Міжнародний конкурс «Мій рідний край» - 2006 p.

Герасимова Євгенія Миколаївна (20 років)

Цілюще джерело
(з історії сайту «Українське життя в Севастополі», за адресою в Інтернеті http://ukrlife.org)


Державний вищий навчальний заклад
«Севастопольський індустріально-педагогічний коледж»
м. Севастополь, вул. Радянська 65.

Науковий керівник:
викладач української мови і літератури Дика Лариса Степанівна

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
Леся Українка

В цих пристрасних словах нашої мужньої Лесі звучить не тільки полум’яний заклик до активної дії, але й оптимістична настанова на майбутнє для нас - громадян, яким призначено жити в третьому тисячолітті в омріяній великим Кобзарем вільній українській державі. Та чи цілком вільній? Чи цілком українській? Безжалісними й неминучими сходами зійшла багаторічна русифікаторська політика, що спричинилася до виродження, асиміляції цілої великої української культури, українського духу, української душі. Гірко й боляче було б сьогодні Тарасові за своїх співвітчизників, що зреклися рідного слова, рідної пісні, рідних звичаїв. Богу дякувати – хоч ще не всі! Не за таке майбутнє й не за таких правнуків колись давно клали голови наші “славні прадіди великі” – козаки, гайдамаки, опришки, не такими бачилася їм молода зав’язь, юна поросль українська. На пам’ять приходять рядки з вірша “Сучасний яничар” юної маловідомої поетеси Ольги Кряжич:

Ти як град із чорних хмар,
Що квітучу б’є долину,
Як хвороба, як пожар...
Хто ти, звідки, вражий сину?
Ні, ти вже не на коні,
Маєш гарний одяг, вроду.
В дискотеці ночі й дні
Вихилятись маєш моду.
Що тобі наш рідний край,
Пісня, складена народом?
Що тобі зрубати гай,
Отруїти чисті води?
Мова наша – не твоя,
Змалку ти її не любиш...
Хто ж ти? Де твоя сім’я?
І чиїм ти сином будеш?
Ти, напевно, з тих часів,
Як до нас, мов чорні хмари,
З диким брязкотом мечів
Лізли кляті яничари!

З невимовною гіркотою мусимо признати, що на більшості території України зараз живе нове покоління українців, які не хочуть бути українцями, їм ближча чужа (російська) мова, їх (на жаль) не цікавить історія власного народу, його традиції. Це великомасштабна національна трагедія. Ситуація ускладнюється тим, що телебачення вперто пропагує культ насильства, сурогатної культури, примітивного сенсу життя.
Тільки потужними зусиллями волі і титанічним трудом можна відновити втрачене. Завдання дуже складне, і в його виконанні найбільша відповідальність лягає на плечі школи. Саме школа є одним з найперших джерел духовності. Саме вчителі повинні плекати в ніжній і слабкій дитячій душі національну самосвідомість, щоб з кожної дитини виросла особистість – національно свідомий громадянин, толерантний у ставленні до інших народів, але й такий, що хотів би говорити рідною мовою, шанувати рідну культуру – хотів би бути українцем і пишався б цим. Ми ще не вчителі, але вже зараз готуємо себе до такої відповідальної роботи. Готуємо не тільки на заняттях, в бібліотеках, а й в “позаурочний” час – в особистих захопленнях, уподобаннях, творчості. Втішно, що поруч завжди є люди, які служать для нас прикладом. Це люди, які завжди живуть в режимі творчого пошуку, активного діяння, самовіддано служать національній ідеї. Вони надихають прикладом власного життя, є для нас і щирими порадниками, і вчителями – є справжнім цілющим джерелом.
Саме про таких людей і їх працю ми хочемо розповісти...

У наш побут вже широко увійшло нове слово «Інтернет». І це явище стало незаперечною реальністю нашого життя. Безкрайні простори цієї мережі дійсно не мають кордонів. Можна, не полишаючи свого робочого столу, відвідати інші країни, інших людей, бути в курсі світових подій. Інтернет називають глобальною мережею – і це дійсно так, бо більш швидкісної, досконалої, рівної Інтернету по кількості інформації, комунікативної технології у світі поки що нема. Але, природно, на такому «полі» для інформації можуть з’явитися і з’являються різноманітні матеріали – адже Інтернет є сприятливим середовищем для аж занадто вільної поведінки та інформації. І проконтролювати цей непереривний процес виявляється неможливим. Що ж тоді робити для розвитку Інтернету як джерела потрібної, важливої та «чистої» інформації?
Свою відповідь на це питання має Микола Іванович Владзімірський – засновник Інтернет-сайту «Українське життя в Севастополі» та інших дружніх сайтів. Микола Іванович є відомим у Севастополі журналістом та громадським діячем. З 1995 року він публікувався в часописах «Українське Слово», «Слово Просвіти», «Флот України», «Кримська світлиця», «Дзвін Севастополя» та ін. Член Ради севастопольського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, координатор громадського комітету «Український Севастополь» - Микола Іванович займає активну громадську позицію і виступає за популяризацію української культури, мови в Севастополі. Микола Іванович заснував сайт «Українське життя в Севастополі», який став джерелом інформації про севастопольські українські організації і не тільки.
Як же виникла ідея створення подібного сайту? Власне, спочатку це була тільки web – сторінка, днем народження якої був день 28 березня 2000 року. Вже пізніше, коли скромна web – сторінка стане серйозним сайтом, сам Микола Іванович згадуватиме, що «задум виник ще в 1998 році, коли посланці канадського товариства приятелів України привезли до Севастополя бібліотеку». Спонсорування збирання, доставки та розміщення цієї бібліотеки здійснила відома меценатка з Торонто доктор Марія Фішер-Слиж. Тоді Микола Владзімірський звернувся до неї з пропозицією подати в Інтернет інформацію про севастопольські українські організації з метою розвитку кримського українського сегмента в Мережі. Через деякий час проект Владзімірського був підтриманий Марією Фішер-Слиж, і в Мережі з’явилась нова сторінка за адресою http://ukrlife.org.
Поява такої web – сторінки викликала справжній фурор. Варто підкреслити, що в інформаційній сфері нашої країни на той час чільне місце займала російськомовна продукція, книжки і газети перевищують 95 – 96 % усього обсягу (зрештою, як і зараз). Ще бідніше Україна була представлена у всесвітній мережі Інтернет. Сьогодні викликає добродушну посмішку спогад про те, що наша перша українська інтернетівська ластівочка містила “аж” понад 6 мегабайтів інформації. Зате ця інформація включала відомості про українські організації міста, бібліотеку, де опубліковані збірка віршів севастопольських поетів “Севастопольські проліски”, роман Дмитра Вітюка “Кремінний томагавк”, інші твори. Тут була і галерея, що представляла твори художника Ярослава Миськіва, якому на той час нещодавно було присвоєно почесне звання заслуженого художника АРК, і фотохудожника Миколи Пляшечника. Словом, сторінка вийшла суто українською – і за наповненням, і за мовою, і за духом. Відразу пішли схвальні відгуки з усього світу. Своє захоплення і глибоку подяку авторові слали з Японії, Австралії, Канади, Америки, Бразилії, Польщі, Франції, Німеччини.
Відгуки надходили різними мовами. Цьому сприяло те, що вступне слово до сторінки Миколі Івановичу вдалося подати теж не однією, а двома мовами: українською й англійською. До речі, вступне слово варте особливої уваги. У ньому йшлося про асиміляцію, про переплавку народів у Криму і в Україні, про сум від правоти Андре Глюксмана, котрий писав, що “підпорядковуючи звички споживання і працю імперативам ринку без кордонів, економіка позбавляє “коренів” цілі народи, псує, а потім знищує їхній побут і звичаї”. Саме така ситуація виникла в Україні, і Микола Іванович закликає не сидіти, склавши руки, а діяти, працювати, докладати зусиль, щоб повернути у життя відчуття господаря своєї держави. У цьому, власне, і виявляється головна ідейна концепція і сторінки, і сайту.
Привертає увагу своєю глибокою і сумною символікою офорт “Пізня осінь” севастопольського художника Ярослава Миськіва. Цим офортом відкривалася сторінка, він же залишився своєрідним художнім живописним заспівом, камертоном і до теперішнього сайту. Краще, аніж сам автор сайту, ніхто не розкриє символічний смисл цього офорта: “...дуже вже символічно виглядають покручене дерево, човен і без’язикий, ось уже більше, ніж півстоліття, дзвін у старовинному Херсонесі. Дзвонам обривають язики, замотують їх у товсте повстя – аби вони не турбували спокійний сон людей. Це раніше вони попереджали про небезпеку і піднімали людей на захист своєї зелі. Байдужих не було. А нині, вже за часів незалежності, через байдужість все ще не можемо випростатися і стати міцно, не можемо позбутися мороку минулого”.
Немало треба було докласти як моральних сил, так і матеріальних витрат на технічне оснащення. Микола Іванович з приводу цього говорить так: «Створювався сайт головним чином на ентузіазмі. Частину роботи з його оформлення взяв на себе севастопольський художник Ярослав Миськів, він, зокрема, є автором логотипу. Зараз вже все робиться самотужки. Звичайно, це не той рівень, як на сайтах, у які вкладено десятки тисяч гривень, але головне, що люди отримують інформацію. Хрещеною матір’ю є доктор Марія Фішер-Слиж. Вона щороку відвідує Україну і Севастополь. Долучився до підтримки українець із США Василь Мальків, допомагає Канадське товариство приятелів України. Крім цього, існує підтримка організаційна і моральна – з боку Союзу українок Севастополя, яким керує Богдана Процак, з боку пані Лідії Мадоян, яка є представником Канадського товариства приятелів України і опікується севастопольськими українцями». Це ті люди, за допомогою котрих створювався сайт про українське життя в Севастополі.
Таким був початок. Сторінка невпинно розвивалася, вдосконалювалася. Вже за перші три роки свого існування (у 2003 – ому році) обсяг сайту виріс майже удесятеро – з 6 до 57 мегабайтів. Сайт поповнився новими розділами, став відомим серед користувачів України і зарубіжжя. І з кожним роком все більш захоплюючим і різноманітним стає його зміст. Зараз це цілий розмаїтий світ на всі смаки і уподобання, що удосконалюється і в змістовому, і в технічному відношенні.
Як стверджує сам Микола Іванович, без однодумців і помічників, без їх матеріальної і творчої підтримки не зміг би так плідно і не встиг би так багато робити. А такі люди були. Створення і процвітання сайту завдячує саме їх зусиллям. Хто ж вони?
Доктор Марія Фішер-Слиж – лікар-педіатр, довголітній член управи Українського Лікарського Товариства Північної Америки (УЛТПА) в Чикаго, колишня голова УЛТПА в Торонто, голова приятелів Українського Історичного Товариства в Торонто, голова приятелів Академічної Гімназії в діаспорі, член Наукового Товариства ім. Шевченка, член управи Канадського Товариства Приятелів України, фундатор-меценат відродження української духовності та культури. Доктор Марія Фішер-Слиж народилася в Коломиї перед другою світовою війною в родині судді доктора Адольфа і Ольги Слиж. До другої світової війни мешкала з батьками у Львові, де навчалася в Академічній гімназії. У 1939 році родина Слиж змушена була покинути Львів і переїхати до міста Холм у Польщі.. В ході подальшої воєнної хуртовини пані Марія опинилась у Мюнхені, де закінчила медичний факультет Університету Людвіка Максиміліана. У 1950 році стала доктором медичних наук і разом з родиною емігрувала у США, де займалася приватною практикою, лікуючи дітей у місті Кантакі штат Ілінойс. Була одружена з доктором Рудольфом Фішером з Мюнхена, Німеччина. Зараз пані Фішер мешкає у місті Торонто в Канаді. В українському Торонто не тільки добре знане ім'я пані Марії Фішeр-Слиж. Воно справді там популярне. Відомий громадський діяч, меценат, пані Марія є одним із найактивніших членів таких організацій, як Канадське товариство Приятелів України, Ліга українських меценатів, Товариство українських лікарів. Важко уявити котрийсь важливий український проект, який би вона не підтримала фінансове. Знають Марію Фішер-Слиж і в Україні, оскільки за її найактивнішої участі було створено Канадсько-українські бібліотечні центри в Одесі, Сімферополі, Севастополі, Сумах, Чернігові, Дніпропетровську, Маріуполі, Черкасах, вона допомагала у виданні низки важливих книжок. Саме за невтомне подвижництво на ниві рідної культури, за щедре благодійництво пані Фішер-Слиж нагороджена Орденом Христа-Спасителя Української церкви Київського патріархату. Нещодавно її глава – Святіший патріарх Філарет вручив високу церковну нагороду українці з Канади.
Ярослав Миськів – заслужений художник Криму, севастопольський графік, котрий є автором логотипу до Інтернет сторінки «Українське життя в Севастополі», народився на Тернопільщині, вчився у Львові, а джерелом творчих осяянь і досягнень для нього став Крим. Твори митця – члена Спілки художників України знаходяться сьогодні в музеях Львова, Севастополя, галереях і приватних колекціях Німеччини, Канади, Англії, Італії, Франції, Фінляндії, США. Музеї Тернополя, Севастополя, Києва, Львова були зайняті експозицією його персональних виставок.
Про Союз українок треба сказати окремо. Севастопольська міська організація «Союз українок» (СМОСУ) – добровільна міська громадсько-просвітницька жіноча організація, створена як спадкоємиця демократичних традицій Союзу українок, що діяв на теренах України з 1917 року і був ліквідований внаслідок більшовицької окупації у 1939 році. СМОСУ в своїй діяльності керується засадами християнської моралі, Конституцією України, чинним законодавством, Декларацією прав людини та Статутом.
Мета СМОСУ - об’єднання українських жінок для відродження демократичного жіночого руху, спрямування творчих сил на утвердження в суспільстві історичних святинь, національних ідеалів і духовної культури, виховання нової генерації української молоді, здатної будувати правову демократичну Українську державу. Говорячи про «Українське життя в Севастополі», треба говорити про тісну співпрацю засновника сайту Миколи Владзімірського з Богданою Процак і ії Союзом українок. Крім того, Микола Іванович контактує із редакціями «Кримської світлиці», «Флоту України» та іншими.
Пані Лідія Мадоян є представником Канадського Товариства Приятелів України у Криму. Від 1992 р. вона проводить допомогу активістам-патріотам у роботі по національному відродженню у Криму, Севастополі, зокрема, в Севастопольському гарнізоні Збройних Сил. Пані Лідія надала суттєву допомогу першій українській радіопрограмі “Пролісок” добуванням записів народних, естрадних, патріотичних пісень, книг із народознавства, історії, літератури. Пані Лідією МАДОЯН проводиться систематична допомога ВМС, деяким військовим частинам у проведенні патріотично-виховної роботи: у відкритті світлиць і комплектуванні їх вибраною літературою, державною символікою; допомога у створенні Ансамблю ВМС України; допомога в облаштуванні території СВМУ; сприяння в постачанні медикаментів для ВМС. Від 1994 року проводить щорічну передплату періодичних видань приблизно 500 річних примірників – комплектів для ВМС, СВМУ, українських класів шкіл Севастополя, УКІЦ, що створило цінні збірки газет і журналів, якими систематично користуються вчителі, студенти, методисти, учні, військові. Особливу увагу пані Лідія МАДОЯН приділяє молоді - ініціюванню та участі у створенні та підтримці діяльності севастопольського і кримського Пласту, сприяла у започаткуванні і роботі з надання стипендій для учнів і студентів Севастополя, Криму; стипендійного конкурсу для вчителів (Крим, області України); щорічного літературного конкурсу “Всі ми діти твої, Україно” (з 1997 року). Активно налагоджує зв’язки із організаціями української діаспори, проявила ініціативу у створенні та активно працює у Всеукраїнському громадському комітеті “Український Севастополь”. Сприяла підтримці сторінки Інтернет “Українське життя Севастополя”.
Ведучи мову про сайт “Українське життя в Севастополі”, хочеться ближче впізнати творчу, талановиту людину, у якої не тільки виникла така важлива, своєчасна ідея, але ще й знайшлися сила, енергія, ентузіазм, уміння цю ідею реалізувати. Що ж це за людина – Микола Іванович Владзімірський?
Коли, як зараз стало модним, “презентують” людину, неодмінно починають з фаху. За колишнім фахом Владзімірський – товарознавець. Чому колишнім? Бо життя внесло свої корективи і сприяло розвою інших здатностей цієї людини. Хоча Микола Іванович і зараз стверджує, що в роботі товарознавця багато цікавого. Але ж яким чином товарознавець за фахом став діячем культури, «батьком» сайту, що є цілющим джерелом просвіти, історії, мови, культури української? Сам Микола Іванович стверджує, що «завжди відчував тяжіння до прекрасного». Деякий час він навіть працював в севастопольському театрі – ТБМ. З 1993 року Микола Іванович приєднався до Просвіти, а з 1995 – постійно видавався у заснованій Севастопольським товариством “Просвіта” ім. Т.Шевченка газеті «Дзвін Севастополя», де разом з Ярославом Миськівим реалізував творчу ідею про зміну художнього оформлення газети. П’ять років продовжувалась співпраця з офіцером ВМС України Миколою Гуком – редактором газети. Творча співдружність тривала аж до 1999 року – до приїзду Марії Фішер-Слиж і до виникнення ідеї створення сайту.
2001 рік видався роком випробувань для Миколи Івановича: втрата рідної людини, проблеми зі здоров’ям… Але, попри всі негаразди і душевну скруту, знаходив відраду в роботі, творчості. У той нелегкий, повний випробувань період свого життя Микола Іванович сам не знав, чи це він віддає роботі і творчості всю свою енергію, чи навпаки, творчість і робота насичують життєвою енергією його.
Він звик боротися і бути переможцем. 12 разів за 20 років Микола Іванович був чемпіоном Криму з шашок, зараз є майстром спорту з міжнародних шашок. Окрім того, захоплюється фотографією, а колись, як сам каже, навіть писав вірші. Правду кажуть: якщо людина талановита, то в усьому.
Після такої передісторії найдоречніше буде вирушити в захоплюючу мандрівку по самому сайтові. Що чекає відвідувачів? Який чарівний світ криється за титулом “Українське життя в Севастополі”?
Відвідувачам пропонуються багато розділів, у тому числі «Просвіта», «УКІЦ» (про діяльність українського культурно-інформаційного центру), «Бібліотека». У розділі «Галерея» можна побачити надзвичайні роботи відомого художника Ярослава Миськіва, фотохудожника Миколи Пляшечника та інші. У розділі «Вільна трибуна» можна познайомитися з публікаціями на актуальні теми, наприклад «Севастопольські нотатки: куди пливе місто флотської слави?» Сергія Грабовського, «Це солодке слово «субвенція» громадського комітету «Український Севастополь» та інші. Бібліотека сайту – це скарбниця, яка ввібрала в себе унікальні перлини. У бібліотеці декілька «стелажів»: «мудрість», «за Україну!», «наука», «поезія», «історія», «література», «1654», «голод», «скарбниця», «Крим», «флот», «драми». У розділі «мудрість» існує інтегральний пошук українських прислів'їв, приказок та порівнянь – це дуже зручно, коли треба швидко знайти якесь прислів’я за ключовим словом. А зміст цього розділу вражає – «Афоризми Руси-України», «Афористичні вислови з Біблії», «Повчання Володимира Мономаха», «Афоризми», «Байки Харківські» Григорія Сковороди, «Українські приказки, прислів’я і таке інше (вибране)» Романа Коваль, «Українські прислів'я, приказки та порівняння з літературних пам'яток» – упорядник Михайло Пазяк, «Народний прогностик», «Народний гороскоп» та багато іншого. «Скарбниця» пропонує переклади таких відомих письменників та поетів, як Джордж Орвелл, Сергій Єсенін, Вільям Шекспір, Шарль Бодлер, Оскар Уайльд, Лайнер Марія Рільке, є навіть такі цікавинки, як Коран, Ніцше, Нострадамус, Пісня пісень та японська поезія.
У розділі «Пласт» мова йде, звичайно, про пластунів. Спочатку відвідувачі сторінки зможуть дізнатися, що «пластун – це той, хто: вірний Богові й Україні; завжди допомагає іншим; завжди чесний у грі і в праці; завжди веселий, оптимістичний; чистий, охайний; практичний, вміє дати собі раду; не боїться життєвих перешкод; віруючий і релігійний; добрий громадянин;активний і корисний для свого суспільства; завжди перший у праці та у школі; здоровий і загартований; такий, що його можна поставити за приклад». Бачимо, що цей статут вбирає в себе весь діапазон духовних цінностей, народної моралі українців. Юні пластуни – якраз діаметрально протилежні за своїми духовними вимірами отим сучасним яничарам, про яких йшлося на початку. Втішає, що на теренах України підростає покоління пластунів. А через сайт про них будуть взнавати, до них будуть тягнутися. В цьому – найважливіша функція сайту – робити доступною корисну інформацію з доброю енергетикою, як зараз кажуть. Далі можна дізнатися про життя севастопольської організації ПЛАСТ та переглянути фотографії пластунів та їхніх друзів.
«Союз українок» розповідає нам про діяльність цієї Севастопольської міської організації. А для любителів посміятися на сайті «Українського життя» існує сторінка «Смішного!», відвідувачі котрої можуть знайти багато гумору у різних його проявах. Тут можна знайти і анекдоти, і тости, і гуморески, і байки, і цікаві історії з життя відомих людей, і анекдоти в картинках, і карикатури. Цікава можливість – прослухати деякі анекдоти у форматі mp3.
Вже більше 3 років існує сайт для дітей «Весела Абетка», який пропонує безліч цікавого та корисного для малих відвідувачів Інтернету та їхніх батьків.
«Наші діти – майбутні громадяни України. Діти і онуки української діаспори – теж українці. Всі ми плекаємо надію, що жити їм буде краще, що вони будуть розумнішими за нас і все робимо задля того. І наша рідна мова просто мусить їм давати все, чого вони забажають знати, а держава, нарешті організувавши підтримку формально державної мови – надати щонайкращі умови для отримання знань та можливості творчості українською мовою», - так говорить Микола Іванович у вступі до сайту. Пан Владзімірський з великою увагою ставиться до «дитячого» сегменту в Інтернеті – він говорить, що дуже розчаровується, коли бачить «безплідне спілкування дітей з комп'ютерами – ігри в першу чергу розвивають пальці, автоматизм дій, шкодять очам. Ця шкода дитячому здоров'ю –незаперечна, і на батьках лежить велика відповідальність. Не забуваймо про це!» Сюрпризом і подарунком є також гра on-line "Розумійко-буквиця", зроблена севастопольцями. Про «Абетку» треба сказати, що сторінка зроблена яскравою, дуже цікаво оформленою та вміщає багато інформації: лічилки, скоромовки, ігри, загадки, казки, поради для батьків. В «Абетці» зберігається унікальна колекція абеток. Великій плюс – те, що деякі казки і дитячі пісні можна прослухати. Сайт є надзвичайно цінним як для любителів, так і для професіоналів – вчителів, працівників системи виховання. На сторінці є навіть окремий розділ з матеріалами для проведення виховних заходів.
Як бачимо – на всі смаки й уподобання!
Природне бажання – зайти на сторінки відгуків. Ось тільки деякі з них:

“Мабуть, ніхто не тішився вашим сайтом так, як я! Цього тижня я починаю викладати українську мову в містечку Еверет (штат Вашингтон), і все, що знайшла тут – наче цілюще джерело в пустелі! Щира подяка і найкращі побажання. Віта Ільчук.”

“Моїй доньці вже 8 років, от коли б років на 5 раніше знайти мені такий сайт! Втім, ми з дружиною заплануємо ще другу дитину. Отже, сайт нам стане при нагоді! Борис Вентховський. Бельгія.”

“Сьогодні я знайшла справжній скарб. Ірина В. Швеція.”

Сам Владзімірський каже, що коли отримує такі відгуки , – просто жити хочеться.
Концепція сайту, безсумнівно, є перспективною, а можливості розвитку українського життя в Севастополі просто безмежні. У місті мешкає десь 100 тисяч українців, і в Торонто (Канада) – стільки ж. Але у Торонто вони мають 2 телевізійних канали, 3 культурних центри, 20 церков, 4 школи. У Севастополі цього всього немає, та, сподіваємося, з часом з’являтиметься. Отже, буде і можливість для розвитку самого поняття “українське життя в Севастополі” . І вагомий свій внесок у це життя здійснює вже 7-ий рік описаний нами сайт і значно довше - його засновник.. То ж нам, як активним відвідувачам сайту “Українське життя в Севастополі”, як майбутнім вчителям і просто як громадянам України належить докласти всіх зусиль для того, щоб цілюще джерело української духовності не висихало, а поповнювалося живою водою, життєдайною і плодотворящою.