не навчаюсь на економіста, але з впевненістю можу сказати, що ці гроші нам дуже потрібні не у вигляді плакатів, листівок та концертів в центрах міст, а в підвищених пенсіях, зарплатах, стипендіях та в соціальній допомозі одиноким матерям, сиротам, ветеранам...Як на мене, краще замість клопотів про розважальні заходи взяти під свій постійний нагляд посів і збір урожаю. Після виборів люди хвилювалися чи будуть у них стабільні виплати, адже в свій час було заявлено, що у з?вязку з революційною ситуацією уряд не може гарантувати обіцяні раніше соціальні виплати. Однак пізніше міністр заявив про стабільну ситуацію з фінансуванням соціального забезпечення громадян, гарантованого їм діючим законодавством. Дійсно, тепер люди отримують виплати тимчасово. Моя мати, яка виховує мене з сестрою сама, отримує за нас виплати, а після виборів вони ще й підвищаться. Я рада через це, бо гроші зайвими не бувають. Я не буду зараз говорити про те, що виплати замалі. Хоч які, зате існують. Сподіваюсь, що вони підвищаться в майбутньому. Перший крок до цього зроблений. Цими діями президент показав, що вміє заглядати далеко вперед, а ця риса характеру відрізняє державного діяча від звичайного політика.
Крім того, забруднене політичними газетами і плакатами місто справляє враження, що люди зовсім не хвилюються про життя після виборів. Я почала запитувати у себе, невже вони забули, що вибори закінчаться, а життя триватиме? Для того, щоб привести Севастополь у належний вигляд, треба було прибирати не одну добу. Усюди були листівки, газети, багато місць міста-героя „прикрашали”, а мабуть, вони і досі там є, плакати з позаминулих виборів. У мене почала з?являтися думка , що таке ставлення до рідного Севастополя — це нелюбов до нього і недбання про майбутнє. А як ще можна розцінити такі дії? Я вважаю, що кожна людина повина розуміти: політики рідко піклуються про чистоту міст, тож, якщо ми цього не зробимо, ніхто нам не допоможе. У мене з'явилося запитання: „плакатна війна” — це боротьба проти конкурента чи проти міста, проти Севастополя?
Але вибори вже минули і перед народом постає багато нових запитань, люди чекають на нове майбутнє, авжеж, мріють, щоб воно було кращим якщо не для них, то для їхніх дітей та онуків. Адже після виборів, як показують опитування, більшість севастопольців бажала жорстокої боротьби з корупцією та злочинцями. Другим за численістю відповідей значиться пункт підвищення пенсій та зарплат. І в цьому є своя логіка, тому що зробити це можливо або шляхом підвищення пенсійних відрахувань, або відбити бажання у чиновників брати гроші з бюджету. Щодо проблем, хвилюючих нас, то найголовнішою севастопольці вважають низьку духовну культуру як мешканців нашого міста, так і взагалі по всій Україні, і проблему відсутності національної ідеї. Розділ України на „наших” та „не наших” не допомагає розвиватися державі. Сьогодні дуже важливо, щоб усі були разом, щоб люди знали, що відбувається в державі. Кожен регіон потребує окремого вирішення проблем і питань, тому що в кожній області – свої труднощі, свій біль і своя надія. Надія на світле майбутнє. Крим, на мою думку, має особливе місце в регіональній специфіці. Це, по-перше, питання мови, яке так гостро постає перед нами. Взагалі, Крим завжди був символом дружби між Росією та Україною, тому саме в цьому регіоні багато російських громадян, але це не привід розділяти нас.
Які проблеми найбільш хвилюють севастопольців, ми знаємо. А як буде далі, покаже життя. Я хочу особливо підкреслити, що тільки єдність держави дасть нам сили боротися і мріяти.
Події 2004-2006 років торкнулися усіх, весь світ співчував, радів та сміявся із нами. Зірки нашої естради теж, як справжні українці, висловлювали свої думки, підтримували того чи іншого політика, ті чи інші ідеї. Вони досить яскраво висловилися щодо виборів, народ України заявив голосно, що всі люди тоді більш були потрібні один одному не як музиканти чи артисти, а як громадські діячі, як просто люди. Наприклад, відома співачка Руслана оголосила голодівку у зв?язку з тим, що ЦВК заявила про перемогу Віктора Януковича на виборах, як повідомляє газета „Голос України” від 26 листопада 2004 року. „Моя голодівка буде продовжуватися до відновлення справедливості і відміни незаконного рішення ЦВК,” — повідомила переможниця Евробачення. Я дуже рада, що влада не застосувала тоді сили проти тих, хто висловлював свою позицію. Сподіваюся, це ніколи не трапиться. Адже справжня демократія не можлива без того, щоб людина не боялася сказати те, що думає. І тому ми повинні перед усе довести самим собі, що в нашій країні демократія — це не данина моді, що вона дійсно є в Україні. Щодо світової точки зору про Помаранчову революцію, французька газета „Лемонд” писала про те, що ситуація на Україні є наслідком боротьби із тоталітаризмом і корупцією. Голова комітету іншомовних справ Європарламенту Елмар Брок впевненно заявив,що вибори в Україні були маніпуляцією, та що результат, проголошений ЦВК щодо виборів президента України в 2004 році, був сфальсифікований. Євросоюз теж неодноразово висловлював свої думки щодо виборів в Україні, він постійно пропонував свою допомогу. Тобто, як бачимо, світ не був і, я думаю, не буде байдужим до майбутнього України, головне, щоб хвилювалися ми, щоб боролися ми, а оцінки світом цих подій, хоч іноді і мають рацію,то це уже друге питання, тому що, по-перше, не можна повною мірою відчувати те, що в нас відбувалося, якщо ти не українець, а по-друге, щоб правильно усвідомлювати думку світових політиків, просто необхідний певний досвід реакції і формуліровки міжнародних подій.
Для більш детальнішого розгляду можна звернутися до порівняльного аналізу „бархатної революції” в Грузії та Помаранчової революції в нашій державі. Події в Грузії не могли не викликати запал в рядах українських протестантів. Тоді Віктор Андрійович Ющенко у листі на ім?я Ніно Бурджанадзе висловив „глибоке задоволення з приводу того, що влада ставала проти опозиційних сил, усе в Грузії завершилося мирно, без насильства та кровопролиття”. Здавалося б, що це невелика фраза, але вона насичена порядністю і співчуттям. Я пишаюся тим, що у влади такі люди.
Дуже важлива тема, на мою думку, яку я просто не можу обійти, це те, що політики та народ іноді забували, що ми цивілізовані люди. Я говорю про той епізод, коли прості речі, прості події почали набувати неабиякого значення. Говорячи конкретніше, піаркампанії відігравали — та будуть це робити завжди — велике значення в світі будь-яких виборів, і я пишу про них. Реклама взагалі повинна показувати те, що рекламує в кращому світі, а не якимось чином показувати в негативному стані інші конкурентні товари, але політична реклама просто повинна дотримуватися цього неписаного правила. Я гадаю, ніхто не бачив, щоб в рекламі, наприклад, соку говорилося про низьку якість конкурентного товару. Чому ж в політичній рекламі ми бачимо це? Я не розумію, як освічена людина може сподіватися на підвищення рейтингу за допомогою такого піару, в я кому говориться про опонента? Однією з причин, чому люди з мого оточення змінили свою точку зору щодо того, за кого віддати свій голос, —а саме за В.А.Ющенка — це те, що ніколи в його рекламі я не чула приниження якогось з його конкурентів, навіть найголовнішого. Я сама стала відчувати повагу до цього кандидата через це.
Однією з головних тем, які завжди обговорювалися в той час, була хвороба діючого тепер президента і епізод, коли в В.Ф. Януковича кинули яйце. Як можна говорити, що люди робили свідомий вибір, коли вони в роздумах керувалися цими доводами? Дійсно, це просто смішно. Так можуть мислити маленькі діти, а не дорослі освічені громадяни великої країни. Мені особисто байдуже, скільки грошей витратив В.А.Ющенко, щоб вилікувати хворобу, аби тільки мій президент був здоровий. Мені також все рівно, яким чином і на який бік впав В.Ф. Янукович, адже з кожною людиною таке може трапитися. А вам це важливо? Я розумію, людина не може жити без розмов, дискусій та пересудів, але для цього повинна бути межа. Тож, я сподіваюсь все ж таки, що хоч маленькій кількості людей до цього є справи. Треба замислюватися над тими питаннями, які дійсно заслуговують на те. Я не хочу, щоб народ робив вибір, керуючись думкою, а не досвідом. Мені не потрібна така влада, яка замість результатів влаштовує концерт в містах, витрачуючи гроші. А поки люди зайняті щоденними святами, робить з людей виконавців своєї волі. Ми не ті, ким можна просто керувати, як ляльками. Ми це показали та покажемо ще і ще раз. Огюст Кокбен сказав про таких політиків, що для них „образ людини „малого народу” — це дикун, який все бачить, але нічого не з?ясовує. І, хоч ця оцінка стосується подій більш, ніж двохсотлітньої давнини (період Великої Французької революції), інколи вона стосується і теперішнього часу. В будь-якому випадку, я не хочу, щоб в Україні доктринерство і приналежність до одного чи іншого табору, а не реальне положення були основними факторами опозиційної політики. Я бажаю, щоб з боку політиків відповідальність існувала не лише у формі слів, а і з боку справ.
Стільки всього треба ще зробити, адже Україна така молода, 15 років для держави — це нічого. Сполученим Штатам Америки біля 100 років, але її досі звинувачують в тому, що вона ще не досить освічена. До речі, зараз дуже часто владу звинувачують в тому, що президент з самого початку взяв орієнтир на зарубіжні моделі та методи побудови держави, в тому, що навіть манери поведінки, розмови копіюються з політиків США й інших розвинених країн, але, на мою думку, це „натягнута ” оцінка політики, бо коли стосується чогось іншого, ми завжди тягнемося до кращого, так би мовити, шукаємо ідеалу, а щодо політики, ми звинувачуємо депутатів і владу. Можливо, ця точка зору суперечлива, але я вважаю, не треба шукати якомога більш недоліків, а треба реально дивитися на події і речі. Для чого витрачати свій час і увагу, адже існує багато того, над чим треба серйозно замислитись.
Тож, як я бачу своє майбутнє? А як його бачить кожен громадянин, кожна людина, закохана в свою Батьківщину? Просто і водночас складно. Я хочу звичайного щастя на цій землі, а не в якійсь другій країні, куди біжать люди, схвильовані владою, політикою, життям. Я хочу жити в такій Україні, про яку будуть мріяти громадяни всіх держав. Сподіваюсь, ані народ не буде підкорятися владі, ані влада не буде підкоритися народові, адже справжня демократія – це не підкори і не деспотична диктатура з будь-якої сторони, а взаєморозуміння і чутливість до проблем іншої сторони. Я бачу, що в майбутньому ніхто не буде підштовхувати ні до більшості, ні до меншості, а засоби масової інформації будуть освячувати реальність щиро і правдиво. Гадаю, в майбутньому все, що зроблено сьогодні буде не пустим звуком, а кроком до кращого та цікавого майбутнього, де молодь має багато можливостей для самореалізації, для творчості і простору діяльності; про батьків і пенсіонерів не забуто, про них пам?ятають і дбають, їх шанують, їм дякують за тепло і просто за життя. Генетичні здатності, національна ідея та інтелігентність виявляться повною мірою і весь світ зрозуміє, що Україна — не просто держава, а соборна і яскрава країна, яка здатна проявити себе і робить це кожного дня, кожної миті. Ми повинні покласти край безвідповідальним спробам діяти заради своїх егоїстичних інтересів, ставлячи їх вище за інтереси суспільства. Досвід свідчить: тільки об?єднавши зусилля, можна побудувати державу, яка поважає людську особистість, працює заради блага кожного з нас, гарантує нам всім безпеку та правосуддя, гідне життя.
На жаль, сторінки історії не завжди показують нам добрі результати подій минулого, я щиро хочу, щоб сьогоденні події були не просто заради чиїхось амбіцій або бажань стати відомим, а насправді несуть у собі зміни, ідеї, нове життя, нове майбутнє. Сподіваюсь, в підручниках з історії України в майбутньому Помаранчева революція буде характеризуватися як позитивна подія в процесі побудови Української держави. На жаль, зараз дуже важко давати повну — і що головніше — реальну оцінку теперишнім обставинам, бо навіть не випущені ще книги з цих подій, а все ж таки ми не повною мірою знаємо і розуміємо те, що відбувається, хоча і відчуваємо. Газети, журнали, телебачення подають новини з боку розуміння журналістів, не несучи відповідальність за свої слова, а лише за свою точку зору, свої погляди. Читаючи статті або дивлячись телепередачу, приходиться „фільтрувати” інформацію від думок людини, яка доносить інформацію. А наукова література дає виклад фактів по-іншому. Але і в цьому є свій плюс: можна висловлювати свої думки.
Наприкінці хочу сказати, що я дійсно пишаюся тим, що живу в цій країні, дихаю її повітрям, спілкуюся з синами і доньками цієї землі. Такої героїчної держави, мабуть, нема ніде більше на Землі. У нас дівчата читають в трамваях і пишуть вірші на лекціях з фізики. У нас на грошах зображені поети, а не президенти. У нас посміхаються щиро, а говорять чесно. В серці не закреслити те, що мої батьки народили мене тут, те, що я сказала перше слово в Україні. Мені ніколи не забути колискову з дитинства, мені ніколи не забути пам?ятник затопленим кораблям і таке рідне, таке яскраве місто – Севастополь. Я – українка і сподіваюся, що моя Україна мене не розчарує. Я вірю в патріотів, я вірю в себе. Я вірю в цю державу: я довіряю цьому повітрю – воно тримає небосхил, я вірю цим горам –вони тримають надію, я вірю цим людям – вони тримають слово. І моя дитина народиться тут. Я з посмішкою уявляю, як моя любима людина, моя дочка буде йти до української школи та навчатися, як життя відкриє дверцята справжньому і чесному на її шляху, як вона буде цінувати кожну мить щастя в країні добрих і вірних людей, цінувати друзів і просто людей, цінувати Батьківщину і просто землю. Цінувати віру, мати надію, чекати на справжнє кохання. Я бачу своє майбутнє саме таким. І сподіваюся на краще.

Як жаль, що осінь на порозі,
І сонце зовсім не пече,
А ластівки й стрижі в дорозі,
І скоро все це утіче.
Все листя швидко пожовтіє,
Вітрище дмухне і знесе,
І парк без птахів заніміє.
Густий туман поглине все.
Теплом зажевриться надія,
Весни чекатиме земля.
І як-то радісно, незвично
Проміння сонечка проллють,
Пробудять землю блискавично,
Весну з квітками принесуть...